| Сторінки (1/53): | « | 1 | » |
Я боюсь. Ну а як же мені не боятись?!
В цьому світі насправді безстрашних нема.
Не брешіть, не жартуйте – не хочу сміятись,
Хоч багато чого я роблю жартома.
Куди йти? Чи навіки на місці зостатись?
В чому долі шляхи, їх доленосна суть?
Доки буде мені в лабіринтах од тих блукатись?
Я ж і зараз не знаю куди мені повернуть…
Я боюсь. Так набридло мені боятись!
Подай руку скаліченій страхом душі.
I на впевненiсть часом я буду твою опиратись
Розділити на два і обом стане все по плечі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2016
Ти прирікаєш мене на дивную муку:
Хочу віддати усе, а ти не береш.
Де ж ти пізнала цю таємничу науку -
Зводити з розуму навіть присутністю меж?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016
Я змовчала. Просто немає чого казати,
Є слова, які просто в нікуди йдуть.
Це чужі, не відчуті серцем цитати
Вони тільки роблять з думок каламуть,
А дні йдуть...
Я кричала. О, скільки душею кричала!
Відчувала - мене наче в вирій звуть.
Босі ноги мої на середині цього причалу.
Шкода, що кораблі більше тут не пливуть.
Роки йдуть...
Я не знала. Я нічого у світі не знала.
Кожне завтра таємне, незвіданне на віки.
Скільки ж, Господи, часу я витрачала?!
Дні з годинами вже склалися у роки.
Час іти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670635
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.06.2016
Строкаті епізоди, німі вірші.
Шепоче непочутая строка:
"Чи були коли-небудь щасливіші,
Чи щастя пропливла уже ріка?"
Скидає місто свої перспективи,
Ховає в вікнах промайнувший день.
А зараз ви вже стали щасливіші,
Ніж були в майорінні сьогоденнь?
Що є для вас от те банальне щастя?
Легка розмова з келихом вина,
Чи коли щось нарешті вдасться,
Чи як минає лихо і біда?
Дивлюсь на світ і пишу німі вірші.
Моя з пером здригається рука:
"А я була насправді щасливіша
Чи щастя пропливла уже ріка?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2016
Тихо. Навколо панує тиша.
Вірші в ряд лягають на папір.
Я сьогодні знову стала інша,
Я сьогодні невідомий звір.
Людно. У думках так людно.
Скільки ж силуетів майорить?!
Бо поету не буває нудно,
Коли муза схоче говорить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657607
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.04.2016
Не обіцяй, що щастя не мине.
Не обіцяй, що скінчиться розлука.
Не обіцяй, просто люби мене,
Тримай мої, чомусь, тремтячі руки.
Не обіцяй, що все буде гаразд.
Не обіцяй мені, що крила подаруєш.
З тобою я щаслива без прикрас,
Мене ж від мене навіть ти рятуєш.
Не обіцяй мені нічого, я прошу!
І я тобі не буду обіцяти.
У собі так багато я ношу -
Що хочеш, все, собі можеш забрати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016
Я змінилася: може на краще,
А можливо, - що на біду.
Не судіть людину по вроді,
Бо не завжди вона на виду.
Я можливо не кращого зросту,
І усмішки Джоконди нема,
Та я знаю - найвродливіша
У людини завжди душа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656644
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2016
Дорога в'ється сірим серпантином,
Чиїсь тут пройдені й не пройдені шляхи.
Комусь би все життя та попід тином,
А іншому летіти б хоч куди.
А я? Мені одна в житті дорога:
Незвідана, терниста, нелегка.
Від батьківського дому, від порога
Мене понесла доля як ріка.
Перед очима нові краєвиди:
Степи, ліси, карпатська висота.
А серце тягне в місце лиш єдине,
Де рідна хата, де моя сім'я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656643
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.04.2016
Чи є на світі сонце яскравіше
Твоїх задивлених, закоханих очей?!
Ти дивишся на мене і ой, нене! -
У серці тануть тисячі свічей.
Чи є обійми за твої тепліші,
І дотики, ніжніші за твої?!
У тих обіймах забуваю скруту,
Моє найкраще місце на землі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016
О як же хочуть вірші написатися,
Відкрити таємничу суть речей
Словами у коханні зізнаватися
І кутатися в темряву ночей.
О, як же хочуть скластися до купи
Давно загублені і знайдені слова
Іх згадує уже не розум - губи,
Й шепочуть тихо: " Чуєш? Я жива!"
О, як же хочуть вірші написатися,
Прийти у люди рішення прості.
Поету ж так доводиться старатися,
Поки знайдуться рими саме ті.
О як же вони хочуть написатися!
Не втримаю усього я в собі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655740
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.03.2016
Хай зацвітуть мої слова квітами,
І, краще всього, щоб незабудками.
Твоє кохання мені стало ліками,
Його як тишу у шторм слухаю.
І проросту я в тобі сонце-травами,
І вкорінюся дубами столітніми...
Яка різниця хто буде правий з нас,
Якщо ми станемо монолітними?
Ти мене вкриєш снігами білими,
І поцілуєш вітрами з заходу.
А я купатимусь в твоїй ніжності,
Не виринаючи з свого захвату.
І ти до мене полями встелишся,
Зазеленієш лісами статними,
І не страшна мені і хуртелиця
Посеред війська цього ратного.
І ми будемо цим всім милуватися,
І не дамо хоч би квітці згинути.
Я засаджу усе незабудками,
І ці сади будуть вічно квітнути!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2016
В твої обійми кутаюсь як в плед,
Купаюсь з головою в поцілунках.
Одна ще мить, одна лише ще мить!
Бо потім знову жити в обладунках...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016
Привіт тобі відправлю прямо з космосу,
І на ніч поцілую у щоку.
Ти спи, моя невтомна одинокосте,
Бо я до тебе більше не прийду.
Ти спи. Тебе прикрию теплим пледом,
І заспіваю пісеньку сумну.
Я кожну ніч приходила до тебе,
Сьогодні ж залишу тебе одну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016
Сьогодні місто швидко засинає,
Вкриває землю біла заметіль.
Ми бачимось з тобою не востаннє.
Нікому не йми віри - мені вір!
А пам'ятаєш, ми під ліхтарями,
І білий сніг мете з усіх сторін,
Мене цілуєш ніжними вустами -
І в світі цілому для мене ти один?
Здається, я до відстані ревную.
У тиші чую твого серця біт.
Ну дай тебе я ще раз поцілую!
Зійде планета із усіх орбіт...
Сьогодні місто швидко засинає,
І ліхтарі зірками звідусіль.
Час зустрічі на жаль уже минає:
Зупинка. Поцілунок. Заметіль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016
Твоя пристрасть до мене солодка,
Хоч з гірчинкою мого жалю.
Наче вкрав ти мене у негоди,
А за це я себе віддаю.
Твоє щастя мені стало впору
Як колись зашироке пальто, -
У холодну вдягаю я пору,
Поглинаю блаженно тепло.
Я твоя вже до кінчиків пальців,
До останнього руху думок.
Ми з тобою неначе у танці,
Танці, шо потребує лиш двох...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016
Все час від часу минає:
Летять роки, як птахи.
І тільки Бог один знає,
Де перетнуться шляхи
Де вічний пам’ятник горю ,
там можна щастя знайти,
Й бути чиєюсь горою
Чи Магометом іти.
І серед сліз океану
Панують дивні світи.
Та тільки Бог один знає,
Де перетнуться шляхи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630370
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.12.2015
Человек без лица,
Человек без натуры.
Он становится в ряд
Чужой партитуры.
Опускает глаза,
Биться он взгляда.
Нет, не смотри!
Умоляю не надо!
Он скрывает себя
За темной одеждой.
Но он ищет любовь,
И кусочек надежды.
Он мечтает раскрыться,
И мечтает о небе,
О далеких странах -
Никогда он там не был.
Он раскрасил обои
В золотистые краски.
Совсем как ребенок
Верил он в сказки.
Но когда выходил -
Забывалось все сразу.
Человек без лица -
Человек чья-то маска
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630369
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.12.2015
Сьогодні я вирішила прогулятися в парку. Був уже жовтень, але погода все ще радувала теплом, а жовте
листя на деревах доповнювало відчуття цього тепла і щиро радувало дітей, що проходили повз. Вони бігали,
сміялися, збирали листя. Мені подобалося в такі осінні дні не поспішаючи гуляти по місту. Попереду я
помітила порожню лавочку і вирішила трохи відпочити. Зручно вмостившись, я продовжувала розглядати
парк. Навпроти мене була ще одна лавочка. На ній сидів немолодий чоловік і з увагою розглядав перехожих.
Повз нас пройшов чоловік з портфелем, дівчина, котра невтомно говорила по телефону, підліток із цигаркою
в зубах, матуся, тягнуча за руку маленького хнюпаючого синочка. Він докірливо помахав головою. Тепер вся
моя увага була прикута до цього старого. Люди вже давно звикли до горезвісних бабусь і дідусів на лавках,
напевно не звернули б на нього уваги, і дарма. У його очах не було осуду, він дивився на все досвідченим
поглядом, здавалося він розумів все і від того, що він бачив йому було сумно.
