| Сторінки (1/46): | « | 1 | » |
Де б ти не був, і ким би не
намагався бути, пам’ятай, що кожен, хто пройде
повз тебе несе свій хрест, свій біль.
пам’ятай, якщо раптом вода твоя – кров,
а хліб насущний – шматок отрути,
випий її, з’їж його, бо все, що в тобі більш,
ніж здатне на спротив, більш, ніж готове до бою.
ти неодмінно битимешся об стіни, я буду
битись з надією об твої ключиці.
кожну з цих запеклих воїн ти вестимеш із собою,
і злітатимуть вгору сполохані поранені птиці,
притискаючи крило до грудей, стікатимуть кров’ю,
та летітимуть ближче до сонця, погляд застрягне
у синяві спокою.
де б ти не був, я бажаю тобі любити, хай там скільки
ще болю -
гострого, божевільного, до самозречення глибокого.
я хочу повернутись в терпкі тенета літа,
туди, де ти мене ніколи не впізнала б , де я тебе
ніколи не впізнав би, якби
не оксамитова твоя печаль і ледь жевріюче в
долонях світло,
якби не злива у твоїх очах, холодна злива,
що котилась горлом і стікала в море слів.
бо це – лиш зустріч, здавалось, не вагомо, неважливо,
та я б впізнав тебе, запам’ятав тепло твоїх рук,
навіть, якби не хотів.
Наші боги помилялись двічі,
просто я програв цю війну, цю війну я програв без бою.
я не зміг брехати собі, і, дивлячись тобі у вічі,
я готовий зізнатись: наші пальці не помилялись жодного разу.
навіть, коли ця мить ставала лиш спомином.
… і голос твій буде надтріснутим, мов чашка, з якої
я пив,
де б я не був, я починаю війну з собою, я брешу, що зовсім
нічого не боюсь.
та щось у грудях раптом б’ється, мов злива твоя, я нікого ще так
не лю… бив.
Тільки… ти ж відчиниш мені двері, якщо я захочу повернутись?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731411
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2017
Люди бігли… минаючи зими,
схожі на самотніх печальних дів.
тут сніги з відчаю і хтивого жалю
ламають пальці і гнуть спини,
тамуючи подих, ненависть і гнів.
Люди не озирались… минаючи гострі споруди,
де опівночі застигла тиша.
сонце вкрилось сполоханим інеєм,
йому не байдуже боліло у грудях…
від крику. Німого. І небо падало глибше.
туди, де щемливо дивитись на медуз
впритул,
слухати чийсь до знемоги гіркий,
невагомий голос.
поки її слова підписують вирок, на дно
осідає намул,
як слід жаги вгризтись їй в губи,
як перламутрове сяйво мого голоду.
люди бігли… [Мені б бігти до тебе
усіма дорогами – слизькими і небезпечними],
минаючи зими, схожі на дітей – нещасливих,
інертних.
і читати, не зупиняючись, усі нерозбірливі вироки,
не гадаючи чи доречно
читати й посмертні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731410
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2017
Не говори со мной о неосознанном страхе
все потерять.
Ты и так потерял себя в слепом пространстве.
не говори о недостатке теплоты,
я сумею согреть ладони
твои
и хотя бы век молчать.
только бы ты не из-за терпкой печали
со мной. Остался.
Я не разбираюсь в слепом величии правоты,
мне плевать на ее должное
преимущество.
Лучше мне почитать Бродского на краю темноты,
Стать чуточку сильнее,
спокойнее,
мужественнее.
Прогуляться под дождем, пока не промокну
до самой последней струны.
Поговори со мной ни о чем,
или хотя бы спой (не важно, что голос
хрипнет и сдается).
Поговори со мной, даже если эхо твоей глубины
неистово выходит за грань мимолетной
встречи глазами
и немножко
касается солнца…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713190
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.01.2017
Наодинці залишаться вітром залиті стіни, -
свинцевим, холодним, байдужим, інертним.
що це зі мною? Я не пам’ятаю власного імені,
межі в зіницях,
знаки на зап’ястях,
опіки підшкірні
зненацька стерті.
