| Сторінки (1/52): | « | 1 | » |
у мене лишилась заварка й малюнки її на стіні,
книги в наплічнику, духмяне мило у ванній кімнаті.
вона швидко спакувала речі й покинула мене навесні,
як військо, яке відступаючи, відводить танки й гармати
з яких мене розстріляли впритул, проїхалися по тілу,
лишивши по собі рубці на серці, пустки від розірваних снарядів.
я рік тому зустрів її, холодну, гірку, вдягнену не по сезону
у переході, де вона співала пісні про кохання і зраду,
захлинаючись словами і, здається, намагалася не зірватися, вижити.
я ніколи не запитував хто вона, звідки має заряджений револьвер,
що означає фарба під її шкірою, кому вона молиться, засинаючи.
все, що я міг – зупиняти кров на її зап'ястях, охороняти сни, відлякувати химер
із минулого, які крізь них проривалися.
жінко, без імені, з різними паспортами, зі шрамами на ключиці.
жінко, здатна з легкістю десять з десяти в тирі вибити.
жінко, з ціанідом на вустах, із клеймом відступниці.
куди мені бігти, як без тебе тепер, янголе, вижити?
у мене лишилися спогади і рубці,
перстень на вказівому, перекуплений у торговців зі сходу,
духмяне мило у ванній.
господи, дай мені сил не намилити ним мотузку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2019
когда твой голос по телу разносится, точно гром,
разбегаются мысли о жизни и смерти, любви и забытой неге,
и дождливый ноябрь вязким сумраком протекает в мой дом,
запеленывает глаза, ловит меня на вдохе
ты, минуя дверной проем, подходишь, садишься на край кровати.
гладишь, целуешь, шепчешь слова (очень много слов, невпопад, некстати).
но когда твои речи подходят к краю —
молча ложишься рядом.
(сердцебиение эхом в висках).
я выдыхаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823416
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 30.01.2019
Кожного ранку над обрієм сходить сонце.
Його промені змінюють світло нічних канонад.
Кожної весни чоловіки сіють просо,
Кожної осені жінки збирають для вина виноград.
Зимою чоловіки їдуть на заробітки до Польщі або Литви.
Жінки щоночі читають навколішки молитви.
Янголи досі не зжалились над їх каяттям.
Зрештою, смерть завжди існує поряд з життям.
Ябки звідси можна було тікати - я б утекла.
Весна приносить багато води, надію і трохи тепла.
Під гасла блазнів, під шум і гам,
Я б бігла, якби вони не стріляли услід по ногам.
Цього міста не існує на картах і не існує узагалі.
Сюди ніколи не прибували літаки або кораблі.
Тут мало учених, у школах немає стін,
Зате багато військових і воєнних частин.
Тут надто мало сонця і надто багато тепла.
Тут всохла кожна ріка, що колись текла.
Тут плавлять хрести на стилети і навпаки.
Якщо ти впадеш - ніхто не подасть руки.
Із міста, де цінніший за золото кожен подих,
Де думати інакше,чи думати взагалі- подвиг.
Із міста, де кожен святий в минулому хуліган,
Я б бігла, якби вони не стріляли услід по ногам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728623
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.04.2017
Давай, випливи з глибини.
Скидай минулі гріхи, мов непотрібний баласт.
Вода змиє усе.
Вода знає усе.
Ти ж бо не перший тут водолаз.
Той, хто пірнув сюди хоча б раз,
Точно знає як з-під шкіри з'являються зябра,
Щоб дихати,
Щоб пристосуватися,
Щоб не торкнутися дна ключицею.
Той, хто звідси хоч раз виринав,
Знає як боляче позбавлятися плавників,
Щоб стати знову людиною,
Щоб ходити щоранку на роботу,
Щоб ходити щовечора до бару ,
Щоб повертатися додому опівночі
І вранці знову вставати.
Той, хто тут плавав, вміє ховатися і полювати,
Щоби потім навчитися вірити і пробачати.
Той, хто хоч раз тут пішов на дно,
Бачив все, що забуто давно,
Щоби потім, воскреснувши, повернутись сюди.
Все почалося з води
Усе скінчится в воді.
І скільки триває життя
Течія нас несе і несе.
Вода знає усе.
Вода змиє усе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688062
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.09.2016
О Каю, Каю, мій білокурий хлопчику.
Де твоя Герда, Каю, де вона?
Стільки пролито сліз і вина,
Роки згубили адреси та імена.
Де твоя Герда, Каю, де вона?
Зими мають властивість приходити уночі.
Стукати у вікна і двері крихкими сніжинками.
І хребці їх тендітніші за кістки ключиці
Коханої, теплої й сонної жінки.
Рудоволоса, сонячна дівчинко, Гердо, Гердо.
Де ти залишила свого любого Кая?
Може, він все ще тебе чекає.
Може, він ще до тебе прийде.
Де загубила ти Кая, де?
Зими мають властивість йти на світанні.
Залишаючи по собі чорний сніг і води без ліку.
Вивчені напам'ять, натруджені й стомлені,
Як руки коханого чоловіка.
Скільки ще буде у Герди цих Каїв?
Скільки ще Герд собі Кай знайде?
Втім, він і досі її чекає.
Втім, вона й досі до нього йде.
Казка - це диво.Й моралі нема.
Пройде усе, за законом циклічності.
Лишиться тільки оця зима,
Як спільний знаменник чарівної вічності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2016
Скільки пройдено і скільки іще пройти?
Я пам'ятаю усі вокзали й усі порти.
Час - лише цифри на наших руках.
Вік не вимірюється в прожитих роках.
Всі важливі істини завжди прості.
Я знаю, що нас єднають хиткі мости.
Життя - це низка радощів й бід.
Любов - це те, на чому тримається цілий світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679562
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.07.2016
Липень засмагою липне до шкіри,
Трави вдягають з роси намисто.
Люди блукають пустелею міста.
Скільки їм ще стане віри?
Всі шляхи до розлуки ― завжди не ті.
Воїни ми і діти. Грішні ми і святі.
Сонце нас буде гріти скільки стане життя.
Липнуть до вуст липнем зігріті гарячі багряні вуста.
Тягнуться милі до самого серпня, час, як вода, витікає із пальців.
Добре торкатися поглядом серця. Де іще бачили кращих коханців?
Наші стосунки ― це наша справа. Кохання і зорі дарує липень.
Відсутність дощів породжує спрагу. Тіло до тіла у спеку липне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
Стільки морозу і стільки снігу не бачила жодна зима.
Стільки ніжності й стільки любові ні в кого, ніде нема.
Слово твоє - закон, тіло твоє - реліквія.
Ти моя мрія, мій страшний сон, моя секта, моя релігія.
Хочеш, я назавжди покину писати вірші,
Розсварюся з усіма духами й музами?
Хочеш, утихомирю вітри, розжену дощі?
Хочеш, над нам завжди гратиме музика?
Стільки сонця і стільки тепла не вмістить в себе жодна весна.
Стільки води витекло із життя, що можна пливти без човна і весла.
Лінії на твоєму тілі, губах та в імені.Вилиці, гостріші за лезо і такі вигини.
Спогади вперто не відступаються.Спробуй вижени.
Хочеш, я припиню шукати тиші і спокою?
Спалю всі книги, фотографії, спогади.
Хочеш, стану сухою травою, або стану стіною?
Байдуже ким і на скільки.Аби лише тільки з тобою.
Стільки злив і стільки зірок не збирало ще жодне літо.
Стільки спогадів і думок перетекло до мозку і вилилось в лімфу.
Колись один автор напише роман.Про наші палкі душі і гарячі тіла,
Про щастя, про музику, про те як вірив і як берегла.
Хочеш, буду твоїм оберегом від демонів, гадів, зла?
Захищатиму, яка б там біда не з'явилась чи не приповзла.
Хочеш, стань моїм амулетом із самого дна ріки.
Тільки прошу будь зі мною воістину й навіки.
Стільки бруду і стільки пожовклого листя не приносила жодна осінь.
Стільки вірності під листям гниє без потреби - ніхто не просить.
Хмари у сонному небі рухаються по колу. Наші тіла в такт.
