Олександр Мачула

Дарма

Розділи  Україну  –  гола  й  боса!
Старалися  усі:  чужі  й  свої…
Тепер  лиш  позирають  хитро,  скоса,
чи  довго  ще  триватимуть  бої.

Оте  чекання  вже  одних  зморило,
вони  давно  втомились  од  війни.
Коли  опустить  вже  та  птаха  крила?  –
шепочуться  Ізраїлю  сини…

Натомість  інші  просто  скаженіють,
їм  унітази,  пралки  подавай!
Вони  про  «лади»  вже  відкрито  мріють,
своїх  синів  штовхаючи  у  рай…

Але  існують  досі  ще  і  треті,
які  не  встигли  вчасно  утекти.
Їм  місця  мало  на  усій  планеті!
Такий  собі  всесвітній  детектив…

Ну,  що  сказати  вам,  пани  хороші,
на  кожного  чекає  «макінтош».
Які  б  украсти  не  зуміли  гроші,
там  буде  зайвим  і  австрійський  грош…

31.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Драма

У  чому  України  драма?
Нас  прирівняли  до  сміття!
Вони  нас  бачили  рабами
без  права  на  саме  життя!
Означили  нам  стан  придатка,
як  це  було  впродовж  віків,
і  роль  одве́ли  їх  порядки
не  козаків,  а  чумаків.

Аби  орали  і  збирали,
або  по  сіль  волами  в  Крим…
Й  ховали  рила  під  забрала,
як  тільки  скаже  «третій  Рим»!
Але  вони  прорахувались.
Так,  ми  нащадки  чумаків.
Та  як  би  орки  не  старались,
ми  внуки  славних  козаків!

У  наших  жилах  не  водиця,
гаряча  українська  кров!
А  роду  нашого  криниця
ще  не  зміліла  до  основ!
Бо  потягу  до  волі  –  море,
і  терен  зайвий  у  вінець,
а  їх  Содому  і  Гоморі  –
вже  не  за  горами  кінець!

31.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2022

Майва

Тріпочеться  над  головою  майва,
жовто-блакиттю  небо  затягло.
Під  тином  кров’ю  ружавіє  мальва,
уже  не  вся  родина  за  столом…

Іде  війна  і  гинуть  оборонці  –
кладуть  життя  за  Неньку  молоді,
за  місце  на  своїй  землі  під  сонцем,
за  Україну  і  за  рідний  дім.

Поблимує  під  образом  лампада,
а  скільки  ще  попереду  звитяг…
Відлунює  ворожа  канонада,
та  майорить  жовто-блакитний  стяг!

24.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

Коту під хвіст

Пройдоха  лис  понадивсь  у  курник
залазити  щоночі  і  під  ранок.
Тягав,  душив  курей  рудий  м’ясник,
лишався  закривавлений  підранок…
І  на  нараду  півень-голова,
зібрав  найближчих  курок  і  пулярок.
Лунали  переконливі  слова,
та  душу  огортав  якийсь  пригарок…

–  Негайно  треба  нам  у  дзвони  бить,
у  розшук  об’явити  куроїда.
Не  обірве́мо  мародерства  нить  –
від  курника  не  лишиться  і  сліду!
Верховного  підтримав  секретар,
казав  –  Резерви  варто  пошукати.
А  ще:  у  небезпеку  –  жодних  чвар,
аби  не  дати  шансу  супостату!

І  раптом  на  ворину  піднялась
облуплена  маловідома  курка:
–  А  я  вважаю,  не  настав  ще  час,
аби  чіпати  лисого  «окурка».
Бо  зараз  ласий  лише  терорист,
і  то  де-факто,  а  не  на  папері.
Потуги  наші  всі  –  коту  під  хвіст,
як  визнаємо  лиса  живодером.

А  що,  і  дійсно,  треба  постривать!  –
гуртом  закудкудакали  дзьобаті.
Рябка  під  тином  покладемо  спать,
а  ми  перечекаємо  у  хаті.
***
Яйцеголовим  чи  поможе  пліт,
як  у  дворі  очеретяний  кіт?!

21,22.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2022

Все в одному

Порядний,  скромний  мов  дитина,
в  німецькій  мові  напівбог,
відверта  у  житті  людина,
непересічний  педагог.
Письменник  і  поет  од  Бога,
перекладач  і  дипломат.
Осадчий  Толя  ще  до  того
й  Мельничуківський  лавреат!

А  як  він  ранком,  ще  з  росою,
загінку  травами  веде!
Працює  дід  не  лиш  косою,
город  для  нього  –  як  едем.
Пройтися  лісом  не  бариться,
гриби  та  ягоди  –  сюрприз.
Давно  зустрів  свою  синицю,
а  журавель  їм  –  справжній  приз!

Уміє  все,  як  два  в  одному:
тут  –  Голіаф,  а  там  –  Давид.
Працює  на  роботі,  вдома
і  ось  дозрів  нарешті  плід!
Він  учнів  має  скрізь  і  всюди,
його  вітають  звідусіль.
Приємно  –  поважають  люди,
але  іще  б  на  хліб  і  сіль…

З  роси  й  води  тобі,  козаче!
Сто  років  будь  таким,  як  є.
Хай  гірко  вороги  заплачуть,
а  друзі  вип’ють  за  твоє
здоров’я,  людяність  і  силу!
Працюй  надалі  і  твори,
аби  відчути  щастя  крила,
і  від  життя  усе  бери!

17.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Невже?

То  не  людина,  то  істота,
скажений  виродок  Неви…
А  скільки  болю  і  скорботи
ще  принесе  народам  він?!.

Кипить,  вирує  параноя,
недопалок  волосся  рве:
учора  бачили  ковбоя,
сьогодні  –  карло  він  криве.

То  міль,  замотана  у  кокон,
не  шовку,  а  шматок  лайна.
Веде  упевненим  він  кроком
усіх  у  прірву.  Ця  війна

остання  вже  у  долі  людства,
ретельно  вивірений  план
у  світі  горя  і  розпустства…
Невже  то  наш  гіркий  талан?!

18.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Квиток

Візьму  квиток  на  скорий  потяг,
перед  очима  все  твоє,
і  щирий  надприродний  потяг
мені  споко́ю  не  дає…

Інтимний  потяг,  серця  протяг,
і  нежить  –  органів  злиття,
а  під  ногами  лише  одяг
і  почуття  до  забуття!

Візьму  квиток  на  скорий  потяг
і  раптом  –  Стій!  Усе  було…
Остався  лиш  природний  потяг
і  тільки  зморщене…  чоло.

16.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Розберемося потім

Мишки́  жили  посеред  поля,
колонія  у  сотню  нір,
і  їжі  в  них  було  доволі,
але  змінився  командир.
Миша́  обрали  молодого,
що  складно  говорити  вмів,
бо  халамидника  старого
із  сірих  мало  хто  терпів.

Надалі  дружно  до  комори
зерно  носили  у  жнива,
а  восени  закрили  нори,
ключа  сховали  од  хліва.
Та  з’ясувалося  невдовзі,
ще  не  настав  і  новий  рік,
в  хліву  запертім  пусто  зовсім…
Мороз  і  голод  –  на  поріг!

Загальні  збори  мишоферми,
питання  в  черзі  не  одно  –
турбує  мишок  наших  вельми:
Куди  поділося  зерно?
У  кого  ключ?  Чи  цілі  двері?
Як  люту  зиму  пережить?
Чи  все  в  порядку  на  папері?
Що  їсти,  чим  дітей  кормить?!

А  як  утихла  колотнеча,
до  слова  вийшов  отаман,
учора  жінку  і  малечу
одвів  він  на  сільський  гарман.
Розмазав  висівки  по  пиці,
від  злоби  майже  знавіснів:
«Куди  поділася  пшениця  –
розберемося…  повесні».

10-15.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Шахова війна

Війна  ця  –  партія  у  шахи,
такий  собі  стрімкий  гамбіт,
де  захотів  шкільний  невдаха,
покласти  на  лопатки  світ.
«Адін  нарот»  ялозив  перло,
а  планував  дитячий  мат.*
Я  покажу  їм  «Ще  не  вмерла»,
сконає!  –  хитро  думав  кат.
І  першим  хід  зробив  підступно,
під  пеленою  темноти
радянські  полетіли  «ступи»**  –
таке  ось  «Я  іду  на  ти»…
Ригали  смерть  гарматні  пащі
в  донецький  ласий  бутерброд.
Молов  у  фарш  і  гнав  у  хащі  –
отой  таки  «адін  нарот»!
Конвертувать  його  у  трупи,
«корита»***  з  орками  погнав…
Азовцям  кліті  варять  тупо,
ба  гонг  іще  не  залунав.

На  іншім  боці  шахівниці  –
сам  «нестратег»  усіх  часів,
який  демонстрував  сідниці
та  все  від  армії  «косив»!.
Старався  партію  віддати,
але  все  стало  навпаки…
Бо  не  погодились  солдати  –
то  не  оманські  пішаки!
Про  лаври  нобелівські  мріє,
леліє  план  –  убить  ферзя.
Він  ярмака****  зберіг,  не  «Мрію»,*****
бо  новий  комплекс  гору  взяв…
Триває  партія  у  шахи
і  на  війні,  як  на  війні,
легкі  фігури  –  бідолахи,
але  бувають  прохідні!

А  що  там  рефері,  Європа
і  демократії  оплот,
вони  води  набрали  в  рота.
Усіх  турбує,  аби  фронт
за  межі  нені-шахівниці
не  вийшов  раптом,  до  «братів»,
і  до  московської  столиці
їх  HIMARS-дідо******  не  влетів!
Нам  не  дають  оголосити
убивці-кату  навіть  шах…
Лишилося  лиш  голосити
і  бідкатись…  Оце  розмах!.
Бо  осінь  майже  на  порозі,
проблема  теплоносіїв,
а  там  і  вибори  на  носі…
Коб  виборець  не  посині́в!
Отак  ця  партія  триває,
на  видноколі  мітельшпіль,
і  всі  з  цікавістю  чекають,
хто  першим  зробить  «оверкіль»!*******

Триває  знову  цирк  на  дроті…
Ой,  не  ступити  б  у  кізяк!
Чи  хочуть  знову  «бутербродів»,
чекають  нового  ферзя?
Питання  голову  мордує  –
Навіщо  клята  та  війна?
А  ти  подумай  –  що  вартує
і  вигідна  кому  вона!
14.08.2022

*  Мат  у  чотири  ходи.
**  Йдеться  про  авіатехніку  вироблену  у  часи  Радянського  союзу,  метафора,  аналогія  зі  ступою  баби  Яги.
***  Мова  йде  про  бронетехніку  виробництва  часів  СРСР,  метафора,  аналогія  з  коритом  старої  з  «Казки  про  рибака  і  рибку»  О.  Пушкіна.
****  Ярмак  –  ярмарок,  базар.
*****  Тут  найбільший  та  найпотужніший  у  світі  транспортний  літак  Ан-225  «Мрія»,  створений  київським  КБ  імені  Антонова.
******  Йдеться  про  ракету  MGM-140  ATACMS  американської  реактивної  артилерійської  системи  HIMARS,  розробленої  наприкінці  90-х  років  минулого  століття,  поставку  яких  Україні  США  розпочали  після  24.02.2022  року.
*******  Дослівно  –  вверх  дном.  Тут  йдеться  про  крах  однієї  з  держав,  Московії  чи  України.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Чи є межа?

Чи  є  межа  крутійству  і  цинізму?
У  цьому  я  затятий  песиміст:
якщо  Росія  спонсор  тероризму,
то  хто  ж  тоді  насправді  терорист?!

13.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

В процесі

Панєнку  запримітив  гу́цул  в  місті:
ошатну,  симпатичну  і  струнку.
Відразу  видко  –  не  сільського  тіста!
Та  до  смаку  припала  юнаку.

Але  лебідка  довго  не  дрімала.
Село!  –  майнуло.  –  Здобич  надлегка!
Кормою  розвернулась  до  загалу
і  попливла  вперед,  на  юнака.

–  Мої  вітання!  Чому  вас  не  знаю?
–  Я  не  місцевий,  –  мовити  і  встиг.
–  До  ресторації?  По  філіжінці  чаю?
Коханий,  а  який  смачний  пиріг!.

Та  і  хлопака  був  не  валом  шитий,
він  до  ведмедя  лазив  у  барліг.
Примружив  ліве  око  діловито,
оглянув  дівку  з  голови  до  ніг.

–  Ви  про  яке  говорите  кохання?
До  чого,  вибачійте  тутка  чай?
Готовий  я  завжди  до  спілкування,
а  решта  –  у  процесі,  зазвичай!

12.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Насіння перемоги

Під  жахливі  сирен  голосіння
та  розриви  снарядів,  ракет  –
посадили  звитяги  насіння
у  надії  на  сходів  букет.
Ми  саджали  своєї  звитяги  насіння,
зупиняли  кривавий  бенкет!

Ще  трудились  удень  і  ночами,
не  кида́ючи  з  рук  автомат,
хоронили  братів  у  печалі
і  шаленстві  в  мільйон  мегават.
Хоронили  братів  зі  сльозами  печалі,
та  тремтів  кровожерливий  кат.

Ми  пололи  гаї  і  діброви,
виривали  бур’ян  у  полях,
не  жаліли  ні  сили,  ні  крові,
щоб  рашистів  розвіять  у  прах.
Не  щадили  ні  часу,  ні  сили,  ні  крові
і  нарешті  здолали  той  жах.

Під  нестямне  сирен  голосіння
і  під  шурхіт  крилатих  ракет  –
зростимо  перемогу  з  насіння
і  зламаємо  оркам  хребет.
Перемогу  зростим  зі  звитяги  насіння,
подолаєм  рашизму  бенкет!

12.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Наймиліше слово

В  розірвані  війною  дні  і  ночі,
під  голосіння  збурене  сирен,
те  слово  я  повторюю  пророче,
що  душу  у  полон  мою  бере.

Що  серце  полонить  моє  і  розум,
і  непокоїть  часу  мого  плин.
Воно  зрідні  поезії  чи  прозі,
що  вибиває  завше  клином  клин.

Воно:  надія,  віра  і  підмога,
як  молот  Тора  і  тополі  пух.
Це  слово  наймиліше,  перемога,
для  сотень  тисяч  українських  вух!

11.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022

Тест тридцятиліття

За  тридцять  літ  нічого  не  зробили?
Невже  дарма  ми  змарнували  час?!
Гадали,  що  в  запасі  доста  сили
і  часу  також  вистачить  у  нас.

Дітей  своєї  мови  не  навчили,
не  захистили  власні  Крим,  Донбас,
бо  сили  вельми  переоцінили
і  невблаганно  пролетів  той  час…

А  вороги  закляті  не  дрімали,
уперто  просувались  до  мети.
Невже  ми  їхніх  намірів  не  знали?
Надіялись  усе  ж  перемогти?

Чого  вартують  лише  два  майдани!
За  честь  і  гідність  хто  з  нас  не  стояв.
За  шість  каденцій  –  жодного  Гетьмана!
Лиш  феєрверк  амбіцій  і  заяв…

І  ось  війна,  безжальна  і  кривава,
тестує  Україну  і  народ…
Одні  життям  боронять  Неньки,  славу,
другі  –  в  тилу  чекають  нагород.

Питання  мозок  мій  заполонили:
яка,  у  чому  і  чия  вина?
За  тридцять  літ  усе,  що  ми  зробили,
покаже  нам  усім  оця  війна…

10.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022

Епідемія

В  країні  епідемія  якась  –
охрипли  гауляйтери  зелені.
Хоча  чимдуж  напружують  легені,
та  не  виходить  видавити  бас…

Театр  пішов  у  маси!  Як  на  біс,
ті  силяться  зобразити  величчя,
але  свої  приземлені  обличчя
за  маскою  не  скрити  –  тисне  ніс.

А  орган  той  у  кожного  в  пуху́
і  хвіст  солідний  тягнеться  позаду:
«Фокстроти»,  «Епіцентри»,  «Ельдорадо»  –
не  тільки  на  виду,  а  й  на  слуху…

То  що,  панове,  будете  робить?
Шукати  коваля,  місити  «колос»*
чи  зліпите  собі  черговий  «Голос»
і  знову  Раду  підете  бомбить?!

09.08.2022

[i]*  Йдеться  про  так  званий  колос  на  глиняних  ногах  царя  Вавилонії  Навуходоно́сора  II.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Діагноз

Є  у  світі  бездушшя  країна,
осередок  сваволі  і  зла.
Усередину  глянеш  –  руїна,
а  столиці…  достатку  анклав.

На  добробут  у  них  мораторій,
а  джерела  достатку  –  сини.
Там  театр,  що  тобі  крематорій,
телевізор  –  як  засіб  війни!

Сотні  років  існують  грабунком,
тягнуть  все:  від  земель  до  трусів,
Ті  істоти  керуються  шлунком:
«Ми,  –  кричать,  –  спадкоємці  Русі!»

Я  не  стану  часу  марнувати,
а  відверто  скажу,  без  прикрас:
«Пацієнти  тієї  палати  –
безнадійні,  бо  хворі  на  сказ!»

Ще  чекають  од  підлості  ліки
їх  столиці:  Москва,  Петербург…
Але  ницим  моральним  калікам
не  поможе  і  лікар-хірург!

08.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Еволюція душ

Як  не  спіймати  вітра  в  полі,
а  серця  щастям  не  спекти  –
не  випросиш  чужої  долі
і  від  своєї  не  втекти…

Можливо  квапимося  дуже,
а  може  збилися  смаки,
але  упевнений  –  байдужість
дається  нам  таки  взнаки…

Навіки  щастя  у  подолі  –
усе  одно  не  принесеш!
То  варто  ґвалтувати  долю
і  смакувати  різний  треш?

08.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022

Нізащо

Яку  це  тільки  совість  мати  треба,
аби  вбивати  підло  мирний  люд?
Летять  ракети  і  палає  небо,
пологовий  будинок  –  ціль  іуд!

І  гинуть  діти,  навіть  немовлята,
заручником  уже  увесь  народ…
Тих  мародерів  народила  мати?
Яких  вони  чекають  нагород?

Бомблять  Охтирку,  Харків,  Мелітополь.
Палають  Суми  під  осколків  свист…
Перетворити  прагне  у  некрополь
країну  міжнародний  терорист!

Мій  Миколаїв,  Київ  і  Одесу,
Чернігів,  Запоріжжя  і  Дніпро  –  
це  наслідки  від  здачі  Херсонесу,
тяглися  з  Криму  щупальця  заброд…

Тепер  їх  мирний  атом  зацікавив…
Енергодар  –  розстрілюють  АЕС!
Знеструмив  і  Чорнобиль  кат  лукавий  –
шантажувати  людство  хоче  пес!

Скажений  пес  вбиває  і  ламає
зі  зграєю  собак  таких,  як  сам…
Та  сонце  сходить  знов  над  ріднокраєм,
не  скоримось  нізащо  ми  катам!

березень  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Віє вітер

Понад  степом  віє  вітер,
завиває  у  пітьмі.
Вже  той  вітер  пам’ять  витер:
ми  сліпі,  глухі,  німі…
Міркувати  перестали,
змарнували  часу  плин,
замінили  ум  канали…
Ні  –  один,  канал  новин!

Вітер  віє  над  степами,
завиває  із  пітьми.
Ніби  житніми  снопами
поле  вкрилося  людьми.
Вічним  сном  поснули  вої,
серце  зболене  пече,
а  лукавий  в  однострої
сам  ніяк  не  утече…

Чи  утихне  врешті  вітер,
чи  підніме  буревій?
І  народ  нетяга-митар,
все-таки  сформує  стрій!
Не  одділимо  ми  зерня
від  полови  укінець,
то  плести  із  цього  терня
доведеться  нам  вінець.

04.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022

Не пізно

Коли  надворі  пізня  осінь,
а  скроні  засипає  сніг  –
усе  частіше  ноги  босі
несуть  на  батьківський  поріг.
Чи  не  щоночі  казка  сниться,
де  мама  вічно  молода,
моєї  юності  криниця,
що  потонула  у  садах…

Уже  зима,  уже  морози,
як  не  крути  –  життя  одне.
Пролинули  весняні  грози,
і  чаша  та  не  омине…
Та  рано  ще  співати  тризну,
хай  буде  святом  кожна  мить.
Допоки  дихати  не  пізно  –
не  пізно  жити  і  любить!

03.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022

Місто героїв

Є  місто  над  Південним  Бугом,
відоме  з  глибини  віків,
на  захід,  за  Великим  лугом  –
край  запорозьких  козаків.

Форпост  на  півдні  України,
героїв  місто  і  краси.
Удар  щоденно,  щогодини,
тримає,  як  у  всі  часи!

Не  знаю  кращого  у  краї
поміж  ланів  рясних  і  нив.
Відважне  серце  –  Миколаїв,
орду  рашистів  зупинив!

Одеса  тихо  споглядає,
в  надії  дивиться  Херсон.
Усьому  півдню  Миколаїв  –
немов  для  Греції  Ясон!

Ми  з  України!  Слава  Богу
і  волонтерам,  ЗСУ!
За  нами  буде  перемога!
Ми  одоліємо  москву!

Миколаєве  мій,  Миколаїв,
ти  як  скеля  і  острів  надій.
Миколаєве  мій,  Миколаїв,
місто  сили,  героїв  і  мрій!

02.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022

Характерник

Запалало  зранку  небо
громовиці  тишу  ріжуть  –
то  війна  іде  до  тебе,
в  твою  хижу.
Хижа  война  –  вуйна  клята,
сіє  лихо,  біди,  болі…
Та  шикуються  солдати
в  «Дикім  полі».

Під  жахливий  гуркіт  бою
характерник  брів  між  зіллям.
Очі  мага  повні  болю
й  божевілля…
Хлопців  мертвих  брав  за  руки,
клав  їм  жито  у  долоні,
уявляв  нестерпні  муки…
у  полоні.

До  грудей  торкав  щокою,
до  чола  –  холодне  тіло.
Не  повернуться  із  бою,
відлетіли…
Нелегку  обрали  долю  –
боротьбу  проти  свавілля!
Сльози  капали  від  болю
і  безсилля…

Став  між  ними  на  коліна
і  знімав  сталеві  лати  –
вже  не  діждуться  дружини,
діти,  мати…
Але  їх  чекають  діти
і  не  скінчені  ще  справи…
Жаль  героїв  хоронити,
Боже  правий!.

–  Боже  правий,  Боже  сильний,
забираєш  чому  кращих?
На  землі  доволі  підлих
і  пропащих…
–  Надійшла  лиха  година,
бо  молилися  не  дуже  –
я  беру  свою  данину…
за  байдужість.

І  злетів  мольфар  до  неба,
шаблю  вихопив  із  піхов  –
Воювати  нині  треба…
з  лихом!
Підіймаймось,  козаченьки,
щоб  у  цю  лиху  годину
захистити  нашу  Неньку  –
Україну!

Війна,  війна,  війна  –  во́йна!
Сіє  горе  вона  гойно.
Гучить,  гучить,  гучить  тризна,
та  на  стягах  горить  –  тризуб!

01.08.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022

Кривава дійсність

                                   [i]Пам’яті  загиблих  воїнів
                                   полку  «Азов»
[/i]
Їх  зрадили  усі.  Ну,  майже  всі…
А  першими  –  хто  віддавав  накази!
Бо  гасло  тих,  і  це  відомо  всім,
незмінне  і  донині  –  Все  й  одразу!.

І  що  тепер?  Одні  –  ні  пари  з  уст,
а  інші  –  «відкривають  полювання»…
Відлунює  у  тиші  воїв  хруст  –
сувора  дійсність  меле  сподівання!

Кривава  дійсність  визнала  ще  раз:
не  викликає  більшої  відрази
«верховного»  виконувать  наказ  –
на  здачу  у  полон  давать  накази!

Я  лише  думу  висловив  свою,
але  питання  маю  до  загалу:
Що  гірше  –  смерть  прийняти  у  бою
чи  на  поталу  здатися  шакалам?.

31.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022

Не моє

Музикант  із  короткими  пальцями  –
ніби  заєць  із  довгим  хвостом
або  чорний  нарцис  на  акації,
чи  перерваний  голод…  постом.

Як  білети  в  театрі  кінчаються,
контрамарки  прямують  у  хід,
а  до  зали  глядач  запускається,
зазвичай,  через  задній  прохід.

Сумно  слухати  дівку  «на  пенсії»
про  цнотливість  і  спрагу  душі…
Доки  в  серці  існує  потенція,
я  писатиму  краще  вірші.

27.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022

Череповище

Над  головою  люто  вітер  свище.
Залишилося  мало,  кілька  кроків…
Не  слухали,  на  жаль,  своїх  пророків.
Попереду  уже  –  Череповище!

За  тисячу  років  цю  путь  тернисту
ми  подолали  босими  ногами,
у  боротьбі  з  собою  й  ворогами,
і  це  нам  лише  додавало  хисту.

Але  коли  ми  схибили  і  в  чому?
На  роздоріжжі  опинившись  долі,
утратили  умить  жагу  до  волі
і  землю  віддали  під  Орка  чобіт!

Ми  гетьмана  шукаємо  віками,
у  спорах  розпорошуємо  сили…
Ці  пошуки  ведуть  нас  до  могили  –
ми  стали  один  одному…  вовками.

Але  здолати  в  силі  ми  Аїда
і  оминути  Неньчину  Голготу  –
це  виявити  зрадникам  турботу,
не  залишивши  ні  одної  гниди!

27.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022

Найкращі люди

Прекрасні  люди  в  Коломиї!
І  не  важливі  вік  чи  стать  –
вони  сваритись  не  уміють,
готові  все  толерувать.

Пів  року  майже  волонтерю
в  компанії  цих  диваків  –
усім  відкриті  у  них  двері
і  не  було  поміж  вовків…

Та  раптом,  боже,  що  я  бачу  –
пробиті  шини  у  авто!
Очам  не  вірю,  ледь  не  плачу…
Чому,  за  що  і  власне  хто?

Мо,  стяги,  жовте  і  блакитне,
під  шклом  прийшлись  не  до  смаку?
Чи  номер  видався  елітним
якомусь  нині  диваку?

А,  може,  сталася  незгода,
що  наразився  на  шантаж…
Отак  підкралася  нагода
відвідати  шиномонтаж.

І  де  взялася  та  сволота?
Та  невимовно-сіра  тля,
що  ріже  скати  патріотам
немовби  клятим  москалям!

Прекрасне  місто  Коломия,
найкращі  люди  на  Землі!
А  пригадаю  –  серце  ниє,
і  тут  до  біса  москалів…

26.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022

Ідеальний образ

Не  запалали  наші  зорі
улітку,  навіть  восени.
Наслухався  щемких  історій
про  чарівні  дитячі  сни,
рожеві  мрії  дівич-спальні
під  мерехтіння  каганця…
Для  тебе  образ  ідеальний  –
сліпо-німого  гаманця.

26.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022

Гадати не буду

Багато  часу  ти  чекала,
коли  ішли  мої  човни?
Де  твоє  серце  мандрувало,
як  швартувалися  вони?

Шукала,  мила,  ти  недовго
незаборонені  слова  –
перевдягла  чергову  тогу,
пішла  уверх  життя  крива!

Невже  ридає  досі  скрипка,
як  демон  рветься  з  глибини?
Шторми  в  душі  у  тебе,  рибко,
не  пара  у  житті  вони!

Але  гадати  я  не  буду,
чия  рука  трима  стерно.
Буяння  хвиль  –  лише  облуда,
усе  в  минулому  давно.

25.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022

Сірій миші

Постійно  у  своїй  личині,
життя  твоє  –  суцільна  гра.
Стара  принцесо  на  мачині  –
до  тями  вже  прийти  пора!

Пора  лишити  задзеркалля
і  у  люстерце  зазирнуть,
покинуть  зайве  причандалля,
з  душі  зцідити  каламуть.

А  ти,  звичайна  сіра  миша,
перетворила  все  у  треш
і  на  порозі  царства  тиші
іще  у  візіях  живеш…

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954325
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022

Український хліб війни

У  поле  вийшли  хлібороби
під  бомби,  вибухи  ракет,
бо  не  було  другої  спроби…
Який  у  вбивці  етикет?!.

Їм  не  дали  другого  шансу
криваві  гопники  війни.
Під  обстрілами,  поміж  шанців,
цьогоріч  сіяли  вони.

Садили  майже  по  зернині
на  замінованих  полях
і  кожна  виросла  в  хлібину  –
така  у  нас  свята  земля!

На  український  хліб  і  нині
у  світі  попит  немалий,
але  стискають  Україну
всесвітні  пута  кабали…

Усе  ми  робимо  з  любов’ю,
та  гниди  з  вошами  живі  –
хліб,  потом  зрощений  і  кров’ю,
ті  знову  топлять  у  крові…

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Найлютіший ворог

Любіть  на  відстані,  в  думках,
у  мріях  і  у  сподіваннях,
бо  побут  спалює  у  прах
найнеймовірніше  кохання.

У  буднях  гаснуть  почуття
їх  убиває  часу  мжичка.
То  діалектика  життя,
а  найлютіший  ворог  –  звичка!

24.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Штурмова "сотка"

                                                         [i]Продовження  сюжетної  лінії,  розпочатої  у  першому  творі  циклу
                                                         "Хроніки  московсько-української  війни"  –  «Винищувач  танків»
[/i]

Амбітні  плани  рашистів  на  чолі  з  оскаженілим  недопалком  у  короткі  терміни  захопити  увесь  схід  і  південь  України,  аби  пробити  шлях  суходолом  до  анексованого  Московією  Криму  та  самопроголошеного  при  її  підтримці  Придністров’я,  не  справдились.  Цьому  здебільшого  завадили  активні  дії  простого  українського  народу,  ніж  вищого  керівництва  країни,  частина  якого,  відразу  ж  після  повномасштабного  московського  вторгнення  вранці  24  лютого  2022  року,  гайнула  до  Буковелю,  а  то  й  за  кордон.  Дехто  з  високопосадовців  умудрився  відправити  власні  сім’ї  навіть  заздалегідь,  а  потім  пояснював  своє  «цнотливе»  мовчання  небажанням  створювати  ажіотаж  серед  населення  і  сіяти  паніку  в  рядах  громадянського  суспільства.  Про  цинічні  відповіді  світовим  лідерам  на  зразок  «не  нагнітати  обстановку»  і  популістські  поради  своєму  електорату  «спокійно  готуватися  смажити  шашлики  на  травневі  свята»  окремі  представники  так  званої  української  еліти  взагалі  «забули»  відразу  ж  після  повномасштабного  вторгнення  агресора.
Але  нащадки  запорозьких  козаків,  несподівано  для  тих  та  інших,  рішуче  взяли  до  своїх  рук  зброю  і  негайно  згуртувалися  на  активний  спротив.  Великий  досвід  часів  гайдамаччини,  походу  гетьмана  Сагайдачного  на  Москву  і  Хотинської  битви,  національно-визвольних  змагань  початку  двадцятого  століття,  героїчної  боротьби  вояків  УПА  і  уже  сучасної  оборони  донецького  аеропорту  та  інші  славетні  сторінки  історії  українського  народу  не  пропав  дарма.  Однак  на  початках  віроломної  агресії  «братнього»  народу,  озброєні  представники  якого  неодноразово  та  безпричинно  розстрілювали  навіть  стариків,  жінок  і  дітей,  не  говорячи  вже  про  інше  цивільне  населення,  захисникам  України  прийшлося  дуже  важко.
Оскільки  озброєння,  як  говориться  у  народі,  було  і  є  ще  довоєнним,  адже  міжнародна  допомога  стала  надходити  не  відразу,  та  і  далеко  не  в  достатніх  об’ємах,  українцям  доводилося  воювати  переважно  умінням  і  винахідливістю.  В  хід  пішли  вогняні  коктейлі,  які  отримали  колоритну  інтернаціональну  назву  «Бандера-смузі»,  мисливські  дробові  рушниці  та  нарізна  зброя  і  багато  чого  іншого.  Загартовані  восьмирічною  війною  з  московитами  Збройні  сили  України,  за  активної  підтримки  місцевих  формувань  територіальної  оборони  і  масового  волонтерського  руху,  зупинили  наступ  ворога  на  основних  напрямках,  а  подекуди  навіть  стали  контратакувати.
Не  останню  скрипку  в  такому  народно-військовому  оркестрі  грала  і  погода.  Весна  цього  року  виявилась  холодною  і  дощовою.  Слава  богу,  влада  не  встигла  покрити  асфальтом  усі  дороги  сходу  і  півдня  країни,  що  в  народі  отримало  назву  «велике  крадівництво».  Нарешті  спрацювали  в  плюс  народні  поговірки:  «Своя  сорочка  ближче  до  тіла»  і  «Запас  кишеню  не  обтяжує».  Важка  ворожа  техніка  при  спробі  маневрів  і  необхідності  з’їхати  з  автостради  часто  тонула  у  жирних  українських  чорноземах.  Наступ  московитів  несподівано  для  них  самих  пригальмував.

Закінчивши  епопею  з  панцерниками  орків,  дід  Микола  подався  по  сусіднім  хуторам  збирати  свою  мисливську  бригаду.  До  кого  зайшов  особисто,  кому  зателефонував.  Уже  надвечір  до  його  хати  завітало  шестеро  бравих  козаків  ще  досить  працездатного  віку.  Кожен  був  укомплектований  берданкою  крісом,  а  то  й  карабіном  чи  трьохлінійкою,  ще  часів  Другої,  а  то  і  Першої,  світових  воєн.  Внаслідок  нетривалої  наради  залишенці  із  навколишніх  напівзакинутих  населених  пунктів  прийняли  одноголосне  рішення  про  об’єднання  у  так  зване  партизанське  лісове  товариство.  Його  верховним  головнокомандувачем,  також  одностайно,  було  обрано  старшого  за  віком  Миколу,  а  заступником  –  молодшого  од  нього  на  кілька  місяців,  Левка.  Сам  він  називав  себе  не  інакше,  як  начальником  генерального  штабу.
–  Вийшло  майже  відділення  стрілецького  взводу,  –  посміхнувся  останній  перед  тим,  як  розходитися  по  домівках.
–  Ет,  нам  би  ще  коней  з  десяток…  –  посміхнувся  Микола.  –  Ми  б  організували  ескадрон  лісовиків  летючих  і  тоді  у  окрузі  лише  підкови  мерхотіли  б.
–  Згадала  баба,  як  дівкою  була…  –  кинув  глузливо  Омелько.  –  Серед  нас  лише  у  Тараса  конячина,  та  і  тій  уже  за  десяток…
–  То  сідлайте  корів,  –  знайшовся  останній.  –  А  дехто  може  і  бичка  під  сідло  поставити,  –  уже  відверто  глузуючи,  Тарас  хитро  подивився  на  Миколу.
–  Гаразд,  повеселились  і  доста.  Всім  бути  на  зв’язку  цілодобово!  –  підвів  риску  той.