Адже все стосується твоїх пальців
і зіниць надмірно розширених.
і що з того, що ніколи не знаєш, як про це
говорити?
і що з того, що замість ворушити губами,
я відчуваю тишу твоя шкірою.
і хочу жадібно
вдихати її і пити.
І що це зі мною? Проростаю травою
між пружними венами міцного коріння,
під музику твоїх серпневих
злив.
межа відчаю і екстазу – коли не вистачає
непохитної віри,
яку ти прийняв, наче її хрипкі слова під шкіру,
яку ти переслухав і ледь надпив.
І що з того, що відзвуків цих поглядів з-під повік
вистачає на смерть.
та ти все ще дихаєш спрагло,
солодко, нерозумно, дико.
і електричний дотик її пальців заповнює знову
твої наміри вщерть,
так, що не вистачить схвильовано-ніжного шепоту
і несамовитого крику.
«наодинці залишаться кола на ріках її очей»,
і слова з її горла вологого,
які , мов твердий ковток, котитимуться вниз.
туди, де хочеться заплющити і відчувати спиною,
і затамувати подих.
туди, де сріблястий відблиск непролитих
солоно-тривожних сліз.
про це не напишеш ніякими сузір’ями гортанних звуків,
це схоже на видих,
це схоже на подив,
це схоже на подвиг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017
Бо після тебе все буде стабільно,
так, як було до тебе – з присмаком гіркого відчаю
і солодкаво-терпким запахом щастя.
і кожен хотітиме відчуттів і більшого,
і кожен не усвідомлюватиме, що ніщо не буває вічним.
та сонце пропалюватиме зіниці
інфрачервоним світлом так, що
Навіть відчуття власної значущості
зникатиме у рої думок про зіниці навпроти.
для кожного ці очі – межа власного болю,
небесна печать нерозкритої до кінця сутності,
яка спатиме всередині міцно заплющивши очі доти,
доки ти не наважишся бути собою.
Доки ти не припиниш травити в собі свою пітьму,
доки щось у тобі не стане чимось більшим,
і не зупиниться стрілка годинника за крок до світла.
бо все, що буде після – ти розумієш, чому
стане таким же, та її обійматимуть інші,
та чиєсь спрагле дихання стане її повітрям.
Бо після тебе все буде незмінно,
так, як було до тебе – з дотиком вологих губ
і схвильовано-тихим звуком розбурханим рік.
хтось інший змащуватиме йодом її збиті коліна.
і буде все – той загадковий погляд та помахи її блідих рук.
тільки трава буде рости по-іншому, ніж торік,
тільки плакатимуть зненацька навзрид її чорні стіни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712976
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.01.2017
Вже не буде нікого, хто любив тебе…
сніг січневий на перехресті серпневих днів.
Далі – грози сорокаденні, а, може, - пекуча спека,
та це мине.
Це ти скажеш сам собі, лиш би слухав і розумів
Нічим не розбавлену, до дна випиту тишу…
бо не буде нікого, лише вицвілі стіни.
А там – силуети, що зникнуть у невідомому,
глибше.
Це ти захочеш опісля, та не буде людини,
Яка б любила у тобі несподівані смерчі,
вибухи твої, холодні шторми і часті ступори.
Далі – туманність їдка, нечіткі знайомі плечі.
рупором
В голові на найвищій тональності. Усе втрачено,
те, що було твоїм потонуло в твоїх же очах.
Бути глухим, неоправданим і незрячим.
тобі потерпли пальці і вкотре зірвало дах…
Попіл…
У скронях і сиплеться на темне волосся.
це не робить тебе білим, ані дорослим.
Просто так необдумано підкралась осінь,
лишивши усе на потім.
«потім» неодмінно настане,
голі дерева на вулиці опустілій і вицвілі слова.
І ніяких див.
Сніг, ти скажеш сам собі,неодмінно розтане
( тепла брудна вода)
Але більше ніколи не буде тих, хто тебе л ю б и в
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016
Вона йшла до тебе крізь сотні чужих голосів,
крізь тисячі доріг, вритих пилом і брудом.