У сумці задзижчав телефон. Я полізла за ним і відчула як червонію. Завжди він дзвонить в самий не
підходящий момент.
- Так. Я слухаю. Гаразд. Скоро буду. Бувай.
Я піднялася і швидко пішла, мені хотілося, якнайскоріше звідси піти - мені було соромно.
Тепла погода зустріла мене і на наступний день. І хоча це був понеділок, і я дуже втомилася, але все ж
вирішила знову пройтися по парку. Чесно кажучи, мені хотілося подивитися на цю людину ще раз. І ось, поки
я подумки зізнавалсь собі в цьому, на горизонті з'явилася лавочка і сидячий на ній літній чоловік. Він сидів
так само як учора, здавалося, що він нікуди і не йшов. Озирнувшись я зрозуміла, що навколо немає жодної
вільної лавочки і набравшись сміливості сіла на ту ж лавочку, що й він.
Просидівши не більше п'ятнадцяти хвилин я вирішила, що мені вже час. І коли вже піднімалася він,
повернувши до мене голову, сказав:
- Ви схожі на мою онуку.
- Справді? - здивувалася я.
- Ви ні куди не поспішаєте? - запитав загадковий чоловік.
- Ні - насторожившись, відповіла я.
- Прекрасно. Сідайте я вам дещо розповім, якщо Ви не проти. - він посміхнувся і постукав рукою по лавці.
- Ні не проти. - Відповіла я і вже приготувалася слухати як правильно жити у світі.
Але коли він заговорив, стало зрозуміло, що він хоче розповісти мені щось зовсім іншого роду.
Його голос звучав тихо і спокійно, чимось навіть походив на закадрові голоси у фільмах. І зараз я поступаюся
йому можливість розповісти Вам свою історію і перетворююся на такого ж слухача як Ви.
Кожен день, вже не пам'ятаю, скільки років, я приходжу сюди, в цей парк, сідаю на лавку і дивлюся навколо.
І з кожним днем, що минає, я все більше переконуюся, що люди розучилися бачити прекрасне, хороше
навколо. Здається, вони взагалі розучилися хоч щось бачити далі свого власного носа. Сумно бачити таке.
Сумно.
Я народився в далекому 1945 році, 7 травня, за два дні до перемоги. Своїх батьків ніколи не знав: мама
померла при пологах, а батько так і не повернувся з війни. До п'яти років мене виховувала бабуся, потім її не
стало, і я опинився в дитбудинку.
Ви знаєте, що таке дитячий будинок? Якщо Ви там не були, то Ви не знаєте. Кожен день я чекав, що
відчиняться двері, і Тамара Львівна своїм скрипучим голосом скаже мені - За тобою прийшов батько.
Я майже нічого не знав про нього, бабуся говорила, що звали його Тимофій, він був високий і темноволосий. І
дивлячись на себе в дзеркало, мені теж хотілося бути високим і темноволосим, щоб, коли він прийде за мною
- то відразу мене впізнав. Тільки я був маленького зросту і світло-русявий, як мама на фотографії. Бабуся
часто показувала мені цю фотокартку і розповідала про мамині блакитні очі. Вона завжди була зі мною: коли
мені було погано - я дивився на неї, і мамині очі, немов посміхалися мені, а коли зробив щось погане -
засуджували. Ця фотографія була моєю совістю і розрадою.
Іноді до нас приходили люди. Тоді нас вибудовували в шеренгу і чоловік або жінка, повільно проходили
вздовж неї, вдивлялися в наші обличчя. Пам'ятаю, як діти дивилися їм услід величезними сумними очима,
деякі бігли за ними і кричали - мама, тато заберіть мене. Люди зупинялися, і змахнувши невчасну сльозу,
йшли. Варто було лише зачинити за ними двері, як старші хлопчики крізь зуби говорили - Нас ніхто ніколи не
забере. Ми нікому не потрібні.
Якось одна жінка зупинилася біля мене і тицьнувши пальцем по носі посміхнулася. Вона відійшла і довго
шепотілася з Тамарою Львівною, потім пішла. Увечері Тамара Львівна сказала, що скоро за мною прийде моя
нова мама. Я не спав всю ніч, дивився на фотографію мами і плакав. Я думав, як же мене знайде мій батько,
якщо мене заберуть. Вранці я побився з старшими хлопцями, мені зламали ніс. Коли жінка прийшла і
подивилася на моє обличчя, вона вигукнула з жахом - Ви ж сказали, що він хороший хлопчик, що він не
б'ється і слухається. Мене покарали, але я залишився і міг знову чекати батька. Дітей мого віку забирали
рідко. Найчастіше брали зовсім маленьких.
Там я прожив до повноліття і там же познайомився зі своєю дружиною. Вона була дуже милою дівчинкою, з
золотими кучерями і великими очима. Вона теж ніколи не знала своїх батьків, їй говорили, що мама від неї
відмовилася. Я був старший на два роки і частенько захищав її від інших дітей. Так ми подружилися, а потім
вже не могли бути далеко один від одного. Вона була дуже красива. І на відміну від мене вже пожила в
декількох прийомних сім`ях, але чомусь завжди поверталася. Я запитував її багато разів, але лише через
роки дізнався, що прийомні батьки до неї дуже погано ставилися, особливо батько в одній сім'ї ... в останній,
тоді їй було 13 років. Після того Тамара Львівна нікому її забирати не дозволяла.
Мені було важко йти з дитячого будинку, хоч мені там ніколи й не подобалося, але там була вона і Тамара
Львівна, все ж вона була як прийомна мати і дійсно дбала про нас як могла. Напевно, їй дуже боліло, що
своїх дітей у неї немає, і чоловік у неї був інвалід-п'яниця. Всиновити когось вона не могла, навіть якщо дуже
хотіла, тому берегла нас як рідних. Навіть самих злих і неслухняних вона любила.
Був у нас один хлопець, йому було тоді 16 років. Одного разу він втік. Його шукали три дні, а потім він
прийшов сам. Вона повела його до кабінету, пролунав крик і плач, і ми було вже подумали ось, ось вона не
витримала, лає, кричить. Я прослизнув до дверей і злегка відкривши, заглянув у щілину. Він ходив по
кабінету і кричав і плакав упереміш так, що й слова розібрати не можна було, а вона дивилася і слухала,
потім просто підійшла і дуже міцно його обійняла. І ось він, гроза всього дитбудинку, все плачучи, б'є її по
спині і немов осідає. Через хвилину він уже сидів поруч з нею на стільці, мовчки втупившись у її плече. Ми всі
чекали під дверима, що ж буде далі. Я відійшов, дивитися було боляче і вперше мені стало шкода його.
І ось, десь через годину двері розчинилися, вони вийшли і спіймавши німе запитання у наших поглядах вона
сказала: щасливі люди злими не бувають. Пізніше ми дізналися, що до нього вже два місяці не приходила
мати, яка залишила його тут і він утік шукати свою сім'ю, не витримавши очікування. Прийшовши ж до її
будинку, він дізнався, що там живуть інші люди, виявилося, що його мати померла минулого місяця. Повинен
сказати, що тепер іноді він ставав абсолютно не стерпний і кожен раз коли, приходили можливі батьки, він
говорив, що нас не заберуть ніколи, що ми всі нікому не потрібні, але ми розуміли чому він так говорив.
Так от, не дивлячись ні на що, йти було важко, але настав час. Пізніше я вивчився, знайшов роботу, став
знімати квартиру і вирішив, що пора збирати гроші. Коли їй виповнилося вісімнадцять - ми одружилися. Ми
довго тулилися в одній кімнаті в комуналці, але все ж навчилися радіти цьому, тільки нашому куточку.
Ціла кімната, в якій всі належить тобі. Для двох вихованців дитбудинку це була майже казка. Ми були молоді
і щасливі.
Наше щастя тривало десять років. Здається ми розуміли один одного з півслова. Читаючи одні й ті ж книги,
знаходили в них щось нове. І яке це було щастя, коли вона будила мене зранку і ввімкнувши старе радіо
підспівувала всім почутим пісням, збираючись на роботу. У нас була тільки вона печаль - у нас не було дітей.
Але ми були щасливі, як могли, як уміли. Наше щастя тривало лише десять років ...
Він замовк. Я уважно на нього подивилась. Здається, до цього моменту я й не бачила його. Передімною сидів
чоловік похилого віку, його волосся сріблилось сивістю. Він був середнього зросту і сидів трохи нахилившись
вперед. На ньому був не новий одяг, але дуже охайний, на обличчі пролягли зморшки людини пережившої
багато горя. Він спирався на паличку обома руками, наче шукаючи в ній не лише підтримики тіла, але й
духу, і в тому місці де він її тримав, вона була повністю стерта. Знову привернули увагу його очі, блактині і
майже прозорі, але дуже живі. І зараз на тих очах готова була з’явитися сльоза, але так і не з’явилась. Він
сковтнув, проганяючи ці ставші у горлі сльози і повільно, дивлячись в кінець алеї, продовжив свою розповідь.
Закінчилося воно раптово, одним сонячним суботнім ранком, такої же осені як ця. Наташа, моя дружина,
пішла в магазин, купити що-небудь поїсти. Я сидів, перечитував вкотре одну з десяти наших книг - Дон Кіхот,
її улюблена. Вона занадто довго не поверталася, і я вирішив, що вона забалакалася з ким-небудь із сусідів.
