| Сторінки (24/2331): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Як стане мені тісно на землі,
уквітчаній гірляндами полину,
на якоря не стануть кораблі
і журавлі вертатимуться клином…
Коли піду в незвідані світи,
не перестануть сяяти зірниці,
у небі не поменшає світил
і гуркоту святої колісниці…
Удома квітуватиме життя,
сміятимуться діти і онуки.
На їхній вік ще вистачить звитяг,
без діла не скучатимуть їх руки.
Коли душа полине до світил,
та серце повертатиметься знову
і аркушем нестиме небосхил
моє відверте поетичне слово.
06.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023
Сіє кришталь сутінковий
арфа вечірня дощу.
Часу лунають підкови,
місячний вітер ущух…
На перехресті печалі
сяйво небачених зір
маревом душі вінчає,
кинувши в пристрасті вир…
Темних небес колісниця
гулко несеться удаль.
Може усе лише сниться?
Зоряно сяє кришталь…
05.04.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2023
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
сьогодні вже не просто маячня!
Нам одягають цифрові окови
у вигляді реформ і обіцянь,
а ми оте усе ковтаєм знову
у мареві даремних сподівань!
І несемо на карку кровопивців
слухняно, попри тяготи війни,
а ті не кращі від московських вбивців!
Її скінчити не дадуть вони...
Оте триватиме не рік, не два, а доти –
аж доки не залишаться раби.
Одні раби, покірні ідіоти,
а поки що – гроби, лише гроби…
Як довго?!.
26.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2023
Таки душа зустріла рідну душу
і забриніла чарівна струна.
Нарешті я собі сказати мушу,
що це вона. Вона, таки вона!
А очі відірватися не можуть
і серце заворожено тремтить,
і сірі дні сирі тепер погожі,
і десь у грудях солодко щемить…
26.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023
Така ти перша у моїм житті,
а воля божа – може і остання.
Вагався довго я, та все у тім –
з ваганням не рахується кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
і залунали березневі грози…
Їх нездоланний, незборимий шал
умить мене поглинув з головою…
Уже не знаю, де моя межа –
я у полон захоплений тобою!
25.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
вітає нас гірляндами вогнів.
Іще одне сьогодні йде у вчора,
але я не жалкую ні на мить.
Твоє моєму серцю лунко вторить –
тому воно так солодко щемить…
У ньому знову музика лунає
і знову сенс з’явився у житті,
Усе співає, як душа кохає,
і щастя, як не дивно, лише в тім!
25.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
я відпрацюю… Лише ти не злися!
Свого на смерть, говорять, ти послав…
Та я готовий стати на коліна,
аби вогонь життя його палав.
Візьми моє… Помилуй тільки сина!
24.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023
Усе своє життя ішла крилато
і свіжий вітер парус підіймав.
Хоча навспак і не щоденно свято,
але були, таки були, дива!
Бо дарувала невичерпні сили
енергія святого джерела –
ніколи наперед не ворожила
і за минулим сльози не лила.
Достойно ти пила свою покуту
за спалахи несправджених зірниць,
не запасала іскор їх для трута,
не падала од безнадії ниць.
«Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі».
Твої слова легкі, як невагомість,
як ліки від словесної парші!
Голівонька хоча й не зовсім сива,
напевне збився народинам лік,
але душа твоя іще красива –
такою і залишиться повік!
Змогла всього багато пережити,
отримавши планиди добрий гарт…
І я не стану далі ворожити –
хай зачекає ще останній старт!
19-23.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023
Скажи відверто, звідки ти взялась,
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…
І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
Тебе не бути просто вже не може!
22.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2023
Яка різниця, в чому ти обутий,
як під ногами вулиці Парижа?
І не лякає емоційна скрута
у трикімнатній європейській хижі!
Нема різниці з келиха чи фляжки
смакуєш ром у добру сотню років,
якщо пісні тобі співає пташка,
що надихає вже віки пророків!
Яка різниця – є в руці ліхтарик,
коли зоря горить на видноколі,
і не смертельно, в парі ти, без пари…
Але важливо – з ким ти ділиш долю!
18.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2023
Я закохався? Ні, не може бути!
Це нереально-дивовижний сон!
Одіти добровільно знову пута?!.
То лише виграє тестостерон…
Ти закохався у свою уяву! –
нашіптують зусюди голоси.
Гуртує свиту люципер лукавий
і так було завжди, у всі часи…
Я закохався чи сьорбнув отрути?
Можливо сон або самообман…
А може дідько усі карти сплутав?
Ні, то таки уже природний стан!
Люблю тебе до захвату, до болю,
вже полонить психоделічний рок…
І кожна ніч – побачення з тобою,
і кожен сон – мандрівка до зірок!.
16, 17.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Життя одне… У кожного одне –
інакше не було, нема й не буде!
І хай там що – колись воно мине…
І байдуже, що потім скажуть люди!
Частину більшу вже пройшов шляху,
а смак лиш починаю пізнавати…
Хоча не відчуваю я страху,
та жаль часу даремно марнувати.
І кожен день вже на вагу світил,
стікають по чолу краплини-миті,
тьмянішає зірок небесний пил…
Усе, усе не вічне в цьому світі!.
Життя одне… На жаль, всього одне.
У кожного своя Голгофа, Троя…
І лише той, хто вчасно це збагне,
його смакує щонайменший прояв!.
17.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
[i]Прихильникам загарбницької війни
московії проти України присвячую
[/i]
Яку тримаєш сторону, людино,
у вічній боротьбі добра зі злом?
Підтримуєш чию ти половину
і зігріваєш участі теплом?
Ненавиджу і юд, і лицемірів,
говорунів про сталий паритет…
То фарисейство в цім життєвім тирі –
тримати показний нейтралітет.
То єзуїтство, навісні зітхання,
облуда, що випалює дотла…
Нейтралітет у цім протистоянні –
то бути все одно на боці зла!
І доки існуватиме у світі
той піїтет по імені «ганьба»,
а зло плестиме підло рабства сіті –
триватиме ця вічна боротьба!
15.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2023
Низький уклін вам, добровольці,
подяка, шана, слава, честь!
Великим людям, просто хлопцям,
жінкам, дівчатам… Це не лесть.
Життя не шкодували, силу
усьому світу довели.
Вітчизну ви грудьми закрили,
спасли народ від кабали!
І нині мерзнете в окопах,
по лезу бритви кожен час.
Полями і по мінних тропах –
у бій за кожного із нас!
Хвала вам, воїни-солдати,
усім: живим і хто поліг…
Усім, хто міг не воювати,
але зробити це не зміг!
14.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023
Мені знедавна стала цілим світом
троянда мила, білі пелюстки.
Весною пахне – я чекаю літа,
та осінь посріблила вже виски…
Тендітний стан усе перед очима,
звисають русі коси із рамен.
Не розумію, в чому тут причина,
але чомусь пригадую Кармен…
Усе частіше хочеться літати,
навколо знов співають солов’ї…
Ой, жартівниця ця природа-мати!
Поглянь, чаклунко, на літа мої…
14.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2023
Не доля ружі стати цілим садом,
як і людині замінити світ,*
бо у житті усе занадто складно –
нас завжди манить недосяжний плід…
Але бувають все ж чарівні миті,
напевне так шикуються зірки…
Вони згори теплом у душу світять,
дарують море щастя на роки.
Те зоряне тепло сповняє серце
і падає до рук жаданий плід –
осінній блюз весни міняє скерцо,
до ніг встеляє неосяжний світ!.
12.03.2023
* Лише одна троянда може замінити мені цілий сад. Лише один друг може замінити мені цілий світ – Лео Бускалья.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2023
Подаруй мені усмішку, люба,
та думками на мить обійми
і вона, чарівна, білозуба,
нас врятує від царства зими!
Подаруй мені погляд ласкавий
і привабливий, радісний сміх.
Запроси до ранкової кави,
дай напитися чарів твоїх!
Подаруй мені щастя і ласку,
за кохання сварити зажди.
Запроси мене, люба, у казку
і лиши там уже назавжди́!
10.11.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
[i](роздуми у шевченківські дні)
[/i]
Дивлюся у небо і думу гадаю –
Чому Україна завжди була скраю?
Варяги, монголи, Литва, москалі –
все щастя шукали на нашій землі…
Усе у нас є: видатні чорноземи,
за клімат Творцю уклоняюсь доземно,
і хист до роботи і смак до життя,
та це не покращує наше буття…
Ми рвемся на волю, як птахи із клітки,
в Європу тікаємо… на заробітки,
співаємо жалібно, сльози ллємо…
Сорочку останню – і ту віддамо!
Чи ми не засвоїли часу уроків,
своїх шанувати не вмієм пророків,
не можемо втілити гідності план?
Лише на гіркий нарікаєм талан…
Чому нами правлять чужинці і зайди,
а ми по сирітськи плетемося ззаду?
Чому козакуємо лиш на війні,
а мирні часи – то уже в стороні?!.
Невже збайдужіли нам діти й онуки,
що долі їх кату ввіряємо в руки?
А те свої чада ховає до тилу
і густо лани укривають могили!
Дарма ми допіру волаємо – Боже!
Хто нам окрім нас у біді допоможе?!
Збираймо хоч залишки розуму разом
і виметем з дому всіляку заразу!
11.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023
Така велична і проста –
моя маленька балерина…
Обличчя миле і вуста,
тендітна мовби яворина!
Дитяча посмішка, чоло,
волосся світле, ніжні руки –
натхнення чисте джерело,
а мова ніби скрипки звуки!
Які стежини і шляхи
тобі стелися під ноги?
Здолала скільки бід лихих,
аби не збитися з дороги?
Нехай здійсняються умить
усі завітні сподівання,
ночами серденько щемить
лише від щирого кохання!
Бодай тече життя твоє
удаль блакитною рікою
і сонце завжди виграє
у хвилях щастя і розвою…
Аби співали у душі
зі скрипкою м’які валторни,
лунали щебетом вірші
лиш про кохання неповторне!
Бодай розвіється туман,
у небесах зійдуться зорі,
аби вибагливий талан
тонув лиш у любові морі.
І хай там що, душа співа,
бо всі підвладні часоплину…
Ти здатна на такі дива,
моя маленька балерино!
09.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2023
Взяла оброк і з тебе люта Вічність,
заповнює проклята власний хлів…
Як Леонардо із середньовіччя,
палав зорею, а не трутом тлів!
У розпалі, на жаль, жнива скорботи,
московія збирає урожай…
Колючого не пожалів би дроту –
ізолювати людожерів край.
У пам’яті лишається відвага.
розсудливим ти був не по роках…
Втамуємо іще на помсту спрагу –
орду чекає неодмінно крах!
Іще діждуться орки суду Лінча
і забавкою видасться бойкот,
бо снитимуться їм такі да Вінчі
та неповторний український код!
08.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2023
А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.
Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.
А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!
Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!
07.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2023
Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.
Є у весни чарівна мить,
сказати просто – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.
І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!
05.03.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2023
[i](роздуми в прощену неділю)
[/i]
Ну що простити можеш ти мені?
Скажи на милість, що тобі я винен?
У тебе світу – все, що у вікні,
і зліплено усе з одної глини…
Але у мене бачення своє:
добра і зла, покори і сваволі…
У кого хоч маленька совість є,
той не розіб’є і чужої долі.
У кого є хоча б мала душа,
хоча б краплина честі, власні діти,
той після себе бруду не лиша,
аби прощення потім не просити.
Я не тримаю в серці всякий «хлам»,
ніколи зла нікому не бажаю.
Лише борги тихесенько роздам
і про образи миттю забуваю!
26.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Темніє… Блимає свіча,
накрили сутінки оселю.
Вогонь на припічку зачах
і лізуть думи невеселі…
В трубі відлунює орган,
йому вторує сумно скрипка.
Нічний лютує ураган,
немає тиші і на дрібку!
Нуртує, крається, скимить,
гасає по воєнних тропах…
Не покидає і на мить
питання – Що там у окопах?!
А на війні – як на війні.
Біда нещадно рве країну
і сірі тіні на стіні
снують уперто павутину…
27.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023
Замела, засніжила, завіяла,
захурделила знову зима
і сніжинки полинули віялом,
та назустріч ідеш недарма.
Твої очі смарагдами світяться –
не страшні заметілі, мороз!
Ще на вербах розпустяться китиці,
ще весняних діжде́мося гроз.
Килими із конвалій і півників
нам постелить під ноги весна
і полями лілових підсніжників
поведе у безмежжя вона!
25,26.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2023
Не пропонуйте власну правду
тому, хто має вже свою:
світлини, фільми і естраду
чи стукіт серця… у бою.
Її уже не замінити,
не поєднати у одну…
Ми кров’ю сплачуємо мито,
аби закінчити війну!
І неодмінно перемога!
Кому потрібен інший мир?
Своя нас виведе дорога
і свій по духу командир!
Не пропонуйте рідну мову
тому, хто вам уже не брат,
бо там далеке щире слово,
де у душі живе Пілат…
16.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2023
Послухай-но, як б’ється серце ночі,
із молотом ковадло йдуть у тан.
Коротку тишу неупинно точить
струмками крові, що тече із ран…
Із ран-зіниць знекровленого міста.
Руїни укриває чорна мла,
але чекай на вибухів намисто –
між хмарами ховається «Орлан»…
Послухай-но, як б’ється серце ночі,
що місто приголубила на мить…
Лише склепив боєць червоні очі –
нехай герой ще трішечки поспить.
15.02.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
Невдовзі презентація… ескізу, –
художник початківець заявив.
Лунатимуть сонети і репризи,
доволі перлів із музичних нив.
Шедевр одіну у багату раму,
підрамник пофарбую в золотий –
не пожалію сили я і краму,
аби престиж не підірвати свій!
Останнім часом творча катастрофа
мене спіткала неабияка…
Пишу полотна, як поети строфи –
вже завтра презентація… мазка!
11.02.2023, автобан Братислава – Прага
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
Із берегів Дніпра-Славути Ніка
мов донька Аполлона, Еврідіка,
між німфами прикраса із прикрас –
тебе давно чекає Свети Влас!
10.202023, Сонячний Берег, Болгарія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023
[i](не від Саші Чорного, а моя відповідь
«помішаному» Василю Михайлищуку
на його вірш без назви)
[/i]
Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.
І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.
Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.
А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!
Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!
09.02.2023, Сонячний Берег, Болгарія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023
Актор із тебе нікудишній,
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…
01.02.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2023
Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
скажу «спасибі» я… не Богу.
Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,
і рев гармат на горизонті…
І тим, що понесли життя
у вічність по небесних сходах,
кому не буде вороття –
бійцям од заходу до сходу…
Ще буду дякувати тим,
у них стояв хто за спиною
впродовж холодних, лютих зим,
не переймаючись собою…
Наповню келихи вином
і запрошу близьких та друзів.
І будем пити за одно –
що ми позбулися ілюзій.
Що спекались таки «братів»
і їх іудиних обіймів,
та відділили всіх кротів,
аби лишилися надійні.
Не пожаліємо вина
за світу братню допомогу.
Осушим келихи до дна
всі як один і вкупі з Богом!
28.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023
Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому безмір є:
один себе лише кохає,
а інший інших пізнає…
Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…
У того кванти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!
У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біном…
Із них виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.
Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт і знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!
27.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2023
На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!
Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!
Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!
Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обертав крадіжку би у сміх!.
24-27.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2023
Настала зимонька-зима
і завітала не сама –
несе з собою білий сніг.
Не дрібку – цілий міх!
Зимова казка на поріг,
уже позаду Новий рік.
Мороз малює на вікні
гірлянд рясні вогні.
А сніг іде, а сніг іде…
Яке майбутнє завтра жде?
Що подарує мені сніг,
що падає до ніг?.
Він укриває діл, і луг.
Усе світлішає навкруг
і крига річку покрива –
зима несе дива.
Одівся в біле сірий ліс,
осінніх непомітно сліз.
Усе, від липи до сосни,
заснуло до весни.