В кімнаті годинник нервово рахує останні хвилини любові: тік-так.
Хочеш, я зникну назавжди з твого життя?
І ніколи.Чуєш?Ніколи не попрошу каяття.
Хочеш, я залишусь з тобою і до кінця?
Без всіляких штампів, фати, костюму, кільця?
Стільки морозу і стільки снігу не бачила жодна зима.
Стільки ніжності й стільки любові ні в кого, ніде нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2016
ти обожнюєш кожен ранок
прокидаєшся дуже рано
ти лікуєш застуду й рани
дотиком дотиком
ти любиш усе що мала
цілого всесвіту тобі мало
ти розганяєш дощі і хмари
дотиком дотиком
ти змушуєш кохати і ненавидіти
змушуєш молитися й вірити
змушуєш слухати й видіти
дотиком дотиком
ти знаєш усе на світі
засинаєш в суцвітті
ловиш сонце у сіті
дотиком дотиком
ти можеш землю всю освітити
можеш милувати і судити
ти можеш вбити і воскресити
дотиком дотиком
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665920
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.05.2016
Темряву ночі розвіє світанок.
Сонце сьогодні зійде рано.
І якщо наші зболені душі зібрати разом,
Уяви, якою великою буде рана.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665544
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.05.2016
Адреси на стінах будинків висічені.
Зоря сміються, над нами висячі.
Міста починаються не вокзалами й парками,
А історіями, коханням, цигарками.
Золото місяця істиний шлях освічує.
Холод по шкірі. Листя каштанів грає.
Може, таких спальних районів у світі тисячі,
Але тільки цей називатиму Раєм.
Тут вперше на роликах з друзями їздили,
Тут із балкону мама ще досі кличе нас їсти.
Тут радісні зустрічі і сумні прощання.
Давні друзі і найперше кохання.
Небо здавалось безмежним, дерева вищими.
Адреналін бив у пульсі
І хиткі імпульси
Породжували хмільне розуміння вічності.
Міста описують не музеї чи галереї.
Міста вимальовують, мов акварелі,
Силуети будинків у спальних районах,
Де у кожному місті почуваєшся вдома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663929
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2016
Хліб і тіло невидимі руки ламають.
Криваве вино окропляє рядно землі.
Гудуть поїзди, безупинно гармати стріляють.
Снують духи і душі в густій імлі.
Місто із сотней вождів і режимів.
Бачило стільки смертельних двобоїв,
Пережило не одну скривавлену зиму.
Гоїло рани, гартувало героїв.
І хто став би на захист, якщо не ти?
Хто ще так здатен вірити й берегти?
Хто крізь залізо і дим йде до мети?
Хто став би на захист, якщо не ти?
Тільки ти можеш воскресати, тільки ти
Можеш у бій за собою вести,
Дихати в морі, на суші плисти.
Тільки ти можеш воскресати, тільки ти.
І коли все погасне й скінчиться,
Як ти далі житимеш без свого меча?
Чи зможеш горіти й іскритися,
Не шкодуючи іншому свого плеча?
Чи зможеш позбутися своїх гріхів?
Чи зможеш річку вбрід перейти?
Чи зможеш вигнати демонів й духів?
Чи зможеш спалити усі мости?
Чи зможеш сам пережити цю зиму?
Чи зможеш не розчинитися в сірій юрбі?
Чи зможеш ти підкорити найвищу вершину?
Найвищу вершину в самому собі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663393
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.05.2016
Байдужість просочується крізь рани душі.
Холод по жилах. Особиста зона відчуження.
Краплі наповнюють сірі калюжі,
Розмиваючи силует відображення.
Зими проносяться снігами і алкоголем.
Весни приходять, як крапля дощу в пустелі.
Ти лежиш в ліжку, борючись з болем,
Втупивши погляд у лікарняну стелю.
Пізно просити вже каяття,
Пізно молитися , плакати чи кричати.
Тільки по смерті розумієш життя,
Тільки із хворим серцем здатен кохати.
І крізь біль він писав їй любовні листи,
Вкладав у конверт листівки й сушені квіти.
А вона не хотіла й не знала, що відповісти.
Вона розуміла: йому не жити.
І коли ця істина така гірка,
Навіщо ж терзати душу надією?
Краще не бачити ні рядка.
А він далі писав, надсилав і мріяв
Лиш би вона прийшла в одну із самотніх ночей.
Хоча б один раз. Хоч один. Останній.
Щоб він зміг потонути в безодні очей.
Щоби зігріти холодні вуста вустами.
І якщо по смерті існує життя,
І якщо поза болем існує щастя,
Він не даремне ловив її серцебиття
На зап'ястях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2016
Був день сірий, як дим, лютували вітри.
Болюче троянди врізалися в шкіру.
Я шукала сліди.Я просила: не йди.
Кожен день повторяла, як мантри:
Я чекаю. Я знаю.Я зберігаю віру.
Та пройшли вже роки, відгриміли дощі.
Ознайомся ж з кохання мого епілогом.
І можливо збагнеш,колись уночі,
Що не можна ламати людської душі.
Будь ти хоч тричі
Богом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2016
Звідки ти, чорна птахо, звідки ти?
Бачила інші зорі й чужі світи.
Марила сонцем, обганяла вітри.
Звідки ти, чорна птахо, звідки ти?
Розкажи, чорна птахо, розкажи мені.
Кого вночі кличеш, які бачиш сни?
Чому завжди повертаєшся з приходом весни?
Розкажи, чорна птахо, розкажи мені.
Лети, чорна птахо, пастки омини.
Розкажи їм усе, хай почують вони:
Гніздо твоє зникло в круговерті війни.
Лети, чорна птахо, пастки омини.
Кайдани на крилах своїх розірви.
Лети у лікарні, лети у церкви.
Дихай на суші, в воді пливи.
Тільки живи, чорна птахо, тільки живи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656996
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.04.2016
В середині липня у звичайній міській квартирі, де, відкривши кватирку, в кімнату вливається місячне сяйво, тіні перехожих і запах стомленого нічного міста,де повітряна свіжість і шум коліс, проникаючи крізь шкіру, пробирають до кісток, в завісі сигаретного диму сиділо двоє чоловіків.
─ Добре, що сьогодні таке ясне небо. Всі зорі, як на долоні. Гарно… ─ сказав Андрій,дивлячись у вікно стомленими карими очима. Його високе чоло останнім часом було нахмуреним, але на вустах з'явилася ледь помітна посмішка,а довгі пальці стискали тліючу цигарку. ─ Поглянь, вони, неначе посміхаються нам ─ жваво, з дитячим захватом вів далі Андрій. А тоді раптом замовк. Задумався про щось. І чим довше думав, тим помітніше згасали його очі, і тим більше з обличчя сходила посмішка.
─ Чуваче, що за соплі ти тут розвів? До тебе друг приїхав, якого ти півроку не бачив! ─ вигукнув Женя. Він мав руде волосся і завжди палаючі невідомими вогниками зелені очі. За будь-яких обставин Женя зберігав оптимізм і за це його любили друзі. ─ Ну чим ти заклопотаний? Все ж класно, а ти такий напружений! Що, твоя Аня тебе вже більше не розслабляє? ─ жартував Женя.
─ До речі, де вона?
─ Немає.
─ Ви що розбіглися?
─ Ні ─ відповів Андрій і відвернувся. Він не хотів,щоб друг бачив, як до його очей підступили сльози. Але Женя і так все зрозумів.
─ Вона... Вона... ─ обережно й невпевнено намагався запитати Женя. ─ Її більше немає серед живих?
─ Пропала безвісти.-сухо відповів Андрій.
─ Давно?
─ Пішов третій місяць....
─ Не побивайся ти так. Вона обов'язково знайдеться!
Хоча Женя й не дуже вірив у власні слова, бо три місяці це вже серйозний термін, але він щиро, всім серцем хотів розрадити друга.
─ Знаєш, Жека, колись ми стояли посеред двору на дачі, вночі... Так само дивилися на зорі і вона,жартуючи, мовила:
─ А правда я схожа он на ту, найяскравішу зірку?