Перші  дні  лісові  вояки  новоствореного  партизанського  загону  активно  вели  розвідку,  фіксували  кількість  і  напрямки  пересування  техніки  та  живої  сили  ворога,  не  привертаючи  до  себе  його  особливої  уваги  з  огляду  на  досить  статечний  вік.  Про  наслідки  спостережень  командир  по  такому  ж  старенькому,  як  і  сам,  телефону  регулярно  доповідав  своєму  старшому  онукові,  що  служив  у  лавах  ЗСУ  і  уже  на  цілу  голову  обскакав  діда  у  військовому  званні  та  посаді.
Першим  відчутним  доробком  партизанського  загону  стало  знищення  будівлі  школи  в  одному  із  сіл  сусіднього  району.  Там,  за  інформацією  лісовиків,  розмістилося  до  роти  спецпризначенців  із  десятком  одиниць  бронетехніки  та  паливозаправником.  Вдосвіта,  коли  ще  загарбники  солодко  спали,  їм  несподівано  і  прилетіли  гостинці  від  української  артилерії.  Хоча  ті  дарунки  і  стерли  з  лиця  землі  стареньку  школу,  але  вона  стала  дійсно  братською  могилою  майже  для  сотні  орків.
Невдовзі  після  закінчення  обстрілу  дід  Микола  з  двома  своїми  «однополчанами»,  прихвативши  з  собою  мисливську  зброю  і  ризикуючи  життями,  навідались  на  територію  зруйнованої  школи.  Доки  московські  недобитки  приходили  до  тями,  зализуючи  рани  у  навколишньому  лісі,  вони  підібрали  на  згарищі  кілька  десятків  ручних  гранат,  чотири  справні  автомати  і  навіть  РПГ-7В  та  кілька  пострілів  до  нього.  Ці  трофеї  дуже  потішили  старих  вояків.
Невдовзі,  реалізуючи  інформацію  лісового  загону,  підрозділи  ЗСУ  працювали  по  скупченню  ворожої  техніки  і  живої  сили  уже  в  іншому  селі.  Але  дід  Микола  не  був  би  самим  собою,  якби  не  контролював  цей  процес.  Коли  українська  артилерія  розпочала  обстріл,  він  зі  своїм  найближчим  другом  і  заступником  Левком  потаємними  стежками,  через  майже  непрохідний  ліс,  обережно  дісталися  околиці  села  і  сховалися  в  ущелині  гранітної  скелі,  що  нависала  над  невеличким  потічком.  Лише  артобстріл  скінчився,  а  у  хід  пішла  стрілецька  зброя,  лісовики  вирішили  і  собі  дещо  просунутись  углиб  населеного  пункту.  Тим  паче,  що  вони  уже  були  озброєні  автоматами  і  гранатами.
Неподалік,  на  краю  присілка,  вони  побачили  стару  бабусю.  Та  сиділа  під  хатою  на  лавці  і,  не  звертаючи  уваги  на  досить  інтенсивний  бій,  звуки  якого  долинали  з  іншого  боку  села,  гладила  кота,  що  зручно  вмостився  у  неї  на  колінах.
–  Чи  вона  глуха…  –  здивувався  Микола,  коли  кілька  куль  просвистіли  неподалік.
–  Можливо,  –  лаконічно  висловив  припущення  Левко,  який  пересувався  дещо  позаду,  прикриваючи  командира.
–  Тобі  що,  жити  надоїло,  –  майже  у  вухо  старої  закричав  дід  Микола,  коли  короткими  перебіжками  дістався  крайньої  хижі.  –  Ану  мерщій  до  погреба!
–  Та  куди  там!  Все  забито…  –  сумно  відповіла  стара.  –  І  не  треба  так  репетувати,  я  все  добре  чую,  –  уже  сердито  додала  вона.
–  Невже  діти  з  міста  повернулися?  –  з  подивом,  але  тихіше,  запитав  він.
–  Якби  то,  –  сумливо  усміхнулася  баба.  –  «Асвабадітєлі»  поховалися,  коли  наші  хлопці  дали  їм  прикурити!
–  І  скільки  їх  там?  –  лукава  посмішка  ледь  визирнула  з-під  дідових  вусів.
–  Точно  не  знаю.  Десь  троє-четверо,  бо  більше  у  мій  погріб  не  залізе.  Там  усе  полицями  з  консервацією  заставлено.
–  Ех,  жаль  такого  добра…  –  знімаючи  з  ременя  ручну  гранату,  сумно  з  боку  в  бік  похитав  головою  Микола.  –  Ану,  візьми  на  приціл  двері  погрібника,  –  неголосно  звернувся  він  до  Левка,  що  уже  підкрався  тихо  ззаду.
Той  мовчки  зняв  трофейного  «калаша»  із  запобіжника  і  зайняв  позицію  за  дебелим  сухим  дубовим  стовбуром,  що  в  якості  опори  підтримував  кут  даху  старої  хатини.  В  цей  час  баба  щось  пригадала  і  помахала  Миколі  скоцюрбленою  рукою.
–  Постій,  соколе!  От  уже,  зовсім  стара.  Геть  забула…  –  бідкалася  вона,  не  зводячи  очей  із  гранати.  –  Там  позаду  погрібника  стримить  вентиляційна  труба.  Вона  веде  прямо  до  погребу.  Але  ти  тільки  тихенько  грибок  зніми,  він  легко  подається.
–  А  труба  з  якого  матеріалу,  металева  чи  азбоцементна?  –  уточнив  командир.
–  Та  яке  там…  –  махнула  рукою  стара.  –  Звичайна,  пластикова.  Минулого  року  онук  на  ровері  з  міста  завіз,  бо  металева  зовсім  згнила.  Але  ж  він,  бісів  син,  полінився  завести  її  до  погреба  збоку,  як  годиться.  Нашвидкоруч  пробурив  у  стелі  дірку,  увіткнув  сторчака  шмат  голої  труби,  заляпав  зверху  цементним  розчином  і  все…  Ледве  потім  допросилася,  аби  «грибок»  зверху  поклав,  а  то  дощ  прямо  всередину  періщив.
–  Товста?  –  спитав  Микола.
–  Хто?  –  відповіла  здивовано  питанням  на  запитання  баба  і  краєм  ока  глипнула  на  себе.
–  Труба,  –  посміхнувся  той.
–  Отака,  –  баба  склала  півколами  покручені  часом  і  важкою  працею  пальці  обох  рук  таким  чином,  що  крізь  отвір  легко  міг  прослизнути  людський  кулак  середніх  розмірів.  –  Онук  говорив  «сотка».  Так  і  сказав:  «Нумо,  бабуню,  за  «сотку»  по  «соточці»!
–  Значить  все  повинно  вийти  добре,  –  мовив  собі  під  ніс  Микола  і  вже  було  направився  в  обхід  погрібника.
–  Постривай,  –  знову  зупинила  його  стара.  –  Забула  ще  тобі  сказати,  парубче.  Я  на  ніч  вентиляційну  трубу  знизу  до  цього  часу  ганчіркою  затикаю,  щоб  мороз  у  погріб  не  вліз.  А  сьогодні,  через  цю  заворуху,  ще  не  встигла  витягти  оту  затичку…
–  Ось  тобі  й  на…  –  легко  ляснув  себе  долонею  по  ляшці  Микола.  –  Велика  ганчірка?
–  Та  ні,  –  закліпала  очима  баба.  –  У  мене  уже  сили  не  вистачає  носитися  з  великою.  Я  її  так,  скраєчку.
–  На  яку  довжину  виступає  труба  зі  стелі?  –  знову  поцікавився  Микола.
–  Сантиметрів  на  п’ятнадцять-двадцять,  –  повільно  видавила  з  себе  стара,  очевидно  побоюючись  помилитися.  –  Мені  майже  на  рівні  очей,  а  головою  до  стелі  я  не  дістаю  сантиметрів  п’ять-десять.
–  Гаразд,  повинно  вистачити,  –  буркнув  Микола  і,  показавши  жестами  руки  Левкові  бути  напоготові,  обережно  рушив  у  обхід  бабиного  культового  холодильника  часів  минулого  тисячоліття.
Колись  давно,  ще  при  комуністах,  він  служив  у  мінометному  підрозділі  мотострілецького  полку,  але  і  дотепер  добре  пам’ятав  основні  закони  мінометної  справи.  В  цьому  випадку  труба  –  той  же  міномет.  Як  би  сильно  баба  не  заткнула  її  внизу,  жодна  ганчірка  не  зможе  конкурувати  з  мінометною  плитою,  навіть  якщо  граната  вибухне  вище  рівня  перекриття,  а  тому  про  всяк  випадок  він  зняв  із  паска  іще  одну  лимонку.  В  будь  якому  разі  перша  звільнить  дорогу  для  другої,  а  та  завершить  почату  справу,  –  розмірковував  командир  на  ходу.
Підібравшись  до  грибка,  що  на  добрий  метр  височів  над  погрібником,  Микола  акуратно  зняв  його.  Легко  подався,  мабуть  ганчірка  сидить  не  туго  і  тепле  повітря  з  погреба  не  дало  ранішньому  морозцеві  прихватити  кріплення  шляпки  до  труби,  –  подумав  він.  Вирвавши  чеку  з  першої  репанки,  дід  ніжно  опустив  її  у  трубу,  ніби  до  ствола  свого  гранатомета,  а  сам  хутко  упав  на  землю  під  стіною  погрібника.  Почувши  через  кілька  секунд  зсередини  глухий  вибух,  він  миттю  підхопився  на  ноги,  вирвав  чеку  з  другої  гранати  і  уже  не  так  лагідно  опустив  її  в  майже  непошкоджену  зверху  трубу,  а  сам  поспішив  до  виходу,  знімаючи  автомат  із  запобіжника.
–  Операція-дерашизація  пройшла  успішно!  –  не  без  помітного  задоволення  вигукнув  побратим  Левко,  йдучи  спокійно  від  хижі  йому  назустріч  з  автоматом  наперевіс.  –  Жодних  ознак  присутності  живих  істот  всередині.
Другим  вибухом  двері  погрібника  остаточно  зірвало  з  петель  і  з-під  них  валив  сизий  дим.  Через  кілька  хвилин,  коли  дим  розвіявся,  Левко  обережно  прослизнув  до  погріба,  а  невдовзі  повернувся  з  трьома  спорядженими  «калашами»,  хоча  й  зі  слідами  подряпин.
–  Можна  викликати  похоронну  команду.  Всі  три  –  двохсоті.  Там  ще  броники  і  півтора  десятки  магазинів  з  набоями  треба  забрати,  –  посміхнувся  він  товаришеві.  –  А  вашим  закруткам  теж  труба,  –  кинув  він  бабі,  яка  обережно  визирала  із-за  своєї  хатини.
–  Та  ви  лише  допоможіть  вибити  отих  харцизяків  із  нашої  землі.  Після  перемоги  я  накручу  стільки  закруток,  що  не  на  один  партизанський  загін  вистачить!  –  посміхалася  стара.  Сльози  радості  і  болю  текли  по  її  зритому  нелегкими  роками  обличчю.
–  Обов’язково  виб’ємо  загарбників  у  пень  і  звільнимо  нашу  рідну  землю  до  останнього  сантиметра,  –  лагідно  сказав  на  прощання  Микола  і,  забравши  броники  мертвих  окупантів  разом  із  уже  непотрібними  оркам  набоями,  поспішив  за  Левком  до  лісу.

22.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954080
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022

Близнюки

В  одному  далекому  селі,  десь  на  півдні  України,  мешкала  невелика  сім’я:  мама,  тато  і  два  сини-близнюки.  Малюків  звали  Андрійко  та  Олексійко.  Брати  дуже  любили  своїх  батьків  і  один  одного.
Жили  вони  на  околиці  села,  в  покинутій  хатині,  яку  татко  так-сяк  підремонтував,  коли  кілька  років  тому  через  фінансову  скруту  сім’я  була  вимушена  залишити  місто.  Довелося  продати  квартиру,  аби  погасити  борги  за  лікування  матусі,  а  решта  вирученої  суми  пішла  на  ремонт  невеликої  занедбаної  сільської  будівлі.
Але  сім’я  жила  дружно.  Татко  продовжував  працювати  в  місті  шофером,  оскільки  іншої  роботи  не  було.  Здоров’я  матінки  поступово  покращувалося  і  вона  вже  потихеньку  поралася  по  господарству,  яке  складалося  із  кози  Зойки,  придбаної  невдовзі  по  приїзду  у  самітного  дідуся,  що  вікував  недалеко  у  такій  же  старій  хижі,  а  також  приблудних  пса  Барбоса  та  кота  Матроса.
Барбос  і  Матрос  пристали  до  дому  майже  разом.  Першим  з’явився  кіт,  коли  матуся  увечері  пішла  доїти  Зойку.  Він  нечутно  підійшов  з  боку  хвіртки  і  лагідно  тернувся  об  ногу  молодої  жінки,  майже  обвивши  її  своїм  довгим  і  пухнатим  хвостом.  Коли  хлопці  побачили  несподіваного  приблуду,  що  забіг  за  матінкою  до  хати,  їх  радості  не  було  меж.  Довелося  ділити  вечірній  удій  уже  на  трьох.  Хоча  приблуді  дісталося  все-таки  менше,  але  він  радів  і  тому.  Швидко  впоравшись  зі  своєю  часткою  і  піднявши  трубою  пухнатого  хвоста,  він  гордо  походжав  по  кімнаті,  голосно  наповнюючи  її  задоволеним  котячим  муркотінням.  Складалося  таке  враження,  що  самовпевнений  котисько  уже  давно  був  господарем  цього  помешкання.  У  всякому  разі  питання  видворення  нахаби  з  хати  ніким  навіть  не  порушувалось  і  з  мовчазної  згоди  батьків,  при  повній  підтримці  дітей,  сім’я  поповнилася  ще  одним  членом.
А  наступного  ранку,  коли  матуся  вийшла  на  подвір’я  доїти  козу,  біля  повітки  її  уже  зустрічав  середніх  розмірів  рудий  кудлатий  пес.  Він  стояв,  радісно  помахуючи  таким  же  пухнатим  хвостом,  і  довірливо  дивився  жінці  прямо  в  очі,  а  з  його  роззяпленого  рота  звисав  великий  рожевий  язицюра.
–  А  це  що  за  гості?  –  тільки  і  встигла  промовити  господиня,  як  за  спиною  почулися  голоси  дітей.
–  Ой,  який  симпатичний  собачка!  –  захоплено  скрикнув  Андрійко  і,  навіть  не  давши  мамі  опам’ятатись,  підбіг  до  непроханого  гостя,  намагаючись  його  погладити.
–  А  звідки  він  тут  узявся?  –  запитав  Олексійко,  находу  продираючи  сонні  очі,  і  теж  погладив  незнайомого  собаку,  який  продовжував  радісно  метеляти  хвостом.
–  Мабуть  розшукує  свого  друга,  –  жартівливо  обізвався  з  порога  батько  і  кивнув  на  кота,  що  терся  йому  об  ноги.
–  Так  ніякого  молока  не  напасешся,  –  удавано  суворо  промовила  мама  і  пішла  до  повітки  доїти  Зойку,  а  тато  поспішив  на  трасу,  аби  їхати  до  міста  на  роботу.
Цілий  день  хлоп’ята  по  черзі  захоплено  гралися  з  обома  приблудами,  а  вранішню  молочну  пайку  довелося  ділити  вже  на  чотирьох.  Увечері  вся  родина  зібралась  на  нараду.  Потрібно  було  терміново  вирішувати,  що  робити  з  несподіваними  гостями.  Хлопці,  які  за  день  вже  встигли  їх  полюбити,  одноголосно  пропонували  прийняти  кота  та  собаку  до  складу  сім’ї.  Тато  не  заперечував  проти  такої  пропозиції,  хоча  і  не  висловлював  великого  захоплення,  розуміючи,  що  це  важка  ноша  для  їх  сімейного  бюджету.  Лише  мама  з  тих  же  міркувань  була  проти.
В  процесі  колективного  обговорення  з’ясувалося,  що  діти  вже  навіть  імена  приблудам  дали.  Пса  Андрій  назвав  Барбосом,  оскільки  той  любив  бешкетувати,  легенько  хапаючи  хлопців  за  руки  та  ноги.  А  Олексій,  зважаючи  на  світло-сірі  смужки  на  шубі  кота,  нарік  того  Матросом.
–  Доведеться  голосувати,  –  посміхнувся  тато,  коли  сторони  так  і  не  прийшли  до  одностайності.
Рішення  було  прогнозованим.  Два  голоси  «за»,  один  «проти»,  при  одному  «утримався».  До  того  ж  мамине  «ну,  гаразд»  по  наслідкам  голосування  можна  було  теж  зарахувати  до  графи  «утрималися».
Та  що  не  говори,  а  цю  небагату  на  смаколики  вечерю  сім’я  вимушена  була  ділити  не  на  чотирьох,  а  уже  на  шість  ротів.
–  Не  все  в  житті  людини  вимірюється  рівнем  матеріальних  статків,  –  сказав  потім  якось  задумливо  чоловік  дружині,  дивлячись  як  їх  діти  захоплено  бавляться  на  подвір’ї  з  Барбосом  та  Матросом.
–  Так,  я  повністю  з  тобою  згодна,  –  тихо  промовила  жінка  і  ніжно  пригорнулася  до  широких  грудей  господаря.

Одного  осіннього  вечора,  коли  діти  вже  спали,  тато  привіз  додому  два  невеличкі  саджанці  дуба.
–  Їздив  по  роботі  до  сусідньої  області.  По  дорозі,  біля  лісосмуги,  зупинився  перекусити.  Уже  зібрався  їхати,  а  тут  бачу  –  під  кремезним  дубом  причаїлися  два  молоді  дубочки.  Ну  вилиті  наші  хлоп’ята!  Думаю,  не  скоро  вам  доведеться  посунути  старого  велета,  а  потім  взяв  з  кузова  лопату  і  викопав  їх,  адже  у  нас  біля  двору  ні  деревини.  Посадимо  завтра  разом,  –  посміхнувся  він  до  дружини.
–  Так,  хлопці  завтра  зрадіють.  І  пам’ять  добра  буде,  і  тінь  у  спеку  не  завадить,  –  відповіла  вона  чоловікові  такою  ж  щирою  усмішкою.
Наступного  дня  була  неділя.  Прямо  після  сніданку,  вся  сім’я  подалася  за  двір  садити  дерева.  Андрій  з  мамою  стали  копати  ямку  зліва  від  воріт,  а  Олексій  з  татком  –  праворуч.  Навіть  Матрос  із  Барбосом  радо  бігали  поряд,  а  останній  навіть  пробував  допомагати,  вправно  вигрібаючи  камінці  із  лунки  Андрія.
–  Обережно!  –  покрикував  той  на  рудого.  –  А  то  лапу  пораню.
Хлопці,  незважаючи  на  малолітній  вік,  завзято  працювали  лопатами,  але  Олексій  з  татом  впорались  раніше.  Мабуть  далася  взнаки  ведмежа  допомога  Барбоса.  Коли  вони  запропонували  мамі  з  Андрійком  підсобити,  останній  категорично  запротестував.
–  Ні,  ми  самі,  –  безапеляційно  заявив  він,  вперто  налягаючи  на  ще  завеликого  для  нього  роскаля,  а  мама  тільки  посміхалася,  час  від  часу  вибираючи  шуфлею  свіжий  ґрунт  з  невеликої  ямки.
Батько  теж  доброзичливо  усміхнувся  і,  взявши  з  сараю  два  великі  будівельні  відра,  пішов  до  копанки,  що  знаходилась  неподалік  за  селом,  в  глибині  ізвору.  Олексійко,  прихопивши  маленьке  відерце,  і  собі  поспішив  за  ним  слідом.  Коли  обоє  повернулися  з  водою,  Андрійко  з  мамою  уже  завершили  роботу  і  всі  разом  щедро  полили  свіжозрихлену  землю,  яку  тато  попередньо  сформував  у  лунки.  Отак  кожен  із  близнюків  посадив  своє  перше  в  житті  дерево.

Час  від  часу  хлопці  поливали  свої  дубочки,  стежили,  аби  Зойка,  не  дай  бог,  не  обгризла  їх  ще  маленькі  гілочки.  До  морозів  обидва  деревця  встигли  пустити  в  кам’янисту  землю  досить  цупке  коріння.  Та  коли  помірна  зима  уже  добігала  свого  кінця  і,  здавалося,  ніщо  не  віщувало  біди,  сталася  подія,  яка  круто  змінила  життя  усіх  мешканців  цього  будиночка  на  околиці  невеликого  південного  села.
Рано-ранці  24  лютого  2022  року  раптом  всі  прокинулися  від  моторошних  вибухів,  що  долинали  з  боку  міста.  Якась  невідома  сила  безжально  трусила  землю,  час  від  часу  дзеленькали  чайні  ложечки  хлопців,  залишені  ними  на  столі  прямо  у  філіжанках.  Батько  миттєво  вискочив  на  вулицю,  а  повернувшись  через  деякий  час,  сумно  промовив:  «Війна…  Московія  бомбардує  військовий  аеродром».  Мама  присіла  на  край  ліжка  і  тихо  заплакала.  Ще  сонні  хлоп’ята,  обнявши  одне  одного,  сиділи  мовчки  в  самому  куті  і  розгублено  позирали  то  на  неньку,  то  на  татка.  Матрос  складав  їм  компанію,  а  Барбос  злякано  забився  аж  під  ліжко.
–  Таки  насмілилися,  виродки!  –  знову  промовив  тато  і,  заспокоюючи  дружину,  обняв  її  за  плечі.  –  Мені  терміново  треба  дістатися  міста,  піду  до  військомату,  –  підсумував  він  коротко,  як  офіцер  запасу,  і  став  збиратися  в  дорогу.
Через  пів  години  інтенсивних  зборів  чоловік  ще  раз  обняв  дружину,  по  черзі  поцілував  синів  і,  схопивши  наплічника  з  самими  необхідними  речами  та  документами,  розтанув  за  дверима.  «Бережіть  одне  одного»,  –  на  прощання  тепло  долинув  його  рішучий  голос.

Подальші  події  розвивалися  стрімко.  Видно  було,  як  зі  сходу  дорогою  в  сторону  обласного  центру  рухались  колони  цивільних  авто,  різного  роду  спецмашин,  військової  техніки.
–  Що  ж  вони  роблять?  На  кого  вони  нас  покидають?  –  бідкалась  матуся.
Хлопці  з  сумом  дивились  їй  в  очі  і  не  знали,  що  казати,  чим  допомогти.  Її  пригнічений  настрій  передався  не  лише  дітям,  а  і  Барбосу  з  Матросом.  Кіт  виліз  на  горище  і  причаївся  десь  на  бантині,  а  собака  облюбував  собі  місце  в  сараї,  поряд  із  Зойкою.
Надвечір  зателефонував  тато  і  повідомив,  що  його  зарахували  командиром  одного  з  підрозділів  територіальної  оборони  міста,  що  найближчим  часом  він  намагатиметься  їх  забрати  і  евакуювати  на  захід  країни,  але  це  малоймовірно.
Наступного  дня  хлопці  у  вікно  побачили  колону  ворожих  танків  та  іншої  військової  техніки,  яка  рухалась  дорогою  в  напрямку  міста.  Через  кілька  годин  звідти  стали  доноситися  звуки  інтенсивних  вибухів,  які  то  затихали,  то  знову  наростали.
Татко  більше  не  телефонував,  але  через  кілька  днів  до  мами  подзвонили.  Незнайомий  чоловічий  голос  повідомив,  що  їх  тяжкопораненого  батька  відправили  на  південь,  в  госпіталь  іншого  обласного  центру.
Потяглися  сірі,  похмурі  дні  війни.  Малолюдне  і  в  кращі  часи  село  –  ніби  вимерло.  Переважна  більшість  його  мешканців,  похватавши  найнеобхідніше,  устигли  помандрувати  на  захід.  Не  додавала  радощів  навіть  весна.  Мабуть  налякана  війною,  вона  теж  запізнилась  на  кілька  тижнів.  Хлопці  пасли  козу,  допомагали  матусі  по  господарству.  Спільними  зусиллями  невдовзі  стали  потихеньку  садити  город.  Матінка  не  раз  із  сумом  говорила,  що  город  та  Зойка  –  то  все,  на  що  вони  можуть  розраховувати,  їх  двоєдина  надія.  А  ще  вона  стала  багато  молитися  і  долучала  до  цього  хлопців.  Молилися  за  батька,  за  Україну,  за  всіх  захисників,  просили  їм  божого  захисту  і  перемоги.
Московські  загарбники  в  селі  практично  не  з’являлися.  Одного  весняного  дня,  коли  хлоп’ята  гралися  з  Барбосом  і  Матросом  на  подвір’ї,  напроти  їх  хатини  зупинився  великий  невідомий  автомобіль.  Такого  малюки  ще  не  бачили.  Викрашений  у  темно-зелений  колір,  той  металевий  монстр  мав  аж  вісім  величезних  коліс.  З  кожного  боку  на  ньому  білою  фарбою  було  намальовано  якийсь  невідомий  знак  «Z».  Хоча  брати  вже  знали  всю  абетку,  але  такої  літери  там  не  було.
–  Ей,  пацани,  мужчіни  в  сєлє  єсть?  –  не  зовсім  зрозумілою  дітям  мовою  владно  запитав  чужий  чоловік  у  військовій  формі,  висунувши  круглу  червону  пику  із  верхнього  люка.
Про  всяк  випадок  близнюки  мовчки  похитали  головами  з  боку  в  бік  і  монстр,  заревівши  хижим  звіром,  рвонув  у  напрямку  центру  села.  Більше  їх  ніхто  не  турбував,  окрім  вибухів  з  боку  міста  та  якихось  довгих  балонів  сірого  кольору,  з  вентилятором  і  невеликими  крильцями,  що  інколи  майже  беззвучно  пролітали  невисоко  над  їх  хатою  у  бік  обласного  центру.  Пізніше  зі  слів  старших  їм  стало  відомо,  що  то  були  крилаті  ракети,  які  від  «дружнього»  московського  народу  несли  смерть  усьому  живому,  руйнуючи  дитячі  садочки,  школи,  лікарні,  цивільні  фабрики  і  заводи  України.
В  проміжках  між  випасанням  кози  та  роботою  на  городі  Олексійко  брав  своє  маленьке  відерце  і  чи  не  щодня  бігав  до  копанки  за  водою,  якою  щедро  поливав  свій  дубок.  Спочатку  з  ним  ходив  і  Андрійко,  але  потім  перестав.  Коли  його  брат  хапав  відеречко  і  спішив  по  воду,  той  сідав  на  лавицю,  біля  воріт,  і  щось  тихенько  говорив  сам  з  собою,  час  від  часу  поглядаючи  на  небо.
–  Що  ти  робиш?  –  якось  запитав  його  Олексій.
–  Молюсь,  –  спокійно  відповів  йому  Андрійко.
–  Про  що?  –  здивувався  брат.  –  Ми  ж  разом  з  мамою  молимося  кожного  дня,  вранці  і  увечері.
–  Щоб  ішов  дощ  і  мій  дубок  прийнявся  та  виріс  великий-превеликий,  –  серйозно  продовжував  той.
–  То  ти  гадаєш,  що  цього  досить?  –  посміхнувся  Олексійко  і,  не  чекаючи  відповіді  брата,  побіг  до  ізвору  за  водою,  аби  власноруч  напоїти  свого  підопічного.
Поступово  спливали  дні.  Час  від  часу  було  чутно  вибухи  з  різних  боків,  але  в  селі  панувала  тиша.  У  обідню  пору  сонце  забиралося  вгору  все  вище  й  вище  і  на  кінець  квітня  температура  повітря  часто  сягала  тридцяти  градусів.  Андрійко  продовжував  чемно  молитися,  а  Олексійко  наполегливо  носити  воду  з  криниці  і  поливати  свого  дубка.  Тепер  він  робив  це  майже  щоденно.
Хоча  деревце  Андрія  також  прийнялось  і  його  невеличка  крона  вкрилася  зеленим  листячком,  але  дубок  Олексія  помітно  випереджав  його  в  об’ємі  зелені,  а  головне  –  на  ньому  стали  рости  нові  гілочки,  які  суттєво  збільшували  крону  порівняно  з  сусідом.  Весна  видалась  сухою,  дощів  практично  не  було.  За  три  місяці  –  кілька,  та  й  то  невеличкі.  Незважаючи  на  це,  деревце  Олексійка  почувалося  досить  комфортно,  його  крона  збільшилася  в  кілька  разів,  помітно  потовщав  стовбур.  Натомість  дубок  Андрія  практично  зупинився  в  рості,  а  згодом  став  поступово  в’янути.  Молитви  його  господаря  не  приносили  бажаних  наслідків.
До  осені  деревце  не  дотягло.  Якось  на  початку  серпня  брати  вийшли  за  ворота  і  Олексійко  скрикнув:  «Ой,  дивись,  Андрійку,  твій  дубок  зовсім  засох!»
–  Так,  –  сумно  відповів  той.  –  Мабуть  я  не  досить  багато  і  щиро  молився.
–  А  може  причина  не  в  тому  і  все  простіше?  –  посміхнувся  брат  і  красномовно  подивився  на  свого  друга,  що  продовжував  зеленіти,  незважаючи  на  майже  сорокаградусну  спеку,  та  бадьоро  шелестіти  на  вітрі  соковитим  листям.
–  Мабуть  ти  правий,  –  невесело  погодився  Андрійко  і  теж  подивився  на  деревце  брата,  що  вже  кидало  помітну  тінь  на  спраглу  землю.  –  Можна  я  буду  разом  з  тобою  ходити  до  криниці  по  воду  і  допомагати  тобі  поливати  дубок?  Коли  з  часом  на  ньому  поспіють  жолуді,  я  посаджу  одного  з  них  в  лунку  і  вирощу  його  сина.
–  Гаразд,  домовились!  –  посміхнувся  Олексій  і  брати  міцно  обнялися.

Від  тієї  розмови  минуло  немало  часу.  Брати  разом  систематично  носили  воду  і  щедро  напували  уже  спільного  зеленого  друга,  який  значно  випередив  їх  у  зрості.  Та  одного  разу,  коли  після  виснажливого  трудового  дня  вони  відпочивали  під  кроною  дерева,  дослухаючись  до  вибухів  снарядів  української  армії,  що  гнала  лютого  ворога  геть  з  рідної  землі,  на  дорозі  ледь-ледь  завиднів  силует  людини.  Чоловік  помітно  накульгував  і  повільно  рухався  в  їх  сторону.  Чимось  знайомим  віяло  від  його  статури,  але  солідна  відстань  не  давала  можливості  визначитись,  чим  саме.
–  Дивись,  якийсь  інвалід  повертається  з  фронту,  –  промовив  згодом  Андрій.
Брат  повернув  голову  у  бік  незнайомця  і  також  став  пильно  вдивлятися  в  силует,  який  поступово  наближався.
–  Так  це  ж…  –  раптом  вирвалось  у  нього  і,  миттю  підхопившись  на  молоді  босі  ноги,  Олексій  стрілою  помчав  у  напрямку  чоловіка.
–  Мамо  –  тато!  –  щосили  закричав  Андрій  і  ніби  та  блискавиця,  скочивши  з  лавиці,  полетів  слідом  за  братом.

20,  21.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953985
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022

Цвілізація

Салон  дверей,  салон  одвірків,
салон  сметани,  ковбаси…
Іду  селом,  в  кишені  дірка…
А  що  як  сала  попросить?

Крамниця  –  просто  сіра  хата,
а  продавець  уже:  «Камон!»
–  Мені  б  сальця,  хоч  небагато…
–  Ви  что,  у  нас  адін  хамон!

19.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022

Голий король по-українськи

Все  мріяв  стати  королем,
та  вчився  грати  на  роялі…
Із  безлічі  музичних  тем
він  підкорив  лиш  три…  педалі.

А  що  робити  штукарю,
як  руки  виросли  із  дупи?
Тому  майбутньому  царю
прийшлося  витягти…  халупу.

На  сцені  спуску  не  давав
клавіатурі  чорно-білій
і  не  ловив  даремно  ґав,
а  впевнено  ішов  до  цілі…

І  дурня  вдаючи  отак,
паяц  дістався  аж  до  трону:
одяг  народ  ні  за  п’ятак
монарху  голому…  корону.

16.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022

Крива

На  жаль,  чи  все-таки  на  щастя,
не  можна  повернути  час.
То  як  минувшини  причастя,
минуле  завжди  вабить  нас.

Про  те,  що  у  тобі  торкнуло,
мені  вже  не  кричить  сова
і  повертає  у  минуле
все  рідше  пам’яті  крива.

Лишилися  від  шарму  більма
й  густа  під  ними  синява…
Не  конотопська,  але  відьма  –
така  ж,  як  озеро,  крива.

15.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022

Не дамо

Вечірнє  небо  малювало
сумні  історії  війни,
де  кляті  гроші  правлять  балом…
Вони,  вони,  лише  вони!

Раби  прийшли  звільнити  вільних
від  волі,  статків  і  життя…
Кипить  війни  гірке  свавілля,
ґвалтує  кат  мале  дитя!

Убогі  тілом  і  душею
нам  знову  принесли  ярмо,
але  свої  встромити  шиї
у  нього  –  ми  їм  не  дамо!

14.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Будень війни

Півтори  сотні  діб  війни…
А  скільки  отаких  ще  буде?
Колише  вітер  полини,
війни  спливає  новий  будень…
Сідає  сонце  за  поля,
над  бруствером  спадає  спека.
За  день  розпечена  земля
чекає  ночі.  Недалеко
лунає  пісня  цвіркуна,
що  поріднився  із  окопом,
а  викрутаси  кажана
уже  нагадують  Европу…

14.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Інші

Сідає  сонце  у  смереки,
ховається  в  карпатський  ліс,
а  ми  від  дому  так  далеко…
Життя  гайнуло  під  укіс?
Лиха  війна  забрала  спокій,
калічить  душі  і  життя,
а  за  спиною  чую  кроки  –
то  хлопці  йдуть  у  небуття…

Ідуть  сини  за  Україну,
щоб  інші  мали  новий  день.
Втрачаєм  кращу  половину,
А  інші?  Ті  –  анітелень…
Отак  було  завжди,  віками  –
найкращі  завше  йшли  у  бій.
Така  у  патріотів  карма,
а  інші  –  лише  множать…  гній.

13.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022

Петля для рашизму

Петля,  петля  іще  петля,
за  ними  ґудзі,  знову  вузол…
Петляє  глицею,  петля
поет…  Яка  у  біса  муза?!.

А  незабаром  і  вінець  –
чергова  сітка  маскувальна.
Орді  наблизимо  кінець
і  нашим  хлопцям  річ  нагальна!

Захистимо  захисників
ми,  волонтери  з  Коломиї!
На  них  надія  з  правіків,
а  з  нами  Львів,  Одеса,  Київ…

Хай  помагає  лють  і  гнів
рашиста  гнати  з  України!
Усіх  здолаєм  ворогів
і  буде  нація  єдина!

13.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022

Не треба

Мені  пишеш  листи  із  весни,
та  бракує  їм  ласки  і  змісту.
Восени  ти  мені  подзвони,
коли  серце  укриється  листом.

Коли  визріє  в  ньому  любов,
не  до  себе,  до  іншого  світу,
і  з  теплом  пригадається  знов
те  дощами  утоплене  літо…

Не  носи  ти  образ  у  душі,
не  колися  печалями,  сумом…
Не  спіши  до  своєї  межі,
не  хизуйся  собою  над  тлумом.

липень  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Бухгалтерія кохання

Любов  –  не  лише  антураж:
зітхання,  квіти,  поцілунки…
Побачиш  не  один  пасаж,
коли  заглянеш  за  лаштунки!

Зустріти  мріяв  все  життя
одну  лише  –  ту,  рідну,  душу.
Але  кінчались  каяттям
бажання  оросити  сушу…

Отак  минув  любові  час,
утихнула  пора  зітхання…
Пора  підводити  баланс
душевним  потягам  кохання.

Ти  завжди  прагнув  почуттів
солодких,  як  медовий  трунок,
шукав  небачених  світів,
а  натрапляв  –  на  розрахунок…

12.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022

Вершина комфорту

Не  скинути  роки  як  опанчу,
залишити  ту  ношу  не  виходить!  –
кричу.  Кричу,  але  не  докричусь…
Невже  оте  до  тебе  не  доходить?

Даремно  марнувати  варто  час,
балансувати  на  краю  безодні?
Його  немає  зайвого  у  нас,
а  жити  треба  –  нині  і  сьогодні!

І  те  усе  прекрасно  знаєш  ти,
та  муляє  проклята  горошина…
Уже  я  не  боюся  самоти,
вона  комфорту  власного  вершина!

11.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022

Ранок після Купала

Як  звір,  ужалений  смертельно,
здолавши  серця  параліч,
маскує  потайки  ретельно
купальська  непроглядна  ніч
глибокі  рани.  Вже  на  сході
світліє  небо  вдалині  –
там  день  новий  чатує.  Згодом
він  забринить  у  вишині,
промінням  почастує  землю
і  оживе  птахами  ліс.
Зазолотиться  стигле  зерня,
що  збіжжям  ляже  у  покіс.
Свічадо  зсушить  ранній  ранок,
сипнувши  щедро  літепла,
і  в  серці  вигояться  рани,
дотліє  мороку  зола.

10,11.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022

Танці на костях

Танцювала  риба  з  раком,
як  із  шу́флею  роска́ль.
Горя  вже  не  буде  браку,
бо  війною  пре  москаль…

Треба  Неньку  захищати,
конче  землю  боронить!
Як  війна  прийшла  у  хату
з  нею,  любі,  не  прожить…

А  війна  та  –  ву́йна  клята,
хижа  тітка…  Хай  їй  грець!
Вертихвостам  –  мама  з  татом,
патріотам  же  –  капе́ць.

Не  тому  герої  гинуть
і  бідує  люд  простий,
що  ведуть  їх  на  погибель,
ніби  стадо  на  забій?

Хто  ж  вони,  оті  «херої»,
що  засіли  по  тилах
і  вождів  старих  горою
захищають?  Тихий  жах!.

