| Сторінки (1/31): | « | 1 | » |
Це небо випльовує брили графіту.
Bon soir!* Я знову збиратиму вас -
Частини мозаїки року чи світу,
Уламки речей і змарнований час.
Це все лише речі. Не візьмеш з собою.
То все лише пам'ять в дірявих клунках
Течеш між камінням м'якою водою,
До моря ж доносять лиш краплі в руках.
Це сіре безладдя всотає мій простір.
Все кольору сажі й німого кіно.
Нема одкровення й немає тут прощі.
Хапає за груди, й коли все одно.
Замкне в кабінеті свого недосвіту -
З недопалків викладеш но́ве вікно.
Це небо випльовує брили графіту
Допоки летітиме серце на дно.
__________________________
*Bon soir! [бон суа ] - фр. Вітаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580433
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 11.05.2015
Художник
Коли художник починає змінювати своїкольорові полотна на чорно-білий екран, то це означає, що його остання грань розжарилася так, що досягнута межа і пора починати, якнайскоріше, бігти... бігти, якнайдалі.
Його пензлі давно покинуті і проходять випробування вічності. Їх пожирає віковий пил, а вони навіть і не підозрюють, що могло бути все абсолютно по-іншому. Мольберт вже давно десь схований за шафою, де він всмоктав запах нафталіну і старої пам'яті.
А колись все було інакше. Невеличка квартира на вулиці Rue Moliere. На ній було завжди тихо, хоч вона і виходила до самого серця Парижа. Білі вікна впускали в дві кімнати простір. Зранку Художник відкривав їх як тільки сходило сонце. Йому завжди хотілося вкрасти собі найперші промені. Найперші. Бо вони були чисті, незаплямовані буденними турботами. Художник , спираючись руками на підвіконня, підносив своє обличчя до ранкового тепла, заплющував очі та жадібно ковтав повітря.
Розплющивши зіниці його погляд завжди потрапляв на невеличку табличку, що розташувалась на стіні готелю навпроти: «Тут зупинявся перуанський поет Сесар Вальєхо (1892-1938)». Кожного разу Художник вдивлявся у викарбувані літери, наче вперше. Хоча це був такий собі ритуал ранкового споглядання. І мова вже не йшла про самого Вальєхо чи про його «Спотикаючись серед зірок…» - це були вже неусвідомлені погляди, приймання того, що є.
Потім на балконі Художник за невеличким круглим столиком пив гарячу каву, споглядаючи на парижан та туристів, що поодиноко проходили повз. Непоспішаючи роздивлявся вікна в будинку, що навпроти. Його завжди цікавили вікна. Вони були щілинами в чуже життя, і для нього, як для дитини, це було спокусою в них підглянути.
Проте того ранку щось було не так як завжди. Художник усвідомлено відчував чийсь погляд. На одному з балконів будинку навпроти стояла Вона. Спершись плечем на стіну, Вона пильно вдивлялась своїми зеленими очима в обличчя Художника. Він бачив її вперше. І чому? Здавалося б на такій вузькій вуличці всі про всіх все знають. Але Вона… Це було незвідане створіння потойбічного світу, білий ситець її сукні, наче зефір сповивав у своїх обіймах її стан. В її очах концентрувався всесвіт: шелест весняного лісу, шовк морських хвиль і якась дитяча безтурботність. Їх усмішки здійснили привітання.
«Це те, що я шукав усе життя» - десь пролунало в далекому світі Художника. День за днем його пензлі залишали на полотні музику душі: цей сніжний зефір, ефірність весняного лісу і ці ранкові зустрічі. Він дозволив Їй увійти в своє життя. В життя , яке до того часу люди пізнавали лише за непомітним підписом в кутку картини. Парижани завжди заклопотано огортали себе буденними турботами, а проходячи повз Place du Tertre не завжди звертали увагу на вуличних художників. Серед них часто був і Він. Художник створив власний світ фарб, світла та тіней. В своїй невеличкій кімнаті-майстерні Він ангельськими порухами творив світ бездоганності та суперечності, реальності та ілюзії. Він бачив вади цього міста і перетворював їх на примху життя. І його завжди дивувало чому самі городяни не бачать Париж таким. Мистецтво ж для них було декорацією. Картина – елементом інтер’єру, чи даниною моди. Навіть купляючи у Художника картини в друге, вони все одно його не пізнавали і лише з часом помічали в кутку дві невеличкі літери «N.P.», що вже колись бачили.
А Вона пізнала його по очах. Вона непомітно відчинила двері його квартири і з вітром оселилася в його кімнаті. Вона була єдина, кого Художник впустив до своєї келії мистецтва. ЇЇ парфуми назавжди залишили свій аромат у його майстерні. Художник щоразу випивав Її очі, а вони все одно продовжували сяяти в темряві. Вона дарувала йому надію теплої весни, спокій безодні міста. А Він віддав їй найдорожче, що у нього було – свої фарби. Одвічна посвята відчуттю, емоції, преклоніння перед красою та чистотою ночі. Казка, подарована потойбічним створінням, могла розвіятись будь-якої миті.
Проходив час, а Художник так само продовжував шукати відповіді на свої питання в Ії очах. Вона ж стала часто виходити гуляти то вдень, то ввечері, залишаючи Його самого. Під вечір вона сідала у крісло з келихом терпкого вина, а Художник вкладав в її долоні свою долю. Вона ж необачно її розсипала. Скоро вона почала йти від нього і вночі. А Він сідав біля вікна і дивився в небо, пригадуючи той день, що назавжди змінив його життя. Гірка кава залишала щоразу відчуття смутку і забутого ранку. Вона то йшла , то поверталась… Художник то чекав, то пробачав.
