Kanotres

Чому?

В  направду  дитинство  солодке,
солодке  в  коханих  дітей,
в  направду  дитинство  жорстоке,
жорстоке  в  безглуздих  сімей.
Навіщо  ті  створюють  чудо
які  надаремно  живуть
і  що  із  дітьми  тими  буде,
які  від  дитинства  біжуть?
Хіба  ми  не  люди  над  світом,
хіба  в  нас  релігій  нема
чи  рівні  дорослим  всі  діти
і  з  пелюшок  вибирають  життя?
Чому  ж  багатьом  так  замало
природа  терпіння  дала,
натомість  пороком  ввінчала,
натомість  любов  забрала?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655838
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.03.2016

Удвох з тобою

Удвох  з  тобою



1
Удвох  з  тобою  крізь  все  життя,
Йдучи  тримаючись  за  руки,
Забувши  біль  і  каяття,
Образу,  смуток,  муки.

Удвох  з  тобою  на  однім  шляху,
Живучи  спільним  серцем,
Іду,  щоб  говорити:  “Я  тебе  люблю”,
Іду,  бо  у  твоїх  обіймах  хочу  я  померти.

Удвох  з  тобою  із  сліз  у  сміх,
Із  розчарування  знову  у  надію,
Від  болі  до  солодких  втіх,
Тому  що  долю  свою  ми  коханням  грієм.

Удвох  з  тобою  ми  живі
І  маємо  для  чого  жити,
Безсмертя  подаруєш  ти  мені
І  допоможеш  мрії  всі  здійснити.

Удвох  з  тобою  навіки
Й  тобі  я  серце  своє  віддаю,
У  нім  назавжди  ти,
Бо  лиш  тебе  люблю.

Удвох  з  тобою  ми  творці,
Лиш  ми  вирішуєм  як  жити
І  долю  свою  обираємо  самі,
Щоб  вірно  і  щасливо  в  ній  любити.

Удвох  з  тобою  ми  весь  світ,
Удвох  з  тобою  ми—життя,
Удвох  з  тобою  на  сотню  літ
В  яких  лиш  юність,  кохання  і  краса.                                                                                                        
13.08.2009















2
Удвох  з  тобою  разом  у  житті,
Удвох  крокуємо  до  мрії
І  кожен  день  даруєш  ти  мені
Бажання  і  наснагу,  віру  і  надію.

Удвох  з  тобою  разом  на  шляху,
На  двох  обрали  спільну  ми  дорогу
І  я  щасливий,  що  поруч  із  тобою  йду
І  дякую  за  це  я  Богу.

Удвох  з  тобою  разом  у  надії
Кохаємо  у  викуп  за  усі  гріхи,
Я  в  щастя  наше  вірю,
А  чи  віриш  в  нього  ти?

Удвох  з  тобою  разом  у  любові
Ласкаємо  і  пестимо  її,
Вона  ще  юністю  кипить  у  нашій  крові,
Любов  гаряча,  бо  ми  ще  молоді.

Удвох  з  тобою  разом  в  спільній  долі,
Від  нині  до  кінця  життя,
Ми  без  печалі  в  ній,  без  кривди  й  болі,
Бо  щирі  наші  почуття.

Удвох  з  тобою  разом  у  коханні,
Без  нього  не  проходить  дня,
Немає  дня  без  пристрасті  й  бажання
І  кожен  день  у  нас  весна.

Удвох  з  тобою  разом  у  сім’ї,
Будуючи  її  в  любові,
Кохатимем  допоки  ми  живі
Об’єднавши  у  єдине  наші  долі.                                                                                                                
 14.08.09
















3
Удвох  з  тобою  воєдино
Усюди  де  б  ми  не  були,
Кохатимемо  вірно  й  сильно,
Кохатимемо  для  безсмертя  ми.

Удвох  з  тобою  в  цілім  світі,
Усюди  лишень  наші  імена,
Не  забувай  же  серце  моє    гріти,
У  нім  усе  моє  життя.

Удвох  з  тобою  в  синім  небі,
Коханням  Богу  шану  віддаєм,
Нам  жити  в  вірі  і  довірі  треба
І  жити  у  сім’ї  ми  так  будем.

Удвох  з  тобою  ми—уся  Земля,
Ми  все  живе  і  неживе  у  ній,
Бо  разом  ми  основа  для  життя,
Допоки  ти  моя,  я  буду  твій.

Удвох  з  тобою  ми—Весна,
Довіку  молоді  в  душі
І  з  силою  живого  почуття
Безсмертя  подаруєш  ти  мені.

Удвох  з  тобою  ми  суть  буття,
Ми  є  основою  для  зродження  нового,
Ми  є  початком  для  нового  життя,
Ми  є  творці  безсмертя,  мого  й  твого.

Удвох  з  тобою  знову  й  знов
Й  усе  життя  звучатимуть  слова,
Якими  я  говорю  про  любов
Й  як  ціню  я,  що  ти  моя.
















4
Удвох  з  тобою  у  бутті
Від  миті  розуміння  до  кінця  живого,
Ми  будемо  завжди  живі
З  коханням  в  центрі  серця  кам’яного.

Удвох  з  тобою  маємо  лице
І  справжню  віру  у  взаєморозумінні,
Бо  у  любові  вмирає  все  лихе
І  вірю  я  щ  вистачить  для  цього  нам  терпіння.

Удвох  з  тобою  у  одній  душі
Й  мені  так  хочеться  з  тобою  бути,
Хоча  й  не  завжди  солодко  мені
І  все  ж  я  зможу  гнітюче  все  забути.

Удвох  з  тобою  все  забути,
Іти  й  назад  не  оглядатись
І  разом,  лише  разом  бути
І  гаряче  і  пристрасно  кохатись.

Удвох  з  тобою  пам’ятати,
Про  наші  мрії  й  сказані  слова
І  про  те,  що  повинні  ми  кохати
І  дати  світу  ще  одне  життя.

Удвох  з  тобою  цілувати,
Ласкати,  пестити  й  кохати
Взаємні  наші  почуття,
Бо  разом  ми  і  є  життя.

Удвох  з  тобою,я  і  ти,
Повірити  у  наше  щастя,
За  дорікання  ти  мене  прости,
Я  вірю,  що  у  нас  все  вдасться.














5
Удвох  з  тобою  ти  моя,
Красива,  ніжна  і  бажана,
Весела,  пристрасна  і  запальна,
Єдина,  незрівнянна  і  кохана.

Удвох  з  тобою  лише  твій,
Слухняний,  розуміючий,  відвертий,
Будь-ласка,  завжди  ти  серце  моє  грій,
З  твоїм  коханням  не  зможу  я  померти.

Удвох  з  тобою  лише  ми,
Кохаючі,  щасливі  і  живі,
Разом  легше  по  життю  іти
Й  ти  необхідна  для  життя  мені.

Удвох  з  тобою  повз  гріхи,
Бо  ми  не  ті,  що  лиш  існують,
У  нас  пріоритет  душевної  краси,
А  інші  хай  життя  із  пороху  будують.

Удвох  з  тобою  від  біди,
Ми  молоді  і  з  допомогою  від  Бога
Минемо  згубні  всі  стежки
І  відшукаємо  омріяну  життя  дорогу.

Удвох  з  тобою  до  всіх  мрій,
Самі  влаштовуючи  свою  долю,
Й  навіки  ти  моя  й  навіки  я  лиш  твій,
Із  вірою  до  неба  по-ночах  я  це  говорю.

Удвох  з  тобою  лиш  до  Бога,
Із  вірою  і  твердженням  в    житті
Й  з  надією  на  неба  допомогу,
Кохання  і  повагу  я  даруватиму  тобі.

















6
Удвох  з  тобою  разом  назавжди,
Єднаємось  в  єдине  ціле,
Удвох  з  тобою  разом  ми,
Допоки  у  любові  сильна  наша  віра.

Удвох  з  тобою  разом  навіки
І  доказом  цього  буде  Безсмертя,
Його  породим  у  любові  ми,
Кохаючи  не  зможемо  померти.

Удвох  з  тобою  разом  кожну  мить
Й  на  відстані  не  роз’єднає  нас  розлука,
Ми  навчимось  у  вірі  жить,
Без  неповаги,  сліз  і  розчарування  муки.

Удвох  з  тобою  завжди  поруч  ми,
Завжди  усміхнені  й  щасливі,
Завжди  кохаючи  у  будь-які  часи,
Допоки  молоді  й  коли  будемо  сиві.

Удвох  з  тобою  разом  до  кінця,
Шануючи  й  кохаючи  взаємно
І  у  любові  ми  пройдемо  життя,
Кохаючи  завжди  лиш  щиро  й  чемно.

Удвох  з  тобою  у  всі  часи
Й  без  нас  немає  світу,
Завжди  лиш  ми  і  знову  ми,
Ну  і  звичайно  наші  діти…

Удвох  з  тобою  на  смертному  одрі,
Ти  усміхаєшся  й  тебе  я  обнімаю,
Щасливі,  бо  Безсмертя  подаруєш  ти  мені
І  помираючи  скажу,  що:  «Я  тебе  кохаю».                                                              
 15.08.09











7
Удвох  з  тобою  в  небо  на  вітрах,
Гонимих  пристрастю  взаємного  кохання,
Удвох  з  тобою  в  небо  на  яву  і  в  снах,
Згораючи  від  жагучого  бажання.

Удвох  з  тобою  по  Землі  йдемо
Й  за  кожним  кроком  в  нас  Весна,
Землі  життя  ми  з  кожним  кроком  несемо,
Бо  ми—життя,  все  інше—пустота.

Удвох  з  тобою  у  вогонь,
Шаленіше  за  полум’я  у  нас  кохання,
Яке  кладу  я  до  твоїх  долонь,
До  Вічності  із  побажанням.

Удвох  з  тобою  у  холодну  воду,
Але  вона  не  згасить  почуття,
Вони  основа  для  того  плоду,
Що  є  Безсмертя  і  є  життя.

Удвох  з  тобою  крізь  мідні  труби,
Минаємо  недобре  і  лихе,
Любов  вдихають  наші  груди,
Любов  у  серці  нашому  цвіте.

Удвох  з  тобою  ми  є  Рух,
Прийти,  побачити,перемогти,
Канотрес—наш  спільний  дух,
В  системну  віру  возведемо  його  ми.

У  двох  з  тобою  ти  рушій  витка
У  колесі  суспільного  життя,
Ти—серце,  я—душа,
Ми  разом  створимо  нове  буття.



Удвох  з  тобою—віра,
Надія,  щастя  і  любов,
Всі  ці  слова  в  твоїм  іменні—Іра,
Яке  я  по-ночах  шепочу  знов  і  знов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572583
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2015

Назад в тумани й подорож.

8.  Назад  в  тумани.
Упав,  скотився.  Надірвався.
Я  знову  втрачений  й  один
І  знов  гадав,  що  закохався,
Та  знову  помилився  з  тим…

Занедбаний  й  покинутий  в  туманах
Лежу  й  не  бачу  Сонця
І  вже  нічого  не  жадане
І  вже  не  граю  в  оборонця,
Бо  я  не  є  коханий…

Роса  холодна  падає  на  тіло,
На  таке  ж  холодне  тіло  як  й  сама,
Тепло  пішло,  усе  згоріло,
Лишилося  лиш  ехо  від  життя
І  я  сиджу  й  тремчу,  й  несміло
Мовчки  сплакую  буття,
Хоч  рана  нова  вмить  переболіла,
Загоїлася  пошрамована  душа…

І  не  впаде  гірка  сльоза,
Бо  все  лишилось  в  водоспаді
На  тій  горі  де  й  закінчилась  гра,
Де  ми  були  обоє  б  раді
Прожити  радісне  удвох  життя.
Та  добре,    добре,    що  не  взнав
Від  тебе  ласки  та  тепла
І  не  цікавився,  й  не  розпитав
Фіксоване  ім′я,
Бо  те  тоді  б  стояло  у  тумані,
Як  й  вперш—міраж,
А  я  в  надії,  що  жаданій
Я  буду  знову  мовби  страж
І  знову  крізь  вітри
Піду  на  гору,  до  проміння,
А  там,  звичайно  ж,  ти
Стоїш  з  Господнього  благословення,
Та  ні,  дурак,  тебе  вже  не  знайти,
Бо  терні  колючки
Відбили  все  хотіння
Твоє,  за  мною  йти,
І  хоч  не  було  в  нас  непорозуміння
та  все  ж  розстались  ми…

і  я  сиджу  отут  у  темноті,
весь  мокрий  від  туману
і  мертвий  мовби  ще  в  житті,
бо  й  промінь  не  загляне
у  душу  кляту,  в  небутті,
де  велися  бої  страшні,
де  гар,  де  попелище,
де  зараз  вітер  свище,
де  серце,  мов  твердиня,  кам′яне
обложене  з  усіх  боків  списами,
всередині  ж  надія  вже  гниє
і  стогне  дико  лютими  ночами,
бо  знає  бідна—не  прийде,
не  гляне  добрими  очами
й  на  гору  Сонця  не  візьме,
не  відведе  незнаними  шляхами
на  місце  радісне,  святе,
де  грітиме  кохаючи  роками…

ще  іноді  я  схоплююсь  та  роззираюсь,
шукаю  квіточку  свою,
та  помиляюсь,  гірко  помиляюсь
уже  не  вперше  на  власному  шляху,
бо  вже  не  вперше  намагаюсь
завдати  ляпаса  буттю,
але  для  чого  я  стараюсь,
якщо  завжди  один  іду?...

і  не  доходжу  цілей,
хоч  маю  не  одну  мету,
а  може  все  ж  бракує  віри,
а  може  не  для  того  я  живу,
аби  любити,  щоб  кохати,
щоб  радість  у  сім′ю  нести,
аби  і  миті  не  втрачати,
аби  іти  й  ніколи  не  піти,
аби  давати,  лиш  давати,
усе,  що  можна  роздобути,  взяти,
аби  кохати,  знов  кохати?...

я  закриваю  очі,  я  кричу
і  крик  так  голосно  лунає,
що  я  тремчу,  що  я  тремчу,
а  болі  тої  і  не  відчуваю…

не  знати  щастя  та  тепла,
любові  та  кохання,
я  ж  зрозумів—ось  це  життя,
життя  втрачання  та  страждання,
як  кара  за  неповні  почуття,
не  наполегливість  та  намагання
зігнути  об  коліно  те  буття,
де  процвітає  пса  жадання
задовольнятись  від  найбільшого  шматка
чужих  утрат,  й  мовчання
усезагальне    втримує  той  світ
і  навіть  розвиває,
а  я,  немов  калини  цвіт
під  осінь,  сохну  та  вмираю…

але  нехай,  нехай  я  й  тут,
та  встану,  хоч  і  голий
і  рушу  у  примарну  путь
в  керунку  віри  й  волі,
 а  ти,  Ромашко,  вже  забуть
про  ту  ймовірну  долю,
де  радостей  життя  ворони  не  клюють,
де  я  би  не  позволив  болі
змінити  щастя  суть
і  де  пороки  би  й  не  грали  ролі.
Бо  ті  в  коханні    не  живуть,
Вони,  хіба,  ось  тут,  поволі,
Стиха  душу  рвуть
З′їдаючи  бажання  волі…

Але  вставай,  Романтику,  вставай,
Так  люди  не  живуть,
Вставай,  іди  шукай
Свій  шлях,  найважчий  путь
Й  на  ньому  всіх  перемагай
І  найсильнішим  будь
І  не  звертай,  нікуди  не  звертай,
Хіба  звертай  на  люте  лють
Й  найнижче  нижче  ще  скидай,
Нехай  там  рвуть,  усіх  хай  рвуть…

І  я  піднявся,  встав,
Непевним  кроком  рушив,
Куди,  не  знав,
Та  головне,  що  зрушив
Той  світ  в  якому  загнивав…
19.03.13

9  Хуртовина

Тихий  смуток  в  голові,
Та  не  б′ється  серце
І  землі  ці  пусті,
Де  я  мав  би  вмерти.
Тихі  кроки  босих  ніг
По  стерні  колючій,
Біль,  бо  я  не  зміг
Стримати  палюче  
Заціпеніння  у  душі
І  так  гнітюче  
Тепер  мені…

Але  чого  хотіти  в  мертвих  квітів,
Чого  хотіти  в  тих,  кого  нема,
Я  ж  бо  хотів  усіх  зігріти,
Самого  ж  вкутала  зима…

Я  не  проснуся,  не  проснуся,
Ось  тут  мені  навіки  спати
Й  як  добре  те,  що  не  вернуся
Й  не  зможу  знову  покохати,
Як  добре  те,  що  все  покинув,
Як  добре  всіх  лишати,
Так  добре,  що  загинув
І  не  прийшлось  ховати.