А сніг іде, а сніг іде…
З тобою нас що завтра жде?
Що принесе чарівний сніг,
що тихо ліг до ніг?.
21.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Епоха ціла одійшла у вічність…
Іде на небо сотенний УПА
у сотню років. Дійсно символічно,
сльоза додолу падає скупа.
Усе життя він посвятив звитязі,
домівкою йому був рідний ліс.
Десятки літ ще потім у «гулазі»
скитався українець Кривоніс!
Незламність і свобода для героя –
не звук пустий, не просто сірий дим.
За Україну він стояв горою
і назавжди залишиться таким!
18.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2023
Ти там уже, де вічна тиша,
де вічний спокій, інший світ…
Де за межею морок ли́ше,
лише́ мовчання в безмір біт.
Відкритим був, не лицемірив
в житті, у пісні і кіно,
а у добро нестимуть віру
і Бенджамен, і Міміно…
Лунатиме приємний голос
ще не один десяток літ.
Ти викохав сумління колос,
аби добрішав цілий світ!
16.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2023
Пече в грудях, на серці камінь
і очі застилає пил –
я з перебитими руками
лежу в руїнах поміж тіл…
Сусіди рядом, діти, внуки,
хто стогне ще, а хтось помер…
Невже?. Невже оті тварюки
і далі житимуть тепер?!
Бомбити будуть і надалі
цинічно неповинний люд…
Немає більших аномалій,
ніж цей злочинний план іуд!
Куди ж ти дивишся, суспільство?
Нас убиває терорист!
Чи нині вже оте насильство
лише маневр, військовий хист?!
Це ж геноцид всього народу,
найтяжчий злочин на Землі!
Кому останеться свобода,
як він розтане у імлі?!.
Чому піджали тихо крила,
немає досі дій твердих?
Адже щитом живим закрила
вас Україна від орди!.
Немає честі в супостата,
сьогодні ми, а завтра – ви!
Народам світу треба встати
і захиститись від москви!
15.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971026
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2023
[i] Пам'яті жертв рашизму
14.01.2023 у Дніпрі
[/i]
Сиділа поміж небом і землею,
трималась мужньо із останніх сил.
Лише одна з родини усієї
і уціліла. Різав очі пил…
В одній кофтині взимку, на морозі,
над головою нависа стіна.
Землі сама дістатися не в змозі
і тільки думка – Боже, я одна!
Ні, з-під завалів стогін долинає,
дев’ятий поверх аж на п’ятий ліг…
Невже?. Невже моїх уже немає?!
А з неба падав новорічний сніг…
Усе змішалось: крики і сирени,
криваві плями прямо на стіні…
Холонуть крові залишки у венах,
а треба не коритися війні!
І ось нарешті рятівна драбина
зі скреготом схилилася до ніг.
Майнула думка – може не загину!
А з неба падав новорічний сніг…
14.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2023
Світять зорі з високості,
під ногами сніг рипить.
Новий рік до нас у гості –
вже дістанеться за мить!
Не такий уже і новий,
другий тиждень добіга…
То не лист тремтить кленовий
з репродукції Деґа.
То сніжинки-танцівниці
закрутили Коляду.
Зазирає у світлицю
рік старий не до ладу…
Вдруге поспіль засівання
долинає звідтіля –
вкотре із самого рання
все вітають Василя!.
Та неповною картина
нам явилася б, атож,
аби кожну Василину
не вітали ми також!
І лунають віншування
щиросердні звідусіль.
Їх приймають спозарання
Василина і Василь!
Але ми піднімем планку
і зустрінемо Меланку,
що накинула хустину
і прохає на гостину!
13.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2023
Нарешті повертаєшся додому…
Не зі щитом, на жаль, а на щиті.
Вже весняного не почуєш грому
і верби не побачиш золоті…
Ти, друже, у краю, де вічна тиша,
де не співають рідні солов’ї.
Не набереш уранці, не напишеш,
не розповіш про радощі свої…
І там таких зібралося немало,
хто не чекав, а московита бив…
Не осягнуть широкому загалу,
як щиро Україну ти любив.
У нас і далі йдуть бої криваві –
найкращі умирають за життя!
Зустрінемося ще, на переправі…
Ти переміг, ступивши в небуття!
08.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023
З народження москва була ордою,
кривавим станом розбрату і зла.
Усе тягла і добувала боєм,
куди рука кістлява досягла.
Куди дістали клешні загребущі,
що працювати не хотіли геть,
що сіяли не мир і райські кущі,
а ворожнечу, ненависть і смерть.
Рубала крила, голови і душі,
сікла під корінь татів і братів.
Завоювала одну шосту суші,
моря ж і океани – поготів.
Загарбала історію і мову,
кріпачила учених і народ.
Брехню і силу клала у основу
і не жаліла ницим нагород.
І нині прагне володіти світом,
підступності своїй не має меж –
скажені пси у неї за еліту!
Не вистачає миру їм?. Еге ж!
Державою керує путлер-шайка.
Цинізм з брехнею – то її єство.
Різдвяне перемир’я – лише байка,
як тільки ширма і саме різдво!
06.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2023
Вечірнє сонце падало за обрій,
у злото фарбувавши небосхил.
Окрилювали образи хоробрі
і віяло волосся замість крил…
Гармонія з гормонами мішались,
бентежили уяву кожну мить.
Кому в житті не вистачало шалу –
і нині щедро божевіллям снить.
05.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023
Застигла мовчки скрипка у руці,
смичок повис із нею непорушно…
Хоча закрила серця свого мушлю,
та перла все ж котились по щоці.
Вони спадали на холодний сніг
і зігрівали чарівну троянду,
оспівану не менш чарівним ямбом,
що до сюжету мелодійно ліг.
04.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2023
Воно нас заморозити хотіло –
бомбило Україну день і ніч,
старалося убити душу й тіло,
та ми живем під миготіння свіч.
І тут зима з весною подружились,
тепло розподілили на обох.
Вам, нелюди, такого і не снилось,
бо з нами правда, віра, навіть Бог!
30.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2023
Усе умовності, не більше…
Реальний лише часу біг.
Старий уже на ладан дише,
а Новоліття – на поріг!
Стрімке життя летить по колу
і кожен грає власну гру.
Не всі ми сядемо до столу,
відмірявши черговий круг…
Розвіється попід ногами
полів затоптаний ковил.
З роками меркнуть долі драми,
лишається від тіней пил…
Усе умовності… Не більше!
Як дійсність полином гірчить,
фантазії уява пише…
Реальна – лише часу мить!
31.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2022
Крутиться повагом Коло Свароже,
день приростає опісля Різдва.
Сонця народження – свято Дажбоже,
Велес у променях, інші дива!
Три калачі на столі у світлиці,
поряд узвар і пшенична кутя.
Дідух з обжинків на чільному місці,
пам’яті предків і символ життя!
Далі Великдень – весни рівнодення,
літо, Купала і Сонцеворот.
За Світовидом й осіннім натхненням
знов Колядою віншує нас Род.
Чом полишили ми рідні пенати?
Вкрав Корочун чарівну Коляду?.
Варто прадавнє своє пам’ятати,
аби не ковзати, як на льоду!
Крутиться, крутиться Коло Свароже…
29.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022
Все як завжди: виживає спритніший –
цнотами хто розфарбовує зло…
Хитрощі нову історію пишуть,
хвацько цинізмом ґрунтуючи тло.
Біле і чорне змішались у сіре…
Сірістю голови сповнені вщерть!
Ласа підлота підкорює віру,
все поглинає мерзи коловерть.
Підлості ницій скорилася сила.
Криза чекає невдовзі? Колапс!
Як не розправимо зранені крила
і не відновимо власні вітрила –
ця кучерявість зацейкає нас.
27-29.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022
Ти обернулась і пішла,
із вуст не впало жодне слово…
Хоча і не бажала зла,
про більше не було і мови.
Не знала, що сказать мені
чи говорити не хотіла,
та усмішка, як уві сні,
тоді окрилено злетіла!
Перед очима до сих пір
казково-незабутній вечір
на фоні незрівнянних гір
і чарівні дівочі плечі…
29.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022
Хмари, море, бірюза,
пляж піщаний під ногами.
Десь на обрії гроза,
а у серці – сонця гами…
Стелить лагідно прибій
сивиною криті хвилі,
а п’янкий кумач надій
за собою зве у вирій…
28.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2022
[i](усмішка)[/i]
Поезія – це явище буденним
останнім часом стало майже всім…
Римують, пишуть ледве не щоденно
годинами – по п’ять, а то і сім!
Закинули мелодії і ноти,
їм лише слова музика луна…
Уже не мислять іншої роботи,
але читаєш… Форма – де вона?
Де слово, що відлунює піано,
і сила думки, що як грім гримить?
Де змісту суть, що з глибини фонтаном
підносить незборимо у блакить?!
Поети, композитори, естети,
цим опусом я що хотів сказать –
пишіть свої елегії й сонети,
коли уже не в змозі не писать!
Але коли ослабла сила волі
і строчаться шедеври, що гриби –
не поспішайте спокушати долю
і зачекайте… хоч би три доби!
24.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2022
Сіється з торби морозяне пір’я,
вечір святий поспіша на поріг.
Носяться пес із котом по подвір’ю,
силяться місяць схопити за ріг.
Падають тихо додолу сніжинки,
лине усюди гучна коляда.
Ярко засяяла після спочинку
в небі зимовому перша звізда.
Таїнство має невдовзі звершитись,
чуда чекають дорослі й малі.
Сяє смарагдами зоряний ситець –
свято сьогодні на цілій Землі!
24.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969196
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2022
Нарешті, орку, ти свого добився
і виконав агресора устав.
Хотів землі ти так, що з нею злився
і гумусом для ґрунту Нені став!
24.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022
Зима, мороз, колючі хуртовини
і яблуня у кризі за вікном.
Плоди червоні у таку годину
уже опасти мусили давно…
Але висять, вчепилися у гілля
і кумачем вітають небосхил.
Усупереч агресії свавіллю
триматися їм вистачає сил.
Отак і ми невтомні – попри грози
тримаємося міцно за життя.
Нас не страшать ні зими, ні морози,
і гріє віра в світле майбуття.
Ще добавляє стійкості надія,
що маяком у темряві зорить.
Нас не зламати, не убити мрії,
ми кріпнемо у битві кожну мить!
22.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2022
Побажайте мені перемоги!
Не добробуту, щастя чи чар.
Вогнегасника у допомогу –
потушити в країні пожар.
Ще мітлу із колючого терну,
аби сміття із двору мести.
Як багато допоки ми терпим,
що мішає іти до мети!.
Подаруйте мені ту надію,
що Вкраїну стражденну спасе.
Я про це лише марю і мрію.
Мир в наш дім тільки це принесе!
Побажайте мені перемоги
й міркувати, нарешті, почнем!
20.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2022
Усіх сердечно я вітаю,
хто носить ім’я Миколая,
У кого батько Миколай
і дід, і прадід!. То не край:
хто має сина чи онука,
але і то не запорука,
аби зібратися гуртом
і святкувати за столом
чи в бліндажі, чи у окопі,
у Україні чи Європі…
Усім, хто щире серце має,
всього найліпшого бажаю!
А особливо нашим хлопцям,
що у війни страшній толоці
боронять нас і цілий світ!
Дай Боже щастя їм, без бід
здобути славну перемогу,
а ще – до отчого порогу
вернутися усім живими!
Аби ніякі люті зими
не дошкуляли їм тепер,
а той недомірок помер!
Ой, вибачайте, що у свято
бажаю ланцю смерті свято,
нехай пробачить мені Бог!
Ні, не помер, а просто… здох.
19.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2022
Так буває в житті… Так буває –
щось пішло не туди чи не так.
Не співає душа, не співає,
і зібгалося серце в кулак…
Стиснув зуби, човпеш манівцями,
зльодяніло усе навкруги…
Лише думи снують горобцями
і укутують душу сніги.
Десь поблискує тьмяно свічадо,
пробиваючись через імлу…
Полюбляю писати ночами,
у планиди сховавшись в тилу.
Але буде весна, я це знаю,
і проміння розтопить сніги.
Коли серце шалено кохає,
це йому, зазвичай, до снаги!
Так буває…
17.12.2022, Ліберець, Чехія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968630
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2022
З Новим роком, моя Коломиє!
А знедавна уже не моя…
Як любив і жадав тебе, мріяв –
ну нарешті, родина, сім’я!
Та не зладилось… Хто у тім винен?
Може я, може ти, а чи хтось…
Не вартує шукати провину,
як за маревом все женемось…
На подобу полюємо, образ,
на уяву чи зоряний пил,
але доля дарує у бонус
чарівне мерехтіння світил…
З новим щастям, новими думками!
Час на місці іще не стоїть,
але істинна дружба з роками
лиш міцніє, і свято – за мить!
З Новим роком, моя Коломиє!
Залишайся такою, як є.
Хай здійсняться несправджені мрії
і зігріється серце моє!
15-17.12.2022, Ліберець, Чехія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2022
Сіріє… То не ранку закид.
Сіріє – ніч іде на захід.
Сіріє, затухають зорі.
Сіріє, світ стає прозорим…
12.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2022
Світає… Ранок на порозі.
Світає – день уже в дорозі.
Світає кусень небокраю.
Світає… Ніч іде до раю…
11.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2022
Темніє… Зорі в високості.
Темніє – сон іде у гості.
Темніє… Люди – у оселі.
Темніє – ніч ховає землю.
08.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2022
[i](продовження подій, змальованих у новелі «Кукурудзяне поле»)
[b][/b][/i]
Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора року і він уже кілька місяців не брав до рук милиці, йому ще доводилось докладати неймовірних зусиль, аби не виглядати інвалідом. Особливо принциповим для майора Чернія це було під час зустрічей зі своїм командуванням та складом медичної комісії. Зокрема, коли вирішувалося питання щодо можливості його повернення на фронт і виконання обов’язків командира розвідувальної роти.
Ховаючи міцно стиснуті зуби за приємною посмішкою, Андрій напружував усю силу волі, аби невимушеною поведінкою переконати оточення у повному відновленні функцій своєї ноги. Тільки молода дружина, найкраща у світі жінка із дещо незвичним іменем Орися, а ще батьки та найближчі друзі, знали, чого йому коштує ота легкість. Але більше за всіх дивувалися хірурги, які колись протягом кількох годин поспіль пришивали йому ліву ступню, відтяту уламком ворожої міни на полі бою. Після закінчення хірургічної операції обидва медики були майже переконані, що шанси на збереження кінцівки у їх підопічного мізерні, незважаючи на те, що вони зробили все можливе, і навіть неможливе, аби доказати протилежне.
– Дуже багато часу минуло, – скрушно хитав головою провідний хірург.
– Та і умови зберігання органу були надто несприятливими, – погоджувався з ним колега-асистент.
Але як же вони були приємно здивовані, коли молодий організм, незважаючи на всі невтішні прогнози, почав перемагати і ступня поступово стала приживатися. Кожен із лікарів щоденно забігав до палати, аби особисто поглянути на стан хворого. Навіть перев’язки тоді ще капітанові робили не медсестри, а хтось із них особисто, а то і обидва разом.
– У мене це перший такий тяжкий випадок, – говорив один.
– У мене також. Дай бог, аби він зміг ходити без милиць, – підтримував його інший і колеги знову йшли до палати, аби вкотре оглянути Андрієву ногу.
Ще більшим було здивування хірургів, коли через рік їх щасливий пацієнт якось заскочив до обласної лікарні імені Мечникова, аби відвідати пораненого на фронті одного зі своїх однополчан. Прямо на ганку хірургічного відділення він зіткнувся зі своїми благодійниками, які вийшли зробити пару затяжок поміж численними операціями.
– Ти диви!. – тільки і вимовив один, побачивши, як легко, без будь-яких милиць, Андрій підіймається сходами.
– Очам своїм не вірю! – не втримався від здивування інший і обоє радо привіталися з молодим усміхненим майором.