Шашлики  нахабно  смажать,
статки  множать  на  війні,
а  народ  везе  у  ма́жах
хорони́ть  своїх  синів…

Доки  буде  це  тривати  –
кращі  ляжуть  у  борні!
Не  на  часі  виручати
наших  доньок  і  синів?

10.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022

Коломийське літо

Тепло  дарує  надмір  літо,
а  у  повітрі  –  білий  сніг!
То  липи  пригощають  цвітом,
що  пухом  тулиться  до  ніг.

У  Коломиї  квітнуть  липи
і  тридцять  три  зі  знаком  «плюс»,
а  за  вікном  –  воєнний  липень,
сирена  завиває  блюз…

01.07.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022

Діалектика сподівань

Ти  вимолив  свою  любов,
коли  гойдав  орелю  часу,
страхи  одвічні  поборов,
а  з  ними…  і  надії  разом.

Та  мішанина  сподівань
чогось  блаженно-неземного
і  завела  тебе  за  грань,
ба  навіть  попри  застороги…

І  де  тепер  ота  межа,
обніжок  яви  і  уяви?
Іржа,  реальності  маржа,
де  вчора  зеленіли  трави…

29.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022

Тоталконтроль

Хто  гроші  заробляє,  хто  карбує,
у  інших  є  до  збору  інтерес…
Той  моніторить,  що  твориться  всує,
та  контролює  хтось  увесь  процес!

29.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022

У кожного свій фронт?

                       [i]«Кожний  на  своєму  фронті»
                       (із  реклами  на  каналі  «Єдині  новини»)
[/i]
Усі  і  кожен  на  своєму  фронті,
куємо  перемогу  повсякчас:
«Поможем  у  доставці  і  ремонті!»
«У  нас  є  свіжі  раки,  пиво,  квас!»
«Дістанемо  пальне,  вино  чи  віскі,
пригонимо  автівку  з-за  «бугра»!
Проліземо,  де  вузько  і  де  слизько  –
таке  життя,  тепер  така  пора…
Одні  на  сході  Неньку  захищають,
життя  за  Україну  віддають,
«гуманітарку»  ж  інші  все  «пиляють»
і  шашличок  обіцяний  жують…

20.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022

Чути тишу

Є  вік,  в  якому  можна  все:
мучне,  солодке  і  солоне…
Якщо  нічого  не  спасе  –
живи  поки  не  охолонув.

Боятись  пізно  темноти,
коли  надворі  вечоріє,
а  саме  час  іти  «на  ти»,
здійснити  заповітну  мрію!

Красу  шукать  у  глибині,
бо  із  лиця  води  не  пити.
Душа  як  тане  у  вогні  –
черпати  воду  навіть  ситом…

Як  бездна  вічністю  жарить,
хай  забобони  не  колишуть.
Цінити  варто  кожну  мить,
уміти  чути  навіть  тишу.

06.06.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022

Гартуймо волю!

Палає  рідна  Україна,
горить  у  полум’ї  війни,
а  у  вогні  навали  гинуть
найкращі  доньки  і  сини…

Горять  у  пеклі  «Азовсталі»
незламні  наші  козаки…
Не  вистачає  п’єдесталу
звитяги  лицарям  таким.

Ідуть  на  небо  навіть  діти,
вже  третя  сотня  соколят…
Весну  війни  міняє  літо,
та  все  ще  крові  прагне  кат.

Стирає  прутень  безпощадно
міста  і  села,  все  живе.
Стискає  Неньку  у  лещатах
і  суне  дзеркало  криве.

Йому,  на  жаль,  допомагають
і  «наші»,  ниці  вороги.
Манкурти  ті  усе  плекають
спокусу  мати  хліб  легкий…

Гартуймо  волю,  побратими,
єднаймо  невимовний  гнів,
щоб  захистити  Україну,
усіх  здолавши  ворогів!

19.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022

Дружні поради

Будь  там,  де  раді  тобі  щиро,
живи  для  люблячих  тебе
і  Богу  не  забудь  офіру
за  все,  що  маєш  дотепер.
Мовчи  допоки  не  спитають,
закайся  радить  далебі
аби  не  опинитись  скраю
і  завжди  знай  ціну  собі.

16.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022

Кончина війни

Ти  шукаєш  загублену  тишу,
насолоду  нічних  сновидінь?
Але  гаривом  вибухів  дишуть
пошматовані  Буча,  Ірпінь…

Несподівано  затишок  ночі
опалила  кривава  війна?
Застороги  як  чути  не  хочуть  –
то  безпечності  чорна  ціна…

Плачуть  згорено  сироти-діти,
шаленіють  загиблих  батьки
і  сумливо  відлунює  світом
скону  дзвонів  мотив  гомінкий.

Але  тиша  сама  не  приходить
і  здобути  потрібно  ще  мир.
Захищати  на  часі  свободу
хай  ціною  численних  офір!

Тож,  братове  і  сестри,  до  бою!
Вірні  доньки  і  славні  сини
України,  звичайні  герої,
в  перемозі  кончина  війни!

08.05.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022

Винищувач танків

Бронетанковий  підрозділ  орків  у  складі  чотирьох  панцерників,  рятуючись  від  щільного  вогню  української  артилерії  дременув  до  найближчого  лісу.  Як  влада  не  старалася  впродовж  останніх  трьох  десятиліть,  але  лісів  на  Чернігівщині  ще  вистачало.  Кілька  годин  чотири  панцерника  з  жирною  літерою  «Z»  на  броні  блукали  розбитими  лісовими  дорогами,  намагаючись  вийти  до  своїх,  але  нічого  з  того  у  них  не  виходило.  Рацію  розтрощило  уламком  снаряда  під  час  артобстрілу,  а  акумулятори  мобільників  були  посаджені  остаточно  безплідними  перемовинами.
Надвечір  зупинились  у  чагарнику  на  узліссі,  побоюючись  авіації  противника.  Там  же  невдовзі  і  заночували.  Спали  недовго.  Незважаючи  на  початок  весни,  вночі  ударив  добрячий  мороз.  Палити  багаття  боялись,  щоб  не  демаскувати  позицію,  оскільки  не  виключали  появи  місцевих  партизан.  А  про  них  вони  вже  наслухались  доста.  Поміж  загарбників  уже  ходили  легенди  і  про  Гадячське  сафарі  на  Полтавщині,  і  про  полювання  баштанських  мисливців  на  Миколаївщині.
Солярки  в  баках  було  обмаль.  Колону  з  пальним  укри  розбомбили  напередодні,  а  тому  доводилось  економити.  Сухий  пайок  скінчився  ще  позавчора.  Змерзлі  і  як  чорти  голодні  екіпажі  повилазили  з  машин.  Скинули  залишки  вологи  прямо  на  засніжену  землю.  Характерні  плями  жовтого  кольору  на  свіжому  снігу  давали  можливість  навіть  не  дуже  спостережливому  слідопиту  скласти  уяву  про  чисельність  живої  сили  цього  угрупування,  яка  складала  не  більше  півтора  десятки  осіб.  Всі  зібралися  між  двома  танками,  щоб  визначитися  з  подальшими  діями.  Після  недовгих  перемовин,  вирішили  рухатися  в  напрямку  найближчого  села,  що  згідно  з  даними  дещо  застарілої  карти  повинно  було  знаходитися  в  кількох  кілометрах  на  захід,  біля  невеликої  річки.
Рухались  колоною.  За  пів  години  в  прицілі  головного  танку  з’явились  перші  хати.  Зупинились  на  кілька  хвилин  на  пустій  околиці.  Село  ніби  вимело.  Ознак  присутності  військової  техніки  українців  теж  не  було.  Рушили  вглиб  населеного  пункту,  в  надії  відшукати  пальне  чи  здобути  відповідну  інформацію.
Проїхавши  пустими  вулицями  і  не  зустрівши  й  натяку  на  АЗС,  автопідприємство  чи  фермерське  господарство,  знову  зупинились  на  якійсь  площі,  на  протилежному  боці  якої  височіла  досить  велика  церква.  Двері  культової  споруди  московського  патріархату  були  незамкнені,  але  всередині  не  було  нікого.  Мабуть  ці  ФСБшники  в  рясах  не  стали  чекати  наслідків  «братньої»  агресії  і  дременули  в  напрямку  рідного  дому.
Після  короткої  наради  екіпажі  панцерників  злили  залишки  соляри  з  двох,  більш  потріпаних  в  боях  з  бандерівськими  націоналістами,  танків  в  баки  інших.  Особовий  склад  «знекровлених»  машин  сів  на  броню  дозаправлених  і  всі  продовжили  рух  в  напрямку  сусіднього  села,  не  втрачаючи  надії  відшукати  пальне.
Ніхто  із  загарбників  навіть  не  підозрював  про  те,  що  за  всією  цією  процедурою  з  невеличкого  вікна  клуні  уважно  спостерігали  дві  пари  очей.  То  були  місцеві  жителі  дід  Микола  з  бабою  Тетяною,  які  відмовились  від  пропозиції  своїх  дітей  евакуюватися  до  рідні  в  сусіднє  містечко.
–  Як  гадаєш,  куди  це  вони  почесали?  –  з  хитрим  блиском  у  очах  поцікавилася  баба.
–  У  тебе  що,  стара,  за  тиждень  війни  зовсім  мізки  пересохли?  –  посміхнувся  дід  у  сиві  вуса  і  став  одягати  куфайку.
–  Куди  це  ти  зібрався,  трухлявий  пню?  –  не  забарилася  з  відповіддю  в  тому  ж  дусі  баба.
–  Де  там  ти  сховала  мою  бандерівську  самоідентифікацію,  яку  я  на  День  незалежності  вішаю  на  причілку?  –  питанням  на  запитання  відповів  дід.
–  У  миснику,  на  верхній  поличці,  праворуч,  –  здивовано  пробурчала  стара  услід  чоловіку,  який  уже  чимчикував  до  хати.
Невдовзі  старий  козак  вибіг  із  помешкання  з  невеликим  пакунком  під  пахвою  і  підтюпцем  направився  до  ворожих  панцерників,  підозріло  озираючись  на  всі  боки.  В  правій  руці  він  тримав  невелику  дерев’яну  драбину,  яка  зимою  слугувала  східцями  до  ями  з  картоплею.
«Куди  це  воно,  старе  шкарпіття?»  –  тільки  й  промайнуло  в  голові  баби  Тетяни.
Діставшись  першої  машини,  дід  вправно  приставив  до  гусениці  драбину,  не  по  своїм  літам  хвацько  заліз  на  броню  панцерника  і  в  його  руках  несподівано  замайорів  жовто-блакитний  стяг.  В  один  момент  старий  козарлюга  прилаштував  його  до  антени  радіостанції  ворожого  танка  і  в  повітрі  відразу  знову  запахло  Україною.
«Ну,  бісова  віра!  От  же  ж  молодець,  мій  Микола!»  –  посміхнувшись,  похитала  головою  баба  Тетяна,  а  зрадлива  сльоза  радості  сама  собою  скотилась  поміж  зморшок  правої  щоки  на  рідну  українську  землю.
В  той  час  її  Микола  досить  вправно  спустився  на  землю  і  таким  же  чином  прилаштував  на  радіоантені  іншого  панцерника  червоно-чорний  стяг  УПА.  «Ну,  старий  вояка»  –  продовжувала  посміхатися  баба,  спостерігаючи  за  своїм  посивілим  соколом  у  вікно,  аж  доки  той  не  повернувся  до  неї  в  клуню.  Обнявши  старого,  вона  вдячно  розцілувала  його  в  обидві  щоки.
Та  на  цьому  незвичні  пригоди  не  скінчилися.  Менш  ніж  за  годину  з  того  боку,  куди  поїхали  загарбники,  знову  став  долинати  гул  моторів.  Через  кілька  хвилин  він  дещо  стих,  а  потім  раптом  пролунав  гарматний  постріл.  За  ним  другий.  Ворожий  панцирник  під  червоно-чорним  прапором  спалахнув.  Знову  гухнули  вибухи  і  вже  запалав  другий,  під  жовто-блакитним  стягом.  Дід  плескав  у  долоні,  пританцьовуючи,  і  радів  мов  дитина.  Цьому  навіть  не  завадив  вибух  значно  більшої  сили,  який  відкинув  башту  одного  із  танків  на  кілька  метрів  в  сторону.
Зрозумівши  через  нетривалий  час,  що  розстріляли  свої  ж  танки,  загарбники  двома  машинами  рушили  до  містка  через  річку.  Дід  аж  підстрибнув  від  радості  і  знову  вибіг  на  вулицю.  Коли  після  невеликих  роздумів  перший  панцерник  рушив  через  річку,  дерев’яний  місток  не  витримав  його  маси  і  опори  підломилися.  Ворожий  танк  з  двоголовою  курицею  на  башті  клюнув  гарматою  вниз  і  став  завалюватися  на  бік,  прямо  у  воду.  Падаючи,  він  повільно  перевернувся  і  пішов  на  дно.  На  поверхні  лишилися  лише  кінцівки  його  гусениць.
Дивно,  але  екіпаж  останнього  панцерника  не  поспішив  на  допомогу  своїм  колегам,  які  так  з  води  і  не  з’явилися.  Останній  танк  поволі  рушив  вліво,  вздовж  річки,  а  через  кілька  десятків  метрів  проти  течії  спробував  переїхати  її  вбрід.  Коли  на  поверхні  води  залишилася  одна  башта  з  гарматою,  машина  уповільнила  хід  і  напружилася,  а  потім  і  зовсім  зупинилася.  Спроби  руху  в  зворотному  напрямку  позитивних  результатів  не  дали.  Навпаки,  панцерник  став  осідати  і  коли  на  поверхні  лишилася  третина  башти,  двигун  заглух,  а  десант  покинув  броню  і  поплив  до  протилежного  берега.  За  ними  поспішив  і  екіпаж,  що  з’явився  з  відкритих  верхніх  люків.
Уцілілі  рештки  живої  сили  ворожого  бронетанкового  підрозділу  чисельністю  у  сім  чоловік  лякливо  озирнулися  на  відкриті  кришки  люків  та  кінець  ствола  танкової  гармати,  що  продовжували  повільно  занурюватися  під  воду,  і  поспіхом  попрямували  в  сторону  лісу,  який  оточував  село  з  трьох  сторін.
«Ну,  це  ненадовго!»  –  весело  посміхнувся  дід  Микола.  Він  забіг  до  хати,  зняв  з  гачка  свого  перевіреного  часом  дробовика  та  патронташ,  що  висіли  в  кутку  під  стелею,  на  сволоку,  і  пішов  збирати  мисливську  бригаду  місцевих  ветеранів,  оскільки  сільські  хлопці  та  чоловіки  уже  тиждень  як  допомагали  тримати  фронт  на  околицях  Чернігова.

09.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941983
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2022

За нами буде перемога!

Які  у  маніяка  честь  і  совість?
Про  ці  чесноти  мова  тут  не  йде!
Для  виродків  малює  власну  повість,
уральський  збудувавши  свій  едем.

Кривавий  карлик  кидає  невпинно
загарбників  дивізії,  полки.
Роздмухує  агресії  жарину
аби  спалити  європейський  дім.

Та  на  заваді  стали  Збройні  сили,
грудьми  за  Україну  став  народ!
Одна  дорога  кату  –  у  могилу,
чекає  пекло  орківських  заброд.

Щоб  землю  щедро  здобрити  костями,
до  Києва  вони  таки  дійшли
із  Єнісея,  Терека  і  Ками,
Москви,  Обі,  Амура,  Ангари…

Плюються  смертю  їх  гарматні  жерла,
багаті  у  носатої  жнива.
Єхидно  долинає:  «Ще  не  вмерла?»
У  відповідь  упевнено:  «Жива!»

Жила,  живе  і  далі  буде  жити,
а  звірам  тим  дорога  в  інший  світ.
Яснітиме  вона  вишневим  цвітом
десятки,  навіть  сотні,  тисяч  літ!

Із  Харкова  і  Сум,  із  Яготина
лунає  –  землю  рідну  не  здамо!
І  буде  Ненька  навіки  єдина,
і  лад  удома  ми  наведемо!

08,09.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2022

Весняний сніг війни

Весна  якась  цьогоріч  не  така…
Наразі  не  до  свята,  не  до  квітів.
Стискає  міцно  автомат  рука,
у  голові:  «А  як  дружина,  діти?»

А  попереду  ворога  орда,
загарбники  в  атаку  йдуть  уперто.
За  Україну  вмерти  –  то  біда,
та  не  дамо  ми  Україні  вмерти!

А  землю  щедро  засіває  сніг.
Чи  в  неї  упаде  насіння  інше?
Лиш  вибух  обриває  часу  біг
і  знову  тиша  лунко  смертю  дише…

Я  вірю,  переможемо  ми  зло
і  знову  мир  повернем  Україні,
відновимо  і  місто,  і  село,
і  в  душах  подолаємо  руїну!

08.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022

Місто-воїн

Рано-вранці  розрізали  небо
громовиці  московських  ракет  –
то  недопалок  ниций  ганебно
розпочав  свій  кривавий  бенкет.

Все  палає,  будівлі  і  хати,
школи,  доки,  дитячий  садок.
Над  загиблим  схилилася  мати,
з  нею  плаче  фабричний  гудок.

Сипле  смертю  зі  «смерчів»  і  «градів»
підлий  ворог  на  місто  моє.
Та  потугам  усупереч  гадів
миколаївське  сонце  встає.

Рідне  місто,  катів  не  лякайся,
у  метал  одягайся  і  дріт.
Миколаєве  мій,  підіймайся  –
вороги  уже  біля  воріт!

08.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2022

Недобратам

Ви  прагнули  завжди  добра…  чужого.
Весь  час  уперто  лізли  за  моря.
І  нині  також,  попри  застороги,
у  бій  пішов  засалений  «Варяг».

Жилі  будинки,  старики  і  діти  –
в  прицілах  танків,  літаків,  гармат.
Відкрито,  на  очах  усього  світу,
вбиває  мирний  люд  цинічно  кат.

Ввірвались  «визволителі»  в  країну
і  хочуть  поневолити  народ,
який  стає  грудьми  за  Україну
і  виганяє  голіруч  заброд.

Куди  штовхає  біснувате  «карло»
гарматне  м’ясо  –  ваших  же  синів?
Опам’ятайтесь!  Сирії  вам  мало?
Погинете  самі  у  цій  війні!

Бо  захищають  українську  землю
потомки  запорозьких  козаків.
За  вами  небрати  –  лиш  сили  темні,
як  це  було  завжди,  споконвіків.

Однак  за  нами  буде  перемога,
ми  з  честю  подолаємо  цю  путь.
Агресору  ж  лише  одна  дорога  –
лише  у  пекло,  там  уже  вас  ждуть!

5,6.03.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2022

Українець із грецьким корінням

[i](балада  про  Миколу  Аркаса)
[/i]
В  сім’ї  поважній  грека  й  українки,
поміж  степів,  де  дивино́ю  ліс,
родили  хлопця,  мили  у  барвінку,
з  царевичем  на  яхті  часом  ріс…

Мав  бути  як  і  батько  –  адміралом!
Чекав  на  нього  Чорноморський  флот,
та  музика  життям  для  нього  стала,
пісні,  що  їх  співав  його  народ.

Любов  до  пісні  мати  прищепила,
та  берегиня  з  роду  козаків.
Софія  не  жаліла  часу  й  сили,
щоб  формувати  синові  смаки.

Пройшов  пів  України  він  завзято,
відвідав  сотні,  тисячі  дворів,
а  потім  ще  запрошував  до  хати
у  гості  бандуристів,  кобзарів…

Збираючи  перлини  ті  по  світу
і  пишучи  історію  Русі,
Микола  в  серці  виносив  «Просвіту»  –
дарунок  землякам  своїм  усім.

Він  залишався  сином  України,
серед  кумирів  першим  був  Тарас.
Шевченкову  поему  «Катерина»
перетворив  на  оперу  Аркас.

Про  волю  щиро  мріяв  і  свободу  –
тож  українські  школи  будував.
Для  Батьківщини  і  свого  народу
зробив  іще  немало  добрих  справ.

А  де  ж  проспект  на  честь  цього  героя?
Невже  навколо  тільки  сірий  тлум?
У  тім  виною,  друже,  й  ми  з  тобою,
як  віддано  історію  на  глум!

Скажу  відверто,  в  сотні  децибелів  –
Я  вірю,  що  невдовзі  прийде  час
і  Миколаїв,  місто  корабелів,
усмішкою  вітатиме  Аркас!

11.02.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2022

Аркасівські леви

На  Соборній,  у  парку,  на  вході,
прилягли  боязливо  царі…
Зустрічають  бастарди  природи
миколаївців  ще  на  зорі.

А  колись,  за  завісою  часу,
як  природи  величні  сини,
біля  входу  палацу  Аркаса
на  сторожі  лежали  вони.

Ще  собор  Адміральський  напроти,
та  Миколи  у  іншому  сіль  –
він  писав  не  історію  флоту,
а  його  України-Русі.

І  народу  пісенні  перлини
ще  збирав,  не  блукав  навмання,
Кобзаря  видатну  «Катерину»
оперив  у  музичне  вбрання.

Жаль,  недовго  ходив  він  по  світу,
відійшовши  у  розпалі  жнив,
українську  народу  «Просвіту»
окрім  левів  своїх  залишив.

І  вартують  не  перше  століття,
надивились  вони  дивини…
Не  лякає  їх  часу  лахміття,
бо  нетлінні  обоє  вони.

Все  міняється  в  мареві  часу,
та  аркасівський  дух  не  зачах,
і  усмішку  Миколи  Аркаса
в  мармурових  їх  бачу  очах!

06,  07  лютого  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2022

Палає небо

Палає  небо  над  Інгулом
і  серце  ниючи  болить.
Невже  оте  було  загулом?
Хіба  вона  усе  забула?  –
не  покидає  ні  на  мить.

Можливо,  я  не  розумію,
але  можливо  –  навпаки…
Свої  у  кожного  з  нас  мрії,
у  різні  боки  вітер  віє…
А  правда  все-таки  за  ким?

У  чому  ціль  її  і  віра?
Вони  у  кожного  свої?
Свої  у  кожного  кумири,
мірила,  цінності,  офіри…
І  не  рідня  твої  моїм!

Усе  хотіла  перемоги…
Яких  вершин  жадала  ти?
Але  пусте  –  одна  дорога
лягла  обом  іще  з  порога,
та  урізнобіч  нам  іти.
Горять  запалені  мости…

05.01.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2022

Ялинка в лісі

Свято  у  дорозі.  Сніговій.  Зима.
Новий  рік  невдовзі,  а  тебе  нема…
Миколай  гостинці  різні  нам  приніс.
Що  там  у  торбинці?  Із  морквини  ніс…

А  іще  окраєць,  вірші  і  пісні.
Топче  сірий  заєць  сніжно-білий  сніг.
Падають  сніжинки  прямо  на  чоло,
а  навкруг  ялинки  –  лісу  чорне  тло…

Свято  на  порозі.  Заметіль.  Зима.
Новий  рік  невдовзі,  та  усе  дарма…
Між  ялин  і  сосен  лине  коляда  –
у  пітьмі  голосить  бестія  руда.

31.12.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2022

Не допалав огонь

Чергове  літо  сам,  один  –
уже  не  радує  самотність
і  роки  тануть  ніби  дим,
і  менше  вабить  безтурботність…

Частіше  хочеться  тепла…
Тепла  душі,  не  лише  тіла.
Не  допалав  огонь  дотла
і  листя  ще  не  облетіло.

Частіше  хочеться  гулять
удвох,  відчути  рідний  лікоть.
Роки  навтьоки  все  летять
і  втікачам  немає  ліку…

А  ти  чекаєш  десь  мене…
Тебе  виснажує  чекання.
Де  те  кохання  неземне?
Чи  є  у  світі  те  кохання?!

Та  доля  дасть  усе  ж  нам  шанс
в  повітрі,  морі  чи  на  суші…
Лише  потрібен  резонанс,
щоб  поєднались  наші  душі!

02.01.2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2022

Ніч поглинає часоплин

У  новорічну  довгу  ніч
смакую  чаю  філіжанку
і  дим  уже  погаслих  свіч,
зневаги,  відчаю…  До  ранку
очей  на  крихту  не  зімкну,
а  по  зірковому  серпанку
полину  в  думу  неземну  –
володарку  мою  і  бранку…

В  затерте  аж  до  самих  дір:
«Уже  пора  збирать  каміння».
Під  тріскіт  гілля  у  каміні,
поміж  планет  нічних  і  зір…
Упору  підвести  баланс
земним  кільком  десяткам  років
і  покінчити  з  тим  оброком,
у  долі  сівши  диліжанс…

Бо  запашний  зелений  чай
біля  багаття  у  каміні
минулого  не  гріє  тіні,
та  їм  байдуже  зазвичай.
Вони  нуртують  у  душі,
у  ніч  голосять  новорічну,
аби  відлунювати  вічно
під  монотонний  шурхіт  шин.
Ніч  поглинає  часу  плин…

31.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2021

Помилка діда Гната

Знадвору  Гнатова  жона  вернулася  до  печі
і  запримітила  вона  –  дід  захмелів  надвечір.
Як  скельце  виглядав  вар’ят  іще  після  обіду…
Угледів  макогона  Гнат  і  їй  таке  повідав.

Сьогодні  баню  натопив,  змивать  років  пилюку,
а  перед  тим  води  попив,  щоб  не  схопити  глюка.
У  нормі  водяний  баланс  стараюся  тримати,
аби  не  дати  навіть  шанс  облудниці  кирпатій…

Прогрів  славетно  я  кістяк,  попарив  пузо,  крижі,
по  інших  ще  пройшов  місцях  –  уже  пора  й  на  лижі.
На  ноги  скочив  юнаком,  та  знову  на  полицю
зненацька  гепнув  клумаком  –  далась  взнаки  водиця!

За  пів  години  дочвалав  урешті  до  буфета
і  розбиратися  почав,  у  чому  суть  секрету.
Ковтнув  і  раптом,  от  біда,  яка  страшна  помилка!
У  пляшці  з  написом  «Вода»  –  ховалася  горілка…

27,28.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2021

Дев’ятий – на порозі

[i](або  смерть  на  Різдво)
[/i]
Зима.  Мороз!  Літають  феєрверки
і  майже  не  підняти  голови  –
частує  щедро  ворог.  Ті  «цукерки»
нагадують  зі  смерті  буревій…

Різдвяна  ніч.  Очікування  свята
і  вибуху  фонтан  лише  за  крок!
Ураз  не  стало  брата,  сина,  тата…
З  окопу  воїн  –  прямо  до  зірок.

А  новий  рік,  дев’ятий,  –  на  порозі.
Його  прихід  –  для  кожного  своє…
Нам  –  Неньку  боронити  на  морозі,
а  їм:  ікра,  шампанське,  олів’є…

25.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021

Безталання

Люба,  доле  моя  і...  нещастя  моє,
нам  рукою  б  махнути,  лишити  як  є.
Та  уперто  удвох  млості  топимо  лід  –
певно  знову  обох  манить  булого  слід.

Чи  любов  нетривка?  Поодинці  усе…
Нас  кохання  ріка  в  різні  боки  несе:
не  заклали  сім’ї,  а  позбулись  тепла  –
мабуть  душі  свої  спопелили  дотла.

Помарніли  чуття,  охололи  серця,
у  гонитві  звитяг  добрели  до  вінця.
Догорає  зоря,  нове  сонце  встає…
Доля  ти  –  не  моя,  щастя  я  –  не  твоє.

26.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2021

Він і так усе знає

Малий  Андрійко  поглядом  ніби  прилип  до  екрана  свого  нетбука.  Він  уже  кілька  годин  поспіль  воював  із  гоблінами,  будував  птахоферми,  шукав  приховані  скарби  і  катався  на  своєму  улюбленому  танку  тилами  уявного  ворога.
–  Як  справи,  любий?  –  несподівано  із-за  спини  до  нього  долинув  спокійний  голос  батька.
–  Ти  вже  вдома?  –  натомість  здивовано  запитав  малий.  –  Я  навіть  не  чув,  коли  ти  повернувся  з  роботи.
–  Затримався  на  нараді,  а  потім  заскочив  до  магазину,  купив  нові  прикраси  для  новорічної  ялинки.  А  ти  все  воюєш?  –  батько  рукою  жартівливо  розкуйовдив  шовковисте  волосся  сина.
–  Обережно,  зруйнуєш  мені  всю  зачіску,  –  дещо  з  удаваною  серйозністю  наїжачився  малий,  закриваючи  акаунт  і  повертаючись  лицем  до  батька.
–  Ти  вже  написав  листа  Святому  Миколаю?  –  примирливо  запитав  той.
–  Ще  ні…
–  Чому?  –  здивувався  вже  батько.  –  Йому  ж  потрібно  ще  підготувати  багато  подарунків,  а  часу  залишилося  зовсім  обмаль.  Дивись,  синку,  він  любить  старанних  і  чемних  дітей.
–  Тату,  а  звідки  Святий  Миколай  дізнається,  чи  я  чемно  поводився  та  чи  був  старанним  і  ввічливим  протягом  року,  зокрема,  чи  слухався  тебе  з  мамою?  –  несподівано  поцікавився  Андрійко.
–  Він  усе  знає,  на  те  він  і  святий,  –  дещо  забарився  з  відповіддю  тато,  але  все-таки  достойно,  як  йому  здалося,  вийшов  зі  скрутного  становища.
–  Тоді  не  бачу  жодних  проблем  і  необхідності  марнувати  час  –  впевнено  промовив  син  і  знову  увімкнув  свого  нетбука.
–  Щось  я  тебе  не  зовсім  розумію,  –  ще  більше  здивувався  тато.  –  Ти  що,  не  хочеш  отримати  цього  року  подарунка  від  Святого  Миколая?
–  Хочу,  –  коротко  кинув  син,  уже  виводячи  із  ангара  свій  віртуальний  преміум  танк  максимальної  комплектації.
–  Тоді  твоя  поведінка  мені  є  абсолютно  незрозумілою…
–  А  ти  йому  часом  не  говорив,  що  я  просив  вас  із  мамою  купити  мені  айфона  останньої  моделі?
–  Як  би  я  міг  це  зробити?  –  тільки  й  зміг  вимовити  батько.  Одночасно  з  цим  його  брови  піднялися  і  зупинилися  за  мить  лише  десь  на  середині  лоба.
–  Навпаки,  все  дуже  просто,  –  невимушено  продовжував  випускник  старшої  групи  приватного  дитсадка  і  постійний  відвідувач  підготовчих  курсів  спеціалізованої  школи  з  поглибленим  вивчення  точних  наук.  –  Коли  він  дійсно  святий,  то  і  так  має  знати,  який  я  хочу  подарунок  до  Нового  року,  –  упевнено  закінчив  син  і  з  ледь  помітною  усмішкою  знову  занурився  у  вир  напруженого  танкового  бою.
Батько  уже  було  відкрив  рота,  щоб  висловити  своє  обурення,  але  вчасно  зупинився.  Він  упіймав  себе  на  думці,  що  ще  не  готовий  сформулювати  вголос  струнку  версію  свого  невдоволення  поведінкою  сина,  а  тим  більше  обґрунтувати  це  яскравими  і,  по  можливості,  наочними  прикладами.  Тому  він  у  задумі  ще  трохи  постояв  на  краю  арени  віртуального  бойовища,  а  потім  мовчки  почвалав  на  кухню,  де  його  з  вечерею  уже  чекала  дружина  виконуючого  обов’язки  Святого  Миколая.

10.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2021

Моя кара

Цю  кару  я  напевно  заслужив…
Та  ні,  я  переконаний  у  цьому!
Як  Агасфер,  немовби  вічний  жид,
усе  життя  блукав…  побіля  дому.

І  ось  нарешті  я  тебе  зустрів,
ти  поділила  все  на  «до»  і  «після».
Дарма  не  буду  марнувати  слів,
можливо  це  остання  моя  пісня…

Я  у  твоїм  романі  не  герой,
але  обмежитись  не  можу  чатом.
Насправді,  люба  крихітко,  я  той,
кому  в  житті  немає  що  втрачати.

А  кару  я  напевне  заслужив,
невипадково  випала  ця  карта.
Не  Агасфер  я,  не  міфічний  жид  –
я  п‘ю  свою,  життям  налиту,  кварту.

05.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933022
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

Уже пора

–  Уже  пора,  –  промовила  зима.
–  Іду-іду…  –  відповіла  їй  осінь.
–  Я  до  весни  лишаюся  сама,
як  це  робила  ти  без  мене  досі.

І  лише  лист,  життя  амбассадор,
опівночі  дістанеться  поволі.
Затемнення  спливає  коридор,
ти  губишся  у  коридорах  долі…

Настане  ранок  завтра  не  для  всіх,
бо  ти  із  ним  лишаєшся  в  сьогодні…
Сліди  мої  ховає  перший  сніг,
його  у  серці  –  ніби  у  безодні.

Буденно-непомітно  поплила
у  небуття  уже  не  наша  осінь.
Зимовий  ранок  не  несе  тепла,
зорею  догора  у  високоссі…

01,02.12.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Вечірнє дякую

                       [i]Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!
                       Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому.
                                                                 Ліна  Костенко[/i]

Вечірнє  сонце,  дякую  за  день,
за  перший  промінь  із-за  небосхилу
і  за  вінок  заливчастих  пісень
на  жайворини  тріпотливих  крилах.

Спасибі  щире,  сонце  золоте,
за  усмішку  твою  широколику,
утіху  –  щебіт  слухати  дітей,
окрилення  відчути,  честь  велику!

За  вчора,  що  зорею  одцвіло,
і  змогу  знов  у  завтра  зазирнути,
що  щедро  проросло  душі  тепло
у  серці  ревнім  пелюстками  рути.

Ще  за  приємність  радощів  життя
і  навіть  за  минулого  судоми,
що  інколи  кінчались  каяттям…
Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому!

29.11.2021

А  це  майже  те  саме,  але  в  іншому  розмірі:

[b][i]Ода  сонцю
[/i]
[/b]О,  сонце,  дякую  за  день,
за  перший  промінь  з  небосхилу,
вінок  заливчастих  пісень
на  жайвора  тендітних  крилах.

Спасибі,  сонце  золоте,
за  усмішку  широколику,
утіху  –  бачити  дітей,
а  ще  окрилення  велике!

Учора,  що  вже  одцвіло,
і  змогу  в  завтра  зазирнути,
тепло,  що  щедро  проросло
у  серці  пелюстками  рути.

За  миті  радощів  життя
і  за  минулого  судоми,
не  скінчені  ще  каяття…
О,  сонце,  дякую  за  втому!

[i]Якщо  вже  хтось  вирішить  висловити  свою  думку  в  формі  коментаря,  хотілось  би  дізнатися  -  який  варіант  сподобався  (не  сподобався)  більше.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2021

Один з них

                                   [i]Світлій  пам‘яті
                                   Анатолія  Золотухіна
[/i]
Окіл  іще  доволі  диваків…
Про  космос  все  один  леліє  мрії,
нейтрино  інший  протягом  років
руками  запустити  прагне  в  дію…

«Зелений  світ»  для  нього  не  бастард,
бо  кожен  день:  «сьогодні  –  як  востаннє»!
Гіпаніс  і  Ташлик,  і  Бузький  гард  –
відомі  віхи  гідного  зростання.

В  усьому  потаємний  бачив  сенс:
у  Пушкіна  і  Даля,  древнім  «Слові…»
Апокрифів  дослідження  процес
у  ньому  вирував  невипадково.

Сенсація  «Гомер  –  то  наш  земляк»
із  часом  стала  не  така  й  химерна…
Під  гомеричний  сміх,  неабияк,
уперто  сіяв  українства  зерна.

Надію  мав  –  зійдуть  колись  вони,
заколоситься  українське  поле
і  згинуть  ниці  діти  сатани,
і  стане  люд  у  оріянське  коло!

20-23.11.21

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021

Дві Ведмедиці

У  чому  філософія  життя,
як  у  душі  лунають  срібні  струни?
Під  стрілами  всесильного  Перуна
із  громовиці  зріє  почуття…

Воно  підносить  у  захмарну  вись
і  легкістю  наповнює  нам  груди.
Попереду  уже  тріскучий  грудень,
але  нову  шукаємо  ми  вісь.

Тобі  це  своєрідний  «Paradise»…
Колеса  доль  єднає  те  осердя,
хоча  тебе  моя  планида  сердить,
а  ще  –  обом  нам  сяє…  власний  Віз.

17.11.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2021

Перманентність у поезії

Вершина,  пік  майстерності  поета  –
це  своєрідний  майстер-клас  душі,
коли  не  рветься  творча  естафета
і  уві  сні  вже  пишуться  вірші.