вона спотикалась об камені, слова і погляди усі,
яких ще на дорозі цій багато буде.
та байдуже було тоді, коли ішла крізь сніг,
заметілі, дощі, хурделиці, зливи…
не чуючи власного голосу, не відчуваючи ніг,
була такою сильною, але чомусь вразливою…
ішла крізь чужі двері, гублячи свій дім,
сміялась, коли ти здивовано не тямив навіщо
їй вічна утеча до тебе і ти, звісно, в ній,
ти просто не знав, що любов її вічна.
що так буває – зачепить, і вирве з-під ніг
земну твердь, кидаючи все до твоїх долонь.
вона молилась щоночі, певно, молилась тобі,
всередині жеврів ледь теплий на дотик вогонь.
вона мовчки дивилась на тріщини чашки,
на обдерту стелю і стіни, затоплені повінню.
терпіла усіх твоїх випадкових, повій, і заввишки
з «Бурдж-Халіфа» тягнулась до тебе полум’ям…
летіла до тебе, ламаючи крила у котре,
повзла на колінах, здираючи тіло в кров.
ніщо не спиняло, лише вибивало подих,
бо знала, що треба заслужити цю любов.
спина прогиналась від тяги сліпої залежності,
І всі кораблі зненацька втрачали курс.
вона йшла до тебе… не враховуючи всіх протилежностей,
йшла наперекір усьому…
та одного ранку не повернулась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708856
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.12.2016
Полночь сыплет колючие звезды под воротник пальто,
И прогнившая дверь скрипит, словно простуженный голос…
что за ней – ослепительный свет или кромешный смог.
сколько еще осталось биений в груди и сил бороться?
Одинокие мысли остаются непонятыми/ненужными.
люди кутаются в пальто – чтобы скрыть пустоту?
осень пожимает плечом – даже море кажется лужами
ну и пусть будет всем тепло, я, пожалуй, предпочту
Ледяные стены пустынных домов и скрежет дверей,
холодные синие пальцы, простуженный сломанный голос.
непременно прогнившая, ржавая, съехавшая с петель,
без замочной скважины – я же боролась, правда, боролась…
Только правда отчего-то заливается рваным смехом,
полночь терпко ложиться на спутанные волосы.
крик, будоражащей кров, отдается скрипучим ехом -
при отсутствии сил и времени и вечно сорванного голоса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685347
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 23.08.2016
Це так дивно – між нами стіни,
табу, заборони, бар'єри….
різні умовності, звична тональність
терпкого мовчання.
він нього мені змикаються повіки і
холонуть долоні у скверах
вражаючого до найтонших струн
прощання…
Це так дивно – між нами звуки
й слова не вкладаються в пісню.
бо між нами ніякої близькості -
тільки розмови без слів і
кінофільм зіниць розширених…
ти і я - ми здаємося критично різними.
ти і я – перекреслено – непідкорені.
Це так дивно – ніщо не римується
і не стелиться покірно чорним
надливаєш вина і чомусь так нестерпно
хочеться знову і більше…
мовби риба без води захлинаюсь,
стискається горло.
я хапаю повітря
кволо
змучено
жадібно
наче вдихаю тебе уперше…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685344
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2016
Небо б’ється сліпими дощами розмитих доріг,
крива посмішка ледь торкається губ
полум’яного сонця.
і під стукіт копит хтось сурмить у ріг,
все, що було замовчано зненацька
збулося.
Все, що було приховано в скринях на дні
чорнильного неба з відбитками
чиїхось пальців
необдумано вилилось в талий сніг
на пустинні дороги і залиті сльозами станції.
Все, що було заховано, мов таблетка під язиком
розчинилось – бо цукор – у глибинах
твоєї свідомості.
і, здається, цей світ захлинається надлишком ком
в лабіринтах твого безсилля і туманної
невідомості.
І синхронне відлуння чужих голосів
стікає занадто терпким вином по синіх
холодних пальцях…
ти, зрештою, запам’ятаєш тих, що пішли і вимкнули
у тобі світло, запам’ятаєш усіх,
і забути нічого, на жаль, вже ніколи не вдасться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672603
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.06.2016
Смотришь мимо зрачков – там пылает рассвет,
тишина разбавляет ром в струнах вен.