Закрив двері і пішов на вулицю поквапити її. Коли я вийшов з під'їзду наткнувся на сусідку з першого
поверху, Варю. Вона, вся захекана, взяла мене за руку і потягла, не сказавши ні слова. Коли ми вийшли до
дороги, моє серце впало в п'яти. На тротуарі хтось лежав, навколо метушилися люди, на узбіччі стояла
машина з розбитим переднім склом. Я побіг туди, розштовхуючи людей ліктями, пробрався туди, де лежало
тіло, і закричав. Навколо все було в крові: тротуар, і її улюблене синє плаття. Люди відійшли подалі. Моя
маленька дружина пішла від мене назавжди.
Я не пам'ятаю, як закінчився цей день, не пам'ятаю, як її ховали. Коли отямився на вулиці йшов сніг, холодне
повітря задував у відкриту кватирку. Цілі місяці випали з мого життя. Я подивився на календар - скоро Новий
Рік. У той день я зрозумів, що тепер свят для мене не існує.
Поки він говорив стемніло. Він більше не дивився ні на перехожих, ні на мене. Він дивився на листя під
своїми ногами. Минуло близько п'яти хвилин, коли він підняв голову і подивився на мене. Мені ж здалося, що
пройшло як мінімум півгодини.
- Уже темно. Вам, напевно, пора додому. Та й мені теж. Якщо захочете я розповім Вам, що було далі, тільки в
іншій раз. - сказав він і пішов, спираючись на паличку, вздовж алеї.
Я озирнулася. Все більше ліхтарів запалювалися з кожною секундою. І теж встала і пішла. Давно стільки
питань одночасно не хвилювали мене. Навіщо він мені це розповів? Яка внучка? Що? Чому? Як же йому було
важко! Цієї ночі я довго не могла заснути.
Тиждень вийшов дуже напруженим, і в парк вийшло прийти тільки в суботу.
Ноги вже самі вели мене в ту алею. Я майже бігла, так натерпілися мені почути, що ж він мені розкаже
сьогодні. Коли ж побачила його, трохи заспокоїлася, і сіла поруч.
- Здравствуйте! - нарешті видавила я з себе.
- Я знав, що Ви все-таки прийдете. – з посмішкою сказав він.
З хвилину він збирався з думками, а потім знову зазвучав його голос.
Коли Наташі не стало, я залишився зовсім один. Вона була для мене всім і це все я втратив. Але я розумів, що
жити мені все одно доведеться, вона б так хотіла. Тоді я весь занурився в роботу. З часом мене підвищили до
бухгалтера. Підходяща робота для людини, якій потрібно чимось постійно забивати голову, щоб не згадувати
про біль. Так минуло п'ять або шість років.
Одного разу, здається, це був вересень, я зустрів на вулиці дівчинку. Їй було не більше шести років.
Золотисте волосся, великі очі, пошарпана червона курточка, рване взуття. Вона стояла на тротуарі з іншого
боку дороги і дивилася на мене. Я теж став. Саміт не помітивши, як перейшов вулицю, я підійшов до неї.
На ..- осікся я ..
-Дівчинка, де твої батьки? - хоча, здається, вже знав, що вона мені відповість.
- Мені сказали, що вони відлетіли на небо. - спокійно дивлячись мені в очі, відповіла вона.
- У тебе є хтось із рідних, може тітка або бабуся? - з надією прозвучало моє запитання.
- Я ... Я не знаю.
- А де ти спиш?
- Тут недалеко є одне місце, там тепло. - відповіла дівчинка.
У мене немов все обірвалося всередині. Я дивився на неї і думав.
- Що? - не почувши перепитав я.
- Ти хороший? - задала вона питання.
Зізнаюся, питання складніше мені ніколи ніхто не задавав.
- Не знаю.
- Мені здається, так. Я теж хороша.
- Як тебе звати?
- Анжела.
- Красиве у тебе ім'я.
- Мені сказали, що це означає ангел.
Я подивився на неї. Дійсно, маленький ангел, в подертому одязі. Сльози наверталися на мої, давно не
плачучі, очі.
- Хочеш їсти?
-Так. - Дивлячись в землю сказала вона.
Я взяв її за руку, і ми пішли. Вдома я нагодував її і поклав спати.
Цей день змінив моє життя назавжди. Пам'ятаю як сидів і дивився на цю сплячу дитину і перед очима
миготіли картинки з мого дитинства. Я сидів і плакав. Вона так була схожа на Наташу, немов наша дочка.
На наступний день я взяв відпустку, щоб якомога більше дізнатися про Анжелу.
Весь ранок розпитував її про батьків, про те, як вона опинилася на вулиці, як жила. Вона мовчала. Тоді я
пішов туди, де зустрів її. Як іноді навколо багато людей! Я стояв на зупинці і дивився на них. Кого запитати
про маленьку дівчинку в цьому натовпі? Але незабаром помітив одну стареньку, вона озиралася по сторонах,
і я вирішив запитати її, може, їй потрібна допомога.
-Здравствуйте. Ви когось шукаєте? - запитав я.
- Шукаю, - силячись розгледіти мене, сказала вона. - Дівчинку маленьку не бачили? Вона вже тиждень
крутитися тут і я приношу їй пиріжки. Не діло, коли дитина один. Я б забрала її до себе, але дочка не
дозволить.
- А ви знаєте про неї щось?
- Ні. Нічого. Коли її питаєш вона стає сумною і мовчить. А ви що ж знаєте її?
- Поки вона живе у мене, але я хотів би знайти її рідних, або хоча б дізнатися про них щось.
- Добре, що тепер про неї є кому подбати.
Потім вона мені багато розповіла про себе. Я знав, що у стареньких часто є купа історій, і вони повторюють їх
безліч разів, але вона все говорила і говорила. Потім вона встала і пішла. Я побрів додому, по дорозі купивши
пиріжків.
Так пройшла вся відпустка. Зустрів безліч людей. Одні дико дивилися на мене, коли я їх запитував, інші
перші до мене зверталися. Я ніколи не був товариською людиною, спочатку мені було складно, я думав що
відповідати, як нікого не образити, промовчавши, а потім зрозумів одну цікаву річ. Вони говорили зі мною,
абсолютно сторонньою людиною, тому що їм не було з ким поговорити.
Вони розповідали історії своїх життів, про дітей, чоловіка, батьків, співробітників, друзів, а я сидів, мовчки і
слухав. Потім приїжджав їхній автобус, вони вставали, говорили спасибі і йшли. У мене в голові накопичилося
стільки історій, стільки життів пропливло перед очима. Тільки однієї історії, тієї яка мене цікавила насправді,
не було. З часом їх стало так багато, що я купив великий зошит і почав їх записувати.
Одного разу після такої прогулянки я повернувся додому, нагодував малечу і сів дописувати звіт. Анжела
сиділа з тарілкою на колінах і дивилася на мене.
- Я знала, що ти хороший. Ти схожий на мого тата. - майже пошепки сказала дівчинка. Вперше я почув від неї
хоч щось, про її сім'ю.
- Розкажеш мені про нього? - з надією прозвучав моє запитання.
Вона опустила голову і я вже було подумав що знову залишуся без відповіді, але вона обнявши мою руку
відповіла.
- Тата звали Вітя. Мама казала, що він найкращий. Я сумую за мамою і татом.
І вона заплакала. Я обійняв її і відчув, як сльози течуть і по моїх щоках. Як я розумів її, маленьку людину, яка
залишилась одна на білому світі.
Минуло місяців два з тих пір, як Анжела з'явилася в моєму житті. Вона зовсім освоїлася у мене вдома, на
вихідні я водив її в парк, купував цукерки, які вона ховала під подушку, зовсім як я в дитинстві. Вона стала
для мене рідною. І, хто б міг подумати, я вирішив її удочерити. Я просто вже не міг уявити своє життя без
неї. Кожній людині потрібен хтось, хто буде поруч, хто подарує посмішку. Кожній дитині потрібен той, хто
потурбується про нього і буде його любити. Я полюбив її. Вона була схожа на сонячний промінчик в моєму
похмурому житті.
Якось мені на очі потрапила стара газета. Вона лежала на столі, і я знав точно, що її там не було раніше.
Розкривши її я побачив великий заголовок «Жахлива аварія на вулиці ... ..», знизу велике фото. Я почав
читати.
«Сьогодні на вулиці .... Жигулі не впоравшись з керуванням, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з фурою.
Водій фури залишився неушкодженим. Водій Жигулів і його пасажир померли на місці. Пізніше виявилося, що
в машині було ще маленька дівчинка, від удару вона вилетіла з автомобіля і з переломом руки була
доставлена в лікарню. Її стан описують як «не викликаючий побоювань за життя». Лікарі, все ж між собою,
кажуть, що справжнє диво, що дівчинка залишилася жива. В даний момент міліція займається пошуком її
рідних. Якщо такі не будуть знайдені, вона буде спрямована в міський дитячий будинок. »
З кожним прочитаним рядком все падало у мене всередині. Її, так само як і мене, позбавили найважливішого.