29.03.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2021

Берегиня українського духу

                                               [i]Світлій  пам‘яті
                                               Людмили  Старовойт
[/i]
Коли  уже  на  ладан  дише  світ
і  Господу  потрібна  допомога,
суспільства  відлітає  білоцвіт…
То  людству,  очевидно,  засторога!
Ідуть  на  Небо  кращі,  зазвичай…
Чому  так?  Ну,  чому  –  скажи  нам  Боже!
Вона  уже  в  дорозі…  Зустрічай.
А  може  то  помилка?  Ну,  а  може…

Весела,  щира,  фахова…  Усе?
Не  стане  часу  те  перелічити!
І  розумію  –  ні,  не  пронесе…
Чудовий  друг,  божественний  учитель,
як  рано  відійшла  у  засвіти…
Стискає  груди  відчаю  задуха,
але  і  звідти  сонечком  світи,
як  українська  берегиня  духу!

03.11.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2021

Остання осінь

                   [i]Світлій  пам‘яті
                   Любові  Овсянниково[/i]ї

Ми  у  цьому  світі  –  подорожні…
Зазвичай  живе́мо,  як  умієм,
а  для  серця  справжній  подорожник  –
віра  щира  й  заповітна  мрія.

Ти  осанну  Господу  співала,
надиха́вшись  величчю  у  Бога.
Не  лишила  душу  на  поталу  –
відтепер  у  рай  твоя  дорога!

За  здоров‘я  пити  уже  пізно,
як  ступаєш  по  едемських  росах,
бо  життя  весняну,  світлу  пісню
доспівала  ця  невтішна  осінь…

30.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2021

Добраніч

На  добраніч!  Спи,  кохана,
пізно  вже.
Хай  любов  твій  сон  до  рана
береже.
Укриває  землю  листом
листопад,
стеле  килими  барвисті
знову  сад…

Турбувать  тебе  не  стану
я  листом,
лиш  обмежусь  наостанок
цим  «постом».
На  чолі  зірковим  пилом  –
казки  слід,
а  в  душі,  мороз  по  тілу,
туга  й  лід…

Зорі  в  небі  сяють  сріблом,
як  завжди,
та  прощатися  потрібно.
Ні,  зажди́  –
світлом  місяця  тихенько
губ  торкнусь
і  на  спомини,  маленька,
обернусь…

29.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021

+Відродження

Несподівано  життя  моє  вернулось  –
так  же,  як  тоді  і  обірвалось…
Раптом  все,  що  сталося,  забулось,
а  давно  забуте  –  пригадалось.

Джерело  знайшов  води  живої,
серце  в  небо  полетіло  птахом.
Спраглу  душу  відновив,  загоїв
і  поклав  поезії  на  плаху.

08.08.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021

Кривавий місяць

Ідуть  в  минуле  поспіль,  кожну  мить,
усмішки,  голоси,  зітхання,  взори…
Уже  нізащо  їх  не  зупинить,
як  не  впадуть  дощу  краплини…  вгору.

Відходить  світ,  який  любили  ми,
а  з  ним  і  ті,  кого  ми  так  кохали,
та  хочеться  троянд  серед  зими,
залишених  морозам  на  поталу…

Охолоділи  парки  і  двори,
а  плетива  стежок  –  не  упізнати…
Не  чутно  гамірної  дітвори,
яку  до  хати  пізно  кличе  мати.

Тікає  щастя,  лише  б  зберегти
тепло  душі,  хоч  крихту  щиросердя.
Перед  очима  ти,  одна  лиш  ти,
і  кинуте  «така  я»  спересердя…

Кривавий  місяць  знову  угорі
ховається  зрадливо  у  хмарину,
під  ноги  стелить  плетиво  доріг,
лукаво  визирає  зі  шпарини…

26,27  жовтня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2021

Українська – зброя

Мертвечуки,  монатіки  і  ківи  –
настали  шмарклів  нелегкі  часи.
А  те  з  Оману  знову  на  Мальдіви!
Тож  в  Україні  –  Господи  єси…

У  той  же  час  хапутік  спить  і  мріє,
кого  б  іще  наразі  «захистить»,
а  трут  війни  який  уже  рік  тліє
і  може  запалати  в  кожну  мить!

І  як  ніколи:  українська  –  зброя,
адже  життя  обернуто  на  треш…
«Ти  не  молися  мовою  чужою,
бо  на  колінах  стоячи  помреш»!

19.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2021

Божевілля сподівань

Сонним  містом  іду,
спочивають  бульвари  і  парки…
Під  ногами  асфальт,
як  пергамент  далеких  віків.
Промайну  находу
у  мелодій  засніжену  арку,
де  замріяний  альт
огортає  у  легкість  шовків.

Під  ногами  риплять
міріади  крихких  діамантів,
та  уява  чомусь
повертає  у  літо  бажань,
а  смичок  скрипаля,
все  лунає  зі  світу  вагантів…
Я  безмежно  боюсь
божевільних  своїх  сподівань!

12.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2021

Безмежжя

                             [i]Олександру  Блоку
                             на  «Когда  ты  загнан  и  забит»
[/i]
Буває  –  втомлений,  убитий,
забутий  Богом  і  людьми,
як  у  бенкет  після  чуми,
волаєш  «Геть!»  несамовито…
У  відчаї,  змарнілий  весь,
ти  повертаєшся  додому,
клянеш  буття  свого  судоми,
хоча  живим  лишився  днесь.

Тебе  знесилив  лютий  треш,
лише  напівживий  віднині,
укрив  чоло  і  вії  іній  –
обличчя  геть  не  розбереш…
Але  спинись  хоча  б  на  мить,
поринь  у  благодатну  тишу
і  віднайди  завітну  нішу,
душа  якою  здавна  снить.

У  мить  оту  розтане  сніг,
любов  розтопить  серця  кригу,
і  ти  побачиш  неба  книгу  –
найкращу  книгу  поміж  книг!
І  де  б  не  був  у  час  нічний,
ішов  ти  вулицею,  парком,
ступи  під  зір  небесну  арку
і  вийди  з  марева  завій.

Усе  благословиш  тоді,
коли  життя  відчуєш  серцем,
мільярди  подолаєш  терцій
і  не  підкоришся  біді.
І  не  страшний  нещадний  треш,
утонеш  в  благодаті  Бога,
збагнувши  суть  життя  другого,
не  слухом  –  серцем  осягнеш!
Життя  людське  не  має  меж…

10-11.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927697
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2021

Маестро

                 [i]Володимиру  Горбенку
[/i]
В  сім‘ї  і  місті  корабелів,
де  стрілися  Інгул  і  Буг,
у  світ  прийшло  хлоп‘я  веселе,
майбутній  майстер  п‘єс  і  фуг.

Не  зрадив  корабельній  прозі,
та  повернув  не  згаряча  –
ріжкового  змінив  невдовзі
він  на  скрипкового  ключа.

Талант  до  музики  від  Бога
отримав  юний  корабел  –
в  мелодій  світ  його  дорога
поміж  басових  «каравел».

Маестро  він  на  нотнім  стані,
на  сцені  майстер-віртуоз
і  кожен  твір  немов  останній  –
всього  життя  апофеоз!

Сім  нот,  а  далі  –  творчі  муки
і  талану  складний  сюжет…
Художник  він  у  світі  звуків,
у  світлі  музики  –  поет!

Назву  іще  одну  чесноту  –
вокалу  справжній  він  Орфей,
фальшиву  чує  кожну  ноту
педагогічний  корифей!

Хай  за  плечами  повноліття
і  років  плідних  ціла  рать  –
з  четвертим  Вас  двадцятиліттям
дозвольте  щиро  привітать!

Нові  дієзи  та  бемолі
нехай  лягають  на  вірші
і  серце  не  пече  від  болю,
й  лунають  флейти  у  душі!

04-10.10.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2021

Просто дощ

Погода  –  клас!  А  дощ?  Він  просто  йде…
Сльозами  струменять  краплини  смутку…
Один  як  перст  іду  серед  людей
і  голову  ховаю  в  комір  куртки.

Звучить  меланхолійно  дивний  блюз
і  раптом  ти  з  ментальними  боргами…
Він  гамами  стікає  на  картуз,
перетворившись  у  життєвий  гамір.

І  гойдалка,  і  дивовижний  сон,
і  фобій  нескінченна  партитура  –
чергове  коло  вже  який  сезон…
Прелюдія,  банальна  увертюра?

Упевнено  крокуєш  до  мети!
Минувшини  уроки  осягнула
і  роздала  борги  ментальні  ти.
Лише  про  мене,  крихітко,  забула…

Вже  добігає  до  свого  кінця
стрімка  пора  п‘янкого  полювання.
Здуває  вітер  пломінь  каганця,
а  дощ  змиває  машкару  кохання…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2021

Народження вічності

Ніч  оксамитова  погляд  лохиновий
вперла  у  купу  руїн.
Тихо…  Укутаний  в  саван  сатиновий,
сумно  тече  часоплин…
Місяць-сновида  у  сутінок  плетиві
склепом  небесним  пливе.
Скрипка  кленова,  як  вирок  поетові,
душу  бере  за  живе…

В  мешти  елегії  струни  рогозові
час  упліта  зазвичай.
Мрії  поезії  істини  прозою
гріє  прийдешнього  чай.
Крила  лелечі  –  як  присмаки  кавові
мороку  стомлених  мрій.
Мешканця  пустище  часу  кульгавого
жде  на  руїнах  надій.

Камінний  замок  із  баштами-шпилями
зводив  натхненно  весь  вік.
Шторми  поволі  мінялися  штилями,
змінам  тим  втрачено  лік.
В  небі  блакитному  пісню  самотності
раптом  заводить  борвій.
Знову  дарує  псалом  високосності
кляштор  несправджених  мрій…

«Вчора»  забутого  гості  непрошені,
вип‘єм  солоне  вино.
Лебеді  білі,  в  сніги  запорошені,
вже  відлетіли  давно…
Досвід  життєвий  –  ознака  епічності,
сивої  мудрості  злет.
Завтра  що?  Свято  народження  вічності…
Думу  гадає  поет.

20.09.2021

[i]*  Роздуми  з  приводу  твору  Шона  Маклеха  Патріка  "Свято  руїн",  http://maysterni.com/publication.php?id=153083  
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2021

+Козацька шабля

Візьму  у  руки  шаблю  вікову,
від  часу  потемніла  її  криця.
Гетьманську  пам‘ятає  булаву
ця  бунтівна  домаха-блискавиця
і  старшини  козацького  пернач,
і  загрубілі  у  боях  долоні,
і  вітру  свист,  коли  степами  вскач
баскі  літали  запорожців  коні.

Не  милував  зручне  руків‘я  час,
все  потьмяніло,  не  у  позолоті…
Стискав  його  отаман  і  не  раз,
як  прагнув  крові  недруга  і  плоті.
Пощерблений  звитягами  клинок,
поточене  іржею  гостре  лезо,
пуститись  мріє  у  п‘янкий  танок
між  ворогів  підступних  і  тверезих.

Зустрілися  через  десятки  літ
сьогодні  ми  з  тобою  не  на  святі.
Пройшли  часи,  та  не  змінився  світ,
і  вкотре  сталі  дзвін  у  власній  хаті.
Чи  знову  не  упустимо  ми  шанс,
уся  у  ранах  Україна-мати.
Йдучи  за  плугом  полем  у  наш  час,
ще  рано  шаблю  з  пояса  знімати.

18.09.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2021

Келих літа

На  дні  лишилась  дрібка  літа
у  вічній  сулії  часу.
Іде  воно  у  мандри  світом,
хліба  зібравши  у  косу.

Поволі  серпень  догорає,
сюрчать  вечірні  цвіркуни.
Усе,  що  видавалось  раєм,
засне  невдовзі  до  весни.

Наповню  келихи  я  літом,
щоб  смакувати  восени.
В  букет  зберу  суцвіття  літер,
порину  у  янтарні  сни…

серпень  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2021

Лицарі Дикого поля

Ми  родом  із  «Дикого  поля»
і  предки  у  нас  козаки.
Наш  прапор  –  свобода  і  воля.
Було  так  і  буде  віки!

Ми  діти  Великого  лугу,
ми  Чорного  моря  нарід.
Терпіти  не  буде  наругу
козацький  прославлений  рід.

Із  ризиком  браття  по  крові
ми,  лицарі  вільних  степів.
У  полі  наш  дім  і  діброві,
а  небу  не  треба  стовпів.

На  поясі  вірна  домаха,
а  ще  –  запорукою  честь.
Од  гетьмана  до  сіромахи  –
завада  ворожих  нашесть.

Опора,  надія  країни  –
ми,  доньки  її  і  сини.
Не  даймо  свою  Україну
згубить  у  горнилі  війни!

10.08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2021

Козацькі могили

Розкидані  степами  України
уздовж  Славути  протягом  віків
простують  у  майбутнє  неупинно
могили  запорозьких  козаків.
Дрімає  у  курганах  тих  звитяга
і  потяг  до  свободи  віковий…
Але  куди  бреде  народ-нетяга
у  мареві  розхристаних  завій?

Кургани,  козацькі  могили,
обабіч  стежин  і  доріг  –
місця  незборимої  сили,
русинів  святий  оберіг.

Заговорили  волю  нашу,  славу
підступні  споконвічні  вороги.
Продати  землю  –  втратити  державу!
Невже  це  нам  блаженним  до  снаги?!
Спираймося,  брати,  на  власні  сили,
єднаймося  у  оріанський  круг!
Воскресне  лише  там,  де  є  могили,
нетлінний,  родовий  козацький  дух!

Здолаємо  спільно  руїну,
гуртуймо  Сварогову  рать,
відродимо  нашу  країну
і  буде  народ  панувать!

04.08.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2021

Перші ластівки

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелах  «Оберіг»,  «Талісман»  і  «Повернення»)[/i]

Надвечір  Олесь  стояв  біля  контрольно-пропускного  пункту  таможні  і  на  відстані  любувався  двома  новенькими  мікроавтобусами,  що  тільки-но  перетнули  державний  кордон.  Невдовзі,  отримавши  від  кур‘єра  ключі,  він  неспішно  став  оглядати  пригнані  машини,  які  були  переобладнані  чеськими  партнерами  спеціально  для  перевезення  інвалідів-крісельників.  Для  цього  салони  довелося  звільнити  від  стандартних  сидінь,  замінивши  їх  частину  трансформерами,  і  відповідним  чином  устаткувати  місця  для  розміщення  інвалідних  крісел.  Універсальні  фіксатори  мали  забезпечувати  надійне  утримання  візків  під  час  руху  машин  у  будь-яких  дорожніх  умовах.  Крім  того  буси  оснастили  підйомними  пандусами-рампами,  на  які  доволі  легко  могли  заїхати  практично  всі  види  інвалідних  колясок.  У  менший  автобус  їх  уміщувалося  шість  одночасно,  а  в  більший  –  цілих  вісім.  До  того  ж,  на  випадок  виникнення  якоїсь  форс-мажорної  ситуації,  останній  був  обладнаний  двома  відкидними  лежачими  місцями  та  спеціальною  шафою  для  надання  першої  медичної  допомоги.
Лишившись  задоволеним  попереднім  оглядом,  юнак  сів  на  лаву  неподалік  і  зморено  заплющив  очі.  Пригадалося,  як  пів  року  тому  йому  довелося  терміново  шукати  додаткові  кошти,  оскільки  виручених  від  реалізації  перехідного  призу  «Спінального  братства»  не  вистачало.

*  *  *
–  Чому  так  дорого?  –  цікавився  потенційний  покупець,  який  приїхав  на  оглядини  аж  із  Чернігова.  –  За  таку  суму  я  можу  купити  хорошу  іномарку!
–  А  це  і  є  хороша  іномарка,  та  ще  й  спеціального  призначення.  Наразі  іншої  такої  в  Україні  ви  не  знайдете.  Кілька  років  тому  я  особисто  привіз  її  аж  із-за  океану,  –  спокійно  пояснював  Олесь.  –  Окрім  зручності  та  відмінних  ходових  якостей,  цей  візок  має  ще  багато  унікальних  опцій.  Його  система  контролю  стежить  за  основними  життєвими  показниками  пасажира,  збираючи  дані  про  артеріальний  тиск,  частоту  пульсу  та  дихання  хворого,  а  також  тиск  у  шинах,  рівень  заряду  акумулятора,  запас  ходу  та  багато  чого  іншого,  –  продовжував  хлопець.  –  Зокрема,  візок  оснащений  GPS-навігатором,  трьома  відеокамерами,  його  підключений  до  мережі  інтернет  бортовий  комп‘ютер  здатен  самостійно  привести  крісло  у  задану  голосом  точку,  а  при  необхідності  –  викликати  медичну  допомогу  за  власною  ініціативою!
–  Гаразд,  переконав.  Це  саме  те,  що  потрібно  моєму  синові,  –  кинув  бізнесмен,  заплатив  гроші  та  велів  своєму  водієві  вантажити  візок  до  не  менш  крутого  авто.  –  Буде  потрібна  допомога  –  телефонуй,  –  чолов‘яга  простягнув  Олесю  візитку  і,  міцно  потиснувши  на  прощання  руку,  повіз  «перехідний  приз»  у  північному  напрямку.
Через  кілька  тижнів  по  тому,  дізнавшись  про  фінансову  скруту  і  характер  мети,  на  реалізацію  якої  у  хлопця  не  вистачало  коштів,  північний  гість  яскраво  підтвердив  реноме  істиного  господаря  свого  слова.
–  Скинь  номер  рахунку,  –  долинув  зі  слухавки  його  голос.
–  Дякую!  –  зрадів  Олесь.  –  Я  постараюсь  протягом  року  повернути  борг.
–  Зроби,  що  плануєш  і  того  буде  досить,  –  знову  пролунало  із  трубки  і  розмова  обірвалась.
Зібрати  решту  необхідної  суми  пластунам  допомогли  місцеві  меценати  і  Шон  Маклех,  з  яким  молодий  провідник  поділився  своїми  труднощами  під  час  останньої  розмови.

*  *  *
За  тими  споминами  Олекса  і  не  помітив,  як  до  нього  підійшло  пару  незнайомців.
–  Це  вам  потрібно  відігнати  два  буси  до  Одеси?  –  запитав  один.
–  Так,  але  не  зовсім,  –  посміхнувся  юнак.  –  Не  до  Одеси,  а  до  Миколаєва.
Кілька  годин  тому  він  зустрічався  з  провідником  львівських  пластунів  і  просив  допомогти  водіями.  Той  пообіцяв  щось  придумати.
–  Одна  холєра  у  той  бік,  –  доброзичливо  вів  далі  чоловік,  –  Я  Василь,  а  це  Тарас.  Пан  Ярослав,  керівник  місцевої  організації  «Пласту»,  де  проходять  вишкіл  наші  діти,  попрохав  вам  допомогти.
–  Дуже  добре,  –  продовжував  усміхатися  Олекса.  –  Коли  ми  зможемо  виїхати?
–  Та  хоч  зараз!  Ми  уже  готові  гарувати,  –  долучився  до  розмови  Тарас  і  вони  дружно  рушили  до  автомобілів.

*  *  *
Звістка  про  те,  що  миколаївські  пластуни  під  орудою  Олеся  розпочали  втілення  в  життя  проєкту  «Соціальний  транспорт»  самотужки,  була  сприйнята  Юрієм  Йосиповичем,  як  особиста  образа.  Хоча  виділені  міськрадою  з  громадського  бюджету  кошти  підпорядкованим  чиновнику  комунальним  підприємством  були  освоєні  на  папері  повністю,  ніхто  з  інвалідів  міста  навіть  не  бачив  того  фантастично-дорого  спеціалізованого  транспортного  засобу.
Натомість  початок  роботи  пластового  проекту  ознаменувався  велелюдним  заходом  майже  під  вікнами  кабінету  чиновника.  Уже  за  пів  року  після  тієї  пам‘ятно-неприємної  для  Олеся  розмови  два  уквітчані  різнокольоровими  кульками  мікроавтобуси  з  написами  «Соціальний  транспорт»  і  «Пласт-Миколаїв»  на  бортах,  під  звуки  клаксонів  навколишніх  авто  та  шквал  аплодисментів  натовпу,  поважно  зупинилися  на  центральній  площі  міста.  Коли  їх  двері  відчинилися,  за  допомогою  спеціального  обладнання  на  землю  спустилися  півтора  десятки  інвалідних  візків,  які  під  овації  юрби  вишикувалися  півколом  посередині.
–  Мені  дуже  приємно  вітати  всіх  вас!  –  звернувся  Олесь  до  присутніх.  –Сьогодні  ми  починаємо  реалізацію  власного  проєкту  «Соціальний  транспорт».  Перед  вами  його  перші  дві  ластівки.  Щиро  вдячний  усім  небайдужим  громадянам  міста  і  не  тільки  за  фінансову  допомогу.  Спасибі  вам,  що  знайшли  час  аби  своєю  присутністю  підтримати  цей  важливий  крок,  –  закінчив  хлопець  під  потужні  оплески.
Потім  провідниця  Ганя  запросила  до  мікрофону  очільника  крайової  організацій  «Пласту»,  який  привітав  усіх  із  непересічною  подією  та  висловив  сподівання,  що  цей  дієвий  приклад  миколаївських  пластунів  не  тільки  розширить  коло  їх  палких  прихильників,  але  і  стане  своєрідним  взірцем  для  наслідування,  в  т.ч.  органами  місцевої  влади,  особливо  окремими  її  представниками.  На  останніх  словах,  пан  Андрій  красномовно  повернув  голову  в  бік  мерії.
Почувши  це,  Юрій  Йосипович  як  ошпарений  відскочив  од  вікна.  Нечистоплотному  чиновникові  здалося,  що  провідник  пластунів,  незважаючи  на  запопадливо  опущену  штору,  все-таки  розгледів  його.
Останнім  виступав  батько  одного  із  членів  Олесевого  підрозділу,  який  на  час  вирішення  організаційно-правових  питань  надав  «ластівкам»  прихисток  під  дахом  свого  приватного  підприємства  та  укомплектував  їх  досвідченими  водіями.
–  Упевнений,  що  це  тільки  початок  доброчинності!  Така  благородна  справа  не  може  не  мати  прихильників  і  свого  продовження,  –  сказав  коротко  пан  Євген.  –  А  тепер  запрошую  безпосередніх  «винуватців»  урочистостей,  у  першу  чергу  Олеся  з  його  командою,  зробити  коло  пошани  на  цих  прекрасних  машинах,  які  відсьогодні  починають  таку  необхідну  роботу,  –  завершив  він  свою  промову  і  особисто  сів  за  кермо  першого  бусика.
Простір  знову  наповнився  гучними  оплесками  та  вигуками  «браво».  Залунав  марш  січових  стрільців  і  пластуни-крісельники  стали  вантажилися  до  салонів  авто.  За  кілька  хвилин  обидві  «ластівки»  повільно  обігнули  площу  і  уже  під  звуки  пісні  «Ой,  у  лузі  червона  калина»  відправилися  у  свій  перший  політ.
–  На  жаль,  мені  пора,  –  невдовзі  звернувся  до  Гані  та  Олеся  пан  Андрій.  –  На  мене  ще  очікують  наші  колеги  з  Херсонщини.
–  Можна  я  вас  трохи  проведу?  –  посміхнулася  Ганя.  –  Гадаю,  що  Олесь  тут  і  сам  справиться,  –  додала  вона  і  з  гордістю  подивилася  на  хлопця.
–  Звичайно,  тим  паче,  що  я  хотів  з  вами  порадитись,  –  якось  загадково  посміхнувся  у  відповідь  крайовий  провідник  і,  міцно  потиснувши  юнакові  руку,  направився  за  жінкою  до  найближчої  зупинки  громадського  транспорту.
Та  гамірлива  юрба  не  спішила  розходитися  по  домівках.  Люди  збиралися  у  окремі  купки  і  ще  довго  обговорювали  різні  сторони  нового  проєкту  місцевих  пластунів,  ділилися  враженнями,  а  також  висловлювали  свої  думки  стосовно  його  подальших  перспектив.
–  А  де  ви  збираєтесь  брати  кошти  на  паливно-мастильні  матеріали,  обслуговування  та  ремонт  своїх  «ластівок»,  –  запитав  у  Олеся  якийсь  чоловік  статечного  віку  з  ціпочком.
–  Наразі  ми  готуємо  реєстраційні  документи  і  паралельно  з  основною  статутною  діяльністю  розглядаємо  питання  надання  платних  транспортних  послуг,  –  не  забарився  з  відповіддю  юнак.
–  Але  ж  це  суперечить  заявленій  вами  ідеї  безкоштовності  соціальної  допомоги!  –  несподівано  пішов  у  наступ  дідуган.
–  Зовсім  ні,  –  спокійно  парирував  Олесь.  –  Обслуговування  інвалідів-візочників,  у  першу  чергу  членів  пластової  організації,  буде  здійснюватися  виключно  на  некомерційні  основі.  Платні  послуги  за  встановленими  міськрадою  тарифами  планується  надавати  фінансово-спроможним  категоріям  громадян,  –  упевнено  стояв  на  своєму  Олесь.
–  Навряд  чи  можна  буде  уникнути  конфлікту  інтересів,  –  висловила  сумнів  скромно  одягнена  жіночка  середніх  років,  що  стояла  неподалік  і  уважно  слідкувала  за  розмовою.  –  Нерідко  вам  доводитиметься  вибирати  між  безкоштовними  послугами  і  спокусою  заробити  гроші,  –  виголосила  вона,  звертаючись  уже  безпосередньо  до  Олеся.
–  Не  бачу  ніякої  проблеми,  просто  не  потрібно  штучно  розмежовувати  ці  два  боки  одного  процесу,  –  посміхнувся  хлопець.  –  Уявіть  собі  таку  ситуацію:  одна  з  наших  «ластівок»  виконує  замовлення  по  доставці  двох  інвалідів  із  Балабанівки*  до  реабілітаційного  центру.  Чому  б  водієві  по  дорозі  не  підвезти  ще  декількох  звичайних  пасажирів,  які  вимушені  чекати  на  зупинці  громадського  транспорту  в  години  пік,  і  не  заробити  пару  копійок  на  пальне  та  запчастини.  Або  зробити  ходку-дві  по  місту,  доки  наші  пластуни  будуть  зайняті  відновленням  здоров‘я  у  тренажерній  залі?
–  Коли  так,  то  звичайно,  –  була  вимушена  погодитися  жіночка.
Десь  лише  надвечір  решта  пластунів,  що  не  помістилися  в  салонах  «ластівок»,  разом  із  юним  провідником  у  піднесеному  настрої  чи  не  останніми  залишили  Соборну  площу.

*  *  *
Після  отримання  середньої  освіти  Олесь  успішно  склав  іспити  і  вступив  до  медичного  вишу.  Зі  своєю  майбутньою  професією  він  визначився  ще  кілька  років  тому,  за  океаном,  коли  перебував  на  лікуванні  в  Чикаго.  З  часом  це  його  рішення  тільки  зміцнилося  і  викристалізувалося.  Розпрощавшись  із  милицями,  хлопець  уже  достеменно  знав,  що  піде  вчитися  на  хірурга.  Значною  мірою  на  таку  позицію  вплинув  і  приклад  його  старшого  друга  –  лікаря-реабілітолога  Миколи  Івановича,  який  від  самого  їх  знайомства  став  приділяти  величезну  увагу  «Спінальному  братству».  Надану  ним  організаційно-методологічну  допомогу  переоцінити  було  важко.  Ця  людина  мала  чи  не  найбільший  вплив,  якщо  тільки  не  брати  до  уваги  Ганю  і  Ясю,  на  формування  характеру  і  активної  життєвої  позиції  юнака.
Навчання  у  виші  Олесь  успішно  поєднував  із  продовженням  інтенсивної  реабілітаційної  роботи  в  очолюваному  ним  підрозділі,  чисельність  якого  невпинно  зростала.  Коли  вона  перевалила  за  третій  десяток,  природньо  постало  питання  створення  самостійного,  спеціалізованого,  осередку,  що  безпосередньо  б  увійшов  до  обласної  організації.
–  Прийми  мої  вітання,  колего,  –  зробила  акцент  на  останньому  слові  Ганя  після  закінчення  спільних  організаційних  зборів  обох  підрозділів.  –  Якщо  справи  ітимуть  у  такому  ключі  і  надалі,  то  через  кілька  років  ти  можеш  очолити  обласну  організацію  «Пласту»,  –  щиро  посміхнулася  вона  і  на  якусь  мить  ніжно,  по  материнськи,  пригорнула  Олеся  до  себе.
–  Для  мене  то  не  головне,  –  не  менш  щиро  посміхнувся  у  відповідь  юний  провідник  новоствореного  осередку  спінальників.
Хлопця  дуже  тішило  те,  що  за  цей  час  спільними  зусиллями  пластунів,  за  активної  допомоги  меценатів,  проєкт  «Соціальний  транспорт»  все-таки  вдалося  оформити  організаційно.  Новостворене  дочірнє  підприємство  отримало  назву  «Ластівка»  і  поповнилося  третьою  транспортною  одиницею,  вантажно-пасажирською.  Але  найбільшим  досягненням  свого  першого  студентського  року  Олесь  уважав  те,  що  ще  троє  його  друзів-пластунів  стали  на  ноги,  змінивши  інвалідні  візки  на  милиці,  а  один  –  пару  тижнів  тому  навіть  відмовився  від  послуг  останніх.
Та  окрім  позитивних  результатів  за  цей  час  трапилося  досить  і  прикрих  неприємностей.  Зокрема,  минулого  місяця  невідомими  були  порізані  всі  шини  у  восьмимісної  «ластівки».  Сталося  це  вночі  біля  будинку  водія,  у  якого  несподівано  захворіла  мала  дитина  і  він  не  встиг  поставити  машину  на  стоянку.  Чисельність  і  характер  пошкоджень  свідчили  про  те,  що  зловмисників  було  кілька  і  вони  намагалися  заподіяти  максимально-непоправну  шкоду.  Зокрема,  кожна  із  чотирьох  шин  мала  не  менше  двох  великих  розрізів  у  вигляді  літери  «Х».
«Цікаво,  кому  вони  перейшли  дорогу  і  чому  не  спрацювала  сигналізація»,  –  розмірковував  Олесь,  уважно  оглядаючи  місце  події  і  нарахувавши  на  загал  не  менше  десятка  пошкоджень.
Оперативно-слідча  група  прибула  лише  за  пару  годин  після  виклику.  Не  по  літам  вгодований  слідчий,  одразу  безапеляційно  заявив,  що  це  «дохлий  номер»  і  зайва  писанина,  оскільки  за  браком  доказів  практика  розшуку  безпосередніх  виконавців  злочину  в  подібних  випадках  невтішна.  Стосовно  особи  його  організатора  чи  замовника  взагалі  не  йшлося.
–  То  що,  будемо  писати  протокол?  –  невдоволено  кинув  поліціянт,  не  дочекавшись  реакції  Олеся  на  свої  вочевидь  передчасні  висновки.
–  Пишіть,  –  твердо  заявив  хлопець  і  став  ретельно  оглядати  ділянку  газону  навколо  буса  з  пошматованими  шинами.  –  Погляньте,  ось  вам  і  доказ,  –  невдовзі  підійшов  він  до  слідчого  і  простягнув  невеликий  шматок  візитівки,  вимазаний  у  якусь  речовину  темно-сірого  кольору,  на  лицьовій  стороні  якого  можна  було  розгледіти  ініціали  «Ю.Й.»  –  Знайшов  у  траві  з  того  боку,  біля  переднього  лівого  колеса,  –  старався  надати  максимум  інформації  Олесь.
–  Не  бачу  ніякого  стосунку  до  справи,  –  покрутивши  шматок  візитівки,  слідчий  з  невдоволеним  виглядом  відкинув  його  в  сторону.  –  При  бажанні  тут  таких  «доказів»  можна  знайти  десятки,  а  то  й  сотні,  –  буркнув  він  і  продовжив  щось  нотувати  від  руки  на  окремому  аркуші  паперу.
–  Дивно,  –  тихо  промовив  уже  сам  до  себе  хлопець,  знову  піднявши  шматочок  візитівки.  Його  увагу  привернуло  те,  що  клаптика  від  основної  частини  було  відрізано  чимось  гострим.  «Це  могло  статися,  коли  візиткою  витирали  забруднене  лезо  ножа»,  –  продовжував  розмірковувати  він.
Через  кілька  тижнів  із  місцевого  відділку  поліції  Олесь  отримав  повідомлення  про  те,  що  підстав  для  відкриття  кримінального  провадження  за  фактом  заподіяння  матеріальної  шкоди  не  виявлено.  На  той  час  невідомими  було  порізано  шини  і  у  іншої  «ластівки».  Сталося  це  уже  серед  білого  дня,  коли  водій  на  десяток  хвилин  зайшов  пообідати,  залишивши  машину  прямо  перед  вікнами  кафе.
«Нас  попереджують  чи  хочуть  залякати»,  –  розмірковував  хлопець,  намагаючись  найти  якісь  додаткові  зачіпки  аби  розгадати  цей  кросворд,  але  писати  заяву  до  поліції  уже  не  став.

*  *  *
Хоча  наступний  місяць  минув  досить  спокійно,  та  голову  Олеся  не  покидала  думка  про  те,  що  на  цьому  пригоди  не  скінчилися.  Тому  він  уперто  намагався  віднайти  шлях  убезпечення  майна  організації  від  подальшого  знищення.  Хлопець  був  переконаний,  що  обидва  випадки  не  просто  пов‘язані  між  собою.  Це  ланки  одного  ланцюга,  справа  рук  однієї  особи,  яка  просто  так  від  них  не  відстане,  і  доки  він  не  дізнається  її  ім‘я  –  ефективно  протидіяти  зловмиснику  буде  дуже  тяжко.  Однак  провідник  здаватися  не  збирався.
–  Як  ви  дивитеся  на  те,  щоб  у  вашому  осередку  започаткувати  секцію  східних  єдиноборств?  –  запитав  у  Гані  хлопець  при  першій  же  нагоді.
–  А  хто  буде  вести  заняття?  –  зрозумівши  молодого  колегу  з  півслова,  питанням  на  запитання  відповіла  досвідчена  провідниця.
–  Є  у  мене  тут  одна  кандидатура,  –  посміхнувся  Олесь.  –  Зі  мною  на  одному  курсі  навчається  кандидат  у  майстри  спорту  по  карате,  неоднократний  переможець  обласних  і  призер  всеукраїнських  змагань.  Останнім  часом  ми  зблизилися  на  ґрунті  розробки  нової  методики  реабілітації  після  спортивних  травм.  Гадаю,  мені  вдасться  з  ним  домовитися,  –  детально  виклав  свій  план  юнак.
–  Це  було  би  просто  чудово!  Увечері  я  переговорю  зі  своїми  пластунами,  –  задоволено  підсумувала  Ганя.
Результати  перемовин  були  більше  ніж  обнадійливими  –  осередок  провідниці  у  повному  складі  виявив  бажання  розпочати  тренування  негайно.  Навіть  дівчата  були  налаштовані  рішуче,  як  вона  не  намагалася  переконати  їх  у  доцільності  зачекати  другої  хвилі  набору.  Залишалося  знайти  відповідну  залу,  але  то  вже  була  справа  техніки.