Був останній вечір. Вона зі смутком покірно сиділа в кріслі, а Він в останнє писав її очі. В Її руках ніжка келиха, немов балерина на пуантах, виконувала своє обертання. Але ця балерина надто тендітна. Вона не може вічно вражати своєю граціозністю. Вона розпліскується і фатально закінчує рух. Так сталося і цього разу. Ніжка келиха вивільнилася з Її пальців і злетіла вниз. Краплі розсипалися гранатовими зернами по дерев'яній підлозі і перемішалися з дзеркальними скельцями. Художник різко повернув голову, холодними пальцями страх доторкнувся до Його спини. Сьогодні не так. Не так, як учора. Він випадково розчавив гранатові зернята в своїй долоні і червоні краплі потрапили на його білу сорочку. Це був останній вечір. Це була остання ніч. Це був перший ранок, коли Вона не повернулась…
«Одинак в чотири стіни...» - ці слова забутого Вальєхо стали лейтмотивом його буднів.
Одинак в чотири стіни,
о, коробка в чотири стіни,
безнадійна вічна цифра!
Чи знав тоді Художник, роздивляючись меморіальну дошку, з уже таким рідним ім’ям Сесара Вальєхо, що Його життя стане плисти за реальністю слів цього поета. Художник назавжди зачинив свою майстерню. Він не міг більше там бути, адже її парфуми були там скрізь. Вона забрала у Нього його келію мистецтва. Чорно-білий фільм перетворився на життя. Два тижні із зачиненими вікнами, два тижні без Rue Moliere та Place du Tertre. І знову Вальєхо переслідую і наче сміється над ним, адже він тепер «Той хто носить годинник і бачить Бога на циферблаті, той, хто залишився чесним, а померти не в силах…»
Колишній Художник, йдучи по осінньому парку, вже ні про що не думав. Він такий же порожній, як і небо над його головою. Перебираючи грубими, дірявими від байдужості черевиками клубки мертвого листя, в його пам'яті вже не з'являлися ті бездоганні образи. Істинна, яка раніше для нього була така прозора і зрозуміла, стала нерозв'язною алгоритмічною функцією, роздуми про яку доводили його до повної несамовитості. Рішенням всього для нього було повне зречення, зречення того, чому він так свято вірив усе своє життя. Будь-який спомин тепер обпалював його зсередини, завдаючи такого болю, який не підвладно було витримати навіть Богу.
Йдучи, він вже не уявляв, де він знаходиться, і як знайти дорогу назад його вже не хвилювало. Він пройшов повз будинок, який як близнюк був схожий на усі інші. Але в одному з вікон він побачив до болю знайомий силует, цей білий зефір. Він не міг дихати, у нього в голові промайнули тисячі фраз, які він хотів сказати. Він трохи не кинувся вгору, але один силует миттєво замінився іншим.
Зараз він дивився на усе місто і бачив в ньому те, чого ніколи не помічав. «Бруд… Скільки бруду!» - подумав колишній Художник. Він як ніколи відчував під своїми ногами тверду основу, слизького, як долоні дощу, карниза. Сьогодні Він відпустив себе. І тепер очам художника, які раніше віддзеркалювали весь світ, було визначено вічно віддзеркалювати тільки небо.
Шаг вниз- обнимусь я с ветром.
Взгляд ввысь – и уже далеко…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579331
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 06.05.2015
Шукать тебе в стотомних словниках.
Ніде нема ні значень, ані сем.
Шукать тебе у стосах і думках.
І не знайти ні тем, ні рем.
Ім’я твоє загублене в сувоях,
В зіницях випадкових слів.
Воно замерзло десь, в Альпійських горах,
В заметах білих нетривалих снів.
Гортаю дні довідника і скоро,
Де цифри сторінок затерті вже не раз,
Знайду у зводі слів рядка німого
Троянди пелюсток засушений аванс.
А цей аванс для пам’яті рятунок.
Не імена лишаються, повір.
Розгорне спогад старих нот пакунок,
І гратиме тебе мій кинутий клавір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579330
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.05.2015
Все ж нужно знать досконально сценарий,
Или самой роли прописать, чтоб без аварий,
Чтоб без кардинальных перемен сюжетных линий.
Где аверс с реверсом не лгут.
Или кино отснять тайком на пленку.
Неудачный кадр полетит непременно в топку.
Касание, ракурс, взгляд – все подвластно толку,
Пока твою копирку не порвут.
Кто даст гарантию, что не сойдет все к черту,
Когда театр мигом приравняют к спорту?
И непременно отправят ко второму сорту,
На горле затягивая жгут.
Посметь хоть раз поспорить с режиссером.
И года с два побыть немым актером.
Общаться жестами порой с глухим суфлером,
Пока героя твоего на сцене не убьют.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579081
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 05.05.2015
Все самое важное происходит за закрытыми дверями или, когда попросту гаснет свет. В пустых комнатах нет чужих взглядов, но есть зеркала. В них нет упреков, но есть угрызения совести. За закрытой дверью наконец услышишь себя. Теперь объектив камеры смотрит лишь на твое лицо, а ты впервые не можешь ничего сказать. Такой громкий и ежедневно многословный, ежеминутно создающий вокруг себя потоки жизни, теперь стоишь в немом многоголосии. Пряча от самого себя глаза, вздрагивая ненароком проскользнув в зеркале. Хрупкий, тонкий, напряженный, весь сжимаешься и становишься практически незаметным.
Именно за закрытой дверью можно признаваться в любви и ненависти, в своей беспомощности и слабости, по-настоящему молится с пересохшим от волнения ртом, но и именно за закрытыми дверями легче всего предавать.
