| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
(1/3)
Стоїть Колос, та не на глиняних ногах,
Його опора - спини, плечі, руки.
Стоїть Колос вже скронями в віках,
А люд знов прилітають їсти круки!
Хижацька птаха тут уже не вперше ,
Вподобала людського мяса смак...
Ще з Прометеєвих часів вона доверше
Страшенну трапезу, що й витрима не всяк.
Зозулею підкинуте байстря
Звило гніздо з паперу конституцій.
І, ставши на крило, тепер кружля
Над чорним димом наших революцій!
Стоїть Колос, хоч не на глиняних ногах,
Його опора - люди в єднім колі!
Стоїть Колос в календарів листах,
Рахує дні до жаданої волі.
XIX. II. MMXIV
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572316
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.04.2015
(1/3)
Лилися сльози. З неба. То земля ридала!
Плач Ярославни чувся у вітрах.
Уже минули роки феодала.
Вільна країна - то для нього страх.
Лилися сльози з кров'ю перемішані...
Там брат від брата відхрестивсь щитом.
І падали на землю навіть мічені
Червоним, та не лицарським, хрестом.
Лилися сльози з очей материнських,
Їм більше нікого до себе пригорнуть!
Сини і дочки на путях вселенських.
Додому їм уже не повернуть.
Лилися сльози. Скупі. Чоловічі.
Вони братів лишилися отут.
І хай скликає влада своє віче!
Доволі вже наслухались отрут!
Лилися сльози на землю стражденну,
Її бруківка більш не покрива!
І мертвим, і живим, і нерожденним,
Хай знають: "Україна ще жива!"
XXII. II. MMXIV
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572315
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.04.2015
1/3
Ми неодмінно знайдем шлях внікуди,
І непотрібна мапа піде на розпал.
Нас бережуть багаття від застуди,
Щоб не згасав сердець і мрій запал.
Тіла полеглих вкриють нам узбіччя,
І наших вибачень не чутиме ніхто.
І ми вже не згадаємо обличчя
Тих, хто програв у це життя-лото.
Ми неодмінно вернемось з нікуди
І сядем в коло з пляшкою вина.
Нас тут чекали найдорожчі люди.
Їм привезли магнітиків сповна.
XVIII. II. MMXIV
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572122
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2015
Как хочется поймать луну руками,
Согреть теплом кусочек серебра.
Украсть светило ночи, что над нами,
Но не видать от этого добра!
Луну закроешь - уйдут тени,
Кошмар с собою унесут.
Но так же скроется в мгновенье
Тот свет, которого так ждут.
Тот свет, который превращает
Несбывшиеся мысли в быль.
Тот свет, в котором так мерцает
Звездой рассыпаная пыль.
Тот свет, который наполняет
Сияньем лунным все вокруг.
Тот свет, который сокрывает
Цвета и мысли: враг иль друг?
Тот свет, который позволяет
Немертвым жить среди живых.
Лишь чье-то теплое касанье
В сей миг разоблачает их.
Тот свет, который всегда манит
Нечеловеческую суть.
Чем ярче он - печальней тянет
Свою ночную песню... Жуть!
Тот свет, который приглашает
Всех спящих на прогулку в ночь.
Невиданное совершают
Сновиды, чувствуя всю мощь.
Тот свет, который помогает
Прекрасной деве в полночь раз
Созвать все силы на свиданье,
Готовых выполнить заказ.
Тот свет, который облегчает
Дорогу страннику во тьме.
Лишь Бог один, о том он знает,
Дойдет сей человек, иль нет.
Тот свет - не просто шара блеск вдали,
Не никому не нужное явленье.
Тот свет нам нужен, чтобы мы могли
Все просто пережить, лишь как виденье.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572115
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2015
[i]«Вона не схотіла його. І все.
Вона не зронила й сльозини…
Літо гойдало колиску з дощем,
А жінка зреклася дитини…»
Н. Баклай[/i]
Тієї червневої ночі прошуміла гроза, блимаючи у шибки своїми блискавицями, шарпаючи вікна і дахи вітами найближчих дерев. До ранку стихія вщухла, залишивши по собі широченні розливи калюж, в яких віддзеркалювалось небо – насичено-блакитне і без жодної хмаринки. Здавалося, вся земля зяяла тими бездонними синіми дірами. Ось ступиш туди ненароком – і впадеш просто вгору. Повітря стояло свіже, легке, як то зазвичай буває після дощу. Омиті дерева виблискували полив’яним листям і струшували дощові краплини при першій же нагоді. Випадкові перехожі злякано оглядалися на небо, очікуючи побачити сіро-чорну грозовицю, перевіряли чи готові парасолі для миттєвого використання, але, побачивши лише усміхнене сонце серед чистісінької блакиті, усміхались йому у відповідь і продовжували йти своєю дорогою, проте зі значно веселішим настроєм…
Його перший у цьому світі крик пролунав серед інших так само раптово, різко, дзвінко і довгоочікувано. Так само, як інші, нічим не відрізняючись. Лікарі і акушерки вправно і звично виконувала свою роботу, мов стабільно налагоджене конвеєрне виробництво. Усе пройшло якнайкраще: породілля в порядку, новонароджений здоровий. Мрія будь-якої молодої мами.
Його рожевого і беззахисного піднесли неньці до обличчя, аби та вперше поглянула на немовля. Поліжниця відвернула погляд і сказала, що хоче спати. Дбайливі руки забрали маля і віднесли до інших, таких самих, як він. Лежало сповите, кирпате, мале… Лежало серед таких самих хлопчиків і дівчаток. Потішно рухало крихітними ручками і ніжками, сопіло маленьким носиком і чекало материнського тепла…
Так само, як і інші, воно плакало наступного ранку, потребуючи матусиних долонь, губ, тихих слів і колисанок. Тим часом порожденниця набралася сил, сміливості чи взагалі бозна-чого і вже сиділа у світлому кабінеті, нетерпляче відбиваючи ручкою ритм по лакованій стільниці в очікуванні обіцяного аркуша паперу. Отримавши бажане, родителька швидко, немов поспішаючи на останній в її житті потяг до щастя, поставила внизу документу кілька розмашистих літер. Жінка піднялася. Так, віднині просто «жінка» і ніяк інакше. На кілька секунд вона затрималась на порозі кабінету, переступаючи з ноги на ногу, немов земля обпікала їй п’яти крізь шар лінолеуму і гумові підошви кросівок. Скориставшись нагодою і відчиненими дверима, вітер протягом облетів приміщення, зірвавши з липи, що росла за вікном, молодого листочка, який повільно ліг на щойно підписану самотність.
Дитинча все так само лежало серед інших новонароджених. Нічим не відрізнялося. Просто в інших була мама, а в нього – ні. Держава тепер батьки…
А через багато-багато років він виросте, стане статним широкоплечим красенем з насичено-блакитними очима, як небо того дня. Він кохатиме і його кохатимуть. Він любитиме так недбало дане йому життя, будуватиме своє майбутнє, зносячи по дрібничці до сімейного вогнища. У нього обов’язково будуть діти. Двоє: хлопчик і дівчинка. Вони бавитимуться в саду і весело гукатимуть: «Мамо!»