*  *  *
У  подарунок  до  цьогорічного  дня  народження  Олесь  отримав  від  батьків  спортивного  велосипеда  і  з  радістю  став  активно  підкоряти  навколишні  простори.  Особливо  йому  подобалося  подорожувати  в  сторону  Херсону  та  Кривого  Рогу,  оскільки  ширина  дороги  і  якість  покриття  між  іншими  напрямками  там  вирізнялися  на  краще.  Останнім  часом  компанію  хлопцеві  стали  складати  троє  друзів,  що  завдяки  його  прикладу  і  безпосередній  допомозі  досить  впевнено  стали  на  власні  ноги.  Невдовзі  до  новоствореної  команди  приєдналася  і  Яся  з  подругами,  яка  після  закінчення  школи  теж  вступила  до  медичного  вишу,  але  на  лікувальний  факультет.  Поступово  сформувалася  нова  велоспільнота,  що  кожних  вихідних  вирушала  кудись  у  мандри,  які  тривали  весь  світлий  час  доби.
От  і  сьогодні,  у  останню  неділю  травня,  Олесь  із  Ясею  з  самого  ранку  рушили  за  місто,  де  на  об‘їздній  дорозі  перед  подорожами  зазвичай  збиралася  вся  команда.  Діставшись  східної  розв‘язки,  вони  лишили  велосипеди  зі  спорядженням  біля  відбійника,  а  самі  подалися  на  узбіччя,  щедро  вкрите  молодою  зеленою  травою.  Яся  заходилася  збирати  перші  степові  квіти  і  плести  віночок,  а  Олесь  допомагав  їй  різноманітним  матеріалом.  Хвилин  за  десять-п‘ятнадцять  підтяглася  і  решта  членів  команди.
–  Куди  сьогодні?  –  запитав  провідник,  привітавшись  із  кожним  окремо  за  руку  після  традиційного  «СКОБ».
–  Давайте  до  «Замку  тамплієрів»,  –  запропонувала  Наталка,  яка  одна  із  останніх  долучилася  до  «Пласту»,  але  вже  встигла  органічно  влитися  до  велоколективу.
–  Я  б  не  радив,  –  відгукнувся  Ілля.  –  Там  половину  дороги  ремонтують,  будемо  мати  проблеми,  –  пояснив  далі  він.
–  Звідки  знаєш?  –  засумнівалася  Наталка.
–  Подивився  дорожні  новини  зранку,  –  упевнено  парирував  той.  –  Краще  їхати  в  напрямку  Кривого  Рогу,  там  зараз  дорога  –  хоч  каші  кинь!
–  А  ти  що,  так  засидівся  в  інтернеті,  що  не  встиг  і  поснідати?  –  не  здавалася  завзята  Наталка.
–  То  існує  таке  прислів‘я,  –  втрутився  Олесь,  аби  покінчити  із  суперечкою.  –  Інші  пропозиції  є?  –  звернувся  він  до  команди.
Оскільки  інших  пропозицій  не  надійшло,  традиційно  проголосували  і  більшістю  голосів  вирішили  їхати  в  північному  напрямку,  де  за  пів  сотні  кілометрів  розкинулася  Баштанка  –  столиця  славетно-відомої  колись  однойменної  республіки.
Їхали  неспішно.  Розмовляли,  ділилися  враженнями  і  останніми  новинами.  Колону  вів  досвідчений  Олесь,  якому  раніше  не  раз  доводилося  їздити  в  тому  напрямі.  Хоча  якість  дорожнього  покриття  була  доброю,  він  кожну  годину  робив  невеликі  зупинки,  оскільки  пластуни  його  осередку  все  ще  потребували  перепочинку,  та  і  дівчата  теж.  Подолавши  близько  трьох  десятків  кілометрів,  коли  ліворуч  показався  лісовий  масив,  хлопець  повернув  убік.
–  Зараз  я  покажу  вам  дещо  цікаве!  –  гукнув  голосно  він  і  вся  валка  дружно  подалася  слідом.
Обігнувши  ліс  польовою  дорогою,  вони  виїхали  до  мальовничої  річки,  що  лежала  за  ним  у  широкій  долині.  Олесь  зупинився  біля  самого  берега,  даючи  друзям  можливість  насолодитися  цим  унікальним  для  їх  південних  широт  розмаїттям.
–  Комусь  відома  назва  цієї  річки?  –  поцікавилася  Яся.
–  Інгул,  –  відгукнувся  хтось  із  самого  хвоста  вервечки.
–  Цілком  вірно,  –  підтримав  Олесь.  –  Саме  в  дельті  Інгулу  в  1788  році  було  заснована  перша  миколаївська  корабельня,  а  у  місці  злиття  річки  з  Південним  Бугом,  яку  в  давнину  наші  предки  називали  Гіпанісом,  археологами  ще  у  минулому  столітті  розкопано  стародавнє  городище  «Дикий  сад».  Воно  було  побудовано  далекими  кімерійцями  більше  трьох  тисяч  років  тому.  Це  древнє  місто  і  є  насправді  пращуром  нашого  Миколаєва,  –  дав  коротку  історичну  довідку  юний  провідник.
–  І  звідки  ти  тільки  все  те  знаєш?  –  усміхнулася  Яся,  в  душі  радіючи  за  товариша.
–  Із  книжок,  музейних  експозицій,  інтернету,  та  чи  мало  звідки  зараз  можна  черпати  інфу,  –  відповів  їй  такою  ж  добродушною  посмішкою  Олесь  і  скочив  у  сідло.  Пришпоривши  свого  «мустанга»,  він  направив  його  польовою  дорогою  вдовж  річки,  проти  течії,  і  вся  компанія  дружно  кинулась  навздогін.
Ділянки  молодого  соснового  лісу  чергувалися  із  листяними  масивами,  основу  яких  складали  берест,  акація,  дуб.  Нікому  із  велосипедистів,  окрім  Олеся,  раніше  тут  бувати  не  доводилось,  а  тому  швидкість  руху  упала  до  мінімуму.  Всі  з  цікавістю  поглядали  в  різні  боки,  любуючись  навколишніми  місцевими  красотами.  Від  щедро  збагаченого  киснем  свіжого  повітря  і  пташиного  співу  голова  йшла  обертом.  Особливо  у  захваті  були  дівчата.  Поступово  висота  дерев  ставала  більшою  і  невдовзі  команда  дісталася  справжнього  пляжу,  опорядкованого  на  березі  річки  білим  піском  та  обладнаного  дерев‘яними  містками.
–  Ох  ти,  лише  грибків  з  лежаками  не  вистачає,  –  захоплено  вигукнута  Яся,  зупиняючи  свого  велосипеда  прямо  біля  води.
–  Якби  знала,  що  тут  такий  крутезний  пляж,  неодмінно  б  узяла  купальника!  –  підтримала  подругу  Наталка.
–  Хто  ж  його  знав,  що  ми  сьогодні  втрапимо  саме  сюди,  –  дещо  виправдовувався  Олесь  за  неналежний  рівень  комунікації.  –  Це  місце  називається  «Маріїне  урочище»,  –  ніби  в  якості  компенсації  повідомив  простодушно  він.
Вся  команда  дружно  спішилася.  Пластуни  розмістили  своїх  двоколісних  коней  у  тіні  найближчих  дерев  і  по  двоє-троє  поволі  розбрелися  навколишнім  лісом.  Коли  остання  група  розтанула  у  зеленому  розмаїтті,  Олесь  нерішуче  узяв  Ясю  за  руку.
–  Ходімо,  я  тобі  хочу  щось  показати,  –  так  загадково  посміхнувся  він,  що  дівчина  навіть  і  не  подумала  йому  перечити.
–  Ми  тут  не  заблукаємо?  –  лише  і  вимовила  вона,  після  чого  покірно  пішла  за  хлопцем,  повністю  покладаючись  на  його  щирість  і  порядність.
З  десяток  хвилин  вони  йшли  мовчки.  Дзвінкоголосе  птаство  супроводжувало  їх  чарівним  співом.  Щедро  напоєне  киснем  і  лісовими  пахощами  повітря  п‘янило  обох.  То  тут,  то  там  із  трави  визирали  яскраві  квіти.  Дівчина  йшла  так  близько,  що,  здавалося,  Олесь  відчуває,  як  б‘ється  її  серце.  Він  продовжував  мовчки  тримати  Ясю  за  руку,  збираючись  із  силами.
–  То  що  ти  хотів  мені  показати?  –  нарешті  порушила  тишу  вона  першою.
–  Я  тебе  люблю!  –  несподівано  випалив  хлопець  і,  випустивши  руку  дівчини,  зупинився.
Від  хвилювання  юнакові  перехопило  горло.  Він  розгублено  дивився  в  очі  коханій,  ніби  просячи  пробачення  за  свою  відвертість.
–  Я  тебе  теж  люблю,  –  посміхнулася  дівчина  після  невеликої  паузи,  зробила  крок  назустріч  і  ніжно  поцілувала  Олеся  в  щоку.  –  А  я  все  думала,  коли  ж  ти  насмілишся,  –  якось  таємниче  додала  вона  і  неспішно  рушила  стежкою  углиб.
Юнак,  нарешті  починаючи  приходити  до  тями,  побрів  слідом.  «Скільки  разів  він  уявляв  своє  освідчення.  Ретельно  добирав  слова,  якими  змалює  глибину  своїх  почуттів.  Відшукував  сотні  самих  ніжних  епітетів,  знаходив  десятки  яскравих  метафор.  А  тут  «Я  тебе  люблю»  і  все,  на  що  спромігся…»  –  розмірковував  він,  безжально  картаючи  себе.
Так  заглибившись  у  роздуми,  Олесь  не  помітив,  як  наздогнав  Ясю,  що  несподівано  зупинилась,  повернулась  назад  і  вони  опинилися  лицем  до  лиця,  відчуваючи  схвильований  подих  одне  одного.
–  Я  тебе  теж  люблю!  –  повільно  повторила  вона  свою  фразу,  роблячи  чіткі  наголоси  на  кожному  слові,  потім  швидко  звелася  навшпиньки,  ніжно  обвила  руками  шию  хлопця  і  міцно  поцілувала  його  прямо  в  губи.
Вибух  емоцій  затьмарив  розум  обох.  Повінь  відвертих  почуттів  накрила  їх  з  головою.  Злива  взаємних  поцілунків  не  вщухала  декілька  хвилин  поспіль.  «Моя  ти  ластівко!»  –  все  повторював  Олесь.  «Люблю!  Люблю!  Люблю…»  –  лунало  у  відповідь  із  вуст  дівчини.  Тільки  острах  бути  поміченими  змусив  закоханих  через  деякий  час  розімкнути  міцні  обійми,  з  яких  Яся  випурхнула  щасливою  пташкою.
–  Так  що  ти  мені  хотів  показати?  –  рівним  голосом  невдовзі  запитала  дівчина.
–  Зараз  побачиш,  –  остаточно  опановуючи  емоціями,  уже  майже  спокійно  вимовив  хлопець  і  знову  взяв  її  за  руку  та  повів  за  собою.
Через  кілька  десятків  метрів  він  звернув  праворуч,  на  ледь  помітну  серед  лісових  заростів  стежину,  а  незабаром  вони  потрапили  на  галявину,  вкриту  залишками  якихось  будівель  і  споруд.
Дівчині  на  мить  здалося,  що  вона  потрапила  до  якогось  фільму  жахів,  де  неймовірних  розмірів  монстри-інопланетяни,  перебуваючи  в  пориві  невимовного  гніву,  напали  на  споруджене  посеред  мальовничого  лісу  з  велетенського  дитячого  конструктора  «Лего»  казкове  містечко  ельфів  і  перетворили  його  на  купу  страхітливих  руїн  та  сміття.  Рештки  наполовину  оголених,  без  головних  уборів-дахів,  будівель  сиротами  тулилися  одна  до  одної,  жалібно  поглядаючи  порожніми  очицями  віконних  отворів  у  різні  боки.  Шмаття  битої  цегли  і  залізобетонних  плит,  уламки  шиферу  та  черепиці,  залишки  знівечених  вікон  і  дверей  були  розкидані  невідомою  силою  навколо.  Над  цим  жахіттям  цивілізації  мовчки,  у  глибокій  зажурі  схиливши  голови-крони,  стояли  високі  стрункі  сосни,  огрядні  дуби  і  липи,  а  також  занедбані  вишні,  яблуні  та  груші.  З  невимовним  сумом  вони  намагалися  ховати  від  людських  очей  те  варварство  третього  тисячоліття,  щедро  засіяним  за  останній  десяток  років  і  поступово  підростаючим  молодняком  своїх  синів  і  доньок.
Побачене  настільки  приголомшило  дівчину,  що  її  і  до  того  великі  очі  збільшилися  чи  не  вдвічі.
–  Що  це?  –  тільки  й  спромоглася  через  кілька  хвилин  глухої  мовчанки  видавити  із  себе  вона.
–  Це  залишки  піонерського  табору  того  суднобудівного  заводу  із  двохсотлітньою  історією,  про  який  я  говорив  годину  тому,  –  сумно  посміхнувся  Олесь.
–  А  звідки  ти  дізнався  про  цей  табір?
–  Від  мами.  Вона  колись  тут  працювала  кухаркою.  Саме  тут  вона  зустріла  мого  татка,  який  був  шофером  і  возив  продукти  до  їдальні,  –  тихо  продовжував  хлопець.
–  А  хто  і  навіщо  знищив  ті  будівлі?  –під  враженням  побаченого  не  вгавала  Яся.
–  Нові  заморські  хазяї  та  їх  столичні  посіпаки,  які  за  копійки  приватизували  пів  заводу.  Забрали  найцінніше,  вирізали  метал  і  кинули  напризволяще  простих  робітників.  Залишили  людей  ні  з  чим,  як  залишають  зараз  без  суднобудування  усю  країну…  –  сумно  схиливши  голову,  закінчив  свою  розповідь  Олесь.
Обоє  мовчки  пішли  містечком,  повільно  обходячи  руїну  за  руїною.  Їх  не  покидали  відчуття  нерозуміння  існуючих  реалій  та  невимовної  туги  за  рідною  Батьківщиною,  яку  з  невідомих  причин  народ  віддав  на  поталу  якомусь  страхітливому  монстру  не  з  їх  планети.
–  Тиша,  річка,  ліс,  свіже  повітря  –  таке  чудове  місце,  –  підсумувала  Яся,  коли  вони  повернулися  до  води.  –  Можна  тільки  уявити,  як  було  добре  отим  піонерам!  –  повела  вона  далі,  оскільки  хлопець  продовжував  мовчати,  з  головою  занурившись  у  роздуми.  –  До  речі,  а  хто  такі  піонери?
–  Ну,  це  майже  пластуни  чи  скаути,  тільки  радянські…  –  нарешті  відволікся  від  своїх  думок  Олесь.  –  Вони  теж  ходили  строєм,  співали  пісень  про  щасливе  дитинство  і  свого  вождя,  дідуся  Леніна,  палили  свою  піонерську  ватру,  збирали  металобрухт  і  макулатуру,  захищали  природу  і  тварин,  допомагали  літнім  людям…
–  Тобто  вони  були  нашими  колегами?  –  зраділа  Яся.
–  Майже,  але  не  зовсім…
–  Чому?  –  не  розуміла  вона.
–  Та  як  тобі  сказати…  Можливо  тому,  що  чим  далі  вони  підростали,  стаючи  комсомольцями,  а  потім  деякі  і  членами  партії  комуністів,  тим  більше  принципи  і  лозунги  у  них  розходилися  з  діями  та  реальним  станом  справ.  Особливо  це  стосувалося  посадових  осіб.  Говорили  одне,  думали  друге,  а  робили  третє…  Одним  словом  –  лицемірство!  –  раптом  категорично  відрубав  Олесь.
–  І  що,  всі  вони  були  лицемірами?
–  Та  ні…  Розумієш,  на  мою  особисту  думку,  переважна  їх  більшість  була  порядними  людьми,  а  лицеміри  зазвичай  вибивалися  в  керівництво  і  очолювали  систему  та  її  підрозділи.
–  А  зараз  хіба  щось  суттєво  змінилося?  –  несподівано  відверто  запитала  Яся,  дивлячись  хлопцеві  прямо  у  вічі.  –  То  чесні  і  порядні  люди  розвалили  той  піонерський  табір  у  цьому  казковому  місці?  Чи  вони  своїми  руками  заробили  ті  кошти,  за  які  придбали  половину  одного  із  найбільших  заводів  країни?  –  яскраві  вогники  в  очах  у  дівчини  запалали  із  такою  силою,  що  Олесь  на  якусь  мить  злякався  аби  від  них  не  спалахнула  залишена  кимось  на  узбіччі  пляжу  купа  хмизу,  на  якій  лежало  пару  велосипедів.
–  Ти  маєш  рацію,  –  погодився  хлопець.  –  Але  ж  те  комуністичне  і  комсомольське  керівництво  після  отримання  Україною  незалежності  нікуди  не  поділося.  Воно  лише  перефарбувалось  у  бізнесменів  і  політичних  діячів  нової  формації,  які  за  вкрадені  кошти  написали  нову  казку  про  щасливе  майбутнє,  про  світ  нових  можливостей,  та  під  цими  привабливими  гаслами  розтягли  переважну  більшість  державних  активів,  над  створенням  яких  народ  працював  десятками,  а  то  й  сотнями,  років.  За  які  у  свій  час  стільки  наших  предків  віддали  найцінніше  –  життя.  Наразі  дійшла  черга  і  до  землі…  –  невтішно,  але  не  по  літам  зріло,  підсумував  хлопець.
–  І  що  нам  тепер  потрібно  робити?
–  Учитись,  гуртуватись  з  однодумцями,  нести  правду  до  людей,  систематично  і  цілеспрямовано  боротися  за  Україну!  Нічого  кардинально  нового  досі  не  придумано,  –  рішуче  посміхнувся  Олесь  і  міцно  стиснув  зуби.
–  Ось  вони  де  сховалися!  –  раптом  долинув  Наталчин  голос  з  боку  колишнього  піонерського  табору  і  декілька  друзів  показалися  із-за  дерев.
–  Та  ми  далеко  і  не  ходили,  –  напівжартома  відповіла  Яся,  коли  група  підійшла  ближче.
За  пів  години  зібралася  вся  команда  і  пластуни,  осідлавши  відпочилих  коней,  дружно  рушили  у  зворотному  напрямку.
Ніхто  з  компанії  тоді  навіть  подумати  не  міг,  що  незабаром  їх  переважна  більшість  повернеться  і  до  цього  лісу,  і  цього  пляжу,  і  цих  руїн,  які  зіграють  в  житті  кожного  свою,  відведену  їм,  роль.
Ніхто,  окрім  однієї  людини,  але  вона  того  і  сама  напевно  ще  не  знала.

[i]*  Балабанівка  –  найвіддаленіший  район  міста  Миколаєва.
[/i]
16-19.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2021

Повернення

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелах  «Оберіг»  і  «Талісман»)[/i]

Коли  колеса  літака  торкнулися  рідної  землі,  Олесь  полегшено  видихнув.  Він  уже  зачекався  цієї  миті.  Перша,  до  того  ж  самостійна,  подорож  за  межі  рідного  міста,  а  тим  паче  за  рубежі  цілої  країни,  закінчилася  доволі  успішно.  За  ці  кілька  місяців  хлопець  добряче  скучив  за  ріднею  та  друзями.  Він  сподівався  на  скору  зустріч  з  ними,  але  що  це  станеться  так  швидко  і  уявити  не  міг.
Заїхавши  прямо  зі  злітної  смуги  до  приміщення  аеровокзалу,  Олесь  іще  здалеку  побачив  свою  бабусю,  яка  очікувала  на  нього  біля  стійки  для  прибульців.
–  Вітаю  тебе,  мій  рідненький!  –  лише  й  промовила  вона,  перед  тим  як  міцно  обійняти  онука.  –  Як  же  я  за  тобою  скучила,  –  причитала,  цілуючи  хлопця  в  обидві  щоки  та  щедро  зрошуючи  його  маруловий  самов‘яз  сльозами  радості.
–  Ну,  що  ти,  що  ти.  Все  добре.  Я  вже  вдома,  –  старався  заспокоїти  Олесь  стареньку.  –  Ти  сама  приїхала?  –  натомість  поцікавився  хлопчина.
–  Не  зовсім,  –  ухилилася  від  прямої  відповіді  бабуся  і,  взявши  невелику  спортивну  сумку  онука,  подибала  за  його  електровізком  до  виходу.
Виїхавши  на  вулицю,  Олесь  завмер  від  несподіванки  –  за  порогом  його  зустрічали  мама  з  татом,  а  також  добрих  два  десятки  хлопців  та  дівчат  у  пластовій  формі  на  чолі  з  Ганею.  Серед  них  було  і  кілька  незнайомих  облич.
–  Ви  вже  повернулися?  –  тихенько  запитав  Олесь,  коли  мама  виціловувала  хлопця,  а  тато,  як  дорослому,  тиснув  сину  руку.
–  Так,  любий,  –  коротко  відповіла  мати  і  опустила  очі.
–  Поки  що,  –  якось  невизначено  додав  тато.
Нарешті  настала  черга  друзів-пластунів,  які  вишикувались  у  дві  шеренги  неподалік,  біля  центральної  клумби.  Синхронно  піднявши  правиці  під  дружне  «СКОБ»,  вони  гамірливою  юрбою  оточили  Олеся.  В  Ясіних  руках  невідомо  звідки  з‘явився  невеликий  букетик  польових  ромашок,  серед  яких  голубими  очима  виділялась  пара  волошок.
–  Це  тобі,  –  зніяковіло  промовила  вона,  простягаючи  квіти  хлопцеві,  і  привітна  посмішка  засяяла  на  її  обличчі.
–  Дякую,  –  дещо  збентежено  видихнув  Олесь,  який  за  своє  коротке  життя  не  звик  отримувати  квіти,  а  тим  більше  польові  та  ще  й  від  дівчини.
Як  твоє  здоров‘я?  Звідки  таке  шикарне  крісло?  Яка  у  нього  швидкість?  Що  там  цікавого  за  океаном?  –  сипались  з  усіх  боків  запитання,  на  які  хлопець  ледве  встигав  відповідати.  Батьки  з  бабусею  зупинилися  поряд  і  з  цікавістю  оглядали  свою  рідну  кровиночку,  яка  за  цей,  здавалося  б,  незначний  час  встигла  досить  помітно  окріпнути  і  подорослішати.
Хвилин  за  десять  Ганя  підняла  руку  і  попрохала  уваги  присутніх.  Коли  гамір  стихнув,  вона  познайомила  Олеся  з  новими  пластунами,  серед  яких  були  дві  дівчинки  і  три  хлопця.  Після  цього  провідниця  запросила  всіх  до  автобуса,  що  очікував  на  парковці  неподалік.  Дорогою  до  міста  діти  дружно  розповідали  Олесеві  останні  новини  осередку,  ділилися  яскравими  враженнями,  а  потім  ще  встигли  заспівати  кілька  пластових  пісень.
Початок  повернення  для  хлопця  склався  досить  добре,  аби  не  одна  невелика  пригода.  Коли  сідали  до  автобуса,  люб‘язно  виділеного  меценатами  для  цієї  зустрічі,  з‘ясувалося,  що  електровізок  не  тільки  вільно  не  проходить  через  вхідні  двері,  але  для  нього  не  вистачає  і  місця  всередині.  Тому  батькові  довелося  заносити  сина  до  салону  на  руках,  а  водієві  ламати  голову  над  тим,  де  і  як  розмістити  інвалідне  крісло,  ціна  якого  значно  перевищувала  балансову  вартість  самого  транспортного  засобу.  Зрештою  спільними  зусиллями  Олесевого  боліда  вцуприкували  через  задні  двері  і  примостили  на  останніх  сидіннях  автобуса.

*  *  *
Процес  реабілітації  у  Олеся  протікав  не  так  швидко,  як  би  того  йому  хотілося.  Через  кілька  місяців  з‘ясувалася  потреба  у  додатковій  невеликій  операції.  Після  кількох  сеансів  відеозв‘язку  місцевих  медиків  з  американськими  колегами  було  прийнято  спільне  рішення  щодо  проведення  незначного  оперативного  втручання  в  умовах  столичної  клініки.
Хоча  формально  операція  була  безкоштовною,  але  вартість  «додаткових»  лікарських  препаратів  та  медичних  засобів  склала  кругленьку  суму.  Ось  тут  і  стали  в  нагоді  гроші,  зароблені  батьками  хлопця  за  кордоном,  поки  він  лікувався  в  Сполучених  штатах.
–  Вони  як  знали,  що  цим  не  закінчиться,  коли  вирішили  продовжити  заробітки,  –  скрушно  хитала  головою  бабуся,  дізнавшись  про  те,  скільки  сотень  тисяч  гривень  коштує  те  «безкоштовне»  лікування.
Повернувшись  за  кілька  тижнів  із  київської  клініки,  Олесь  цілковито  зосередився  на  виконанні  настанов  медиків  стосовно  курсу  реабілітації.  Хлопець  щоденно  виконував  цілий  комплекс  рекомендованих  спеціалістами  та  підібраних  самостійно  фізичних  вправ,  що  були  направлені  на  розвиток  і  зміцнення  різних  груп  м‘язів,  в  першу  чергу  ніг,  розробку  хребта  та  суглобів,  покращення  фізичного  тонусу  всього  організму.
Велику  фізичну  і  моральну  підтримку  в  тому  йому  надавали  друзі-пластуни.  Особливо  це  стосувалося  Ясі,  яка  наполегливо  шукала  і  знаходила  всілякі  можливості,  аби  майже  кожен  день  відвідувати  хлопця.  Їй  подобалося  спостерігати  за  другом  на  спортивному  майданчику,  коли  той  тренувався  до  сьомого  поту,  виконуючи  десятки  різноманітних  фізичних  вправ.  При  необхідності,  дівчина  охоче  допомагала  Олесеві,  притримувала  візок,  страхувала  на  тренажерах  чи  подавала  еспандери,  гантелі  та  інші  знаряддя,  а  інколи  і  сама  безпосередньо  долучалася  до  процесу  тренування,  паралельно  виконуючи  окремі  нескладні  елементи.
За  цей  час  зовнішність  малої  панянки  змінилась  на  краще.  Вона  підросла,  відпустила  красиве  хвилясте  волосся,  яке  часто  заплітала  в  товсті  коси,  перевзуючи  їх  жовто-блакитними  стрічками.  Поступово  у  неї  почали  вимальовуватися  груди  та  красива  жіноча  талія.  Частенько  спостерігаючи  за  їх  спільними  тренуваннями,  бабуся  щиро  раділа  за  обох  і  потайки  молила  бога,  щоб  ця  дружба  мала  щасливе  продовження.
Протягом  останнього  року,  за  допомоги  осередку  «Пласту»  та  їх  спонсорів,  сусідньою  будівельною  організацією  було  проведено  реконструкцію  порогів  квартири,  в  якій  проживав  Олесь  із  бабусею,  та  під‘їзду  їх  будинку,  а  також  поряд  зі  східцями  обладнано  відповідний  пандус.  Тепер  підліток  у  будь-який  час  міг  самостійно  їздити  на  тренування,  не  відволікаючи  стареньку  від  домашніх  справ  чи  відпочинку.

*  *  *
–  Щирі  вітання!  –  почув  Олесь  добре  знайомий  голос,  коли  одягав  рукавички  для  тренування.
–  Вітаю,  Асю!  –  весело  відгукнувся  хлопець.  Саме  так  він  став  її  називати  після  повернення  з  міжнародних  мандрів.  Далеко  не  останню  роль  у  цьому  зіграла  кумедна  звичка  дівчини  відповідати  на  звернення  до  себе  отим  незвично-суржиковим  «ась».
–  Як  справи?  Що  новенького?  –  торохтіла  вона  ніби  й  не  було  тих  півгодинних  перемовин  телефоном  із  самого  ранку.
–  З  годину  тому  на  електронку  прийшло  повідомлення  про  поштове  вілправлення  з  Ірландії.  Мабуть  сюрприз  від  Шона  Маклеха,  про  який  він  говорив  під  час  останнього  сеансу  зв‘язку,  –  поділився  свіжою  новиною  Олесь.
Їх  стосунки  з  далеким  нащадком  стародавніх  русинів  тривали  уже  більше  року.  Шон  дотримувався  своєї  обіцянки  і  кожного  місяця  телефонував  хлопцеві.  Вони  годинами  спілкувалися  на  різні  теми.  Тепер  це  було  легко  робити  в  численних  соціальних  мережах  за  допомогою  різномаїття  електронних  додатків.  Підліток  ділився  з  іменитим  ірландським  другом  останніми  пластовими  новинами,  розповідав  про  свої  здобутки  на  тренуваннях,  зокрема,  як  він  власними  зусиллями  вже  спинається  на  ноги,  може  самостійно  зробити  кілька  десятків  кроків  і  з  часом  їх  кількість  невпинно  зростає.  Останнє  особливо  цікавило  Шона,  він  щиро  радів  успіхам  хлопця  і  всіляко  підтримував  його.  Натомість  старий  літератор  оповідав  про  Ірландію,  її  народ,  боротьбу  за  незалежність,  розказував  цікаві  історії  зі  свого  життя,  а  інколи  читав  юному  другові  власні  твори.  На  прохання  Олеся  вони  обмінялися  свіжими  світлинами.
–  То  може  разом  підемо  на  пошту?  –  з  хитрою  усмішкою  поцікавилась  Ася,  коли  за  пару  годин  хлопець  закінчив  тренування,  натякаючи  на  своєму  бажанні  однією  із  перших  дізнатися  про  таємничий  сюрприз  старого  кельта.
–  Звичайно,  –  щиро  кинув  хлопець  у  відповідь.  –  Тільки  мені  потрібно  прийняти  душ  і  переодягтися.  Зачекаєш  на  мене?  А  заодно  спробуєш  бабусині  вареники  з  сиром.  Вона  обіцяла  сьогодні  приготувати  до  обіду.
–  Дякую.  Я  бережу  фігуру.  Краще  прогуляюся  парком,  назбираю  листя  і  сплету  тобі  вінок,  –  як  завжди  з  гумором  відповіла  дівчина.  –  А  то  невдовзі  задощить  і  доведеться  до  самої  весни  чекати  гарної  погоди,  –  уже  серйозним  тоном  закінчила  вона.
–  Гаразд,  я  хутко,  –  майже  стрибаючи  до  інвалідного  візка,  помахав  їй  рукою  Олесь  і  погнав  у  напрямку  свого  будинку.
У  поштовому  відділенні  на  Олеся  чекав  сюрприз  у  вигляді  стандартного  пакунку  середніх  розмірів.  Не  виходячи  з  приміщення  він  відкрив  пакет,  у  якому  виявилася  картонна  коробка  із  зображення  ноутбука.  Яся  відразу  ж  помітила,  як  у  очах  товариша  спалахнули  яскраві  іскорки.  Це  була  його  давня  мрія,  оскільки  старенький  стаціонарний  батьківського  ПК  був  майже  удвічі  старший  за  хлопця.  Коли  Олесь  тремтячими  від  хвилювання  руками  дістав  із  середини  сріблястого  ноута  з  написом  «DELL»  на  кришці,  у  приміщенні  поштового  відділення  стало  удвічі  видніше  –  то  свою  справу  зробила  зоресяйна  посмішка  хлопця.  Кращого  подарунку  він  і  чекати  не  міг.
–  Що  скажеш?  –  з  неприхованою  радістю  запитав  підліток.
–  Саме  те,  чого  тобі  так  бракувало,  –  посміхнулася  Ася  і,  знявши  з  себе  щойно  сплетений  із  яскравого  осіннього  листя  вінок,  увінчала  ним  голову  щасливого  друга  ніби  справжнім  лавровим.
Наступні  кілька  годин  минули  у  приємних  клопотах,  пов‘язаних  із  вивченням  необхідної  довідкової  інформації  та  відповідними  налаштуваннями.  Тільки  надвечір  дівчина  раптом  пригадала,  що  на  завтра  вона  ще  має  виконати  домашні  завдання  з  історії  та  української  мови,  швиденько  попрощалася  з  бабусею  і  непомітно  розтанула  за  дверима  квартири.

*  *  *
Наступні  пів  року  наполегливих  тренувань  привели  до  того,  що  Олесь  таки  змінив  свій  шикарний  візок,  аналогів  якому  не  було  у  всьому  місті,  на  пару  хоча  й  сучасних,  але  звичайних  милиць,  на  місцевому  діалекті  костилів.  Та  хлопець  був  неймовірно  радий  такій  рокіровці.  В  цьому  його  активно  підтримували  і  друзі  по  «Пласту».
Після  повернення  із-за  океану,  у  різних  місцях  і  за  різноманітних  обставин,  доля  нерідко  зводила  Олеся  з  такими  ж  обездоленими  підлітками-інвалідами,  яким  донедавна  був  і  він  сам.  У  процесі  спілкувань  та  обміну  інформацією,  в  нього  виникло  і  стало  кріпнути  бажання  якось  допомогти  цим  одноліткам,  як  у  свій  час  прийшли  на  допомогу  йому  друзі  із  «Пласту»,  поділитися  своїм  уже  немалим  досвідом,  подарувати  тим  нещасним  надію  на  щастя  і  спільними  зусиллями  упевнено  будувати  щасливе  майбутнє.
Ці  роздуми  привели  Олеся  до  того,  що  він  на  власному  прикладі  переконав  кількох  таких  підлітків  вступити  до  «Пласту».  Невдовзі,  попередньо  порадившись  із  Ганею,  в  осередку  було  започатковано  окремий  підрозділ  для  осіб  із  інвалідністю,  який  вони  іноді  жартома  називали  «Спінальним  братством».  Зовні  воно  нічим  не  відрізнялося  від  решти  ланок,  за  винятком  своєрідного  спецкурсу  по  фізичній  підготовці.  Метою  цієї  спеціальної  фізичної  підготовки  була  адаптація  дітей-інвалідів  до  максимально  повноцінного  дорослого  життя.
Звичайно,  провідником  підрозділу  одностайно  було  обрано  Олеся.  Виходячи  із  власного  досвіду,  збагаченого  порадами  особистого  лікаря  та  доступною  з  інтернету  інформацією,  він  розробив  програму  реабілітації  для  всього  «братства».  Основні  елементи  програми  ним  були  попередньо  протестовані  на  собі,  а  потім  адаптовані  до  індивідуальних  особливостей  кожного  із  членів  команди  однодумців.
Не  останню  роль  у  формуванні  підрозділу  і  мотивації  на  досягнення  максимальних  результатів  його  членів  грав  Олесів  супервізок,  який  невдовзі  отримав  статус  перехідного  призу.  В  кінці  кожного  тижня  члени  «братства»  таємним  голосуванням  визначали  переможця  за  звітний  період  у  категорії  «найнаполегливіший»  і  щасливець  отримував  можливість  цілу  неділю  гасати  на  унікальному  інвалідному  суперкарі.  Хоча  ім‘я  його  власника  і  не  вносилося  до  списку  претендентів  на  нагороду,  але  він  мав  право  вирішального  голосу  при  їх  рівності.
Загальні  заняття  підрозділу  по  спецпідготовці  Олесь  проводив  чотири  рази  на  тиждень,  по  дві-три  години,  залежно  від  погоди  і  самопочуття  членів  команди.  Решту  днів  неділі  він  тренувався  індивідуально,  але  допомагав  всім,  хто  бажав  займатися  фізичними  вправами  одночасно  з  ним.  Більше  того,  друзям-пластунам  було  достеменно  відомо  навіть  те,  що  їх  провідник  займається  фізпідготовкою  двічі  на  добу.  Багато  з  них,  наслідували  його  приклад,  хоча  й  не  кожного  дня,  але  коло  охочих  поступово  зростало,  як  неухильно  зростала  і  чисельність  їх  підрозділу.
Цьому  сприяло  і  започаткування  відповідного  сайту,  який  Олесь  назвав  «Пласт  –  разом  до  повноцінного  життя»,  та  кількох  сторінок  у  популярних  соціальних  мережах.  Там  він  ділився  власним  досвідом  подолання  недуги,  публікував  витяги  зі  своєї  реабілітаційної  програми  з  детальними  коментарями  до  них.  Поступово  чисельність  підрозділу  хлопця  виросла  настільки,  що  складала  майже  половину  осередку.
–  Невдовзі  буду  рекомендувати  тебе  до  обрання  провідником  всього  осередку,  –  чи  то  жартома,  чи  то  серйозного  говорила  хлопцеві  Ганя,  щиро  радіючи  за  успіхи  Олеся  і  його  команди.
Траплялося,  що  діти-інваліди  ставали  випадковими  свідками  його  занять  у  парку.  Дехто  починав  цікавитися  тим  процесом  і  в  ході  спостережень  поступово  долучався  до  тренінгів,  а  потім  –  і  до  самого  «Пласту».  Більш  за  те,  у  групі  з‘явилися  три  дівчинки-колясниці,  які  за  своєю  наполегливістю  в  досягненні  мети  нічим  не  поступалися  хлопцям,  а  по  деяким  показникам  навіть  перевершували  їх.  Особливо  радувало  Олеся  і  те,  що  в  переважної  більшості  учасників  команди  з‘явилась  чи  суттєво  покращилась  позитивна  динаміка  в  подоланні  захворювань.