Той не проминув скористатися нагодою і ще раз подякувати одним із кращих представників медицини, яких він знав у своєму ще не досить тривалому, але вельми насиченому різними подіями, житті. Знали б ви, чого мені вартує ця легкість, – мило усміхаючись, думав при цьому Андрій.
Якось уже пізньої осені, коли небо затягнуло густими хмарами і кілька днів ішов дрібний холодний дощ, майор Черній отримав терміновий наказ – силами свого підрозділу виявити і знищити склад боєприпасів ворога. Необхідність вирішення цього питання була настільки нагальною, що командування не мало можливості чекати на покращення погодних умов.
Оскільки у таку складну погоду кібервідділення розвідроти було не в силі допомогти дронами, виникала потреба задіяти одночасно кілька диверсійно-розвідувальних груп. Попередньо порадившись із командуванням полку, ротний наказав своєму заступникові, капітанові Буркуту, зібрати надвечір командирів усіх підрозділів та їх заступників, аби особисто поставити завдання кожній із груп та скоординувати їх дії.
– Наша ціль – склад боєприпасів ворога, – почав спокійно майор Черній, коли двері бліндажа закрились за останнім учасником наради. – Його необхідно виявити і знищити своїми силами. В разі неможливості – підключити полкову артилерію, а то і армійську авіацію. Першою через лінію фронту іде диверсійно-розвідувальна група у складі двох відділень взводу «раз». Вихід через чотири години. Очолює групу заступник командира взводу молодший лейтенант Юхименко, – продовжував у тому ж дусі майор.
– А чому Юхименко? – досить очікувано вихопилося у командира першого взводу старшого лейтенанта Миколайчука.
– Дослухаєш до кінця – зрозумієш, – не забарився з відповіддю ротний і, ніби нічого не сталося, вів далі. – Першочергова задача першої групи – виявлення місця розташування складу та повідомлення його координат на базу.
– А що нам робити далі? – не втримався не менш гарячий Юхименко.
– А далі – педалі! – тут же, не без гумору, парирував майор і повернувся до суті. – Наступної ночі під орудою командира взводу «два», лейтенанта Шевченка, вирушає друга ДРГ. Її завдання буде залежати від оперативної ситуації. В разі відсутності позитивних наслідків пошуку першої – виявлення місцезнаходження складу. В іншому випадку – розвідка і відвернення уваги ворога від ДРГ взводу «три», яка вийде через пару годин після групи Шевченка. Основна і єдина задача третьої групи – ліквідація складу. Перша і друга групи на заключній стадії операції – допомагають третій, прикривають її і допомагають вогнем та маневром. Запитання є? – завершив ротний уже в повній тиші.
– Є, – піднявся Миколайчук. – Хто поведе ДРГ «три» і її склад.
– Ти і поведеш, у складі третього взводу, підсиленого одним відділенням свого підрозділу, а також очолиш командування всією операцією на завершальному її етапі, – без жодної паузи відповів ротний. – Заступником піде комвзводу «три» – старший лейтенант Пискун. Він же, у випадку форс-мажору, візьме на себе твої повноваження. Гадаю, присутнім зрозуміло, що формат третьої ДРГ обумовлений надзвичайною важливістю завдання, виконання якого покладається на тимчасово створений підрозділ. Про всяк випадок додатково обдумайте варіанти знищення об’єкта кожною групою самостійно, – додав майор.
Після цього у бліндажі запанувала мертва тиша. Було добре чути, як десь під дерев’яним настилом якась зголодніла миша намагалася гризти залишки армійського сухаря, що уже нарівно міг би конкурувати з наждаком. Навіть невтомний Юхименко, схиливши голову, мовчки чухав потилицю.
– Такого масштабного завдання для розвідроти я не пригадую з чотирнадцятого, – нарешті порушив мовчанку капітан Буркут. – Дозвольте мені піти з хлопцями, – звернувся він до ротного.
– Ні, це зайве, – спокійно, але твердо, відповів той. – Ви ж, товаришу капітане, розумієте, що в цьому випадку вам доведеться, як мінімум, очолити одну із груп. Окрім того виникає необхідність вносити відповідні корективи щодо алгоритму її комунікації з іншими ДРГ на завершальному етапі операції. До того ж тут ви будете навіть потрібнішим, – переконливо і майже лагідно завершив ротний.
Майору не хотілося зараз говорити, що він волів би радше самому вести хлопців на це неймовірно складне і небезпечне завдання, ніж довірити керівництво своєму заступнику, який весь час займався переважно штабною роботою. Тільки фізичний стан не дозволяв Андрієві очолити третю групу особисто.
– Ясно, як накажете, – також спокійно відповів заступник і знову присів на своє місце.
– Решті все зрозуміло? – знову запитав учасників наради командир роти.
– Дозвольте, – якось нерішуче піднявся взводний Миколайчук.
– Що у вас? Говоріть, – заохотив його майор, але перейшов уже на більш офіційний тон.
– Я хотів запропонувати, не розпорошувати моє відділення в складі ДРГ «три», а навпаки, в разі необхідності, підсилити його відповідною кількістю бійців третього взводу.
– Проти цієї пропозиції у когось є заперечення? – звернувся до присутніх ротний, а коли комвзводу «три» і його заступник не відгукнулися, продовжив. – Гаразд. Ви командуєте всією групою, сам і вирішуйте. Я тільки порадив би узгодити конкретні деталі уже самостійно. Головне, аби всі розуміли один одного з напівслова.
Оскільки більше запитань і пропозицій не надійшло, ротний відпустив учасників наради, а сам пішов оглянути, як іде підготовка до операції. Дійсно, такого масштабного і відповідального завдання він не міг пригадати з самого початку війни з московією. Вже більше тижня ходили уперті слухи про плани наступу загарбників на їх ділянці фронту. Це підтверджували і радіоперехоплення та інші розвіддані. Тому знищення ворожого складу боєприпасів якщо не зірве їх наступ у найближчий час, то, принаймні, спасе не одну сотню, а то і добру тисячу, життів українських воїнів, – розмірковував дорогою Андрій.
Пізно увечері наступної доби майор Черній стояв біля грубого, нашвидку збитого із нетесаних дошок, столу, з головою занурившись у роздуми. Перед очима у ротного лежала оперативна карта району бойових дій і його думки линули на інший бік фронту, до хлопців. Уже минуло більше двадцяти годин, як перша група вирушила на завдання, а від них ні звуку. Командир відкидав версію мовчазного провалу операції, а тому висновок у нього був лише один – поки що не знайшли. Годину тому він особисто провів групу лейтенанта Шевченка і за пару годин чекав виходу третьої. В її складі мав іти друг дитинства ротного – Льоня Костенко.
Вони виросли в одному дворі. Разом грали в футбол, училися в одному класі. Строкову пощастило служити в одній військовій частині. Майже одночасно пішли на фронт, коли в чотирнадцятому пацаки напали на Україну. Рік тому Льоня був свідком скромної церемонії реєстрації шлюбу з Орисею – ангелом-спасителем Андрія, а нині матір’ю його первістка і найчарівнішою жінкою у світі. На честь свого найкращого друга ротний, звісно за погодженням із дружиною, навіть свого сина назвав Олексієм.
По великому рахунку Льоня сьогодні не мав іти у тил до ворога, оскільки за кілька тижнів до цього у нього відкрилась недолікована виразка шлунку. Андрій кілька разів звертав увагу, як старшина Костенко п’є тихцем рекомендовані лікарем пігулки, та коли якось сказав йому про це, той лише знизав плечима і запевнив, що уже все в порядку, а «колеса» ковтає виключно з метою профілактики. Оскільки штатний снайпер його відділення ще не повернувся зі шпиталю і замінити його було більше ніким, довелося включити старшину до складу третьої групи.
Невдовзі підійшов її командир і доповів про готовність підрозділу вирушати на завдання.
– Як старшина, – поцікавився ротний.
– Чесно кажучи, товаришу майоре, не подобається мені його стан, – понизив голос Миколайчук. – Якийсь він блідий і при першій же нагоді намагається присісти, а то і прилягти.
– Гаразд, шикуй групу. Я зараз буду, – так же неголосно промовив ротний і пішов у пітьму.
Він тихо, ніби кіт, у повній темряві дістався розташування першого взводу і обережно зазирнув усередину приміщення. В протилежному кутку імпровізованої казарми, біля вікна, скрутившись калачиком, на тапчані лежав старшина Костенко.
– Що, братику, прихватило? – співчутливо запитав Андрій і торкнувся плеча друга.
– Так, невчасно шлунок звело, товаришу майоре, – не підіймаючи голови, насилу вимовив Льоня.
– Давай потихеньку збирайся, вранці поїдеш до медсанбату, а потім у шпиталь – якось задумливо, але твердо, промовив ротний і поволі взяв снайперську гвинтівку старшини, що стояла тут же, біля стіни.
– Але ж мені потрібно з хлопцями на завдання… – насилу підіймаючись на ноги, пробував виправдовуватися Льоня.
Він було потягнувся правицею за розгрузкою, що лежала поряд із тапчаном, прямо на долівці, але ротний випередив його. Андрій спритно підхопив товаришевого «броника», поклав його на пустий ящик від боєприпасів, що служив старшині тумбочкою. Далі він зняв з себе портупею і акуратно одягнув розгрузку. Друзі були майже одного зросту і комплекції, а тому все підійшло якнайкраще.
– Що за жарти? – здивовано промовив Льоня, але Андрій рішуче обірвав його.
– Ти залишаєшся. Це наказ. Негайно розбуди капітана Буркута і скажи, хай біжить на передок – у вишневий садок.
– Слухаюсь, товаришу майоре, – перейшов на офіційну мову старшина і, наскільки міг швидко, посунув у напрямку запасного командного пункту роти.
Раптом він зупинився і повернув назад. Андрій теж пішов йому назустріч.
– Що трапилось? – запитав він.
Льоня мовчки обійняв його, витяг з кишень бушлата два своїх фірмових «лимони», які він завжди брав із собою на завдання, і простягнув другові.
– Візьми, братику, про всяк випадок. Хай тебе наш Велес береже і мої талісмани, – тихо промовив він і поклав обидві гранати в уже простягнуті Андрієм долоні. Після цього старшина поспіхом опустив голову, повернувся і пішов геть, аби друг не помітив його зрадливої сльози, що все-таки встигла зволожити рідну українську землю.
Той подарунок мав свою давню історію. Це трапилося ще влітку 2015-го. Уже були написані кров’ю героїчні сторінки оборони Іловайська, Дебальцевого та Донецького аеропорту, хитросплетіння яких доведеться досліджувати і оцінювати не один десяток років досвідченим та незаангажованим фахівцям.
Якось із чергового рейду в тил до сепарів не повернувся товариш старшини Костенка – сержант Головня. Вони здружилися ще під час навчання у автомобільному технікумі. Навіть їх ліжка в казармі стояли поряд, а свого другого сина старшина назвав на честь Володимира.
На труп Головні випадково натрапила інша група, що ходила на завдання буквально через пару днів. У її складі був і старшина Костенко. Схоже, що ті нелюди спеціально кинули розтерзане тіло на видному місці з метою залякати наших бійців. Ніяких подробиць старшина тоді не розповідав, але заявив категорично, що в разі чого – у полон живим не здасться. Пізніше зі слів інших учасників групи стало відомо, що сепари жорстоко познущалися із сержанта: викололи очі, обрізали вуха і статеві органи, а також розпороли живіт та набили його землею. Довелося тимчасово похоронити його неподалік, на тимчасово окупованій території.
Після того випадку Льоня десь знайшов балончик монтажної піни і ретельно покрив нею дві гранати Ф-1, широко відомі в народі як «репанки» або «лимонки». Коли піна добре висохла, він старанно відшліфував їх поверхню наждачним папером, а потім кілька разів пофарбував у жовтий колір. Вийшло настільки природньо, що розвідники не раз попадались на гачок, плутаючи ті «лимонки», які без запалів красувалися прямо на підвіконні, біля ліжка старшини, з натуральними лимонами. І не трапилося жодного випадку, аби, йдучи на завдання, Льоня не вішав собі на пасок ті «лимони». Згодом побратими жартома прозвали їх талісманами старшини.
Уже дорогою до вишневого саду в Андрія несподівано завібрувала мобілка. Хто б це міг бути у таку пізню пору, – майнула бентежна думка, оскільки його «фронтовий» номер знало вельми обмежене коло осіб. Він зупинився і витяг з кишені телефон. Кохана – світилося на екрані. Натиснувши зелену кнопку, щільно притулив апарат до вуха, але динамік мовчав. Десь здалеку долинав голос Орисі, але потім вона озвалася голосніше.
– Вибач, любий, що не дочекалася твого дзвінка. Не втрималась, аби не поділитися радістю – наш Олексієчко щойно вимовив перше слово!
– Вітаю, кохана! Мама? – не сумніваючись у характері відповіді, швидше задля порядку, запитав Андрій.
– А от і не вгадав! – як мала дитина тішилася дружина. – Тато! Мій любий тату, – задоволено майже прокричала Орися.
– Я вас люблю! Дуже-дуже! – посміхаючись у темряву, лагідно промовив щасливий батько і чоловік, після чого вимушено закінчив розмову без жодних пояснень.
Вона все знає, вона все розуміє, вона найкраща у світі! – подумки розмовляв Андрій сам із собою, а щаслива посмішка осявала йому стежку аж до самого нуля.
Коли екіпірований для походу майор Чорний зі снайперською гвинтівкою в руці підійшов до групи, що вишикувалась у вишневому саду одного із порожніх обійсть на околиці закинутого села, він побачив непідробний подив у очах своїх підлеглих.
– Старшина йти не може. У нього кровотеча, відкрилась виразка шлунку. Я іду за нього, – коротко, аби виключити зайві запитання, повідомив ротний.
– А як же командування ротою?. – якось невимушено вихопилося у комвзвода «раз».
– По-перше, для подібних випадків є заступ, який он уже мелькає поміж дерев, а по-друге, практично весь боєздатний склад роти на завданні і старшину замінити просто ніким. До того ж капітан Буркут тут добре справиться і без мене, – перевів усе на жарт майор і напруга майже спала.
Він простягнув захеканому заступнику свою потріпану часом і війною польову офіцерську сумку, зразка Другої світової, яку той підхопив майже находу. Далі ротний зняв свої погони, шеврон та кокарду і поклав їх зверху, після чого повернувся обличчям до строю.
– Нічого не міняється. Старший групи – старий лейтенант Миколайчук. Я лише прикриваю вас при переході лінії фронту, а там побачимо.
Непроглядна ніч щільно притислась усім своїм тілом до мокрої землі. Низькі хмари щедро сіяли мрякою зверху. Ішли обережно, колоною по-одному, аби уникнути зайвого ризику випадково наткнутися на розтяжку. Поодинокі освітлювальні ракети ворога, які для розвідників слугували відповідним орієнтиром, були ще далеченько, але з кожним пострілом ракетниці вервиця поспішно припадала до слизької поверхні третьої планети.
– Ну і погода, краще на придумаєш, – майже прошепотів ротний.
– Так, – погодився комвзводу «раз», відділення якого замикало групу, – але мені видається, що небо невдовзі заплаче ще сильніше.
– Не каркай, – усміхнувся майор і, уважно вдивляючись у темінь по обидва боки, відстав на кілька десятків кроків.
За годину успішно подолали досить умовну лінію фронту. Невдовзі вийшли на невеликий закинутий хутір. Півтора десятки напіврозвалених будинків. Жодних ознак присутності живої людини. Одначе, з огляду на безпрецедентну важливість операції, вирішили обійти виселок стороною. Коли уже остання хата залишилася позаду, на околиці несподівано загавкав собака. Тут же вгору злетіла освітлювальна ракета, потім друга. Чи то хтось із колони не встиг своєчасно притиснутися до землі, чи про всяк випадок, але із вікна крайньої хати раптом застрочив кулемет. «Трасери» віялом розлетілися прямо над головами хлопців. По характеру вигуків Андрій зрозумів, що їх помітили. Тут же до РПК доєдналось кілька «калашів» і орки довгими чергами стали методично прочісувати покриту невеликими кущами ділянку балки, де залягла група.