Матір, мати, матінка, матуся, мамуся, мамуня, мамунця, мамця… Він повторюватиме це слово багато-багато разів, ледь не смакуючи його, мов нескуштоване материнське молоко, смак якого йому так і не вдалося пізнати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572026
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015
Ніч… Таке коротке слово, але таке тривале явище. І я зараз не про полярну безкінечну злодійку світла, а про ніч у її загальному і всеохоплюючому значенні. Ніч. Для когось вона – просто часовий відрізок, немов препарований, відділений ювелірно-здібними руками якогось вселенського хірурга від цілого тіла доби. Вона кровоточить зорями, стискаючи тремтячими руками дбайливі рубцюваті шви – межі світла і темряви, добра і зла, кордони дня і ночі – заспаний прохолодний ранній ранок і ледь сумний, але водночас такий таємничий і десь навіть романтичний захід сонця. Либонь, недарма древні обожнювали ці священні явища. Давньогрецька мешканка Олімпу Нікс, її посестри передранкова Еос та пізня Селена надовго заполонили душі, уми і серця прадавніх еллінів. Тоді їм вірили, поклонялись, несли дари у коштовних чашах і щедро поливали мармурові вівтарі багряницею принесених жертв… Колись їх поважали, боялись і шанували, на відміну від їхніх теперішніх реінкарнацій: безіменних, безобразних, безтілесних, загратованих у рамки годинникових циферблатів і приземлено-людських умовностей.
Ви любите ніч? Не ту ніч, що в ліжку із сновидіннями. Ви любите ніч, коли не спиш? Ні, я не про болячку-безсоння і не про шалені гульки під темним покровом у брехливому і неприродньому світлі, коли розум лежить поруч з недопитою пляшкою. Ви любите ніч, коли сам, коли в дорозі, а за супутника тобі лиш монохромний місяць та тіні?..
У місті такої не знайдеш. Воно ж, біснувате, не спить. І безсоромно не має таємниць, а те, що приховує і вважає за секрети... Ет! То не цікаво навіть найзлиднявішим торгівцям плітками! А десь там, за асфальтованими і бездоріжніми кілометрами, життя надиктоване природою. І сон там приходить тоді, коли цього вимагає вона, ніч...
А ти не спиш, коли усі уже затихли і лиш сопінням відрізняються від мертвих, бо місяць не виказує своїх і безколірністю своєї благодаті всіх рівняє. На стуляючи повік, ти йдеш в надії на прихисток і знаєш, шо він десь там є. Кличе, блимає комфортно-теплим жовтим вікном, обіцяючи все те, чого немає тут, в ночі. І ти поспішаєш, боячись зневіритись: прийти і побачити там тьму, як знак того, що ніч завоювала і твоє вогнище, і там тепер всі зрадники, бо сплять і бачать кожен свої сни, щоб завтра знову їх забути і дорікати, що нічого не сниться! Це прагнення на межі страху підігріває і водночас слизько холодить душу.
А ще ти боїшся порушити ту тишу, що зробилась, немов вона священна. І не варто радіти компанії місяця, бо він свою справу знає. Якщо вже згодився скласти компанію, то візьме з собою всю свиту. І кожна тінь від будь-якого предмета оживе і виросте в щось нереальне, здобрена дрібкою хворої фантазії, що вихована на сучасних хоррорах. Ти підберешся, згадуючи все, щоб стишити кроки, зупинити дихання і нагострити погляд. Або можеш цього і не робити, та враз опинишся у колі тих, хто ніч вже ні за що не ставить і видає їй свої таємниці, в сліпій надії, що усі вже сплять...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572018
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015
Тримайте муз, доки вони при вас!
Ловіть долонями, запропонуйте чаю...
Творіть життя у профіль і в анфас,
Хоч щем на серці чи в душі печалі.
Кохайте муз, доки вони земні!
Цілуйте тіло, заглядайте в душу.
Вони для вас облишили пісні,
Мов та Кіпріда, що зійшла на сушу.
Цінуйте муз, доки вони ще йдуть,
Малюйте вельми цінні силуети.
Терниста нині з Гелікону путь,
Глибокі нині вирви для комети.
Згадайте муз, коли вони пішли.
Всміхніться фото, що тоді зробили...
Подякуйте, що все ж таки зайшли.
Творіть, любіть, як вас тоді любили.
XVI. VIII. MMXIV
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571302
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2015
[i][b]Ardua molimur, sed nulla,
nisi ardua, virtus.
Ovidius[/b]
(Ми боремося з труднощами,але
без труднощів не було б доблесті.
Овідій)[/i]
Вони зустрілися. Та це було не муркотливо-французьке rendez-vous, а навіть ані краплі не романтичне латинсько-мертве absurdus. Так, це слово не найкраще характеризує побачення, але ж маємо те, що маємо…
Вони зустрілися. Це сталося грозової і темної горобиної ночі, коли високе полудневе сонце намагалося висушити повноводні й вируючі калюжі, на поверхні яких від кожної краплини рвалося на дрібні шматки віддзеркалення повного й блідого місяця, що пропливав у чистому й захмареному небі, оточений ореолом кривавої веселки. Їхні найрізніші у світі постаті зійшлися спиною до спини у центрі старого новозбудованого парку. Навколо - безлюддя, гамір і шалена тиснява, яку щораз легким бігом перетинає сухий і тріскотливий кущ перекотиполя… Світ з’їхав з глузду, а вони… вони заговорили:
- І все ж таки ти тут…
- Як бачиш, як і ти.
- Не бачу, бо…
- Знаю, знаю!.. «Спина до спини, а очі у світ…» Не треба пояснювати.
- Про що піде мова?
- Як завжди, - про нас. Інших тем для розмов ми не маємо.
- Про що спитати?
- А про що відповісти?
- Люди кажуть, неввічливо відповідати питанням на питання…
- Люди!.. Ввічливість! Які приземлені поняття! Хто їх вигадав?!
- Ми, - і мовчання у відповідь.
- …
- То я спитаю?
- Спробуй…
- Навіщо ця ніч і гроза?
- Щоб день був ясний і чистий.
- А для чого хвороби?
- Вони запобігають знеціненню здоров’я.
- І смерть потрібна?
- Так. Життю на противагу.
- А горе?
- Перед радістю бар’єр.
- Війна для чого?! Я не можу зрозуміти!
- Для того, щоб здобути перемогу. Ніщо не виникає без причини, які і спричиняєм ми з тобою.
- Без цього якось можна? Щоб простіше?
- Без мене чи без тебе? Кого не пошкодуєш?
- Не можу, адже ми…
- Рідня, я знаю…
- Хочу побачити тебе.
- І я.
- Не можна.
- Так, ти все прекрасно знаєш. Не лишай їх без нагляду і не давай підказок, як би не хотілось. Нехай обирають самі.
- А хоч і підкажу. Ти ж все заплутаєш ще гірше… Я ще спитаю?
- Що ж, давай. Востаннє.
- Навіщо я?
- Щоб бути і мені.
- Так просто?
- O sancta simplisitas!
- Ну то прощай!
- До завтра!
- Як завжди!
- Атож!
Вони зустрілись якийсь час тому і розійшлись, не повернувшись очі в очі. Усе вернулось на круги свої і світ сховав безглуздя на видноті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571301
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2015
Цьогоріч літо застало всіх зненацька. Скільки воно не намагалося попередити про свій тріумфальний прихід і, зрештою, престолонаслідування, влаштовуючи справжні тропіки у, здавалося б, весняні дні, та все марно. Певно, люди давно вже перестали вірити будь-яким прикметам, хоч і найзрозумілішим. На зміну давнім мудрощам усе швидше приходять сучасні хитрощі, тож усі впевнено продовжували довіряти прогнозам метеорологів щодо пізнього і дощового літа. Та сталося не так, як гадалося.