*  *  *
Якось  уже  весною  Олесь  звернув  увагу  на  літнього  чоловіка  у  великих  окулярах  з  роговою  оправою.  Невідомий  був  одягнутий  у  довгий  шкіряний  плащ  темного  кольору  і  такий  же  капелюх  з  широкими  полями.  Він  сидів  неподалік  на  лавці  і  з  неприхованою  цікавістю  спостерігав  за  процесом  тренуванням,  час  від  часу  щось  ретельно  нотуючи  звичайним  простим  олівцем  у  записник  незвичайно  великих  розмірів.  Через  кілька  днів  дідок  знову  з‘явився  на  тій  же  лавці  і  знову  старанно  щось  записував  у  своєму  чудернацькому  «гросбусі»,  зацікавлено  спостерігаючи  за  пластунами.
Наступного  разу  той  чолов‘яга  настільки  набрався  сміливості,  що  упритул  підійшов  до  спортивного  майданчика  і  уже  зовсім  відверто  продовжив  свої  спостереження,  час  від  часу  роблячи  якісь  короткі  помітки  кульковою  ручкою  в  записник  дещо  менших  розмірів.
–  Шановний  юначе,  можна  вас  на  хвилиночку?  –  піднявши  руку  і  привертаючи  до  себе  увагу,  майже  прокричав  невідомий,  коли  Олесь  закінчив  чергову  вправу  і  відійшов  од  тренажера  аби  перепочити.
–  Добрий  день.  Я  до  ваших  послуг,  –  промовив  хлопець,  підійшовши  до  незнайомця.
–  Доброго  здоров‘я,  –  дуже  доречно  привітався  той.  –  Мене  звати  Микола  Іванович.  Я  за  спеціальністю  лікар-хірург,  –  досить  приємним  голосом  продовжував  він.  –  Наразі  я  працюю  завідувачем  реабілітаційного  центру  військового  шпиталю.
–  А  мене  звати  Олесем,  –  спокійно  відповів  хлопець.  –  Це  мої  друзі-пластуни,  він  обвів  рукою  всю  спортивну  площадку,  на  якій  не  менше  десятка  дітей-інвалідів  продовжували  наполегливо  займатися  різними  фізичними  вправами.
–  Я  тут  вкотре  спостерігаю  за  вами,  за  процесом  тренування,  і  хотів  би  з‘ясувати  для  себе  деякі  питання.  Якщо  ви  не  заперечуєте,  –  продовжив  лікар.
–  Та  я  помітив,  –  відверто  зізнався  підліток.  –  Будь  ласка,  –  знизав  він  плечами.
–  Ви  б  не  могли  коротко  розповісти  мені  про  причини,  які  вмотивовують  вас  особисто  так  цілеспрямовано  займатися  цими  досить  незвичними  фізичними  вправами?
–  Міг  би,  –  доброзичливо  посміхнувся  Олесь,  –  але  не  зараз,  вибачте.  Тепер  мені  потрібно  допомагати  своїм  друзям.
–  Звичайно-звичайно,  –  поспішив  погодитися  лікар.  –  Не  могли  б  ми  зустрітися  з  вами  завтра,  в  другій  половині  дня  у  мене  в  кабінеті?  Я  тут  працюю  зовсім  недалеко,  –  він  витяг  із  внутрішньої  кишені  плаща  невеликий  аркушик  світлого  картону  і  простягнув  його  хлопцеві.
–  Гаразд,  я  підійду,  –  не  по  літам  впевнено  промовив  той,  попередньо  оглянувши  візитівку,  після  чого  повернувся  на  площадку,  де  на  його  допомогу  вже  очікувало  кілька  таких  же  підлітків.
Наступного  дня  Олесь,  як  і  обіцяв,  завітав  до  Миколи  Івановича,  попередньо  зателефонувавши.  Той  зустрів  його  на  вході  до  реабілітаційного  центру  і  провів  до  свого  кабінету.  Розмова  тривала  більше  години.  Спочатку  лікар  розповів  хлопцеві  про  те,  що  центр  займається  відновленням  здоров‘я  військовослужбовців,  які  отримали  поранення  під  час  російсько-української  війни  на  сході.  Потім  Олесь  на  його  прохання  коротко  повідав  свою  історію  –  історію  хвороби,  лікування  і  реабілітації.  Уважно  вислухавши  підлітка  і  задавши  кілька  уточнюючих  запитань,  Микола  Іванович  запропонував  йому  та  його  друзям  свою  допомогу.  Той  з  радістю  прийняв  таку  пропозицію  і  вони  оглянули  тренажерний  зал  центру.  Затим  Микола  Іванович  подарував  Олесю  кілька  своїх  монографій  по  методиці  відновлення  функцій  кінцівок  та  хребта,  після  чого  провів  його  аж  до  самого  виходу.
–  Значить  домовились,  по  середам  з  п‘ятнадцятої  до  сімнадцятої,  якщо  дозволятиме  погода,  я  буду  навідуватися  до  Європейського  скверу,  а  по  суботам,  з  десятої  і  до  дванадцятої,  наш  тренажерний  зал  у  вашому  розпорядженні.  В  подальшому  я  постараюсь  домовитися  з  керівництвом  госпіталю,  аби  в  зимовий  період  ваші  пластуни  мали  можливість  тренуватися  в  нашому  залі  не  менше  двох  разів  на  тиждень,  –завершив  він,  міцно  потиснувши  хлопцеві  руку  на  прощання.
–  Гаразд,  домовились.  Велике  вам,  Миколо  Івановичу,  спасибі  за  небайдужість,  –  посміхнувся  юний  провідник  і  енергійно  пошкандибав  на  власних  підпорах,  як  він  жартома  називав  милиці,  в  напрямку  свого  будинку.

*  *  *
Одного  разу  Олесю  на  очі  попалось  відео  про  те,  як  працюють  соціальні  служби  якоїсь  звичайнісінької  європейської  країни.  Зокрема,  його  увагу  прикував  спеціалізований  автобус,  яким  інваліди-колясники  доправляються  до  медичного  закладу  для  проходження  лікування  чи  реабілітації.  На  вигляд  то  був  звичайний  мікроавтобус  із  широкими  боковими  дверима  на  рейковому  механізмі.  Водночас  через  задні  двері,  обладнані  розкладним  пандусом  та  електричною  лебідкою,  людина-інвалід  могла  вільно  потрапити  в  салон  такого  транспортного  засобу  прямо  на  візку,  а  потім  без  зайвого  клопоту  повторити  все  те  у  зворотному  порядку.
Хлопець  пригадав  свій  старий  візок  зразка  минулого  тисячоліття,  який  не  проліз  би  в  жодну  маршрутку,  а  також  недавню  свою  зустріч  в  аеропорту,  коли  навіть  модернове  інвалідне  крісло  довелося  транспортувати  у  сучасному  автобусі  з  такими  потугами.  А  тому  в  нього  виникла  думка  створити  щось  подібне  у  рідному  місті.
Олесь  так  захопився  цією  ідеєю,  що  через  невдовзі  поділився  своїми  роздумами  з  Ганею.
–  Дуже  цікаво,  а  головне  –  конче  необхідно,  адже  в  нашому  місті  інвалідів-колясників  вистачає.  А  ти  щось  чув  про  «Громадський  бюджет»?  –  поцікавилась  в  свою  чергу  провідниця.
–  Ні,  –  кинув  він.  –  У  цьому  сенсі,  окрім  сімейного  бюджету,  мене  нічого  не  цікавило,  –  додав  відверто  хлопець.
–  Тоді  послухай,  –  посміхнулась  Ганя  і  розповіла  йому  про  міську  програму  розподілу  громадських  коштів  за  участі  самих  містян  та  порадила  подумати  над  тим,  аби  скористатися  нею  в  цьому  сенсі.
Олесеві  настільки  сподобалась  така  пропозиція,  що  він  протягом  тижня,  за  безпосередньої  допомоги  Гані,  підготував  і  відправив  до  міськради  свій  соціальний  проєкт,  який  так  і  назвав  «Транспорт  для  інвалідів».  Ідея  полягала  в  придбанні  та  адаптуванні  двох  звичайних  мікроавтобусів  для  відповідного  обслуговування  колясників,  у  першу  чергу  перевезення  їх  до  медичних  установ  і  назад.
Та  ідея  припала  до  душі  не  тільки  членам  «Спінального  братства»,  але  і  всім  іншим  пластунам  осередку.  Вони  спільно  розгорнули  таку  інтенсивну  агітаційно-роз‘яснювальну  компанію,  що  проєкт  набрав  необхідну  кількість  голосів  і  з  першої  ж  спроби  увійшов  до  числа  переможців.  Але  то  був  тільки  перший  крок  до  мети.  В  подальшому  несподівано  виникли  труднощі,  які  поставили  під  сумнів  саму  реалізацію  проєкту.
–  Молодий  чоловіче,  не  все  так  просто,  як  ви  собі  уявляєте,  –  масно  посміхався  Юрій  Йосипович,  керівник  одного  із  управлінь  мерії,  через  пів  року  по  тому.  –  Останнім  часом  різко  зросла  інфляція.  Закупівельні  ціни  значно  збільшилися.  Виділених  коштів  на  дві  машини  не  вистачає.  Доведеться  обмежитися  однією,  та  і  то  вітчизняного  виробництва,  –  зверхньо  дивився  він  на  Олеся  зі  шкіряного  крісла  службового  кабінету  і  всім  своїм  виглядом  демонстрував  тому  безвихідність  ситуації.
–  Але  ж  я  кілька  днів  тому  надав  вам  письмові  гарантії  закордонних  партнерів  щодо  поставки  двох  уже  переобладнаних  мікроавтобусів,  вартість  яких  не  перевищує  ціни  одного  ще  неадаптованого  транспортного  засобу,  який  пропонуєте  ви!  –  ледве  стримував  себе  Олесь,  щоб  не  перейти  на  крик  відчаю.
–  Шановний  юначе,  як  ви  не  розумієте  усього  масштабу  і  специфіки  нашої  роботи…  –  чиновник  зам‘явся,  намагаючись  ретельно  підбирати  слова.  –  Так,  ваш  соціальний  проєкт  переміг  у  «Громадському  бюджеті»  і  в  нагороду  вам  –  уся  слава  переможця,  але  гроші,  вибачте,  –  нам.  По  іншому  і  бути  не  може.  Це  на  наше  управління  виділені  кошти  з  бюджету  міста  і  нам  вирішувати,  у  кого,  за  яку  ціну  і  скільки  купувати  тих  автобусів.  Вони  будуть  стояти  на  балансі  комунального  підприємства  і  його  керівництву  вирішувати,  як  їх  комплектувати,  переобладнувати  та  в  якому  режимі  експлуатувати,  –  цинічно  робив  наголоси  на  словах  «ми»,  «нам»,  «наше»  чиновник,  дивлячись  мимо  хлопця,  кудись  на  протилежну  стінку  свого  респектабельного  кабінету,  прикрашену  різними  картинами.
Олесь  несподівано  зрозумів,  що  виділені  під  ідею  допомоги  інвалідам  кошти  громади  завдяки  цьому  бюрократу  до  інвалідів  швидше  за  все  не  дійдуть.  Переважна  більшість  їх  осяде  в  кишенях  так  званих  виконавців  його  проєкту-переможця  і  на  залишки  від  корупційного  бенкету  на  вулиці  міста  в  кращому  випадку  виїде  одна  машина  «вітчизняного  виробництва»  сумнівної  комплектації.  До  того  ж,  кого,  куди  і  в  якому  режимі  вона  возитиме  будуть  вирішувати  ось  такі  чинуші  із  жадібним  поглядом  і  липкими  руками.
–  Тоді  поверніть  кошти  в  міський  бюджет  і  хай  вони  підуть  на  задоволення  інших  потреб  містян!  –  випалив  Олесь,  намагаючись  хоч  якось  вплинути  на  ситуацію.
–  На  жаль,  а  можливо  й  на  щастя,  процедура  реалізації  громадських  проєктів  передбачає  повернення  виділених  коштів  до  бюджету  лише  в  разі  неможливості  їх  освоєння,  –  неприємно-зневажлива  посмішка  знову  розпливлася  на  масній  пиці  бюрократа.  –  А  ми  неодмінно  знайдемо  шляхи  і  можливості  для  їх  освоєння,  –  закінчив  він  уже  з  саркастичним  виразом,  оскільки  Олесь  не  дочекався  кінця  цієї  промови  і,  грюкнувши  дверима,  пострибав  на  своїх  милицях-підпорах  до  кабіни  ліфту.
Від  такої  несправедливості  суміш  люті  і  розпачу  переповнювала  груди  хлопця.  «Цей  здоровий,  вгодований  кліщ  фактично  смокче  кров  із  інвалідів  цілого  міста.  Молодих  і  літніх  людей,  яким  важко  постояти  за  себе»,  –  емоційно  розмірковував  хлопець,  йдучи  вулицею.  Раптом  він  зупинився,  несподівана  думка  мелькнула  в  його  голові  –  «А  що  як  нам  самим  спробувати  купити  ті  два  автобуси!»  У  глибокій  задумі  Олесь  якось  автоматично  переклав  ліву  милицю  у  праву  руку,  а  вільною  почухав  нахмуреного  лоба,  потім  поволі  взяв  обидві  підпори  під  праву  пахву  і  потихеньку  пішов  у  напрямку  Європейського  скверу,  розмірковуючи  над  деталями  своєї  нової  ідеї.
–  Оце  тобі  й  на!  А  прикидаєшся  інвалідом,  –  десь  із  далеку  долинуло  до  свідомості  хлопця,  коли  він  уже  був  на  півдорозі  до  власного  будинку.
Піднявши  голову  він  побачив  Асю,  яка  з  розкинутими  руками  і  незмінною  посмішкою  на  обличчі  білокрилою  чайкою  летіла  йому  назустріч.  Хлопець  різко  зупинився,  спочатку  не  розуміючи,  про  що  йдеться,  а  потім  опустив  очі  вниз  і  ледве  не  упав  від  несподіванки  –  він  весь  цей  час  упевнено  дибав  власними  ногами,  тримаючи  милиці  під  пахвою,  і  навіть  не  помічав  цього.
Яся  міцно-міцно  стисла  Олеся  в  своїх  обіймах  і  довго  не  відпускала.  Сльози  радості  якось  самі  собою  котися  по  щокам  у  обох,  але  їм  і  на  думку  не  спадало  це  приховувати.  Прийшовши  нарешті  до  тями,  друзі  взялися  за  руки  і  повільним,  але  упевненим,  кроком  рішуче  пішли  уперед.

13  –  15.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919613
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021

Прощальне бажання

Ілона  сиділа  на  прохолодному  піску  вранішнього  пляжу,  намагаючись  зосередитись  на  медитації  в  останній  день  свого  цьогорічного  відпочинку.  Навколо  жодної  живої  душі.  Курортники  ще  спали  після  нічних  оргій,  які  зазвичай  супроводжують  традиційне  святкування  Івана  Купала,  що  тривали  майже  до  самого  ранку.  Неподалік  над  залишками  попелища  подекуди  підіймалися  поодинокі  цівки  сизого  диму.  Ранкове  сонце  намагалося  визирати  із-за  густого  плетива  хмарин,  але  це  йому  давалось  вельми  нелегко.
Зануритися  у  приємний  світ  спогадів  юності  сьогодні  Ілоні  ніяк  не  вдавалось.  Чарівна  гойдалка  дитинства  уперто  не  хотіла  виринати  із  хмаровиння  сірої  дійсності.  Їй  уже  цілих  сорок  п‘ять!  Аж  страшно  подумати…  Як  мить  промайнуло  сорок  п‘ять  довгих  років,  а  свій  справжній  цвіт  папороті  зрештою  вона  так  і  не  відшукала.  Це  відчуття  останнім  часом  переслідувало  її  все  більше  і  більше,  але  ж  тоді  вона  була  переконана  у  зовсім  іншому.  Кожного  разу  думала,  що  то  саме  він,  той  єдиний  і  неповторний,  що  раз  і  на  все  життя.  Та  проходило  зовсім  небагато  часу  і  свято  перетворювалось  у  буденність,  поступово  приходило  розуміння  того,  що  вона  знову  помилилась.
Сріблясті  хвилі  теплого  моря  грайливо  горнулися  до  її  схрещених  ніг.  Чудернацькі  шматочки  ніжного  шумовиння  навколо  переливалися  у  відблисках  сонячних  променів,  яким  час  від  часу  все-таки  вдавалося  вигулькнути  з  вузеньких  шпарин  поміж  хмаринами.  Віддзеркалившись  у  невеликих  брижах  від  хвилювання  морського  свічада,  вони  пестили  ніжну  шкіру  ще  досить  гарного  обличчя  молодої  жінки.
Вкотре  Ілона  намагалася  переконати  себе  у  тому,  що  все  буде  добре,  але  невтішні  думки  зрештою  продовжували  котитися  до  її  милої  голівки  мовби  хвилі  до  розпластаного  під  нею  піщаного  берега.  Одна  за  другою,  одна  за  другою,  як  не  старалася  вона  їх  гнати  геть.  Під  дією  гравітації  ті  помисли  поволі  опускалися  нижче  і  нижче  аж  доки  не  потрапляли  прямо  у  зболену  душу.  Зрештою  її  щось  відволікло  і  вона  збилася,  заплуталася  та  не  знайшла  нічого  кращого  ніж  розплющити  очі.
Несподіванок  не  сталося.  Перед  нею  була  та  сама  блакитно-синя  гладінь  моря,  над  якою  незмінно  кружляли  серпокрилі  чайки.  На  рейді  стояли  кораблі,  що  якірними  ланцюгами  проросли  у  морські  глибини.  Вдалині  крейсерська  яхта  упевнено  тримала  курс  на  захід,  поступово  розчиняючись  у  прозорому  серпанку.  Нарешті  визирнуло  сонце  і  до  нього  звідусіль  почали  підтягуватися  люди,  щоб  після  ранкової  прохолоди  виніжитися  під  приємно-теплим  промінням.  Прозоре  повітря  просякло  десятками  відтінків  різних  запахів,  від  пахощів  степових  чебрецю  і  полину  до  настою  бурих  водоростей,  які  море  ще  уночі  прибило  до  берега…

*  *  *
Пару  років  тому,  коли  Ілона  вирішила,  що  все  суттєве  в  її  житті  уже  відбулося,  їй  приснився  дивний  сон.  Кольоровий  сон  з  величезною  небесною  гойдалкою,  на  якій  вона  побачила  Його.  Того,  про  кого  мріяла  ще  з  дитинства.  Високого,  статного,  з  русявим  волоссям  і  небесно-голубими  очима.  Він  дивився  уважно  їй  прямо  у  вічі  і  ніжно  посміхався,  розгойдуючи  незвичайних  розмірів  чарівну  орелю  до  самого  виднокола.
Незабаром  той  сон  перетворився  у  яву,  коли  вона  випадково  потрапила  на  одну  із  творчих  зустрічей  свого  колеги.  То  було  щось  неймовірне,  а  Його  «Сліди  на  піску»  залишили  незабутній  слід  у  її  серці.  Світ  розквітнув  сотнями  і  тисячами  нових,  яскравих  барв  і  кольорів.  Але  їх  стосунки  тривали  недовго,  занадто  багатьом  доброзичливцям  із  оточення  жінки  вони  муляли  очі  і  викликали  таку  ядучу  оскому,  що  слина  капала  їм  аж  на  мешти.
–  Покористується  тобою  і  лишить!  –  переймалися  одні.
–  Заволодіє  майном  і  кине,  зостанешся  голою  і  босою,  –  нашіптували  інші.
–  У  нього  таких  як  ти  було  десятки,  а  то  й  сотні!  Коли  він  з‘явився  на  світ,  Казанова  невтішно  ридав,  –  побивалася  підстаркувата  з  багатим  досвідом  відповідних  стосунків  подруга,  яка  у  свій  час  мітила  на  її  місце,  але  отримала  відкоша  і  ніяк  не  могла  знести  таке  подвійне  фіаско.
Витримати  такий  шалений  натиск  Ілоні  не  вистачило  сил  і  невдовзі  вона  несподівано  сховалась  до  своєї  двокімнатної  мушлі,  що  причаїлася  з  південного  боку  дев‘ятиповерхового  рифу.  Налякана  потенційна  жертва  обмежила  своє  спілкування  зі  світом  до  мінімуму  і  довгих  пів  року  приходила  до  тями,  розмірковуючи  над  тим,  що  сталося  і  навіщо  все  те  було  їй  потрібне.
Зрештою,  детально  проаналізувавши  події  і  тверезо  зваживши  всі  «за»  та  «проти»,  молода  жінка  прийшла  до  висновку,  що  знову  помилилась.  Ні,  це  саме  Той,  на  кого  вона  чекала  все  своє  життя,  –  твердо  вирішила  вона  і  наново  кинулась  назустріч  своєму  уявному  щастю,  з  головою  занурившись  у  безкрає  море  романтичних  стосунків.  Але  надовго  її  знову  не  вистачило.  Через  пару  місяців  з  тих  же  причин  Ілона  раптом  вдруге  утекла  до  своєї  фортеці,  закрила  на  всі  можливі  засуви  броньовані  двері,  відключила  засоби  зв‘язку  зі  всесвіттям  і  з  головою  поринула  у  вир  детального  психоаналізу.
Як  не  дивно,  але  цей  процес  самокопання  тривав  і  донині.

*  *  *
Рука  Ілони  автоматично  потяглася  до  кишені,  в  якій  надійний  прихисток  знайшов  флакон  Його  парфумів.  Це  може  видатися  божевіллям,  але  вона  не  втрималася,  щоб  не  купити  їх  уже  невдовзі  після  розлучення.  Аромат  Його  парфумів,  запах  Його  тіла  зводили  її  з  розуму!  Для  неї  це  були  своєрідні  ліки!  Ліки  від  самотності,  туги  і  душевного  болю.  Коли  сили  терпіти  уже  не  вистачало,  Ілона  брала  флакон  з  написом  «LAMBRE  №  29»  на  етикетці  і  обережно  підносила  до  свого  обличчя.  Торкаючись  губами  тієї  чарівної  пляшечки  ніби  Його  щоки,  уявляла  їх  разом.  Серце  завмирало  в  очікуванні,  а  тіло  наповнювалося  несамовитим  бажанням.
Що  це:  збочення,  пристрасть,  любов,  а  може  якась  інша  незбагненна  потреба  її  загадкової  душі?  Можливо  це  кохання,  яке  вона  намріяла  ще  в  дитинстві,  а  потім  вимолила  монологами  героїнь  своїх  творів?  Відповіді  на  ті  запитання  вона  шукала  кілька  місяців  поспіль.  Шукала  і  не  знаходила.
За  ці  довгі  пів  року  Ілона  полюбила  ніч,  яка  дарувала  їй  самотність  і  тишу,  залишаючи  наодинці  з  міркуваннями  про  Нього.  Полюбила  думки,  в  яких  вона  уявляла  себе  знову  поряд  з  Ним,  на  відстані  витягнутої  руки.  В  них  вона  могла  безперешкодно  дивитися  у  Його  неймовірної  краси  сіро-голубі  очі.  Вона  стала  обожнювати  Його  погляд,  який  постійно  відчувала  на  собі.
У  такі  нічні  години  Ілоні  подобалося  пригадувати  легку  неголеність  Його  обличчя,  Його  сильні  й  водночас  такі  ніжні  руки,  що  робили  її  тіло  невагомим;  Його  довгі  музичні  пальці,  які  вона  так  любила  цілувати;  ніжні  долоні,  в  яких  намагалася  сховатися  від  усього  світу.  Нічого  подібного  у  своєму  житті  вона  раніше  не  відчувала.  Її  пальці  пам‘ятали  на  дотик  Його  коротке  шовковисте  волосся.  Вона  пригадувала,  як  постійно  торкалася  Його  тіла,  щоб  вкотре  переконатися  в  реальності  Його  існування.  Тоді  вона  ще  не  знала,  що  з  часом  ота  пам‘ять  рук  стане  єдиним,  що  залишиться  у  неї  без  Нього.
Я  сама,  але  я  з  Тобою,  –  тихо  шепотіла  вона  спраглими  губами  немовби  Він  міг  її  почути.  –  Ти  маєш  це  відчувати  і  ти  таки  відчуєш,  –  уперто  повторювала  вона  ніби  мала  дитина.  –Ти  повинен  бути  подумки  зі  мною,  коли  вранці  на  кухні  заварюєш  каву  чи  імпровізуєш  із  чаєм.  Ти  маєш  усвідомлювати,  що  я  стою  у  тебе  за  спиною,  стримуючи  бажання  міцно-міцно  обійняти  і  ніжно  пригорнутися  всім  тілом,  чи  сиджу  навпроти  й  не  відводжу  пристрасного  погляду,  коли  Ти  смакуєш  за  столом  ранковим  трунком.  Ледве  торкаючись  Твоєї  долоні,  я  повільно  підіймаюся  за  Тобою  сходами  наверх,  до  нашої  спальні.  Грію  постіль,  коли  Ти  збираєшся  лягати  у  ліжко,  незважаючи  на  те,  що  Ти  надаєш  перевагу  холоду.  Ятрю  Тобі  душу  солодкими  спогадами  про  нашу  близькість  і  божеволію  від  бажання  ще  раз  відчути  Твоє  дихання,  Твої  поцілунки,  Твоє  тіло,  усього  Тебе.

*  *  *
Уже  не  один  рік  у  неї  перед  очима  незмінний  морський  пейзаж.  Зазвичай  в  останній  день  відпочинку  Ілона  подумки  кидає  у  хвилі  теплого  моря  своє  бажання  повернутися  сюди  наступного  літа,  на  це  місце  тиші  і  спокою.  Цьогоріч  вона  вирішила  змінити  традицію  і  на  прощання  загадати  інше  бажання  –  щоб  доля  припинила  випробовувати  її  на  міць  і  дозволила  бути  просто  щасливою.  Щасливою  з  Ним,  одним-єдиним.
Як  несамовито  вона  цього  бажає!  Такого  з  нею  ще  не  було  ніколи…
Несподівано  сонце  визирнуло  із-за  хмарини  і  його  ласкава  посмішка  осяяла  все  навколо.
Благословляю.  У  тебе  все  вийде,  –  раптом  почулося  їй  згори.

12.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919349
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2021

Щеплення

–  Привіт,  любий!  –  відразу  беручи  ініціативу  в  свої  руки,  Ілея  підставила  рум‘яну  щічку  для  поцілунку  Денису.
–  Вітаю,  кохана,  –  тепло  посміхнувся  той  і  ніжно  цьомнув  її  у  відведене  для  цієї  урочистої  церемонії  місце.
–  Давно  чекаєш?  –  поцікавилася  з  простодушним  виглядом  дівчина  ніби  і  не  помітила,  що  спізнилася  на  побачення  на  добру  годину.
–  Та  ні,  ось  лише  встиг  купити  тобі  морозиво,  –  зовні  спокійно  промовив  молодий  чоловік  і  простягнув  Ілеї  маленький  яскравий  пакуночок  із  написом  «Крем-брюле».
–  А  собі  ж  чому  не  взяв?  –  як  нічого  й  не  сталося  поцікавилася  юнка.
–  Я  своє  уже  з‘їв…  –  знічено  відповів  Денис.
–  А  думки  мене  дочекатися  не  виникало?  –  зовсім  уже  безцеремонно  запитало  дівчисько.
–  Та  я  чекав,  але  потім  побоявся,  що  воно  зовсім  розтане…  –  почав  було  виправдовуватися  Денис.
–  То  чому  ж  тоді  і  моє  не  з‘їв?  –  в  аналогічному  форматі  пролунало  наступне  запитання.  –  Що  мені  тепер  робити  з  цим  «молочним  коктейлем»  –  продовжувала  уже  сама  до  себе  Ілея,  тримаючи  двома  пальцями  пакетика,  з  якого  починала  капати  рідина  білуватого  кольору.
–  Не  знаю,  –  знизав  широкими  плечами  хлопак  під  два  метри  зростом.  –  Може  давай  я  викину?
–  Я  сама,  –  дівчина  окинула  поглядом  навколо  і,  помітивши  в  кількох  метрах  металевий  кошик  для  сміття,  зробила  невеликий  крок  назустріч  та  мов  досвідчений  баскетболіст  вправно  закинула  пакет  з  «молочним  коктейлем»,  який  ще  годину  тому  називався  морозивом,  прямо  в  кільце.  –  Три  очка!  –  задоволено  посміхнулася  вона  і  переможно  підняла  догори  затиснуту  в  кулак  праву  руку.

*  *  *
Вони  познайомилися  більше  двох  років  тому.  Це  було  в  міському  палаці  спорту  під  час  гри  місцевої  баскетбольної  команди,  куди  Ілею  затягнула  її  подруга.  Хлопець  Юлі  професійно  займався  баскетболом  і  грав  тоді  у  складі  команди  господарів  площадки.  Під  час  перерви  вони  вийшли  в  хол,  щоб  випити  кави  в  одному  із  буфетів.  Оскільки  марнувати  час  не  хотілося,  Юля  підійшла  до  товариша  свого  хлопця,  що  стояв  десь  всередині  довжелезної  черги,  і  попросила  пропустити  їх  вперед.  Денис,  а  то  був  саме  він,  охоче  погодився,  а  коли  інші  любителі  кави  та  різного  роду  смаколиків,  що  розташувалися  позаду,  стали  активно  висловлювати  своє  обурення  такою  поведінкою,  пояснив,  що  це  його  дівчина  з  подругою,  з  якими  він  разом  завітав  на  гру.  Юлі  нічого  не  лишалося  як  тільки  познайомити  Дена  з  Ілею,  що  вона  і  зробила  не  без  задоволення.  Після  закінчення  гри  Денис  біля  виходу  з  палацу  дочекався  на  дівчат  і  запросив  їх  до  кафе,  а  потім  провів  Ілею  додому.  Так  поміж  ними  виникла  взаємна  симпатія  і  відтоді  вони  стали  регулярно  стрічатися.

*  *  *
Сьогодні  вони  домовились  зустрітися  в  міському  саду  з  самого  ранку,  аби  мати  змогу  прогулятися  перед  щепленням.  Рік  тому  дівчина  вступила  до  клубу  морських  подорожників  і  Денис  від  її  імені  щомісяця  вносив  кошти  на  відповідний  рахунок.  Накопичена  за  цей  час  кругленька  сума  та  бонуси  клубу  давали  їм  можливість  на  десять  днів  орендувати  двомісну  каюту  на  круїзному  лайнері,  який  мав  їх  доправити  на  екскурсію  до  Об‘єднаних  арабських  еміратів  і  назад.  Однак  несподівано  на  перешкоді  планів  мандрівників  стала  всесвітня  коронавірусна  пандемія.
Ілея  давно  уже  пропонувала  Денису  щепитися  проти  COVID19,  оскільки  це  було  обов‘язковою  умовою  туристичної  поїздки,  але  він  чомусь  уперто  не  погоджувався.
–  Ти  що  боїшся?  –  десь  за  пів  року  до  цієї  зустрічі  запитувало  дівча  вагою  близько  п‘ятдесяти  кілограмів  і  зростом  ледь  більше  півтора  метра,  зазираючи  прямо  в  очі  двометровому  велету  масою  з  добрий  центнер  живої  ваги.
–  Ні,  –  спокійно  відповідав  той.  –  Просто  на  сьогодні  ще  повністю  не  вивчена  природа  цього  захворювання.  Та  і  те,  що  вони  називають  вакцинами,  ще  не  є  такими.  Повір  мені,  я  не  даремно  закінчив  чотири  курси  медичного  вишу,  хоча  й  за  спеціалізацією  «Спортивна  медицина»…
–  Але  ж  розробкою  сироватки  займаються  провідні  лабораторії  світу!  Ліки  пройшли  випробування  і  сертифіковані  для  застосування,  –  наполягала  мала.
–  Не  можна  розробити  ефективні  і  безпечні  ліки  від  хвороби,  природа  якої  остаточно  не  досліджена,  –  спокійно,  але  впевнено  стояв  на  своєму  Денис.  –  Ти  лише  подивись  телевізор,  люба,  і  зверни  увагу  на  те,  як  чи  не  щотижня  змінюється  позиція  так  званих  фахівців.  Спочатку  вони  стверджували  про  необхідність  однократної  вакцинації,  потім  деякі  виробники  стали  говорити  про  потребу  повторної.  Далі  –  гірше:  мало  того,  що  щеплення  не  дають  стовідсоткової  гарантії,  але  їх  захист  обмежується  лише  половиною  року.  До  того  ж  в  медичних  колах  немає  одностайної  позиції  стосовно  непоодиноких  фактів  захворювань  і  навіть  летальних  випадків,  які  мали  місце  саме  після  щеплення  проти  коронавірусу!  Більше  за  те,  згодом  з‘явилися  ствердження,  що  люди,  які  перехворіли  на  COVID19,  взагалі  не  набули  належного  імунітету  проти  нього!  Хіба  це  не  нонсенс?  –  закінчив  свою  мінілекцію  недипломований  медик.
–  Однак  нічого  іншого  на  сьогодні  світова  медицина  не  вигадала!  –  не  вгавала  Ілея.
–  Саме  не  вигадала,  а  не  створила,  –  сумливо  посміхнувся  Денис.  –  Треба  зачекати,  –  стояв  на  своєму  він.  –  Не  можна  без  достатніх  досліджень  вторгатися  в  генетику  людського  організму.  Це  тобі  навіть  не  генетично-модифіковані  продукти  з  надписами  «Без  ГМО»  на  упаковці,  що  останнім  часом  прямо  заполонили  прилавки  магазинів.
Час  ішов,  а  в  царині  протидії  ковідній  пандемії  нічого  не  змінювалося  в  кращу  сторону.  Навпаки,  стали  з‘являтися  нові,  більш  агресивні,  різновиди  вірусу,  а  розробки  противірусної  вакцини  буксували  на  місці.  Ніяких  ефективних  препаратів  у  світі  вакцин  не  з‘являлося.  Медики  лише  радили  обмеження  контактів,  збільшення  кількості  і  частоти  вакцинацій.  Така  невтішна  динаміка  зрештою  допомогла  Ілеї  дотиснути  Дениса  і,  коли  вони  підібрали  відповідний  круїз,  той  таки  вимушений  був  погодився  на  вакцинацію  існуючими  препаратами.

*  *  *
–  Може  посидимо  в  парку  на  лавці  чи  вип‘ємо  кави?  –  звернувся  тихо  Денис  до  Ілеї.  –  У  нас  до  візиту  в  лікарню  ще  є  пару  годин.
–  А  ти  як  думаєш?  –  відповіла  панянка  на  питання  запитанням  і  не  чекаючи  відповіді,  схопила  молодого  чоловіка  за  руку  та  поцуприкувала  його  до  літнього  майданчику  кав‘ярні,  що  розташувалася  на  території  міського  саду.
Замовивши  каву,  а  дівчині  ще  і  морозиво,  Денис  знову  поринув  у  роздуми  стосовно  прийдешньої  вакцинації  і  це  не  могло  залишитись  поза  увагою  Ілеї.  Серед  її  дівочих  «цнот»  була  одна,  яка  особливо  додавала  головного  болю  обранцеві.  Із  завидною  постійністю,  не  рідше  одного  разу  на  тиждень,  вона  знаходила  будь-який  привід  для  «виносу  мізків»  на  ґрунті  ревнощів.  Її  зазвичай  не  турбувало,  що  підстав  для  цього  не  було  жодних.  Ілі  подобався  сам  процес,  ритуал  принесення  пожертви.  Як  пожартував  хтось  із  оточення  Дениса,  ритуал  поїдання  сірої  речовини,  прозоро  натякаючи  на  його  занадто  м‘який  характер.  З  часом  дівчуля  без  цього  уже  просто  не  могла  жити,  а  він  дещо  звик  і  пристосувався,  намагаючись  слухати  її  мовчки,  лише  киваючи  або  крутячи  головою,  залежно  від  ситуації.  Дехто  з  друзів  став  насміхалися  над  ним,  дехто  –  співчувати.  Він  навіть  сам  собі  не  міг  відповісти  на  питання  –  Навіщо  йому  було  потрібно  оте  «щастя»?  Скоріше  за  все,  це  і  є  її  бачення  справжнього  кохання,  –  приходив  укотре  до  висновку  чоловік,  слухаючи  уже  звичні  сцени  ревнощів  Ілеї.
–  Тобі,  любий,  не  здається,  що  ти  занадто  багато  уваги  приділяєш  своїй  колишній?  –  примруживши  очі,  колючим  тоном  запитала  вона.
–  Ні,  я  з  нею  практично  не  спілкуюсь.  Тільки  у  виключних  випадках  і  лише  стосовно  нашого  сина,  –  здвинув  плечами  Денис.
–  А  вчора  про  що  ти  з  нею  говорив?  –  не  забарилася  кохана  з  наступним  запитанням.
–  Про  сина,  –  брови  хлопа  злетіли  догори,  але  він  миттєво  потушив  свої  емоції.  –  Олег  збирається  до  літнього  табору  пластунів  і  йому  терміново  потрібен  спортивний  костюм,  оскільки  напередодні,  під  час  змагань,  він  невдало  упав  і  роздер  штани…  –  продовжував  уже  зовсім  спокійно  Денис.
–  А  що  зашити  не  можна  було?  –  перебила  його  на  півслові  Ілея.
–  Мабуть  не  можна.  До  того  ж,  яка  в  цьому  необхідність?  –  досить  категорично  кинув  чоловік  і,  не  чекаючи  відповіді  на  своє  риторичне  запитання,  продовжив,  –  Я  не  можу  собі  дозволити,  аби  мій  єдиний  син  уперше  у  своєму  житті  їхав  до  літнього  табору  крайового  «Пласту»  з  подертою  спортивною  формою,  –  тихо,  але  упевнено,  вів  він  далі.  –  До  речі,  а  звідки  тобі  це  відомо?  –  у  свою  чергу  поцікавився  раптом.
–  Ой,  нам  уже  пора,  –  зиркнувши  на  свого  золотого  наручного  годинника,  несподівано  скрикнула  Ілея.  –  Швиденько  розраховуйся  і  пішли,  а  то  запізнимося  на  вакцинацію.  Я  тебе  ждатиму  на  вулиці,  –  защебетала  вона  і,  не  чекаючи  на  реакцію  Дениса,  поспішила  на  вихід.
Розрахувавшись  із  кельнеркою,  той  також  направився  до  центральних  воріт  парку,  де  він  залишив  своє  авто.  Звідки  їй  стало  відомо?  –  крутилося  питання  в  голові.  Його  телефонну  розмову  напередодні  могли  чути  лише  двоє.  В  одному  з  них  він  упевнений  на  сто  відсотків.  Цікаво…  –  так  непомітно  за  роздумами  чоловік  вийшов  на  вулицю,  де  біля  його  автомобіля  на  нього  чекала  Ілея.
–  Швидше,  любий,  я  згадала,  що  мені  ще  потрібно  терміново  заїхати  в  аптеку.
Так  он  же  ж  аптека,  на  іншій  стороні  вулиці,  в  двадцяти  метрах  напроти,  –  ледве  не  випалив  Денис,  але  своєчасно  зупинився.  Цікаво…  –  непомітно  посміхнувся  він  у  вуса  і  мовчки  відкрив  дівчині  дверцята.