Вона залишила мені цю газету і стояла за дверима, чекаючи поки я дочитаю. Потім увійшла і обняла мене.
Тепер я знав. Потім я дізнався ще і те, що вона втекла з лікарні, коли почула про дитбудинок.
Нам обом було про що сумувати, але знайшовши один одного, ми отримали сім'ю. Ми ставали щасливі все
більше. Вона офіційно стала моєю дочкою, потім пішла в школу і я не встиг зрозуміти, як прокинувся старим,
а мій маленький ангел виріс. У дев'ятнадцять вона вийшла заміж і через два роки народила.
Я знову залишився один, але зрозумів, що вже ніколи не буду самотній. Тоді то й прийшла ця думка-написати
мемуари.
Я почав писати, коли не було з ким поговорити. І коли почав читати написане, то зрозумів що все життя до
неї я жив лише спогадами про дружину. Потім жив спогадами Анжели і тих людей, які розповідали мені свої
історії. Мої записи - колекція спогадів інших людей. І найкраща сторінка в них присвячена, трьом жінкам:
дружині, дочці, онуці. І тільки наприкінці мені судилось зрозуміти, що без цих спогадів я б просто не зміг
жити.
Є важкі спогади, є щасливі, але вони все частина життя. Вони необхідні. І хоч я називаю їх чужими, вони
завжди були і моїми теж.
Сльози накочувались на очі. Я подивилася на нього. Ось він сидить поруч простий, звичайний на вигляд
чоловік і така доля. Він встав і пішов. Я ж ще довго сиділа і лише коли збиралася йти, побачила пакет на
лавці. В ньому були його записи. Треба буде обов'язково повернути йому цей пакет - таким було моє
рішення, якому жаль не судилося здійсниться.
На наступний день я пішла в парк, прихопивши пакет і просиділа майже три години на лавці, але він все не
з'являвся. Не було його і весь тиждень.
Вранці у вівторок я розкрила газету і побачила його в ній. На жаль на останній сторінці, серед тих хто пішов
назавжди. В некролозі значилось "від люблячих дочки Анжели та онуки Наташі". Той день був його останнім
днем. Я розкрила його зошит і почала читати. Фрази розпливалися перед очима. Стільки історій, записаних
одним рівним почерком, однією людиною, стільки доль, стільки імен... Ось історія хлопчика, якому не купили
морозиво, яке він так хотів, що навіть тепер коли виріс, купує його щоп'ятниці, ось історія жінки, яка
пережила рак, ось історія пари, яка разом 55 років, і маленької бабусі, котра пережила війну і голод і ... їх
така безліч ... людей і їхніх історій, і кожна гідна окремої книги, після кожної хочеться жити і захоплюватися
звичайними людьми.
Чи зможу я тепер дивитися на людей як раніше, як на звичайних перехожих, або вони стануть для мене
героями ненаписаних книг, не знятих фільмів ... як і він, звичайний дідусь, що сидить на лавочці в парку в
погожий осінній день?
Мені треба було збиратися і я вирішила дочитати ввечері. У той момент, коли я закривала зошит, з неї
вилетів листочок.
Там було написано:
«Я залишаю Вам свої записи. Ви можете здивуватися, чому я залишаю їх незнайомій людині. Мені здається
справедливим поділитися з Вами моєю історією, як колись незнайомі мені люди ділилися зі мною. Ви
нагадали мені мене, ви вмієте слухати і чути. Я Вам довіряю свій досвід, свою історію і прошу Вас дописати її
за мене.
Я тепер теж спогад, тільки вже Ваш ...
Удачі! »
Це напевно самий дивний епізод мого життя. Я відкрила останню сторінку і вклеїла некролог. Нічого не могло
бути більш красномовним, ніж він.
Зробивши це, я встала і закривши двері на ключ, пішла назустріч спогадам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629125
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2015
На світ, тихо і ледь помітно, ніч вдягає зоряне простирадло і вмикає місяць-лампу. Навколо ллється м'яке світло і пробивається крізь щілину між шторами. Хвилина за хвилиною і місячне сяйво вже падає на обличчя змученої безсонням людини. Вона вкотре замружує втомлені очі та сон все ніяк не хоче приходити. Зате прийшла Муза. Вона сіла край постілі і чекає. Чекає доки її обраниця не зможе більше стримувати свої думки, доки не потоне в відчуттях і не прийде той момент, коли містичним чином в руках з'явиться ручка чи олівець і блокнот або хоч клаптик паперу. Ось так вони сидять. Мовчать обоє і дивляться, як вузька стрічка світла все далі повзе по стіні. Третя година ночі.
Яка буває цікава стеля... Хоча... Ні, просто біла стеля. А може схожа на хмару? А може повз пролетить згодом зграя птахів? А може... Що це зі мною?! Кажуть же, що в ночі в голову лізуть всякі нісенітниці. Таки правду кажуть. Розум відмовляється працювати, логічні висновки вже не такі і логічні. І взагалі, чому я досі не засну?!
Розвертаюсь вкотре на інший бік і закриваю вже почервонілі очі. Наступає темрява та за якусь долю секунди вона розсіюється і з туману, один за одним, промальовуються образи. Широка алея вкрита листям. Воно голосно шурхотить, коли необачно ступаєш на нього. Прохолодний вітер пронизує наскрізь і розтріпує, на диво розпущене, волосся. Важко позіхнувши, помічаю лавку. Підходжу поближче і зустрічаю погляд сірих очей. Сивий чоловік вглядається в моє обличчя, натомість я намагаюсь розгледіти його. Та дарма, туман навколо ще занадто густий. Ще пару кроків вперед. До мене починають долітати слова та їх значення мені не зрозуміле. Ви.. на...розкажу... Він раз за разом повторює ті ж слова, так само стукає рукою по нещодавно пофарбованим дошкам. Наче мені ввімкнули епізод з фільму на безперервний повтор. Ви схожі на мою онуку. - нарешті фраза доноситься повністю. Справді?! - щиро дивуюсь. Сама не помічаю як підходжу зовсім близько і сідаю, спіймавши краєм ока нове запрошення-стукіт. Уважно вдивляюсь в його обличчя, він старший ніж спершу здалось. Волосся зовсім сиве. Одяг звичайний, старий, але в хорошому стані. Поряд паличка, стерта від частого користування і звички, спираючись при сидінні, тримати її двома руками. Та найбільшу увагу привертають очі. Сірі, майже безбарвні, але такі мудрі очі. Він дивиться сміливо, не відвертаючи погляд, та зовсім немає того відчуття, як коли тебе розглядають. Чомусь йому починаєш довіряти, хоч це й зовсім не знайома людина. Чоловік повільно говорить, наче одночасно пригадуючи свої слова, голова його опускається до низу і він замовкає. І тиша. Навколо враз запанувала тиша. Не чутно ні шелесту листя, ні птахів, нічого. Марево розсіюється з неочікуваною швидкістю і приходить розуміння, що весь цей час я лежала з відкритими очима і дивилася в стелю.
Очі закрити вже не сила. Годинник невтомно рахуєте секунди, за ними хвилини і ось стрілки показують п'яту годину. Ніч швидко хапає своє зоряне простирадло, вимикає місяць і з- за горизонту, віщуючи новий день, випливає сонце. А це значить, що сон сьогодні вирішив пропустити зустріч. Муза, втомлено усміхнувшись, виходить з кімнати, м'яко ступаючи по першому сонячному промінні, котре завітало до мене у вікно. Вона озирається і я розумію - це не остання наша зустріч.
Час вставати. З цікавістю підіймаю погляд на стелю. Таки цікава в мене стеля, хоч і просто біла. Аж самій смішно.
Втопаючи в теплі халата, плентаюсь в душ, щоб змити ознаки безсоння. Наче вдалось, тільки очі досі червоні. Може ніхто не помітить.
На плиті вже свистить чайник. Гарячий чай з лимоном і більше нічого не хочу. Ну, ще б бутерброд, мабуть, не завадив би. Повертаюсь до себе в кімнату, кружка приємно опікає пальці, і вмикаю ноутбук. Поки він вітається зі мною, впускаю день у свій дім, розкриваючи штори. Привіт, новий день! Сподіваюсь ти будеш приємніший ніж ніч. Хоча, новини в тебе такі собі...( роблю висновок з перших заголовків). До виходу ще 2 години, часу більше ніж достатньо, тому тихенько вмикаю музику і на зарядку. Всеодно немає більше на що витратити час, а тут і користь.
Ось я вже зовсім готова, сумка зібрана , я теж. Телефон є, навушники є, ключі, гроші, голова. Все на місці можна йти.
Звичайний день звичайної людини. Купа справ. Туди піти, сюди піти і неодмінно не забути ще й туди. Переробити усю ту купу справ, дочекатися зоряного часу, коли можна йти додому і ось ти вільна людина.
Та от не сьогодні. Сьогодні час іде повільно і мляво. Дійшло до того, що ледь не заснула в автобусі, і під Linkin Park! Добре за темними окулярами ніхто не помітив, а якщо так, шо вже зробиш. Прийду додому - ляжу спати!