Чи то літо дійсно прийшло так швидко, чи може лише одному Ігореві так здавалось. Ще тиждень тому сидяча офісна робота з документами навіть не обіцяла закінчуватись. Стоси паперів біліли на столі, мов снігові шапки на якихось дорогезних курортних горах, нагадуючи кожному працівнику їхньої контори про те, що настав час заслуженого і, на їхню думку, вистражданого відпочинку. А там уже хто в гори, хто на моря… Та не варто відволікатись на мрії, адже пильне око керівництва, пакуючи чималеньку валізу, стежить, щоб усі ті папери переглядалися, заповнялися і поступово зникали з поверхні завалених столів. Усі чекали літа, а воно все одно прийшло раптово.
Зміна оточення, погоди і взагалі пори року здавалась чоловікові дивом. Сіра робоча буденність за ці майже безпросвітні три роки немов поступово стирала його пам'ять, приглушувала відчуття, лишаючи лише тверезий розум та раціональність для монотонного робочого процесу. Наче і добре, коли все за планом і ніяких винятків не передбачається, але як же з часом це все надокучає. І ось нарешті довгоочікувана відпустка! Звичайно, літні дні теж не обійдуться без планування, та це вже буде інше. Не обв’язково-примусові зобов’язання, а миле діло для тіла й душі. Відпочинок, одним словом.
Навіть якщо сам Ігор не розкреслював чіткого плану на витрату дорогоцінного літнього часу, то Еля усе старанно записувала своїм кучерявим почерком. Дружина була на п’ять років молодшою від нього, та самому йому весь час здавалося, що між ними цілі десятиліття. По-дитячому енергійна і завше балакуча Ельвіра відносилась до того типу жінок, які, навіть маючи правнуків, ще гратимуть з ними в квача чи у схованки, а тоді ще й ображатимуться, коли хтось раптово виграє чи забере улюблену іграшку. Можливо колись саме ця рожевоокулярна наївність та постійний оптимізм привабили сільського парубка Ігора до по-справжньому міської дівчинки Елі. Зараз, коли вони вже цілком відійшли до дорослого світу і її батьки нагадують про себе лише ввічливими дзвінками та нечастими візитами, оця дружинина наївність здавалася трохи не доречною, та Елю це, мабуть, не хвилювало.
Цього неочікувано спекотного літа їхня невеличка сім’я – діток ще не нажили – зібралася привести до ладу Ігореву батьківську хату, що вже ось майже вісім років занепадала серед напівпорожнього села. Доглянути за нею було нікому, адже Ігор дуже рідко з’являвся на батьківському порозі, відколи поїхав на навчання до міста. Батько відійшов на той світ ще за два роки до синового від’їзду, залишивши по собі лише добрі спогади та міцні дерев’яні ворота навколо обійстя, що їх разом з сином майстрували. Старий Григорій був знаним на весь район теслею, звідусіль стікалися люди по його допомогу: то воза підбити, то віконну раму змайструвати – усім до нього знаходилась справа. Ненавмисно поклавши усі зусилля, спрямовані на синове навчання, на плечі дружини, Ігорів батько викурив свою останню самокрутку. Либонь, ця звичка його і згубила так рано.
Мати лишилась сама і як могла підтримувала синове існування у місті. Його нечасті приїзди – найсвятіше для неї. Та все ж виснажлива праця і ранній чоловіків відхід не пощадили і її. Незчулась як і згорбилась старенька. Казали, спокійно Неля вмерла. Помітила її наступного дня поштарка Леся, яка мала звичку заходити до старенької під час доставляння іншим сільським мешканцям поштових гостинців. Літня жінка навіки схилилась над своїм останнім листом синові. Ігор назавжди запам’ятав ті кілька рядків незакінченого, та і майже не початого послання, що його дбайливо переслала розчулена Леся: «Здрастуй, любий синочку! Як ти? Вже осінь поверта на зиму… Чи не холодно тобі там? Про всяк випадок вишлю тобі татового шарфа. За мене не хвилюйся. У мене все добре. Коли приїдеш, напечу пирогів із сиром, як ти любиш. Чекаю…» На тому фатальному «чекаю» і обірвались найтепліші у світі останні слова.
А зараз він, уже дорослий одружений офісний працівник з претензіями на вищу посаду, має повернутись туди, звідки все почалося, де минуло його безтурботне дитинство, де пройшли незабутні шкільні роки і де зустрів перше кохання. Вони їхали на його Батьківщину. Еля, як і годиться, не замовкала всю дорогу, вертілася на сидінні, мов маленька, раз у раз припадала до віконного скла, помітивши щось цікаве, а тоді і зовсім опустила його і ледь не наполовину висунулась із машини, на ходу хапаючи придорожні колоски і волошки, коли авто рухалось польовою дорогою.
– Ну що ти робиш? – ледь докірливо, та скоріше по-батьківськи запитав Ігор. – Скажи, я зупинюсь і досхочу нарвеш собі чого хочеш.
Та дружина лише дзвінко розсміялась у відповідь, знову вмощуючись на сидінні:
– Нічого ти не розумієш, Гошо! У цьому ж весь шарм, – вона знову засміялась, тицьнувши на мить йому під носа свіжозібраного букета, а тоді легенько торкнулася наманікюреним пальчиком того ж таки носа.
Ігореві здавалося, що якби в даху автівки був люк, то Ельвіра давно уже б висунулась в нього, підставляючи розпущене волосся і оголені плечі зустрічному вітру і літньому сонцю, сміючись на все поле і волаючи щось романтично-божевільне, на голлівудський манер. Вихована у доволі забезпеченій родині корінних міських жителів, Еля просто обожнювала всякі заморські штуки, часто кидаючись якимись навіть йому самому незрозумілими словами.
Від фантазій на тему: «Що ще може вчинити ця божевільна дівчина і що я, такий нудний, роблю поруч з нею» чоловіка відволікли до щему в серці знайомі картини рідного села. «Змінилось. Воно майже до непізнаваності змінилось,» – змушений був подумки визнати Ігор. Спогади, тисячі спогадів, що пробуджувались найменшою деталлю – від старої колоди біля Митькового двору і до колеса на всохлому бересті, де зараз гніздились лелеки – миттю оточили його розум, стоплюючись перед його очима, мов у радянській черзі за дефіцитом.
Модна автівка в’їхала до знайомої вулиці, поблискуючи темними полірованими боками, привертаючи увагу всіх дворових псів, а згодом і їх хазяїв. Сільські хлопчаки, які вже встигли неймовірно засмагнути, хоч літо щойно розпочалось, із захопленням дивились на зовсім немісцевий транспорт і про щось сперечалися, час від часу підбігаючи, коли машина повільною їздою заглиблювалась у зарослі шовковиці. З гучним гелготанням з-під коліс авто розбіглись, махаючи крилами, чиїсь гуси, а гусаки вважали за обов’язок пробігти слідом, з сичанням і вигинанням зміїних ший проганяючи новоприбулого порушника сільського спокою із своєї паші.
Елічка по-дитячому округлювала очі, обрамлені вигнутими нафарбованими віями, знову вертіла головою на всі боки і вертілась сама, розглядаючи дику, на її погляд, місцевість, де виріс її чоловік.