Іду,  я  голий,  мокрий,
Іду  в  туманах  власного  життя
І  день  іду  вже  бозна-котрий
Іду  та  без  пуття.
Так  би  хотілося  співати,
Про  той  далекий  героїзм,
Про  тих  хто  не  зміг  кохати
Через  клятий  імперіалізм,
Але  чого  такий  сумний  я,
Чого  нагадую  минуле,
Коли  навколо  пустота
Й  мене  усі  забули?
А  може  варто  вже  міняти
Й  себе  й  навколо  все,
А  може  варто  вже  ступати,
Та  не  туди  де  все  цвіте,
Туди,  де  віють  хуртовини,
Туди  де  лід  і  де  вогонь,
Де  не  знайду  людини,
Туди,  де  одягнуся  в  бронь
Й  сильнішим  стану  за  думки
І  за  власне  серце
І  допоможе  це  мені  знайти
Любов  велику  і  відверту,
Таку,  яку  вгорі  я  не  знайшов,
Яку  я  бачив  на  горі,
Але  тому,  що  не  зборов
Усі  страхи  в  собі,
Тому  і  втратив,  що  знайшов
І  йду  у  пошук  знов,
Але  тепер  іду    у  хуртовину,
Іду  в  сніги,  в  метелицю  іду
І  хай  попробує  хто  спине,
Я  знищу  те,  оте  я  вб′ю…

Ось  так  у  роздумах  іду
І  холод  тіло  все  проймає.
Та  де  одежу  я  знайду,
Якщо  навкруг  й  дерев  немає,
Якщо  в  полях  найперших  я,
Де  кожен  раз  по  новому  ступаю
І  звідки  вже  немає  вороття
І  кожен  той  хто  голос  заявляє
Не  має  тут  свого  лиця,
Його  лице  хіба  що  уявляю…

Найперше  поле  забуття,
Бо  тут  усе  я  забуваю,
Втрачаю  суть  життя
І  нову  суть  шукаю…

Я  оглядаюсь  навкруги
І  бачу  переміни—
Ногам  вже  легше  йти,
А  вдалині  сивіють  стіни
Тих  гір,  де  водоспад
Застиг  у  льоді  скований,
Які  накрив  холодний  снігопад
І  під  снігом  тим  качеля  схована,
Де  ще  недавно  солодко  гойдався
З  ромашкою  веселою  в  руках,
Та  як  жорстоко  помилявся,
А  як  надіявся  у  снах,
Що  врешті  я  гори  добрався
І  навіть  втратив  страх
Й  відкрився,  і  признався,
Що  вже  бував  на  тих  шляхах
І…знову  помилявся…

Нехай  паде  там  снігопад.
Нехай  засипе  гору  ту
Й  хай  льодом  буде  водопад,
Де  я  лишив  тугу  свою
Всі  сльози  виливши  печалі,
Де  все  сказав,  де  все  сказав,
Тепер  іду  чимдуж,  чимдалі,
Іду  по  те,  чого  ще  не  пізнав.
І  буду  сам  собі  поводирем,
Вказівкою  собі  я  буду,
Так,  що  Романтику,  з  тобою  ми  зайдем,
Туди,  де  не  заходять  люди.
Лишайтесь  гори  в  далині,
Обіля  поля  забуття,
Лишайтеся  холодні  та  самі,
А  я  іду,  знайду  життя…

Й  чим  далі  йшов,  тим  дихати  хотілось
Й  зникала  із  землі  стерня,
Та  холоднішало,  темнілось
І  накривали  відчуття
Якоїсь  бурної  негоди,
Чогось  могутнього  та  непростого
Й  немає  де  просити  допомоги
Її  просити  нема  у  кого.
Та  я  ступаю,  та  сутулюсь,
Все  холоднішає  чимраз
І  мрію  вже:  ось  одягнусь  та  взуюсь
Й  немов  відважний  скелелаз
Взберусь  туди,де  вічно  мліє,
Де  буду  першим  й  лиш  один,
Та  мрію  надарма,  бо  холодніє
І  не  зігріюсь  від  завужених  судин,
Пора  вже  щось  обрати,  щось  знайти,
Чи  може  в  жертву  принести,
Щось  внутрішнє,  згори,
В  натомість  тут,  отримати  тепло,
Щоб  легше  йти  було…

Та  що  це?  Я  не  сам!
Не  вірю  вже  своїм  очам:
Туман  зникає,  поле  кам′яніє
Й  мерещаться  немовби  пелюстки,
Але  такі  холодні  є  вони,  ясніє,
Та  не  від  Сонця—це  сніги,
Навкруг  уже  сніги
І  дивне  щось  далеко  миготіє
Й  я  замічаю  ще  чиїсь  сліди,
Якими  навкруги  рясніє,
Та  я  продовжую  іти,
Бо  шкіра  твердне  та  дубіє
І  треба  по  скоріше  прилисток  знайти,
Докіль  я  не  впаду  і  не  зомлію…

Та  тінь  мигтить  вже  недалеко
І  щось  страшне  то,  дике  щось
І  страх  мені  перемогти  нелегко
І  начебто,  на  мить,  здалось.
Що  те  страшне  чекає  миті,
Аби  мене,  беззбройного  вхопити,
Бо  ходить  ніби  навкруги
Все  ближче,  ближче,  ближче
І  ось  уже  боюся  далі  йти
Й  схиливсь  плечима  нижче,
Стараючись  те  щось  підстерегти
І  розібратись  у  видінні.
І  бачу:  рухи  ті  повільні,
Масивне  тіло,  хижі  очі
і  ікла  до  їди  охочі,
та  біле  хутро,  чорний  ніс
і  довгий-довгий  хвіст
й  не  певен  хто  це—вовк,  вовчиця,
могутній  демон,  сильний  звір
і  ось  він  колом  мчиться
і  блискає  той  хижий  вишкір,
і  лиш  несеться  думка  в  голові,
як  тягнеться  стрибок,
в  пориві  і  миттю  на  мені
уже  лежить  важкий  клубок,
язик  облизує  лице,
а  ніздрі  пару  видихають,
в  очах  тих  синіх  щось  живе,
вони  мене  наскрізь  проймають,
а  від  тепла  усе  пливе…і  я  вмліваю…

великий  звір  мене  прикрив,
не  дав  замерзнути  одному,
а  світ  великий,  сніг  накрив
й  тепер  зима  у  ньому  якій  прийдеться  далі  йти,
шукати  щось  від  доброти,
та  спершу  б  взнати  хто  цей  звір,
що  вчасно  так  мене  зігрів
своїм  білісіньким  хутром
 білішим  певно  ще  нутром,
так  що  проснися  відійди
і  відповіді  всі  знайди…
20.03.13


10.  Вовк  вернувся

У  затишку  проснувся  з  диких  снів,
Огорнутий  хутром  зі  всіх  боків,
Білесеньким  й  гладесеньким,  мов  шовк,
На  лапах-подушках  лежачи
Й  чийсь  храп  з  пробудженням  моїм  замовк
І  звір  притих  неначе.
Я  так  й  лежав  в  середині  клубка,
Не  знаючи  ні  снігу,  ні  морозу,
Не  знаючи  де  я
І  чим  же  заслужив  це  ложе
Обіля  звіра  й  хто  же  він,
Й  найголовніше—відкіля,
Хоча  в  думках  й  пройшовся  передзвін,
Початок  беручи  ще  з  юного  життя,
Де  друга  я  шукав  вгорі
Й  коли  сюди  ще  не  спускався
І  мрії  мав  ще  золоті,
Та  щось  робити  намагався,
Щоб  дні  були  цікаві,  не  пусті,
Докіль  сповна  не  розчарувався…

Я  пам′ятаю  той  свій  дух
І  пам′ятаю  перше  те  бажання,
Яке  здійснити  міг  лиш  друг,
Та  я  не  мав  товаришування
Й  думок  не  міг  сказати  вслух,
Нікому,  вдався  в  блазнювання
Й  настільки  низько  впав,
Що  здав,  усіх  продав,
Взамін  на  спокій,  тишину.
В  якій  і  досі  я  сиджу…

Тоді  симпатію  жадав
І  кроки  перші  проявляв
Назустріч  їй,  прекрасній  Соломії,
Але  не  знав,  тоді  не  знав,
Що  її  отримати  я  так  і  не  зумію
І  так  страждав,  Я  помирав
Й  зі  мною  всі  надії
Й  відтіль  я  падати  почав
В  свої  світи,  у  власні  мрії,
Де  все  я  мав.  Де  все  я  будував
І  де  кохав  щасливу  Соломію…

Ось  тут,  внизу.  Серед  снігів
Отримав  прилисток  лише  від  звіра.
Бо  навіть  тут  я  не  зумів
Отримати  іще  якусь  довіру
Від  квіточки  звичайної  з  землі.
Ради  якої  видерся  на  гору
Й  пролив  плачі  солоні  та  гіркі
І  розказав  про  всю  свою  недолю
І  квітка  та  мене  зреклась,
Вона  піднялася  у  небо,
Вона  любов  не  далась,
Бо  їй  даремного  не  треба.

Та  не  про  те,  ще  про  старе,
Про  втрачене  навіки.
Та  про  реальне,  про  живе.
Хоча  по  тім  спливли  вже  ріки.
І  Соломія  не  дитя6
Зцільована  і  згубленої  вроди,
Бо  віддала  своє  життя
На  користь  продовження  природи…
А  я  все  сам,  я  лиш  один
Й  нікого  не  хвилюю,
Своїх  фантазій  син
І  їх  же  й  сам  будую…
Тоді,  втрачаючи  її,
Я  відчував  шалене  спустіння
Й  почав  шукати  те  в  собі,
Що  відродило  би  хотіння,
Бажання  і  снагу  й  стремління
І  я  знайшов,  знайшов  його:
Могутній  символ  власної  надії,
Що  справедливість,  та  добро,
Він  втілення  моєї  мрії
І  вовком  я  назвав  його..

Вовк  стрепенувся  і  піднявся,
Холодний  сніг  мене  обняв,
Так,  так,  не  помилявся.
Його  я  правильно  назвав.
Він  так  пішов  негадано.  Давно,
Лишив  мене  самого
І  я  упав  в  туманне  дно,
На  світу  дно  холодного  й  пустого.

Й  я  встав,  голісінький,  серед  снігів.
Не  відчуваючи  морозу,
Бо  ж  таким  як  він,  я  бути  захотів,
Своїх  жадань—апофеозом.
Поглянув  в  сині  очі,  мов  у  лід
І  вже  крім  спокою  нічого  там  не  бачив
І  зрозумів,  що  він—мій  рід
Й  для  мене  більше  значив,
Ніж  спогади  важкі,
Де  дні  в  страху,  сумні,  пусті
У  безнадії  і  безповоротні,
Та  час  пройшов  і  я  прийшов
І  зміни  відбулися  незворотні
Й  рушаю  в  подорож  я  знов,
Аби  осмислити  і  все  перевернути.
Хоча  того  і  не  вернути,
Та  головніш  усе  збагнути,
Аби  направити  життя  вгорі
І  долю  врешті-решт  знайти  собі…

Мій  вовк  ожив  та  зважено  пішов,
Тримаючи  свій  шлях  ще  в  несвідоме
І  я  за  ним  ішов  й  боров
Сніги,  та  відчував—холоне
Моя  нещасна  кров.
Та  не  здавався.  Прямував
По  полю.  В  хуртовині
Й  бодай  найменшого  бажав—
Плаща  легенького  на  спині,
Аби  прикритись  від  вітрів.
Морозу,  снігу,
Та  біля  вовка  пасти  б  не  посмів
І  скоро  запашів  від  бігу
Щосили  несучись  вперед
І  обганяючи  старого  друга
І  не  потрібен  був  ніякий  плед.
Його  б  сприйняв  би  як  наругу,
Над  власним  духом,  над  собою,
Бо  я  несусь,  немов  стрілою
У  перше  те.  Від  чого  все  пішло,
Де  взнав  про  зло,  добро
І  де  почав  ділити  ці  світи,
Де  можу  спати.  А  де  йти
І  явно  те,  що  йду  ось  тут,
Бо  тут  немає  пут,
Як  б  мене  тримали.
Які  би  думку  нав′язали,
Які  би  волі  не  давали,
Бо  тут  я  вільний,  не  один,
Бо  тут  своїх  фантазій  син
Іде  вперед,  аби  переродитись,
Аби  повстати,  воскреситись,
Усе  старе  зім′яти  в  кулаці
Й  зарити  глибоко  на  дні.
Тим  давши  шлях  новому  я,
Де  Вовк—моє  життя….
21.03.13  



11  Ромашка

Обвіяний,  в  снігах,  схололий
Посеред  поля,  лиш  один.
Натомлений  в  покорі  та  неволі
З  душею  згірклою,  що  мов  полин,
Шукаючи  якогось  одкровення,
Та  не  в  туману,  не  в  вітрів,
Отримав  з  снів  одне  імення,
Яке,  раніш,вже  серцем  грів,
Та  не  було  мені  прощення,
За  те  що  скоїв,  що  посмів
І  це  було  мов  відомщення
За  масу  непотрібних  слів.

Бреду  один,  та  мовби  й  не  один
У  світі  без  надії,  та  без  мрії
Своїх  же  вчинків  син,
Як  наслідок  минулої  події
І  без  вбрання,  і  без  взуття,
Лиш  голим  тілом  на  морозі,
Бо  це—мов  віддзеркалення  життя,
Яке  зігріти  сам  не  в  змозі

Бреду  один,  без  допомоги,
Шукаючи  хоч  щось  в  полях,
Того,  що  не  знайшов  у  Бога
Й  в  буденних  верхніх  снах.
Ось  тут,  наразі,  лиш  роздратування,
Хоч  ціль  мені,  хоча  б  мету,
Щоб  мав  до  пошуку  бажання,
Мені  б  тут  постать  бачити  твою.
Нехай  би  марево,  видіння,
Нехай  би  лиш  твоє  ім′я
Й  тоді  я  матиму  хотіння
Розмалювати  це  засніжене  буття…

Ти  зверху  бачиш,  прочитаєш,
Про  тінь,  що  поруч  мене  йде,
Та  не  питайся,  бо  не  взнаєш
Чия  то  тінь  насправді  є…
Та  тінь,  що  вигляд  має  звіра,
Що  споглядає,  стереже,
До  нього  маю  я  довіру,
Бо  він  мене  від  смерті  береже…

Тож  я  іду,  давно,  та  мов  спочатку,
Бо  ти  в  полях,  з′явилась,  Забуття
І  там  у  снах,  вгорі,  ти  кличеш—ведмежатко,
Але  насправді  тут  Романтик  я!...

Я  б  озирнувся,  та  не  бачу,
Бо  слів  мені  достатньо  не  даєш,
Тому  життя  веду  собаче,
Й  таким  буду  допоки  не  прийдеш.
Нехай  ти  там,  вгорі,  жартуєш,
Та  тут  побачиш  тільки  біль
Й  яку  би  мрію  там  не  побудуєш
Її  покриє  тут  і  гниль  і  цвіль
І  це  сповна  у  почуттях  відчуєш,
Бо  тут  лиш  гіркота  та  сіль…

Попробуй,  уяви  ті  очі
Розгублені,  серед  снігів,
Я  їх  розплющую  щоночі.
Коли  виходжу  з  денних  снів.
Тут  сіре  небо,  хуртовина,
Чи  не  боїшся  ти  прийти,
Бо  сам  усе  це  не  зупиню.
Тобі  прийдеться  помогти?...