Ты отовсюду ушел, оставшись здесь. И пока ты здесь, кто-то сейчас проживает твою жизнь, а тебе, не еще, а по-прежнему 17 лет. И теперь это звучит, как безысходность. Ты хранишь старые блокноты и тетради, вечерами перечитываешь с надеждой понять, когда же все пошло не так. Между какими-то страницами находишь билет на вчерашний сеанс жизни, на который ты так и не успел.
Быть у всех на виду без вести пропавшим – единственный трюк, который так никто и не понял.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579080
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 05.05.2015
Піски твої здіймають хвилі,
Так грандіозно вигинають стан.
Під пальцями солярної богині
Примружить очі караван.
І аль-Магрі́б ворожить над віками
І омиває світлом небосхил
Лиш той не піде в золоті стежками,
Хто власну Мекку необачно загубив.
І сивий Хронос ходить по пустелі
Босоніж по розпечених пісках
Лиш тут він в шо́вковій постелі
Зупинить Його дні у снах.
Спинився час і вітер б’є в обличчя,
А Він іде на захід, що горить.
А Марраке́ш тепер малює вічно
Ті очі, що так ваблять жить.
А він іде, тепер вмирало сонце
«Я на колінах, Мекка не моя!»
Кришталь вини із тугою у серце,
Лиш тільки очі – вбитая зоря.
P.S. "... на пение дудука идет лишь тот, кому действительно интересна жизнь его собственной души" (Argishty)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577860
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2015
Сколько можно ничего не ждать?
Откровенно? Живу тайком между строк.
Отоснилась, отошла…
Как знать?
Между строк указан мой срок.
Без вопросов….Нет,
а хочешь скажу?
Твои слова нужно обязательно запить.
То ли джин, то ли рыбацкий ром…
Не осужу,
Если захочешь рассказы в бокал мой налить.
Мы стали друг другу «Привет»
и «Пока».
И взгляд уже трудней обнажить…
Жить? На цыпочках, не спеша от рывка
до звонка.
Из стихов попробуй душу мою сложить.
Думать вместо тебя теперь стало
привычно,
Когда листы белой бумаги немы.
Не мы там, где море в кино динамично.
А знаешь, я ушла лишь только
до зимы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577858
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 29.04.2015
Як тихо в цьому домі без адреси.
В трухлявих стінах кашляє зима.
Лиш інколи чиїсь звучать тут меси,
Чиїсь сонети і чиїсь слова.
На острахах будуються обмани,
А бісер котиться під ноги знов не тим.
І крила продаватимуть Дедали
Для всіх і кожному, та тільки не своїм.
Чадить вогонь розпалений книжками,
Якими хтось уміло набрехав.
Ми всі були і всі колись не стали
Здійсненням мрій дитинства. That’s enough.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577641
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.04.2015
Припади к моим словам,
Как ребенок, горячими губами.
Опусти веки настенным часам.
На рассвете заревут поезда...Мы
Те, что заснут на кольцевых,
Сжимая в руках переплет Мураками.
Не стыдись же бездомных, немых –
У них ангел живет за плечами.
Пропади же со вспышкой,
Как сон прервавшийся взрывом.
Где-то ходит мальчишка
С не по возрасту серьезным видом.
На руинах оплачет сиротство
От игрушечной вечной войны.
А всю правду сочтет за юродство,
По приходу повторной зимы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577640
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.04.2015
НІЧ
Тс-с-с…
Чш-ш-ш…
Ніч.
Час, коли чорний лебідь огортає кожного своїми крилами. Це той момент, коли засинає око сонця, а небо починає начищати золоті дукати. Ніч – це час магії, суперечки із собою та з дійсністю.
Тс-с-с…
І ти зможеш почути її шепіт біля своєї скроні. Комусь прошепоче про денні страхи й помилки, а комусь – про випадкові зустрічі, доторки холодних рук, ножі чужих очей, переплетення слів та фальшивих картинок.
Для когось Ніч – це Панна з дев’ятьма крилами. Вона усамітнює і водить своїм дороговказом по реченнях книги твого життя. Вона приводить гостей в чорних плащах, що замовляють «Реквіем», вона плутає колоду краплених карт і зрадливо витягає пікову даму; вона запалює щоночі зелений вогник на тому березі, а хтось, наче божевільний, змушений шукати в ньому свій порятунок; комусь підкладає корки від пляшок, щоб душу свою затикати; вона дарує пензлі, загострені пера та холодні чорно-білі клавіші.
І кожного разу хтось руйнує свій Карфаген, і кожен раз хтось розбиває дзеркало тростиною з відображенням Чорної людини, і кожен раз хтось приймає замовлення від незнайомця на свій найкращий останній твір. І щоночі хтось виходить на свій балкон і дивиться на місячну дорогу, мріючи пройтися по ній з Ним і розмовляти про погоду.
Тс-с-с…
Чш-ш-ш…
Це Ніч.
Вона знаходить і втрачає, змінює і обманює, дає надію і дарує досі непізнане. Вона покровителька безумців і до межі щасливих, авантюристів, сповнених ризику, і самотніх, сповнених відчаю до краю.
Тс-с-с…
Ніч.
Вона існує для того, щоб наші очі ні на що не дивились. Це чорна мітка безсоння. Але кожного разу ти чекаєш її, годину за годиною вдень підкликаєш все ближче до себе. Це час, коли не потрібна маска, бо твого обличчя ніхто не бачить.
Все має свій захід,
і тільки Ніч
завершується
світанком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577530
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.04.2015
Дожити б колись до тебе,
Щоб тихо і дім на горі.
Під горою десь в морі небо
Залишатиме свої сліди.
Дійти. Попри всі оці "завтра"
Попри холод ось цей, і потім
Цього снігу пекельная мантра
На весні перетвориться в попіл.