Ігор тим часом усе дужче занурювався у круговерть спогадів. Чомусь почав нервувати, як минулого року перед зустріччю з керівництвом іноземного холдингу. Та ні, либонь, іще дужче. Ще мить і з-за рогу покажуться до дрібнички знайомі ворота, що вже мабуть посіріли від часу і поросли брунатними лишайниками. Йому хотілося закрити очі і знову до найменшої деталі уявити ті ворота, хоч вони і так стояли перед очима. Здавалося, що як тільки він їх побачить, то станеться щось фатальне. Невідомо що, але точно станеться. Але ні, нічого такого не сталося, а якщо і сталося, то ніхто цього не помітив. Здається, час був не владний над тими воротами. А якщо і були якісь зміни, то Ігор їх миттю прийняв і полюбив. Не похилились, не розсохлися від часу і вітрів, старі ворота стояли, як і колись, але тепер на сторожі пустки. Він зупинив машину і знесилено схилив голову на кермо. Сонце вказувало на полудень.
Не зваживши на чоловікову втому, вічний двигун і органайзер Елічка ласкаво клацнула дверцятами і твердим кроком попрямувала до… сусіднього будинку, оточеного цегляним муром. Нарешті опанувавши себе вийшов з машини Ігор. Помітивши дружинину помилку, поспішив за нею і покликав. Вона повернула до нього запитальний погляд.
– Нам сюди, – швидким рухом вказав Ігор на дерев’яні ворота. Його голос зрадив хазяїну і затремтів, та це годі було й помітити, фраза надто коротка.
Ось вони, ті самі ворота. Такі ж як були і водночас інші. Здається, тільки піднесеш руку, як хвіртка сама собою відчиниться і вийде тато, усміхнений і, як завжди, з самокруткою в зубах. Хитне могутньою жилавою рукою лівого стовпця, мовляв, чи добре стоїть. Добре. Ти ж робив, татку. Не на рік, на все життя. Ігор стояв і розглядав різьблені візерунки на половинках воріт. Ось тут зліва – це батькова робота. Точні впевнені лінії, що заплутуються у велемудрий орнамент. А праву половину батько доручив робити йому, Ігореві. Як він тоді хвилювався! Ворота – це ж окраса всього обійстя. Ще й вулиця їхня тоді людною була, тож усе те на людський осуд та оцінку відразу ж піде. Хвилювання хвилюванням, а довелося робити. І зробив-таки! Перші невдалі спроби в кутиках майже непомітні. Непомітні для чужого ока, та йому самому все добре видно. Батько тоді теж побачив, та все одно похвалив сина. Сказав: «Працювати тобі після мене, людям на користь!» Ігор почувався зрадником.
Поки молодик перебував у полоні ностальгії, все не наважуючись зайти до двору, в якому спогадів, либонь, іще більше, жалібно скрипнула хвіртка і швидка на розправу Еля безцеремонно, як йому здалося, і по-хазяйськи вдерлася до Ігоревої справжньої домівки. Йому нічого не лишалось, як піти за нею.
У дворі Ігор відразу ж наткнувся на вкрай здивовану дружину, яка не наважувалась пройти далі у царство пануючого тут бур’яну. Цього й варто було очікувати – покинутий двір уже давно не знав людської руки і здавалося що й надалі не мав ніякого наміру з нею знайомитися. Почуття провини миттю розігнало кров по тілу Ігоря, щоб наступної миті націлити всю її, гарячу, до обличчя. На душі залишився неприємний осад. Здалося, що якби можна було спробувати його на смак, то він неодмінно загірчив би на язиці, лишивши десь у гортані неприємний післясмак. Чомусь склалося враження, що якщо чоловік і далі так бездіяльно стоятиме, то ця гіркота його неодмінно погубить і поховає десь тут серед глухих чагарників. Ігор стенув плечима, немов струшуючи з себе заціпеніння, що вмить розкришилось і осипалось, як лусочки старої фарби. Залишивши усі свої переживання за воротами, молодик рішуче попрямував до дверей рідної хати, дах якої виднівся над заростями.
Ігор впевнено прокладав собі шлях до колись гостинного порогу, уже й не намагаючись віднайти колишню стежку, тоді як завше віроломна Ельвіра боязко ступала по його слідах. Кілька миттєвостей – і з дитинства знайомі двері уже на відстані витягнутої руки. Колись розкішні мамині квітники попід вікнами навіки згинули у тіні височенних чагарів. Не важко передбачити, що така ж доля спіткала і сад, що за хатою.
Ручка зручно лягла в долоню, пробуджуючи ще низку образів з минулого, двері слухняно відчинились, щось сумно скрипнувши на привітання. Війнуло знайомим запахом – тим характерним духом, що його має кожна домівка. Цей запах ні з чим не можливо сплутати, бо другого такого не існує.
Нарешті довгоочікуване сталося – він, Ігор, після багатьох років відсутності повернувся до отчого дому, що зустрів його вервечкою спогадів та німою пусткою. Подружжя ввійшло до кімнати, що слугувала за вітальню і, як за командою, спинилося у центрі. Точніше, спинився сам Ігор, а дружина, що зараз мала чоловіка за провідника, на диво слухняно і тихо стала за його спиною. Знайомство з покинутою оселею було більше схоже на таїнство. Ігор згадував, згадував і просив прощення в німій сповіді посеред тихої, як музей, кімнати. За сповідника слугувала сама оселя, а святими образами були фото батьків. Зроблені ще з незапам’ятних часів, старомодні, чорно-білі і пожовклі від часу, вони дивилися на нього батьківськими очима і в цю мить були дорожчими й святішими за будь-які ікони.
Та цю урочисту для одного тільки Ігоря мить безцеремонно і якось по-дурному ненавмисно перервала Еля. Вона чхнула. Чхнула раз і вдруге, а потім знову. Трепетна і урочиста тиша була безповоротно сплюндрована, повертаючи обох у приземлену і сіру буденність із її постійними круговоротом проблем, з пилом на кожній поверхні і павучиним макраме по закутках. Жінка винувато глянула на свого судженого і знов прикрилась акуратною хустинкою. Нарешті позбувшись набридливого свербіння у носі, Ельвіра діловитим поглядом окинула кімнату.
– Ну то як, поприбираємо? – хазяйновито спитала.
Ігор мовчки погодився.
Того дня вони попрацювали на славу. Усе, що колись складало минуле Ігора та його родини було дбайливо або недбало упаковане до великих коробок. Подружжя планувало продовжити життя цієї землі, облаштувавши тут з часом заміський будиночок. Щоправда, те, що Ігор по-нашому називав дачею, Еля гордо йменувала «котедж», але знаючи її пристрасть до подібних витребеньків, це і не дивно. Звичайно, стара хатина, збудована ще Ігоревим дідом і покинута на кілька років напризволяще, аж ніяк не в’язалася зі словом «дача», а тим більше з «котеджем». Як не прикро було чоловікові це визнавати, та будинок уже віджив своє. Стеля провисла від ваги схованих на горищі таємниць. Приземлений під гнітом часу дах робив хатину маленькою і майже казковою. Але, на жаль, у реальному житті часто не місце казці. Стара Ігорева батьківська хата мала поступитися місцем для нової оселі нової сім’ї. Чоловік це розумів і прийняв, зберігши найдорожчі спогади у серці та великих коробках.
Надвечір вони повертались додому. Під поглядами нечисленних селян, із супроводом галасливих хлопчаків, розганяючи зграйки гусей на вузьких вулицях. Ігор досі так і мовчав, обдумуючи сьогоднішню подію. Еля енергійно і голосно пояснювала щось комусь по телефону, виразно жестикулюючи, хоч співрозмовник і не міг цього бачити. На задніх сидіннях і в багажнику просторої автівки їхали з ними до міста коробки з його минулим.