І я відповів:
─ Кохана, ти для мене - всі сяючі зірки разом із планетами й галактиками. І вона засміялася так лунко, що, здавалося, всі зорі прокинулися і засяяли ще яскравіше. А потім уважно подивилася на мене й сказала:
─ Тоді, якщо раптом мене не буде з тобою поруч, ти просто подивися на нічне небо і побачиш, як тисячі зірок усміхаються для тебе.
Вона подарувала замість себе цілий всесвіт, а мені його мало....
─ Ти й досі так сильно її кохаєш?
─ Завжди. Вона навчила мене розуміти, дихати, кохати, вона навчила мене жити. В ніч перед її зникненням вона була зі мною. Цілу ніч ми насолоджувалися один одним. Вона тонула в моїх руках, виринала зі сну, намагалася рухатись зі мною в такт, стримувала викрики, вигиналася, знову поринала в сон і я знову її вихоплював. Наші тіла спліталися в єдине, розсипалися на частини й знову збиралися в ціле. Через відчинену кватирку в чорну тишу кімнати входило свіже повітря і ми його жадібно ковтали, розчинялися у темряві і знову швидко дихали. Потім вона лежала в мене на грудях. Я відчував її серцебиття, тихе дихання, відчував, як вона ледь здригалася від дотику пальців до шкіри, намагався роздивитись крізь темряву її втомлене й щасливе обличчя, поправляв її волосся. І ввесь цей момент видався мені найінтимнішим за все, що було до цього, за все, що було в моєму житті. І тішачись цією думкою, в голові раптом виникло тривожне питання:"А якби ми не зустрілися? Кому б вона віддавала свою наснагу, для кого сміялася б? І чиє дихання ловив би я? Кого б змушував здригатися в своїх руках?". А вона, ніби читаючи мої думки почала говорити :
─ Знаєш, я думаю, що існує якась невидима сила, яка зводить людей. Бо деякі зустрічі інакше як дивом не назвеш. А найголовніше, що сила ця може тільки зводити разом, а все решта уже в руках людей. Їм в серцях запалюють вогонь, а вони вже самі вирішують підтримувати полум'я, чи загасити його. І не так страшно, якщо полум'я гасне, гірше - коли воно байдуже тліє роками. В коханні не повинно бути компромісів. Або так, або ні. А знаєш, чому полум'я починає тліти?
─ Ні. ─ із посмішкою відповів я.
─ Воно починає тліти, через те, що, якби не старалася невидима сила, людям це непотрібно. Вони тліють багато років, аж поки полум'я врешті не згасне, а потім дивуються куди ж подівся вогонь. І тоді починаються судові процеси, сварки і з'ясування хто кому більше зіпсував життя. Ось кажуть, що коли люди починають зустрічатися, то ведуть себе як ідіоти. Але ж ні, вони просто щасливі. А як ідіоти вони себе ведуть, коли розлучаються.
─ Але ж цей вогонь може згаснути в кожному і в будь-який момент. ─ перебив її роздуми я.
─ Так. У кожному і в будь-який момент. Але зрештою це не так вже й страшно.
Я здивувався.
─ Не страшно?
─ Не забувай про невидиму силу. ─ усміхаючись , відповіла вона. ─ Найстрашніше, після всіх судових позовів, суперечок і розлучення, раптом зрозуміти, що твоє полум'я не погасло, а тліло, і тепер розгорається знову, але.... Вже нікому не потрібно його тепло і світло.
─ Гаразд, кохана. Вже четверта ранку, треба хоч трохи поспати, у тебе ж потяг о десятій.
─ Ага. ─ витягнувшись всім тілом відповіла вона. ─ Ненавиджу відрядження. А знаєш, що я подумала?
─ Що?
─ Добре було б десь там, у далекому майбутньому, зробити потяг експрес до самісіньких зірок. Я б обов'язково проїхалася ,побувала на місяці, подивилася на інші планети.
─ Спи вже, мрійнице.
Після цих слів вона притислася до мене і спокійно та безтурботно заснула,а в мене в той момент чомусь по всьому тілу пробіг холод.
Зранку я провів її до вокзалу й посадив на потяг. Чекав приїзду через тиждень, але вона не приїхала. Не з'явилася й через два. І ось вже третій місяць. Все, що в мене лишилося - це сміх зір і сяйво місяця. Й іноді я собі думаю, якщо дійсно існує сила, що зводить людей, то хай вона знайде її, поверне мені, знову зведе нас разом. Якщо ж її вогонь просто погас - я зрозумію, але якщо її більше немає, то хай згасну я.
Женя мовчав. В його голові плуталася купа думок, заглушаючи ввесь оптимізм. А згодом сказав:
─ Андрюха, вона повернеться, от побачиш. Ти ж віриш в силу?Вона не підведе.
Вони просиділи разом ще кілька годин. Потім Женя одягався, а Андрій викликав йому таксі. Іще хвилин з 15 стояли біля під’їзду , облиті місячним сяйвом, обіймалися, плескали один одного по спині, аж поки таксі не повезло Женю по вказаній адресі. Андрій ще постояв трохи, і тоді, коли почав шукати ключі, за його спиною з'явилося яскраве сяйво. Він обернувся і побачив силует, який наближався до нього. Андрій довго не міг розгледіти обличчя, а коли розгледів - оторопів:
─ Аня! Аня, це ти?
─ Ну звісно я. А ти що мене не чекав?
─ Звичайно чекав. Де ж ти була так довго?
─ Подорожувала… На потязі. Ну що ти застиг? Це справді я! Ходімо додому, я все розповім!
─ Зачекай, зачекай. ─ раптом схаменувся Андрій. ─ Я все зрозумів. Це сон, так? І зараз я прокинуся один, у своєму ліжку!
Він примружив очі й щосили вщипнув себе за руку, а коли розплющив... Побачив Анну перед собою, правда вже без яскравого сяйва. Невідомо звідки воно й взялося - чи від фар автомобіля, чи від місяця. Андрій невпевнено торкнувся її руки, а вона розсміялася, і , здавалося, всі зорі знову сміялися разом з нею.
То може в світі дійсно таки існує якась невидима сила, що зводить людей разом і змушує зорі сміятися...?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652997
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2016
- Відступаємо! Відступаємо!- прокричав хриплим голосом майор Кононенко.-Всі назад!
Ігор біг до укриття, забуваючи пригинатися від куль і обступати міни. Він і думати забув про війну, він бачив лише окоп, до якого потрібно добігти, добігти живим. Поранений в руку і дивом уцілілий він стрибнув в окоп, де сиділо чоловік 20 разом з майором.
- Повертаємося до розташування по черзі, невеликими групами - командував вцілілими і зляканими солдатами Кононенко. Він був досвідченим військовим, з першого дня на фронті. Сам високий, з темним густим волоссям та великими і сумними сірими очима. Завжди багато жартував, а втім був найзагадковішою постаттю в роті, ніколи не дивився в очі при розмові, говорив коротко і по справі, завжди читав якісь книги і щось писав, ніколи не боявся йти в бій, а про його минуле не знало навіть керівництво. Імені Кононенка не знав ніхто, завжди зверталися до нього "товариш майор", сам він жартував, що загубив ім'я в одному з перших боїв. А взагалі добрий був вояка, справжній такий чоловік.
- Тепер третя група. Швидше, швидше!
Ігор поповз долаючи тупий біль у руці, ковтаючи пил і землю, вириваючи зелену траву, здавалося, він повз не до місця дислокації, а до життя. Так. Він хотів жити!Банальне бажання на війні, але Ігор боявся, що це бажання може виявитися проявом боягузливості. З дитинства він мріяв бути героєм, а тепер боявся визнати, що йому страшно. Що може бути гірше за душевні переживання?Навіть смерть не така болюча.
Ось нарешті й видніють прапори штабу й палатка медчастини. Ігор підхопився на ноги й біг чимдуж до своїх однополчан. Він не думав про руку, він шукав Олега. Вони разом навчалися в школі, жили в сусідніх будинках, людини ріднішої за нього Ігор не мав. А втім Олега ніде не було. Він сподівався, що той повернеться в четвертій групі разом з майором,тому пішов на перев’язку до медчастини. Рана пекла, нила, не давала рухатись. Йому було дуже боляче, але думки були не про рану, а про ту четверту, останню групу. Коли ж повернулася решта солдат разом з Кононенком Олега серед них не було. Пізніше Ігорю передали записник Олега - все, що від нього лишилося. Ще ніколи йому не хотілося так кричати від злості, від розпачу, від безсилля. Рік на фронті здався мізерним, в порівнянні з одним днем, в який було втрачено частину життя.