– Накажи Пискуну, хай при найменшій нагоді веде групу далі, а ти зі своїм відділенням залишайся на випадок, якщо ворог спробує їх переслідувати, – сказав на вухо Миколайчуку ротний, мимоволі скоригувавши свій же алгоритм щодо загального управління ДРГ.
Але цей коректив виявився дуже вчасним. Не встигли хлопці відповзти на якусь сотню метрів, як на попередньому місці стали вибухати міни. Освітлювальні ракети, ніби шуліки, постійно висіли над балкою. Загалом кілька десятків мін квадратно-гніздовим способом добряче зорали солідний її шмат. Через нетривалий час мінометний обстріл припинилися так же раптово, як і розпочався. Затихнула і стрілецька зброя. Мабуть пацаки вирішили, що помилилися і заспокоїлися.
– Розосередив відділення на випадок, якщо орки все-таки спробують переслідувати групу, – доповів Миколайчук, на животі діставшись назад до ротного.
– Добре, а ще накажи хлопцям, аби без команди не стріляли. Лише у випадку крайньої необхідності, – про всяк випадок пошепки додав той.
– Уже, – посміхнувся перший, але навряд чи Андрій у такій темряві розгледів вираз його обличчя.
– Красень! Скоріш за все вартові нас не помітили. Просто перестрахувалися.
Зачекавши з пів години і не діждавшись ворожої погоні, Миколайчук повів своє відділення слідом за основною групою. Повертатися назад тим же маршрутом у такій ситуації Андрієві було надто ризиковано, а тому він обережно попрямував назирці за своїми хлопцями, таким чином прикриваючи їм тил.
За годину від другої групи нарешті надійшла інформація про координати ворожого складу, яку Андрій продублював на базу. Окрім нього кожна з груп мала кодовану рацію. До того ж розвідники користувалися своїм фірмовим шифром, що ретельно удосконалювався ними протягом останніх років. Тому навіть перехоплена така коротка розмова непідготовленій особі видавалася просто маячнею. Уточнивши координати усіх ДРГ, ротний прийняв рішення підійти до складу з трьох боків, аби збільшити шанси на успіх, про що віддав відповідний наказ. При цьому першій групі належало відволікти увагу охорони складу, аби полегшити виконання завдання рештою підрозділів.
Однак не все протікало так гладко, як би того хотілося. Мабуть спостерігач на околиці хутора, де була обстріляна третя група, все-таки щось помітив, бо невдовзі після їх обстрілу майор спиною став відчувати чиюсь присутність. Він вкотре зупинився і уважно огледівся і, хоча нічого підозрілого не помітив, все-таки вирішив перестрахуватися. Вибравши підходящу ділянку, Андрій ніби заєць зробив петлю в бік пагорба і замаскувався поміж чагарями, у кількох десятках метрів від стежки, якою пішла його група.
Позиція була дуже вдалою. Стежка в обох напрямах у ротного була, як на долоні. Невдовзі на екрані тепловізора він побачив те, чого так боявся. Ворожа група, чисельністю до відділення, потайки ішла слідом за його хлопцями. Андрій негайно увімкнув рацію і повідомив про це Миколайчука. Той зі своїм відділенням уже встиг наздогнати основну групу. Та одного повідомлення було замало. Цей «хвіст» міг демаскувати ДРГ три і поставити під загрозу виконання всього завдання. Необхідно зробити все можливе, аби обрубати його по саму ріпицю, – майнуло в голові у ротного. – Треба за будь-яку ціну ліквідувати вороже сховище боєприпасів. На кону сотні і тисячі життів побратимів.
Пропустивши колону орків на кілька десятків метрів уперед, він ретельно прицілився в потилицю найближчому і, як у кращі часи, плавно натиснув на спусковий гачок Льоніної гвинтівки. Немов від удару електрострумом остання постать сіпнулася і беззвучно сповзла на землю. Глушник працював відмінно, ніхто навіть не повернувся в бік пострілу, а приціл нічного бачення надійно слугував ротному всевидячим оком. Він тут же повторив процедуру дерашизації і це знову йому вдалося якнайкраще – другий пацак також мовчки притулився до землі. Збоку це виглядало так, ніби зморений довгою дорогою подорожник несподівано вирішив перепочити і приліг прямо там, де стояв.
Але з третім загарбником Андрієві повело менше. Той уже наблизився до заростів верболозу і, аби зовсім не втратити бабуїна з поля зору, ротний вистрілив прямо у центр куща, де за його розрахунком куля мала зустрітися з ціллю. Мабуть дев’ять грамів українського свинцю не попали безпосередньо в серце, оскільки зойк смертельно раненого орка почули його поплічники. Вони миттєво попадали на землю і зайняли оборону.
Гаразд, давайте зіграємо у вашу московську рулетку, – про себе промовив Андрій і став вицілювати крайнього загарбника, ноги і частина тулуба якого виднілися із-за сусіднього куща. Він уже не переймався маскуванням наслідків своєї роботи, аби напевне відволікти загарбників від спокуси переслідувати групу. За кілька секунд власник незамаскованих ніг здавленим зойком повідомив присутніх про своє бажання назавжди вийти із цієї смертельно-небезпечної гри. Не пройшло і хвилини, як до його компанії приєднався ще один цікавий московит, що необережно висунув голову із-за великого валуна у візуальних пошуках джерела обстрілу.
Лишилося не більше половини, – подумав Андрій і, змістившись на кілька метрів у бік, узяв на приціл наступного орка. Затамувавши подих на кілька секунд, він знову спокійно натиснув на спусковий гачок і темна пляма за кущем надійно вгрузла у вологу українську землю. Та ворогу все-таки удалося визначити його місце перебування, бо десь праворуч раптом пролунав постріл і куля, ковзнувши по шолому майора, зрикошетила в бік. Його спасло лише те, що, натиснувши на спусковий гачок, він не став спостерігати за наслідками своєї роботи, а за мить до ворожого пострілу схилив голову, аби перекотитися вліво.
Але цей постріл московського снайпера був не найгіршою із новин. По непоодиноким тіням правіше Андрій зрозумів, що слідом за першою групою ворога скритно рухалася друга, більш численна. Знову змінивши позицію, він нарахував ще до півтора десятки орків. Ті облишили переслідування розвідників і стали обходити його з обох боків, аби взяти у кліщі. Довелось відступити до якоїсь напівзруйнованої будівлі, що стояла неподалік, на пригірку. Нею виявилася невелика скеля, що височіла парусом над широкою балкою, деінде покритою кущами терну та барбарису. Вибравши зручну позицію неподалік, ротний зробив ще кілька прицільних пострілів і пара мінімум «трьохсотих» поповнила лави небоєздатних пацаків.
Чи то московити не мали з собою гранат, чи не хотіли вибухами привернути увагу переслідуваного підрозділу, але Андрієві в цьому плані дуже везло. Дивно, та він радів, що друга група орків у повному складі накинулась на нього, ніби на бажану здобич, залишивши на деякий час поза увагою решту розвідників. Йому ще кілька разів удалося поміняти дислокацію, але зрештою довелося упертися в скелю, яку він спочатку сплутав із руїнами будівлі. Все, затиснули з трьох сторін, далі відступати нікуди, – майнула невесела думка і ротний перевірив набої, яких виявилося не так уже і багато. Він же не розраховував супроводжувати групу так далеко.
Зробивши кілька вивірених пострілів, ротний вимушений був відповзти під саму скелю, оскільки кулі зафонтанували зовсім поруч, з боку старої водонапірної башти. Мабуть хтось здогадався вилізти наверх – припустив подумки майор.
Раптом його ліва нога провалилась у якусь яму. Огледівшись, Андрій зрозумів, що то була стара лисяча нора. Розгрібши трухлявий хмиз та опале листям, він виявив під ними старий підземний хід досить великих розмірів. Мабуть у минулому ним користувалися діти, коли гралися у піжмурки чи у війну, – промайнула чергова думка і десь глибоко всередині зажеврів вогник надії.
Знявши розгрузку з бушлатом, і лишивши при собі тільки каску, гвинтівку та набої, Андрій насилу втиснувся до нори, що під пологим кутом вела вглиб, під скелю. Проповз кілька метрів униз, але вимушений був зупинитися, оскільки отвір звузився ще більше. Ну, ось і все – гарна могила, не скоро знайдуть, – подумав майор і розслабився. Раптом десь спереду стали долинати якісь звуки, що нагадували далеку канонаду. Це додало ротному енергії і через кілька метрів, які він здолав ціною неймовірних зусиль, за невеликим поворотом, показалось слабке світло. Розвиднялося.
Вибравшись із підземелля, Андрій, обережно підійняв голову і уважно оглянув навколишню місцевість. Результати огляду були невтішними. Він опинився в повному оточенні, оскільки скеля була не досить довгою і вороги встигли обійти її з обох боків та замкнути кільце. Довелося знову займати оборону. До того ж йому потрібно було контролювати нору за спиною на випадок, якщо хтось із пацаків захоче скористатися нею.
Незважаючи на жорстку економію набоїв, невдовзі вони все-таки закінчилися, але і вороги не дорахувалися ще майже відділення живої сили. Останню кулю Андрій всадив напевне – прямо в лоб орку, що самовпевнено висунув рило за півтора десятки метрів. Це ти, бісів сину, дещо поспішив, – тихо промовив він собі у вуса.
Такий відвертий прорахунок трохи пригасив настирність ворога, та невдовзі московити зрозуміли, що набої у нього все-таки закінчилися, і поступово стали стискати кільце. Коли його радіус сягнув кількох десятків метрів, вони осміліли настільки, що піднялися і пішли на нього ланцюгом у повний зріст.
Небагато ж вас лишилося, за неповну годину бою поклав майже взвод, але мені і вас досить, – сумно подумав Андрій і відклав убік знекровлену гвинтівку. – Ще б пару десятків набоїв і ці зайди також би попрямували на концерт до Кобзона.
Він зняв з голови шолом і підняв уверх голову. З-за обрію підіймалося сонце. Перші промені лагідно торкнулися його чола. На синьому небі – ні хмаринки. Лише дві пари очей уважно дивилися на нього згори. Таких знайомих, таких рідних. Гарний буде день, – подумав Андрій. Він набрав повні груди свіжого ранкового повітря і дістав останній подарунок друга.
Затиснувши по «репанці» у кожній руці і вставивши в кільця чек великі пальці, він підняв їх одночасно, як це полюбляють робити прихильники селфі. Однак цього разу замість фотооб’єктивів на нього були спрямовані цівки ворожих автоматів. Залишилося розчепірити решту пальців і звільнити спускові скоби.
Тим часом вороже кільце звузилося до якихось десятка метрів. Ротний уже чітко бачив перекошені від люті морди пацаків. Деякі з них навіть самовпевнено опустили зброю, усвідомлюючи свою беззаперечну перевагу.
Андрій знову глибоко вдихнув і повільно піднявся на ноги. Так же повільно випростав обидві руки вперед, демонструючи ворогам відсутність зброї. Збоку це виглядало, ніби особа, що втратила надію на спротив, дає можливість одягти собі кайданки. У деяких орків на мармизах з’явилися задоволені посмішки переможців. Будучи розпаленими смертельним протистоянням і прагнучи якнайшвидшої помсти за своїх убитих поплічників, вони не звернули належної уваги на те, що український воїн тримав стиснуті кисті рук долонями донизу.
За якусь секунду перед очима Андрія промайнули те доленосне кукурудзяне поле, тендітна дівоча постать з медичною сумкою через плече, такі бажані обличчя дружини і малого сина, батьків і друга дитинства з його штучними українськими лимонами…
Раптом незбагненна для московських загарбників посмішка осяяла обличчя українця, коли за кілька метрів до їх ланцюга він розвернув свої руки уверх долонями і поволі розчепірив пальці. Побачивши в руках захисника звичайні жовті лимони, ординці навіть призупинились від здивування. Несподівано десь у глибині ворожих позицій пролунав вибух неймовірної сили. За ним другий, потім ще. Вони це зробили! – пролунало в голові у Андрія. Посмішка на його обличчі стала ще яскравішою. Це була усмішка тріумфу вільної людини, яка готова віддати власне життя за свободу своєї Батьківщини, своєї сім’ї і свого народу.
Гучне «Слава Україні!», що уже зовсім несподівано для ординців злетіло з уст українця, привело їх до тями, але то було останнє, що вони почули у своєму нікчемному житті. За мить подвійний вибух Льоніних «лимонів» сколихнув навколишню ранкову тишу.
Коли невдовзі дим розвіявся, дві пари очей, що уважно спостерігали за цією подією з небесної висі, знову побачили свого тата і чоловіка. Відкинутий смертельним вибухом назад, Андрій лежав на спині, притиснутий до скелі напівколом мертвих загарбників. Широко відкритими голубими очима він дивився у синє українське небо. Неповторна посмішка переможця продовжувала сяяти на його неушкодженім жодним уламком лиці. Такому молодому і водночас мужньому обличчі.
01.10 - 01.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2022
Я у всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не ставши похмурим і злим,
написати життя всього книгу?.
Та у скупченні пилу і зір
свій талан я таки відшукаю
і розітне холодний ефір –
Я до тебе лечу!
Я чекаю…
01.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2022
Дощить… Усе до нитки змокло.
Дощить і навіть птахи змовкли!
Дощі несе на крилах осінь…
Дощі перуть рокитам коси.
17-30.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022
Сніжить… Лягла на серце туга.
Сніжить, коли втрачаєш друга.
Сніжить – душі бракує неба.
Сніжить і я іду без тебе…
листопад 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2022
Осінній парк укрила позолота,
чаклунка-осінь захопила трон.
Відкрити має для зими ворота
уже невдовзі армія ворон…
Їх лемент долинає з верховіття
столітніх ґінкго, буків і дубів,
у ці часи гіркого лихоліття
відлунюючи дзвоном ланцюгів…
Неподалік, у глибині алеї,
стоїть ліхтар. Своє він відсвітив
і голову схилив у апогеї
жаскої протидії двох світів.
На рубежі лихої тьми і світла,
межі одвічній між добром і злом,
віками де лише ненависть квітла,
а нині знов насилля проросло…
Стоїть ліхтар-вояк на полі бою,
від темряви собою світ закрив,
підтримує захисників-героїв
і сіє світло, не жаліє сил.
Тримайся, друже мій, ще небагато,
уже невдовзі ранок, сонця схід.
До січі споряджаються солдати –
від темряви розвіється і слід!
23.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2022
Шалений світ зірвався з ланцюгів –
його уже і гальма не тримають!
Брехня панує, ненаситність, гнів.
Іде війна і їй немає краю…
Кому молитись? З ким сьогодні Бог?
Диявол владарює на арені,
а Болівар не винесе обох!
Укрила поле сарана зелена…
Чи міркувати розучились ми,
чи глузду нам уже не вистачає?
Невже лише бенкет у час чуми
олжі епоху сконом увінчає?
16.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2022
Уже змідніла осінь золота,
останнє листя сумно долу лине
і баби літо пухом тополиним
удалечінь поволі відліта…
Не дістає і середини крон
стрімких смерічок виснажене сонце.
Збирає осінь у калюжах стронцій –
зимі готує новорічний трон…
Високе небо витерло сльозу.
Сріблястий сокіл хмаровиння ріже,
під крилами міста і мирні хижі,
але невдовзі знову у грозу…
Озветься незабаром його рев
уже на сході, у степах полину!
Ковтки криваві одягла калина –
гірчить сумливо тут, поміж дерев…
Дарує дрібку тиші листопад,
як у війну її не вистачає,
невдовзі зійде сиру шмат до чаю
і в келиху розтане зорепад.