Вони повечеряли. Ігор навіть трохи звеселився. Може, впевнився що тепер його спогади при ньому і більше ніщо його з ними не розлучить або ж на те були інші причини. Після вечері Ігор сів відпочити перед телевізором, а Ельвіра уже складала план дій на завтрашній день. Її аркуш поповнювався назвами організацій і осіб, яким треба подзвонити завтра. І вона обов’язково це зробить. Любить дружина цю справу.
Уже готуючись до сну, Еля іще раз переглянула свій список: зніс будівлі, зателефонувати будівельникам, привести до ладу подвір’я… Завтра село наповнить ціла низка різноманітної техніки і все заради однієї хатини. Залишившись задоволеною свою роботою, жінка підхопила зі столика каталог і попрямувала до чоловіка, який відпочивав у кріслі. Еля зручно вмостилася на широкому підлокітнику, окутавши Ігора запахами різноманітних кремів, якими щойно ретельно намастилася.
– Гошенько, ти був весь час такий заклопотаний, що багато чого для нашого котеджу я вибрала сама, але ж тобі сподобалося? – вона лащилася до нього, як і колись, у час їхнього знайомства.
– Звичайно, я повністю довіряю твоєму смаку, – Ігор пригорнув дружину однією рукою, другою прийнявши з її рук запропонований журнал. – Що тут у тебе?
– Нам лишилось вибрати тільки одну дрібничку до нашого котеджу, - промуркотіла Еля. – Давай поставимо такі, як у Бєлошвєєвих, вони дуже личитимуть до дизайну будинку, – тоненьким пальцем з гострим нігтиком жінка вказувала на зображення на глянцевій сторінці.
Кілька секунд Ігор бездумно розглядав різноманітні варіанти воріт у одному із багатьох каталогів, якими останнім часом був завалений майже кожен стіл у квартирі. «Ворота… матеріал… ціна…» - чоловік подумки повторив прочитане, не до кінця розуміючи, яке це має відношення до їхніх справ. Тим часом захоплена Ельвіра продовжувала:
– Уявляєш: перед нашим заміським будинком такі ворота… Ах, як у власний маєток заїжджатимемо! – жінка замріяно дивилась кудись за межі кімнати, де вони говорили, в той час як Ігор поволі зрозумів сенс її слів.
– Постривай, Елю… Ти хочеш сказати, що ми повинні?.. - розгублено намагався спитати він.
– Ну звичайно повинні! Ми мусимо, адже вирішили дати твоєму рідному дому нове життя. Забудьмо все старе, воно вже віджило своє, - Ельвіра обірвала свій замріяний і пафосний монолог, згадавши, що чоловік тут також присутній і говорять вони все-таки про його будинок. – Ти ж не проти? – запізніло благально поцікавилася.
Ігор був мов у воду опущений. Найяскравіший спогад про батька, який він намагався оживити, мав ось-ось загинути через примху байдужої інфантильної дівчинки . Від думки, що завтрашню ранкову тишу порушить гул техніки, що з’явиться тільки з однією метою, – знищити усе його минуле, у чоловіка просто стискалося серце. Він змирився із запустілим дворищем, занедбаним садом і відмерлою хатиною, але чомусь не міг ужитися з думкою, що батьківських воріт більше не буде. У його веселкового кольору планах на майбутнє ті ворота ще мали б простояти кількадесят років. Але в той же час Ігор розумів, що та престаріла згадка буде неначе сороміцька заплата на вишитій золотими нитками парчі. Перебуваючи у полоні внутрішніх протиріч, чоловік знайшов у собі сили вимушено усміхнутись до дружини, що чекала відповіді, дивлячись на нього жалісливим щенячим поглядом.
– Добре, люба. Зробимо, як скажеш… – цього разу голос уже помітно тремтів, виказуючи хвилювання свого власника. Та і не помітити цього з посірілого обличчя чоловіка було важко. Що ж поробиш. Ігор був поганим брехуном і не вмів лицемірити, та, на щастя чи на лихо, Еля ніколи не вміла слухати…
На тому і розійшлися. Дружина – до спальні, наспівуючи щось із класики, в передчутті великих змін. Чоловік же так і залишився сидіти в кріслі, провівши поглядом ту чужу, на той момент, жінку. До ранку лишалось шість годин.
Чи то сон сам не йшов, чи Ігор власноруч навмисне гнав його від себе, але коли на електронному циферблаті годинника висвітився час – четверта година ранку – чоловік усе продовжував сидіти у тій самій позі, незрячим поглядом вишукуючи щось у напівтемряві. Він дивився так, як дивляться сліпі: незмінний напрямок ледь-ледь внікуди з легким відтінком замріяності і вкрапленнями скорботи за непобаченим. Ранок невблаганно наближався. Сон – табу. Здавалося, варто тільки прикрити повіки – і миттю перед ним постане батькове обличчя. Навіть не обличчя, а очі. Досить самих очей, одного тільки погляду, щоб Ігор відчув гостре лезо провини, окроплене отрутою безпомічності. А найгірше у тому сні було б батькове мовчання. Ні кпин, ні лайки, а одне лиш мовчання і погляд, який не потребує слів. І виправдання були б німі і марні.
Близько опів на четверту ноги самі понесли Ігоря до гаража. У голові усе ще туманились думки у міксі зі спогадами, а тіло на чолі з серцем прагнуло додому. Чомусь поміркувавши, що гуркіт автомобільного двигуна розбудить таку недоречну зараз Елю, Ігор дістав із закапелків куплений колись і давно забутий велосипед. Рішення було дивне і нелогічне, адже його тендітна дружина спала на диво богатирським сном. Проте на той час чоловіка це не змусило задуматися. Накинувши легеньку спортивну куртку Ігор помчав геть із двору, ловлячи на собі лише холодні і вологі дотики туману.
Бозна стільки часу минуло, ніхто тоді його не рахував. Міські дороги попрощались з Ігорем, змінившись на сільську грунтівку, та чоловік лише зрадів цьому, адже це значить, що вже скоро… Чи то від швидкої їзди, чи може від ранкових рос молодик змокрів, та не зупинявся ні на мить, на ходу втираючись рукавом такої ж вологої куртки. Велосипед жалібно повискував, мов нещасний песик, якого змусили гнатися за невловимою здобиччю. Світало.
Показались знайомі краєвиди сонного села. Де-не-де вікна уже світилися ласкавим жовтим сяйвом, роздратовано і водночас з азартом Ігореву поїздку супроводжували гавкотом собаки. Ось уже й знайомі зарослі шовковиці кидають тінь на його подвір’я. Велосипед востаннє жалібно вискнув, Ігор марно шарпнув ногою педаль і змушений був облишити свій транспорт. Добре, що йти уже не далеко лишалося. Дбайливо прихиливши виведеного з ладу велосипеда до чийогось частоколу, чоловік швидкою ходою попрямував у напрямку рідного дворища. Ноги відчутно наливались важкістю. Ще б пак! Такий марш-кидок! Потім, мабуть, болітимуть м’язи, можливо він застудиться чи роз’ятрить давню травму коліна, але все те буде потім. Чомусь зараз тільки одне мало значення. Ігор поспішав, немов на його старому подвір’ї мала статися подія вселенського масштабу. Певною мірою, так і було. Щось мало статися у його світі. Він відчував як хитаються основи його маленького всесвіту і просто не міг цього пропустити.