Ось  в  відчаї,  в  розчаруванні
Пересуваю  ноги  по  снігах
В  постійному  чеканні,
Що  хтось  заявиться  у  снах.
Такий,  що  виб′є  холод  й  лід,
Якщо  не  згубиться  в  роках
Й  знайде  найлегший  брід
В  потоках  спогадів,  переживань,
Страху,  безсилля  і  страждань,
Які  нехотячи,  звільнив
І  ними  світ  весь  наводнив…

Ось  в  відчаї,  навколішки  паду,
Тремтять  сухі  вуста  в  мовчанні
Й  руками  сніг  гребу,  гребу,
В  якомусь  хворобливому  жаданні
Добратись  не  гори,  а  дна.
Шукаючи  собі  ж  страждання
І  вносячи  його  в  чуже  життя,
Але  таке  було  твоє  бажання…

І  дмуть  вітри,  все  снігом  замітає,
Та  рвусь  в  пориві  до  землі
І  серце  тисне,  розум  завмирає,
Бо  ось  у  кучугурах  я,  на  дні
Із  хвилюванням  знову  споглядаю
На  те,  що  необхідно  так  мені
І  обережно  сніг  навколо  відмітаю
І  дихаю  на  квітку  чарівну:
Із  нею  був,  її  я  знаю
Й  скоріш  за  все,  нагору  знов  піду…

З  ромашкою  в  долонях,  до  проміння,
Щоб  винести,  та  не  з  туману,  а  з  снігів,
Аби  на  мить  явилось  просвітління,
Аби  на  мить  тебе  ось  тут  зустрів
І  тут  же  втратив,  втратив  все
І  знов  б  на  дно  скотився,
Сюди,  де  холодом  несе,
Де  із  собою  я  не  примирився.

Ось  тут,  в  сугробах,  сидячи
Чекатиму  ілюзії,  мари
І  грітиму  тремтячі  пелюстки…
22.03.13


12.  Випадкова  зустріч.

Безладний  день  не  виштовхнув  зі  сну
І  навіть  тут,  проснувшись,
Побачив—сам  сиджу
І  досі  суму  не  позбувшись,
Намарне  те  я  стережу,
Що  має  посмішку  німу…

Ромашка  моя  вже  застигла
І  лід  скував  тендітні  пелюстки,
Та  не  Весна,  тому  і  не  достигла,
Ще  рано  їй  в  світи  іти.
Такі  ось  квіти  холоднечі
Я  зустрічав  не  раз  в  житті,
Вони—ще  юні,  серцем  же  старечі
І  не  квапливі  в  власному  бутті.
Вони  так  довго  дозрівають,
Що  й  не  спадають  пелюстки,
Але  закриті  в  пуп’янок  й  лякають,
Бо  шлях  до  їх  сердець  не  віднайти
Загубленим  Романтиком  у  полі,
Яке  й  Весною  бачить  лиш  сніги,
А  цю  ще  й  лід  скував—не  доля.
Мабуть,  потрібно  далі  йти…

Над  головою  біда  тінь  метнулась,
Лиш  блиснув  оскал  й  зник,
В  повітрі  духом  волі  чулось,
До  якого  я  вже  звик.
Мій  звір  завжди  мене  штовхає
Вперед,  йому  б  лише  вперед,
Іду  я,  голий,  краще  пошукаю
Якийсь  би  одяг,  хоч  би  плед,
Від  нього  більше  ласки  взнаю…

Ось  так  без  сумніву  кидаю
Чарівну  квітку  льодяну,
Бо  в  ній  душі  не  споглядаю,
Мабуть  у  льоді  більше  теплоти  знайду,
Ніж  в  тім  стебельці  ніжної  краси,
Ромашечці  уквітчаній  кристалом
Й  хоча  би  міг  її  на  гору  понести,
Та  й  Сонця  їй  буде  замало,
Аби  іронію  спалити  злу,
Яка  ще  більш  вітри  ганяє
І  снігом  замітає  пустоту,
Де  крім  туги  нічого  більш  немає…

Я  виліз  з  ями,  рушив  у  поля
Шукаючи  сліди  мого  проводиря,
Який  спішив  в  непевні  ті  місця,
З  яких  давно  все  почалося,
З  яких  і  виріс  дивний  я,
В  якім  усе  ще  збереглося
Те  відчуття  таємного  буття,
Яке  ось  тут  я  хочу  розгадати
І  винести  угору,  в  сни,
Аби  суспільству  показати
Наскільки  лицемірні  ми…

Але  наразі  світ  пустіє
У  нім  лиш  небо  сіре  снігове
І  те  ж  навколо  на  полях  біліє,
Де  двійко  шукачів  пригод  іде.
Я  ж  спробував,  я  вп’явся  в  руки,
Я  потягнув  на  себе  ту,
Яка  ніколи  не  захоче  злуки
І  звісно  не  прийме  зимову  цю  пору,
Бо  серце  в  неї  є  свідоме,
Хоча  й  осіннє  й  в  ньому  листопад
Й  тій  Нестандартній  наперед  усе  відоме,
Й  без  непотрібних  будь-яких  порад.

Та  не  жалію,  не  збирався
І  не  одні  світи  вже  руйнував,
В  цей  раз  я  просто  помінявся
І  жити  тут,  а  спати  там  почав…

І  я  крокую  снігопадом,
А  впереді  єдиний  друг,
Який  являється  свічадом
Усіх  духовних  розладів  й  недуг
І  водночас  бажанням  та  стремлінням
Всю  темінь  тут  перемогти,
Та  не  поможеш  ти,  осіння,
Бо  нестандартним  в  світ  ілюзій  не  зайти.

Мені  хоч  плед  на  плечі
Й  вкутавшись  зігрітись,
Бо  хоч  ще  плечі  молодечі,
Але  не  хоче  серденько  гоїтись
Й  мені  б  знайти  в  що  загорнутись,
А  може  притулитись,  доторкнутись,
Хоча  би  рук,  хоч  пальчика  пучка,
Щоб  я  відчув,  що  є  життя,
Не  тільки  в  розумі,  не  тільки  в  снах,
Але  й  на  цих  замріяних  полях.

У  роздумах  спіткнувся,  ледь  не  впав,
Та  не  звернув  на  це  уваги,
Бо  стільки  раз  із  дна  вставав,
Що  ці  підйоми  не  дають  уже  наснаги,
Вони  це  мов  усе  життя,
Коли  і  здобуваєш  і  втрачаєш,
Міняєш  мрії  й  почуття,
В  кінці,  звичайно  ж,  помираєш…
Але  спіткнувшись,  зупинився,
Тремтячи  кулячись  один
І  добре  обрій  роздивився,
Де  серед  білона  сніжних  балерин
Немовби  хто  непевний  появився.
І  я  подумав—знов  мара,
І  знов  ілюзії  мене  сповняють,
А  постать  та—метіль  то  снігова,
В  якій  кристали  льоду  пролітають,
Вони  мов  цільне,  та  душі  не  мають…

Тряхнувши  головою  рушив  далі,
Не  хочеться  брехати  знов  собі,
Забувши  спроби  ті  невдалі,
Які  лишили  наслідки  важкі.

Та  думка  про  непевне  щось,  лишалась
І  я  все  подивлявся  вдалину,
І  враження  було,  немовби  наближалась
Ота,  яку  лишив  у  снах  саму.
Вона  зникала  й  появлялась
І  дійсно,  мовби  та  мара
Хиталась  у  боки,  та  викривлялась,
Немовби  й  твердь,  та  мовби  пустота.
Від  звіра  мого  й  сліду  не  лишилось
І  я  не  знав  куди  же  він  пішов,
В  метілі  все  навкруг  немов  збісилось
Й  такою  же  холодною  лишалась  моя  кров,
Як  врешті  надто  близько  підійшов
Й  мара  у  кілька  метрів  зупинилась.

Я  зблід—це  ж  не  наснилось
І  це  навмисно,  мовби  випадково,
Невже  світи  два  співмістились
І  в  очі  ці  я  глянув  знову.
Оце  ось  зустріч  випадкова,
Не  до  бажання,  не  по  волі
І  не  знаходжу  навіть  слова,
Хоча  думок  доволі,
Та  як  же  далі,  що  робити,
Ти  підкажи,  як  тут  вчинити…
23.03.13


3.  Плин  моєї  душі.  Чи  важко  мені  забути  минуле—запитую  я  себе?

Мара  зникала,  знову  появлялась,
Мара  була,  на  щастя,  мовчазна
І  раз-по-раз  в  снігу  ховалась
І  виникала  знов,  немов  жива.
У  голові  думки  роїлись
І  серце  калатало  кам’яне,
Та  говорити  не  хотілось,
Бо  що  б  не  говорилось—все  пусте.
Й  коли  розгублений  отак  стояв
У  голові  крутивши  все  старе,
Десь  спереду,  далеко  друг  мій  загарчав,
Тим  нагадавши,  що  він  є…

Й  я  стрепенувся,  спам’ятався
І  воля  всю  зібравши  у  кулак,
Якою  часто  від  ударів  відгортався
Усяких  лицемірів-вовкулак
І  впевнено  ступив  у  ту  мару,
Мов  броненосець—напролом,
Руйнуючи  минуле,  йдучи  в  пустоту,
Прощаючись  з  єхидним  злом…

Мара  вп’ялася  в  тіло,
Але,  слабенька,  крізь  пройшла
І  я,  облегшений,  пішов  вже  сміло,
Чимдуж,  в  засніжені  поля,
Лишаючи  химеру  всім  вітрам,
Всім  бурям,  ураганам,
Лишаючи  її  вже  не  моїм  шляхам,
Бо  ними  йти  ніколи  я  не  стану.
Той  хай  бреде,  хай  ходить  тут
Шукаючи  того,  хто  сам  шукає,
Хай  томить  ту  мару  гидота  й  бруд,
Яке  вона  сама  збирає
У  вигляді  досягнень,  там,  вгорі,
Втішаючись  тому,  чого  немає,
Та  тут  вуста  її  пусті
Її  саму  вітри  ганяють…

Тож  я  ішов  на  поклик  друга,
Що  знов  явився  тут  мені
Й  лишав  снігами  напрям,  смугу
Йдучи  до  місць,  де  вперш  лихі
Обсіли  ще  малу  мою  голівку
Зі  шкіривши  всі  зуби  на  показ
І  хибну  роблячи  вказівку
Зростати,  мовби  дикобраз,
Весь  на  голках,  втікаючи  від  всього,
Не  вірячи  і  сам  собі,
Та  добре,  що  почав  з  простого
Піднявши  очі,  світлі  ще,  ясні,
Вдивляючись  у  трави,  у  землицю,
У  небо,  річку,  та  ліси
І  тут  внизу  тепер,  здається—сниться
Тепер  здається—неможливо  досягти,
Того  багатства,  розмаїття,
Яке  в  дитячі  мав  роки,
Яким  же  було  яскравим  те  суцвіття:
Серед  багатства  бідним  йти…

Тепер  поля,  метелиці  та  хуртовина,
Себе  своїм  життям  сюди  загнав
Й  здається  ось,  оголений,  в  снігах  загину,
Ще  й  ту  мару  брехливу  зустрічав,
Та  добре,  що  я  маю  звіра,
Я  з  ним  до  витоків  прийду
Знайду  мету,  відкрию  цілі,
Відроджу  стимул  та  жагу….

Ще  би  минуле  позабути,
Потік  спинити  бурної  душі,
Усе  осмислити,  збагнути
І  знищити  всі  спогади  пусті,
Лише  б  яскраве  залишити,
Та  ба,  є  певна  в  тім  біда:
Як  різні  епізоди  разом  зшити
І  перекроїти  по-новому  життя?

Ось  знову  чую  голос  з  вишини
Із  того  світу,  де  дрімаю,
Де  стільки  бруду  та  пітьми,
А  Сонця  майже  вже  немає.
Ось  чую  голос  не  такої,
Що  Нестандартна,  та  така  як  всі
Й  вона  не  знає,  що  робити  із  собою,
Бо  кути  душі  її  напівпусті.
Немов  й  насичена  буденним
І  стимул  є,  і  є  мета,
Але  зустрітись  хоче  з  безіменним
Й  з  нуля  зростити  почуття.
Та  Нестандартна  проживає
Просте,  буденне  Левове  життя,
Але  в  душі  того  бажає,
Що  розмалює  прісне  та  нудне  буття.
У  неї  плин  ріки  спокійний,
Ні  кроку  в  ліво,  в  забуття,
А  розум  ще  не  скутий,  вільний,
Бо  впереді  її  ще  майбуття.
Той  голос  глухо  так  лунає
І  тут  немає  ще  лиця,
І  тут  немовби  сон  те  споглядаю,
На  фоні  світу—простота,
Бо  я  страждаю,  я  шукаю,
Для  голосу—це  лиш  бо  гра…

Всі  ріки  протікають  незворотньо,
Вони  течуть  і  за  собою  тягнуть  бруд,
Хоч  є  у  них  місця  ще  поворотні,
Та  не  спиняються  і  далі  ті  течуть,
Вони—шляхи  намічені  Господні
І  за  собою  все  несуть,
Що  попервах  робилося,  творилось,
І  що  забули,  в  мулі  залишилось,
Та  все  дійде  із  водами  кінця
Й  в  кінці  лише  знайдемо  забуття…

Так  як  і  я,  мордуюся,  шукаю
У  спогадах  триклятих  тут  блукаю
І  намагаюсь,  розбираю,
Оте  з  чого  страждаю,
Але  потрібно  знати  всі  причини
І  хід  подій  і  чин  людей,
Ніхто  крім  мене  це  не  спине
І  не  зітре,  не  вирве  із  грудей…
24.03.13


1.  Париж

В  засніжених  полях  блукав
Ідучи  по  слідах  сумного  Духа
І  голоси  усі  повідкидав,
Які  з  надією  я  спершу  слухав,
Та  знов  і  знов  у  марево  ступав,
Де  вітер  крижаний  щосили  дмухав…

Я  втік  із  поля  Забуття,
Коли  надміру  вже  туди  вертався,
З  гори  падучи  Каяття,
Де  з  першим  голосом  прозустрічався,
Заледве  вирвавшись  з  туманів  навісних
І  джерело  із  сліз  зродивши:
Вмить  спалахнувши,  вмить  й  остиг,
Так  понадіявшись  й  не  полюбивши.
Пішов  в  світи  з  туману  у  сніги
І  там  блукаючи  і  знову  помилившись,
Я  міг  хіба  що  з  звіром  йти,
З  самотнім  серцем  залишившись…

Хоч  серце  й  скам’яніле—бастіон,
Але  душа  тепла  бажає
Й  ще  зріє  в  ній  надії  ембріон,
Що  попри  все  когось  чекає…

Ці  два  світи:  вгорі  й  внизу
Немов  одне  та  зовсім  різні,
Бо  зверху  сплю,  внизу—живу,
Внизу  дитина,  зверху  ж  пізно
Про  речі  говорити  слізні:
Про  відчуття  та  почуття,
Бо  там  реальність,  строго,  грізно,
Там  душі  у  людей  залізні,
Там  не  кохання,  там  жадання,
Хоч  й  я  жадаю  у  обох  світах,
Та  примху  маю  спілкування
В  фантазіях  внизу,  не  в  верхніх  снах…
Сьогодні  б  йшов  минуле  розбирати,
Боротись  з  демоном  усіх  страхів,
Та  відчуваю—досить  марнувати
Можливість  вибору  шляхів.

І  голос  зверху  знову  долинає
Із  дивовижно-фантастичних  мрій,
Де,  тішусь  я,  обмеження  немає,
Для  місць,  для  вчинків,  для  подій
Й  уява  світ  такий  вже  розгортає,
Що  я  тяжію  від  надій.