08-13.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2022
Зачинивши за собою парадні двері, Володимир Олександрович повагом пішов до авто. Незважаючи на свій півтораметровий зріст, він мав звичку широко розставляти ноги, як це, зазвичай, роблять матроси у штормову погоду. Високі підбори лише додавали кумедності його вигляду. Водій запопадливо поспішив відчинити задні праві дверцята, де полюбляв сидіти ВО. Таке прізвисько своєму шефу вигадав він сам заради економії часу і амортизації язика в процесі спілкування з іншими водіями главку. Це прізвисько поступово прижилося. Так його шефа поза очі стали називати практично всі знайомі і підлеглі.
– Додому, – буркнув ВО гугнявим голосом і склепив повіки.
Під час поїздок, навіть коротких, він постійно дрімав. Так звичка у нього сформувалася ще в дитинстві, коли немовлям батьки привчили його до тривалих подорожей автомобілем, більшу частину яких він проводив уві сні.
Водій мовчки запустив двигун і повільно рушив, аби не вносити дискомфорту до ідилії щоденних подорожей свого шефа. А їхати потрібно було далеченько, оскільки навесні ВО, отримавши підвищення по службі, з усією сім’єю перебрався на службову дачу, що знаходилася за кілька десятків кілометрів од міста.
Чого це він сьогодні майже на годину раніше, – розмірковував водій, виїхавши на автостраду і спостерігаючи, як свіжий асфальт чорною стрічкою стелиться під колеса машини. – Мабуть знову щось дружина придумала, – досить добре знаючи її вольовий та ініціативний характер, закінчив свої гадання на кофейній гущі шофер.
Ця здогадка підтвердилась по приїзду на дачу, де на нього уже чекало кілька пузатих валіз і дорожніх сумок, які за наказом ВО він акуратно склав у багажнику.
– Розвертайся, зараз їдемо до аеропорту. Дружина надумала летіти на відпочинок, – невдоволено виголосив цілий спіч той і повернувся до будинку, що скоріше нагадував театр чи музей, ніж будівлю для житла.
Невдовзі на горизонті показались ВО з дружиною і водій запустив двигун та поспішив відкривати дверцята.
Колись він мав необережність відкрити їх спочатку шефу і наразився на неймовірно бурхливу реакцію його дружини. Чого тільки і не дізнався тоді шофер про своє виховання, батьків і навіть оточення. Тому без будь-яких вказівок він поспішив відкрити задні праві дверцята, в які повагом запливла дружина, а ВО тим часом самостійно прослизнув на переднє, пасажирське, сидіння.
– Поїхали, – прогундосив шеф і водій не забарився рушити з місця.
Їхали мовчки. Десь на половині дороги машину стало вести праворуч.
– Мабуть переднє колесо пробили, – сказав водій.
– З чого ти взяв? – поцікавився ВО.
– Дещо веде вправо. Треба заскочити на шиномонтаж, доки є така можливість, – коротко відповів шофер.
– Я нічого не відчуваю, – писклявим голосом озвалась ззаду дружина. – Можемо запізнитись на літак.
– Шиномонтаж – не на часі, – в унісон прогундосив ВО.
– Я після вчорашнього запаску не встиг зробити, – промовив дещо збентежено водій.
– Доїдемо до аеропорту, а там уже і розберемося, – розлого, але на диво впевнено, висловився ВО.
– Дай бог, – буркнув, не зупиняючи авто, водій.
Поступово машину стало вести праворуч сильніше і сильніше. Невдовзі це помітили всі, навіть дружина, оскільки навіть до салону стало доносити горілою гумою.
– Зупинись, – гаркнув ВО і не встигла машина зафіксуватися в статичному положенні, як він вискочив назовні, а за ним поспішили дружина та водій.
Картина була більш ніж сумною. Відразу стало зрозумілим, що ніякий шиномонтаж тут уже не допоможе. Повністю спущене праве переднє колесо інтенсивно диміло. Відшаровані шматки гуми стирчали в різні боки, мовби луска на доісторичному бронтозаврі.
– Ну, і що тепер робити?! – заверещала дружина, ніби і не вона кілька хвилин тому першою відкинула пропозицію термінового ремонту.
– Насос є? – в свою чергу поцікавився ВО.
– Є, але ручний, та і вряд чи це допоможе, – збагнувши напрямок думки шефа, відразу зреагував водій. – Там гвіздок не менше сотки та ще і скат устигло провернути, – похмуро додав він.
– Давай без дебатів, а я спробую попутку зупинити! – не втримавшись, майже крикнув він спересердя. – Може ще встигнемо.
Водій без зайвих слів відкрив багажника і поквапом став вивантажувати валізи, аби дістатися до запаски, ставлячи речі прямо на обочину.
– Що це він собі дозволяє?! – зарепетувала дружина, звертаючись до ВО. – Там же смола, а її жодна хімчистка потім не відчистить.
– Якщо устигнемо – нові в Омані купиш, – огризнувся ВО і поспішив напереріз попутці, вогні якої наближалися з боку міста.
Однак переповнений мікроавтобус проїхав повз нього, навіть не зменшивши швидкості. Не зупинилися і ще пару автомашин, скоріш за все через густі сутінки, що стрімко переходили у ніч. Тим часом намагання водія накачати пробитий балон не увінчались успіхом, як і потуги дружини викликати таксі. Причиною останнього, очевидно, була велика завантаженість у кінці робочого тижня, а також небажання водіїв ризикувати через сумнівний виклик поїздкою в таку далечінь.
– Хутко клади все до багажника і потихеньку поїхали, – нарешті прийняв самостійне рішення ВО, чим у немалій мірі здивував присутніх, але ніхто не наважився йому перечити, оскільки не міг запропонувати ліпшого варіанту.
Кинувши запаску з насосом до багажника, водій обережно вмостив вантаж дружини шефа, після чого всі сіли до салону і поїхали далі. На пустому колесі тримати швидкість більше 40-50 кілометрів на годину було ризиковано, а тому решта дороги зайняла як мінімум вдвічі більше необхідного часу. При цьому ВО постійно поглядав на годинник і мовчки морщив лоба. Дружина теж мовчала, хоча її перекошене обличчя говорило красномовніше за будь-які слова.
Останні кілька кілометрів вони подолали уже після закінчення часу для відльоту літака. Мабуть ВО та його дружину не полишала надія на якесь чудо чи на непередбачену його затримку з технічних причин. Але чуда не сталося і техніка не підвела – літак відправився вчасно.
Своєрідним бонусом такої недолугої поведінки стало і те, що єдиний в районі аеропорту шиномонтаж уже зачинився. Як свідчила об’ява на воротах, з причин технічного характеру майстерня мала відновити свою роботу тільки в понеділок.
Оце тобі і розібралися потім! – сумно розмірковував водій, сидячи в холодному салоні авто і дивлячись на освітлені вікна шикарного готельного номера, в який заселився на ніч ВО зі своєю дружиною. Аби хоч якось зігрітися, він увімкнув радіоприймач. Канал «Єдині новини» транслював виступ якогось політика, що захриплим голосом натхненно закликав об’єднати всі зусилля задля перемоги над віроломним агресором, оскільки аналізувати помилки та прорахунки зараз не на часі.
Шофер вимкнув радіоприймача, виліз із машини і поволі попрямував у бік лісопосадки, що виднілася за злітною смугою аеродрому. Треба терміново збирати дрова, а то замерзну, – подумав він і, піднявши комір демісезонної куртки, прискорив ходу́.
03.11.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2022
[i](дума)
[/i]
Скажи, у чому місія твоя,
яку мету плекаєш, Україно?
Втрачаєш досі кращих у боях
і на чужинців гнеш покірно спину…
Христили ще у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За віру ми дали страшну ціну:
чекали нас темниці, палі, ями!.
Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.
І відреклися (добре що не всі),
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася од Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…
Нарешті збайдужілі і чужі
пішли по світу Велесові діти…
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.
***
А хочете, вам казку розкажу?
Про України видатних героїв,
що мужньо воювали за межу,
не доверши́вши жодного розвою…
Невтішна казка і сумний кінець –
із па́сток попадали поміж спиці…
Її герої (хай би йому грець),
ніяк не діставалися світлиці!.
У пастку Візантії Святослав
попав за допомоги печенігів,
але звитяжцю поміч не послав
ні Київ, ані Овруч, ні Чернігів…
Хмельницький – не чужий, та і не свій
(згадаймо переяславські потуги):
московський християнин Олексій
в ярмо братів загнав, нарікшись другом!
Додав свою дещицю підлу Ніс
і не спасли Мазепу навіть мури:
наказ Петра трагедію приніс –
то одновірець вирізав Батурин!.
І гетьман Полуботок не вцілів
(хоча тоді і не поміг Мазепі) –
петицій Коломацьких часослів
привів його в Московію, до склепу…
Не гіршою вірянкою була
розпусниця відома, Катерина –
згубила Калнишевського талан,
на Соловках тримавши за тварину!.
В кріпацтві хоч і не сконав Тарас,
та микався усе життя по світу.
У «Кобзарі», а то іконостас,
він виклав люду власні заповіти.
Не жалував релігію Франко,
але титан носив у серці бога.
Не шовком вистелялась, а рядком,
Каменяра великого дорога.
***
Продовжила терор «країна рад»,
звіріла більшовицька агентура –
в Парижі підлий найманець Шварцбард
убив цинічно Си́мона Петлюру…
І танув далі український стрій,
шаліли православні людожери –
ту заповідь біблійну «не убий»
відчув у повній мірі рід Бандери!.
Її відчув весь український люд,
який вожді не раз учили посту –
то працював цинічний план іуд,
найбільшого у світі голокосту!.
Загинув у «тюрмі народів» Стус
Василь уже під час «перебудови».
Життя йому не врятував Ісус...
Така ціна за українське слово!.
Іде війна і нині, кожну мить
зело народ страждає український…
Кого і з ким силкується мирить
великий християнин – Папа Римський?
***
А де поділись три десятки літ,
що манною звалилися неждано?.
Ми звичаї втрачаємо і рід,
в пустелю завели нас християни:
Кравчук з кучмо́ю і банкір-бджоляр,
умовно-достроковий ану-кович,
услужливі барига і фігляр…
А хто наступний – знову аби-хтович?!
Чи не тому ми стільки літ підряд
тупцюємося, ходимо по колу,
що не заклали президентів ряд
із українця – «зека» Чорновола?!
І так постійно (все ми невпопад),
хоча, здавалось, за своє – горою!
Удома не змогли наве́сти лад,
чужих віками славили героїв…
Тому й лютує фюрер-резидент,
замінює трагедією драму –
він Україну знищує ущент!
А чи не треба нам свою програму?
Своє забули (ніби й не було):
історію, культуру, віру, мову…
Міліє України джерело,
ліси і парки ріжемо на дрова!
У тому й наша немала вина –
не вигнали і досі ще із хати
(хоча кривава точиться війна),
убивць московського патріархату.
***
То хто ж ми – українці чи «хахли»?
Куди свою ми топчемо дорогу,
віддавшись тупо в лапи кабали
і власного навік забувши бога?!
Покрова – свято древнє і святе
(це сотні років твердимо ми хором),
але чому не згадуємо те,
укрилися від кого омофором?
Як Візантію предок наш, Аскольд,
з дружиною своєю взяв в облогу,
та воїна переборов мілорд
і пірровою стала перемога…
Щасливого майбутнього зоря
лише тоді яскраво нам засяє,
коли на власний томос – Кобзаря,
чужих вождів і біблії зміняєм.
Почитуйте історію свою,
минулого шануйте кращі миті
і не цурайтесь предків заповітів,
щоб жити на землі – як у раю!
29-31.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2022
Веде перебудову «лаптєстан»,
модернізує власні збройні сили,
та ЗСУ їх кидають у «бан»
відразу майже – по приходу з тилу.
Надводний флот в підводний перейшов,
повітряний – уже в наземні сили,
колони танків – у металолом.
Немов гриби щодня ростуть могили.
Уже резерви стали підіймать,
глухих з кривими мобілізували.
Сформовану рашистську оркорать
стрічаємо артилерійським шквалом.
А «міль» торочить про Армагеддон
і про якусь брудну химеробомбу…
Усі вже знають, що воно дін-дон
і все скінчиться тривіально – тромбом.
05-10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2022
Якби я міг перевести годинник
не на годину, а на сотні літ,
то неодмінно б я туди поринув,
де зародився мій козацький рід.
Де пращурів лунала гучно слава,
де кожен йшов із вірою у бій,
що буде жити воля і держава,
а він тримає батьківщини стрій!
Як роблять нині наші добровольці,
найкращі, України-Неньки цвіт.
Але їх мало, бо під теплим сонцем
уже квітує рясно пустоцвіт…
Якби я міг перевести годинник
не на годину, краще на віки –
аби змінити цю лиху годину
і скасувати часу помилки!.
30.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2022
Христили нас у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За рідну віру, й не її одну,
чекали нас темниці, палі, ями…
Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.
І відреклися, добре хоч не всі,
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася від Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…
Нарешті збайдужілі і чужі
попрошкували неозорим світом.
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.
29.10.2022
[i]* Ескіз до думи "Наша віра".[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2022
[i]У всьому є своя краса,
але не кожен може її побачити
Конфуцій
[/i]
Покажи мені свою красу,
аби міг упитися я нею.
Я її під зорі понесу,
неповторно-загадкова феє!
Покажи мені свої уста,
щоби міг напитися я зранку
і урешті день новий настав,
о моя дружино і коханко!
Покажи мені усю себе:
і рамена, і чарівне лоно…
Покажи, та лише не кажи,
що любов у тебе вже холоне.
Покажи себе у всій красі…
Хай сьогодні пролунає соло!
Покажи, та тільки не кажи,
що твоє кохання охололо!
29.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022
Якщо душа порине у зажуру,
укриє серце галактичний пил –
усесвітом тоді подорожую,
поміж великих і малих світил.
Зігріюся у променях квазара,
крутезний осідлаю я болід,
провірю пульс у парного пульсара
і знов-таки продовжу свій політ.
Аби напитись місячного трунку,
смакуючи коктейлем із комет,
і метеорів світлі подарунки
прискорили натхнення мого лет.
Занурюся у казку дивограю,
полину у омріяні світи…
Та в космос свій нікого не пускаю,
аби зірок чарівність зберегти!
28.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964093
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2022
Буває прикрощів немало,
на жаль, у нашому житті,
де випадковість править балом,
а радником у неї гнів.
Зустрілися ми випадково
і випадково розійшлись –
не відшукали щире слово,
усе лишили на колись…
Обом же щастя лише снилось,
ховали очі під вуаль –
не розпочавшись, все скінчилось.
Таке трапляється, на жаль…
Не ті слова, облудні вчинки,
на серці фальші ланцюги –
то доля ладила обжинки…
А нам жнива не до снаги?
26.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2022
Пусте… Пусте, немає змісту,
якісь примари бродять містом.
Пісні пісні, вірші, картини –
усе піснішає людина…
Стискає груди, давить плечі,
спадає сумом порожнеча.
Нізчимність краплями стікає,
жалі пливуть до небокраю.
Пусте… Пусте не має сенсу
і не вартує навіть пенса.
25.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2022
Знову лемент! До тремору в тілі
завивання лунає з кремля –
скавулить то не пес Баскервілів,
то волає наколена тля.
Операція «спец» провалилась,
вже настав у недопалка піст –
опустились напудрені крила,
надломився і керченській міст…
У Ірану мопеди купує,
спішно «чмобіків» гоне на фронт,
зброю ядерну сіпає всує…
Знову хоче нас взяти на понт?
Я скажу світовому загалу –
нам до дупи недопалків сказ.
Лине гомін уже до Уралу:
українці – то людства спецназ!
18.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2022
[i]У лікарні Миколаєва помер 11-річний
хлопчик, якого після московського ракетного
удару по місту і шести годин
перебування під завалами витягли рятувальники
(голова Миколаївської ОВА Віталій Кім)[/i]
Вибух ракети. В очах потемніло.