Ігор майже вибіг на моріжок перед подвір’ям, збиваючи з гілок шовковиці вчорашній надвечірній дощ. Десь на іншому боці галактики вибухнула наднова, осяявши собою його маленький всесвіт. Чи може то просто зійшло сонце? Ігор заціпенів перед видовищем, що йому відкрилося. Батьківські ворота впали…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571044
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 01.04.2015
[i]А ми живі, нам треба поспішати
Зробити щось, лишити по собі…
Л. Костенко[/i]
Весна прийшла раптово. Ні дивні прогнози переляканих і заспаних бабаків, ні різноманітні календарі так і не змогли точно передбачити, коли довгоочікувана пора року встигла утвердитись на місці колишньої ледь набридлої зими. Погода все гралася з людьми, відлякуючи і присоромлюючи по-весняному одягнених перехожих прохолодними пронизливими дошкульними вітрами, а то й дощем чи навіть снігом. Люди ображались на такі жарти: круто розвертались на підборах і йшли по своїх домівках, грюкаючи дверима за собою, немов погані актори; а вже там, вдома, сидячи в кріслі чи на дивані, перед телевізором чи з книжкою в руках, за чашкою гарячого чаю чи кави нарікали на погоду, сварили весну і насуплено дивились у вікно.
Ось приблизно так і минали дні в очікуванні тепла. А воно все не поспішало, мовби зумисне барилося чи хтось його притримував за полу довгої вишиваної сорочки. І коли надія була майже втрачена, а весь гарний, яскравий, модний, але холодний весняний одяг було сховано назад до шафи, весна нарешті вступила в свої права. Надворі був квітень.
Живильну силу тепла і сяйва сонячних променів годі було не помітити. Як і кожної весни, все починалося зі смарагдових списів трави, що всюди пробивались крізь торішнє листя. Картина вельми знайома – з року в рік одне і те ж, але все ж таки як приємно стати обличчям до сонця, примружити очі, доки не побачиш веселкових іскорок, вдихнути на повні груди таке оновлене повітря, ввібрати в себе весь букет весняних пахощів, немов складених умілим парфумером в пречудовий і неповторний аромат невловимого щастя; хочеться затримати це відчуття якнайдовше або пережити знову і знову. Саме тому зі святковим трепетом втягуєш носом повітря ще раз і вже кашляєш від їдкого диму, що подорожує повітряними течіями у просторі неба. Що ж поробиш – весна!
Насолодившись красою чи просто приречено позіхнувши, люди заходились працювати. Зелений оксамит трави стає все більш помітним; торішнє листя, що колись також зеленіло, а потім тішило погляд золотом осені, вже згорнуте докупи, наче непотрібна обгортка від нової іграшки. Терпкі й гіркуваті нотки диму раз у раз вплітаються до загальної гами запахів, остаточно підкреслюючи, що навколо весна.
Весняний календар яскравіє червоними датами – в кожному місяці по кілька свят-вихідних та й знайдеться. Квітень не став винятком. У поминальний понеділок всі як завжди зрушили з насиджених гнізд і згадали про місця, де народились і де поховали рідних. Я виїхав раніше, щоб не потрапити до ранкових заторів і швидко минути місто. Шлях до рідного села був не близький, хоча з автомобілем все значно покращувалось. Дружина з дітьми мали прибути пізніше. Нічого. Встигнемо.
Колеса швидко несуть транспорт по знайомій дорозі. Все, що обабіч шляху, швидко біжить повз мене назад, вертаючись до міста. А я радий вирватися додому. Ось нарешті урбаністичні краєвиди й футуристичні картини почали змінюватись знайомими сільськими пейзажами. Можна було трохи навіть зменшити швидкість, щоб помилуватися, позгадувати: за тим ліском річка – мілка-премілка, та в дитинстві здавалася нам чи не найглибшим океаном; там купались гарячими літніми днями і зустрічали сонце з вудочкою; а там – луги розкинулись; ось поростуть вони молодою травою і зарясніють враз різноманітними плямами на коров’ячих боках і спинах…
Кошики з продуктами на задньому сидінні нагадали про себе тривожним дзенькотом, зустрівшись і познайомившись з усіма «сюрпризами» сільської дороги. Довелося ще трохи сповільнитись, щоб поберегти примхливе здоров’я своєї міської жительки – іномарки.
На горизонті забовванів цвинтар. Поруч в кілька рядів припарковані машини. Певно, не один я такий завбачливий. Знаходжу і для себе зручне місце, стараючись нікому не завадити, залишаю транспорт, виходжу. Повітря сьогодні не пахне димом. В цей день воно має аромат свічок, землі, гостинців. Згадую про гостинці і повертаюсь до машини за кошиками. Перевіряю цілісність їхнього вмісту – все добре, нічого не розбилось, що йому станеться. Ще б пак! Так запакувати!
Сьогодні цвинтар виглядає особливо. Хрести, пам’ятники і надгробки не навіюють того тяжкого смутку і туги, як у час поховання. Нині тут панує якась надзвичайна атмосфера, наче у просторому домі зібралась велика родина і кожен готується до свята. «Христос воскрес!.. Воістину воскрес!» - чується зусібіч. І в цих словах пам'ять і пошана, радість і трішки смутку. Не забагато, щоб плакати, і не мало, щоб забути про призначення цього дня. Якраз стільки, скільки треба.
Підхоплюю вцілілі кошики і прямую на інший кінець цвинтаря – туди, де поховані мої рідні. По дорозі зустрічаю знайомих, часто спиняюсь, вітаємось. На шляху далі наштовхуюсь на пару горбочків – старі могили. Зменшились і розсунулись від часу, негоди і байдужості. Деякі з них давно вже втратили хрести, і лише за формою можна пізнати могилу; де-не-де ще височіють старенькі хрести: схилились, немов соромляться міцності і блиску оточуючих пам’ятників. Кому належать ці могили, вже ніхто не знає, але помічаю, що чиясь дбайлива рука все ж таки звільнила горбочки від бур’яну, що вперто наступав скрізь. Навіть крашанку хтось поклав – данину пам’яті. Прямую далі свою дорогою і помічаю самотню жінку в чорній скорботній хустці. Вона заклопотано крутилася довкола непримітної могилки зі старим хрестом і безіменною табличкою, яку хтось дбайливо зафарбував старою фарбою, що потріскалась від часу. Чимось ця жінка відрізнялась від інших людей, що прийшли нині на цвинтар. Була в її рухах, вчинках, погляді якась особлива урочистість. Мабуть, це і привернуло мою увагу до цієї особи. Та затримуватись надовго я не наважився. По-перше, ще не всі справи на сьогодні було вирішено, а по-друге, надто дивно і неввічливо було б з мого боку отак витріщатись. Тож я рушив далі, помічаючи вдалині вже знайомі фото на пам’ятниках.
Нарешті дістаюся до своїх. Кована огорожа чітко окреслює три могили, відокремлюючи їх від інших: разом за життя – нерозлучні і після нього. Штучні квіти горять неприродніми кольорами, прикрашаючи непримітні насипи землі. Для кого та прикраса – для мертвих чи живих?
