Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Я не люблю коли зима приходить,
Коли все замерзає. Настає
Загальний спокій, просто спокій,
Але, усе холодне, крижане.
Я не люблю, коли в душі морози,
Коли так хочеться хоч трішечки тепла,
Чому все в'яне? Наче сльози
Сніжинки ті ... А де тепло? - Нема!
Я не люблю, коли немає поруч
Людини близької. На те й вона,
Ота людина, щоб ліворуч
Забилось серце, а не крижана душа.
Я не люблю, коли витають думки
Про Бога, про Його любов
До цих людей, цих недоумків,
До тих, хто розпинає Його знов.
За що Ти любиш їх? За що прощаєш?
І в той же час за що караєш
Немудрих, Ти, оцих людей?
Я не люблю, коли приходять
Думки про смерть, про сенс життя.
Я, взагалі, не люблю холод!
Чому ж мені так віє із вікна?
Чому здається, все навколо зникло?
Чому так хочеться побуть на самоті?
Невже, я допустила десь помилку?
О, Боже! Що зі мною? Не кажи.
Я не чекаю відповідь від Тебе,
Бо не почую всеодно її.
Я, просто, хочу вірити у Тебе, у Тебе, Господи!
Побуть в моїй душі
Хоч мить ... і подаруй їй віру
В людей, в їх розум, в їхню силу.
Можливо, я полюблю зиму,
Але, для цього, віру подаруй
Хоч в що-небуть. Бо вже немає сили
Не вірити ні в що.
Я не люблю коли немає віри.
Лише зима ...
Я не люблю її.
1996 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628077
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.12.2015
В міському сквері ні душі.
Забутий Богом і людьми,
Розлігся на окраїні містечка-
Його і сквером не назви.
Старі дерева похилились
Від важкості думок, а, може, віку,
Вони, неначе, засмутились,
А, може, просто, від лихого вітру.
Фонтан, понівечений і розбитий,
Давно забув про ті чарівні дні,
Коли любого міг він полонити
Води дзюрчанням. Як у сні,
Воно народжувало пісню,
Але, для кожного то було різне.
Комусь -сумна, комусь- барвиста й ніжна,
Комусь -бурхлива, пристрасна, стрімка,
Для когось- дуже ностальгічна
І, навпаки, - нечувана, зовсім нова.
Немає значення. Минуло.
Мертва тиша, мов павутиння охопила все.
І тільки ехо : "було, було ..."
Що було? -Тиша. Хіба важливо це?
Мені захтілось розірвати павутиння,
Що панувало тут. А, може, у душі?
Якесь безглузде непорозуміння.
Навіщо я прийшла сюди?
Хм, - усміхаюсь я до себе:
"Ти ж хтіла спокою, самотності - то йди".
Я йду. Навколо тиша, зверху небо,
Під ноги листя падає. У сквері ні душі.
Я падаю в обійми тиші,
Неначе з скелі в прірву я лечу
І все втрачає зміст, все лишнє,
Стрімкий політ у безвість ... і я бачу-
Душа- оголена, без маски,
Вразлива, сильна і слабка
Благає в мене дозволу і ласки
Сховати біль, який тримає у руках.
Мій біль.
Ні, я не дам сховати!
Хай б'ється, рветься, плаче і кричить,
Хай спопеляє душу. Думаю, що хватить
Вогню і сили спопелить ...
І, раптом, на щоці краплини.
Що? Плачу? Жаль стало себе?
Чого, як та мала дитина?
Що, думала так швидко перейде?
Та ось я розумію, це не сльози.
Якось, зненацька, різко і красиво,
Дощ впав на здичавілі рози,
І тишу розірвала злива.
Я чую: раз, два, три ...
мелодія знайома.
Я прислухаюсь: раз, два, три ...
Так, так, знайома.
Я впевнена, що я вже чула
Цю музику. Коли ж це було?
Авжеж, це дощ в моїй уяві
Награв старенький, добрий вальс
і цю мелодію він грає
Лише для мене, лише раз.
І я, усміхнена, щаслива,
виходжу танцювати під дощем.
Під цю мелодію чарівну
Вальсую в сквері. Мокра вщент
І, взагалі, неначе божевільна
Кружляю, щоб аж в вухах загуло.
Душа кричить: "Я- вільна, вільна!",
А Ехо їй у відповідь: Було, було...".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015