Після того як всі перев’язали рани, порахували втрати і вшанували пам’ять загиблих прийшов час вечері. Солдати зібрались разом, не було серед них тільки Ігоря.
- Де рядовий Мельник?- суворо запитав мойор Кононенко.
-А він у лісі, сидить біля поваленого дерева. Ридає там. Як баба, чесне слово!-і в палатці залунав регіт.
- Відставити розмови!- крикнув Кононенко - Їжте, поки гаряче.
Ігор сидів на стовбурі поваленого дерева, тримаючи в руках записник Олега, по його щоках невпинно котилися cльози. Раптом за його спиною почувся хрускіт гілок. Він підскочив з місця і побачив Кононенка.
- Рядовий Мельник, чому не з’явилися на вечерю?
- Винен,товариш майор!- тільки й зміг видавити з себе Ігор.-Дозвольте йти?
- Почекай. Сядь.
Він сів, майор сів поруч. Вони кілька хвилин сиділи мовчки, а тоді Кононенко запитав:
- Це його записник?
- Так.- намагаючись стримувати сльози, відповів Ігор.
- Знаєш, хлопче, це війна і місця для сліз тут нема. Тут щодня помирають сотні людей. І все це фіксує суха статистика. Тільки цифри. Війна-це не романтика і не героїзм. Війна-це боляче,це страшно, це жахливо. Але вона завжди неминуча. Знаєш чому?
- Чому?
- Тому що люди не вміють чути. Не розмовляти чи домовлятися, а саме чути. Тому й намагаються достукатися залпами гармат, кулеметними чергами. Так гучніше, так почують. Тільки чомусь гарматами кричать політики, а вуха закладає у простих людей. Але добре те, що війни мають властивість не тільки починатися, але й закінчуватися. І ця рано чи пізно закінчиться. А переможців і програвших розсудить історія. Вона назве винних, назве героїв, і головне, вчергове підсумує, що війна-це погано.
- То чому ж ви пішли на війну, якщо це так погано?
- Я йшов не на війну, я тікав від свого життя.
- Тікали від життя?Невже воно було таким жахливим, що війна здалася найкращою альтернативою?
- Виходить, що так... Пообіцяй мені, що нікому не розповіси те, що я тобі cкажу.
- Слово честі!
- Я був політиком. Носив діловий костюм, краватку. Говорив гарматами і не вмів слухати, а тепер ось опинився з іншого боку барикад, на фронті.
- Що ж сталося?
- Переоцінка цінностей, переосмислення життя. Я зрозумів, що вся діюча система безжалісна й несправедлива. Зрозумів,що з нею треба боротися. І щойно я почав противитись їй,як на моє життя почалося полювання. От тоді й вирішив,що якщо вже й доведеться померти,то краще тут,в боротьбі,від кулі чи снаряду,ніж вдома,отруївшись сніданком.
- Тобто більшу частину свого життя ви боретесь?
- Так. За краще майбутнє,за те,щоб люди почали говорити не кулями ,а серцем,щоб не тільки слухали,але й чули. І якщо в цій боротьбі доведеться загинути-я готовий. Але доки ще дихатиму-доти продовжуватиму справу. Я взагалі вважаю,що ти людина-поки борешся,поки можеш боротися. Імпульси боротьби породжують імпульси серця.
- Виходить,що все життя треба шукати ворогів,щоб з ними боротися?
- Ні в якому разі!Завжди треба боротися лише в ім’я чогось. І в житті,і на війні треба завжди пам'ятати заради чого ти дієш так,а не інакше,і тоді воно набуде сенсу.
Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Ігоря переповнювали емоції,він намагався осягнути все сказане майором,а Кононенко дивився кудись вдалечінь своїми сумними сірими очима.
- А чому ви нікому не називаєте свого мені?- тихо й невпевнено запитав Ігор.
- Чому...?Занадто багато болю воно принесло іншим. Занадто багато...
І вони знову замовкли. Невідомо скільки вони ось так сиділи,але обом здалося,що пройшла вічність.
- Гаразд. Ходімо,а то пізно вже-порушив тишу Кононенко.
І вони пішли до розташування,як старі друзі .Підійшовши до своєї палатки, майор повернувся до Ігоря і сказав:
- Йди хлопче, і пам’ятай, на війні немає місця для сліз. Справжній воїн має бути сильним.
Вони попрощались і Ігор рушив до себе, стискаючи в руках записник Олега. Проходячи повз медчастину, він помітив, що солдати скупчились навколо чогось і жваво щось обговорювали. Ігор підійшов поближче і оторопів: на ношах, з забинтованою головою, обпаленою формою і весь у землі лежав Олег. Побачивши Ігоря, він посміхнувся й вигукнув:
- О!А ось і ти!Ще й записник мій знайшов. Ну слава Богу!А то я вже думав йти за ним назад на поле бою. Там же рецепт маминих пиріжків записаний, як же ж тут на фронті без пиріжків?Без пиріжків ніяк.
І всі солдати засміялися так голосно, що сміх цей заглушив всі залпи гармат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652063
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2016
Вони з'явились невідомо звідкіль,
Вони не творіння вибуху і не вищих сил.
Все, що в них є - літо і поїзди.
Вони моляться, щоби це не тривало завжди.
Вони живуть на грані смерті й життя,
Їх вуста ніколи не вимовляли слів каяття.
Вони пливуть у вирі буденності й не бачать країв.
Тут кожен святий набрався сповна гріхів.
І ось вони кажуть тобі: забий на свою мораль.
У нас кожен знає де відшукати грааль.
У нас кожен прагне досягнути мети.
Щоб спіткнутись- ,кажуть, - треба спочатку піти.
У нас діти на вулицях грають у Мир.
Через дим іноді ночами не видно зір.
У нас жінки на дорогах об'їзних,
Святіші від найвідоміших у світі святих.
Тут попи носять військову форму замість ряс.
Тут чути важке дихання обвуглених нічних трас.
Бездомні на вулицях танцюють повільний вальс.
Якщо ще не передумав, приєднуйся, друже,до нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641799
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.02.2016
Небесні світила
Ховають нові світи.
Ти маєш крила.
Лети,птахо,лети.
Ти маєш душу
Чисту,як Рай.
Забудь про сушу.
Злітай,птахо,злітай.
Надворі серпень,
Гаряче повітря вдихай.
Ти маєш серце.
Кохай,птахо,кохай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639033
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.01.2016
Потому в місто прийшла зима.
Розставання було важким,
Йшов на вулиці сніг...
Грюкнувши дверима
Вона, може, і сповзла по них.
Але я був і залишусь для неї чужим,
Примарою минулого,
Наріжним каменем на шляху життя.
А мені більше й не треба було.
Я ніколи не потребував каяття.
А втім...
Я завжди знав, що її лякали
Дощ, вітер і грім.
Я готував їй какао,
Я бився ночами з духами й привидами,
Щоби вона тихо спала.
Приходив до неї під різними приводами,
Але вона від мене завжди вислизала.
Я хотів бути її листоношею і її котом,
Охоронцем з роботи й дільничим лікарем,
Першим вчителем, останнім дзвінком,
Швидким пульсом і сніжним вихором.
Я хотів вбити кожного хто з нею говорив,
Хотів вбити себе за те, що мовчав.
Кожного ранку дзвінком будив.
Писав їй листи і одразу ж їх рвав.
І якщо вона пам'ятає какао,дзвінки...
Якщо не боїться духів і грому,
Я далі писатиму їй листи.
І далі рватиму їх. Знову і знову...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2016
Як вістря зими з-під шкіри,
Повільно й холодно.
Як крапля надії,
З останнім подихом,
Твоє виходить із тебе.
І жодним поривом,
Жодним викриком
І жодним порухом
Не повернеш того,
Що стало порохом.