Тут  можу  те,  що  в  снах  не  маю,
Тут  можу  будувати  вмить
І  те,  що  угорі  роками  досягаю
Тут  в  хвилі  вже  назустріч  мчить,
Але  біда  у  тім,  що  довго  не  тримаю,
Бо  лиш  в  взаємності  вогонь  горить
Святими  почуттями,  а  того  не  маю…

Ось  оскал  звіра  блиснув  в  далині,
Мій  демон  Духа  все  втікає,
Коли  лунає  голос  в  пустоті
І  лик  в  цікавості  являє
Мій  гість  шукаючи  того  собі,
Чого  і  я  вгорі  не  маю.
Стривожений,  в  снігу  стою
І  знову  в  далину  вглядаюсь,
Та  марева  того  не  пізнаю,
Тому  не  йду,  не  спокушаюсь,
Хіба  що  чую  шум  вгорі,
Чиїсь  то  мрії  полетіли,
За  ними  полетіли  і  мої,
Що  рано  так,  печально  овдовіли…

Ось  очі  я  закрив  внизу
І  байдуже,  що  сніг  усе  навколо  замітає,
Та  я  лечу,  за  маревом  лечу
Туди,  де  вперше  побуваю.
Ось  я  піднявся,  тіло  посіріло
І  пір’я  вихопилося  з  рук,
Взмахнув  крильми  упевнено  та  сміло
Й  метнувся  швидше  ніж  лунає  звук
Націлившись  на  ту,  кого  не  знаю,
Що  ніч,  та  разом  з  тим—життя
Й  середньовічну,  невловиму  проводжаю
Туди  де  інквізиція  страшна
Великі  вогнища  палила
Розносячи  тим  більші  ще  гріхи,
Та  добре,  що  всі  ті,  що  це  робили
Давно  із  Сєни  водами  пішли…

Ось  зір  загострився  в  польоті
І  бачу—вже  пішли  ліси,
Де  і  Бонапартовській  кінноті
На  власних  землях  не  пройти.
Й  не  знаю,  чи  Венсенський,  чи  Булонський,
Та  байдуже,  бо  головне—вогні
І  чую  дух,  немовби  вавилонський
Й  томливо-солодко  стає  мені
Від  дивного  пейзажу  міста,
Де  вулички  й  проспекти  в  ряд,
На  пагорбі  Монмартру  ж  тісно
Й  на  островах  немов  окремий  град:
Бо  он  на  Сіте  бачу  щось  знайоме,
Собор,  що  не  в  одних  книжках  бував
І  рідко  де  у  зелені  це  місто  тоне,
Ба,  мабуть,  і  не  кожен  тут  природу  знав…

Та  відволікаюся  на  мрію,
На  ту,  за  ким  навмисне  полетів,
Хоч  це  й  богиня,  та  чомусь  їй  вірю,
Хоч  й  досі  лику  не  зустрів,
Ба  й  більш,  навмисно  в  небо  я  піднявся
І  так  далеко  залетів…

Летів,  бо  показати  намагався,
Що  границь  немає  у  малюнку  з  слів…
Та  що  це,  де  ти  завертаєш,
Куди  же  таємнича  ти  летиш,
Куди  же  шлях  тримаєш
І  неспокійно  у  пориві  мчиш?

Ага,  так,  бачу,  Вежа  Монпарнаса,
Самотня  Вежа  у  районі  цім,
Де  вуличок  глухих  набита  маса,
На  рівні  невисокім,  більш  низькім.
На  півночі  далеко—Сакре-Кер:
Базиліка  на  пагорбі  Монмартр,
А  посередині,  Боже,  щоб  я  вмер,
Бо  вмерти  ради  цього  варто
І  певен  ради  неї,  аж  сюди
Я  гнався  за  своїм  нічним  видінням.
Її  в  позаминулому  столітті  ще  звели
І  досі  величається  предивним  просвітлінням,
Якоїсь  єдності,  тендітної  краси,
Як  символ  всякої  жіночої  богині
Й  відомої  більш  вежі  не  знайти,
Бо  в  ній  начала  два  єдині
Й  лиш  Ейфель  міг  її  звести…

Не  довго  так  кружляв  я  за  тобою,
В  захопленні  з  захоплення  твого,
Але  повинен  знов  тягнути  за  собою
У  світ  де  поле  снігом  замело.
Ти  можеш  знов  прийти,  а  можеш  і  летіти,
Шукати  більш  стійкої  красоти,
Бо  сам  себе  не  можу  я  зігріти,
Тому  доводиться  в  снігах  іти…
25.03.13

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572582
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.04.2015

Промайнуло

1. Розум.

Покритий  тінями,  осліплений,  чужий,
Не  бачачи  ні  стежок,  ні  доріг
Усього  зрікшись  йду  пустий
Бо  сповнитись  коханням  так  й  не  зміг…
…не  зміг  сприйняти  та  знайти,
Не  зміг  пройнятись,  зрозуміти,
Тому  то  змушений  у  сутінках  іти
З  єдиною  можливістю—чогось  воліти…

Хіба  хотіти,  лиш  хотіти
З  єдиною  надією—впустити,
Втекти  і  більше  не  знайти
І  з  світлим  розумом  вперед  іти…

Та  ні,  хіба  лише  волію
Усе  прибрати  з  голови,
Лишити  лиш  надію
І  заново  весь  шлях  пройти.
Але  куди,  куди  тепер  іти,
Блукаю  в  темряві  один,
Хто  зможе  помогти
Без  користі,  без  будь-яких  причин?...

Я  падаю,  я  падаю  униз
Мій  розум  в  сум’ятті,
Мій  розум—то  гидка,  противна  слизь,
Що  формою—горіх,  в  мені.

Той  розум  зречений  шукати,
Приречений  осмислити,  запам’ятати
І  відтворити  і  сприйняти
Та  так  ніколи  і  не  взнати
Куди  ж  в  наступну  мить  ступати…

Мій  розум  дивний,  в  сум’ятті,
Чому  думки  у  нім  пусті?
09.03.13

2  Розгубленість

Дивний  розум,  ще  дивніш  душа,
Того  бажає,  що  не  можна,
Чи  в  праві  руйнувати  я  життя,
Та  ні,  звичайно,  це  не  гоже?
І  ось  виходжу  в  дивний  шлях
У  світ,  що  дебрі  та  чагарники,
Аби  долати  відчай  й  страх,
Аби  із  кимось  поруч  йти.
І  вкотре  на  початку  зупиняюсь
Вглядаючись  в  далеке,  солодкаве,
До  чого  я  би  йшов,  але  вагаюсь,
Бо  з  того  дерева  плоди  зірвали,
Та  не  перестало  все  ж  цвісти
Й  таке  солодке,  бажане,  моє
Й  до  мрії  хочеться  дійти  
І  взяти  впевнено,  немов  своє.

Та  ехом  долинає  звідтіля
Та  сама  пустка  і  розчарування,
Яке  створив  навколо  себе  я,
Як  наслідок  невдалого  кохання
І  я  би  не  признався,  там,  вгорі,
Та  можна  тут  усе  сказати,
Бо  тут  з  бажаннями  одні
І  нікуди  від  мрій  тікати.
І  я  ступаю  в  терні,  в  колючки
До  крові  обдираючи  все  своє  тіло,
Аби  свій  погляд  знов  знайти,
Аби  у  серці  просвітліло,
Від  тих  очей—глибоких,  непростих,
В  яких  захована  вся  мудрість  світу
У  трьох  словах:  солодких,  золотих,
Що  можуть  і  зцілити  і  зігріти…

Я  закриваю  очі,  душу,  серце
І  гноблю  розум,  кидаю  на  дно,
Бо  тут  я  можу  вмерти,
Аби  в  мені  життя  по-новому  зросло,
Аби  по-новому  усе  складалось,
Аби  по-новому  ішло,
Аби  лиш  двоє  в  вимірі  зостались,
Долаючи  неприязнь  і  світське  зло.

І    я  замовк  і  серце  зупинилось,
І  тіло  впало  мертвим  м’ясом,
Та  ба,  те  ехо  не  наснилось,
Воно  зросло  у  буревій  тим  часом
З  такою  силою,  що  все  хитнулось
У  двох  світах  усе  здригнулось,
Бо  сила  тут—це  віра  там:
Довірся  мріям,  снам.
Я  ж  бачу,  я  твій  голос  чую
І  байдуже,  що  я  помер,
Бо  смертю  власною  я  новий  світ  будую
Й  усе  минуле  знищив,  стер,
Й  тепер  чекаю  лиш  зізнання,
Чекаю  миті,  щирих  слів,
А  ти,  натомість,  прояви  старання
Допоки  вповні  відродитись  я  не  вспів…
10.03.13  

4.  Зізнання

Зізнання  й  справді,  мов  страждання
І  не  назвеш  оте-коханням,
А  може  пристрасть  то,  жага,
А  може  просто—гра?
Та  ні,  це  ж  лиш  іскра
В  тобі,  яку  ти  від  усіх  ховаєш,
В  мені  ж  вогонь,  жара,
Та  й  я  ховаю,  й  ти  не  відчуваєш!

Хіба  намарно  дивлюсь  я  в  твої  вуста,
Хіба  намарно  зачіпаю,
Хіба  не  в  тобі  бачу  я  життя
І  шепотіти  таки  хочеться:  «Ко…».

Та  промовчу,  я    не  зруйную
Й  ніколи  я  б  не  зруйнував,
Бо  долю  твою  перш  ціную,
Тому  мовчав,  завжди  мовчав.
Хоч  бачив  і  хотілось  говорити,
Тебе  хотілося  до  себе  притягти
І  пристрасть  твою  так  хотілось  пити,
Що  й  сил  не  мав  подалі  подалі  відійти.
Хотілося  тримати,  не  пускати,
Хотілося  з  емоцій  тих  обняти
І  впитися  в  солодкі  ці  вуста,
Та  так  щоб  розірвали  почуття,
Щоб  втратити  свідомість,  відчуття,
Щоб  серця  стукоту  уже  не  чути,
Аби  з  тобою  бути,  раз  побути…

Та  ні—це  мрія,  марево,  міраж
І  я  свого  ж  бажання  страж,
І  не  посмію,  не  торкнуся,
Й  нехай  взірвуся,  надірвуся,
Нехай  з  очей  поллється  кров,
Але  терпітиму  щосили,
Лиш  час  від  часу,  знову  й  знов
Погляну  в  очі  твої  милі
І  погляд  свій  затримаю  на  мить,
В  якім  жага  бажання  аж  кипить…
11.03.13


3.  Думки  заплутались  ще  більше,  та  розум  з  серцем  суперечить  у  кого  правильніш  вони…


Думки,  думки—це  стерня,  колючки,
Вони  мов  бомба,  мов  вогонь,
У  хаосі  думок  правдивість  не  знайти.
Як  літом  землю  взявши  до  долонь
Усе  тепло  проміння  відчуваєш,
Але  чи  любиш  землю,  ти  не  знаєш,
Навряд  чи  влюбишся  в  багно,
Яким  б  те  симпатичним  не  було….

Не  вір  думкам,  не  вір  словам
І  погляду  не  вір,  він  лицемірний—
Повір  зітханню,  дотику,  вустам,
Повів  тому,  що  скаже  вірно,
Про  те,  що  діється  в  душі,
Що  мов  вогонь  палає
Хоча  зізнання  ці  і  не  легкі,
Та  рішення  легкого  в  нас  немає…

Усю  терні,  терні,
Шипи  в  них  характерні
Й  ходжу,  немов  по  стерні
Й  шляхи  мої  даремні…

Не  бачу  світла,  тільки  міражі,
Одне  в  душі  бажання,
Але  недобре  так  мені
У  дотику  аж  до  страждання.
Боюся  глянути,  боюсь  сказати,
Боюся  показати  суть  єства
Й  доводиться  в  чагарниках  блукати,
Й  шукати  невиразні  слова.

Думки,  думки,  як  круки,
То  чорні  стріли,  темні  руки,
Здирають  сни  і  мрії  угорі
І  промені  такі  холодні  та  чужі,
Що  Сонце  хай  ховається,  його  не  хочу,
Втопитись  хочу,  хочу  в  твої  очі.
У  них  пірнути,  заблукати
І  щось  пізнати,  щось  узнати,
Для  себе  вибрати,  щось  зрозуміти,
Докіль  ж  я  буду  в  дебрях  шарудіти,
Із  хаосом,  з  бедламом  у  душі,
Встидаючись  сказати  те  тобі,
Що  серце  навіжено  замовкає,
Що  серце  у  собі  мов  скарб  тримає,
Що  серце,  тільки  серце  знає…
11.03.13

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572492
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2015

Ідей немає.

Вогкі  вітри  звиваються  по  полю,
Немовби  по  пустелі  завтрашнього  дня,
Ніколи  я  не  вмів  обрати  долю,
Тому  то  спереду  і  пустота.
Усі  помилки  мов  ота  грязюка
Яка  мене  тягнула  вниз:
То  каяття,а  з  того  і  розпука
Тепер  багно,  а  перед    тим  же  хмиз
А  ще  раніш  то  терен  ріс  увись
І  серед  всього  того  сорому  й  печалі
Немає  жодного  шляху,
Пишу,  але  чимдалі
Тим  більше  неживу…

Ідей  немає,  бажання  теж,
Хіба  що  поле  перетну,
А  може  все  ж  дійду  тих  меж
Де  щось  нове  знайду.
Нове,  не  хочеться  старого,
Хіба  що  тіні  був  би  рад,
Та  не  прийде  він  до  пустого
Він  Руху  тільки  друг  і  брат.
Над  головою  сіре  небо  нависає
Затягнуте  у  хмари  до  країв
І  жоден  промінь  сірість  ту  не  пробиває
Хоч  я  б  хотів,  я  так  б  хотів.
О  лиш  би  хтось  живий,  щасливий,
Або  шукаючий  того
Не  був  б  таким  суворим  чи  лякливим
І  завітав  до  світу  темного  мого.
Я  міг  б  із  ним  нове  побудувати,
Або  затіяти  війну
І  сутність  демонів  зламати
Ту  сутність  дику  та  лиху
Яка  не  тільки  мною  зволоділа
Й  скувала  не  лише  мене
Й  хоча  ознак  ніяких  зовнішньо  на  тілі
Зате  в  душі  все  темне  та  пусте.

А  поки  зрідка  буду  поринати
У  спогади:  де  був,  для  кого  був
І  здогади  із  того  будуть  випливати
У  вас,  як  світ  свій  я  здобув…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572489
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2015

До Ромашки. . Блукаючий.

Сподіваюсь,  що  ти  не  проти  будеш,  якщо  я  продовжу  писати  у  другому  світі.  Він  доволі  розвинутий  і  зруйнувати  його  немає  сенсу,  та  вже  мабуть  неможливо.  До  того  ж,  усе  що  я  пережив,  чи  побачив  у  цьому  світі  –  відображене  в  уявному,  але  із  сильнішим  емоційним  навантаженням.  Не  сприймай  мене  за  шизофреніка,  я  проста  поетична  людина.