Она смеется и смотрит – все сходит на «нет»,
биенье сокращено и бешено отбивает от стен.
Они дышат родним и чем-то туманно-усталым,
небо хмурится, глядя на наши грешные судьбы.
А ти веришь в нее? (посмотри, кем ми стали) -
я прощаю тебя, это меня, видимо, и погубит.
Она вьется вокруг, сцепляя пальцы на твоей спине,
и в груди выжигает солнце кровавые раны.
Тот первый рассвет сходил долго во мне,
и слова огнестрельные открывали рваные…
Ти смотришь в упор сквозь бегущие строки,
мне же сводит истома дрожащие пальцы.
Под алого неба, восставшего с пепла, рокот
пригласи же меня, пожалуйста, на танец.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672601
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.06.2016
В мені прокинулась твоя весна,
Розплющила закохані повіки.
Задумливо питає, чи не знав,
Що небо перламутрове - то ліки?
Що це ковток солодкої журби,
Що це склепіння ліній на долонях?
Тремтить струна і...затихає, бо якби
То був не ти, то б билася у скронях
Холодна злива, перестигла в попіл,
І вичахли усі несказані слова.
Твоя весна в мені переростає в дотик,
Вона уперше така зболено-жива.
Дзвеніла в тиші терпкістю думок,
Щемливим зіткненням зіниць.
Моя весна назустріч їй ступає крок,
А далі - пауза зі смаком таємниць.
Залюблена тремтить від втечі,
В очах твоїх спалахують вогні.
Сьогодні несподівано, під вечір
Твоя весна прокинулась в мені...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2016
Стіни ковтають ртутні шалені думки,
ніч оповита слідами талого відчаю.
Безликий мім пише на зап’ясті руки
долю заплутану рунами звичними.
Неймовірна тиша тріпоче у синяві хмар,
що ростуть крізь стіни отарами сліпих овець.
надвечір під зітхання зірок місяць-ліхтар
мерехтить примарами заблукалих сердець…
Невагомо лягає на пусті поля тремтяча тиша,
Із пустки неба лине посріблена злива.
Тернові стіни вростають в зірки і – вище,
Де срібні риби в човні співають тужливо,
Де із скроні сиплеться снів попелище
під самотній шелест блакиті-оливи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654141
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.03.2016
Ти збреши мені, що… ти збреши, як уперше,
що життя – випадковий безголовий вершник.
і стихатимуть лункі цокотіння срібних копит,
ти плюєшся кров’ю, ти убив або ти убитий…
Це квиток у один кінець, це поїздка без гальм,
і один лише крок може стати фатальним.
обирай, щоб не забувати, забувати…
на дорозі ти третій, восьмий, десятий…
Та не перший, першим - ніж у груди без правил.
їм би тільки хліба й видовищ, а далі…
буде, так що душу розірвеш на шмат заліза,
ти повинен бути добрим й поганим, але різним…
Щоб вони не вбачали в тобі загрозу.
(в нас сьогодні прохолодні весняні грози).
просто збреши мені, що у нас розквітає небо
синє-синє, не багряне, кидай монету…
Це гра, просто чийсь запланований жарт,
це не фініш, це найперший твій старт.
у зіницях – сп’яніла весна відбиває сполохані тіні…
вдихай її і загоюй душу… ти вільний…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651231
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.03.2016
Мовчимо. У кімнаті - тиша,
За вікном не стихає злива.
Ти не поруч, ти набагато глибше.
Я живу, я уперше суцільно щаслива.
Мовчимо. Стеля дихає мертвим спокоєм,
В напівтемряві стискаю твою руку.
Дощ у вікно – даремні докори.
Серце у грудях божевільно стукає.
У цю мить ми, здається, за всіх сильніші
І серпневою зливою в груди, мов валом.
У мене до тебе промоклі щасливі вірші,
Мені тебе поруч так нестерпно мало.
Мовчимо…
Говорять лиш руки. Надворі –
Дощ потоками рясними.