Не повернеш того,
Що вкрилось мороком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631884
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.12.2015
вони приходять до мене уві сні
говорять про початок весни
Голоси
вони в мені народжуються і вмирають в мені
Сни
вони завжди зі мною і я для них не нова
Слова
вони раптово з'являються і
так само раптово летять за обрії
Мрії
вони просять писати більше віршів і прози
Музи
я завжди плутаю їх
але коли життя припирає до стіни
рятують мене саме Вони
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630399
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.12.2015
Серед самотності міста мільйонного,
Під куполом неба вічного,
Просто хочеться трохи дива.
Мандаринового.
Новорічного.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630171
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2015
Місто холоду,місто зими.
Місто порожніх обіцянок і слів.
Місто брехні, місто війни.
Місто морозу, місто холодів
Люди у місті тому
Зроблені з льоду і сталі.
Там залізні ідуть дощі,
Там біля кожного дому
Пульсують машини по магістралі.
Для них гроші багато значать,
А почуття не цінуються.
Коли радісно-вони плачуть,
Коли сумно-сміються.
Місто стражданнь.
Місто зламаних мрій.
Місто хтивих бажань.
Місто втрачених надій.
Це дивне місто і люди
Пробирають до дрожі .
Бо і міста, і люди
Без душі просто порожні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629897
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.12.2015
А час летить.І як би не хотілося
Життя не можна навпіл розділить.
Бо "до" і "після" визначається
В цю саму швидкоплинну мить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626664
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.12.2015
Шкодувати за тим,чого не зміг.
Розриватись між безлічі книг
З філософії та психології.
Пізнавати світ та себе в ньому,
Ковтати тонни рядків і слів
Так і не діставшись до головного.
Провітрювати легені та мозок кожного ранку.
Думати:Чорт забирай!Я ще ж такий молодий.
Допалити останню цигарку.
Зібратись з думками,сісти в трамвай,
Вийти на наступній зупинці.
Бігти в провулки.
Бігти в спальні райони.
Бігти в темряву.
Бігти куди-небудь,аби лиш бігти.
Відчути смак крові,
Відчути пульсацію кожної із судин.
Зупинитися. Сказати: Годі!
Чорт забирай!Я ще ж такий молодий.
Почати вірити в Бога.
Молитися,плакати ,просити.
Збивати руки в кров,відчуваючи себе
Ісусом Христом на Голгофі.
Закурити цигарку.
Видихати із димом останки душі.
Повторювати про себе:
Ти тільки мені пиши…
Не пам’ятати ,як дістався додому.
Знайти мотузку,затягнути міцніше.
Передумати. Сісти в крісло.
Випити,закурити цигарку.
Констатувати,що таких як ти
Не беруть у Рай.
Чорт забирай,чорт забирай…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626659
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.12.2015
Пройшли крізь
Турнікети долі,
Взяли квиток у життя.
І стукіт коліс,
Чомусь, мимоволі
Нагадує серцебиття.
Голос згори нагадує
"Шановні пасажири,потяг
Вирушає за маршрутом
Життя-Смерть."
Вагон трохи погойдує.
Гуляє між вікон протяг.
Дороги минула чверть.
Обвітрюючи нещадно судини,
Обвуглюючись життям,
Головне-це не стати прахом.
Головне в подорожній рутині
Не стати сміттям,
Проїхавши половину шляху.
Пасажири поступово сходять
Кожен на своїй станції,
Метушаться,призначають побачення.
Тогровці у вагонах продають
Пластирі,жуйки,індульгенції.
Повільно під'їжджаємо до пункту призначення.
І колись час прийде:
Потяг колесами заскрипить,
Загальмують нейрони
І голос згори промовить:
"Кінцева.Поїзд далі не їде.
Звільніть,будь ласка, вагони."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625137
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2015
Знову струмки дощові
Омивають сірі асфальти
У місті.
Опівночі мавки лісові
Ховають срібні стилети
В листі.
Машини,мов кораблі,
Сонно пливуть
По нічній магістралі.
Місто заснуло в густій імлі,
Люди сумирно сплять.
Історія далі тихо йде по спіралі.
І у цій буденності
Суть усього.
І машинам, і людям,і магістралям
Просто хочеться трохи блаженності.
І навіть Богові
Хочеться любові із теплим чаєм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619479
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.11.2015
Сімнадцять років!Що за вік!
Всього вже пізнано сповна.
Багато пройдено доріг,
Скінчилися усі слова.
Сімнадцять років!Що за вік!
Уже дитинство-давнина.
Вже зморшкам втратила я лік,
Уже на скронях сивина.
Сімнадцять років!Що за вік!
Та що там говорить.
Жалітись ніколи мені.
Пробачте.Треба жить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619172
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2015
Всі ми розділені навпіл
Меридіаном душі.
Все,що навколо-попіл.
В середині нас- спориші.
Живемо між двох світів:
Загальнолюдським і власним.
У кожному із життів
Почуваємося нещасними.
Почуття починають че́рствіти,
Будуємо любовні трикутники.
Кожен виношує свої всесвіти,
Кожен запускає свої супутники.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617679
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.11.2015
Ніч повільно опускалась на місто.
В темряві нам все здається інакшим.
Вітер розгонив по вулицях листя,
За вікном все ставало безлюднішим.
Небеса краплями торкалися
Оголеної й змерзлої землі.
Вона, сонна, тихенько здригалася,
Лунав тихий стогін в вечірній імлі.
Листя тендітно пестило її шкіру.
Вона б покрилась мурахами,якби могла.
Від шалених холодних поривів вітру
Вона б вигиналась,звивалась, якби могла.
Небо від насолоди ридаючи
Шалено сходило громами.
Земля, зовсім знемагаючи,
Стікала дощовими струмками.
Повільно розходились хмари,
Свідомість тьмарилася від збудження.
Долаючи нічні кошмари,
Місто готувалося до пробудження.
А краплі повільно спадали.
За ніч проминуло ціле життя.
Зорі крізь туман споглядали
Таємне небесно-земне злиття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617678
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.11.2015
Частина перша.
Прокинулась десь надвечір. Навколо тиша,чутно як йде годинник. Я не люблю спати вдень,мабуть ще з дитинства. Частково через нестерпне відчуття загубленості у часі і просторі,та ще більше бажання спати. Проте все ж варто продовжувати звичний темп життя.
Не хочу!Не хочу і не буду!Краще випити кави і зібратись з думками. Останні відблиски призахідного сонця пробиваються у кімнату. В цей момент хочеться обійняти цілий світ. Відчиняєш вікно й відчуваєш як легені і все тіло наповнюються свіжим морозним повітрям. Від подиху вітру тверезішає розум і я вже чітко усвідомлюю своє положення. Кава охолола і з кожним ковтком пробуджує все тіло з середини. Які дивні відчуття. Невже це справді був сон? Так. Тільки зараз усвідомлюю наскільки він був важливий для мене.
Сни
Навіщо взагалі людині треба сни? Біологи без сумніву скажуть-для відпочинку. Поети ж прирівняють сни до подорожей у казкові країни,в інші світи,ральності. Що ж до мене,то перед вами яскравий представник поета-біолога. Я відчуваю потребу відпочинку,жаданого сну. Хочу поринути у паралельну реальність. Насолоджуватись відчуттям апатії. Прислуховуватися та чути лише тишу. Яка ж вона прекрасна. В ній немає шаленого ритму великого міста,голосів людей. Ледь-ледь вчуваються порухи стрілок годинника:"тік-так,тік-так,тік-так...". Незрівнянна насолода. Тиша-рідна сестра сну. Вже відчуваю,як змикаються очі,як свідомість переноситься в інше місце. Я опиняюсь серед лісу.
Ліс
Він зачаровує мене кожним своїм сегментом. Незбагненною таємничістю,жахливістю і разом з тим величчю,могутністю вікових дерев. Їх крони ледь-ледь пропускають сонячне проміння,і від того ліс здається ще загадковішим. Гілки настільки притискаються одна до одної,що здається,зможуть утворити парасольку і захистити від рясної зливи. Тут відчуваєш себе у безпеці.