Дійти. Не зчерзтвіти раптово
В ін'єкціях міста й біди
Я би жевріла, почувши лиш слово,
Тільки слово єдине:"Іди..."
Там свічада живуть до останку,
Воском білим спливає вся ніч.
Вони душу дарують світанку,
Потай, в келіях, віч на віч.
Не зміняти б життя іменами,
Не ввірватись в чужії світи.
І в блуканнях химерними снами,
Дожити б до тебе, дійти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577527
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.04.2015
Не кидайте монет в океани очей.
Моря зіниць всі надто глибокі.
Шукати загибелі міг лише Одісей
І повертатись на свої пороги.
І не буде карти неба, назад дороги.
Життя минуле поставить на ножі.
Не на щастя заримують ті самі прологи,
Щоб забрати передчасні срібні міражі
Бо хвилі cпинити уже не можливо,
Повернутись у подих коротких ночей.
Срібняки бережіть коло серця на диво.
Не лишайте монет в океанах очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574304
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.04.2015
Я не торкатимусь неба, я буду тут на землі.
Я обіцяю, мої листи читатиме лише вогонь,
Розвертатиме язиками полум'я і тіні на стіні,
Змітатиме попіл спогадів з моїх долонь.
День буде корчитись під тиском моїх зусиль.
Ночі в сум'ятті жалітимуть Фріду.
Ту, що з картини зійшла попри біль
Чи ту, що прощЕнна була лише з виду.
Я буду тут, де вітер дряпає моє вікно ключами.
Нема замків, немає скла у рамах наших доль.
Минаю я тебе, мов уві сні зупинки і причали.
Можливо, це сьогодні єдина моя хибна роль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574303
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.04.2015
Вночі не подряпайся зіркою -
Не буде, кому лікувати.
Не буде,кого вітати
О восьмій ранку квіткою.
Вночі не зустрінешся з небом-
Його тут в пітьмі немає.
Лиш той, хто усе програє,
Засвітить сам вранці медом.
Далі ́малюватиме очі -
Пустелею тво́їй душі.
Всі фарби розмили дощі,
Й розмазали крилами ночі.
Бодлерівська квітка бліда -
Єдина зростатиме після.
Мов списа розпечене вістря,
Пустельного серця біда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574192
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.04.2015
Це ритми моєї землі
мого неіснуючого світу
танцюй
під них
свої одвічні танці
в своїх дикунських лахах
ховай свої зап'ястя
і бийся об заклад
що не боїшся мене
ти грайся
поки час на гойдалці
спочине переддень
як все почнеться
по новому колу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574191
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.04.2015
Он с грохотом закрыл за собою балконную дверь. Облокотясь локтями на раму, смотрел с высоты третьего этажа на метания машин по вечернему проспекту. От дороги доносился шип соприкасающихся колес с мокрым асфальтом. Ранняя весна давала о себе знать небольшим морозом. Сырость, промозглость, черный снег по краям дороги. Такой было начало этой весны. Все скомкалось в один клубок и перекатилось в этот март.
Он стоял в легкой футболке и время от времени вздрагивал и мурашки пробегали по его спине: то ли от морозного ветра, то ли от страха перед своими мыслями, перед своим решением. Все нервно крутил в руках легкую бело-голубую пачку, не торопясь доставать сигарету. То перебирал края пачки пальцами, будто измеряя на ощупь грани геометрической фигуры, то бил ее боками о балконный поручень, судорожно выстукивая кривую мелодию своих раздумий.
- Действия…шаги… По-моему я все время проваливаюсь в придорожные ямы.
Так бубня себе под нос, он открывал пачку сигарет, в которой затерялась одна последняя. Привычными движениями достал сигарету, пару секунд покрутив ее между пальцев, зажал между зубов. Кремень в старой зажигалке все никак не хотел давать искру. То ветер тушил легкий огонек, то непослушные дрожащие заледенелые пальцы соскальзывали с тугого колесика зажигалки. Прикрыв ладонью от ветра сигарету, как хрупкую девушку, он все же наделил ее небольшим огоньком пламени. И вот глубоко вдохнув, наконец, желанный дым начал наполнять гортань и легкие. Вкусовые рецепторы пытались ухватывать гамму вкуса табака сигареты. Да, пусть это и дешевая сигарета из ларька напротив, но только она давала сейчас возможность отсрочить время. Время «до»…
Вместе с дымом в воздух стали взлетать отрывки дневного диалога. Эти слова, как никогда проникли внутрь, будто бы впитались в душу сквозь поры. В последнее время не получалось ничего. Утекали сквозь пальцы и работа, и друзья, а главное время. Но эти слова почему-то застряли в ожидании…
- Живу я… живу! – проговорил он перед очередной затяжкой.
А ведь действительно, вся его жизнь требовала подтверждения. Пытаясь идти против всех , окружил себя ненужными, а главное ненавистными лицами. В телефонной книжке миллион номеров, а разговоры сплошь о том, что на утро и не вспомнишь. Брал, что хотел, был, где хотел, приходи туда, где его встречали всегда одинаково приветливые лица, чьи гримасы через пару часов становились омерзительны. Но он там оставался, убеждал себя в том, что у них сможет вызвать уважение к себе. Он говорил о любви легко и непринужденно, порой даже с пренебрежением, будто все эти чувства - это проявления человеческой слабости. А он, как ницшеанский идеал, шел по жизни легко. Играючись влюблял, придумывал сценарии и легенды. Брал от каждой ситуации все, что могла она ему дать.
Не правда ли, как удобно брать все, что душа пожелает? Но ведь это не любовь!
- А что же? – опять он задавал себе один и тот же вопрос, ныряя в сказанные слова, медленно втягивал в себя дым и поглядывал на пустую пачку.