Торкаєшся так щиро, боязливо.
Лише у грудях – шалений стукіт,
Мов відгомін далекої зливи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016
Давно гуманність втратила свій зміст,
її було прошито кулями наскрізними.
і сьогодення, мов безпалий піаніст
складає ноти постатями різними.
І кожна з них – лише сумне відлуння,
і кожна з них – лише глухе биття.
цей світ-іронія складає шану будням,
так швидко забуваючи про сенс життя.
І кожен звук – синхронні голоси,
і кожен крок – склепіння гомону.
десь стогнуть в грудях зрубані ліси,
мелодія кінцевого страшного дзвону.
Бо він вростає в тебе, мов тавро,
зав’язує очі жорсткими нитками
щоб якийсь безликий «ти хто?»
оглушив тебе чужими думками.
Давно вже щирість зникла у вогні.
перегоріли свічки розділеної тиші.
зникає твоє сонце у густій імлі,
його вже встигли скуштувати миші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646156
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.02.2016
Давай говорити доторком зблідлих долонь
На папері, що з ляку тихо принишк
я писатиму білі слова, лиш для тебе, лиш…
щоб срібна заметіль не торкнулась твоїх скронь…
Давай так, щоб тихо-біло, і світу не стало мого
без тепла, що морозом по шкірі, без тремтіння
надірваних струн у присмерках голосу твого,
у зіницях терпкого невпійманого мерехтіння.
Ця мелодія застигла у горлі німими словами,
так вагомо стікає по шибках дощ.
не залишилось більше нічого, крім неба між нами,
змученого кволого неба, ну що ж…
Хай порвуться всі струни і вичахнуть всі слова.
хай навколо падають глухі стіни і мости.
і у скронях лиш думка: «так ніхто не кохав…
так ніхто і ніколи не зможе … лиш ти»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2016
Він називав його ласкаво "la mar",
летюча риба розтинала небо крилами.
У нього був незвичний дар -
пливти усе життя під білими вітрилами.
У далині – червонястий серпанок
світанкового теплого моря.
і дарма, що сліпить очі світанок,
байдуже, скільки ще болю…
Тягнувся смертоносний шлейф
з блідих акул з їх срібними спинами.
хоч вітру нема… безталанний дрейф
сплітається з тремтячими хвилинами.
Він все життя був, мов Сізіф,
і раптом вгледів мрію багряно-золоту.
а втім, тихе море - це тільки міф,
бо він обрав шалену самоту.
Щоб тільки море, він і небо голубе,
і ніжні хвилі блідо-кришталеві.
він бачить мрію, і шепоче «де…»,
а потім сняться вогнегриві леви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645011
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2016
Життя ввімкнуло час на повну гучність,
і кинуло у глиб бурхливих вод мету.
мабуть, у кожного говорить власна сутність,
чому ж тоді ми завжди обираємо не ту?
Не ту дорогу, не той час, не те життя,
повір, це до гіркого розпачу - трагічно.
діряві наші судна шторм лупцює так,
що вже немає часу на безмежну вічність.
На щастя те, що в далині вітрилами біліє,
на ту коротку мить непізнаного дива.
куди біжиш, куди летиш, єдина мріє?
мовчиш… за вікнами холоне злива.
За вінками іде життя під танго смерті,
танцюють в’язні зі спомином в очах.
і раптом... постріл. І сонети мертві
несе на крилах поранений птах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644772
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.02.2016
Цей світ хижо дивиться темними очицями, Авелю,
відрікається від усіх істин перед жертвоприношенням.
бо тебе усі твої істини перед світанком зрадили,
і зникали раптово думки, мов би мечем тупим скошені.
Слухай і відчувай, наче востаннє стоїш під небом, Авелю,
ти ж зростав у лісах таємничих під співи Чугайстрові.
ці пісні у тобі проростають пекельною червоною лавою,
і скрипінням смерек десь у нетрях під тремтячою ватрою.
На бескидах прокидаються духи забутих мольфарів,
під глухі ворожі постріли сплітається темінь із світлом.