Раптом тишу,мов грім розрізає голос зозулі:"ку-ку,ку-ку,ку-ку". Він відбивається ехом в мені. Чомусь не хочеться запитуватися в неї про тривалість життя. В цей момент в душі панує відчуття,що я проживу цілу вічність. Цікаво,чи може людина прожити так довго?Чи матиме сенс таке життя?Чи не набридне?Адже наші органи розраховані на сотні років. Але ми їх калічимо,вбиваємо у тому реальному світі,в якому живемо. Але ж я зараз не там,ні. І не повернусь. Не хочу. Цей ліс встиг стати таким теплим,таким рідним...
Раптом мої думки перервав спів пташки. Співав соловей. Десь там далеко,за лісом. Я йду на цей спів,немов метелик на світло. Ось він уже близько. В нетерпінні я починаю бігти,і покидаю затишний ліс. Сонце болюче врізається в очі. Я опиняюся в полі...
У полі
Безмежні простори його не можна охопити поглядом. Здавалося б людина,потрапивши у таке безмежжя,могла б відчувати себе комахою,маленьким гвинтиком у великій системі. Але я відчуваю як росту. Ні,не зовні,а в середині. Росту душею.
Падаю в пахучі трави,п’яніючи від їх запаху,і навіть не відчуваю нестерпної спеки. Сонячні промені проходять крізь мене,пробивають наскрізь,зігрівають з середини,наповнюючи світлом.Посеред поля росте єдиний кущ калини,мов айсберг серед безмежного океану. На ньому сидить невеличка пташка,яка дарує свої пісні всім: сонцю,небу,вітрові,травам-всьому полю.І я,завмира - ючи,слухаю цей концерт. Дивно,але я розумію всі слова і починаю підспівувати.Там,у реальному світі,мене не зрозуміли б люди. Люди!Істоти,що здавалося б мають бути близькі мені за духом. А тут розуміє малесенька пташка. І я щаслива. Щаслива,що хоч хтось в цьому світі мене розуміє. Не допитується про мої переживання,не ділиться своїми проблемами,а просто,навіть у мовчанні,вчуває крик душі. Наш концерт тривав до самої ночі,поки не прийшов час відпочити виконавцям і слухачам.
Це вперше я так спатиму просто неба,лежачи серед океану духмяних трав,що вночі пахнуть насиченіше й свіжіше. Особливо польові квіти,розкидані по полю,мов зірки по небу,та запашна м’ята.
Той, хто не споглядав зіркове небо через постійну заклопотаність, чи роботу-марно провів життя. Я ж не бажаю пройти у часі,як тінь,тому дуже уважно вдивляюсь у жовті цятки,розкидані на чорному,як смола,полотні неба.
Гроза
Погода сьогодні виявилася напрочуд гарною та ясною. За увесь день на небі з’явилося не більше трьох хмаринок,та й ті,мабуть,заблукали і випадково забрели сюди. Однак,на ранок мене пробудив доторк холодних крапель дощу до мого обличчя. Я розплющила очі і побачила ,що небо поступово затягують чорні хмари,крізь які проривається ламана лінія блискавки. Ненавиджу грозу!Дощ-це добре,він очищає тіло і розум,змиває втому,пробуджує до нового життя,заспокоює. Гроза ж тільки лякає. Вся ця неприборкана стихія лякає:шалений вітер,спалахи блискавки,що розрізають колись таке привітне та ясне небо,шалені розкоти грому,ніби звук бомб,що розриваються прямо над головою. Все це я терпіти не можу! І ось це трапилось. Гроза пробралася навіть у мій сон. Неймовірно!Схоже від самої себе не втечеш,не заховаєшся,не відкараскаєшся. Гроза-мій страх,який знайшов мене і тут.
Страхи
Що взагалі для людини є страх?В першу чергу це негативні емоції або ж можливість їх переживання. Люди завжди бояться своїх емоцій. Саме тому не можуть вчасно проявити хороші,чи контролювати злі. Який же страх є найпоширенішим в світі?Може всі бояться смерті?Але ж «жити значить померти» , це невідворотній процес. Ні, не смерті бояться люди. Найгірший страх - це страх самотності.
Уявіть на одну хвилину,що ви лишились абсолютно самі:ні людей, ні машин, ні тварин. Жодного звуку, який би нагадував про ритм життя. Гарно,так?Кожен би хотів хоч на хвилину потрапити в найпрекраснішу країну – Тишу. А тепер уявіть, що ви в цій країні не хвилину, не годину і навіть не день. Лише тижня вистачить, щоб з’явилося величезне бажання повернутися до шаленого ритму міста. І що тоді страх смерті і саме життя?Вони не потрібні, коли ти сам, коли нема з ким поговорити. Кожній людині,навіть найсильнішій у світі, треба той,у кого на плечі можна поплакати,кому можна розказати як тобі важко,як все дістало,потрібен той хто зрозуміє і підтримає. Якщо ж вам зустрінеться хтось хто буде голосніше всіх кричати,що йому нікого не треба, і самотність краще ніж симбіоз із надокучливим соціумом – знайте ця людина дуже нещасна в середині. І їй,як нікому,потрібне плече,на якому можна поплакати.
А тим часом гроза набирає обертів. Вся стихія вже розгулялася сповна, і тепер вже ніщо не нагадувало про те, що ще кілька годин тому ясні зорі привітно усміхалися польовим квітам. Шалені пориви вітру збивають з ніг і перекочують по всьому полю суху траву;блискавка всюди розрізає чорне небо, освітлюючи його;грім розколює і небо,і землю,і мене;сіра земля наскрізь промокла від холодних та важких крапель дощу. Я знаходжусь в епіцентрі цієї стихії,яку більш за все ненавиджу! І в той час, коли моє серце від шаленого ритму ударів, здавалося б, мало вискочити з грудей і почати жити окремо,через нестерпний страх, я – навпаки починаю звикати до спалахів блискавки, звуку грому та доторку холодних крапель дощу до тіла. Людина взагалі звикає до всього. До хорошого і до поганого. От помістіть кого-небудь в незвичне середовище і побачите, що він звикне. Пристосується і розтвориться в нових умовах. Так завжди буває. Людина звикає до чогось поганого і неприємного, чи хорошого і зручного, і просто не звертає на це все уваги.
Проте,все має свій початок та кінець,а тому гроза закінчилася. Стих вітер, перестав дощ, хмари розійшлися і мені знову посміхнулося сонце та ясне блакитне небо. Від крапель води на траві все навколо блищить,немов у чарівній казці, а після дощова свіжість наповнює легені приємним повітрям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617125
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2015
Плаче небо,розливаючи сльози,
На землю, на стріхи, на вікна.
Краплі нерви мої тривожать,
І в розум проривається вітер.
Плаче небо, розливаючи сльози.
Сірі люди і вулиці в місті.
Закінчились серпневі грози,
А земля уже спить під листям.
Плече небо, розливаючи сльози,
Вимиваючи бруд звідусіль:
З сірих вулиць, з людей, із розуму,
Хоча це вимагає зусиль.
Плаче небо, розливаючи сльози.
Ллє вже тиждень без перестану.
А сьогодні віщають прогнози:
Вийде сонце й тепло настане!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616375
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.10.2015
Продовжуючи справу імператорів,
Усі країни захопити хоче.
Тому солдатів учить Він стріляти,
І танки просто вивів погуляти,
Напевно через це земля гуркоче.
Хто-зна, що на думці у хлопчика.
У нього ж ідей достобіса.
Йому не шкода ні людей, ні машин,
Лиш непопулярності Він боїться.
Оцим і риє собі окопчик.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616120
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.10.2015
Дістали ви!Дістали!
Не лізьте мені в душу!
Чому без мене вирішили
Як Я жити мушу?
Дістали ви!Дістали!
Ну годі мене вчити!
Чому за мене вирішили
З ким маю Я дружити?
Дістали ви!Дістали!
Та відчепіться ж врешті!
Чому без мене вирішили
Хто правий,а хто бреше?
Чому ж це ви за мене
МОЄ життя переписали?
Не лізьте мені в душу!
Дістали ви. ДІСТАЛИ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616119
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.10.2015
Який ти рідний і який чужий.
Який близький, який далекий.