Я  скористався  з  зовнішніх  порад
Й  вернувсь  назад.
Хоча  там  пекло.
І  перейшовши  гору  відчаю
Відчув,  що  ще  запекло
Воює  чорна  лють  внизу.
Та  з  певністю  засвідчу,
Що  вірний  я  життю…

Пройшов  те  місце  боротьби
І  зустрічі  з  тобою,
Яку  не  зміг  знайти
У  хащах  вгорнутих  пітьмою,
Тому  піду  у  землі  пустоти,
Де  вітер  віє  суховієм,
Де  радості  ніколи  не  знайти,
Ні  допомоги,  ні  надії.
У  землях  тих  я  був  давно,
Ступав  ще  босими  ногами
І  все  тут  зеленню  цвіло,
Дітиська  бігали  полями,
Допоки  ми  були  самі,
Допоки  старші  не  мішали,
Та  несподівано  пройшли  ті  дні
І  щастя  враз  пропало…

Холодна  пустка,  темна  ніч
І  голі  обриси  кімнати
Стрибають  від  палахкотіння  свіч
Немовби  хочуть  танцювати
Якийсь  скажений  танець  свій
Згинаючися  наді  мною,
Вступаючи  в  нерівний  бій
З  дитячою  ще  простотою.
Захований,  сиджу  в  кутку,
Ховаюся  від  себе,
Дивлюся  на  годинник  і  тремчу:
Боятись  справді  треба.
В  момент  й  влітає  ураган,
Він  дихає  жахливим  перегаром,
Він  пан,  в  цій  хаті  пан
І  крізь  кімнату  лізе  валом  
Перевертаючи  столи,  стільці
І  бризкає  ядучим  матом,
Він  не  свідомий,  не  в  собі,
Він  того  і  не  буде  знати:
Він  вломить  шафу,  виб’є  двері
І  штори  розідре,
Він  вхопить  матір  за  кучері
Й  махом  назавжди  уб’є…

Далі,  далі,  ще  біжи,
Втікай,  не  озирайся,
Час,  роки  наздожени
Й  того  не  знаючи
 ніколи  не  вертайся…

Іду,  тримаючи
Малого  брата  на  руках
І  сльози  плачучи  ковтаючи
Петляю  по  нічних  стежках.
Нема  нікого,  лиш  поля
Й  холодний  вітер  ночі
І  ми  удвох—одне  життя:
Погаслі  мрії,  мокрі  очі…

Куди  звертатись  в  пустоті,
У  кого  помічі  просити,
Якщо  ми  вдвох,  самі
Іще  не  вмієм  жити.
Учора  бавились,  сміялись,
Були  звичайними  дітьми,
Сьогодні  вдвох  зостались
Сліпі,  глухі  й  німі.
Не  маємо  ні  тата,  мами,
Не  маєм  мрій,  шляху,
Обірвані,  в  одній  піжамі
Мить  побачивши  страшну.
Ця  мить  безглузда  та  жорстока
Спотворила  яскравий  світ
Лишивши  рани  рвані  та  глибокі
Й  стоптавши  весь  зелений  цвіт…

І  мов  стріла  та  мить  злетіла,
Усе  вернулось,  час  приляг,
Ми  стали  сильні  духом,  смілі
Та  десь  лишився  страх
І  він  проліз  в  малу  щілину
Й  розкинувся  на  ці  поля,
Він  вбив  в  мені  дитину,
Він  вбив  тоді  життя…

І  я  ступаючи  по  згарищі  старому
Нагадую  безвихідь,  чорну  мить,
Коли  так  страшно  лишитися  самому,
Коли  усе  униз  летить,
Летить  на  дно  без  права  на  надію,
Летить,  чіпаючи  серця…
…Було.  Тепер  протистояти  вмію,
Пірнаючи  у  суть  Буття
І  звідти  тягнучи  надію
На  краще,  у  майбутньому,  життя…

Лишаюся  на  цих  поля.  Може  тобі  захочеться  знати  більше  про  другий  світ.  Хоча  ці  землі  надто  сильно  колять  серце,  надто  сильно  давлять  своєю  гнітючою  вагою,  та  є  місця  і  погірші.  Тож  витримаю.  Не  думай,  що  в  моєму  світі  один  морок.  Там  багато  і  яскравого,  і  веселого,  і  навіть  щасливого.  До  тебе,  я  був  на  озері  із  зеленим  дном  та  синіми  квітами,  вглядаючись  у  небо.  Добре,  що  ти  заставила  мене  подорожувати  по  власному  світі.  Давно  я  не  здійснював  подібних  мандрівок.  Пиши,  якщо  не  боїшся  заблукати  серед  моїх  історій.




Ти  мені  теж  пробач.  Не  кращий.  Багато  було  роботи  і  обмаль  часу.  Бувало  додому  вертався  опівночі.  Цікаве  ти  питання  задала.  Іще  ніхто  не  завдавав  мені  такого  збентеження.  Порадувала  мене,  дещо  навіть  вразила.  Але  питання  не  таке  важке,  як  видається.  Якщо  дозволиш,  то  висловлю  відповідь  віршем.  Тобі  не  обов’язково  читати.  Можеш  проігнорувати:

Прохолоду  дарувало  листя,
Крони  ж  височіли  до  небес,
Ліс  густів,  немов  навмисно
Та,  здавалося,  не  було  меж
Моїй  ході  в  гущавині  таємній,
Яка  від  Сонця  береже
Запилені  колишні  таємниці,
Але  до  них  не  приведе
Бо  ж  це  мені  лиш  сниться…

Чисто,  чисто  на  душі
У  власнім  світі
І  кроки  вільні  та  легкі
І  легко  я  одітий
Іду,  виходжу  з  лісу  таємниць,
Шукаю  вільного  простору,
Бо  не  хочу  підлих  лиць
У  своїй  недолі.
Краще  степ,  безкрайнє  поле,
Краще  кінь,  що  мов  стріла,
Краще  вибір,  краще  воля
І  можливість…знищити  життя…

Я  поруйную  все  на  світі,
Усе  на  світі  я  знесу:
Впадуть  безсило  і  старі,  і  діти,
Я  кінець  їм  принесу.
Повідкриваю  рвані  рани
І  кров’ю  вмиюсь  сміючись
Та  на  коліна,  ні,  не  стану,
Я  стрімголово  полечу  увись,
До  того  Сонця  золотого,
До  того  щастя,  що  блистить
І  я  прийду  до  всього,
Де  вогнище  надії  спопелить
Нікчемного  дитя  сумного,
Що  світло  бачило  лиш  в  сні
І  ні,  не  бажане  воно  мені…

Стою  на  пагорбі  з  мечем
І  скривлений  скривавленим  плечем
І  люттю  сповнений  страшною
Кидаюся  в  останній  бій
З  самим  собою,
Сам  не  свій:
Брудний,  страшний  і  дико  лютий
Рубаю  тишу,  пустоту;
Кричу,  але  того  не  чути
Й  в  гущавину  кидаюся  страшну,
Де  світлому  життю  уже  не  бути
І  цівками  по  тілі  кров  біжить,
А  плоть  на  шмаття  хаос  роздирає
І  весь  мій  світ  в  агонії  тремтить,
А  сили  падають,  ось  їх  немає,
І  розум  здався  –  він  пропав,
І  серце  в  вірі  відмовляє,
І  я  не  втримався  –  упав…

У  мить  падіння  –  морок  завмирає.
Бризкає  з  очей  сльоза.
Я  ж  бо  воїн,  воїн  не  вмирає
І  тоді,  коли  ВОНА  пішла…

Вода  обняла  льодом  тіло
Й  судоми  в  м’язи  п’явками  вп’ялись,
Я  ворухнувся  обережно  і  несміло
І  води  тут  же  понеслись,
І  понесли  униз  людину,
Що  в  неї  серце  кам’яне,
Яка  не  знає  часу  плину
І  не  розуміє,  що  живе.
Понесли  води  до  землі
І  плюнули  мене  в  каміння
І  легше  стало  враз  мені:
Розплющив  очі  –  час  осінній…

Мій  світ,  мій  милий  світ
Із  озером  глибоким:
На  дні  зелений  цвіт
Та  квіти  синьоокі,
На  плесі  човен,  й  я  у  нім,
Лежу,  вглядаюся  у  хмари,
При  настрої  легкім
І  оминаю  всі  причали.
Пливу  собі  у  нікуди
Із  думкою  про  неї,
Про  те,  що  не  пройшли,
Не  сповнили  бажання  та  ідеї.
І  серце  дивно  калатає,
Воно  вистрибує  з  човна
І  непритомнію,  коли  пірнаю
Не  бачачи  яскравого  живого  дна…

Дістався  мілководдя,  впав  в  багно,
Але  піднявся  і  побіг…
…те  явище  ось  тут  було…
Та  раптом—сніг  …
І  крутиться  шалено  хуртовина
І  сліпить  очі,  повні  сліз,
А  я  невинно,  мов  дитина,
Кричу:  «Гляди!  Тобі  приніс!!!»
І  простягаю  руку  в  нікуди
Й  показую  долоню,
Та  сніг  вирівнює  сліди
Й  сивіють  скроні…


Я  постарів  на  сотню  літ
І  мовби  миттю  постарів,
Хирляві  ноги  топчуть  цвіт,
Який  топтати  не  хотів,
Але  повіщо  смерті  квіти,
Для  чого  їй  життя,
Не  бачитимуть  неба  діти,
Бо  я  ніщо,  я—пустота…

І  порох  сиплеться  з  кісток,
Здуває  порох  вітер  в  полі,
Хтось  необережно  робить  крок
Й  ламає  долю  й  волю…

Та  раптом  щось  на  тім  зросте,
Зростуть  ті  самі  квіти
І  інший  хтось  цей  світ  знайде
І  в  нього  будуть  діти…

В  момент  спустошення  й  відмови,
В  момент  упадку  сил
Зібрав  останню  волю
І  меч  у  морок  запустив.
І  світло  блиснуло  з  неволі
І  волю  в  темінь  потягло,
І  я  схопив  за  руку  долю,
Що  випромінює  тепло.
Лиш  мить  я  бачив  щастя
І  це  була  вона
І  зрозумів,  що  вдасться
Іще  відстояти  життя.
Мене  відкинуло  за  гору
З  якої  я  котився  довгу  ніч,
Але  не  чув  печалі  й  болі,
Бо  був  із  нею  віч-на-віч…

Обдертий,  ранений,  побитий
Її  побачив  вдалині
І  захотілось  сильно  жити
У  цих  краях,  на  цій  землі.
Й  я  повз,  знесилений  уперто
До  невідомої    мари
Й  усе  минуле  було  стерто,
Була  лиш  Ти,  незнана  Ти…

Набравшись  сил  близь  озера  у  квітах
Й  умивши  сльозами  лице,
Я  зміг  уявою  себе  зігріти
І  притягнути  суденце.
На  цім  човні  відправився  в  дорогу,
Хвилюючи  спокійне  плесо  уночі
І  молячись  якомусь  Богу,
Який  не  здатний  помогти  мені…

Те  сяйво  відбивало  тінь,
Яка  лягала  вдалині
Й  не  хвилювала  широчінь
І  плеса  озера  пусті,
Цікавила  лиш  постать  в  вишині,
Що  місяцю  була  сестрою
Й  такою  ж  рідною  мені,
Хоч  й  незнайомою  іще,  чужою…

А  води  впевнено  несли
І  врешті  зашуміло  листя,
Але  допливши,  не  захотілось  йти,
Бо  було  тихо  щось,  нечисто
У  тих  лісах  предивних  і  глухих,
Що  таємниць  не  видавали,
Та  вдосталь  там  було  стежок  сліпих,
Якими  люди  не  ступали.
Та  все  ж  ступив,  хоч  розум  відмовляв,
Він  плутався  від  шуму  крові,
Я  ж  відчував,  я  знав,
Що  не  знайду  у  полі  долі,
Але  у  хащах  віднайду
Усе,  що  бажане,  жадане
І  я  піду,  і  я  знайду,
Нехай  і  сил  мені  не  стане
Сказати  слово  віч-на-віч,
Та  серце  думати  не  перестане,
Як  витримати  знову  ніч
У  боротьбі  з  самим  собою,
Із  власними  страхами  й  каяттям,
Бо  ж  не  дарма  зустрівся  із  тобою
Тоді,  коли  прощався  із  життям…


Ті  хащі  таємниці  бережуть,
Та  певно  в  них  ступаю,
Бо  маю  шлях  ,  бо  маю  путь,
Бо  вказівник  яскравий  маю…


Якщо  ти  все  ж  таки  прочитала,  то  не  лякайся  –  це  все  уявно!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572159
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.04.2015

Світ з Ромашкою

1. Серце

Крокуючи  в  тумані,  сивому  й  густому,  
Крокуючи  без  стежки  по  полях
У  радості,  що  лиш  одному
Доводиться  блукати  в  снах
Із  думкою  гнітючою,  важкою,
Та  поглядом  свідомим  та  ясним
Й  рукою  впертою,  твердою
Боротись  із  даремним  та  пустим,
Що  укріпилось  в  серці  назавжди,
В  граніт  його  перетворивши,
Що  змушує  іти  й  іти,
Усе  позаду  залишивши,
Шукаючи  хоча  би  промінь  там,
Де  б  мало  бути  небо,
Та  не  вірю  вже  очам
І  почуттям  і  слуху  без  потреби,
Бо  серцю  більш  не  вірю  я,
У  нім  немає  більш  життя…

…життю  я  вірив,  вірив  й  довіряв
Й  хотілося  усе  на  світі  взнати,
Та  помилився  серцем—впав  
І  в  карі  мушу  тут  блукати…

Туман  не  щезне,  не  зійде
Й  не  зацвітуть  ромашками  поля,
Ніхто  на  зустріч  не  прийде,
Бо  в  серці  цім  нема  життя.

Хіба  б  на  Сонце  подивитись,
Хіба  би  впасти  в  білі  пелюстки,
Хіба  тепла  душевного  напитись,
Хіба  когось  покликати  у  сни,
Хіба  комусь  про  щось  сказати,
Хіба  довіритись  очам,
Та  що  граніт  спроможне  проламати
І  перевернувши  той  бедлам
Й  вогкими  куснями  життя  зібрати?...

…Блукаю  у  тумані,  мовби  в  снах
І  чую—серце  вже  не  б’ється,
Й  нема  ні  Сонця,  ні  ромашок,  є  ще  страх,
Що  так  й  ніхто  з  туману  не  озветься…

…і  я  іду,  не  бачачи  шляху
Вслухаюся  у  тишу,
Усе  це  в  снах,  не  на  яву,
Та  прочитаєш  те,  про  що  опишу…
9.03.13

2 Закохана  пара  під  зоряним  небом.

Туман  густий  ніяк  не  розійдеться
Уже  і  другий  день  шляху
Й  ніяка  квітка  не  зіпнеться
І  не  прикрасить  пустоту.
Я  би  у  спогадах  втопився,
Та  їх  полишив,  викинув  усе
І  сам  серед  туману  опинився
Вглядаючись  в  безрозмірне  й  пусте.

Мені  би  світоч  віри  на  надії,
Мені  би  дзеркало  в  щасливий  світ,
Щоб  я  побіг  в  тумані  сміло
І  відшукав  ромашки  цвіт…

В  бедламі,  серце  скам’яніле,
Твердиня  відчаю  й  жалю,
Хто  ж  камінь  вогкості  зігріє
Й  наповнить  сонцем  пустоту?
Хто  скаже  слово  манівливе,
Хто  поглядом  покличе  в  далину
Й  обніме  ніжно  та  томливо
І  прошепоче:  «Я  тебе  …».

Із  нічого  робити  у  тумані
Уява  створює  солодкі  міражі
Й  картині  бажані  й  гадані
З’являються  далеко  десь  в  кінці.
Й  бажання  глянути  й  зігрітись
Уперед  штовхають  тіло
І  я  біжу,  аби  зустрітись
Із  мріями  скоріше  сміло.
Та  раптом  шпортаюсь,  паду
І  лиш  на  мить  туман  зникає
Й  весняну  бачу  я  пору
Й  химерний  хтось  Ромашку  обнімає…

…маленька  лавочка  посеред  саду
Під  небом  зоряним  яскравим,
На  ній,  вглядаючись  в  красу
Обоє  дихання  по  зупиняли,
Щоб  не  порушити  спокійну  тишину
І  чути—серце  калатає
В  обох,  немов  одне
І  кожен  щось  томливе  відчуває,
Мовчить,  проте
Долоні  міцно  затискає
Беручи  й  віддаючи  все  тепло,
Бо  щось  таке  у  грудях  має,
Що  все  навкруг  навіки  замерло…

Оговтався,  піднявся  у  тумані,
Схвильований  солодким  міражем,
Тепер  буду  в  постійному  чеканні
Під  градом  вітром  та  дощем,
Не  знаючи  куди  звертати,
Щоб  сад  побачений  знайти,
Я  краще  буду  тут  чекати
Докіль  стежину  не  покажеш  ти!
10.03.13

3  Захід

Лежав  я,  спав,  туманом  оповитий
У  других  снах,  в  ілюзіях  блукав,
Де  я  сміявся,  де  хотілось  жити,
Де  вірну,  щиру  половинку  мав.
І  я  би  спав  не  знати  доки,
Докіль  не  вчув  легенькі  кроки
І  голос  тихий—з  пустоти:
«Іди  за  квітами,  іди…».

Збентежений,  проснувся  і  здригнувся
Росою  вмитий  у  краях  без  меж,
Чи  голос  той  мені  у  сні  почувся,
Чи  може  марево  той  голос  теж
І  я  прислухався  дихання  втамувавши
Вглядаючись  в  спокійну  сивину
У  цей  момент  іще  не  знавши,
Що  вихід  все  ж  знайду.