*  *  *
Мало  того,  що  вони  приїхали  в  лікарню  на  пів  години  раніше  призначеного  їм  часу,  так  виявилося,  що  вакцинація  взагалі  ще  не  розпочалася  і  біля  маніпуляційного  кабінету  зібралася  солідна  юрба.  Люди,  переважна  більшість  яких  була  без  медичних  масок,  жваво  обговорювали  можливі  причини  затримки.  Хтось  висловлював  думку,  що  вакцину  не  привезли,  інший  припускав  що  медсестри  похворіли.  Раптом  двері  кабінету  відчинилися  і  в  коридор  вийшов  статечний  здоровань  середнього  віку  в  білому  халаті,  масці  і  окулярах  та  гумових  рукавичках.
–  Шановні  пацієнти,  прошу  вибачення  за  затримку.  Нашої  вини  в  цьому  немає.  Вакцина  повинна  прибути  з  хвилини  на  хвилину.  Щеплення  будуть  проводитися  за  встановленою  раніше  чергою,  але  з  відповідним  зміщенням  у  часі.  Заходити  за  попереднім  запрошенням  по  дві  особи.  Підготуйтеся  заздалегідь,  аби  не  було  додаткової  затримки,  –  виголосив  він  авторитетно  і,  не  чекаючи  реакції  обуреного  натовпу,  сховався  за  дверима.
Люди  стали  з‘ясовувати  між  собою,  кому  на  який  час  призначено,  та  формувати  живу  чергу,  яка  розтягнулася  на  кілька  десятків  метрів  і  сягала  вхідних  сходів  будівлі  поліклініки.
–  Це  моє  місце!  –  зарепетувала  якась  немолода  жінка  з  розкішними  формами,  у  великому  червоному  капелюсі.
–  Покажіть  ваш  талон,  будь  ласка,  –  спокійно  відповідав  їй  літній  чолов‘яга  з  дивним  костуром  небаченого  розміру.  –  У  мене  ось  талон  на  10.30,  –  він  дістав  з  кишені  папірець  і  тицьнув  ним  під  ніс  розлюченій  жінці.
–  Я  свій  талон  забула  вдома,  –  категорично  заявила  дама  в  червоному  капелюсі.  Обличчя  у  неї  густо  почервоніло  і  поступово  злилося  з  її  розкішним  брилем.
–  І  в  мене  на  10.30,  –  долучилась  до  розмови  молода  струнка  панна  у  світлому  брючному  костюмі,  тут  же  демонструючи  усім  свій  талон.
–  Більше  двох  чоловік  на  один  час  бути  не  повинно,  значить  у  вас  щось  не  сходиться,  –  непохитно  звернувся  до  дами  в  капелюсі  літній  чолов‘яга  і  взявся  рукою  за  свою  не  менш  розкішну,  але  уже  сиву,  бороду.  –  Доведеться  вам  іти  за  талоном,  часу  вистачає,  –  безапеляційно  завершив  він.
–  У  мене  немає  талона,  я  записувалась  по  телефону,  –  несподівано  змінила  позицію  огрядна  дама  і  колір  її  обличчя  став  яскравішим  за  капелюшок.
–  Раніше  ніж  за  дві  години  ми  не  справимося,  –  звернувся  Денис  до  Ілеї,  спостерігаючи  за  цією  життєвою  виставою.  –  Виходячи  з  чисельності  присутніх  із  талонами  на  більш  ранній  час,  ми  можемо  спокійно  подихати  свіжим  повітрям.
–  Гаразд,  –  на  диво  швидко  погодилась  з  ним  Ілея  і  вони,  попередивши  сусідів  по  черзі,  вийшли  на  вулицю  та  у  сквері  поблизу  лікарні  знайшли  вільну  лаву.
Розмова  не  клеїлась,  а  тому,  діставши  смартфони,  кожен  із  них  поринув  у  світ  всемежжя.  Денис  відкрив  стрічку  новин  на  Ютубі,  а  Ілея  безоглядно  віддалася  переписці  з  подругами  у  Вайбері.
Увагу  чоловіка  привернув  ролик  з  відеозвітом  його  автора  про  подорож  на  острів  Балі.  Зокрема,  ведучий  розповідав  про  тисячолітній  обряд  посвячення  в  дорослі  місцевих  жителів,  який  зводився  до  урочистого  обпилювання  зубів.  Місцевий  священник  звичайним  терпугом,  без  будь-якої  анестезії,  хвацько  обтесував  кандидатам  в  доросле  життя  емаль  передніх  зубів,  особливо,  ікл.  На  заваді  церковному  коновалу  не  ставало  навіть  пошкодження  зубного  нерву  і  мовчазні  судоми  вірянина  від  нестерпного  болю  внаслідок  такої  екзекуції.  На  екрані  Денисового  смартфона  місцеві  жителі,  молоді  і  не  дуже  люди,  докладаючи  нелюдських  зусиль,  стійко  зносили  тортури,  щиро  вірячи  в  необхідність  цієї  релігійної  процедури  з  тисячолітньою  історією.
Невже  в  наш  час  вони  не  усвідомлюють  не  тільки  всю  абсурдність  цього  звичаю,  але  і  шкідливість  його  для  здоров‘я.  Кому-кому,  а  священнослужителям  це  повинно  бути  відомо.  Тим  паче,  що  немало  і  учасників  обряду  виглядали  далеко  не  юнаками.  До  того  ж,  як  зазначав  ведучий  у  своїх  коментарях,  мали  місце  непоодинокі  випадки,  коли  окремі  жителі  острова  не  встигали  пройти  цей  обряд  за  життя  і  його  доводилося  проводити  навіть  над  покійником.  Однією  з  причин  такого  зсуву  «здорослення»  корінного  населення  в  часі  стає  його  досить  солідна  вартість,  яка  сягає  трьох  тисяч  доларів  США.  Тому  кандидати  в  доросле  життя  часто  кооперуються  в  групи,  зазвичай  родинні,  таким  чином  знижуючи  фінансове  навантаження  на  сімейний  бюджет.
Ця  тисячолітня  релігійна  дикість  настільки  вразила  Дениса,  що  його  думки  самі  собою  повернулись  до  нинішньої  процедури  вакцинації.  Чому  не  новий  медичний  ритуал  з  неабияким  фінансовим  ефектом,  –  розмірковував  він.  Правда  шкода  не  така  болюча  і  очевидна,  як  у  спилюванні  зубної  емалі,  але  ж  це  тільки  початок,  коронавірусній  пандемії  стукнуло  всього  пару  років…  Коли  у  двадцять  першому  віці  населення,  керуючись  тисячолітньою,  хоче  й  вочевидь  шкідливою  звичкою,  свідомо  іде  на  ризик  позбутися  зубів,  то  що  тоді  говорити  про  опосередкований  і  не  такий  наочний  ризик  змінити  генетику  людини,  зробити  з  неї  істоту  невідомого  генотипу,  мутанта  з  непрогнозованою  поведінкою.  Як  далеко  в  цьому  зайде  людство  і  що  його  чекає  уже  в  найближчому  майбутньому?  Такі  думки  шуліками  кружляли  в  голові  Дениса.  Як  він  не  намагався,  але  не  знаходив  відповідей  на  численні  запитання.
–  Хочеш  переглянути  ролик  про  те,  як  аборигени  Балі  з  доброї  волі  втрачають  своє  здоров‘я?  –  звернувся  він  нарешті  до  Ілеї.
–  А  конкретніше,  –  невдоволено  кинула  дівчина,  нехотя  відволікаючись  від  екрану  смартфона.
–  Терпугом  пиляють  зуби  без  наркозу  під  час  обряду  посвяти  в  дорослі,  –  максимально  скоротив  зміст  повідомлення  Денис.
–  Навіщо  мені  витрачати  час  на  цих  несповна  розуму  істот,  –  зверхньо  прорекла  Ілея.  –  Пішли  краще  до  лікарні,  а  то  чергу  можемо  проґавити,  –  закінчила  вона  незаперечним  тоном  і,  підхопившись  на  ноги,  попрямувала  в  указаному  напрямку.
Денису  нічого  не  залишалося  як  погодитися.  Наздогнавши  Ілею  за  кілька  кроків  до  входу,  він  галантно  відчинив  перед  нею  двері.  Біля  процедурної  черга  суттєво  зменшилась  і  склала  не  більше  третини  від  початкової.  Перед  ними  зоставалося  всього  кілька  чоловік.
–  У  тебе  відмінна  інтуїція,  люба,  –  посміхнуся  Денис.
–  А  то!  –  демонстративно  закопилила  губу  дівчина.  –  Слухайся  мене  і  в  тебе  буде  все  в  порядку!  –  з  милою  посмішкою  уже  серйозно  прошепотіла  вона  на  вухо  молодому  чоловікові.
–  Так  я  так  і  роблю,  –  знизав  плечами  чоловік  і  знову  посміхнувся.
За  кілька  хвилин  із  процедурної  вийшли  двоє  привитих  щасливців  і  через  відкриті  двері  казенно  пролунало  –  «Наступна  пара!»  Денис  пропустив  Ілею  вперед,  прикрив  за  собою  двері  і  на  невербальну  пропозицію  медичної  сестри  примостився  на  вільний  стілець.  На  іншому  з  виразом  безмежного  задоволення  на  обличчі  вже  сиділа  його  кохана.  Засмак  майбутньої  морської  подорожі  легко  читався  на  її  гарненькому  обличчі.
Засукавши  лівий  рукав  сорочки,  Денис  сидів  мовчки  і  спокійно  спостерігав,  як  «його»  медсестра  легко  взяла  з  холодильника  невеликий  флакон  із  прозорою  рідиною,  за  протоколом  продемонструвала  йому  цілісність  упаковки  та  дату  придатності,  вправно  зняла  захисне  покриття  і  занурила  всередину  голку  щойно  розпакованого  одноразового  шприца.  Набравши  необхідну  кількість  вакцини,  вона  ретельно  видалила  зі  шприца  залишки  повітря,  пустивши  догори  невеликий  фонтанчик.  Затим  узяла  вільною  рукою  шматочок  вати,  віртуозно  змочила  його  в  спиртовому  розчині  і  продезинфікувала  йому  ділянку  шкіри  вище  ліктя.  Затиснувши  вату  між  мізинцем  і  безіменним  пальцем  лівиці,  великим  і  вказівним  вона  дещо  стисла  оброблену  ділянку.  Її  правиця  зі  шприцем  вже  було  рішуче  розпочала  рух  на  зближення  з  його  лівою  рукою.
Несподівано  якась  невідома  сила  змусила  Дениса  зіскочити  з  табурета  і  вирватися  з  тендітних,  але  досить  упевнених,  обіймів  жінки  у  білому.  Він  швидко  став  на  ноги  і  енергійно  махнув  головою,  ніби  струшуючи  якусь  машкару.
–  Прошу  пробачення,  –  звернувся  він  у  простір  якимось  незнайомим  навіть  для  себе  голосом,  –  мені  конче  потрібно  вийти,  –  якось  відчужено  завершив  фразу  і  рішуче  попрямував  до  дверей.
Навздогін  медична  сестра  щось  говорила  про  необхідність  закінчити  процедуру,  що  ця  доза  може  бути  використана  тільки  для  нього,  але  Денис  її  уже  не  чув.  Він  взагалі  не  чув  нікого  і  нічого,  окрім  голосу  своєї  покійної  матері,  який  долинав  зверху.  «Синку,  спасайся!»  –  лунало  десь  із  піднебесся.
Прийшовши  до  тями,  чоловік  зрозумів,  що  сидить  у  сквері  на  тій  же  лавці,  де  за  пів  години  до  цього  дивився  обрядове  відео.  Поряд  з  ним  стояла  Ілея.
–  Що  сталося,  любий?  –  зазираючи  йому  в  очі,  стурбовано  запитувала  вона.
–  Не  знаю.  Сам  нічого  не  розумію,  –  ледве  вимовив  Денис.
–  Чому  ти  раптом  підхопився  і  втік  з  процедурної?  Їм  же  якось  потрібно  тепер  списати  твою  дозу!  –  з  докором  вичитувала  йому  дівчина.
–  Я  й  сам  не  знаю…  –  очманіло  знову  повторив  він.  –  Мама  мені  наказала  спасатися…  –  продовжував  бурмотіти  Денис.
–  Яка  мама?  Ти  ж  говорив,  що  вона  померла  більше  десяти  років  тому!  –  вихопилось  у  Ілеї  спересердя.  –  Гаразд,  почекай  тут.  Я  сама  все  залагоджу,  –  кинула  вона  уже  на  ходу  і  подалася  назад  до  лікарні.

*  *  *
Круїзна  подорож  до  еміратів  відбулася  на  «відмінно».  Від  побаченого  і  відчутого  Ілея  була  просто  в  захопленні.  Фонтануючи  емоціями,  вона  щедро  ділилася  враженнями  з  друзями  та  знайомими,  демонструвала  на  екрані  свого  новенького  смартфона  численні  яскраві  фото  і  відео.
Хоча  Денису  теж  подорож  сподобалася,  але  він  був  набагато  стриманішим.  Питання  з  вакцинацією  вирішилось  чудово.  Денис  виконав  настанову  матері,  Ілея  «полиняла»  на  двісті  гривень,  які  представники  лікарні  прийняли  зі  вдячністю  разом  з  її  підписом  у  відповідній  графі  про  списання  препарату  і  всі  були  задоволені  результатом.  Але  на  цьому  неймовірні  пригоди  не  скінчилися…
Десь  за  пару  тижнів  після  повернення  з  подорожі  один  із  її  учасників  раптом  занедужав.  Як  не  дивно,  це  була  Ілея.  Спочатку  у  дівчини  підвищилась  температура  тіла,  її  став  турбувати  сухий  кашель.  Перший  же  тест  на  COVID19  дав  позитивний  результат.  Коли  у  неї  з‘явилася  задишка  і  біль  в  грудній  клітині,  дівчину  терміново  госпіталізували,  а  невдовзі  підключили  до  апарату  штучної  вентиляції  легень.  Нажаль  це  не  привело  до  покращення.  Навпаки,  поступово  стали  проявлятися  інші  симптоми  хвороби  у  вигляді  порушення  мови  і  рухових  функцій.  Десь  за  пару  днів  дівчина  взагалі  упала  в  кому,  а  на  восьму  добу  серце  Ілеї  зовсім  зупинилося.

*  *  *
Криваве  сонце  сідало  за  обрій.  Холодним  багрянцем  затягло  третину  неба  на  заході.  Осінній  поривчастий  вітер  без  жалю  обривав  із  гілок  навколишніх  дерев  останнє  листя  і  з  пронизливим  свистом  ніс  його  у  невідомість.  Денис  мовчки  стояв  біля  свіжого  насипу  землі  в  дальньому  кутку  міського  цвинтаря,  невтішно  опустивши  голову.  На  могилі  коханої  лежав  великий  букет  сніжно-білих  троянд.  Ось  уже  другий  місяць  він  приїздив  сюди  щодня,  після  роботи,  з  букетом  свіжих  квітів,  які  вона  так  любила.
Сьогодні  рівно  сорок  днів,  як  її  не  стало.  Чому,  чому  так?  –  це  питання  виносило  йому  мозок  усі  ці  сорок  довгих  діб.  Чого  із  них  двох  занедужала  саме  вона,  хоча  щепленням  знехтував  він?
–  Мамо,  пощо  так  сталося?  –  Денис  підняв  до  неба  очі,  повні  туги  і  сліз.
Небо  мовчало,  сумно  схилившись  у  зажурі.

10.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919208
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2021

Шульга або кінець вурдалака

Вечірнє  сонце  поволі  ховалося  за  обрієм  і  сутінки  тихо  укривали  все  навколо.
–  Пора,  –  визирнувши  із-за  шафи  і  виряченими  бінокулярами  скануючи  навколишній  простір,  подумав  вурдалак  Сеня.  –  Ой,  як  же  хочеться  перекусити,  аж  живота  скорчило!  –  розмірковував  він,  акуратно  нарізаючи  концентричні  кола  кімнатою  і  обираючи  належний  об‘єкт  для  полювання.
Вибір  виявився  зовсім  невеликим.  Окрім  якогось  нетверезого  чолов‘яги,  що  розкинувся  по  діагоналі  на  холостяцькому  ложі,  в  приміщенні  не  було  нікого.
–  Вхідні  двері  замкнено,  до  іншої  кімнати  потрапити  не  видається.  Доведеться  обмежитися  цим  алконавтом,  –  про  себе  відзначив  упир  і  тихо  присів  на  поручень  крісла,  що  стояло  напроти  дерев‘яного  ліжка.  –  Трохи  почекаю,  нехай  засне  міцніше,  –  хижо  розмірковував  він.
Як  тільки  перші  могутні  характерні  вібрації  сколихнули  навколишнє  повітря,  кровопивця  шулікою  упав  на  оголену  шию  жертви.  З  розмаху  увігнавши  в  людську  плоть  на  всю  глибину  своє  довге  шило,  він  почав  жадібно  смоктати.  Червона  запашна  рідина  з  присмаком  дешевого  алкоголю  нестримним  потоком  хлинула  йому  всередину,  наповнюючи  неповторним  відчуттям  блаженства  усі  члени  чудовиська.
Напившись  уволю  і  сп‘янівши  від  свіжого,  добре  розбавленого  спиртним,  енергетика,  вурдалака  повернувся  до  крісла  і  від  задоволення  теж  поринув  у  солодкий  сон.  Пробудившись  через  кілька  десятків  хвилин,  він  удруге  накинувся  на  майже  непритомну  жертву,  занурюючи  свого  буравчика  у  різні  частини  її  тіла  та  ласуючи  свіжиною.  Цей  кривавий  шабаш  тривав  аж  до  самого  ранку.  Од  випитого  кровосос  уже  тріщав  по  швах,  але  жадібне  бажання  знову  і  знову  примушувало  його  повертатися  до  місця  бенкету,  де  все  повторювалося  за  попереднім  сценарієм.
Коли  через  віконну  шибку  до  кімнати  несміло  зазирнули  перші  сонячні  промені,  упир  уже  було  хотів  сховатися  за  шафою,  але  якась  нестримна  сила  зупинила  його.
–  Ні,  іще  один  захід,  –  майнула  спокуслива  думка.  –  Ще  разочок  і  все,  –  ніби  хтось  солодко  шепотів  йому  на  вухо  і  те  звабливе  шепотіння  зовсім  затьмарювало  розум  потвори.
Вурдалака  тихо  зависнув  у  повітрі,  повільно  зробив  пологий  віраж  і,  опустивши  елерони,  пішов  на  посадку,  підбираючи  якнайніжнішу  ділянку.
–  Саме  те,  –  подумав  Сеня  і  безпечно  гепнувся  на  шию  жертви  праворуч.  –  Лівою  рукою  він  мене  не  візьме,  швидкість  і  точність  не  ті,  –  посміхнувся  кровожер.  Уже  не  переймаючись  маскуванням,  він  по  самі  баньки,  щедро  залиті  свіжою  кров‘ю,  увігнав  свого  буравчика  в  людську  плоть  і  хотів  було  включити  насоса,  але  така  зухвалість  не  могла  лишитися  непоміченою.
Громом  серед  ясного  неба  пролунав  дзвінкий  несподіваний  ляпас.
–  А,  трясця  його  матері!  Яка  жалість…  –  лише  й  устиг  подумати  нахаба  за  мить  перед  тим,  як  яскраво-червоний  нектар  чвиркнув  на  всі  боки  із  його  пересиченого  тіла  і  кровосос  багряною  плямою  розплився  на  шкірі  сонного  чоловіка.
–  І  то  ж!  Все  йому  мало…  –  обурено  вимовив  шульга,  з  огидою  витираючи  зі  своєї  добряче  подірявленої  за  ніч  шкіри  рештки  вурдалака  Сені.

03.07.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2021

Талісман

[i](продовження  подій,  змальованих  у  новелі  «Оберіг»)
[/i]
Син  сонця,  що  пробивався  крізь  мілке  листя  акації,  упав  на  подушку  поряд  з  головою  Олеся,  ковзнув  по  його  лівому  вуху  і  зупинився  у  хлопця  прямо  на  переніссі.  Від  подиху  легенького  вітерця,  який  застряг  у  гіллі  розлогої  крони  і  заходився  пустувати  зі  смарагдовим  листом  дерева,  промінець  затремтів  на  обличчі  підлітка  і  той  поволі  розплющив  свої  голубі  очі.
Де  я?  –  подумав  він  і  став  оглядати  довкілля  одним  лише  поглядом,  оскільки  всі  члени  його  тіла  ніби  закам‘яніли.  Спочатку  хлопцеві  навіть  здалося,  що  якийсь  злий  чарівник  жартома  переніс  його  мозок  у  чиєсь  знерухомлене  тіло.
Він  лежав  на  чужому  ліжку.  Один-однісінький  у  незнайомій  кімнаті.  Навколо  жодної  живої  душі.  Від  білосніжної  стелі  віяло  чистотою  і  легкістю.  Велике  вікно  ліворуч  наповнювало  приміщення  м‘яким  світлом  та  приємною  прохолодою.  Гілки  акації,  щедро  укриті  молочними  гронами,  зазирали  прямо  у  відчинену  кватирку.  Незважаючи  на  стійкий  запах  якихось  ліків,  ніжні  пахощі  «кашки»  долинали  до  Олеся  і  нагадували  йому  весняні  аромати  рідного  міста.  
Поряд  стояв  штатив  з  майже  порожньою  крапельницею,  прозора  трубка  від  якої  змійкою  тяглася  до  його  правої  руки.  Силіконові  шланги  та  дроти  від  невідомого  приладу,  що  стояв  праворуч,  теж  прямували  до  ліжка  і  ховалися  десь  за  головою,  якою  підліток  був  не  в  змозі  навіть  поворохнути.
Зненацька  двері  тихо  відчинилися  і  до  кімнати  увійшла  темношкіра  молода  жінка  у  білому  халаті.  В  руці  вона  тримала  якийсь  невеликий  згорток  темно-червоного  кольору.
–  Hello!  How  are  you?*  –  звернулась  вона  привітно  чомусь  англійською  і  лагідна  посмішка  засяяла  на  її  обличчі.
У  відповідь  Олесь  спромігся  лише  кілька  разів  розгублено  кліпнути  повіками.  Медична  сестра,  а  це  була  саме  вона,  поправила  його  правицю  і  натиснула  котрусь  із  кнопок  на  пульті  небаченого  ним  раніше  апарату.  Розвернувши  згорток  і  повісивши  на  бильце  ліжка  невідомо  звідки  взятий,  але  такий  знайомий,  маруловий  самов‘яз,  вона  розтанула  за  дверима  так  же  несподівано,  як  і  з‘явилася.
Поступово  пам‘ять  хлопця  стала  відновлюватись  і  він  почав  пригадувати  уривки  останніх  подій.  Нагадалися  епізоди  із  його  проводів  друзями-пластунами  у  аеропорту  рідного  міста,  зустрічі  з  представником  американської  клініки  в  аеровокзалі  Борисполя  і  пересадки  на  інший  літак,  а  також  карета  швидкої  медичної  допомоги  на  летовищі  Чикаго,  яка  забрала  його  від  самого  трапу  «Боїнга»  і  доправила  до  клінічного  містечка…  Раптом  перед  очима  спливло  обличчя  Ясі,  її  кумедні  хвостики  вогнистого  кольору,  яскрава  ватра  посеред  Матвіївського  лісу  і  маруловий  самов‘яз…
Невдовзі  Олесеві  спомини  перервав  інший  візит.  Це  був  чоловік  середнього  віку.  Такий  же  білий  халат  і  його  упевненість  та  манера  триматися  давали  підстави  припустити,  що  це  був  лікар.  Разом  з  ним  до  палати  з  течкою  в  руках  увійшла  ще  зовсім  юна  особа,  яка  в  подальшому  виявилась  перекладачем.
–  Hello!  How  are  you?  –  почув  Олесь  від  лікаря  уже  знайому  фразу,  яку  тут  же  українською  неголосно,  але  досить  чітко,  продублювала  його  супутниця.
–  Мої  вітання!  Усе  гаразд…  –  докладаючи  немалих  фізичних  та  інтелектуальних  зусиль,  відповідав  Олесь  своєю  добре  зрозумілою  англійською,  мимоволі  позбавляючи  перекладачку  її  роботи.
–  Мене  звати  доктор  Прайс,  –  продовжував  лікар.  –  Вчорашня  операція  пройшла  успішно,  але  це  тільки  перший  крок  до  видужання.  Знаю,  ти  мужній  хлопчик  і  справжній  скаут,  а  тому  в  мене  є  всі  підстави  бути  з  тобою  відвертим.  Ти  готовий  до  цього?  –  закінчив  він  першу  частину  своєї  промови  запитанням.
–  Так,  –  після  невеликої  паузи  відповів  Олесь,  намагаючись  ствердно  кивнути  головою,  але  останнє  йому  зробити  цього  разу  так  і  не  вдалося.
–  Через  кілька  тижнів  на  тебе  чекає  друга  операція,  яка  у  боротьбі  з  хворобою  повинна  стати  вирішальною.  Потім  два-три  місяці  ти  проведеш  у  реабілітаційному  відділенні  нашої  клініки,  –  вів  далі  доктор  Прайс,  уважно  спостерігаючи  за  реакцією  пацієнта,  особливо,  коли  увага  Олеся  переключалась  на  перекладача.  –  Але  і  це  ще  не  все.  Процес  повного  відновлення  опорно-рухового  апарату  буде  поступовим  і  займе  немалий  проміжок  часу.  Можливо  це  триватиме  навіть  кілька  років.  Його  успіх  буде  залежати  в  першу  чергу  від  тебе  самого.  Від  ступеню  твого  бажання  стати  здоровим.  Доведеться  заново  учитися  ходити,  розробляти  суглоби,  тренувати  кінцівки,  нарощувати  м‘язи.  Тільки  систематична  і  наполеглива  робота  в  цьому  напрямку  може  стати  запорукою  загального  успіху.  Власну  роботу  ми  зробимо  якнайкраще,  але  дуже  багато  зале́жатиме  і  від  тебе,  юний  скауте!  Ти  усе  зрозумів?  –  знову  запитанням  закінчив  свою  промову  хірург.
–  Так,  мені  усе  зрозуміло,  пане  лікарю,  –  уже  з  меншою  напругою  відповів  Олесь  і  навіть  посміхнувся.  Слухаючи  доктора  Прайса,  йому  все-таки  удалося  поворушити  пальцями  лівої  руки,  яка  на  той  час  була  вільною  від  крапельниці.
–  Якщо  твої  справи  і  надалі  йтимуть  за  планом,  то  через  кілька  днів  чекай  гостей,  –  загадково  посміхнувся  у  відповідь  лікар  і  разом  з  перекладачкою  залишив  палату.
Дивно,  хто  б  це  міг  бути,  адже  у  нього,  за  виключенням  бідних  батьків-заробітчан,  навіть  у  близькому  зарубіжжі  ні  родичів,  ні  знайомих…  А  тим  паче  у  Сполучених  штатах!  –  ще  довго  розмірковував  Олесь,  але  так  і  не  зміг  вибудувати  якоїсь  конкретної  версії.

***
За  пару  днів  функції  верхньої  частини  тіла  хлопця  повністю  відновилися.  Він  став  самостійно  підіймати  тулуб,  рухати  головою  і  руками,  навіть  розпочав  читати  подаровану  пластунами  у  день  відльоту  книгу,  яку  завбачливо  поклав  до  наплічника  разом  із  Ясіним  самов‘язом,  що  нині  красувався  на  бильці  його  ліжка.  Водночас  загіпсованих  до  самого  тазу  ніг  Олесь  майже  не  відчував.  Максимум,  що  йому  вдавалося,  це  злегка  поворушити  кінчиками  пальців  правої  ноги.  Ліва  і  цього  робити  уперто  не  хотіла.
Якось  пообіді,  після  завершення  крапельниць  і  фізпроцедур,  до  палати  знову  завітав  доктор  Прайс.  Оглянувши  хворого  і  поцікавившись  його  самопочуттям,  лікар  загадково  посміхнувся  і  запитав,  чи  готовий  Олесь  до  прийму  гостей.
–  Звичайно,  –  з  певним  хвилюванням  і  відвертою  цікавістю  промовив  той.  –  А  хто  це?
–  Зараз  дізнаєшся,  –  коротко  відповів  лікар  і  з  таємничою  усмішкою  на  обличчі  вийшов  із  палати.
Олесь  прямо  прикипів  поглядом  до  виходу  та  нетерпеливо  став  чекати  появи  загадкового  гостя.  Через  кілька  хвилин  двері  повільно  відчинилися  і  до  палати  увійшли  троє  незнайомців  у  скаутській  формі.  То  був  невисокого  зросту  вже  доволі  літній  чоловік  із  невеликими  сивими  вусами  та  двоє  різностатевих  підлітків,  приблизно  одного  з  Олесем  віку.  Їх  захисного  кольору  однострої  прикрашали  різноманітні  шеврони  і  значки.  Голови  гостей  були  увінчані  темно-зеленими  пілотками,  а  довершували  вбрання  яскраво-сині  галстуки.  Слідом  за  трійцею  увійшла  вже  знайома  хлопцеві  панна  перекладачка.
Скаути  дружно  привіталися  з  Олесем,  енергійно  піднявши  до  чола  праву  руку  з  випрямленими  пальцями,  і  літній  чоловік,  який  назвався  Джоном,  представив  йому  своїх  юних  колег  Моніку  та  Стівена.  Оскільки  для  гостей  у  палаті  був  лише  один  стілець,  на  нього  одностайно  усадили  юнку,  що  тримала  в  руках  барвисту  паперову  торбинку  з  плетеними  ручками.  Потім  Джон  коротко  розповів  про  їх  місцеву  скаутську  організацію.
–  Як  твої  справи,  –  чемно  звернувся  зі  стандартним  запитанням  Стів,  хоча  в  глибині  його  голосу  відчувалися  нотки  військової  виправки.
–  Перша  операція  пройшла  успішно.  Попереду  друга,  вирішальна,  –  губи  у  хлопця  зрадливо  затремтіли,  але  він  зібрав  у  кулак  всю  волю,  щоб  не  дати  собі  геть  розчулитися.  –  Все  буде  добре,  –  змусив  себе  посміхнутися  Олесь.
–  А  у  нас  для  тебе  подарунок,  –  поспішила  на  допомогу  Моніка,  намагаючись  якось  підняти  настрій  хворому.  З  милою  посмішкою  на  обличчі  вона  простягла  хлопцеві  паперову  сумочку,  яку  весь  час  тримала  в  руках.  –  Це  від  наших  скаутів.
–  Дякую.  Що  то?  –  дещо  сором‘язливо  узяв  торбинку  Олесь,  але  заглядати  в  середину  не  спішив.  Одначе  іскорки  цікавості  в  його  очах  виказували  бажання  зробити  це  якнайшвидше.
–  Відкрий  і  побачиш,  –  грайливо  відповіла  Моніка.
Олесеві  нічого  не  залишалось,  як  дістати  зсередини  невеликий  предмет  прямокутної  форми,  акуратно  завернутий  у  різнокольоровий  цупкий  папір.  Інтрига  тривала.  Витративши  ще  кілька  хвилин  на  те,  щоб  зняти  прозорий  скоч,  хлопець  нарешті  дістав  із  упаковки  новеньку  коробку  з  крутим  смартфоном.  Від  несподіванки  він  деякий  час  сидів  мовчки,  поглядаючи  то  на  подарунок,  то  на  нових  знайомих.
–  Це  не  тільки  для  того,  щоб  ти  мав  постійний  зв‘язок  з  нами,  але  і  міг  зателефонувати  своїм  рідним  чи  друзям  на  батьківщину,  –  прийшов  на  виручку  розгубленому  пластуну  уже  Джон.
–  Щиро  вдячний!  Напевно  він  коштує  купу  грошей…  –  ніяковіючи  промовив  Олесь,  який  отримав  такий  дорогий  подарунок  чи  не  вперше  у  своєму  житті.
–  Володій  на  здоров‘я  і  надто  не  переймайся!  У  скаутській  спільноті  штату  Іллінойс  існує  спеціальний  фонд,  який  поповнюється  не  тільки  завдяки  благодійним  внескам  небайдужих  осіб,  але  і  зусиллям  самих  скаутів.  Нерідко  і  ми  на  платній  основі  виконуємо  різні  посильні  роботи,  а  кошти  надходять  на  відповідний  рахунок,  –  продовжував  Джон.  –  Велику  фінансову  допомогу  фонду  надають  також  ветерани  скаутського  руху,  які  досягли  певних  висот  у  бізнесі,  їх  діти,  друзі  чи  просто  знайомі.  Якраз  учора  ми  силами  свого  осередку  на  околиці  міста  висадили  кілька  сотень  молодих  дерев,  а  на  зароблені  кошти  придбали  для  тебе  ось  цей  мобільний  сюрприз.
–  А  як  же  ви  дізналися  за  мене?  –  розгублено  запитав  Олесь.
–  Дуже  просто!  –  защебетала  Моніка,  тільки  й  чекаючи  свого  часу.  –  Про  тебе  нам  повідомило  скаутське  керівництво  штату,  а  з  ними  спілкувався  хтось  із  провідників  твого  «Пласту».
–  Разом  ми  велика  сила!  –  нарешті  дочекався  своєї  нагоди  знову  долучитися  до  розмови  і  Стівен.  –  Там,  у  пам‘яті  телефону,  уже  є  наші  номери.  Моніка  постаралася.  Телефонуй  у  будь-який  час,  а  ми  ще  тебе  провідаємо  і  не  раз,  –  весело  посміхнувся  він  на  прощання.
Після  того,  як  двері  палати  за  гостями  зачинилися,  Олесь  ще  довго  не  міг  прийти  до  тями.  Почуття  радощів  і  вдячності  переповнювали  його  груди.  Він  був  зворушений  не  тільки  увагою  українських  колег-пластунів  до  своєї  скромної  особи,  але  і  щирим  піклуванням  місцевих  скаутів.  Десь  тільки  за  пів  години  по  тому  хлопець  нарешті  розпакував  смартфона  і  набрав  номер  телефону,  який  він  знав  напам‘ять.
–  Ало.  Я  вас  уважно  слухаю,  –  почув  невдовзі  він  такий  знайомий  і  рідний  голос  своєї  бабусі.
Потім  були  батьки,  друзі-пластуни  і,  звичайно  ж,  Яся…  Він  навіть  не  помітив,  як  швидко  промайнув  час  і  у  палаті  виключилося  світло,  а  це  означало,  що  уже  потрібно  було  лягати  спати.