Многократные ни к чему не обязывающие увлечения преследовали его жизнь: легко, не напрягаясь можно было отрабатывать свои теории и предположения относительно противоположного пола.
Любовь же – это доверие, чувство ответственности, способность отвечать за свои поступки и чувства, оправдывать их до конца своих дней. И самое главное правило любви – это не причинить вреда тому, кого любишь. Умножьте вышесказанное на бесконечность, возведите в степень вечности и даже тогда не возможно будет оценить масштабность явления.
Эти мысли приводили его в бешенство. Сигарета была уже выкурена на половину, а решений он так никаких не мог принять.
- Иногда, чтобы понять кто тебе дорог, нужно остаться одному. – убеждал он себя.
«Да ты всегда был один!» - что-то подсказывало ему внутри. От этого и была его несвобода. Ведь самый страшный плен – это плен внутри самого себя. А когда человек любит, он не задумываясь вручает свою жизнь другому. Страшнее всего было оказаться в его руках на месте сигареты. В этом случае человек вверялся полностью. От первого соприкосновения с огнем, начинал медленно тлеть, и с каждой очередной затяжкой понемногу исчезал, пока в конечном итоге от него ничего не оставалось, кроме маленькой горстки пепла. Сколько таких сигарет у него было?
- А я не замечал…
Истекали последние минуты. Сигарета медленно дотлевала, оставалось время на последний дымный вдох. Красными от холода пальцами он поднес ее ко рту. На этот раз некому подсказать и разубедить. На этот раз нужно выбирать: жизнь по привычному кругу или шаг за черту притворства. Сигарета в последний раз сверкнула умирающим огоньком. «Любовь- это одержимость человеком, в котором твоя жизнь.» - вспомнилось ему это определение. Без любви жизнь превращается в процесс выкуривания сигареты: от первой затяжки до соприкосновения огня с фильтром. Все происходит так же быстро и с таким же сомнительным удовольствием.
Он уверенно надавил на бычок сигареты в пепельнице и от нее отлетели последние искры. Поднял глаза в вечернее все еще такое холодное весеннее небо, и будто бы с чувством отчаянья тяжело выпусти глоток дыма. Он комкал в руке пустую пачку сигарет стараясь оттянуть время хоть еще не пару секунд. Но ждать теперь было некого. Все зависело только от него. Он решительно, что есть мочи, бросил смятую пачку с балкона и глазами провел ее полет до соприкосновения с землей. Ему показалось, что этот бросок его чем-то успокоил. Для него теперь все сложилось. Множество слов, что сказаны были днем впервые остались с ним до вечера, и как ему сейчас казалось, останутся с ним навсегда. Теперь он точно знал, что свобода – это не независимость, а ответственность за результат своего выбора. Он уверенным движением дернул ручку двери балкона и зашел в тепло….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573670
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 11.04.2015
[b]
Антиутопия.
Для тех, кто по ту сторону границы…[/b]
- Сколько часов зимы сегодня?
- Ты имел в виду сколько дней зимы?
- Нет... Сколько часов?
- Не спрашивай меня... Ты же знаешь, что с тех пор, как выпал первый снег мы вынесли все часы из дома.
- Вот они и ходят по кругу ... Словно что-то знают...
- Кто "они"?
- Дети. Вон, посмотри....За окном... - хоть и говорил он это впервые, вздохнул с тяжестью, словно одолеваемый одиночеством своих размышлений.
Женщина с глубокими морщинами в уголках глаз нехотя приподнялась из-за кухонного стола, с трудом отодвигая стул. Несколько одетых свитеров сковывали ее движения, а изношенные и растянутые рукава принуждали периодически подтягивать их к локтю, что вошло уже в привычку. Перебросила свой любопытный взгляд через окно, словно удочку. Слегка прищурившись, она заметила укутанных в шарфы, полушубки и куртки розовощеких соседских детей, что вытаптывали в очередной раз на снегу круги. Они ходили то в одну, то в другую сторону, плотно друг за дружкой, подгоняя или замедляя движение, от чего круг становился четче, а снег ложился плотнее.
-Ну и что? Ты же знаешь, они так всегда играют - будто успокаивая больного, промолвила жена мягким голосом. – Будешь чай? – переспросила она, наливая в чайник из-под крана желтоватую воду. Но в ответ не было ни слова. Старик лишь пожал плечами, продолжая смотреть в окно, будто завороженный. «Совсем безутешный стал…» - подумала жена, выдыхая с болью, словно пытаясь выпустить из легких не воздух, а всю боль вместе с душой…
А снег тем временем продолжал засыпать те немногочисленные следы, которые оставили во дворе прохожие. «Как это все бездарно сошлось…» - думал старик. Все ходили, и порой, даже не находили своих дверей. Он снял с лица очки и отложил в сторону пошарканный роман Гюго. Желтоватые белки глаз, словно запечатлили цвет страниц книги. По старой привычке он стал нервно прижимать зубами ушко очков, перекладывая его со одних клыков на другие.
Старик перевел свой взгляд на груду ржавого железа стоявшего справа от
подъезда возле дырявых мусорных баков. Своими очертаниями эта трухлявая желто-багровая гора напоминала то, что некогда называлось танк Т-90. Ему не нужно было долго гадать, что это: он знал каждый изгиб, каждую деталь и даже в таком состоянии конструкции с легкостью называл модель. Казалось, что эта машина может рассыпаться в любой момент на глазах. Но сколько лет не проходило, земля, словно отторгала любое вхождение этого железа в себя. От того она и сотни других в иных дворах из года в год продолжали стоять. Дряхлели, сыпали ржавчину на снег, но продолжали стоять. Дети баловались, взбирались на них, пытались крутить какие-то рычаги на люке, строили под ними «халабуды», даже не задумываясь, что это за машины. Да и откуда им было знать? Они с рождения воспринимали их как данность, как все остальное, что окружало их ежедневно: деревья, дома, детские площадки… Не было лишних вопросов, а значит и ответов давать никто не был вынужден.