Щось  блякло,  мовби,  далі
Й  невпевнено  до  того  я  ступив,
Ступав  легенько  і  помало
І  ба,  злякався,  ледь  не  наступив
На  ніжне  сонечко  у  білих  пелюстках,
На  квіточку  малесеньку,  тремтливу,
Таку,  яку  я  бачив  в  міражах,
Де  та  Ромашка  усміхалась  мило
Єднаючись  із  кимось  у  серцях,
Що  тактом  бились,  мов  одне:
Таке  стається,  як  Весна  прийде.

Ромашку  взяв  з  землею  у  долоні,
Вона  тремтіла  без  тепла
І  думка  враз  запульсувала  в  скронях,
Що  я  повинен  зберегти  ось  це  життя…
Й  я  збережу,  я  сили  докладу
І  більше  не  стоятиму  на  місці
У  цих  краях  я  Сонце  віднайду
І  дам  ромашці  далі  цвісти.

І  я  пішов  в  незвідані  світи,
Пішов  тікаючи  з  туману,
Пішов  аби  тих  меж  дійти,
Де  Сонцем  я  зігрітий  стану,
Де  я  відкрию  щось  нове
І  де  ромашка  розцвіте.

Тяжкий  той  шлях,  що  ним  іду,
Туман  немов  тримає,
Та  радий  я  що  квіточку  несу
Вона  мене  немовби  зігріває.
Туман  клубився  навкруги
Й  земля  кудись  униз  тікала,
Чим  далі  важче  було  йти,
Та  пелюстки  ромашка  не  ховала.
Її  до  серця  притискав,
Її  від  когось  захищав
Й  ромашці  своїй  щось  шептав,
Хоч  може  і  не  їй—собі,
Щоб  легший  шлях  з  туману  видавався,
Бо  кроки  ті  чимраз  були  важкі,
Але  й  туман  немовби  розповзався,
Хоч  ще  чіпався,  намагався
У  власні  дебрі  розум  затягти,
Але  мені  хотілось  йти.
Й  я  від  напруження  вже  очі  закривав,
Але  ромашку  захищав,
Докіль  не  вразило  мене…
Докіль  мене  не  засліпило
І  прояснілося  навкруг  усе,
І  це  було  для  мене  дивом.

Бо  я  стояв—на  краєчку,  вгорі
І  нас  з  ромашкою  проміння  обнімало,
І  стало  тепло  так  мені,
І  добре  на  душі  та  серці  стало.
Я  бачив  світ  увесь  згори,
Я  бачив  захід  Сонця
Сюди  ж  я  мав  з  ромашкою  прийти
Й  я  став  для  неї  оборонцем.

Ромашку  у  тумані  оберіг
І  тут  я  квітку  посаджу,
Аби  неспокій  знищити  її  не  зміг,
Її  просту  і  радісну  красу…

Тож,  посадивши—збоку  сів
Й  вглядався  у  червоне  небо,
Ще  стільки  в  голові  роїться  слів…
…та  їх  казати  ще  нема  потреби.
А  я  чекатиму  з  ромашкою  ось  тут
Із  квіткою,  яка  ніколи  не  зів’яне,
Чекатиму  і  будь-що-будь,
А  ти  мене  ось  тут  й  застанеш…
Тож  я  чекатиму,  ти  не  мовчи,
Показуй  уперед  дорогу
І  світ  квітковий  покажи,
Де  може  і  зустріну:  босоногу
І  всміхнену  Ромашку  чарівну,
Яка  цвіте  й  втішається  життю…
10.03.13

4.  Хатина  на  отій  горі.

Проснувся  від  ласкавого  цілунку
Й  томливе  щось  у  серце  увійшло
Й  бадьорим  став  від  того  я  чарунку:
Що  квіточка  була  і  сонячне  тепло.
Веселі  пелюстки  у  носик  скоботали,
Ромашка  моя  весело  всміхалась,
Її  слова  у  снах  мені  лунали,
Що  тумани  смутку  унизу  зостались.
Я  глянув  новим  поглядом  на  світ,
З  високої  гори,  на  сонячне  проміння
І  тут  навколо  був  один  лиш  цвіт—
Тота  ромашка,  що  моє  бажання  та  стремління.
А  Сонце  високо  зійшло
Й  весь  світ  предивний  навкруги  стелився,
Позаду  лиш  туманом  затягло
Оте  життя—де  гірко  помилився.
Та  це  було,  хай  кане  в  небуття,
Нехай  з  туману  і  не  виглядає,
Бо  я  плекатиму  нове  життя,
Яке  ось  тут  так  ніжно  обнімаю.
Її,  ту  квітку  чарівну,
Яка  завжди  глядітиме  на  Сонце,
Яка  сподобалась,  яку  я  полюблю,
Якій  я  буду  другом  й  охоронцем.
І  теж  не  знаю,  що  отам,  вгорі,
Чи  буде  злука,  чи  розлука,
Та  в  цьому  світі  добре  є  мені
Й  ромашка  ця  чарівна  розвіває  скуку.
Й  куди  б  у  цьому  світі  не  пішов
І  що  б  з  ромашкою  не  сталось,
Вертатимуся  на  цю  гору  знов,
Щоб  серце  наново  надією  пройнялось.

З  думками  цими  роздивлявся  я  гору:
Така  велика  і  така  широка
Й  моя,  немов  уже  давно  живу,
Та  ой,  що  за  морока,
Ось  встав  й  на  краєчок  гори  гляжу—
А  там  хатинка  одинока:
«Рости  ось  тут,  туди  піду,
А  раптом  марево  у  ній  знайду!»--
Сказавши  так  ромашці  чарівній,
Моїй  подружці  рятівній,
Невпевнено  я  рушив    в  інший  бік
І  тим  ромашечку  на  нове  я  обрік!...

Хатинка  видавалася  пустою
Й  стояла  аж  на  краєчку  гори,
Балконом  висячи  понад  пустотою,
Такої  тихої,  домашньої  краси:
Фундаментом  із  каменя—твердий,
А  стіни--рубана  колода,
Поверхами  два  і  дах  міцний,
Із  черепиці—літом  прохолода,
І  вікна  дуб,  і  шиби  в  них  скляні,
І  ставні  захищають  їх  від  вітру,
За  ними  квіти  й  тюлі  надлегкі,
А  чується,  немов  сміються  десь  там  діти.
Могутні  двері—ті,  що  захищають  дім
Були  ледь-ледь  відкриті
І  я  розгублений  зовсім,
Здається  тут  хотів  би  жити.
І  я  вагаюсь,  йти,  не  йти,
Ось  гойдалка  на  двох  обіля,
А  може  ще  підкажеш  ти,
Чи  можу  увійти  я  сміло.
Я  краще  тут  погойдаюся  сам
Й  помрію  про  ромашку  там  на  склоні,
Й  довірюсь  таємничим  голосам
В  яких,  здається,  я  уже  в  полоні…
11.03.13


5.  Гойдаються  уже  обоє.

Не  знаю,  скільки  колисався  я  часу,
Та  заколисала  гойдалка  мене  до  сну
І  в  снах  наснилося  мені  буденне:
Холодне,  непривітне,  навіть  темне.
Тож  як  же  радий  був  проснутись  знов,
Але  прийшлось  недовго  порадіти,
Бо  ж  той  туман  я  так  і  не  зборов
Й  він  вирішив  мене  ось  тут  зустріти.
Та  вперся  я,  до  нього  не  хотів,
Я  ж  бачив  вчора  сонячне  проміння
Й  звернувся  із  проханням  до  вітрів,
Щоб  проявили  ті  своє  уміння
Й  туман  триклятий  рознесли.
І  сталось  так,  немов  би  за  велінням
Й  на  диво,  ті  вітри  прийшли,
Туман  натомість  проявив  сумління
Й  ніяк  не  хтів  униз  повзти.
Але  посилились,  злютішали  вітри
І  з  напором  таким  на  гору  надавили,
Що  забрязкали  в  будиночку  шибки,
Мені  же  лячно  стало,  та  немило.
І  потягли  вітри  туман  у  інший  бік
Й  гора  немов  на  двоє  поділилась,
А  я  зрадів,  що  вітер  хоч  туман  той  відволік
І  напасть  та  мене  лишилась…
Та  з  тим  і  холодом  від  неба  потягнуло,
Неначе  я  про  щось  забув,
Бач,  серденько  тепла  не  чуло
І  я  самотнім  у  всьому  світі  був.

Я  колисався,  колисався
 Й  не  бачив  як  товклися  ті  вітри,
А  я  ж  не  думав  і  не  здогадався,
Що  там  засмучено,  Ромашко,  ти,
Рід  вітрами  здригалася,  хиталась
Й  шукала  прихистку  й  душевного  тепла,
Ти  ж  бо  одна-однісінька  зосталась
На  всій  горі—самотня  і  сумна.

А  я,  невіглас,  колисався
І  марно  поглядом  навкруг  блудив,
На  з’яву  марева  намарне  сподівався
Й  здається  так  же  і  намарне  жив.
Й  не  дивно,  що  туман  той  клятий,
Так  високо  добрався  в  глушину,
Він  хоче  мати,  мою  душу  мати:
Загублену,  засмучену  й  пусту.
І  я  хитався,  до  вітрів  вслухався,
І  голосу  з  надією  чекав,
І  як  же  стрепенувся,  здивувався,
Коли  той  голос  справді  пролунав.
А  пролунало  пташки  щебетання:
Тривожне,  дещо  неясне.
Я  в  голосі  отім  відчув  якесь  страждання
І  щось  таке,  як  і  в  мені—пусте.
Та  пташка  щебетала  і  звивалась,
Навколо  крутячись  і  рвалась  в  даль,
У  співі  своїм  майже  захлиналась
І  в  голосі  отім  я  чув  печаль…

Стурбований,  здивований  за  пташкою  подався
Й  направду  та  мене  вела
І  я  згадав—в  вчорашнє  повертався,
Де  мила  моя  зосталася  сама.
І  серце  моє  гірко  заболіло,
До  мене  ж,  дурника.  Дійшло,
Що  пелюстки  мої,  солодкі,  білі
Понищити  хотіло  моє  ж  зло.
Це  ж  ті  вітри,  прелюті  і  скажені,
Що  гнали  із  туманом  все  старе,
Вони—думки,  важкі  та  навіжені
Ромашечці  моїй  робили  зле…

Й  чимдуж  побіг  на  краєчок  гори
Й  ввірвався  в  хаос  з  вітру  та  туману,
Кричав:  «Пішли  усі,  униз  пішли,
А  то  я  воювати  з  вами  стану,
Я  ж  бо  боротимусь  немовби  на  мечах,
Я  ж  бо  заколю  я  поріжу,
Я  розіб’ю  кайдани—власний  страх,
А  спогади  під  корінь  зріжу
І  вкину  вниз  із  кличем  бойовим
Й  мечами  перекрию  вам  дорогу,
Аби  з  ромашкою  лишатися  одним
І  відповідь  давати  лиш  одному  Богу.
Я  це  зроблю,  не  пошкодую,
Я  стану  в  бій—з  одним  кінцем,
Я  верхній  світ  до  щенту  поруйную,
Й  залишусь  тут  немовби  вигнанцем…

Та  буду  поряд  з  пелюстками,
Я  буду  з  Сонцем,  з  небесами,
Я  матиму  прихильність  і  тепло,
А  ти  іди  униз—імло!...

Й  усе  затихло  на  горі,
А  я  задиханий  спустився  на  коліна,
Глянув  на  пелюстки  закриті  і  сумні,
Та  квіточка  зробилась  мов  осіння:
Схилилася  тремтливо  до  землі
І  так  болюче  виглядала,
Що  зле  зробилося  й  мені,
Немовби  серце  затихало…

Ромашку  взяв  я  ніжно  у  долоні
І  до  хатинки  рушив  на  краю,
Я  був  в  полоні.  Став  в  полоні,
Бо  в  цьому  світі  більше  я  живу,
Але  раніше  більш  блукав    в  тумані,
Тепер  і  друг  у  мене  є,
Комашечку  лишати  більш  не  стану,
Нехай  вона  зі  мною  всюди  йде…

Крутився  я  стурбовано  біля  хатина
Докіль  не  трапив  я  на  горщик  з  глини,
Й  туди  набрав  найкращої  землиці
«Нехай  тобі  ось  тут  найкраще  спиться,
Ось  тут  під  Сонцем  зацвітеш,
А  я  посиджу,  подивлюся,
Як  ти  розкриєшся  і  відійдеш,
Лиш  в  снах  на  гору  повернуся,
Докіль  ти  теж  в  своїх  ділах  будеш…»
Я  так  шептав,  немов  собі
Й  гойдалися  на  гойдалці  ми  двоє,
На  всій  горі  самотні  та  одні
Захоплені  своєю  грою…
Ми  тут  гойдаємся,  а  час  іде,
Та  йде  він  там  де  ми  шукаєм,
А  тут  цей  час  із  нами  жде,
Бо  ми  його  в  своїх  руках  тримаєм…
12.03.13

3.  Сумна  ромашечка  зростала  на  горі
І  від  вітрів  прелютих  колихалась,
Я  їй  писатиму  щодня  вірші,
Аби  ромашка  моя    лиш  всміхалась…

6.  Гойдаються  на  гойдалці  обоє,  та  вже  обнявшись,  й  один  одному  дають  своє  тепло.

Буденні  сни  пройшли  на  щастя  швидко
Й  як  тільки-тільки  стало  видко
Я  поспішив  відкрити  взір,
Аби  всьому  життю  наперекір
Лишатися  Романтиком  в  душі
З  надією  поглянути  у  добрі  та  ясні,
Хороші  очі,  щирі,  не  пусті,
А  повні  ласкою,  кохання
І  життєдайного  бажання
Прожити  радісне  життя.
Але  граніт  не  вломить  почуття
Й  два  серця  кам’яних
Тут  стукають  в  полоні
Подій  далеких  й  неясних
І  дріб’язкових,  на  долоні
Немов  пісок  із  власного  шляху,
Й    піщинки  ті  дрібні  й  солоні,
Розвіялись  й  упали  в  пустоту,
Й  хіба  допоки  пульс  буде  у  скронях,
Ми  пам’ятатимем  мізерію  оту…

Тому  то  гнав  вітри-думки
Й  тумани  гнав  печальні  та  скорботні,
Аби  в  новому  світі  вільно  йти
І  дні  прожити  безтурботні.
Але  якщо  захочеш  ти,
Ми  можемо  пройтись  місцями,
Які  так  міцно  в  розум  мій  вросли,
Що  випнулись  окремими  краями
Ось  тут,в  які  не  дуже  хочу  йти,
Бо  там  печаль,  там  сльози,  гіркота,
Вони  понищили  моє  життя,
Роздерли  мрії  та  надії,
Наслали  темінь  й  суховії,
Зродили  демонів,  недобрі  сили
Й  для  них  по  всьому  світі  гнізда  звили.
І  я  безпечний  хіба  тут:
До  Сонця  близько  ті  не  забредуть
Й  мене  оберігає  твоя  сила,
Бо  ж  образ  мій  ти  справді  полюбила,
Й  нехай  не  там,  нехай  лиш  тут,
Та  й  тут  уявною  зі  мною  будь
Й  тебе  як  особливою  створю
І  Берегинею  Життя  назву…

Ромашечка  моя  кохана  спала
Голівоньку  схиливши  на  долоні,
Та  місця  вочевидь  їй  було  мало
У  своїм  глинянім  вазоні…
Нас  гойдалка  усе  іще  гойдала,
Туман  я  бачив  глибоко  внизу
Й  згадав  як  пташка  щебетала
І  як  ж  її  занесло  в  вишину,
Та  ще  й  в  вітри,  та  ще  й  в  тумани
І  ще  змогла  вона  допомогти,
Якщо  я  знов  її  застану,
То  попрошу  ромашку  берегти,
Взамін  на  моя  дружбу  допомогу
Й  молитвами  подяка  Богу…