Мимоволі усміхаюся, немов вітаючись до рідних облич і очей, що зоріють з граніту. Приходить відчуття якоїсь глибокої задуми, духовності. Хочеться присісти, прихилитись і пошепки розповісти найріднішим про все. Якийсь час я так і простояв, думаючи про різне і трохи сумуючи. Тут мій погляд знову впав на жіночу постать, що пройшла повз. Це була та сама незнайомка, яка нещодавно клопоталася біля безіменного поховання. Очі простежили за нею. Неподалік від мене вона зупинилась і схилилась до покинутої могили, яку я спершу й не помітив. Довгенько жінка ще сидить на тому місці, силкуючись запалити свічечку відсирілими, мабуть, сірниками. Вирішую втрутитись, допомогти. Підходжу, протягую заздалегідь вийняту з кишені запальничку.
- Христос воскрес! – говорю.
- Воістину воскрес, – тихо відказує вона, підвівшись і змірявши мене поглядом. Протягує мені назустріч свічку, мовляв, запаліть. Один рух пальцем – і ось уже полум’яний язичок від запальнички палко охопив свічку, передавши їй свій вогонь. Жінка враз затулила його біленькими долонями, оберігаючи від найтихіших подихів вітру, і закріпила свічку в саморобному підсвічнику.
- Спасибі вам, – вже голосніше мовила вона, дозволивши як слід розпізнати свій голос. Він виявився на диво дзвінким і енергійним. Жінка з якимось чарівливим замилуванням спостерігала за танком іскри на свічці, піднявши кутики губ в ледь помітній посмішці.
- Будь ласка, – ввічливо відповідаю я, ховаючи запальничку назад. – Ваші рідні? – питаю. Заперечливе похитування головою мені у відповідь. Мовчимо. Це триває кілька секунд, та мені й цього вистачило, щоб зніяковіти.
- Тут моєї рідні немає, – нарешті мовила жінка, подивившись мені у вічі. – Навіть знайомих…
Тихенько зітхаю в глибині душі, радіючи з того, що ніякове мовчання порушене.
– То хто ж це? – дивуюся, вказуючи поглядом на могилу.
Вона повільно піднімає плечі догори і трохи хитає головою з боку в бік – не знає.
Я замовкаю, не відаючи, що й сказати. Помітивши мій стан, жінка поспішила все пояснити, промовляючи до мене заспокійливим тоном:
– Я не знаю, хто тут похований. І ніхто не знає. На цвинтарі немало таких могил, хрести яких уже давно зникли або пішли на брухт, як це не сумно, – вона осягнула поглядом простір. І раптом я теж побачив горбочки серед трави, хрести з-поміж дерев у ліску, що з кожним роком окупував все більше простору. – Люди забули про них або ж просто вже нікому пам’ятати. Але ж ті, хто тут похований (нехай і без імені на хресті), теж заслуговують на пам'ять, – чи то спитала, чи то ствердила жінка. – Та я нікого в цьому не виню. По-різному життя складається, а часу – його завжди бракує всім. Але нічого, я за ними ось уже кілька років приглядаю. Тут і роботи не багато: звільнити від листя, прибрати бур’ян… мені не важко, а про когось пам'ять довше житиме, – усміхалась вона, говорячи до мене. Мені стало соромно. Відразу згадалася нещодавня розмова з дружиною про те, хто поїде в цю глушину, щоб привести до ладу могили. Кожен із нас «хвалився» своєю купою справ в телефонну трубку і скаржився на відсутність вільного часу. Ми удвох ледве дійшли згоди, щоб поклопотатись біля невеликої ділянки. Соромно.
– Як же ви пораєтесь з усім цим? – обережно питаю.
– Коли робота до душі, то й діло швидше робиться, – весело відповіла жінка. – А весна так і надихає щось робити, творити, лишити по собі! – моя співрозмовниця просто сяяла. Було видно, що вона палко любить життя.
– А як же кошти? Сюди, певно, треба якісь витрати? – заговорив у мені міський житель-матеріаліст з економічною освітою.
– Витрати? Часу – так, але коштів… – задумалась над моїм питанням. –- Куди ж тут ті кошти? Хіба свічки купити, та для такої справи наче нікому не шкода копійчини. А штучних прикрас, як бачите, я не визнаю. Справжні квіти гідно тримають конкуренцію. Ось тут я барвінок посадила, а там, он бачите, фіалки, – заходилась вона мені показувати. І справді, я помітив серед соковитої зелені на горбочках квіти різних кольорів, що несміливо визирали з-під листя.
Наважуюсь і питаю ще:
– Ви вже простіть мою цікавість, а де ж ваші рідні поховані?
– Нічого-нічого. Такі питання часто виникають. Це природно, – бадьоро заговорила жінка. – Справа в тім, що я сама. Батьків знати не довелось, діточок Господь не дав, а ось недавно і чоловіка відпустила…
– Відпустили? – тихо перепитую, немов сліпе відлуння.
– Відпустила, відпустила… Не повинен він ці три місяці бути зі мною. Я лише кілька тижнів тому діагноз дізналася… три місяці максимум.
– Три місяці, – знову повторив я і вмить замовк, бо слова тут справді були зайві. Переді мною стояла жінка, яка знала наперед свою долю, ненайкращу долю, скажу я. Вона була спокійна й усміхалась до сонця. Вона піклувалась про старі могили, які вже й очима складно помітити, не те, що душею. Поки я думав, навколо незнайомки почав складатись ореол святості, піднесеності над іншими.
– Знаєте, – перервала її мова мою задуму, – притчу про те, чому люди не знають, скільки їм жити? – запитала. Отримавши у відповідь заперечення, продовжила: Колись всі люди на землі знали, скільки їм наділено років. І от одного разу простував шляхом Ісус з апостолом Петром. Вони зустріли чоловіка, який ставив тоненький і слабенький тин навколо свого обійстя. «Чоловіче, чому ти будуєш таку недовговічну огорожу?» – запитав Ісус. На що той відповів: «А мені тут всього лише десяток залишився. На мій вік вистачить». І відтоді люди не знають, коли помруть, бо помітив Ісус несправедливість в тому, що за таких умов кожен буде жити для себе, не думаючи про інших.
Вона закінчила оповідь, а потім трохи подумала і мовила:
– Не знаю, добре чи погано те, що мені відомо тепер, коли прощатись. Адже Бог зробив це таємницею на просто так, а нам на благо, а люди і сюди дістались і розкривають секрети таким-от, як я… Та я їх не виню, – знову чую цю фразу від неї. І хто знає, чи це приреченість змушує жінку все всім прощати, чи вона і справді така, якою здалася мені спочатку?
– Ну що ж, прощавайте. Я уже піду. Хочу ще кількох незнайомих пригостити, – вона взяла до рук свій кошик. – Їм також треба, щоб хтось їх пам’ятав. Я доки можу, доти й пам’ятатиму. А потім… Ви вже пробачте, не слід було мені обтяжувати вас своїми клопотами, – тепло сказала жінка, доторкнувшись до мого плеча. – Ви не сумуйте! Погляньте тільки, яка весна навколо. Я нею сповна насолодитись встигну. І ви насолоджуйтесь. Живіть щасливо і не забувайте про них, – кивнула незнайомка на могили, де покоїлись мої батьки і старша сестричка, що пішла від нас іще дитиною, а зараз могла вже такою ж, як ось ця жінка…
Вона пішла серед могил, час від часу схиляючись, чи то цукерку покласти, чи квіткою помилуватись. А мені раптом так захотілося жити. Вдихнути на повні груди це весняне повітря, нехай із пахощами диму; подивившись з-під примружених очей на сонце, обійняти міцно-міцно своїх рідних і жити, жити, жити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571016
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015
Дзвінок раптово пролунав у квартирі, нещадно розірвавши жалобну тишу своєю життєрадісною мелодією. Та весела пісенька, неначе привіт з минулого, миттю повертала душу у нетрі спогадів: радісних і не дуже, але таких теплих і до болю знайомих, і ще болючіших від того, що їх уже не повернути. Телефон дзвонив довго і наполегливо. Це здавалось образливим, враховуючи навколишню шанобливу тишу.