Що за день! Лекції нудні, очі закриваються, з сусідкою по парті тихо наспівуєм "Бринь- бринь згоріла хата" і починаємо про себе сміятись. Помалу до мовчазного сміху приєднуються і інші, навіть викладач посміхнулась. Всі втомлені, але посміхаються, хай і замучено.
Обідня перерва вносить корективи. З непідробним полегшенням вирушаємо в столову. Ситний обід і чай з лимоном гріють душу. Наче легше, якби ще очі не боліли. Якісь сьогодні всі потомлені настільки, що й не помічають цей погляд вампіра, якого випхали на світ божий вдень. Тай добре, менше запитань. Всеодно відповісти немає чого.
Ще дві пари і пісня " Шиза, ты снова посетила меня" і нарешті дорога до дому.
Завжди приємна дорога перетворилася в муку в забитому вщент автобусі і водієм - черепахою( такі є на кожному маршруті і зазвичай трапляються, коли ви кудись поспішаєте). Сьогодні не мій день, закралась думка в мою голову.
Двері мого дому. Коли б я так раділа вигляду дверей! Швиденько зайти, перевдягнутись, з'їсти щось і спати. Двері відчиняються і я чую кілька знайомих, але не тутешніх голосів. Гості. Вчасно. Вдягаю посмішку, заходжу. Посмішка стає справжньою. Всім привіт! Дуже рада вас бачити. Та чому ж саме сьогодні? За приємними розмовами наступає вечір, гості йдуть. Зачиняються двері. Дивлюся в дзеркало і згадую фразу " спати хотілось більше ніж жити" - влучно!
Доплентавшись до постілі, падаю і провалююсь в сон. Підімною зникає все, падіння все не припиняється, а далі темрява.
Сонце вже високо стояло у небі, коли я прокинулась, обіймаючи подушку, як найліпшого друга. Втома зникла, але залишились якесь дивне відчуття десь в глибині, наче щось забула. Не знаю, не можу згадати. Може згодом?
Сьогодні вихідний і цей факт не може не радувати. Ранок, домашні справи, улюблений грибний суп, як нагорода за пережитий тиждень. Все йде своєю звичною чергою. Та чогось не вистачає. Наростає незрозуміле відчуття у грудях. Таке... таке...мов хочеться розкрити неіснуючі крила. А не сила.
Час відпочинку. На ноутбуці грає музика, пишу котре повідомлення, балачки про як справи, як зліва. Та дуже хочеться взяти до рук ручку і аркуш паперу мозолить очі вже хвилин п'ятнадцять. Гаразд. Що далі? З чого почати? Назва? По спині пробіглись мурашки. Це знову ти, Музо? Сіла поруч мене і чекаєш? Колекціонер чужих спогадів - дуже чітко і повільно промовляю подумки. Звучить. А хто ж він такий? На думку приходить сивий чоловік з марева. Перша стрічка, далі друга, третя, абзац, сторінка. Все далі і далі. Пишу. Пишу! А подумки, просто слухаю його голос, дивлюся в його сірі очі, а бачу ціле життя. Пишу. Пишу. Крапка. Все. Я вичавлена як лимон. Але задоволена. І ти теж. Звечоріло і ти пішла, залишивши мене на одинці з купою списаного нерозбірливим почерком паперу. Завтра вже гляну, що там вийшло.
На наступний день довго вчитувалась в написане, передруковувала в електронний варіант, дописувала, переписувала, шукала влучні слова. То не була моя перша спроба. Я й до того писала, та в основному вірші і не дуже вдалі як на мене, ще були маленькі розповіді - замальовки. Та читаючи написане, мене не покидало відчуття, що це написано не мною, вірніше не стільки написано, як передано, записано зі слів того чоловіка. Він був наче живий. Розмовляв зі мною і я слухала його історію з справді здивованим виразом обличчя, і з кожним разом він відкривав мені нові подробиці, пригадував нові події. Він перестав бути персонажам на стільки, що здавалось, якщо піти в парк і знайти ту лавочку, він сидітиме там в очікуванні, щоб продовжити розповідь.
А потім він знак. Просто не з'явився, коли я вкотре хотіла дописати розповідь. Я і моя Муза сиділи поряд і чекали його, а він не прийшов. Його місце на лавочці занурилась під ковдру з сухого пожовклого листя, а згодом його і снігом замело. І все, що залишились - це його розповідь у двох форматах: зошит забитий папером і словами і файл на ноутбуці.
І я вирішила з ним попрощатись. Останній абзац і він зник в тому ж тумані з якого прийшов, помахавши на прощання рукою. Він йшов у нам не відомі світи, де на нього чекала його маленька дружина. Здавалось, що з кожним кроком він скидає з себе роки. Чи мала право я його зупинити? Звісно, ні. Він прийшов до мене розповісти про свою долю і виконав свою місію.
Ми помахали йому на взаєм: я і моя Муза. Ти усміхалась. Я подивилась на тебе і ти знизавши плечима сказала " Що поробиш? Ти письменник!"
Чи значить це, що мене чекають нові зустрічі з тобою і таємничими персонажами, які оживатимуть в моїй уяві?
Я часто згадую, тепер коли пишу, цей випадок. Ти приходила до мене і раніше і пізніше, в час коли все на світі здавалось надважким і болючим і коли я раділа навіть сходу сонця. І так само сідала поруч мене, чекала, говорила зі мною, направляла, та тільки тоді я вперше тебе побачила, вперше я з тобою заговорила. Моя печальна Музо, дякую, що ти прийшла!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628936
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2015
Как это происходит? Просто живешь, день изо дня и уже не замечаешь, как проходят минуты, часы, недели, месяца, потом года… Я живу 20 лет, но порой кажется, что воспоминаний у меня на одну ночь, а фантазия рисует годы. Она дает мне больше чем жизнь.
Жизнь не знает когда для меня все становится с ног на голову, не интересуется, чего я хочу, чаще задает вопросы, чем отвечает на них. Она просто бежит, иногда заставляя останавливаться и оглядываться.
Мне страшно… Иногда даже боюсь сойти с дистанции раньше, сдаться. Самое страшное – сомнение и отчаянье. Они уводят на трибуны, делают из тебя зрителя. Ты видишь, как живут другие, стартуют, финишируют, а ты остаешься сидеть посреди трибуны в одиночестве. Там не живут, там существуют.
И вот я на трибуне. Я долго здесь сижу. Увидела много стартов и еще больше финишей. Мимо меня пробежало много людей, одни быстро, другие медленно. Есть те, которые просто идут. Однажды видела, как один человек полз. Мне захотелось подойти и помочь ему встать, проводить, но что-то не пустило меня. «Кому я сделаю лучше, если проживу вместо него жизнь? Ему не нужна моя помощь, он и так намного сильнее меня. Это для таких , как он сделаны трибуны, но я давно не видела здесь таких, как он»
Здесь сидят грустные люди: вдовы и вдовцы, одинокие и покинутые, иногда сироты. Все чаще молодые парни и девушки, женщины и мужчины 35-50 лет.
Есть сидения, которые стоят совсем близко возле дороги, есть те, которые очень далеко.
Я села поближе, что бы смотреть на проходящих мимо людей, наблюдать за ними.
Однажды проходила девушка. Она остановилась, посмотрела на меня и начала быстро подходить. Я испугалась и когда она была совсем близко, сильно толкнула ее обратно на дорогу. Словно в замедленной съемке видела как она, падая, зажмурила от страха свои синие глаза и рухнула на спину. Не знаю, зачем сделала это. Я с минуту вглядывалась в столб пыли, поднявшейся на дороге. Потом она встала. Мой глаза смотрели на нее с трепетом. Она посмотрела вокруг: на дорогу, на трибуны стоящие длинной чередой к самому горизонту. Отряхнув пыль с одежды, она посмотрела на меня, и пошла прямо по центру дороги , не оглядываясь. Все это время я следила за ней, теперь она шла быстро. Я бы никогда не простила ей, если бы она села рядом со мной!
Оглянулась на трибуну. Здесь сидело человек 10. Они смотрели под ноги, словно изучали пыль на ботинках. Одна женщина сидела совсем прямо и руками закрывала глаза. Был мужчина, он склонился так низко, что за сиденьем можно было разглядеть только его спину. Напротив, на другой трибуне было примерно столько же людей. Мое внимание привлек парень. Он постоянно пересаживался с места на место. Иногда он случайно толкал других людей, и они склонялись еще ниже. Казалось, он ищет свое место. Но его места там просто нет!
Я долго сидела, смотрела вокруг. Не знаю, сколько прошло времени. Мне захотелось встать. Попыталась, напрягла все мышцы и… даже не пошевелилась. Новые усилия, но я все сижу. Я все пробовала и пробовала встать, и, наконец-то, у меня получилось. Встав, попробую идти, но ноги не слушаются меня, они словно вросли в пол. Я руками пыталась сдвинуть их хоть чуть-чуть, но они становились все тяжелей. Мне стало страшно, но решение твердо - больше не сяду. Я почти выбилась из сил, когда левая нога сделала шаг. Стиснув зубы, потянула ногу, и, сильно хромая, вся в поту я оказалась у двери. Оглянувшись, я увидела, что мое место уже занято. И не выдержала , закричала: «Очнитесь люди! Уходите от сюда, пожалуйста!» Они услышали только мой шепот. Человек, занявший мое место, презрительно махнул рукой. Оборачиваясь к двери, заметила, что женщина, сидевшая прямо, смотрит на меня сквозь пальцы. Я потянула ручку дверей. Замок заело. Со второй попытки дверь открылась настежь. Стоило переступить порог, и дверь закрылась за мной совсем тихо.