Ру́хнули стеля і стіни униз…
Ноги заклякли і каменем тіло,
давить на груди бетонний карниз…
Темно навколо, бракує повітря,
кров заливає дитяче чоло,
балка у спину упилася вістрям.
Холодно. Ніч забирає тепло…
Хочеться жити… Як хочеться жити!.
Лише одинадцять років спливло,
та чи настане дванадцяте літо?
Скільки дітей у війні полягло!.
Збуджений голос і промені світла,
дужа рука підіймає бетон…
Житиму? Житиму! – думка розквітла.
Ось він! Нарешті! – гуде баритон.
Хочеться жити!. Як хочеться жити!
Мчить до лікарні хлопчину швидка.
Гинуть дорослі, старі, навіть діти…
Шию стискає загуби рука.
Ниє нестерпно, болить усе тіло,
скоро лікарня і мукам цим край!
Раптом все стихло… Душа відлетіла…
Попрямувала на небо, у рай…
Мамо, не плачте, я ще повернуся
градом небесним, дощем упаду,
маком червоним у рідному лузі…
Лише здолайте московську орду!
Я повернуся… Я ще повернуся
цвітом волошок і зеленню віт.
Витри сльозину, кохана матусю,
ми переможемо. З нами весь світ!
15.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2022
[i]І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама.
(Біблія, Новий Заповіт, Буття, вірш 2:22, переклад І. Огієнка)
І знайшов я річ гіршу від смерти то жінку, бо пастка вона, її ж серце тенета, а руки її то кайдани!... Хто добрий у Бога врятований буде від неї, а грішного схопить вона!
(Біблія, Старий Заповіт, Еклізіяст, вірш 7:26, переклад І. Огієнка)
[/i]
Не має цінності усе,
за гроші що купити можна.
Журу твоя любов несе,
вона загибелі тотожна.
Вона – то пастка для душі.
У жінки серце, що тенета,
кайдани – руки… Ці вірші
лягають сповіддю поета?
Але це вигадав не я!
Отак було здавен, віками!
Вина у тому не моя,
що кров висмоктують п’явками.
Якщо зробив такою бог –
від смерти гірше лише жінка,
то, попри сотні засторог,
їй біс нехай гризе печінку!
12.10.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2022
Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.
Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!
Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!
30.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2022
Після закінчення медичного коледжу Орися уже два з половиною роки працювала медсестрою у хірургічному відділенні однієї з миколаївських лікарень. Московське повномасштабне вторгнення застало її у плановій відпустці, але вже о восьмій ранку вона була на роботі.
– Чого приперлася так рано? – зустріла її не зовсім коректним по формі запитанням подруга.
– Що ти маєш на увазі? – зробила великі очі Орися.
– Як що? У тебе більша половина відпустки ще попереду! – не приховувала свого здивування колега.
– Хто його знає… – якось невизначено відповіла відпускниця і подалася до завідувача відділенням.
У досить просторій приймальні шефа вже зібралася ціла купа народу. Окрім лікарів тут був присутній майже весь середній медичний персонал і навіть лаборанти та технічні працівники. Оскільки все одно всім місця не вистачало, більша частина колег стояла в коридорі. Настрій був пригнічений. Чекали завідуючого відділенням, який затримувався на нараді у головного лікаря.
Єдиною темою розмов була війна, зокрема ранкове бомбардування аеродрому та інших військових об’єктів обласного центру. Переважна більшість присутніх відкрито засуджувала московитів, хоча багато з них мали родичів на території країни-агресора. Дехто у натовпі зовсім мовчав, очевидно уже побоюючись відкрито висловлювати свої сепаратистські настрої.
Невдовзі підійшла старша медична сестра відділення і оголосила, що Іван Онуфрійович звільниться десь за пів години. Крім того вона передала прохання завідувача, аби всі зібралися у приміщенні столової стаціонару, оскільки там було місця значно більше. Останні слова старшої колеги наздогнали Орисю уже по дорозі до ординаторської. Схопивши свою куртку і шапку, вона подалася до виходу, одягаючись на ходу в різні, аби не пропустити когось зі знайомих.
На великий подив дівчини у військовому комісаріаті відвідувачів практично не було. Та і працівники установи також траплялися досить рідко. У приймальні начальника її відділу було зовсім порожньо. Вона обережно відхилила двері до кабінету. За службовим столом сидів чоловік у цивільному і перебирав якісь папери.
– Дозвольте? – попередньо постукавши у зачинену половину, запитала Орися.
– Вибачте, але я зараз зайнятий мобілізацією… – якось невизначено і знервовано відповів чоловік.
– А я до вас саме з цього питання, – твердо промовила вона і рішуче переступила через поріг.
– Але тут військомат… – не дуже упевнено ще продовжував пручатися господар кабінету.
Однак Орися мовчки зробила кілька кроків назустріч, витягнула із внутрішньої кишені куртки документи і простягнула їх чоловікові у штатському. Тому нічого не лишалося, як взяти папери. Уже без зайвих слів він подивився її паспорт, військовий квиток і диплом про освіту, після чого наморщив лоба, ніби щось пригадуючи.
– Ви часом не та… – почав повільно чоловік.
– Так, я саме та, як ви мене тоді називали «неповнолітня», якій два роки тому вами особисто було відмовлено у направленні на східний фронт.
– В зону антитерористичної операції, вірніше операції об’єднаних сил, – спробував було поправити «неповнолітню» начальник призовного відділу, а це був саме він, але Орися не дала йому такої можливості.
– Навіщо ця гра слів? Фронт він і в Африці фронт, а нинішня війна була нахабно розпочата московією ще в 2014-му! На превеликий жаль ви, пане капітане, і такі, як ви, не хотіли визнати цього відразу…
– Майоре, пане майоре, – перебив її начальник відділу. – Я мав відповідні приписи і вказівки… – він знову було спробував повернути розмову в русло з’ясування несуттєвих формальностей, але це йому також не вдалося.
– Гаразд, хай буде «пане майоре», але погони на вашій новій формі чомусь відсутні, – явно натякаючи на його цивільний «прикид», не упустила нагоди дещо збити пиху з цього самозакоханого індика Орися. – Я не прийшла скаржитися чи з’ясовувати стосунки з вами особисто. Гадаю, зараз ви не станете заперечувати, що місце медичної сестри саме на фронті, – чітко і переконливо сформулювала свою позицію дівчина.
– Добре, напишіть рапорт і йдіть до спецчастини оформлятися, – уже без зайвих реверансів відповів їй начальник відділу і повернув документи.
Замість очікуваного майором прояву вдячності чи хоча би розуміння, Орися якось недоброзичливо блиснула на нього своїми гарними блакитними очима, що тому стало аж не по собі і він не вимовив більше ні слова.
За неповну годину, без додержання цілої низки раніше таких необхідних формальностей, дівчина уже тримала в руках відповідний припис. В документі зазначалося, що вона, сержант медичної служби, не пізніше шостої години ранку наступної доби, зобов’язана прибути у розпорядження командира указаної в ньому військової частини, яка дислокувалася на території міста.
Звичайно Орися не стала чекати ранку наступної доби, оскільки по обіді подруга із Херсону, з якою вони разом училися у медичному коледжі, повідомила телефоном, що колони рашистів уже на підступах до її міста.
– Зараз саме іде бій за Антонівський міст, – говорила вона. – Виходячи із відсутності необхідної артилерійської підтримки і недостатньої кількості наших військових, вирішення питання захоплення переправи через Дніпро ворогом займе не більше кількох годин.
– А чому ж наші його не підривають? – розпачливо крикнула в трубку Орися.
– Що ти у мене запитуєш?. – відізвалася слухавка. – Я б сама хотіла почути відповідь на це питання, – сумно завершила подруга.
Але коліжанка помилилась – непідірваний міст було захоплено значно швидше і колона танків разом із іншою військовою технікою та живою силою московського агресора, обігнувши Херсон по об’їздній автодорозі, посунула на Миколаїв, майже не зупиняючись.
Орися поспіхом зібрала у наплічник найнеобхідніше, поцілувала маму та молодшого брата, їх батько загинув у Іловайському котлі ще в серпні 2014 року, і відправилась до місця дислокації військової часини. По дорозі вона устигла зв’язатися зі старшою медсестрою відділення і повідомити, аби з відпустки її не чекали.
Як добре, що я не стала дожидатися наступного дня! – думала дівчина, коли, прибувши за місцем призначення, після обов’язкових у таких випадках формальностей, вона дізналася, що медична служба разом із частиною невдовзі висувається у північно-західному напрямку.
– Як?! – не вірила своїм вухам Орися. – А на кого ж ми залишаємо місто, його мешканців?! – майже кричала вона, але нічого не могла вдіяти. Відтепер, як сержант медичної служби, вона була вимушена виконувати накази свого командування під страхом кримінальної відповідальності за законами військового часу.
Пізнього вечора їх автомобільна колона, з дотриманням усіх правил світломаскування, покинула територію військової частини і через Варварівський міст перетнула Південний Буг. У Орисі ще теплилась надія, що вони поїдуть у бік Одеси, але, коли за містом, перед шляхопроводом, голова колони повернула у київському напрямку, вона зовсім засумувала.
Уже далеко за північ вервиця техніки виїхала на одеську автостраду в районі Кривого Озера. На першій же зупинці для дозаправки дівчина вийшла із пересувного медпункту і довго спостерігала за безліччю різноманітних авто, які також рухалися в північному напрямку. То були численні військові автомобілі з особовим складом, поліцейські спецмашини, цивільні легковики і різноманітні автобуси.
Обидва ряди дороги в напрямку столиці були забиті транспортом. Чимало легкових авто, і навіть автобусів, рухалися в лівому ряду зустрічної полоси автостради. На ці, такі грубі в мирний час, порушення правил дорожнього руху ніхто з представників поліції зараз не звертав жодної уваги. Навпаки, деякі поліцейські машини рухалися по зустрічній полосі разом із представниками цивільного населення.
– Чому і на кого ви залишаєте Миколаїв? – запитала Орися у групи молодших офіцерів, коли наступного разу вони зупинились десь у районі Умані.
– Такий наказ зверху, – після досить тривалої і незручної мовчанки нарешті промовив найсміливіший із них та вказівним пальцем правої руки якось таємниче показав угору, після чого знову опустив очі долу, як і решта його супутників.
Дівчина уже не стала уточнювати, хто саме віддав той наказ – головнокомандувач, верховний чи, може, сам Господь-Бог… Пізніше, від херсонських поліцейських, їй стало відомо, що вони везуть службову документацію аж у столицю і що їх колеги на численних службових авто, зокрема, і з її рідного Миколаєва, це далеко не гірші представники правоохоронних органів. Багато поліціянтів Мелітополя, Херсону і області уже перейшли на сторону загарбників та зустріли їх чи не хлібом-сіллю. Її сіра речовина майже закипала під новеньким військовим головним убором з такою ж кокардою Збройних сил України.
Тільки майже за тиждень поневірянь підрозділ Орисі нарешті прибув до місця дислокації, у Харківську область, і зайняв оборону на північно-східних околицях обласного центру, де уже точилися запеклі бої з ворогом. Дорогою вони мали кілька невеликих привалів, один із яких завершився бойовою сутичкою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Дівчина ніяк не могла зрозуміти стратегію головного командування. Зокрема їй не давала спокою думка про те, чим її рідний Миколаїв чи сусідній Херсон були гіршими за першу столицю України.
Навіщо було гнати стільки народу і техніки за багато сотень кілометрів, аби кинути їх у бій з іншого боку країни, оголивши увесь її південь? – думала вона і не знаходила відповіді на те запитання. Можливо їй удалось би це зробити, якби ще раніше, задовго до початку агресії, вона слухала бундючні промови кількаразового уклоніста і номінального верховного головнокомандувача, а ще дивилася його відосики, щодо «безпідставності» нагнітання обстановки з приводу небезпеки московського нападу на Україну. Особливо там, де він розповідав, що не має часу і не здатен мислити стратегічно, а тому у своїй визначній державотворчій діяльності обмежується лише тактикою. Але такої можливості у дівчини не було, та і бажання теж.
Невдовзі підрозділ Орисі перейшов до активних бойових дій і її думки зосередились виключно на виконанні своїх безпосередніх службових обов’язків. А війна їх добавила щедро, навіть з надлишком. На превеликий жаль, поранених було набагато більше, ніж того б хотілося, та і убитих – також. Інколи відпочивати доводилося лише по кілька годин на добу, та і то прихапцями, а часом навіть в окопі, на самому нулі. Тому, за кілька місяців, які минули з початку повномасштабного вторгнення, суворий сержант медичної служби Орися, як жартома називали її побратими за крутий характер, тільки пару разів і змогла більш-менш спокійно поговорити телефоном із мамою та молодшим братом, детально дізнатися про їх бідування через постійні обстріли міста та відсутність питної води внаслідок знищення загарбниками водогону, що до цього забезпечував Миколаїв питною водою із Дніпра-Славути.
Якось на зорі до польового медпункту забіг молодий капітан із сусіднього полку. То був командир розвідроти. Так сталося, що одна із його груп напоролася на засідку, коли поверталася із ворожого тилу додому. Під ранок хлопці повернулися з чотирма трьохсотими, два з яких були тяжкими. Оскільки після нічного бою у полкових медиків скінчилися знеболювальні і кровоспинні засоби, він особисто примчався до сусідів, аби перед відправкою поранених у тил перехватитися хоча би необхідним.
У приміщенні медпункту Орися була одна, а тому, порадившись по рації зі своїм безпосереднім начальством, швидко приготувала офіцеру все, чим могла допомогти у власній скруті, і той поспішив назад, навіть не встигнувши назвати своє ім’я.
– Щиро вдячний вам, сестричко! Дасть Бог, ще побачимося, – тільки і встиг вигукнути він, перед тим, як зник у викопаній на швидку руку неглибокій траншеї, що вела до сусідів.
– Може і побачимося… – з якимись нотками суму в голосі, радше до самої себе, тихо промовила Орися, оскільки симпатичний капітан уже сховався за поворотом окопу і вочевидь не міг її чути.
Десь за пару тижнів на тій ділянці фронту, де тримав оборону і підрозділ Орисі, було гаряче. З самого ранку рашисти відкрили шквальний вогонь по українським позиціям. Через годину інтенсивної артпідготовки ворог посунув у масовану атаку. Зважаючи на велику перевагу московитів у живій силі і техніці, оперативне командування ЗСУ прийняло рішення тимчасово відступити на запасні позиції. Однак, не все склалося гладко для медперсоналу, який не хотів втрачати залишки дорогоцінних медикаментів, що надійшли лише напередодні.
Пакуючи медичну сумку і наплічника, дівчина дещо відстала від своїх, які також загубили її з поля зору. Наздоганяючи побратимів і ще не зовсім добре орієнтуючись на незнайомій місцевості, вона дещо заблукала і змістилася в сторону позицій сусіднього полку, з якого кілька тижнів тому і приходив молодий капітан.
Водночас ворожа артилерія поступово стала переносити вогонь у тил відступаючим частинам ЗСУ. Снаряди свистіли прямо над головою Орисі, а крупнокаліберні міни вибухали то з одного, то з іншого боку. Ситуація дещо покращилася, коли дівчина дісталася великого поля кукурудзи, рядки якого йшли майже в потрібному їй напрямку. Однак ворог продовжував активно «насипати» і це суттєво ускладнювало її рух. Інколи міни розривалися зовсім близько, але за характерним звуком їх польоту Орисі удавалося завчасно притискувати до землі своє тендітне тіло.
Після одного з таких вибухів, коли курява трохи розвіялась, дівчина підхопилась на ноги і вкотре побігла міжряддям. Невдовзі вона знову упала, перечепившись через щось м’яке. Огледівшись, медсестра зрозуміла, що причиною її падіння стало тіло українського бійця. В останньому вона не сумнівалась, оскільки чітко бачила у нього на руці розпізнавальну пов’язку відповідного кольору.