В обіймах нам не треба слів,
В словах не треба зайвих жестів.
Я знала це.Я знала завжди.
Коли по венах ендорфіни,
Коли пульсує серце в скронях.
Коли мурахами по шкірі,
Коли сльозами на долонях
Любов залишила сліди.
Під важким гуркотом коліс,
Холодною глухою ніччю,
Між нами розірвалась стрічка,
Й болюче образ твій розтікся,
Як віск зі свічки,
По обличчю
Краплинами гарячих сліз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2015
На улице все холодней
Кружиться вальс снежинок невесомых.
А в жизни все меньше друзей,
А в жизни все больше знакомых.
Многое сделано,много идей
Шагнули вперед на полвека.
И в мире теперь все больше людей,
Но нет среди них Человека.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615895
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 25.10.2015
Вмійте знаходити красу.
В травинці,пташці чи в комасі,
В краплях дощу,у стежках лісу.
Бо скоро все розтвориться у часі.
Умійте у романтиці тролейбусів
Розгледіть захід сонця за вікном.
І з посмішкой спостерігать в автобусі
За жовто-помаранчевим світанком.
Не хмурьтесь!Роздивіться в перехожому
Блакитні очі,наче синь морів.
І щиро усміхайтесь кожному,
Любіть розмови теплих вечорів.
В епоху ритму й технологій
Немає часу на красу.
Коли потрапите під дощик літній,
Спиніться й роззирніться. Я прошу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2015
Біленькі хати посіріли
І повалялися тини.
«Сини сердешної Украйни…».
Бандити ви, а не сини!
Живете радо на чужині,
А при тяжкій, лихій годині
На Батьківщину знову рветесь,
Тільки як хвіст притисло молитесь.
Князі, гетьмани, предки славні!
Чи ж ви боролися за те,
Щоб неньку нашу Україну
Вважали в світі за пусте?
Згорнулася козацька кров.
По-руськи владарі глаголять.
«Покращення идет» - говорять.
«Народ украинский, все будет хорошо!».
До дідька лисого хай йде
Теє покращення прокляте!
В людей в кишені дуля з маком,
У них – мандати депутатів.
Зітруть із мапи Україну
Тії «сердешнії сини».
І славні предки гетьмани
Даремне в землю полягли
За назву горду – Україна.
Пробудиться од сну столітнього
Вільнолюбивий наш народ.
Повалить владу цю бандитськую,
І запанують мир й добро!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615562
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.10.2015
Часы на кухне считают минуты,
Маятник жизни то взад, то вперед.
А люди бегут, в суете позабыты,
И так пробегают из года в год.
Вот только буквально вчера - малыши,
Вот первый поход в детский сад.
Сегодня уже последний звонок,
И взрослая жизнь, полна преград.
Вот институт провожает тебя,
А дальше работа, заботы, семья…
В сплошной суете позабылся и ты,
А на кухне часы продолжают идти.
Ты постарел, ты сидишь у окна
И смотришь в него. Там – как всегда:
Люди бегут, в суете позабыты,
А в голове пролетают моменты прожиты.
Вспомнил свой первый поход в детский сад,
Последний звонок, институтских ребят,
Работа, заботы, семья, суета…
И снова старик, и опять у окна.
Вот ты совсем уже стар и бессилен
И маятник жизни кончает отсчет.
Чувствуешь, что конец уже близок,
И рвется душа из железных оков.
Слышишь, на кухне замерли стрелки часов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615365
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 23.10.2015
Це слово мені знайоме
Іще із найменших літ.
Його не зітре із пам’яті
Навіть Росії гніт.
Воно у мені пульсує,
По венах моїх тече,
В дні смутку мене рятує,
Підставляє мені плече.
Це слово до сліз, до болю,
До крику моєї душі
Пронизане наскрізь любов’ю,
Хоч пісні про нього пиши.
Слово це волею загартоване.
Перед ним схилюсь на коліна.
Воно в кожному з нас заховане,
І слово це – «Україна».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615364
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.10.2015
Прогулювалась ранком я по полю.
Іще на травах роси не зійшли,
Легенький вітерець гойдав гіллю,
І сонячне проміння вийшло.
Раптом гармонію ранкову
Порушило ледь чутне голосіння.
Покинула я тишу світанкову,
І поблизу почула шелестіння.
Побачила,що під кущем калини
Сидить бабуся,в вишиванку вбрана.
Красива,наче з голлівудської світлини,
І плаче бідна,на обличчі рана.
Я спитала: «Що сталося?»
Бабуся свій плач вгамувала.
Лиш сльоза по обличчю скотилася.
А потім своє горе повідала:
«Серед поля безмежного
Я давно народилася,
Просто неба усміхненого,
З соловейком здружилася.
І зростала,співаючи,
В коси стрічки вплітала.
Добро в серці плекаючи,
До людей завітала.
О,як мною захоплювались!
Мені вірші присвячували,
І книжки писали колись,
Захищали мене і обожнювали.
Та не так уже й довго
Популярність тривала.
Бо сестриця нещадного
Мені ножа готувала.
Прихильники сестрині виганяли.
Знущалися,морили голодом і били.
Всі вірші про мене заборонили,
А книги взагалі спалили.
Проте залишились ще ті
Хто пам’ятав мене й любив.
Вони були відстежені й розп’яті.
Бодай же того ката грім побив!
І ось нарешті правда гору взяла.
Усе-таки є Бог на небі голубому!
Ще довго віри не йняла,
Що я змогла вернутися додому.
Але не так вже палко,як колись
Приймали ще вчорашні друзі,
Прихильники,що в вірності клялись.
Вони повірили сестрі-катюзі!
Як гірко плакала ночами
Бо дітки,що зосталися самі,
Повірили прийомній «мамі»,
А мене вже вбачали у труні.
Ось зараз я стара,в вигнанні,
І діти не пускають на поріг.
Прокидаюся щодня в єдинім сподіванні,
Щоб час життя даремне так не збіг.
Отож,як у дитинстві живу в полі.
Немов жебрачка,під кущем калини.
Свої пісні співаю соловейку на тополі,
Щоранку п’ю лише роси краплини.»
Я йшла в безпам’ятстві додому
В середині придушуючи сльози.
Невже потрібно так Святому,
Щоб та бабуся вмерла при дорозі?!
Негайно друзям все розповіла,
Але вони лиш холодно відповіли,
Що та бабуся просто збожеволіла.
О,як шкода ,що душі їх вже поіржавіли!
«Та брось!Подумаешь трагедия!
А вдруг она была преступницей?
И вовсе ни к чему сдесь милосердие.
Да ты хоть знаешь как ее зовут?»
А й справді.Я ж не запитала!
Чимдуж побігла в поле,
Але бабусі там вже не застала.
І повернулася,в душі із болем.
Вона пішла,й ніхто не зна куди.
Забута Богом,дітям не потрібна.
І не повернеться,мабуть,сюди
Старенька,що стала така рідна.
Я розпитала у старих людей
Про неї,і мені сказали:
«Она жила за речкой, на холме.»
І на біленьку хату указали.
Чимдуж побігла до хатини,
Забігла в неї й вмить осліпла:
У розписах прекрасні білі стіни,
У рушниках усе,і навіть вікна.
Так гарно усе вишито,
Кругом якісь сувої.
Над ліжком висить фото
Тої бабусі,тільки молодої.
В куточку того фото
Написано два слова,
Давно воно відзнято.
Читаю: «Українська мова».
І все в один момент
В мені перевернулось.
І все збагнула я ,
Та пізно схаменулась.
Збагнула,що за діти,
Що матір свою зрадили.
В сестрі змогла розгледіти
Катів,що мову кривдили.
Не раз ще поверталася
У ту стару хатину.
А люди дивувалися:
Чого сумна дитина?
Їх душі заіржавіли,
У грудях камінь мають.
Самі уже загублені,
А ще мене втішають:
«Ну ушла и ушла.
Зачем же страдать?
Она ведь нам
Не родная же мать?!»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615121
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.10.2015
Давно все пішло наперекір,
Й назад вже нема вороття.
Все більше люди цінують папір,
Все менше цінують людське життя.
Вже щирість своє віджила,
Почуття поросли споришами.