Теперь я шла по дороге усыпанной камнями. Я больно ударялась о них ногами, но шла, осознавая, что больше не хочу попасть на трибуны. Оглянулась: трибуна была уже далеко, но я еще видела людей. Я искала женщину, сидящую прямо, но не нашла. «Она услышала меня», – пронеслось в голове. Позже мне стало легче идти, хотя иногда приходилось обходить большие камни.
На другой день пути я увидела мужчину. Он был не высокого роста, на вид где-то 60 лет. На его пути лежал камень. Он посмотрел на него, взял на руки и понес. Сначала ему было легко идти, потом все тяжелей и тяжелей. И вот он упал.
Одежда его была изорвана, руки и колени – в крови. Я стояла рядом, но подойти не могла. По другой стороне дороги бежала женщина с рыжими волосами. Она посмотрела на него и крикнула: «Не трать на него время, иди!» - и, видимо, посчитав, что на меня потратила слишком много своего времени, побежала еще быстрей.
Мужчина очнулся, открыл глаза, начал медленно вставать. Только теперь мы заметили, что камень стал вдвое больше. Он озадачено смотрел на этот камень. Потом увидев меня, попросил помочь его нести.
- «Зачем тебе этот камень? Ты не можешь нести его один, он разорвал твою одежду и изранил твое тело. Оставь его и иди дальше! »
Он молча посмотрел на камень еще раз.
- «Там (он рукой показал назад) остались моя жена и дети. Мы шли вместе, держась за руки. Вдруг я увидел конец пути. Я думал что, пойду туда с женой вместе, а наши дети пойдут дальше. Но она отпустила руку и вместе с детьми ушла к финишу. А я нашел этот камень рядом. Я должен был держать ее крепче! Я должен был спасти моих детей! »
- «Я сожалею тебе. Но здесь нет твоей вины, это был их путь. Они ждут тебя, там у твоего финиша. Подумай, без камня ты дойдешь скорее и встретишь их там. А с камнем ты можешь и не дойти вовсе. Однажды он перекроит тебе всю дорогу!»
Он смотрел на меня долго, я видела грусть в его глазах. И вот он побежал, забыв о камне и о ранах. Он отбежал уже далеко, но оглянувшись, крикнул «Счастливого пути!». Я посмотрела на дорогу – камень исчез.
Надеюсь что встречу там, в конце пути: моего нового друга,женщину, сидящую прямо, парня, который не нашел своего места и девушку, которую толкнула.
Я продолжаю идти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628776
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 15.12.2015
Я люблю иногда посидеть в этом кафе. Возможно и Вы его любите или проходили когда-то рядом, а может это первая встреча с этим уютным местечком….
Но как бы то ни било я приглашаю Вас зайти внутрь…. Перед Вами легко распахнулась дверь.
Добро пожаловать!
Вы проходите чуть дальше и вашему взору открывается не большой уютный зал заполнений лучами солнца, ряды столиков и стульев, приоткрытые окна, занавески ,которые в такт часам, то опускаются, то поднимаются.
Правда милое местечко? Особенно мне нравится здесь утром, когда почти все столики свободны. Я сажусь у окна и наблюдаю за сонными прохожими: вон детишки с большими рюкзаками, статный мужчина с портфелем, студентка опаздывающая на первую пару... Вот и сейчас, взгляните на столик в дальнем углу зала, возле окна. Видите там девушку лет двадцати в классической черной юбке и блузке, с длинными темно- русыми волосами? Узнали меня?
Здравствуйте, приятно с Вами познакомится!
Вы проходите и садитесь за свободный столик по-соседству.
Вскоре ко мне подходит с широкой улыбкой официантка.
- Здравствуйте! Как обычно черный чай ? – спрашивает она не стирая улыбку с лица.
- Здравствуйте! Нет, сегодня черный кофе без сахара…- отвечаю я
Официантка подходит к Вам , принимает заказ , и скрывается с виду, и через несколько минут возвращается с заказами.
Я благодарю ее и она опять уходит, а потом возвращается и приводит в порядок столики в зале…Мы первые посетители.
Я смотрю на чашечку перед собой с задумчивым видом, делаю глоток – мне не нравится его вкус…
Ко мне снова подходит официантка, немного робко .Я поднимаю глаза на нее.
- Простите, можно Вас спросить? Почему Вы сегодня заказали кофе, а не чай как обычно? Я долго здесь работаю и помню что Вы всегда заказывали только чай.
- Присядьте, Тонечка. Понимаете, то ,что пёт человек может рассказать как он себя чувствует, каков он сам по себе. Обычно я заказываю черный чай, как Вы успели заметить, он крепкий по вкусу, темный на цвет, в нем мало чего не обычного. Я пью его всегда ,просто для поднятия настроения, когда хочется отвлечься, отдохнуть. Я выбрала его , а он меня – в нас обоих ничего необычного нет , но я пью только крепкий чай. Это может говорит о силе моих чувств, эмоций.
В этот момент дверь открылась и вошли новые посетители, парень и девушка.
Моя собеседница побежала их обслуживать и через несколько минут снова сидела на стуле напротив меня.
-Черный кофе – продолжила я - имеет насыщений вкус, манящий аромат, оставляет на губах сладость. Но иногда в него не добавляют сахар и попробовав его чувствуешь горечь…к ней нужно привыкнуть. Сегодня зайдя в кафе, садясь за столик я думала что заказать и почему-то очень захотелось именно кофе без сахара, хотя я его совсем не люблю. Но попробовав я поняла что не ошиблась с выбором. Эта горечь- горечь моего одиночества, потерь, слёз. Сегодня по дороге сюда я увидела одного парня , он посмотрел на меня как будто мы давно знакомы, улыбнулся мне. Скажете вроде ничего не случилось… Да, наверное, но что-то во мне перевернулось… столько лет я боялась себе признаться в своем одиночестве, в том на сколько мне больно, забыла когда последний раз плакала… Перед мной не чашка кофе, перед мной полная чаша слёз. Сегодня я выпью ее до дна, что бы завтра уже никогда не было похожим на вчера. Я наконец-то открыла глаза…
В кафе становилось все больше посетителей и Тоня удалилась их обслуживать с очаровательной улыбкой.
Я посмотрела в зал. Пара которая пришла раньше всех привлекла мое внимание.
Парень пил кофе , девушка – горячий шоколад…Он постоянно поглядывал на нее, такой серьезный, а она смущено опускала глаза и смеялась, как маленький ребенок…
Они заставили улыбнутся всех в зале. Она его любит, он любит ее, но оба молчат.
Он потому что боится испугать ее , потерять эти нотки в ее смехе , не увидеть румянца на ее щеках, когда дарит цветы. Она просто хочет бить с ним , таким серьезным, знающим чего он хочет добиться в жизни, он ее первая любовь, она боится что он сочтет ее наивным ребенком и уйдет.
Закрываю глаза чувствую запах какао- запах детства, смех, беззаботность.
Открываю, вижу чашку кофе перед собой. « Куда же это подевалось? Как я не заметила такой перемены? »
Я просидела в кафе почти целый день. Сегодня суббота …
В чашке перед мной остался только осадок. Наверное всегда остается осадок, когда так долго не признаешь своих ошибок, когда вместо сердца говорит гордость, когда смотришь на мир с широко закрытыми глазами…как я.
Надеюсь вскоре я приду в это же кафе, сяду на это же место и закажу крупно листовой черный чай с каркаде. Спросите «почему»? Я отвечу Вам «Мне крупно повезло, я влюбилась» ибо для меня такая по вкусу любовь.
Простите, что заставила Вас так долго просидеть в этом кафе , Вы наверное выпили не одну чашку Вашего любимого напитка. Но я попрошу Вас посмотреть на чашку перед Вами. Что Вы пили сегодня ? Может радость, детство, любовь, беззаботность, обиду? А может Вы пили со мной одиночество, или боль? Присмотритесь внимательно, не спешите, взгляните в суть напитка: его цвет, вкус, название….
Приятного аппетита, мой друг!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628593
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.12.2015
Я стояла наче одна, але відчувала як поруч проходять люди. Вони йшли в своїх справах не помічаючи мене. Та й чому вони мали мене помічати? Мене, вдягнену у сіро-чорне вбрання, заплетену, не нафарбовану. А я все стояла і дивилась, як повз проїжджають машини: автобуси, трамваї, тролейбуси, і везуть своїх пасажирів на зустріч долі. А я стою і чекаю своєї, чекаю коли почнеться і мій рух. Чи відчуваю я скільки ще чекати? Ні, я не знаю як довго ще. Але вірю, дивлячись на весь це рух, що дочекаюсь. Озираюсь і розумію – стою на зупинці, значить вже ближче. Ближче до суті.