Ромашку  гладив  і  ласкав
Й  хотілось  пелюстки  ті  цілувати,
Але  ж  не  відав  і  не  знав,
Чи  може  те  ромашечка  прийняти
І  чи  відкриється  сповна,
Щоб  я  сповна  Ромашку  міг  обняти.
Я  ж  не  холодний,  не  черствий,
Я  повен  віри  та  надії,
В  душі  ж  хлопчисько  я  простий
І  як  усі  бажаю  й  мрію…

Ось  я  б  ромашечку  підняв
Із  корнем  висмикнув  б  з  землиці
І  на  рівно  з  нею  став,
Як  юним  людям  це  годиться.
Ось  я  б  пішов  в  танок,
Кружляючи  з  тобою  в  хмарах
І  кожен  наший  крок,
Веселкою  сіяв,  немовби  в  чарах
Ми  розсипали  би  зірки
На  схили  ромашкові,
А  в  небі  засіяли  б  свічечки,
Такі  яскраві  й  різнокольорові,
А  Сонце  б  заховалося  на  ніч,
Аби  ми  вдвох  лишились,
Розгублені  у  тиші,  віч-на-віч,
Всю  ніч,  докіль  не  благословилось
І  Сонце  нас  в  обіймах  не  знайшло.
Але  засліплене  коханням
У  хмари  білі  не  ввійшло
Боячися  глузування…

Та  стій,  Романтик,  зупинись,
Ти  так  далеко  не  несись,
Ти  все  ще  гладиш  пелюстки
І  з  гори  не  хочеться  іти,
Бо  там  внизу  гіркі  тумани,
А  зверху  день,  частіше  ніч
Й  ромашка  просинатися  не  стане
Й  не  буде  того:  віч-на-віч…

Та  як,  чому,  хіба  всю  ніч
І  день  увесь  повинен  я  чекати,
Тепла,  уявних  свіч
Й  можливість  квітку  цілувати.
Я  поцілую  вже,  ось  тут,
На  гойдалці  у  ніжні  пелюстки,
А  ти  Ромашечко  жорстокою  не  будь
І  за  жагу  мене  прости…

І  впилися  вуста  в  солодкі  пелюстки
І  світ  поплив,  кудись  там  полетів,
Мене  ж  немовби  коні  понесли,
Такі  баскі,  до  весняних  степів
Де  лиш  ромашечки  росли.
Й  я  там  упав  в  бажані  квіти
І  тіло  ласка  пройняла,
А  серце  стало  дико  стукотіти,
Немовби  в  нім  аж  два  життя.
А  очі,  очі  сльози  вмили,
Вони  потоком  потекли
І  річечку  тепла  створили
В  яку  ввійшли  обоє  ми…

Так  ми,  гойдаючись  у  мріях,
Я  тут,  а  ти  десь  там,
В  фантазіях  обох  зігріли
Й  надію  дали  втомленим  серцям.
І  хоч  Романтик  із  горшком  лишився
Вглядаючись  у  сонну  квіточку  свою
Й  вагаючись—а  може  помилився
І  знов  прямує  в  пустоту.
Та  так,  не  хочу  сам  лишатись,
Я  б  ще  ішов  у  ті  світи,
Де  можна  і  боротись  і  кохатись,
Лиш  би  була  зі  мною  ти.

Позволь  промінню  квіточку  забрати,
Й  згодись  сама  прийти,
Щоб  міг  тебе  уявно  обійняти
І  на  поля  ромашкові  вести,
Прямуючи  повз  ріки  та  ліси,
І  замки,  села,  гори,
Нам  йти  би,  далі  йти,
Нам  би  побачити  уявне  море
І  так  далеко  заплисти,
Щоб  вже  не  знати  ні  страждань,  ні  горя.

4.  Ромашечці  б  сказати  слова  три
І  все  тепло  у  них  вмістити,
Та  справжню  квіточку  ще  треба  віднайти
Й  на  свою  сторону  її  любов  схилити…
13.03.13

7.  Серця  їх  почуттями  незнаними  запалали…

Любов  сильніша  за  вітри,
Любов  сильніша  за  тумани,
Але  так  важко  ту  любов  знайти,
ЛЮБОВ,  а  не  якісь  дурмани,
Які  немовби  трясовиння
Засмоктують  на  дно,
Які  немовби  павутиння
Яке  печалі  згуба  заплело…

Ось  сплю  я  й  бачу  сни:
У  них  живу,  працюю,
У  них  в  думках  лиш  ти
Й  з  тобою  щось  в  майбутньому  планую,
Але  не  знаю  як,  куди
Мені  звертати,  прямувати,
Бо  тут,  у  снах,  далека  ти,
Тому  доводиться  у  грі  кохати…

Але  і  в  грі  я  намертво  люблю
І  в  грі  я  можу  те  чинити,
Чого  у  снах  не  досягну,
Бо  вагаюся,  боюся  причинити
Розчарування,  смуток  та  печаль
За  втрачені  надії,
Бо  ти  є  совість,  ти—мораль,
А  я  собі—не  вірю…

Зате  є  гра—безмежний  світ
І  в  ньому  можна  будь-що  будувати
І  я  б  боготворив  твій  юний  цвіт,
Який  буде  всю  вічність  розцвітати,
Який  буде  в  красі  рости
І  Сонцем  душу  наповняти,
Бо  ж  ти  жива,  життям  є  ти,
Бо  можеш—покохати…

Так  мало  тих,  які  не  знають
Про  свої  щирі  почуття,
Бо  так  приречено  кохають,
Що  думають,  що  це—життя,
Що  бути  поруч  необхідно,
Святий  обов’язок  обох
І  їх  любові  вчити  не  потрібно,
Вони  і  є  любов  усіх  епох…

Мені  б  таку  любов  навіки,
Навіки,  лиш  одну,
Та  ба,  спливають  часу  ріки,
А  я  самітником  живу.
Я  не  знайшов  кохання  в  цьому  світі,
Я  не  знайшов  ні  ласки,  ні  тепла
І  ні  з  ким,  ні  про  що  погомоніти,
Бо  в  мене  не  така  душа.
Так,  я  Романтик,  може  і  останній
І  я  стараюся  не  кидати  слова,
Бо  я  зруйнований,  бо  я  печальний
Й  не  хочу  внести  це  в  чиєсь  життя…

Я  так  ціную  ту  Ромашку
За  простоту,  за  радість,  за  добро
І  ти  не  квіточка,  а  ти  вже  пташка,
Яка  дала  надію  і  тепло,
Бо  ж  ти  землиця  й  ти  є  Сонце
Та  кожної  травиночки  стебло,
Твоє  ім’я—моє  віконце
У  світ,  де  зле  усе  з  туманами  пішло
В  гіркі  долини  й  там  лишилось,
А  я  з  тобою—на  горі
І  це  єдине,  що  не  снилось
В  ілюзіях  та  мареннях  мені.

Проснувся  врешті  від  важкого  сну
І  Сонце  високо  стояло
Й  проміння  слало  на  гору
І  ним  гойдалку  колихало.
Моя  ромашечка  цвіла,
Така  красива,  білощока
В  собі  містила  все  життя
І  радістю  наповнена  глибоко,
На  пелюстках  ж  бриніло  почуття,
Що  на  долоні  лилося  потоком
І  мав  таке  я  відчуття,
Якесь  безмежне  та  солодке,
Що  врешті-решт  дійшов  пуття
В  своїм  житті  наповненім  толоки
Усяких  неприємностей  буття.

І  захотілось  обнімати,
Мою  ромашечку  премилу,  чарівну,
Мені  б  із  нею  станцювати
Під  музику  натхненну  та  легку
І  легко  так  за  талію  обняти
Вглядаючись  у  очі  і  вести
В  кінці  ж  замружитись…і  цілувати.
Й  удвох  в  прогулянку  піти
І  щось  неладне  там  казати,
Бо  ж  головне,  що  поруч  ти
І  кожну  мить  я  можу  обнімати
Й  вуста  до  вуст  солодких  піднести
І  знову  й  знову  цілувати,
Бо  це  ж  бо  ти,  Ромашко,  ти!

І  дивом  ноги  понесли,
Мене  із  горщиком  кружляти,
Навкруг  хмаринки  попливли,
Почали  вниз  і  вверх  стрибати,
Будинок  й  зовсім  десь  пропав
І  пелюстками  зарябіло
І  я  не  втримався—упав
І  стало  зовсім  біло-біло.
Я  все  ще  квіточку  тримав,
Я  чув  її  на  грудях  біля  серця,
Й  немов  свідомість  би  втрачав
Та  міг  б  з  ромашкою  ось  тут  й  померти,
З  легкою  думкою,  без  каменя  в  душі,
Зігрітий  пелюстками,
Що  ще  потрібно  у  житті,
Коли  єднаєшся  серцями?

Й  лежачи  так  таке  відчув
Немов  ромашка  піднімалась
Й  я  не  зрозумів  й  не  збагнув,
Що  діялось,  що  власне  сталось…
Я  з  силою  тому  впирався,
Я  квіточку  віддати  не  хотів,
Та  хтось  ромашечку  забрати  намагався,
Без  попередження,  без  слів.
Я  з  важкістю  прийшов  до  тями
Й  не  міг  повірити  очам,
Застиг  без  подиху  в  нестямі,
Залишився  на  долі  сам
Із  горщиком  спустілим  у  руках—
Ромашка  моя  ввись  піднялась
І  у  душі  зродився  страх,
А  може  квіточка  і  геть  подалась:
«Куди  ж  ти,  квіточко,  куди,
Не  бійся  щирості,  бо  я  є  щирий,
Вернись  назад,  прийди
Й  нам  буде  добре  разом  й  мило,
Я  ж  вчинками  підкріплю  ті  слова,
Які  такий  глибокий  слід  лишили
І  влилися  в  твоє  життя…»
Так  шепотів,  благав  на  долі,
В  страху,  без  сил  та  волі,
Що  ти  підеш,  ти  не  вернешся
Й  для  іншого  Ромашкою  назвешся.
Мене  ж  потягне  знов  в  туман
І  я  зостанусь  там  навіки  сам.

Такі  страхи  на  мене  налягли,
Докіль  на  сходження  дивився,
Проміння  Сонця  квіточку  тягли,
Докіль  в  думках  Ромашечці  молився
Й  просив  у  неї  ласки  і  тепла,
Якого  в  неї  так  доволі,
А  я  би  їй  віддав  життя
І  волю  з  ним  і  свою  долю.
Й  допоки  мордувало  каяття,
А  я  не  міг  і  дії  учинити,
Ромашку-квітку  ввібрали  небеса,
Аби  вона  могла  лиш  там  світити…

І  очі  я  долонями  закрив,
Схиливши  плечі,  на  колінах
І  сльози  гіркоти  пролив
У  невідомих  перемінах.
Й  з  землі  забило  джерело
Солоної  води  моєї  втрати
І  тіло  сумом  затекло,
В  страху,  що  нікого  уже  кохати…

І  так  сидів  по  пояс  у  воді,
Що  водоспадом  вниз  спадала,
Докіль  не  вчулося  мені
Немов  ясніше  в  світі  стало.
Сльозливі  очі  я  відкрив
І  дивом  захопився:
Невже  помер  і  знов  ожив
Й  на  небі  опинився?...

Я  бачив  зірку,  зірку  на  землі
Іще  сильнішу  аніж  Сонце,
Вона  спалила  страх  в  мені
Й  розширила  оте  віконце,
Де  маю  мрії  чарівні,
Де  маю  ту  кого  кохаю,
Де  тепло,  радісно  мені,
Де  Берегиню  обнімаю…

І  встав  я,  по  коліна  у  воді
Й  мені  Ромашка  усміхалась,
Всміхалися  вуста  живі,
Які  життям  переливались.
Проміння  в  кучерях  губилось
Й  текло  з  зіниць  очей,
А  я  не  вірив—ти  явилась—
Солодка  мрія  мовчазних  ночей…

Ти  підійшла,  яскрава,  босонога
Ішла  по  тверді  на  воді
І  руку  простягнула  допомоги
Сумному,  у  сльозах  мені.
Я  не  відмовився,  до  тебе  прихилився
Вслухаючись  у  серця  стук
І  я  очистився,    я  просвітлився
Розніжений  від  дотику  твоїх  приємних  рук.

І  на  горі,  над  водоспадом
Солоних  вод  із  моїх  сліз,
Були  обоє  певні,  раді
Уже  малюючи  ескіз
Чогось  незвичного  і  непростого,
Яскравого  і  сильного  такого,
Чого  ще  інші  не  сягли,
Та  ми  отримали,  ми  здобули,
Ми  разом  сповнились  одного:
Всесильного,  Могутнього,  Святого,
Та  водночас  і  щирого  й  легкого,
Більшого  за  Сонце  почуття,
Яке  привносить  сенс  в  життя…
14.03.13

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572158
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.04.2015

Перше віконечко зі скрути

Ласкавим  голосом  далеко  пролунала
Порада  щирої  душі,
Яка  й  не  зрозуміла,  не  пізнала
Наскільки  помогла  мені.
Вона  немов  віконце  відчинила,
Впустила  промінь  світла  в  темноту
Й  вагання  всі  мої  спинила
У  душу  вливши  теплоту,
На  мить,  лиш  кількома  словами,
Але  наскільки  вчинено  добра,
А  інші  лиш  пробіглися  очами
Й  ні  слова,  зовсім,  пустота.
А    пустотою  тою  більш  Неспокій
Дратує  хвилювання  і  страхи
І  він  настільки  є  глибокий,
Що  доводиться  із  ним  іти
По  всіх  просторах  самоти.

Та  радість  нині,  можу  йти,
Хоча  би  вибратись  на  волю
І  від  гори  ромашкової  відійти,
А  може  й  відшукати  іншу  долю.
Та  терні  коляться,  впиваються  в  живе
І  тіло  ось  усе  палає,
І  голова  гаряча  та  гуде
Та  кров  з  подряпин  до  землі  стікає.
Земля  ворушиться  і  тягне  вниз,
Не  хоче  щоб  по  ній  ходили
І  сипле  терен  весь  на  хмиз,
Щоб  у  них  погруз,  щоб  зупинили
Найперші  кроки  до  свободи,
Та  я  ще  йду  з  всієї  сили
Але  за  мить  немов  шукаю  броду
Серед  гнітючого  багна.
«О  Боже,  чому  я  стільки  шкоди
Завдав  навколо  крізь  життя?»
Немовби  крізь  життя  ступаю
І  легшає  уже  мій  брід
І  час  від  часу  на  вікно  я  споглядаю
Де  її  тепла  холоне  слід.
«Ніхто  сюди  не  сунеться  ніколи,
Ніхто  по  шию  не  залізе  у  багно
І  не  пройметься  дивним  болем
Коли  в  минулому  нічого  не  було!»

Грязюка  рідшає  й  все  легше  йти
І  вже  тьмяніє  те  вікно  моє  зі  скрути
В  яке  не  можу  я  пройти
Бо  заприсягся  тут  відбути
Й  відбудувати  хоч  якісь  світи
До  того  часу  коли  й  поворхнутсь
Не  зможу,  тільки  відійти
В  мій  власний  світ  й  позбутись
Назавше  зможу  каяття.

Та  поки  що,  ще  є  життя
Й  реальний  світ  сильніший  за  далекий
В  якім  блукають  тіні  дві
І  боляче  і  так  нелегко,
Бо  все  що  там,  те  й  на  горі.

І  брід  я  перетнув  в  останньому  промінні
Та  недалеко  відійшов,
Вітри  зимові  замінились  на  осінні
Шляху  ж  я  так  і  не  знайшов.
Та  постою  вслухаючись  в  виття,
Та  тінь  єдина,  що  дійсно  допоможе,
Якщо  знайде,  то  змінить  все  життя,
Якщо  знайду,  Неспокій  переможу.

А  поки  що  на  обрій  подивлюсь,
Де  той  будиночок  на  краєчку  гори,
Але  збентежений  одразу  відвернусь
І  по  скоріш  подай  пораду  ти…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571485
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2015

Синоніми кохання

8
Слова  не  стануть  нам  на  перешкоді
З  абищиці  не  зробим  ми  проблем,
Брехнею  ми  не  завдамо  коханню  шкоди
І  щирими  завжди  будем.