Морозным утром хозяйки выходили во дворы и привязывали один конец веревки к дулам подобных машин, а другой к столбу или ближайшему дереву, а потом развешивали на них стираное белье.
Правда, танк в этом дворе отличался от всех остальных. На нем, где только было возможно, были привязаны белые ленты, лоскутки ткани и веревочки.
- Смотри, смотри! – обратился к жене старик с таким нетерпением и предвкушением, будто ждал этого момента целый день. – Вон он, снова вышел.
Жена отставила с огня закипавший горячий чайник и по призыву мужа взглянула в указанную им сторону. Внизу, во дворе со стороны двери, что вела в подвальную часть дома, где располагались тепловые коммуникации, вышел мальчик небольшого роста, лет 8-ми. Он был одет в тонкую куртку, что была на несколько размеров его больше, выступала ниже колена, от чего его рост казался еще меньше.
Мальчишка подошел к танку и все остальные действия напоминали со стороны какой-то своеобразный ритуал. Он приложил маленькую белую ладошку к мерзлой рыже-коричневой груде железа, словно осторожно здороваясь. С окна квартиры на втором этаже старикам казалось, что на танке образовалась зияющая белая дыра. Несколько минут так постояв, мальчик стал ерзать рукой в длинном кармане своей куртки, потом нащупав искомое, достал из него белую хлопковую ленту. Он подошел к машине с другой стороны, нашел какой-то выступ и начала наматывать на него белую ткань так бережно, словно бинтовал раненого и боялся причинить ему новую боль. Закончив «перебинтовку», мальчик снова положил свою ручку на стенку машины, а старикам показалось, что он даже что-то шепнул. Постояв чуть меньше чем в первый раз, он удалился обратно в подвальчик, осторожно закрыв за собою дверь. Дворовые дети привыкли к этим странностям бездомного, что уже даже перестали обращать на это действие внимание.
После острого молчания старик спросил:
- Ты опять сегодня носила ему еду?
- Да… - словно извиняясь, промолвила жена.
- Вот зачем..? Зачем ты это все время делаешь?
- Ты же знаешь, что он совсем один…
Жена разлила по чашкам с надщербленными краями горячий чай. Старик нервно его пригубил и тут же скривился, зажмурив глаза от отвращения.
- Сколько можно пить эту дрянь? - старик, перебирая у себя языком во рту, пытался понять этот странный вкус. Сколько не клади сахар в чашку, он остается все так же солоноватым с едким привкусом то ли ржавчины, то ли крови, когда ты слизываешь ее с пораненного пальца.
- Что же ты кричишь? Ты же знаешь, у нас вода поступает из речки, что на выезде из Ковчега. А там столько этого «железа» стоит по полям… Некоторые поскатывались и в реку. Убирать некому, вот они и гниют там, а потом вся вода желтая.
- Да зачем же они тянули их и во дворы? Вот зачем, ты можешь мне объяснить? - раздраженно продолжал старик обращаться к жене.
- За городом ведь уже места не было…
Старик сжимал руки в кулаки и ждал этих ответов. Он знал каждый из них и устал все время разговаривать об этом сам с собой. Но он не знал, почему выбрал для этого откровения этот день. «Может потому, что сковывать свою жизнь враньем я больше не могу. Жить и делать вид…»
После небольшой паузы старик продолжил словесное нападение.
- Боишься признаться самой себе, да?
- Да что с тобой такое сегодня?
- Да кроме тебя этого никто больше не делает, не носит ему еду. Вот скажи, признайся. Ты это делаешь потому, что он похож на нашего сына? И часы…часы вы выбросили только потому, что боитесь исчислять эту чертову зиму временем. Она ведь не заканчивается! Просто листать календарь и видеть разные дни недели и даже не задумываться, что время уже превратилось в вечность! Ответь мне! Ответь!
Глаза жены налились кровью, ее руки зажали чашку так, что побелели костяшки пальцев, и казалось, что вот-вот стекло лопнет у нее в руках, а осколки вопьются ей в ладони. И крик вырвался откуда-то из глубины, где-то из-под селезенки, и хлынул на мужа, как и слезы из глаз.
- Да, да! Он похож на нашего сына! Ты это хотел услышать? Что еще хочешь знать? Что? То, что я проклинаю всю жизнь, тот день, когда ты забрал его с собой? Воспитанный на твоих дурных игрушках цвета «хаки», выросший на маршах… 30 лет…30 лет я молчала, что ты забрал у меня то единственное, что давало мне шанс любить тебя таким, каким я тебя встретила в первый день нашего знакомства. Ты ушел с ним, а вернулся один. Без него! Лучше бы ты вообще не возвращался! Ты думаешь, что я ничего не понимаю и не вижу. Ты всю жизнь и такие, как вы покрывали кровью ветряные мельницы в чужих домах, возвращались домой и рисовали жестокие картины вашего «геройства». Было даже время, что я тебе верила и гордилась тобой, ведь я жена офицера. О, он у меня такой отважный, такой мужественный, он ради идеи готов на все! И это «все» - отразилось в полном уродстве настоящей правды. А вы даже не покаялись и как итог получили все это! Вы это заслужили! И я не лучше рядом с тобой. Я видела, как за своей бравадой вы превращаете наш город в свинец неизвестных, видела и молчала. Вот пытаюсь замаливать твой и свой грех, ухаживая за этим мальчиком! Тут же в пределах 500 км ничего нет, вы же получили то, что несли из года в год другим. Хотели чистоту и благодать? Вот и получайте пустоту и снег… пустоту, холод и снег. Без часов, календарей и дат. Ржаветь, вечно мерзнуть и ржаветь – это последний ваш удел.