Зодягнена в чорне молода жінка тихими й повільними кроками підійшла до столу, на якому все ще дзвонив телефон. Вона розгублено, червоними від плачу очима оглянула покриту темним сукном поверхню, немов щукаючи щось зовсім інше, ніж маленького порушника мовчазної скорботи. Усе-таки звернувши увагу на невмовкаючий телефон, жінка прочитала на яскраво блимаючому екрані ім’я: «Анатолій Олексійович». Вона кілька разів повторила щойно прочитане, беззвучно ворушачи губами, але так і не змогла згадати, хто ж це. Це було дивно, адже їй були відомі усі записані тут контакти… Хоча зараз це було не так уже й важливо. Уже звичним рухом жінка піднесла слухавку до вуха, але сил сказати «алло» не було, тому вона мовчки прислухалась:
– Надіє Василівно, ви? – почувся приємний чоловічий голос.
– Ні, це не Надія Василівна…
– Ой, вибачте. Чи можу я її почути? – власник голосу трішки зніяковів.
– Ні, – вимовила жінка і глибоко зітхнула, щоб вкотре не заплакати, а потім, зібравшись з силами, вимовила – Надії Василівни вчора не стало.
Її співрозмовник замовк, і минув деякий час, перш ніж обоє дали раду своїм емоціям і змогли відновити розмову. Першим опам’ятався Анатолій Олексійович і хриплим від надмірного хвилювання голосом промовив:
– Я… Вибачте мене, я вам глибоко співчуваю. Я хотів привітати її з днем народження, а воно ось як вийшло… Не дожила… Від осені до зими… А цього року осінь гарна. А ви їй?..
– Я дочка Надії Василівни. Вибачте, не могли б ви повторити, що ви про осінь сказали? – несподівано запитала жінка.
– Надія Василівна любила осінь. Добре, що вона встигла нею намилуватись, - зніяковіло відповів чоловік.
– То це ви?! – здивуванню жінки не було меж. Так ось звідки це ім’я в маминому телефоні, так ось про кого вона хотіла розповісти, коли вони з братом кудись поспішали, залишивши дітей на бабусю, і сказали їй, щоб не вигадувала. Так ось, хто цей чоловік і тепер зрозуміло, звідки він знає, що мама любила осінь.
З очей полилися сльози. Опанувати себе не вдавалось, але крізь плач вона просила:
– Пробачте мене, простіть, будь ласка! Якби все можна було повернути назад… – сльози не дали договорити і слова, перейшли у ридання.
– За що ви вибачаєтесь? Не плачте, будь ласка, – Анатолій Олексійович був здивований і не знав, що й сказати. Тим часом жінка продовжувала:
– А я ж навіть не дослухала її, я ніколи уважно не слухала, – і знову ридання.
– Але всього лише тиждень тому все було інакше…
За тиждень до смерті Надія Василівна була надзвичайно веселою і життєрадісною. Навіть веселішою, ніж завжди. Можливо, тому що осінь була незвичайно теплою і сонячною, а може, на те були інші причини. Проте вона як завжди займалась своїми справами, допомагала то дочці, то синові, бавила внуків. Діти часто звертались до неї по допомогу. Ще б пак! Вона ж мама. Жінка ніколи не відмовляла. Вона радше відмовилася б від власного життя, щоб допомогти дитині. Так завжди й велося.
Одного разу Надія Василівна прийшла додому особливо окрилена. У руках вона тримала букет із осіннього листя, в якому виднілась трійка жовтих хризантем. Діти якраз були в неї в гостях, а точніше заїхали внуків залишити, бо самі мали їхати на чийсь ювілей. Дочка Олена, побачивши квіти, ледь роздратовано запитала:
– Чи вам ото, мамо, грошей дівати нікуди, що ви собі букети купуєте?
– І зовсім це не букет, донечко, а всього лише три квіточки, – з якимось дивним виразом на обличчі відповіла жінка. – І, до того ж, мені його подарували.
– Не смішіть нас, мамо, – вступив у розмову син Сергій, – у вас четверо внуків, хто вам квіти даруватиме? Краще пригляньте за дітьми.
У відповідь Надія Василівна лише ніяково усміхнулась і з винуватим виглядом пішла на кухню.
Увечері цього ж дня, заїхавши за дітьми, Олена побачила на маминих очах сльози, але не надала цьому значення, тим більше, що та пояснила: «Просто різала цибулю».
Через два дні по тому стався переполох. Завітавши ввечері, діти не зустріли вдома мами. Увесь вечір вони просиділи, мов на голках, аж доки загублена не знайшлася. Надія Василівна дуже здивувалась, побачивши дітей, адже зранку вона попереджала Олену про те, що ввечері не буде вдома. Але дочка забула про це, бо не надала маминим словам значення, і тепер уся роздратованість вилилась на жінку.
Після цього випадку діти порадились і вирішили подарувати мамі мобільний телефон, щоб подібного більше не повторилось. Надія Василівна не відразу потоваришувала з новою технікою, тож дочці з сином довелось немало попрацювати, щоб навчити маму деяким премудростям. Тепер Надія Василівна завжди була з дітьми на зв’язку.
Одного разу Сергій і Олена побачили, як мама чепуриться, довго дивиться у дзеркало, вибираючи хустинку. Це було дивним, адже зазвичай у цей час жінка завжди була вдома.
– Куди це ви збираєтесь, мамо? – спитала Олена, здивовано округливши очі. – Доню, я хотіла тобі сказати… Я зустріла одну дуже цікаву людину, ми спілкуємось, маємо спільні інтереси…
– Мамо! Про що ти говориш? Які інтереси? – перебила материну мову донька. – І зараз ти збираєшся до нього? Мамо, схаменися. Ти вже не молода, які можуть бути побачення?
– Але ж, Оленко… – намагалася заперечувати Надія Василівна, - ми просто спілкуємось.
– Мамо, зрозумій – у мене робота, у Сергія скоро відрядження. Хто залишиться з дітьми? Хто їх погодує? А продуктів купити? – Олена була налаштована рішуче.
Увесь цей час Надія Василівна лише кивала, а її погляд поступово втрачав той блиск, що не сходив з очей в останні дні.
– Добре, доню, я зрозуміла, – відказала жінка і поклала хустку на місце.
Сльози текли струмками по обличчю Олени. Згадуючи все це, вона не могла собі пробачити свого поводження, своїх слів. О! Якби вони не були сказані!
Мама ж була святою. Вона віддавала все до останнього їм, тим, хто не цінував цього, а сприймав як належне. Вона навіть померла тихо і несподівано, перед своїми іменинами, немов хотіла позбавити дітей святкових клопотів. Хоча вона ніколи не любила влаштовувати свята з цього приводу. А може, не хотіла?
Жінка просто відійшла у вічність, немов заснула, тримаючи в руках букетик із листя і хризантем. Її обличчя вже не мало того винуватого вигляду, а очі, її прикриті очі вже ніколи не сяятимуть як тієї теплої і сонячної осені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571014
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2015