По вулицях ходять живі тіла
Із мертвими душами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615120
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2015
Осінь надходила з півночі.
Місто куталось в ковдру
З опалого баграяного листя.
Здавались містичними ночі
У цю не менш містичну пору.
І ковток гарячої кави дарував щастя.
Перехожі ховалися під комір пальто,
Зникали під парасолями в зливу.
Їм на містику було всеодно,
А мокрі вулиці,навіть,трохи злили.
Заховавшись у чотирьох стінах,
Дивлячись крізь склопакети,
Вірили, що вони єдині у світі,
Проглядали місто крізь дим сигарети.
Вечорами на кухні,важко зітхаючи,
Сумирно чекали,поки закипить чайник.
Молилися на ніч
Й спокійно засинали,
Чекаючи божественного втручання.
Тільки мені не спалось
Й на кухні холодний чайник.
Від зливи я не ховалась
Й не чекала чийогось втручання.
Але пролітали осені,
Танцем багряного листя.
І вже не люблю я роси,
А кава дарує щастя.
Під парасолею затишно,
Обличчя від вітру морщиться.
В чотирьох стінах чомусь не душно,
Але іноді хочеться...
Збудувати дім із туману,
Постелити із листя ліжко.
Осіннього вдихнути дурману,
Відкриваючи улюблену книжку.
Затопити у домі піч.
В ковдру себе обгорнути
І під небес ридання
Помолитися на ніч
Й спокійно заснути,
Чекаючи божественного втручання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614812
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.10.2015
Зачиняйте вікна,
Замикайте двері.
Кров тече повільніше
Ходами артерій.
Відкривайте всесвіт,
Запалюйте зорі.
Душа летить в безвість
По космічному коридорі.
Дощ застяряг навіки
В чороно-синій хмарі.
Грім спиняє серце
При кожнім ударі.
Розбавляють вина
Сіру ноосферу.
Зачиняйте вікна,
Замикайте двері.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2015
І от твоя кров повільно стікає по стінках
ванної
Й тихо зникає
в лабіринтах труб.
Твоє ДНК залишиться на лезах
бритви гострої
І ніхто не торкнеться
холодних губ.
Грушна душа змішається з паром
І через витяжку полине
у потойбічний світ.
З останнім серця ударом
Раз і назавжди зникне
Зі світу твій жалюгідний слід.
Тобі нічого було втрачати,
Бо ти нічого й не мав.
Ти мріяв літати,
а натомість впав.
Все,що в тебе було-
Чотири стіни навколо дивану.
Але серце все це сприймало
За Землю Обітовану.
Змішуючи алкоголь з ліками,
Рахуючи безцільно прожиті дні,
Пам'ятай,що
Не слід піддаватись на вибрики
Долі на смугастім коні,
Бо
Пливучи життєвими ріками-
головне не опинитись на дні.
І розумієш з роками,
Що істина справді в вині.
Намагаючись подобатись всім,без виключення,
Ганяючись за штампом "ідеальність",
Уже забув як виглядало твоє обличчя,
Бо втратив власну індивідуальність.
....І от твоя кров повільно стікає по стінках
ванної
Й тихо зникає в лабіринтах
труб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614602
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2015
І світ не той,
І люди вже не ті,
І покоління у наш час
Було і краще.
Живем серед народів
В самоті,
А атлас
Перекроюють пропащі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614331
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.10.2015
Всі маски зірвано.
Обличчя оголено.
Назовні виплило
Усе приховане.
Повільно кров витікає,
Зводить тіло судомами.
Насправді стін немає,
Вони лиш у твоїй свідомості.
Насправді немає горя,
А тільки відсутність щастя.
І емоцій переплисти море
Самому наврядчи вдасться.
Досить вже сльози лити
І вічно себе жаліти.
Припиняйте нити,
Починайте жити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614329
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.10.2015
Коли потік крові спинився,
Коли мозок остаточно відмер,
Коли я раптом перетворився
На суцільний оголений нерв.
Коли замість кави зранку -
Їдкий дим сигарет,
Коли замість твого голосу -
Убивча тиша планет.
Коли скінчиться низка смертей,
Коли останній воїн мертво впаде на сніг,
Коли планета виведе з себе людей,
Як виводять з собаки бліх.
Коли щодня буде парад планет,
Коли Земля розвернеться в інший бік,
Коли на Марсі ми розіб'ємо намет,
Коли стрілки годинника сповільнять біг.
Коли вже не зможу нічого відчути,
Коли посеред літа випаде чорний сніг,
Я скажу тобі:"Вибач.
Я намагався тебе забути,
Але не зміг".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2015
Він був менеджером середньої ланки
В забутій Богом конторі.
Прокидався о шостій кожного ранку,
Проводив по півтори години в заторах.
Мав один парадний костюм,
Який лишився ще з випускного,
Пару кросівків "Пума"
І ще купу всього незначного.
Він був менеджером середньої ланки,
Завжди працював допізна.
І одного прекрасного ранку
До нього завітала війна.
Він продав свій парадний костюм,
Обміняв кросівки на берці,
Дістав автомат, шолом,
І в Донецьк рушив надвечір.
На боковій полиці в плацкарті
Їхав у невідомість без страху.
На боковій полиці в плацкарті
Напіврадів, напівплакав.
Ступивши на землю Донбасу,
Захищаючи Україну,
Не пожалівся жодного разу.
Він свято вірив: Вона-єдина.
Кожого дня розповідав
Таким як і він солдатам,
Чому саме цей шлях обрав,
Чому прийшов сюди з автоматом.
Він був менеджером середньої ланки.
Отримував середню зарплату,
Як і всі, мав кредит у банку,
На вихідні любив випивати.
Але,коли вибухнув перший снаряд,
Й невинна кров запеклась на сонці,
Він кинув усе, роздобув автомат
І вирушив на Схід добровольцем
Він хоробро упав
У бою під Сватово,
Й поринув у небуття.
Своєю спиною
Молодому солдатові,
Врятувавши життя.
Коли тіло його знайдуть
Та ідентифікують останки,
На його могилі напишуть :
"Він був менеджером середньої ланки."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614070
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 18.10.2015
Якщо хочеш серйозно —
Давай серйозно.
Ти жалієшся, що важко жити,
Що тебе припинили любити,
Що життя втратило сенс.
Ти говориш:"Давайте пити!
Заливати свій біль алкоголем!"
Ти говориш:"Давайте палити!
Задихатися димом власних проблем!"
Ти жалієшся:"Правди ніде немає!
Зараз пра́вий той,в кого сила!
Навіщо світ цей мене тримає?
Він обламує мені крила!"
Ти кричиш:"Немає кохання!
Такого, щоб справжнє і назавжди́.
Кохання—це болюче страждання!
А замість дружби повно вражди."
Але знаєш, це все насправді
Лише вибрики підліткового віку.
Страшно—коли в лікарнях
Не вистачає для хворих ліків.
Боляче—не розстатись з коханням,
Боляче спостерігати
Як з ночі і до світання
За дитиною плаче мати.
Життя втрачає свій сенс
Не тоді, як звільняють з роботи,
А тоді, коли всі твої дні
Перетворюються на дні скорботи.
Якщо хочеш серйозно—давай серйозно.
Доки є в тебе їсти й пити,
Доки маєш де жити і з ким зустрітися,
Доки ти на Землі людина і можеш діяти —
Ти не маєш права нити й жалітися!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613942
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.10.2015
Душа напише симфонію осені.
Розпочне журавлиним ключем.
Як багато всього відбулося,
Як багато святих і нікчем.
Ноти стрибають з ліній на лінії,
Обірвалась гітарна струна.
А земля вже покрита інеєм,
А у місто прийшла зима.
Скрипка голосом тонким розламує
Кригу озер, річок і морів.
І мелодія ця нагадує
Теплоту весняних вечорів.
Серце б’ється у такт з барабанами,
Давно усіма вже забуте.
Вибухають емоції ураганами,
І, здається, більш літа не буде.
Душа напише осені симфонію
Багрянцем листопадових дощів.
Вітри на гілках гратимуть мелодію
Й слова підхопить ключ із журавлів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2015