Звільнившись від сумки та ранця, Орися підповзла до тяжкопораненого бійця, який то втрачав свідомість, то на нетривалий час знову приходив до тями. Осколком міни йому обрізало стопу лівої ноги. Больовий шок і велика втрата крові завадили бійцеві накласти турнікет належним чином. Відкривши свою медичну сумку, дівчина швидко дістала все необхідне, зробила протишоковий укол і наклала новий турнікет вище рани травмованої ноги. Обличчя молодого офіцера було залите кров’ю, яка цебеніла із рани на лобі, а тому медсестра також продезинфікувала її і забинтувала йому голову.
Коли капітан поступово став приходити до тями, вона протерла йому залиті кров’ю в перемішку із землею очі. Той відкрив повіки і з останніх сил несподівано посміхнувся. Спочатку це дуже здивувало дівчину, але, придивившись уважніше, вона впізнала в пораненому командира роти розвідників, який раніше прибігав за медикаментами із сусіднього полку.
– Ти… – тільки і зміг вимовити капітан, після чого знову втратив свідомість, але сліди чарівної посмішки ще деякий час не полишали його обличчя.
– Я, – тихо відповіла Орися у нікуди і гірко заплакала.
Плакала вона не від болю, бо не мала жодної подряпини, не від страху за себе через небезпеку потрапити у полон до лютого ворога чи загинути у цім пеклі. Вона плакала через безсилля, розуміючи, що не зможе швидко доправити тяжкопораненого до своїх, аби спасти йому життя. Однак, зібравши всю силу волі у свій маленький кулачок, вона вирішила, що не залишить помираючого на полі бою, чого б це їй не вартувало.
Водночас Орися розуміла, що не зможе винести і медикаменти, і пораненого, а тим більше його зброю, а тому потрібно було щось залишати. Прийдеться лишити автомат, магазини з набоями, гранати, каску, свого наплічника, він тяжчий, а сумка ще може знадобитися, – гарячково думала вона. Закінчивши розвантажування, медсестра закинула сумку з медикаментами за спину і знову потягнула непритомного у напрямку своїх позицій. Той лише стогнав від болю, коли на короткий час приходив до тями.
– Залиш мене, пуцьвірінку, спасайся сама! – сказав розвідник, вкотре прийшовши до тями. – Залиш мені автомат з набоями та гранати і мерщій біжи до наших.
– Мовчи, бережи сили! – відрубала вона рішуче. – Пізно вже про зброю думати, повертатися немає ні часу, ні можливості.
Подолавши таким чином відстань ще у кілька десятків метрів, Орися зупинилася, аби перевести подих. У цей час вона звернула увагу на те, що вибухи уже лунали далі, десь в районі запасних позицій, а потім і зовсім стихнули. Водночас не було чутно і наближення ворога. Можливо, орки обмежилися захопленням їх лінії оборони? – подумала дівчина, але тут її різонула інша думка – А куди ж поділася ліва ступня? Потрібно повернутися і спробувати відшукати відірвану ногу! – майнула уже зовсім шалена ідея в Орисиній голові. Хоча вона і розуміла, що це безумство, але залишила медичну сумку поряд із пораненим, а сама, напівзігнувшись, таки поспішила назад.
Віднайти ранець із медикаментами великих зусиль не склало, оскільки вона тягла пораненого одним і тим же міжряддям. Оглянувши прилеглу територію, дівчина досить швидко знайшла і відірвану стопу, яка лежала за кілька метрів від калюжі крові. Діставши із ранця все необхідне, вона, наскільки це було можливо, очистила закривавлене місце відриву од бруду та огорнула його стерильними салфетками.
Орися вже було кинулася бігти назад, але знову зупинилася, висипала із наплічника прямо на землю більшу частину медикаментів, зняла з відірваної ноги взуття, поклала її до ранця і з таким незвичним вантажем поспішила назад, до капітана. Поранений марив у безпам’ятстві. Медсестра знову закинула ранець за плечі, повісила набік сумку з червоним хрестом і потягнула капітана далі. За сотню метрів вона знову зупинилася, зняла з офіцера бронежилет, рукою витерла чоло від рясного поту і продовжила шлях з перепочинками через кожні кілька десятків метрів.
Те кукурудзяне поле довжиною до кілометра, та балку за ним, шириною в пару сотень метрів, під палючим сонцем вони долали не менше кількох годин. Ось тут і стали у нагоді кілька років її активних занять спортом, інтенсивних тренувань у спортивному залі коледжу.
Лише надвечір їх помітили дозорці з українських позицій і повідомили командуванню. Сам командир полку, уважно оглянувши в бінокль балку і побачивши, як мале дівча із медичного сумкою на плечі та ранцем за спиною цуприкує непритомного пораненого, негайно вислав назустріч групу бійців із ношами. За пів години всі благополучно повернулись на позицію.
– Та це ж командир нашої розвідроти! А ми думали, що загинув наш герой, – посміхнувся підполковник і потиснув маленьку руку медсестри. – І звідки ви, рятівнице, будете? – поцікавився він у Орисі, а коли та відповіла – наказав розвідникам негайно доставити її прямо до сусідів.
– А що з пораненим? – схвильовано запитала дівчина.
– Не турбуйтесь, все, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі справа за медсанбатом і авіацією. Якраз вантажиться черговий борт. За годину разом з іншими пораненими буде у Мечникова. Обласна лікарня у Дніпрі, – додав він, помітивши в очах Орисі запитання. – Занотуй координати медсестрички і організуй перекусити, а потім проконтролюй особисто, щоб аж до самого медпункту! – кинув своєму ординарцеві підполковник і поспішив на командний пункт.
– Ранець із ногою не забудьте! – спохватилася дівчина.
– З якою ногою? – не зрозумів ординарець.
– З відірвано вибухом, – показала вона на ранець, що лежав на краю ношів поряд із непритомним капітаном. – Льоду б туди, а то така спека…
– Не турбуйтесь, зараз все зробимо у найкращому вигляді. Скоро і капітан, і нога будуть у хірургії, – сказав молодший лейтенант. – Ну і дівка! Огонь та й годі, – похитавши головою, додав він уже неголосно, не приховуючи свого захоплення поведінкою молодої медсестри.
Не пройшло і години, як Орися уже була у своєму підрозділі. Командир і побратими зустріли її не менш радісно, ніж сусіди свого капітана-розвідника.
– А ми уже боялися і живою тебе не побачити, – приказував начальник медпункту, обіймаючи свою підлеглу. – Давай-но хутко митися, їсти і відпочивати.
– А можна з кінця, відразу відпочивати? – лише встигла промовити вкрай знеможена дівчина і, як підкошена, повалилася на тапчан, навіть не знімаючи взуття.
Поступово спливали військові будні. Підрозділ Орисі перекинули на іншу ділянку фронту. Потім розпочався контрнаступ ЗСУ і у неї не було жодної можливості дізнатися про долю капітана-розвідника, з яким її так несподівано вдруге звела не зовсім щаслива фортуна. До того ж, вона не мала ні номера його телефону, ні інформації, куди пораненого після лікування відправили на реабілітацію. Інколи, в короткі часи затишшя, дівчина заплющувала очі і бачила симпатичного молодого офіцера, з сумом пригадуючи те кукурудзяне поле, палюче серпневе сонце, щільний вогонь ворожої артилерії, його відірвану ногу і кілька годин виснажливої боротьби за життя.
Десь уже пізньої осені Орися отримала короткострокову відпустку і відбула до рідного Миколаєва, який московія не змогла захопити сходу і тепер методично обстрілювала чи не кожної доби, цілеспрямовано знищуючи цивільну інфраструктуру: житлові будинки, школи, лікарні, дитячи садочки і безжально убиваючи мирне населення. Діставшись додому, вона відразу ж потрапила в гарячі обійми мами та брата, а потім – подруг і колег по роботі.
Хоча дівчина мала можливість змінити місце служби на одну з військових частин, які захищали рідне місто, але вона твердо вирішила повертатися на схід, де її чекали побратими. А ще на Слобожанщину її штовхала надія на те, що там вона матиме більше можливостей дізнатися про долю капітана-розвідника, якому врятувала життя. Однак всі її подальші намагання отримати будь-яку інформацію про нього не мали жодного успіху.
Так у боях і нечисленних відносно спокійних фронтових буднях минуло ще пів року. Орися подорослішала і ще більше змужніла. За цей час вона врятувала життя не одному захисникові, а також сама була легко поранена уламком міни в ліву руку. Дівчина відмовилась від однієї ротації і вже наближалась наступна, а вона все розмірковувала, що їй робити далі.
Якось по обіді, під час чергування, Орися залишалася в приміщенні медсанчастини одна. Сонце котилося на захід, а зі сходу знову долинали звуки канонади нашої артилерії. Московські загарбники все більше і більше втрачали мотивацію у цій війні і будь-яким чином старалися її уникнути, масово здаючись у полон чи намагаючись дезертирувати додому. Навіть об’явлена недопалком часткова мобілізація нічого суттєво на фронті не змінила. ЗСУ поступово, але упевнено, рухали його лінію у зворотному напрямі. Дівчина стояла біля вікна і мовчки дивилася на верхівки дерев, через які пробивалися сонячні промені. Несподівано у двері постукали.
– Будь ласка, заходьте, – не повертаючи голови, в задумі відповіла вона.
Було чутно, як відчинилися вхідні двері, хтось увійшов до приміщення медпункту і зачинив їх за собою. Орися повернулася до гостя і, не акцентуючи уваги на особі відвідувача, механічно зробила кілька кроків йому назустріч.
– Слухаю вас, – промовила вона на автопілоті і тут же завмерла від несподіванки.
Знайома посмішка осяяла усе навколо. Цю усмішку останні пів року дівчина бачила майже у кожному своєму сні. Ця усмішка стояла у неї перед очима чи не кожну вільну хвилину. Побачити цю усмішку наяву вона мріяла весь час після тих подій на кукурудзяному полі. На полі, яке спасло їй життя, а вона – йому, власнику цієї єдиної, наймилішої в усьому світі усмішки.
Несподівано у Орисі запаморочилася голова, все навколо закружляло. Підлога стала вислизати із-під її ніг, а сама вона – провалюватися у якийсь приємно-теплий вир чарівних відчуттів і звуків.
Коли дівчина у білому халаті прийшла до тями, вона зрозуміла, що лежить тут же, у приміщенні свого медпункту, на тапчані, а над нею, посеред зими весняним сонцем, сяяла найчарівніша посмішка у світі.
– Вітаю тебе, моя крихітко, – приємним чоловічим голосом промовила усмішка і ніжно поцілувала Орисю у ще бліду щічку.
Дівчина обома руками міцно обхопила шию молодого чоловіка у офіцерській формі з новими погонами майора і прилипла до його щоки своєю, заплющивши очі від невимовного задоволення.
– Любий, а як тебе звати? – ледве прошепотіла вона.
– Андрієм, – так же пошепки відповів він.
Коли Орися через деякий час розчепила руки і відпустила розвідника зі своїх міцних дівочих обіймів, той дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку жовто-блакитного кольору, став перед дівчиною на одне коліно і відкрив її. Всередині була весільна обручка, на якій вигравали відблиски його усмішки.
– Ти вийдеш за мене, кохана? – коротко, але лагідним голосом, запитав Андрій, простягнувши їй багряну оксамитову коробочку, у якій виднілася весільна обручка.
Орисі здалося, що через заклеєні навхрест прозорою плівкою вікна медпункту, всередину приміщення полилися яскраві промені тисячі сонць і зараз все навколо спалахне, якщо не від світла, то від її почуттів і емоцій.
– Так! – так же коротко, як і личить військовим, але ніжно, як притаманно чуттєвій жінці, промовила вона. – Так! Так! Так! – все-таки не втрималась дівчина і знову кинулась на груди коханому, міцно обійнявши його шию.
24-27.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022
Надворі тихо плаче дощ
і сльози краплями стікають
до келиха минулих прощ,
а я жалкую, та не каюсь…
А я несу душі тепло,
у грудях – серця свого стукіт,
яке розіб’ється як скло
у невблаганній часу ступі…
Прониже сотні часу товщ,
аби заглянути в минуле!
Ранковий тихо плаче дощ
і небо хмари затягнули…
Життя – не має вороття,
назад вернутися несила…
Але яке це відкриття,
аби одразу скласти крила?!.
27.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961046
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2022
Мобілізація! – лунає як набат.
Тікають від призиву «патріоти»…
Штампує все нові закони кат,
одна дорога їм – до ешафоту.
Шляхи заполонили в Казахстан,
у Грузію, Монголію, Європу…
Кацапи залишають рідний стан,
ховаючи від фронту власну _опу.
Під юртою монгольський аксакал
вдивляється у «трусичів» колону…
– І Київська їм Русь вже не така?
Нарешті повертаються у лоно!
25.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2022
Москва. Червона площа, мавзолей.
Мобілізація! – усюди лине вістка…
Наряд в військовій формі і «старлєй»
вручає «насєлєнію» повістки.
– А воювати з ким? – питає хтось,
не вірячи у власну перемогу.
– З фашистами! – відповідає «лось».
– Це зрозуміло… Ну, а проти кого?
24.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2022
[i](або філософія самотності)
[/i]
Самотність – філософія душі,
витримують її лиш дужі люди.
Картини пише хто, а хто вірші,
та часто там герой один – іуда…
У самоті бувало, і не раз,
знаходили від шатії розраду,
хто натерпівся глуму і образ,
чи підлість пережив і ницу зраду.
Кому посікли душу зла ножі,
зневіри стріли зрешетили спину,
хто зупинявся лише на межі –
свідомо обирає самотину.
22.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022
Збирайся, сину, вже сурма зове
і кличе небайдужих у дорогу.
Гуртується сьогодні все живе,
аби Вітчизну боронити. З Богом!
На схід тобі дорога пролягла,
щоб серце України захистити.
Уже немає міста чи села,
де б не чекали оборонців діти,
батьки, дружини і простий народ,
якому доля Неньки небайдужа.
Коли нарешті вигонять заброд –
вони чекають ту годину дуже!
22.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2022
[i](Аляудський «висяк»)
[/i]
Цього року кінець липня видався спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно обновити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, і, отримавши «добро» генерала, у п’ятницю надвечір подався в напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Олеже! – промовив він, коли на протилежному кінці взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Алло, на дроті». – Їду в твоєму напрямку, маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бугського лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та напрямком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то забув уже, коли останній раз і бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині і вона влаштує все якнайкраще. Снідаємо завтра обов’язково разом і не заперечуй! – завершив товариш, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валентина стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, котрий вони побудували років десять тому прямо на березі моря, неподалік свого туристичного комплексу. Вона, як зазвичай, виглядала значно молодше свого віку. Свіжа, струнка, підтягнута. Одним словом, як прийнято нині говорити у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений по дорозі спеціально для неї букет місцевих троянд і поцілувавши дружину товариша в щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розрізав навколишній сосновий ліс навпіл. Його очі радували численні клумби прекрасних троянд та інших різноманітних квітів, що були розбиті навколо досвідченим майстром і доглянуті турботливими руками персоналу. З висоти пташиного польоту складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману в море чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів зі всієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо перефразувати широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – посміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То може хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валентина, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою сищик. – То робота дурнів любить, а чини та звання шанують у першу чергу спритних, – знову посміхнувся детектив, але ця усмішка у нього вийшла уже не такою яскравою.
– Гаразд, не буду тобі докучати з дороги. Олег сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до вечірнього нашого столу. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валентинко, та я уже перекусив у придорожній кав’ярні, коли купував тобі квіти, а тому не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, але хочу прогулятися берегом. Зустрінемося вже завтра за сніданком, коли Олег буде вдома. Гаразд?
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів!
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і, кинувши свою невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозаправленого ліжка, замкнув двері номера та попрямував на привабливий шурхіт морських хвиль.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись з головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, він хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, але раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки навколо і блискавично оцінивши ситуацію, він швидко зняв рештки одягу, які слугували чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, ще досить молодий чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплів у морську далечінь.