Важко дихати і чомусь так болить голова. Розпустила своє волосся і усміхаюсь. Та раптом помічаю, що на мене якось дивно озираються. Чому коли радієш так часто подумки тебе вважають божевільною? Не розумію. Може усмішка вже записана в Червону Книгу. Може її вже заборонили на вулицях наших сірих міст. Чому усміхаються, гуляючи цими провулками, лише діти. Мабуть вони єдині розуміють чому насправді треба радіти. І я от так стоячи посеред міста, на зупинці, розпустила волосся і відчула себе дитиною, – як колись вільною в своїх бажаннях.
Я в полоні думок і вже навіть не бачу облич людей, що майорять переді мною. Відчуваю лиш вітер в волоссі і як сонце, прощальним променем, падає на обличчя. Я зовсім забулась, заплющила на хвилинку очі. Я думаю… Чому така дрібниця, як дозволити собі щось змінити, не терпіти того що не подобається, обертається таким важким вибором? Чому чужа можлива думка стала для нас важливішою за власну, за власні бажання і почуття? Коли ми перестали бажати чогось звичайного?
Я наче прокинулась, побачивши скрізь туман думок знайомий номер на лобовому склі. Заходжу, розплачуюсь за проїзд, але не відпускаю думок. Стою міцно тримаючись за поручні і тільки зараз відчуваю дискомфорт затісного взуття. Знову ті ж помилки. Ніхто не поступиться місцем – чоловіча стать смиренно дивиться у вікна. Ну і нехай. Раптом за спиною чую: «Сідайте! Сідайте, я зараз виходжу.» Дякую! Та чомусь думаю, а як би не виходив поступився б, чи ні? І боюсь відповідати. Може разом з мріями ми позбулись і вихованості, і поваги? Чого ж ми позбулись ще, що загубили у цьому вирі часу?! Шкода, і вже не до усмішок. Хоча… Ось там сидить на колінах своєї матері маленька людина і усміхається всім, а може і самому життю, чи цій хвилині. Може не все втрачено, просто забуто з дитинства. Ось з кого треба брати приклад і посміхатись. Відроджувати цю звичку, згадувати. Починаю із себе!
За вікном миготять ліхтарі вечора. Місто поступово занурюється в ніч. А мене чекає кінцева зупинка і світло у вікні, турботливі погляди і запитання, і посмішки… І посмішки!
Я вдома і мене долає втома. Занурююсь в сон і перед очима знову зупинка, знову очікування і… посмішки. Люди йдуть на зустріч і посміхаються з сяючими очима. І мені так радісно як ніколи.
Усміхнена дорога додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628589
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2015
Ти читаєш мене як книгу,
Ніжно гладячи політуру.
Я свої таємниці відкрию,
А ти станеш моїм гуру.
І слова між рядків знайдеш,
Не написані, із контексту.
Проведеш по ним руками
Заворожений моїм текстом.
А ще зробиш собі помітки
Кольоровими олівцями,
Намалюєш мені усмішки...
Книга з загнутими краями.
Сторінками до тебе лину,
Там для двох вистачає сенсу.
Ти читаєш мене як книгу,
Доторкаючись до підтексту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2015
Я як поема.
Не в тему.
Слова і фрази
І трохи дії,
Або все одразу.
Нічого не вдію.
Я як теорема.
Окрема.
Формули, знаки,
Позначення.
Без доведення
Та з призначенням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628126
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.12.2015
Залишу собі право на страждання,
І на можливість всім перехворіти.
Я знаю, ця халепа не остання,
Мені ж у світі жити ще і жити.
Залишу собі право відчувати
Усе, що зможе зачепити серце.
Дозволю врешті решт собі любити.
Здається, у людей це жити зветься.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2015
Тримай мої холодні руки, як завжди,
Своїми теплими руками, що є сили.
Між нами кілометри і листи.
Ми у рядках несказане лишили.
Тримай же мої руки і тремти.
Серця зігріються, їм треба трохи часу.
Словами збудували ми мости,
А на мостах збудуєм нові траси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2015
Нікого зроду не шукала,
Завжди знаходили мене...
Кому я горе дарувала,
А кому щастя неземне.
Не проганяла, не тримала,
Стояла наче на мосту.
Усе життя, врешті, гадаю:
"З ким же той міст я перейду...?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2015
Місто занурилось в осінь,
В пожовклу її атмосферу.
І тільки думки ходять босі
Холодним і мокрим сквером.
А люди..., вони з зонтами,
Думок тих не помічають,
Своїми ідуть шляхами...
Про осінь так мало знають.
А місто занурилось в осінь,
В яскраві вбралося шати.
Змінилось його розголосся,
Доводиться тихо ступати.
Навколо усе затихає,
Занурюється у дрімоту.
І майже людей немає
І в свято, і у суботу.
Місто занурилось в осінь,
Вмилося все дощами.
Я ж в сквері гуляю досі,
І думаю: "Що буде з нами?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2015
Уходя, - уходи без остатка!
Уходи и назад не смотри!
Выпей чашу свою до осадка,
И оставь меня позади!
Уходя, - уходи без возврата!
Ведь былого уже не вернуть.
И все что было нам свято -
Сейчас и отныне забудь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627739
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2015
Чи можна вітер втримати на мить,
Одну лиш мить, на часточку секунди?
Бо у мені як наче грім гримить,
І тишу все ніяк не увімкнути.
Чи можна пригадать чого нема,
Чого немає і чому не бути?
Весна моя прийшла, але сліпа.
Чи варто мені було ризикнути?
Чи можна повторити знов слова,
Слова, які не варто говорити?
Моя любов відверта та німа,
У середині тихо буде тліти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2015
Все уже пройшло, уже минулось.
Сонце вже зайшло за горизонт.
Ми з тобою просто обманулись...
Згадувать минуле не резон.
Все вже, розійшлися і забулись:
Літо, сонце, лірика, пісні.
Нам з тобою бути не судились,
Нам з тобою краще в однині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2015
Коханню я знаходжу форми нові:
Мій погляд не залишиться один.
І байдуже хто і що говорить, -
У мого серця зараз карантин!
Хоч вам байдужі всі мої слова,
Та наближаючись все таки до суті,
Ясна мені потрібна голова,
А не в любові темній каламуті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2015
Чи варто думати про те, що не збулось?
Про те, чому ніколи не бувати?
Що снилося і чим колись жилось,
Що зникло й не відчула навіть втрати?
Чи варто сльози лити за минулим,
За тим, що не змінити ні на мить,
Ходити завжди з виглядом понурим,
Адже в душі давно вже не болить?
Не варто, ні! Усе колись минає!
І ми нові йдемо в майбутній світ...
Що там буде ніхто із нас не знає,
Та саме це ми називаєм словом "жить".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627143
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.12.2015
Закричи, щоб душу пройняло.
Закричи, поруш цю дику тишу.
Закричи: "Куди усе пішло?"
Закричи, - твій голос чути мушу.
Не мовчи, благаю не мовчи.
Не мовчи, слова твої як воля.
Не мовчи, - щосили закричи.
Не мовчи, за що печальна доля?
Закричи, шоб серцю відлягло.
Закричи, щоби усе минулось
Закричи, бо боляче було.
Закричи: "В коханні обманулась!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015
Я так хочу торкнутись тебе своїми словами
Так, як руками торкнутися вже не сила.
Історія наша стала цими віршами...
Може хоч в них вона буде напрочуд красива.
Я так хочу тобі закричати своїми очима,
Що у серці моєму залишилось місце твоє.
Настраждалась з тобою так, шо стала аж сива,
Навтікалась від тебе так, що стала собі чужою.
Я так хочу ще раз поринути в твоє море,
Але в ньому я вже мало було не втопились.
Чому ж доля примхлива звела мене з тобою,
Я ж від болю в житті і так уже сильно втомилась....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015
Ти знала все на п'ять хвилин раніше:
Ще не подумав навіть, не сказав...
Для мене ти не краща і не гірша, -
Тебе не зрозумів я, не пізнав.
Ти знала все на п'ять хвилин раніше,
А я тебе все рівно дивував.
У тебе було сердце красивіше,
Ніж найдорожча серед всіх оправ.
Ти знала все на п'ять хвилин раніше
Ризикувала вірою в людей
Надіюсь, що не став тобі найгіршим,
Не став темнішим від усіх ночей.
Ти знала все на п'ять хвилин раніше,
Але за мною все таки пішла.
В житті тобою зайнята вже ніша
Тобі ж листа я цього написав.
Ти знала все на п'ять хвилин раніше,
Не розумію, що в мені знайшла.
Якщо ти знала, що буде пізніше,
Чому ж раніш від мене не пішла?
Ти знала все на п'ять хвилин раніше,
Чому ж обрала серце ти моє?
Хтось інший би кохав тебе сильніше
Та ти сказала: "Рішення твоє!"
Я знала все на п'ять хвилин раніше,
Та проти долі, милий, не попреш
Могли би буть з тобою щасливіші,
Та завжди знала, що колись підеш.
Я знала все на п'ять хвилин раніше:
Думки твої і рухи, і слова.
Тому коли і час наш вийшов
Годиник стих і тихо я пішла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2015
Ми стали дуже мудрі поза часом
І віршів пишем - греблями гати!
А що сказать хотіли і не ясно...