Она резко встала из-за стола и зацепила чашку, что тут же разлетелась, оставив у ног мужа багровое пятно воды на багровом линолеуме. Вылетела из кухни, с грохотом закрыв за собой дверь так, что старику показалось, будто что-то разбилось у него внутри, и осколки стали врезаться ему в горло и прыщавую совесть.
На улице стало темно. Старик, словно в бреду вышел во двор. Спортивные штаны, свитер с растянутым горлом. Встав на снег, даже не понял, что был босой. Он подошел к знакомой железной пирамиде, и помня, как это делал мальчик, приложил руку к ржавчине. Тут его ладонь превратилась, словно в звериную лапу – он вцепился ногтями в коричневую труху железа, потом сомкнул руку в кулак, и, что было силы, ударил по железному другу и разразился неистовым рыданием. Он бросил взгляд в сторону и увидел стоящего бездомного мальчишку, по белому личику которого катились слезы.
- Прости… пожалуйста – сквозь слезы прошептал старик.
-Не надо…молчи… я все знаю…-ответил ребенок.
Старик улыбнулся нервной улыбкой, и в полном бессилии скатился вниз, упав у подножья машины…
Спустя какое-то время жена, остыв от всего, что она наговорила мужу сгоряча, ступая ногами по осколкам, зашла на кухню, чтоб извиниться. Но его там не было. «Наверное, пошел подышать воздухом…и правильно» - подумала она. Жена выглянула в окно и увидела в свете фонаря, как какое-то темное пятно распласталось на снегу у машины. В один миг у нее сжалось сердце и похолодели руки. Она не могла сдвинуться с места. Возле пятна сидел маленький мальчик и придерживая голову лежащего, гладил ее маленькими ручками, пошатываясь то вперед, то назад, словно укачивая маленького ребенка…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573669
рубрика: Проза, Военная лирика
дата поступления 11.04.2015
И горько, иголки по горным хребтам
Вот только без толку и вновь мы не там
Как будто и мудро, но все невпопад
Хвостатое утро и пройденный сад
Зеленых звонков беспробудная тишь
Все тверже остов, но все тише кричишь
И крошиться крошечный день голубям
И возится длинная тень по ногам
Измятый и мятный апрельский Супруг,
Так где же, мятежный, твой
призрачный
Юг..?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573476
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 10.04.2015
Коли їй було сумно
Скрізь чужі, що ряджені в своїх
І прочиняли вікна, зимно
Летіли вістря днів у них.
Розкажіть їй хтось як
Зміняти імена на дійсні сни,
Короткі "ні" на всі "однак",
Преамбули на квіти восени.
Знайдіть її світи,
Як кораблі в прозорій пляшці,
Пустіть у море й небо уплисти
Без пут скляних, бо в пастці.
Сьогодні ти без неї,
Вона десь там, в чужих піснях.
І знає як то пахне небо,
Коли зникає жити страх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573475
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.04.2015
Убивця Янголів з-за спини підкрадавсь,
Вичікував на слушну мить.
І в друзі він так вперто набивавсь,
Що Янгол згоден був усе лишить.
Він крила з шелестом складав, як то бувало.
І пір’ям білим крилася земля.
Та небо сіре все йому прощало,
Бо застеляла очі щирості імла.
І враз зчинилось блискавкою небо,
Бо вже внизу чекав Убивці спис.
Злітав той Янгол лиш зі словом:«Spero!»
І впав він з серцем враженим наскрізь.
Так Янголи у наших душах гинуть.
І день за днем Убивці бракне сил,
Бо Янголи, відтак, до нього вже не линуть.
Піднявшись з попелу, вони не зичать крил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573192
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.04.2015
Знайти себе і втонути
В осені, досвіта, безвісти
Пропасти в алеях, де сни
З туманів рятують просвіти.
Неабияк летіти сходами
Наверх,без вагань і дозволу.
Облітати слова з перешкодами,
Затулять невідоме позовом.
Ми злилися одначе акордами,
Наче в кухоль один день-ніч.
Ми перетнулися дикими хордами
Серед кола в'язких протиріч.
Гілля дерева мітить апострофом,
Де роз'єднані небо й земля.
Долоня твоя мічена фосфором,
І не треба іти навмання.
Знайти себе і стрибнути
В жовтень, тенета, росу.
Ми воскреснемо так, щоб пірнути
Від рання в жовтолисту грозу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573191
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.04.2015
Я епосом Гомера відболіла.
Гекзаметри твої спиняли мої сни.
Я часом у Відродження летіла,
А ти тікав в Античності часи.
Я десь Лаурою омріяно ставала,
Чи Беатріче причаїлася в мені…
Я з тих віків тебе уперто витягала,
А ти шукав Цірцеї острови.
Та кораблів флотилія зростала
І відправлялась в пошуках біди,
І зупинять тебе я вже не стала.
Від берега за обрій…Лиш моє «Щасти!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573004
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.04.2015
Вікно для двох з червоної лози,
Чи грати та шибки – поламаная осінь?
Ми дивимось свої старезні сни
І бавимось у мертве листя на порозі.
За тим вікном міг дихати камін,
А не летіти попіл коленкору.
На стінах лиш від шибки тінь
Як знак хреста й природного відбору.
Пунктиром лінія - Життя та Смерть.
В вікні тремтять осінні сльози
Горить лоза. Мене нема на чверть.
Ти зачекай. Донищать все морози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573000
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.04.2015
Снова ноты колени клонят.