Проплававши не менше години і трохи втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із нічних пляжників, швидко вибрався на берег і одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся він сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку та кросівки, новоприбулий відпочивальник босоніж повільно пішов по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що мовби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль випити кухоль пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, він знайшов вільний столик на відкритій терасі, зручно вмостився на одному зі стільців і взяв до рук меню, яке на диво лежало тут же. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як біля столу виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати українською південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за імпровізованою лісою, а також вишукана Аркадія з її багатолюдними, гамірливими курортними набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через кілька десятків років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної цукрової вати, що так смакувала в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із апетитом переключився на пиво з креветками. Цьому процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, тільки-но піднявся на терасу.
Семеро молодиків розташувались у протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна гора морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з мідіями та рапанами. Навколо здоровезної купи так званого морського коктейлю, приготовленого рукою невибагливого кулінара, по краю тарелі розташувалося з півтора десятки крабів червоного кольору, які мабуть за задумом автора повинні були надати блюду імпозантності, а то і помпезності. Всю цю розкіш південних широт компанія смакувала, беручи ту смакоту просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивала світлим кеговим пивом. Купи креветкової та крабової шкаралупи, а також півтора десятки пустих кухлів, на імпровізованому столі були свідками того, що молодики сиділи тут уже не першу годину.
Зі всього гурту виділявся кремезний чолов’яга, середнього росту з досить великим животом. Його шию прикрашав товстий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг похвастатись культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та каміння. Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було років п’ятдесят, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на «сходняк», – майнула думка, але він відкинув її у самому зародку, намагаючись абстрагуватися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани, такі ж бежеві туфлі і фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній було також світле легке плаття. Відпочивальниці, зазвичай, одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Доповнювали вбрання молодої жінки елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які дозволяли почуватися комфортно на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості продовжувався недовго. Поволі у цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось дискомфорту. До музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю, десь на рівні підсвідомості, поступово стали домішуватись якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирніше виривала нечіткі, розмиті фрагменти не зовсім далекого минулого із дещо кримінальним забарвленням. Він усе більше ловив себе на думці, що уже десь бачив цього елегантного чоловіка, але в іншій обстановці. Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке пару років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.
Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний дід мороз, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати. Саме о тій порі до чергової частини відділу поліції Центрального району обласного центру надійшов незвичайний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю погоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група райвідділу і черговий, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, оперативно оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку. «Загиблому» повезло знову, оскільки з розташованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Ним закривавленого «потопельника» і було невідкладно доставлено до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу.
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався автоперевезаннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, він народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилась смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті, бо притопив свою жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж кількість, характер та локалізація поранень практично не давали шансів потерпілому на спасіння без сторонньої допомоги, а тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою в ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя світлини.
Одначе відпрацювання слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною причиною замаху на вбивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним замовником убивства – його прямий конкурент, також відомий у місті автоперевізник, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до цієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він з коханкою вихав за межі країни на відпочинок і повернувся із-за кордону уже після госпіталізації постраждалого. Про це красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того ці обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лавку підсудних замовника убивства йому не вдасться. Тоді він і віддав ту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи під час її розслідування «по гарячих слідах», оскільки відділ був завалений роботою по самі вуха, якщо не з головою. Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі довелося призупинити, а сама вона перейшла в розряд так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський висяк».
Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це був дійсно потерпілий по «аляудській» справі. Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родимка біля мочки його лівого вуха. Вона значилась серед особливих прикмет зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якого Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси курсом на Крим, аж доки той не сховався за обрисами острова Березань. Але ще за інерцією детектив продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка, а чоловік здебільшого обмежувався короткими репліками або інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусід несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну у поведінці співрозмовника, жінка замовкла. Деякий час чоловік у світлому уважно дивився у бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не відводячи зосередженого погляду від ватажка. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі той також звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, а його оточення відреагувало вибухнуло п’яного реготу. Розв’язна поведінка молодиків яскраво демонструвала присутнім, що вони тут контролюють ситуацію. Але бізнесмена це зовсім не збентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – впевнено, спокійним голосом, запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так хамкувато, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала дружним реготом.
– Ні, не христив і не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище, ім’я та по батькові.
– І що? Хоч сам Папа Римський, – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовляв бізнесмен. – А ти, всадивши лезо ножа кілька разів мені прямо в груди і кинувши у воді посеред інгульського очерету, не сподівався на таку зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував ставити свої запитання.
Несподівано за столом, як і на всій терасі, настала цілковита тиша. Очі ватажка якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було проквакати в черговий раз. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на зім’яклі ноги. Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї на відстань витягнутої руки і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина. Водночас його вирячені очі досягли таких розмірів, що здавалось вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій і невдовзі досяг темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути… – ледве прохрипів він і повільно став осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привида, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, рухнув на підлогу таверни, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо той вперше за весь вечір увійшов до зали. Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він завмер із безпорадним виглядом прямо на півкроку. Невдовзі прийшовши до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
У цей час бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій супутниці, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим після виписки зі стаціонару, а затим опустився на стілець поряд із дамою у світлому.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і під товстим шаром жиру спробував було нащупати у того пульс. Спочатку на зап’ястку, а потім на шиї. Але це йому так і не вдалося. Потім детектив також дістав свого мобільника і, дещо відійшовши в сторону, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони «Коблево».
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега і повідомив, що група виїжджає за п’ять хвилин.
– Доки хлопці дістануться, я ще встигну, – в унісон колезі і старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду швидкої та поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і представився.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, лікар констатував смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується, – з сумливою посмішкою на обличчі подумки констатував Олекса. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося трохи поплавати, побачитись і поспілкуватися з дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча й цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»!
А ще детектив упіймав себе на думці про те, що це чи не єдиний випадок у його житті, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне.
18-21.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022
Лише дві сотні… На мертвечука!
А тисячі на кого залишили?
Для зе чи пе, а може ярмака?!
Як антураж для братської могили
в Оленівці, де міни рвуться знов
і вибухають краплені ракети?
На ваших лапах кров, одна лиш кров,
а в шафах ще не знайдені скелети…
22.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2022
Зустрілися тоді на полі бою,
уламком міни ногу відтяло –
в конвульсіях він корчився від болю
і заливала кров бліде чоло…
З’явилася негадано, маленька,
в медичній формі, що оте дитя…
Як лише відпустили тато й ненька? –
майнула думка ніби співчуття.
Джгутом перетягнула вправно рану,
забинтувала голову за мить.
Під кулями тягла із поля брані,
аби він змогу мав іще пожить.
Та опритомнів лише у палаті
і здивувався – цілі, дві ноги!
А медсестра у білому халаті
поволі поправляла ланцюги…
– А що?. А як?. – спіткався на півслові. –
А звідки?. – простогнати ледве зміг.
– Сестра із поля бою, в рюкзакові, –
поясненнями лікар допоміг.
А через рік, під Мендельсона гами,
долаючи відчутний біль, не страх,
упевнено і власними ногами
її він до вінця ніс на руках!
А через рік, під Мендельсона гами,
долаючи відчутний біль, не страх,
упевнено і власними ногами
її він до вінця ніс на руках!
18.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2022
Все менше у тобі того,
що так раніше чарувало,
згасає у душі вогонь,
чуття лишивши на поталу…
Свічадо гасне в вишині,
під ноги осідає вечір
у нерушимій тишині
і сумом огортає плечі.
Не умирай поки живеш,
але живи і після смерти!
Життя, обернене на треш,
не уникає круговерти,
коловороту сподівань
і виру звичок та рутини,
а заздрощі, огидна твань,
взнаки даються щогодини…
Живи розкуто, ніби птах,
як вітер у небесній висі,
із посмішкою на вустах
і гаслом на фамильнім списі:
«Не вір, не бійся, на проси!»,
бо у житті усе минає,
і, як було у всі часи,
воно само – на небокраї…
Тому живи і пий до дна
свою гірко-солодку чашу
чи келих доброго вина,
не забувай про дружбу нашу!
Зустрінемося ще не раз
у інших виміру площинах,
та пам’ятаймо повсякчас –
у світі справжні є мужчини!
17.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2022
Візьми мене як насолоду, –
ти шепотіла у свій час. –
Смакуй мою дівочу вроду!
Нехай вона підніме нас
аж до заласся і утіхи,
та до небачених висот!
Нещастя вищезне і лихо,
як під сапою зла осот.
Розрадою опісля втішся
та гіркотою закуси
чи зупинися на узвишші
і випий залишки роси…
Три діви разом, поодинці
окрасять дійство те п’янке,
життям даровані гостинці
і долі щастя нетривке…
15.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022
Батальйони благали вогню,
оборонці молили: «Підмоги!»
Я нікого ні в чім не виню,
мо’, не мали очільники змоги…
Небо вкрила густа порохня
від розривів ворожих снарядів.
Хоч стріляли вони навмання,
та до біса гатило в нас «градів»!
Хто віддав той злочинний наказ –
не чіпати ворожу навалу?
А чому не виводили нас
і лишали чому на поталу?!
Хто загнав нас тоді у котел,
де веригами Мінські угоди?
І чому вже черговий обзел
потішається знов над народом?!
15.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022
[i](байка)
[/i]
Сім’я зайців жила в зеленім гаї,
у глушині – шакаляча сім’я.
Усім ставало місця в тихім краї,
та слухали недовго солов’я…
Орда шакалів вдерлася до лісу,
аби зайців змінити на кролів.
Домовився Шакал з сім’єю Лиса
і рижу тічку вже від них повів.
Напали рано-вранці – убивали
та ґвалтували навіть немовлят.
Зайці не сподівалися навали
і захопив їх нори підло кат.
Але безчинство довго не тривало,
на спротив разом стали в ряд зайці.
Тримали оборону всім загалом
і дременули іроди-бійці…
Вже апелює дикий пес до Лева,
у Лігу звірів прутень шле гінців –
шакалів кігті й челюсті сталеві
привласнили негідники зайці!
Вони усі порушили закони –
у наступ несподівано пішли!
Шакалу недалеко і до скону,
його орду зайці перемогли!
14.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2022
[i](байка)
[/i]
До курника повадилась лисиця,
щоночі курку гарбає руда!
Начальник цеху, Никанор Гнилиця,
забив на сполох: «Людоньки, біда!»
Запер ворота, двері у курятник,
набої у рушницю зарядив.
Привів Рябка із дому для порядку,
та на ланцюг собаку посадив…
Небачену донині ввів систему:
до курника – лише по пропусках!
Активно просував безпеки тему
і… більшого купив собі паска́!
А чом діру лишив у огорожі,
як втілював отой амбітний план?
Не менше за лисицю, аж до дрожі,
куря́тину шанує ласий пан!
13.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2022
Давним-давно у гаї правив Лев,
та до смаку порядок не усім.
– Уже занадто виросло дерев,
заїхати не можна на таксі! –
Шакал ідею спритно увернув
і позирнув лукаво на Тхора.
Той пособити вчасно зметикнув:
«Огиділи вже віти і кора!»
– Їх пластиком потрібно замінить,
щоб листя не літало восени! –
окреслили розлого красну нить
гірські два круторогі барани.
– Усе зроблю, – Осел заголосив, –
сформую із лисичок вар’єте!
Не пожалію часу я і сил,
якщо царем мене оберете!
І лідором обрали Віслюка,
бо надоїв занадто мудрий Лев.
Стежки топтати став у байраках,
поменшало гілля й самих дерев…
Змінилось все і лиси правлять бал,
пішов у хід пластмасовий контент.
Уже новий сформовано кагал,
щовечора квартал дає концерт.
Аж раптом налетіли дикі пси,
стежками промайнули прямо в гай.
Гризуть, шматують – отакі часи.
– Зайців негайно на передній край! –
скомандував Осел, а сам у тил
отару із прибічників повів.
Усе повивертав на свій копил,
на варті залишивши ішаків.
Скажені пси лютують і гарчать,
але стіною став лісний народ.
Ідуть загони молодих зайчат,
щоб захистити праліс од заброд…
Гарує Тур із друзями, несе
тягар війни поміж гаїв, лісів…
Та доки керуватиме Осел,
не вигнати з діброви диких псів!
08.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
[i](байка)
[/i]
Зустрівся якось Тигр у лісі
із заблукалим Віслюком.
Здолав той в суперечці Лиса,
що заховався за пеньком.
Вухатий заєць на копитах
до Тигра сміло підійшов.
Брудні почухав поли свити,
на пузі перевірив шов…
– Чому трава у лісі синя? –
зухвало в Тигра запитав. –
Така смакує лише свиням!
Не бачив схожих я отав…
– Ти помиливсь, вона зелена! –
упевнено промовив Тигр.
То колір хвої, листя клена,
як у лісничого мундир…
– Е, ні! – з тобою я не згоден.
То синій колір – от і все!
Очима кліпнув рижий воїн –
І що оцей вухань верзе?!
– Чому зелена? Звісно синя! –
усе репетував Віслюк.
Із глузду з’їхав, дурнів сину,
чи укусив якийсь павук?!
Ходім, спитаємо у Лева,
хай вирішить дебати цар!
У Тигра нерви не сталеві,
та все ж погодився. Нездар
таких він бачив небагато,
але достатньо на віку.
Послухав Лев уважно хвата
і каже: «Синя» Ішаку.
Зрадів Осел, гукає Леву:
«О, Царю, Тигра покарай!
Синіє хай трава, дерева –
нехай панує синій рай!»
– Гаразд, покараним він буде –
на рік затихне його рик.
А ти ступай, словесний блуде,
у вухах вже мені твій крик!
І Лева вироку скорившись,
Тигр лише мовив: «Чому так?»
А ще додав, уже знітившись:
«Зело – зелене, знає всяк…»
– Звичайно, сумніву немає, –
спокійно виголосив Цар. –
Але ж ти Тигр, окраса краю,
а не якийсь Ішак-кошмар…
І ти велична, горда кішка,
до спору із Ослом дійшов!
А потім, ніби у насмішку,
на суд до мене з ним прийшов!
Схиливши голову, смугастий
до лісу тихо почвалав.
Таке траплялося не часто –
на рік залишив він анклав!
А через рік вернувся знову
додому із чужих країв
і впав у очі Віслюкові…
Згадав той марення свої!
Але у відповідь – ні слова,
розрізав лише тишу рик.
Фортуна зрадила Ослові,
то був його останній брик!
Ще довго грива, хвіст, копита
валялись між зелених віт,
аби осли несамовиті
не мордували цілий світ.
06.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022
Життя всього найкращі миті
спадають стрімко на асфальт.
Волає скрипка, плаче вітер
і в унісон зітхає альт…
Журні сонати у концерті
отім під назвою «Буття».
Шопен, Бетховен, Моцарт, Верді
лунають аж до забуття…
Рояль на сцені, літня дама,
неспішно лине вокаліз –
кінчається життєва драма
останній лист летить униз…
06.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2022
Поблякли громадські закони
знівелювався піїтет…
Коли юрбою править клоун –
і «Лисий» вже авторитет.
Усім війна, а їм забава:
ток-шоу, жарти, шлунків зов…
А у полоні кат кривавий
мордує зраджений «Азов»!.
Казки лунають для народу
про різні фобії, страхи…
Кому ж дістались нагороди?
Артистам-друзям!. А пихи
з екранів ллються нові тонни.
Як гинуть доньки і сини,
найкращим, з п’ятої колони,
воно вручає ордени!.
03.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022
Відлітував п’янкий ясмин –
День знань прийшов до українців.
Військовий розклад принесли
до школи цьогоріч ординці…
За парти сіли не усі,
багато вчителів на фронті.
Вони та інші татусі
тепер працюють у піхоті…
А школа нині – полігон,
подвір’я – бойова арена…
Триває з орками агон,
де замість дзвоника – сирена…
І знань сьогоднішня ціна
така висока, як ніколи,
але найбільша дивина –
йти вперше у житті до школи!
01.09.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2022