Та не сумуй! Пиши! Пиши! Пиши!
А може стали ми зарозумілі? -
"Моє творіння краще за усі!"
Хоч слів багато там не зрозумілих,
І сенсу, - наче хтось налив води.
Рядок рядком, та то лише слова,
Чорнило розплилося на папері.
Від слів от тих йде кругом голова
Та в підсвідоме відкривають двері.
А може просто час нам не прийшов,
І рими ще набудуть свого змісту?
А може просто стилю не знайшов,
Або у стилі стало дуже тісно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625328
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.12.2015
Ще трохи поживу в твоїх думках,
А потім приберуся у квартирі.
Знайшла коробку, на ній напис "страх"
З собою часто я її носила.
Ще трохи поживу в твоїх думках,
Минулого зітру настили пилу,
А потім зберу речі свої й "бах"-
Наче ніколи тут я і не жила.
Я більше не живу в твоїх думках.
На всі замки я двері зачинила.
Нехай для тебе це буде як знак,
Що повернути нас уже не сила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2015
Сьогодні розплітала рукоділля:
Хрестик за хрестиком верталася назад.
Здається, що тоді була неділя,
Я вийшла прогулятися у сад.
По небу пливли хмари-кораблі,
А ми лежали з соними очима...
А ми як загубилися в траві,
Для тебе я тоді була єдина.
У погляді твоєму плив туман,
І ми блукали поміж міражами.
Як жаль, що полонив мене обман,
Здалось, щось особливе є між нами.
Сьогодні розплітаю рукоділля
Канву готую новому "Люблю".
Тоді напилась наче диво-зілля
Та зараз знов крокую по життю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
Думки з'їдає тисячна з тривог:
"Того не знаю і цього не знаю... "
Я загубилась в тисячах дорог...
Здається, що себе вже не впізнаю.
Одне за одним миготять міста,
Мій потяг швидко їде поза часом,
А я все залишаюся одна
І рух ось цей мені здається фарсом.
Та ось нога ступає на перон, -
Один із багатьох перонів світу.
Далеко десь знайомий мій вагон...
Час зупинитись, потяг вже приїхав.
Несу багаж із тисячі думок,
Іду самотня, на пероні тихо.
Думок от тих розмотую клубок:
"А пам'ятаєш, ти ж мене покликав?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
Він з'явиться тоді, коли уже
Когось незнаного ти втомишся чекати.
І коли врешті міцно обійме
В твоєму серці запанує свято...
Він з'явиться не з пасткою в очах,
А з цілим сяйвом райдуги навколо.
Дурниць не буде всяких обіцять,
Але тримати буде своє слово.
Він з'явиться, як сонце у вікні...
У день похмурий, може із дощами...
Та то буде насправді, не ввісні,
І поцілує ніжними губами.
ВІн з'явиться і в тобі все мине:
Весь смуток, біль, усі твої печалі.
Нарешті тебе щастя не мене,
Нарешті щиро скажеш: "Я кохаю!".
"Він з'явиться!" - у це ти свято вір.
Він з'явиться, не зможе оминути.
Один лиш раз побачить він тебе,
І вже не здатен буде позабути...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2015
Та як ти смів з’явитись мені знов,
Дивитись в очі щиро і наївно?!
Поперек горла стала та любов,
І виглядала вона досить дивно...
Та як посмів прийти мені вісні:
Торкнутись ніжно шиї, гладить плечі?!
З тобою ми й розумні і дурні,
Але від того якось все ж не легше.
Та як посмів ось так мене знайти,
Пішовши, - прив’язати що є сили?!
Душа моя неначе на війні,
Її здається необачно вбили.
Як ти посмів нічого не сказавши,
Одним лиш поглядом своїх очей,
Мої сердечні крила обірвати,
З собою взяти в темряву ночей?!
Та як ти смів сказати, що люблю,
Що світ мені темнішає від люті?!
В мені лишилось місце лиш жалю,
Ламаю руки у гіркій спокуті.
Як ти посмів, посмію тоді й я!
Тебе забуду, всі мости спаливши.
І хай не сяє ,як зоря життя,
Сама засяю комусь сонцем ставши!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2015
Ти бачив те листя?
Так плачуть дерева,
Коли восени душу стискує жаль.
Та ти не сумуй.
Я про́шу, не треба!
Хоч я і далеко від тебе, на жаль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2015
Мабуть, існують в світі люди-вірші.
Вони римують почуття і осінь.
Слова від того стануть важливіші
Та серед нас вони не часті гості.
Вони ремарки до життя людського
І часто між рядків велика суть:
В душі ми всі наділені красою,
Але не всі у світ її несуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614946
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.10.2015
Засинай,
Залишай всі турботи.
І лети,
В дивний край, до весни.
Поглинай,
Всю любов і турботу
Віддавай,
Всю себе на замін.
Відшукай,
Лікування від горя.
І радій,
Радій цьому життю.
Зачекай,
І справдяться мрії.
Не тікай,
Не тікай від надії.
Завжди знай,
Що добро переможе.
Довіряй,
Тоді хтось допоможе.
Серцю вір,
Не залишить в омані.
І кохай,
Особливі коханні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2015
Твоя кава сьогодні гірка,
Наче в світі немає цукру.
Хочеш долий молока -
Нічого не зміниться, дудки!
Ти налиєш у келих вина,
Та воно тебе не врятує -
Полонила тебе біда
І у тобі сьогодні панує.
Наливай всі напої, що знаєш -
Ти у пошуку вірних ідей.
Та ніколи так не вгадаєш,
Бо причина серед людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2015
З життям гралися, як з іграми,
Та стало важко вигравати.
Бо ми вже стали іншими
І нас вже, певно, не впізнати.
Ми прокидалися тінями –
Людьми хотілося стати.
А мрії залишились мріями,
Бо ми втомились їх шукати.
Понівечені душі страхами
І за свої сховались ґрати.
Ми віщували долю знаками,
А треба було будувати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613737
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.10.2015
Зупинитися, просто стати,
Загубившись серед світів.
Нічого більше не питати
Ні у людей, ні у богів.
Змовчати, просто замовчати
І ні пісень, і ні віршів.
Нікому слова не сказати,
Усе залишити в собі.
Я не змогла. А зміг би ти?
А зміг би ти, так наодинці,
Спинитись, змовчати, піти,
Наче зламавшись в серединці?!
Ти зміг. Ти зміг! А я ж не ти!
Мене тривожать запитання,
Мені відкриті ті світи,
Де кожне слово, як останнє!
Не зупинитись, не змовчати,
Не загубить печать віків!
Змогла я врешті-решт сказати,
А цього ти вже не зумів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613735
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015
"Живемо як востаннє!" - мені таке казали.
Чому ж? Усе ніяк я не збагну...
Кому із нас багато спроб давали?
Не вийшло? Ось, тримай іще одну!
"Живемо лише раз!" - чи варто сперечатись?
Одна лише є спроба на усе.
А час біжить... Не варто витрачати
Хвилини, що не вернуться уже.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613595
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2015
Я не знаходжу правильні слова,
І зупиняюсь знов на половині.
А може їх уже просто й нема
Чи їх казати зараз не повинні?
Я не знаходжу правильні слова,
І, часом, не знаходжу навіть рими.
Так хочу, щоб уява ожила
І речі стали раптом надпростими.
Я не знаходжу правильні слова.
Тай слів ми забагато говорили...
А серце знов хвилюють почуття.
От що мені тепер робити з ними?!
Я не знаходжу правильні слова.
Розповісти не можу, що тримає.
Повзе у душу жалібно журба.
Чому ж вона мене не оминає?
Я не знаходжу правильні слова,
Вони застрягли десь у середині.
Слів правильних, здається, що нема,
Але й мовчати якось вже не сила...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2015
Нам долі не відомі всі проекти, -
Вона дивує: кожен день сюрприз.
Від неї не втекти, бо знає де ти,
Ти опинився серед анртеприз.
Вона кидає тебе вниз і вгору,
Буває ти летиш, або повзеш.
Та все ж тримає вірною рукою,
І завжди каже: "Ти переживеш!"
Після дощу ж бо знову вийде сонце.
Упавши встанеш в сто десятий раз.
Яка різниця хто ти зараз й де ти,
Якшо при цьому справді ти живеш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612894
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.10.2015
Мені душа болить. Як ніж по серцю
Твої слова і дотики руки.
Собі кричала подумки «не сердься!».
Тебе ж благала поглядом «люби!»
Мені душа болить. А що поробиш?
Я знов прокинулась і ти лише мій сон.
Чи то реальність видалась такою,
Що кожен колір зараз напівтон?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2015
В коханні не зізнаюсь, хоч вбивайте,
Хоч крила ріжте і стріляйте в груди.
Мені вже так боліло геть усе!
Чи так кохати ще когось я буду?!
В коханні не зізнаюсь, хоч заплачте,
Хоч одяг рвіть і грюкайте дверима.
Я так втомились від жахливих зрад
Чи то вже стала я така ревнива?!
В коханні не зізнаюсь, хоч кричіть,
Хоч вовком вийте і сваріться всюди.
Хай полум'я горить в моїй душі,
Бо не зізнаюсь, а кохати буду…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015