ці руки в крові роздирають тендітні мережива чарів,
кидаючи їх у смоляну, сплетену із червоним, палітру.
Вслухайся у відзвук цієї живої флояри, що лине згори,
поки все, що колись здавалось раєм летить у прірву.
а у Каїна, Авелю, руки в багряній крові, він несе дари
лісорубам твоєї душі, поки ти,ледь дихаючи, віриш.
Дихай прагло і глибоко, мов вдихаєш материн сум,
Дихай, Авелю, бо Каїн лиш один з юд, що криваво зрадять.
і небо від болю розколеться навпіл, і битиме струм там,
де у найпершій папороті захована істина – власна пам'ять…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643745
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.02.2016
поглянь, цей світанок гасить полум’я.
папороть терпко
вростає у душу,
мов
молитовне мовчання.
сонне лавандове небо дихає болем, я…
адаптуюсь до кроків
твоїх – вникати мушу,
як
у прощання останнє.
дощить… десь за межами ліній-долонь.
сливами сильно
присолоджує страх,
коли
через вінця тече ладан – голос твій.
Жагуче кульбабове сонце проростає
у зіниці невпіймано,
і підстрелений птах
де-не-де
визирає багатоголосою тишею з вій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642877
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.02.2016
[i]У напівтемряві розбиті спомини котились в неба дзбан,
Клепсидра неба руками-мотузками стирала зорі.
осяяне молочно-срібним пилом вливалось сонце у лиман,
тремтіло невідоме у кутку кімнати страхом неозорим.
І напівтіні, напівпостаті стелились у рядок на заклик часу,
багряним падало з небес сузір’я неопалимого грому,
розсипані китиці дощів у куполі небес стелились разом,
і падало у душу щастя терпкими залишками рому.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640752
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.02.2016
Тремтячі пальці торкаються ніжно рук,
нектарами спраглих бездонних ночей.
ти запалюєш іскру, що схожа на звук
і зникає оманою в овалах твоїх очей.
Блискавицями поглядів, наче струмом,
червоними морями недопитої ще жаги
у лиманах зіниць натягує чутливі струни
і стирає океаном доторків твої береги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2016
В небесах лише пустота і виспівана тиша. Наче хтось проспівав уже всі мелодії передзимових днів. І чомусь саме тоді ти заплющуєш очі, стоячи під покровом вже не синіх, а блідо-блакитних небес, вслухаєшся у цю тишу з сотнями відтінків людських почуттів і дихаєш… чи дихалось вам так… легко, на повні груди, щоб легені проймало тремтливе відчуття чогось прекрасного, не такого, як це описують в книжках. А просто – чогось рідного, близького, а найголовніше – твого, власного, не навіяного чужими ідеалами. Мабуть, саме тоді ти розумієш, що ти один такий, іншого тебе немає. Чи приймеш ти себе, чи знайдеш свій голос у туманному стаді чужих різнотонних голосів?
Небо вкривається білим серпанком, а все навколо переповнюється холодною водою, яка з часом зникає і перетворюється на зорі. Уявіть собі – величезна чаша у вас під ногами, від чого земля, коли торкнешся її пальцями, віддає теплом, а в чаші – прозора вода, яка не втамує спрагу, але дасть початок новим паросткам… чаша наповнюється кожним голосом, звуком, які потрапляють у твоє серце і розчиняються у морозному повітрі, а може – десь в холодних брилах айсбергів…. Та ніщо не зникає безслідно, голоси переростають в струмки, в гори, в степи… І все говорить, нехай по-своєму, але говорить, бо немає на світі нічого німого, немає нічого неживого. Усе живе, усе здатне вкорінюватись в цей світ. І байдуже, чи пам’ятатимуть це люди через двадцять, триста, тисячу років, неважливо чи згадають вони коли-небудь про такі далекі, такі незначні події. Важливо те, що кожен лишає свій слід, що все-таки перетворюється у щось інше, у щось набагато цінніше, у те, що люди шукають все життя, а інколи - не знаходять ніколи…
Айсберги… Вони теж дихають. Крижані, холодні, переповнені білими голосами морських сирен, приглушеним, ледь жевріючим світлом маяків, звуками чогось незрозумілого, у деякій мірі застиглого у часі… Але вони теж тануть… Нехай міліметрами скидаючи з себе товстий шар жорстокої холоднечі, нехай протягом тисячоліть, але все ж таки – тануть… Навіть айсбергам, уявіть собі, буває нестерпно тепло, коли вони бачать рідний силует… Коли на горизонті, розпаленому міріадами жевріючих краплин, які обов’язково стануть срібними променями, з’являється далекий, ледь-ледь помітний, зелений вогник, єдиний колір серед білого, вицвілого до кісток білого… і байдуже, що до цього вогника, він, мабуть, не дотягнеться, і байдуже, що йому дістанеться лише звук, такий одинокий, зовсім тихий звук серед застиглої тиші, що приглушує усі ноти і барви. Важливо те – що для айсберга існує лише цей вогник, що його він здатний чекати тисячоліттями, що заради нього він ладен розтанути, зникнувши назавжди в океані людських почуттів….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640207
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2016
[i]«Ще трохи, ще трохи», - шепоче надірвано грудень,
промерзлими пальцями гладить присипане інеєм волосся.