Вглубь рояля запрятан крик.
Он записку ту первую помнит:
«Я от вас без ума, Фредерик».
Помнит легкость полетов в бездну.
«Ты есть музыка»-шепчет она.
«Ты играй, и я снова воскресну».
А на утро в огарок свеча.
Ритуальные бегства из Парижа,
Когда вдох пережатый в груди.
Удержаться, застыть и все ближе
В снах дорога к хибарам весны
Уходила за двери Аврора.
Он лишь музыкой окрещен.
И ночей вереница снова
Подтвердит, что он не был прощен
Только ветер листает страницы.
Недописанный старый роман.
Этот «Санд», как насмешка шутницы
Было в нем даже имя обман.
Все в огонь и поломаны прутья.
Ноты в клочья порвут тишину.
И доходит судьба перепутья,
Оставляя решать октябрю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572658
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 07.04.2015
Я танцую эту осень до последнего такта,
До первой проседи ее висков.
Кто-то уходит в конце второго акта,
А кто-то ищет новичков.
Чужим пастель рисует только холод
Ночных пустынь объятия свои.
Так утоляй скупою рифмой голод
И пеплом посыпай свои следы.
Деревья нищие с протянутой листвою
И оголенные скелеты дней.
Изорванная почва под твоей ногою.
Весна моя, скорее постарей!
Ключом скрипичным нам откроют двери.
Сфальшивит напоследок и кларнет.
Танцует осень мной и все еще не верит
Что завтра оглянется, а нас уж больше нет...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572656
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 07.04.2015
Портрет
Він її малював,
Коли світ розгубив свої барви
На світанку із пензлем здіймалась душа.
Як ніхто, він шукав
Тих очей непізна́нні заграви,
Римував кольори на ескізі портрета-вірша.
І могла б вона бути
У весні розчине́нна до біла.
Стоголосо фаготи кричали б їй в слід.
І могла б вона мати
Тих прозорих і синії крила,
Що топили в руках від зими її лід.
Та міняв він усе.
І ставала вона кавоока.
З терпким присмаком жовтня й п’янкої імли.
Її осінь несе.
Та із ним вона так одинока.
Знов цей образ розтанув у склянці зими.
Він її малював
Стопечальну, стамуками світлу
І холодними фарбами талих снігів.
Він її не пізнав.
І з туманом свого фіолету
Розгубив її правду досвітніх вогнів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572397
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.04.2015
Збиратимешся кожної ночі
Не дивитися в очі
_____________ Щосили
________Щомилі
_Щодолі
Все ближче стояти до краю
Там рухи вже кволі
Спійматись на першій помилці
Мов псих наодинці
______________Безбарвний
_______Безтямний
___Безсилий
Тріпати сум'яття думок
Бо душу в протоки всю злили
Вмиватись прийдешнім дощем
Ти чуєш у грудях цей щем?
_________________Повільно
_________Прицільно
____Безцінно
Він б'є у три крапки твої
Спіткаючи їх мимовільно
Закінчуй щоденник невільних
Він надто весь був у свавільних
___________________Рядках
____________Дзвінках
______І снах
Бо зрадить тебе він найпершим
Коли
розгадають
цей
_с
___т
_р
___а
_х
.
.
.
.
.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572394
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2015
Збулись усі
пророцтва і нитки.
Червоні лінії
І фото музики.
Топивши лілії
У кам'яній душі,
Повторювать собі,
Що мусив би...
Кричали очі,
І німіли звуки,
І відблиск крон
У кавовій імлі.
Стогнали і лягали
Всі вітри у руки,
І тихо шелестіли
Крила у пітьмі.
Збулись не всі -
Продалися у згубі.
Ламали душі,
Як пластмасові зірки.
І мерз вогонь,
І тріскалися губи.
Холодні пальці
Стисли сірники.
Нічого не збулось,
І лілії втонули.
А зараз "пар депі".
Рятуються слова.
Хтось досі вірить в те,
Що все листи забули,
Як їх читали ночі,
І сипалась зола.
par dépit* - фр.через зло, на зло
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571902
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.04.2015
Давайте знов
В цих пресою розбещених очах шукати біль.
Йти картою кульових отворів, знімати цвіль
З їх зморшклої совісті.
Без користі!
Ваше лаврове листя завжди із запахом крові.
Фото спин з Катинських лісів й розчавлене Горі –
Туристичні брошури.
Якби ж ви пірнули –
Втонули б в своїй віковічній пітьмі.
Бо батько ваш Каїн, вам зручно у нього дітьми
Глумитись у вірі.
___________ Молитись на звіра.
__________________________Зневіра…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571901
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2015
І знов спаковано валізи
Із безліччю бридких дрібниць.
Знов скреготітиме залізо
Вагонів, рейок і дзвінниць.
А потяг крутиться у лімбі,
І тут зупинок не знайти.
Хоч би розбитися у глибі,
І в Рай чи Пекло все ж зійти.
Ми дезертири із безодні,
Приречені самі на каяття.
Ми такі стримані із зовні
Та у розпуці все життя.
Ми наче мертві у живому
Б'ємося в брамах своїх стріх.
І лиш лунатиме потому
З тунелів чорних хриплий сміх.
Нас просто стратили хвилини,
І ніч не стримала атак.
Лихий перон нас взяв на кпини,
Щоб не сказали "ні" чи "так".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571662
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2015
[b]Це місто[/b] – режисер поганих снів,
Він сибарит знеціненого щастя.
Він думав, й так все легко вдасться,
Та й сам кіно дивитись сів.
І сходились одні лиш випадкові
Ламаючи хребти словам, ішли на дно.
За золото зійшли брудне Руно
І покидьки, несхоплені на слові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571657
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2015