***
Друга  операція  теж  пройшла  успішно.  Олесь  мужньо,  як  і  личить  справжньому  пластуну,  зносив  тягар  лікувального  процесу  і  подальшої  реабілітації.  Зазвичай,  не  рідше  одного  разу  на  тиждень  хтось  із  місцевих  скаутів  відвідував  підлітка.  За  пару  місяців  у  нього  з‘явилося  багато  нових  друзів,  а  сам  він  настільки  підвищив  рівень  володіння  англійською  мовою,  що  майже  перестав  користуватися  послугами  перекладача.  Водночас  хлопець  научив  американських  колег  не  одному  десяткові  українських  слів,  а  привітання  «Слава  Україні!»  –  «Героям  слава!»  поступово  стало  візитівкою  їх  зустрічей.  Наприкінці  останнього  реабілітаційного  місяця  з  дозволу  лікаря  він  почав  пробувати  самостійно  підійматися  на  ноги,  але  це  у  хлопця  ще  не  дуже  виходило.
Якось  під  час  однієї  із  прогулянок  парком  клініки,  Олесь  звернув  увагу  на  чоловіка  вельми  статечного  віку  з  довгою  сивою  бородою  і  таким  же  волоссям  на  голові.  Спираючись  на  масивну  палицю,  той  повільно  рухався  кленовою  алеєю,  вздовж  якої  стояли  масивні  дерев‘яні  лави.  Ти  поглянь,  справжній  Гендальф  із  фільму  «Володар  кілець»,  –  майнула  думка  у  хлопця.  Несподівано  дідо  випустив  свого  ціпка,  схопившись  правою  рукою  за  серце,  зробив  кілька  непевних  кроків  і  прихилився  до  стовбура  найближчого  клена.  Постоявши  так  з  пів  хвилини,  старий  спробував  було  дотягтися  до  своєї  палиці,  що  залишилася  лежати  за  півтора  метра  на  краю  хідника,  але  те  намагання  успіху  не  мало.  Мабуть  йому  зле,  –  подумав  Олесь  і  негайно  метнувся  на  допомогу.
Підкотивши  візком  до  самого  краю  тротуару,  хлопець  вправно  підхопив  дідів  ціпок  чудернацької  форми  і  простягнув  його  власнику.
–  Велике  спасибі!  –  промовив  той  несподівано  чистою  українською.  –  Ви  мені  дуже  допомогли.
–  Ви…  Ви  що…  Ви  з  України?  –  у  Олеся  від  здивування  округлилися  очі.
–  Ні,  я  з  Ірландії  –  спокійно  відповів  невідомий.  –  Шон  Маклех,  письменник,  –  відрекомендувався  він.  –  А  як  звати  тебе,  щиросердний  юначе?
–  О…  Ол…  Олесем,  –  нарешті  вимовив  збентежено  хлопець.  –  Тоді  звідки  ви  так  гарно  знаєте  українську  мову?  –  одночасно  поцікавився  він,  поступово  опановуючи  собою.
–  О,  це  довга  історія,  юначе…  Але  я  можу  повідати  тобі  її,  коли  маєш  трішки  часу,  –  відповів  задумливо  Шон  і  поволі  почвалав  до  найближчої  лавиці,  спиною  відчуваючи,  як  візок  Олеся  їде  слідом.  –  Це  було  так  давно,  ще  напочатку  минулого  століття,  –  посміхнувся  він  у  свої  сиві,  з  легкою  позолотою,  вуса.
–  Чудово,  з  насолодою  послухаю  вашу  історію,  оскільки  за  три  з  половиною  місяці  я  уже  вельми  скучив  за  рідною  мовою,  –  охоче  погодився  Олесь.
–  Гаразд,  –  кинув  доброзичливо  старий,  зручно  вмощуючись  на  лаві.  –  Сам  я,  як  і  мої  батьки,  родом  зі  смарагдової  країни,  що  зветься  Ірландією  і  розташована  на  однойменному  острові,  що  півночі  Європи.  Можливо  тобі  доводилося  чути  про  таку  раніше?
–  Звичайно,  це  мені  відомо  зі  шкільної  програми  по  географії,  –  не  забарився  з  відповіддю  Олесь.  –  А  ще  я  читав,  що  частина  ірландських  земель  і  до  цього  часу  залишається  у  складі  Великої  Британії  під  назвою  «Північна  Ірландія».  Це  щось  на  кшталт  українського  Криму  у  складі  Росії  чи  окремих  районів  Донеччини  та  Луганщини  в  моїй  країні.
–  Саме  так,  а  ще  це  своєрідний  Нагірний  Карабах  у  Азербайджані  чи  Південна  Осетія  та  Абхазія  у  Грузії…  –  із  сумом  продовжив  дідуган.  –  Але  повернімося  до  моєї  історії.  Мій  тато  був  вояком  ІРА,  що  боролася  за  свободу  Ірландії,  колонізованої  Англією  приблизно  вісімсот  років  тому…
–  Вибачте,  а  що  означає  абревіатура  ІРА?  –  мимоволі  вихопилось  у  хлопця.
–  Це  Ірландська  республіканська  армія,  яка  ще  з  початку  минулого  століття  вела  активну  боротьбу  з  англійськими  поневолювачами  за  незалежність  моєї  батьківщини,  –  продовжував  Шон.  –  Наприкінці  1914  року,  у  одному  із  запеклих  боїв  із  урядовими  військами,  тато  загинув.  Мені  тоді  виповнилося  лише  рік,  а  тому  я  його  зовсім  не  пам‘ятаю…
–  Так  скільки  ж  тоді  вам  років  зараз?!  –  знову  не  втримався  Олесь,  поринувши  з  головою  у  вир  подій  столітньої  давнини.
–  А  ти  порахуй  сам,  –  посміхнувся  старий  Гендальф  і  продовжив  далі.  –  Твоєї  мови  мене  навчив  гувернер-українець,  який  до  того  приймав  участь  у  Першій  світовій  війні,  а  у  1922  році  попав  до  Ірландії  аж  із  Канади.  Моє  зацікавлення  українською  пояснюється  ще  й  тим,  що  згідно  давніх  ірландських  легенд  наші  предки  примандрували  на  Остів  Долі  з  берегів  Борисфену,  так  у  давнину  називали  ріку  Дніпро,  зі  старої  і  сивої  Скіфії  –  попередниці  Київської  Руси.  Тепер  тобі  зрозуміло,  звідки  я  знаю  твою  рідну  мову?  –  закінчив  свою  коротку,  але  від  того  не  менш  захоплюючу,  розповідь  старий  ірландець.
–  Так,  –  посміхнувся  Олесь.  –  А  чим  же  ви  увесь  цей  час  займались?  –  поцікавився  він.
–  За  своє  довге  життя  я  перепробував  багато  професій.  Після  отримання  освіти  був  моряком,  вантажником,  кухарем,  крамарем,  продавцем  пива,  вуличним  музикантом,  двірником,  вчителем  географії,  фермером,  водієм  велосипеда,  пожежником,  кондуктором,  журналістом,  газетярем,  проповідником  істини,  помічником  археолога,  шукачем  скарбів…
–  І  що,  знайшли  якийсь  скарб?  –  вкотре  не  зміг  утриматися  від  запитання  Олесь,  настільки  цікавою  була  розповідь  цього  майже  казкового  героя.
–  Так,  мені  поталанило.  Пам‘ятаєш  острів  Монте-Крісто  у  Олександра  Дюма?
–  Звісно,  хто  ж  не  читав  «Графа  Монте-Крісто»  цього  славетного  французького  письменника!  –  тепер  уже  підставно  втрутився  у  розповідь  Олесь.
–  У  свій  час  я  знайшов  власний  острів  скарбів  і,  назбиравши  трохи  грошенят  на  старість  років,  відпочиваю  тепер  від  трудів  праведних,  а  ще  займаюсь  літературною  творчістю.  Англійською,  мовою  цих  зайдів  англо-саксів,  які  досі  поневолюють  частину  моєї  країни,  мені  творити  не  личить.  Тому  у  свій  час  я  вирішив  писати  вірші  мовою  моїх  далеких  предків.  Крім  української  для  віршування  використовую  також  ірландську  мову  –  гелтахт.  Ось  така  моя  історія,  шановний  юначе,  –  завершив  свою  розповідь  Шон.
Після  цього  випадку  вони  майже  кожного  дня  зустрічалися  в  парку  і  по  кілька  годин  проводили  в  захоплюючих  бесідах.  Наслідком  такого  несподіваного  знайомства  стала  унікальна  дружба  двох  чоловіків,  двох  людських  світів.  Навряд  чи  багато  хто  на  земній  кулі  може  похвалитися  щирими  і  безкорисливими  стосунками  з  особою,  яка  має  різницю  у  віці  в  ціле  століття.  Перед  самим  від‘їздом  Олеся  Шон  ретельно  занотував  його  анкетні  дані  та  номер  телефону,  пообіцявши  хлопцеві  дзвонити  щомісяця.

***
У  день  від‘їзду  проводжати  Олеся  прийшло  уже  кілька  десятків  нових  друзів.  З  огляду  на  чисельність  такої  компанії,  церемонію  прощання  вирішили  зробити  в  парку  клінічного  містечка.  З  помітним  хвилюванням  підліток  слухав  теплі  побажання  та  доброзичливі  настанови  американських  друзів  і  стурбованими  очима  безуспішно  шукав  у  юрбі  непосидючу  Моніку.
–  А  чому  Моніка  не  прийшла?  –  зрештою  не  витримав  він  і  тихенько  запитав  у  Стіва.
–  Зачекай  трохи.  Скоро  про  все  дізнаєшся,  –  таємниче  посміхнувся  той.
Нарешті  всі  бажаючі  висловилися  і  гамір  дещо  затих,  а  тому  Джон  підняв  руку,  закликаючи  до  загальної  уваги.
–  Яким  би  приємним  не  було  спілкування  з  нашим  українським  побратимом,  але  воно  колись  все  ж  має  завершитися.  На  превеликий  жаль,  процес  реабілітації  у  Олеся  протікає  не  так  успішно,  як  би  всім  того  хотілося.  Наш  європейський  друг  ще  не  в  змозі  самостійно  піднятися  трапом  літака,  який  понесе  його  на  Батьківщину,  але  я  переконаний,  що  видужання  уже  не  за  горами,  –  звернувся  до  загалу  Джон,  розпочинаючи  завершальну  частину  зустрічі.  –  Тому  представники  скаутських  організацій  штату  Іллінойс  вирішили  по-своєму  вплинути  на  цей  процес,  настільки  це  можливо,  –  продовжив  він,  уже  безпосередньо  звертаючись  до  хлопця.  –  Скаутська  спільнота  Чикаго  при  підтримці  нашого  благодійного  фонду  підготувала  на  добру  згадку  прощальний  подарунок.  Він  неодмінно  стане  тобі  в  нагоді  аж  до  завершення  реабілітаційного  періоду,  –  чоловік  знову  підняв  догори  праву  руку  і  тричі  голосно  луснув  великим  і  середнім  пальцями.
Мов  би  за  помахом  чарівної  палички,  із-за  рогу  ближньої  будівлі  з‘явилася  Моніка.  Вона  швидко  наближалася  до  гурту,  сидячи  в  суперовому  інвалідному  електровізку,  що  був  схожим  на  спорткар  останньої  моделі  як  за  зовнішнім  виглядом,  так  і  за  його  вартістю.  Діти  розступилися  і  дівчина  швидко  дісталась  Олеся.
–  Це  тобі  від  усіх  нас,  –  вставши  з  крісла,  звернулась  вона  до  хлопця,  мило  усміхаючись.  –  На  ньому  ти  легко  зможеш  навіть  подорожувати.
Останні  слова  дівчини  потонули  в  бурхливих  оплесках  і  веселих  вигуках.  Цього  разу  Олесь  не  зміг  утриматися  від  зрадливої  сльози  вдячності  і  дещо  схилив  голову,  намагаючись  приховати  свої  емоції.  Коли  загальне  піднесення  трохи  стихло,  Джон  разом  зі  Стівом  допомогли  пластуну  пересісти  з  лікарняного  візка  до  щойно  подарованого  і  той  під  шалені  аплодисменти  зробив  почесне  коло  навкруг  гамірливої  юрби.  Тоді  ще  ніхто  не  знав,  що  цей  подарунок  відіграє  у  подальшому  житті  Олеся  далеко  не  останню  роль.

***
Коли  Олесь  на  своєму  новому  візку  під‘їхав  до  кінця  черги,  що  вела  до  стійки  реєстрації  пасажирів  у  аеропорту  О‘Хара,  він  відчув  ніжний  дотик  чиїхось  рук,  які  затулили  хлопцеві  очі  ззаду.
–  Моніка,  –  тихо,  але  впевнено,  промовив  він.
Миттєво  розвернувши  свій  спецболід  на  сто  вісімдесят  градусів,  Олесь  побачив  усміхнене  обличчя  скаутки.  Поряд  із  нею  стояв  не  менш  веселий  Стівен.
–  Ми  все-таки  вирішили  особисто  провести  тебе  до  летовища,  –  лагідно  промовила  Моніка  і  лукаво  зиркнула  на  Стіва.  –  А  це  тобі  талісман,  –  дівчина  вправно  приколола  на  груди  Олесевого  однострою  особливу  відзнаку  американських  скаутів,  на  якій  англійською  було  написано  «За  мужність».  –  Це  його  нагорода,  вона  приносить  удачу!  –  урочисто  виголосила  вона  і  знову  поглянула  на  товариша-скаута,  але  уже  із  повагою  і  навіть  захопленням.
–  А  як  же…  –  почав  було  Олесь,  ніяково  дивлячись  на  друга.
–  Не  переймайся,  я  собі  ще  виборю!  –  поплескав  той  Олеся  по  плечу  і  на  його  обличчі  засяяла  така  щира  посмішка,  що  зняла  будь-які  сумніви  та  заперечення.
–  Велике  спасибі  вам,  друзі!  –  захоплено  промовив  Олесь  і  всі  троє  міцно  обнялися.
–  Пора,  твоя  черга,  –  тихо  мовив  представник  клініки,  який  супроводжував  Олеся,  і  хлопець  з  певним  сумом  спрямував  свій  візок  до  стійки  реєстрації  пасажирів.
Вдома  його  уже  з  нетерпінням  чекали  старі  друзі  і  рідня.  Чекали  нові  зустрічі,  пригоди  і  сюрпризи.

[i]*  Вітаю.  Як  твої  справи?[/i]

27  –  29  червня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2021

Сито

Ану  просієм  через  сито
усі  тривоги  і  жалі,
коханням  сплатим  долі  мито
та  ще  й  відсотки  чималі…

Ану  пропустимо  стосунки
крізь  решето  пустих  утрат
і  трунку  вищого  ґатунку
позаздрять  Гете  і  Сократ.

Зерно  відділим  од  полови,
а  мед  залишимо  бджолі,
пусте  базікання  від  слова  –
хай  навіть  ти  сама  Джолі.

Ще  хіть  відсієм  од  любові,
від  перелюбу  дикий  блуд
і  стануть  почуття  готові
пройти  через  небесний  суд!

24.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2021

Подаруй мені крила

Мости  розведено  укотре,
а  ми  на  різних  берегах…
І  знов  стоїть  питання  гостро,
і  доля  знову  на  вагах…

А  міг  би  світ  мій  стати  нашим?
Напевно  міг,  але  не  став…
Чому  спили  гіркої  чаші
мої  вуста,  твої  вуста?

Вони,  на  жаль,  усе  мовчали,
тепер  не  знають,  що  казать,
бо  невимовної  печалі
на  них  лежить  гірка  печать…

Мости  розведено  сьогодні…
Навіщо  ти  їх  розвела?
Щоб  подолати  ту  безодню  –
мені  потрібні  два  крила.

23.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2021

+Чи буде

Кому  потрібні  ці  табу,
червоні  лінії  і  вето?
Постійні  виверти,  секрети
нову  спотворюють  добу…

В  житті  я  спробую  усе,
щоб  перед  вічності  порогом
без  жалю  стрінутися  з  богом
і  долі  завершить  есе…

Щоб  не  тужити  уві  сні
і  не  картатися  ночами
смакуючи  вино  печалі,
що  згасла  молодість  як  сніг.

Життя  –  шалена  боротьба
за  щось,  із  кимось  і  собою
як  в  ополонку  з  головою.
Чи  буде  та  нова  доба…

19  –  21  червня  2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2021

Орлуші

Уроки  Донбасу  і  ваші  в  Криму
наочно  доводять  до  суті  –
московську  забув  би  я  лише  тому,
що  нею  кувікає  Путін.

09.06.21

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2021

Оберіг

Погожого  суботнього  дня  Олесь  сидів  на  лавці  у  Європейському  сквері.  Зазвичай  початок  жовтня  на  півдні  України  досить  теплий  і  сьогодні  погода  також  була  вельми  комфортною.  Із-за  кулястих  хмарин  час  від  часу  пробивалися  лагідні  промені  осіннього  сонця.  Перше  жовте  листя  тихо  кружляло  в  повітрі,  вкриваючи  хідники  і  газони  золотисто-багряним  покривалом.
У  хорошу  погоду,  доки  бабуся  готувала  їсти  та  порядкувала  в  квартирі,  десятилітній  Олесь  по  кілька  годин  проводив  на  садовій  лавці  під  крислатим  каштаном.  Читав  книжки,  слухав  музику,  дивився,  як  навколо  гуляють  перехожі,  граються  діти,  на  спортивному  майданчику  тренуються  спортсмени-аматори.
Змалечку  хлопець  страждав  на  рідкісну  патологію  суглобів.  З  часом  хвороба  тільки  ускладнювалася  і  кілька  років  тому  прикувала  його  таки  до  інвалідного  візка.  Олесеві  терміново  була  потрібна  складна  і  дорога  хірургічна  операція  в  умовах  спеціалізованої  закордонної  клініки,  але  його  батькам  ніяк  не  вдавалося  зібрати  необхідну  суму.  Тому  цієї  весни  обоє  вирушили  на  заробітки  до  Європи,  а  він  залишився  вдома  удвох  з  бабусею.
Майже  кожного  дня  бабуся  вивозила  Олеся  до  скверу,  розташованого  прямо  під  вікнами  їх  багатоповерхівки.  Допомігши  онуку  сісти  на  лавку,  вона  залишала  візок  за  її  спинкою,  а  сама  поверталася  поратися  по  господарству.  Хоча  їхня  квартира  і  знаходилася  на  першому  поверсі,  але  старенькій  було  нелегко  туди-сюди  качати  ту  незручну  і  тяжку  колісницю  зразка  минулого  тисячоліття.
Несподівано  увагу  Олеся  привернула  невелика  група  дітлахів  на  чолі  з  молодою,  симпатичною  жінкою.  На  фоні  інших  відвідувачів  парку  ця  ватага  виділялась  своєю  злагодженістю  та  незвичайною  формою.  Бачити  раніше  таку  йому  не  доводилося.  Хлопці  були  одягнені  у  брунатні  штани,  а  дівчата  –  у  такого  ж  кольору  спідниці.  Їх  пісочно-вохристі  сорочки  прикрашали  якісь  різнокольорові  емблеми  та  відзнаки,  а  довершували  вбрання  яскраві  марулові  самов‘язи.
–  От  би  і  мені  таку  форму!  –  раптом  промайнула  думка  у  Олеся,  але  його  очі  мимоволі  опустилися  донизу  і  він  сумливо  подивився  на  свої  ноги.  Останні  кілька  років  їх  йому  заміняли  колеса  інвалідного  візка.
Тим  часом  група  дітей  в  одностроях  енергійно  заполонила  спортивний  майданчик.  По  команді  жінки  дітлахи  хутко  стали  у  дві  шеренги  і  під  її  орудою  почали  виконувати  нехитрі  фізичні  вправи.  Один,  два,  три  –  ритмічно  лунав  її  приємний  голос.  Невдовзі  компанія  поділилася  на  дві  команди  і  стала  гратися  у  м‘яча,  якого  провідниця  дістала  зі  свого  наплічника.  Хлопці,  яких  було  менше  половини,  намагалися  забрати  у  дівчат  барвисту  шкіряну  кулю  і,  коли  це  їм  удавалось,  все  повторювалося  навпаки.  Олесь  із  цікавістю  спостерігав  за  тією  жвавою  грою.  Очі  підлітка  пломеніли  захопленням  і  навіть  заздрістю,  так  йому  хотілося  опинитися  серед  цієї  веселої  юрби  своїх  однолітків.
У  розпалі  гри  м‘яч  випадково  ковзнув  по  руці  одного  із  гравців  і  стрімко  відлетів  убік,  підкотившись  прямо  до  ніг  Олеся.
–  Кидай  мерщій  його  сюди!  –  гукнув  хтось  із  ватаги,  але  хлопець  лише  мовчки  нахилив  голову.  Тоді  одна  з  дівчат  підбігла  до  лави,  підняла  м‘яча  і  жбурнула  його  своїм  друзям.
–  Як  тебе  звати?  –  поцікавилася  вона,  переводячи  дух.
–  Олесем,  –  тихо  відповів  хлопчина.
–  А  мене  Маринкою,  –  посміхнулася  дівчинка.  Гайда  з  нами  грати  у  м‘яча,  –  запропонувала  вона.
–  Я  не  можу,  –  сумно  промовив  Олесь  і  його  очі  мимоволі  дещо  зволожились.
–  Батьки  не  дозволяють  водитися  з  чужими?  –  поцікавилася  Маринка  і  знову  щира  посмішка  осяяла  її  дівоче  лице  з  хитро  примруженими  очима.
–  Ні,  –  ще  більше  знітився  Олесь.  –  Просто  не  можу…  Не  можу  ходити,  –  закінчив  він,  глибоко  зітхнувши.
–  Упав  з  велосипеда  чи  захворів?  –  не  відставало  допитливе  дівча.
–  Це  у  мене  від  народження…  Якась  рідкісна  патологія  суглобів,  –  неохоче  зізнався  хлопець,  зовсім  опустивши  голову  і  уже  не  бачачи,  як  Маринка  раптом  метнулася  до  своєї  компанії  і  стала  збуджено  щось  розповідати  друзям,  активно  жестикулюючи  руками.
Як  не  старався  Олесь  опанувати  собою,  кілька  зрадливих  сльозин  все-таки  бризнули  з  під  його  повік,  покотилися  по  блідих  щоках  і  окропили  поли  демісезонної  куртки.  Із  внутрішньої  кишені  він  тут  же  дістав  невелику  хустинку  і  поквапом  звільнив  свої  очі  та  ніс  від  залишків  несподіваної  вологи,  намагаючись  це  робити  максимально  непомітно,  особливо  для  дітей  у  незвичній  формі.
За  кілька  хвилин  вся  компанія  перемістилася  під  крону  каштана.
–  Моє  ім‘я  Ганна,  а  пластуни  називають  мене  просто  Ганею,  –  чемно  привітавшись,  промовила  жінка.  –  Ти  щось  чув  про  пластунів?  –  запитала  привітно  вона.
–  Ні,  –  хитнув  головою  Олесь.
–  А  хочеш  дізнатися?  –  втрутився  в  розмову  один  із  хлопчаків,  який  назвався  Максимком.
–  Так,  –  уже  впевненіше  відповів  Олесь.
–  «Пласт»  –  це  українська  національна  скаутська  організація.  Він  був  створений  у  Львові  ще  на  початку  минулого  століття,  невдовзі  після  заснування  у  далекому  1907  році  Робертом  Бейден-Пауелом  міжнародного  скаутського  руху,  –  продовжила  Ганя.
–  У  нас  є  друзі  по  всій  країні  і  навіть  за  кордоном,  –  пристала  до  розмови  невисока  дівчинка  з  чудернацькою  зачіскою  у  вигляді  трьох  невеликих  хвостиків,  що  стирчали  у  різні  боки.  Її  руде  волосся  майже  зливалося  з  осіннім  листям.  Та  й  ім‘я  у  пластунки  виявилося  не  менш  кумедним  –  Яся.  Раніше  такого  імені  Олесю  чути  не  доводилося.
–  У  Миколаєві  також  є  пластуни  і  наш  осередок  входить  до  складу  всеукраїнської  організації!  –  з  неприхованою  гордістю  раптом  заявив  найменший  за  віком  хлопчак,  що  назвався  Михайликом.
–  А  чим  ви  займаєтеся?  –  в  свою  чергу  поцікавився  Олесь.
–  Ой,  та  чим  ми  тільки  й  не  займаємося!  –  защебетала  висока  дівчинка  з  довгими  темними  косами,  яка  лише  і  чекала  нагоди,  щоб  долучитися  до  бесіди.  –  Збираємося  на  сходини,  спілкуємося,  вивчаємо  історію  рідного  краю  і  пластунського  руху,  ходимо  на  екскурсії  і  в  походи,  граємося  у  різні  цікаві  ігри,  палимо  ватру,  співаємо  пісень…  –  сипала  як  горохом  Настя.
–  А  що  таке  ватра?  –  вихопилося  здивовано  у  Олеся.
–  Ватра  –  це  таке  вогнище,  багаття,  по-місцевому  костер,  –  нарешті  приєднався  до  розмови  і  огрядний  на  вигляд  хлопак,  якого  друзі  називали  Данилком.
Бесіда  так  захопила  всіх,  що  Ганя  спохватилася  лише  після  сигналу  таймера  свого  телефону.
–  А  ти  не  хочеш  завтра  скласти  нам  компанію?  Ми  збираємося  на  центральну  площу,  до  фонтанів,  –  раптом  звернулася  вона  до  Олеся.
Від  такої  несподіванки  той  навіть  розгубився  і  тільки  збентежено  дивився  то  на  Ганю,  то  на  дітей,  то  на  свої  ноги.
–  Гаразд,  –  озвалася  жінка,  щоб  якось  вийти  зі  скрутної  ситуації,  не  в  останній  мірі  спровокованої  її  неочікуваним  запитанням,  –  завтра  ми  підійдемо  у  цей  же  час.  Порадься  з  дорослими  і,  якщо  надумаєш,  візьмемо  тебе  з  собою.  Правда  діти?
Так!  Звичайно.  Оце  здорово!  –  посипалось  звідусюди,  після  чого  пластуни  дружно  попрощалися  з  Олесем  і  організовано  пішли  вулицею  у  напрямку  центру  міста.
Вечірні  перемовини  хлопця  з  бабусею  вилились  у  справжню  дискусію.  Спочатку  вона  категорично  була  проти.  Внукові  довелося  довго  розповідати  про  деталі  зустрічі,  про  пластунів,  про  їх  керівничку.  Зрештою  бабуся  дещо  пом‘якшала  і  заявила,  що  завтра  сама  погляне  на  незнайомців  і  вирішить,  як  бути  далі.
Весь  вечір  Олесь  роздумував  про  свою  майбутню  зустріч  з  новими  знайомими,  про  подорож  до  фонтанів  і  про  кумедну  Ясю,  яка  йому  сподобалася  найбільше.

*  *  *
Наступного  дня  стояла  тепла  безвітряна  погода.  Мабуть  осінь  вирішила  порадувати  містян.  На  небі  –  ні  хмариночки.  Яскраве  осіннє  сонце  щедро  дарувало  приємне  тепло.  Настала  казкова  пора  бабиного  літа.  Перехожі  були  одягнені  незвично  легко.  Траплялися  навіть  сміливці  у  одних  лише  цупких  кофтинах  чи  баєвих  сорочках.
Викотивши  візок  з  Олесем  на  вулицю,  бабуся  залишилася  поряд  у  очікуванні  нових  знайомих  онука.  Ті  не  примусили  на  себе  довго  чекати  і  рівно  об  одинадцятій  гамірливою  юрбою,  яка  зовні  виділялася  серед  перехожих,  показалися  із-за  рогу.  Підійшовши  і  дружно  привітавшись  таким  незвичним  для  південного  міста  «Слава  Україні!»,  вони  щільним  кільцем  обступили  бабусю  з  онуком.  Кількахвилинні  перемовини  не  залишили  у  старенької  жодних  сумнівів  щодо  щирості  та  серйозності  намірів  пластунів.  Особливо  їй  сподобалася  Ганя,  яка  була  осереддям  компанії,  її  рушійною  силою.  Своєю  доброзичливістю  та  комунікабельністю  вона  просто  підкорила  опікунку  і  та  зі  спокійним  серцем  відпустила  внука  на  прогулянку  з  його  новими  друзями.
Візок  Олеся  пластуни  котили  по  черзі.  Спочатку  це  були  Максимко  з  Михайликом.  Потім  естафету  перехопили  Яся  з  Настею.  Невдовзі  їх  змінила  Маринка,  якій  допомагала  Ганя.  Весь  час,  діти  ділилися  враженнями,  жартували,  весело  сміялися.  Коли  попереду  показалась  центральна  площа,  за  справу  взявся  міцний  Данилко.  Побачивши  фонтани,  той  разом  з  Олесем  так  прискорився,  що  решті  дітей  довелося  бігти  за  ними.
–  Обережно,  Данилку!  –  закричала  Ганя  і  теж  подалася  слідом.
Олесь  був  просто  у  захваті  від  такої  швидкої  їзди,  від  фонтанів,  які  бачив  уперше,  від  його  нових  друзів.  Емоції  зашкалювали.  Спілкування  з  пластунами  захопило  хлопця  настільки,  що  на  деякий  час  він  навіть  забув  про  свій  інвалідний  візок.  Так,  непомітно  для  всіх,  обумовлений  з  бабусею  час  закінчився  і  Ганя  дала  команду  про  збір.
–  Давайте  погуляємо  ще!  –  благально  подивився  на  провідницю  Олесь  і  його  підтримали  інші  діти.
–  Обов‘язково  ще  погуляємо.  Іншого  разу,  –  доброзичливо,  але  досить  рішуче,  мовила  Ганя.  –  Тепер  ми  будемо  тебе  відвідувати  регулярно.  Правда  діти?  –  продовжувала  вона  впевнено.
Так.  Правда.  Звичайно!  –  залунало  звідусіль  і  компанія  організовано  рушила  у  зворотному  напрямку,  де  у  сквері  на  них  уже  з  нетерпінням  чекала  бабуся.  Побачивши  дітей  і  свого  внука,  на  обличчі  якого  сяяла  щаслива  посмішка,  вона  і  сама  полегшено  усміхнулася.
–  Щиро  вам  дякую!  –  звернулася  старенька  до  Гані  та  дітей.  –  Приходьте  ще!  Наступного  разу  я  вас  свіжими  пиріжками  пригощу.  З  яблуками  і  гарбузом,  –  вдячно  запрошувала  вона.
Провівши,  Олеся  з  бабусею  до  самого  під‘їзду  і  закотивши  візок  прямо  до  квартири,  пластуни  весело  почимчикували  далі.  На  них  уже  чекала  обласна  дитяча  бібліотека,  куди  вони  кожної  неділі  полюбляли  заходити  за  різними  цікавинками.

*  *  *
Такі  візити  стали  систематичними.  Пластуни,  чисельність  осередку  яких  за  останні  пів  року  збільшилася  майже  вдвічі,  взяли  собі  за  правило  не  рідше  двох  разів  на  місяць  провідувати  Олеся  та  його  бабусю.  Весною  вони  всі  разом  здійснили  мандрівку  до  місцевого  зоопарку,  який  мав  славу  кращого  у  країні.  І  дійсно,  ці  спільні  відвідини  із  захопливим  катаннями  на  конях,  смачним  морозивом  та  кумедними  мавпочками  додали  адреналіну  і  запам‘яталися  надовго  всім.
А  рівно  через  рік  потому  відбулася  незабутня  поїздка  до  Матвіївського  лісу,  де  пластуни  разом  із  Олесем  та  його  бабусею  збирали  гриби,  палили  ватру,  варили  смачний  козацький  куліш,  співали  своїх  улюблених  пісень.  Та  головною  подією  цієї  подорожі  стало  дещо  інше.
Перед  поверненням  додому  по  команді  Гані  пластуни  вишикувалися  біля  багаття  в  шеренгу  і  під  звуки  гімну  України  провідниця  урочисто  оголосила  про  прийняття  Олеся  у  свої  ряди  і  вручила  справжню  пластунську  форму,  а  Яся  сама  пов‘язала  йому  на  шиї  маруловий  галстук.
–  Це  оберіг,  від  мене  особисто.  Учора  увечері  я  зшила  його  спеціально  для  тебе,  –  прошепотіла  вона  ледве  чутного  на  вухо  пластуну-новобранцю.
Від  тих  урочистостей  хлопець  був  просто  у  захваті.  Йому  бракувало  необхідних  слів,  щоб  висловити  друзям  усю  свою  вдячність,  а  щаслива  бабуся  лише  тихенько  заплакала.
Та  і  на  цьому  приємні  несподіванки  не  закінчилися.  Коли  відлунали  привітання  і  побажання,  дещо  уляглися  радощі  прийому,  увагу  молодих  пластунів  привернув  високий,  стрункий  чоловік  у  пластовій  формі  з  нашивками  вищого  рангу,  який  несподівано  з‘явився  невідомо  звідки.  За  командою  Гані  вони  знову  вишикувалися  в  шеренгу  і  та  доповіла  незнайомцеві  про  прийняття  Олеся  до  лав  пласту,  а  потім  представила  присутнім  провідника  Андрія,  керівника  крайового  проводу.
–  Радий  вітати  юних  пластунів  Миколаївщини,  а  Олеся  також  поздоровити  зі  вступом  до  нашої  скаутської  спільноти,  –  звернувся  він  до  присутніх  твердим,  але  доброзичливим,  голосом.  –  Повертаючись  із  наради  керівників  південного  регіону,  я  вирішив  особисто  поспілкуватися  з  вами,  а  також  повідомити  важливу  новину,  –  продовжував  він.  –  Зокрема,  мені  приємно  сповістити,  що  пластунському  братству  всієї  країни  за  допомогою  інших  благодійних  організацій  та  багатьох  небайдужих  громадян,  удалося  зібрати  необхідні  кошти  для  лікування  Олеся.  Більш  за  те,  за  сприяння  наших  американських  побратимів,  з  керівництвом  спеціалізованої  клініки  досягнуто  домовленості  про  проведення  йому  в  найближчий  час  хірургічної  операції.  Лікування  буде  здійснюватися  кращими  фахівцями  медичного  закладу.  Я  привіз  відповідний  сертифікат,  який  зараз  хочу  вручити  нашому  товаришеві.
У  цілковитій  тиші  Андрій  підійшов  до  збентеженого  Олеся,  потис  тому  руку  і  віддав  хлопцеві  невеликого  кольорового  аркуша  цупкого  паперу.  Тільки  через  кілька  секунд  лісова  галявина  вибухнула  феєрверком  радісних  емоцій.  Прийшовши  до  тями  від  такої  несподіваної  звістки,  діти  стали  кричати  «ура»,  енергійно  підстрибувати  і  веселим  хороводом  кружляти  навколо  Олеся.  Обличчя  хлопця  прикрашала  відкрита  дитяча  посмішка,  по  якій  текли  сльози  радості,  вдячності  і  надії.

*  *  *
–  Тримайся,  подумки  ми  всі  з  тобою,  –  міцно  обнявши  Олеся  за  шию  і  поцілувавши  у  щоку,  щиро  сказала  Яся,  коли  за  два  тижні  миколаївські  пластуни  в  міському  аеропорту  проводжали  хлопця  за  океан.
–  Не  турбуйся,  у  Києві,  а  потім  і  Чикаго,  прямо  біля  трапа  літака  тебе  зустрічатимуть  представники  клініки.  Все  буде  добре,  –  запевнила  хлопця  Ганя.  –  Ми  ще  пошпацируємо  разом!  –  посміхнулася  провідниця  і  всі  діти  підтримали  її  дружними  оплесками.
Уже  сидячи  в  салоні  біля  ілюмінатора,  Олесь  очима,  повними  щасливих  сліз,  спостерігав,  як  його  побратими-пластуни  з  оглядового  майданчика  будівлі  аеровокзалу  завзято  махали  йому  на  прощання,  бажаючи  щасливої  дороги.  Поміж  дитячої  юрби  стояла  і  його  бабуся.  Сльози  радості  і  вдячності  самі  собою  текли  у  старенької  нескінченним  потоком.
Усе  буде  добре!  –  впевнено  подумав  Олесь,  стискаючи  рукою  кінці  свого  марулового  оберега,  коли  шасі  авіалайнера  відірвалися  від  злітної  смуги  аеродрому.

02.06.2021

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915645
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2021