З  дрібниці  по  дурному  так  сваритись,
Так  начебто  й  немає  більших  бід
Аніж  в  словах  довільно  помилитись
І  все—між  нами  сніг  та  лід.

З  дрібничок  ми  не  станем  віддалятись
Й  смиренням  розколим  льодову  стіну,
Я  краще  буду  день  і  ніч  кохатись
Аніж  гординю  пнутиму  свою.

Дурниці  легко  говорити,
Та  приємніш  шептати  в  темноті:
«Не  хочеш  трусики  спустити,
А  разом  з  ними  і  мені..?»

Дурничками  накраще  жартувати
Про  всякі  бздури  й  непуття
Й  під  сміх  до  гематом  зацілувати,
Звільнити  в  ліжку  почуття.

Або  і  витребенькам  порадіти,
Ну  квіти  там,  свічки,
Цукерками  напхатись,  мовби  діти
Й  кохаючись  із  ліжка  все  стягти.

9

Абищо  там  у  світі  відбувалось,
Або  між  нами  може  відбулось,
Єдине  варте,  лиш  б  кохались
Й  про  менше  вже  ніколи  би  не  йшлось.

Будь-що  у  вічі  б  говорили:
Сказали—легше,  і  бігом
До  ліжка  вдвох  щосили,
Ділитись  ласками  й  теплом.

Щобудь  там  можна  і  поїсти
О  третій  ночі  ще  без  сну
Води  попити,  ну  і  звісно…
Нехай  ще  слухають  сусіди  крізь  стіну…

Й  хоч  що  разом  ми  б  не  робили
Нам  не  набридне  жоден  акт
Хоч  скільки  раз  його  б  не  повторили
Та  кожен  раз  сильніший  смак.

і  хай  там  що  в  житті  б  не  відбувалось
від  твого  тіла  не  відмовлюсь  я
й  яка  би  краля  більше  не  старалась
тобі  належить  назавжди  моє  життя.

Бо  щонебудь  ,  це  все  ж  є  щонебудь,
З  тобою  ж  вперше  вивчив  досконало
Усю  твою  жіночу  суть
І  знаєш,  мені  знову  мало…

Щось  тягне  так  зустрітися  з  тобою
Навпротязі  усього  дня
І  крутить  так,  І  не  дають  спокою
Ні  груди  твої,  ні  вуста.

Й  на  нісенітницю  не  схоже,
Що  ні  душі  не  бачу  я  навкруг,
Лише  розстелене  переді  мною  ложе
І  ти—кохання  моє  й  мій  найкращий  друг.

10

Й  абияк  буду  рими  я  складати,
Тобі  до  них  вже  все  одно,
Тобі  єдине—лиш  кохати
Й  аби  кохання  не  пройшло.

Й  будь-як  ти  будеш  зустрічати:
Напівоголеною  у  дверях
І  в  ліжко,і    кохати,
Не  так  як  в  дійсності,  а  так  як  в  снах.

Як-будь  обняти,  цілувати
Щонайінтимніші  місця
Злегка  подряпати,  зкусати
Й  так  все  життя  і  без  кінця.

Хай  як  би  не  противилась  природа,
Хай  що  би  час  не  говорив,
Для  мене  ідеал  лиш  твоя  врода
Й  тобі  до  ніг  усе  я  положив.

Як-небудь  вік  свій  переможем
Ще  внуки  будуть    в  дивині,
Що  хоч  старі,  а  гожі
Й  багато  позволятимем  собі.

Сяк  так  усе  ми  перейдемо
І  з  прикрощів  залишиться  лиш  сміх
Й  я  певен  завше  ми  знайдемо
І  місце  й  час,  для  власних  втіх.

Недбало  хай  ми  починали,
Та  закохавшись  все  ж  почали
Й  крізь  стільки  бід  ми  прокохали
Й  назад  ні  разу  не  здавали.

11

Абияке  було  у  нас  вино,
Не  то  солодке,  може  і  сухе,
А  може  й  не  вино  воно
Зате  для  нас  було  п’янке.

І  в  будь-які  бокали  розливали
І  пили  навіть  із  чашок
Й  до  дна  не  все  ми  випивали,
Зате  кохались  аж  до  мурашок…

Й  якийбудь    раз  вина  не  мали
Ми  й  так  п’яніли  без  вина,
І  на  тверезо  починали
В  кінці  ж  котилася  слюна…

І  перший-ліпший  вечір  поглинали
Сп’янівші  ми  до  дна
І  так  взаємно  пожадали
Солодкі  й  пристрасні  тіла.

І  хоч  який  там  раз  втрачали
Щомісяця  нагоду  на  любов
Ми  пестощів  не  уникали
Буквально  попри  кров.

Хай  там  яку  картину  би  не  малювали
Ту  зайшлі  читачі
Та  ми  так  чисто-начисто  кохались
Мов  ангели  на  самоті.

Й  який-небудь  нам  привід  у  нагоду
Завжди  ставав  побути  лиш  удвох
Й  ні  разу  ми  не  мали  з  того  шкоди
Й  надіюсь,  скоро  будем  втрьох…

З  любові  тої  так  чекаю  плоду,
Життя  нового,  власного  дитя
Четвертого  в  коліні  від  початку  роду
Двадцятьдругого  серцебиття.

12

З  тобою  я  немов  абориген
Такого  я  не  відчував  кохання
Й  іще  ніхто  вустами  не  торкався  моїх  вен
З  таким  жаданням.

З  тобою  мов  тубілець  я
Немовби  дикий  та  покірний
І  традиційно  на  усе  життя
Палаючи  та  непохитно  вірний.

Й  немовби  автохтон  з  тобою
Єдино  дійсно  невід’ємний
Я  поєднав  тебе  з  собою
Віддавши  серце,  щоб  напевно.

Тутешній  я,  навколо  обертаюсь
Бо  там  де  ти,  там  весь  мій  світ
Яким  живу,  яким  кохаюсь
Й  який  оберігати  слід.

Й  як  житель  корінний,  мої  усі  принади:
Волосся,  талія,  вуста
Й  лише  такої  хочу  влади
Де  виконавчі  почуття.

І  як  місцевий  вивчив  досконало
Усі  цікаві,  сховані  місця,
Але  і  вічності  нам  двом  замало
Щоб  певно  вивчити  серця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570785
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 31.03.2015

+

Душі  вмираючі  пари
Щоб  дихати  склоняють  голову
І  говорить  шумна  машина
Що  розум  із  вод  випиває.

Той  що  водить  за  руки
Ремні  у  богів  відчуває
Знає  що  зад  дорогий
Ніжно  честь  береже.

Дихані  білим  порохом
Руками  махають  безладно
І  сірим  відкритим  ртам
Джерела  світла  вказують.

Ховаючи  очі  спокою
Від  юності  згорблені  спиною
Мовчки  не  відчуваємо  болю
Що  розум  наш  тривожить.

Ткач  всміхнувшись  стіні
Закидує  повітря  у  горло
Щось  мигає  в  темноті
Він  художник  душі.

Василь  простягає  руки
Хапаючи  порок  у  званого  зла
І  любов  мов  соловей  у  штанях
Встає  із  Сонцем  і  зорями.

Міша  знає  незнане
Незнане  не  знає  ніхто
Бо  роджені  із  келихом  пустим
Наливаємо  вино  для  для  смерті.

Валєра  у  горах  запалений
Для  протирічних  гормонів
Втрачає  кінці  для  мети
Хапаючись  темного  світла.

Я  знаю  знання  з  незнання
Страшно  що  вітер  зриває  крила
Себе  охоче  хочу  зберегти
Та  води  нестримно  текучі

Він  що  волосся  на  собі  порвав
Чари  невидимого  вбиваючі
Впевнено  ступає  по  водному  шляху
Перешкоди  впевнено  долаючи

Слава  тим  що  славу  несуть
Ні  вітри  ні  Сонце  не  страшні
Ми  підкорені  їхнім  словам
Сміємося  щоб  ними  стати

Гаврилюк  мелькає  криком
Старезна  душа  порохнява
Немов  той  ангел  Маркеса  що  помирає
Каже  що  жити  вічно  буде
Та  правда  у  брехні  видима
Не  ховати  цього  каже  він.

Костишин  із  неба  початок  як  Кронос
Поглотить  тих  хто  зненавидить  себе
Скриплячі  двері  востаннє  закриються
Як  трісне  чаша  терпіння.

Федорів  з  титанами  в  руки
Байдуже  дивиться  в  мораль
Життя  цінніше  за  будь-що
Знання  ж  цінніші  за  будь-що.

Сєменцова  в  поганських  землях
Криво  ходять  потоки  із  уст
Та  жінка  не  порок  зла
Квітка  пустелі  яку  знайти  треба.

Кіянюк  молодих  пагонів
У  гілку  вріс  що  деревом  стане
Ми  знаєм  його  очі  біжучі
І  правду  ми  знаєм  про  себе.

Сорохтей  як  подих  Весни
Пливе  крізь  дроти  заржавілі
І  ми  як  атоми  тягнемось  до  тепла
Ще  юні  хочемо  рости  у  більше.

Курляк  затоптаних  стежок  життя
Весь  світ  складний  до  простоти  охочий
Простягує  те  нам
Вдячністю  сповнені  очі  і  серця.

Шнурок  старих  лісів  гартований
Двигун  землі  старий  гуде  ще
І  ми  спокійні  мудрістю  дерев
Впевнені  у  завтрашньому  подиху.

Ткач  говорив  у  губи
І  ноги  у  нього  зв’язані
Мовчки  шевеляться  слова
Що  на  папері  пишуться.

Вася  любить  Лєну
Для  Ткача  світ  сірий
Вмирають  квіти
Щоб  дуби  зросли.

Знає  Валєра  правду
Про  сни  короткі  неба
А  сніг  томливо  лежить
І  душа  не  може  співати.

Короткі  стежини  юних  сердець
До  великих  шляхів  лежать  навпростець
І  з  сміхом,  з  любов’ю  до  знань
Людиною  світла  у  світі  ти  стань.

З  пустими  очами  наповнені  сном
Не  схиляйся  на  дошку  учебну  чолом,
Слухай,  дивися  і  думай  у  стінах  святих,
Щоб  винести  світу  мудрість  із  них.

Увагою  шану  викладачам  віддавай
Вони  ж  бо  для  тебе  граніти  ламають,
Свій  ВУЗ  як  рідну  неньку  кохай

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570611
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2015

Пустоголові

у  хащах  безлічі  думок
і  під  поривами  бажання
так  важко  зважено  зробити  крок,
аби  не  перейти  в  жадання.
В  жадання  плотських  хтивих  діл,
маєтків,  слави,  волі,
того  всього,  що  є  уділ
ситої  й  легкої  долі.
У  хащах  бур"яну  з  фейсбук  й  контакту
де  голова  вже  кругом  йде
не  маємо  поваги  й  такту
й  всі  визнають,  але  не  скажуть  це.
І  під  поривами  вітрів  житейських
ми  гнемся  в  бік  куди  нас  гнуть
й  не  по  законах  вже  біблейських
християни  по  своїх  шляхах  ідуть.
Уділ  єдиний:  їсти,  пити,  жити,
зв"язки,  романтика,  інтим
й  писати  про  кохання,  але  не  любити
і  тішитись  біблейським  золотим
тільцем,  що  внадився  у  кожну  душу,
але  чого  він  вартий  у  гробу?
Й  із  заздрістю  з  багна  в  калюжу
і  так  на  цілому  шляху...
Навкруг  ображені  знайомі
і  друг  найближчий--то  не  друг,
зате  якиїсь  там  "Еппл"  в  домі,
що  тішить  у  самотності  і  зір  і  слух...
Навкруг  некохані  дівчата
і  діти,  що  не  знають  вже  м"яча,
зате  усі  в  секс-чаті
і  діти,  які  й  не  відають  про  почуття!!!
В  дворі  пісні  співають  п"яні,
старі  самі  по  хліб  ідуть
в  лікарні  без  грошей  вмирають  в  ранах,
військові  по  котлах  запросто  мруть,
тепер  за  честь  найбільше  вкрасти:
по  дві  машини,  хати  три,
а  діти  речення  не  можуть  скласти
й  не  відають  що  є  "Книжки"...
Такі  по  людях  запросто  стріляли,
бо  люди  не  хотіли  до  Росії  йти,
й  самі  на  Захід  повтікали
й  не  засудити  їх,  хоч  і  знайти.
Помер  цей  світ,  вже  догниває
і  тут  лиш  кілька  сотень  читачів
в  державі,  де  мільйони  виїзджають
до  інших,  не  своїх  світів.

Так  із  поетів  в  нас  сміються,
а  злодій  славиться  на  троні  сидячи
й  ким  діти  наші  завтра  назовуться,
якщо  будуть  по  батьківськім  шляху  іти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570606
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.03.2015

Допоможіть розбудувати світ і відбитися від апатії.

Без  шуму  гамір
й  повна  пустота
й  одними  тернями
весь  світ  сповитий
й  одне  бажання--намір,
вийти  до  життя,
де  знову  б  міг  для  когось  жити.
Та  трусить  сніг,  звиваються  вітри
й  гора  над  серцем  нависає
й  куди  у  терновинні  йти,
якщо  шляху  немає?
І  як  втомила  темрява  моя,
хоч  голос  чую  ще  здалека,
не  голос  мовби,  а  виття
що  не  представляє  небезпеки.
Такий  збентежений,  розгублений  у  снах,
ще  більше  в  цему  світі
й  боявся  би,  та  не  проймає  страх,
і  нікому  мене  зігріти.
Хіба  що  можу  погукати,
когось  у  себе  затягти,
та  як  набридло,  вже  як  рік  чекати,
кому  ж  захочеться  сюди  зайти:
хоча  би  словом,  навіть  безіменно,
мов  промінь  світла  між  шипи,
тоді  би  я,  вже  достеменно,
міг  шлях  із  терені  знайти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570291
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.03.2015

Синоніми кохання

А
1
В  житті  зробивши  крок,  немов  абзац,
Ми  відступаємо  у  втомі  від  старого
Й  готуємо  для  старту  плац
Для  щастя  спільного  нового.

 Цей  відступ  від  життя  старого
Приносить  біль,  та  не  спроста
Нема  без  втрат  на  стежці  до  нового,
До  спільного,  щасливого  життя.

Новим  рядком  все  знову  написати
Не  легко  в  будь-які  роки,
Але  якщо  будемо  й  далі  так  кохати
Залишимося  разом  навіки.

 Цим  уступом  ми  відриваємо  минуле
Кидаючи  його  в  далеке  небуття,
Яке  неплідно  й  сіро  промайнуло
Без  ласки,  щастя  і  тепла.

2

Аби  не  було  більш  зневаги
І  холоду  в  словах,
Аби  і  погляд  так  давав  наснаги,
Що  легко  йшлось  б  на  будь-яких  стежках.

Аби  не  чути  тільки  гніву
Під  дахом  спільного  житла,
Або  розмову,  зовсім  неправдиву
Сильнішу  за  потухші  почуття.

Аби  хотілося  лягати
На  спільне  ліжко  вдвох  по  вечорах
І  так  із  силою  кохати,
Щоб  те  іще  продовжувалося  в  снах.

Тільки  б  ми  не  охололи
До  наших  мрій  і  почуттів,
Лиш  би  ми  не  розкололи  
Наших  спільних  снів.

Й  якби  тільки  нам  всміхатись
Бідам  всім  на  зло
Могли  би  вічно  ми  кохатись,
Як  би  не  везло.

Щоб  лише  нас  не  торкалась
Клята  немічна  стара,
Щоб  лиш  смерть  до  нас  озвалась
Вздовж  одного  дня.

Щоб  у  сні  вона  прийшла,
Скрегочучи  зубами
Й  двох  з  собою  повела
Сонними  стежками.

Щоби  ми  не  розлучались
Ні  в  житті,  ні  в  небутті
І  попри  смерть  і  там  кохались
У  щасливім  забутті.

Для  того  щоб  не  було  сліз
І  докору  не  було
Повинен  бути  в  нас  девіз:
«Усе  погане  вже  минуло!».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2015