ще трохи, ще мить, і більше нічого-нічого не буде…
і більше ані звуку, а звук – це серце, адже ти іще дихаєш досі.
а далі – дощі і грози, та більше ніщо не додасть сили,
і останній дзвінок знов покличе тривожно туди,
де тебе похоронять десь нижче за плінтуси, там, де
білим срібляться підстрелені птиці і мчать без людей поїзди.
і більше – нічого, ти важиш не більше і не менше, ніж звук,
а звук – то розпечена лава кислотно-лимонних слів…
і в гарячих замерзлих синіх пальцях розтане звук,
і зникне твоє кришталеве тендітне щастя у пащі китів.
і горітиме небо, надкльоване червоним диким півнем,
і горітиме сонце, стиснуте в клітці примарних ілюзій,
сніг падатиме на грішну голову, не знаючи жодної міри,
і зникатиме життя в очах сумних моєї розбитої музи.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639924
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.01.2016
Слова без змісту здавались прісними,
у тебе в зіницях розширених тісно так,
що думи твої передумані писались наскрізними,
ми були святими і грішними, але вагомо різними.
прошиті листи у зіниці ставались мереживом,
вбивались у шкіру, вростали у скроні наживо,
що руки торкались на дотик, ламаючи важелі.
ти граєш по ребрах продумано, мелодія заживо
вростає у шкіру серпневими сліпими зорями,
мов груші в саду, що солодко-солодко, майже біло,
що пальці синіють від дотику, ласкавого, невмілого.
і музика твоя, мов нектар, тече повільно жилами.
серед сірих мурованих стін ми нерозкаяні вижили,
і не важливо, що вітер стирає сліди… були ми,
вірили у щось вічно вічне, те, що пронизує крилами
терпкого вина із долонь твоїх, сп’янілих звуків,
щоб струни порвати від цих дистанцій,
щоб у стетоскопі шалений гарячий стукіт,
слухати під дощем солоний присмак розлуки.
неодмінно по скронях краплі з твого мегаполісу,
відгомін далекої зливи , твого грішного голосу.
твої очі невпинно втягають у чорну діру, космосом
розливається срібло по лабіринтах зримого хаосу.
ми були святими і грішними, але вагомо босими,
щоб йти на дотик, щоб жити під небом мокрої осені,
і свідомо не ставати ніколи достатньо дорослими,
щоб вірити в небо вище, і не ставати млосною
втіхою для пустих перехожих на перехресті,
під музику твоїх космічних сердечних травестій
не втрачати своїх рукописів, але не губити тверезості,
щоб знову тебе вкотре не впіймано залпом
щоб знову так терпко, мов вперше, неквапом
мовчання молитовне твоє безголосим храмом
кохати тебе, кохати невпинно, і закохатися раптом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016
Чуєш, ми не можемо бути вічними…
на перехресті сімнадцятої весни я,
мабуть, почну палити.
І, вдихаючи вологу мертвого відчаю,
продовжуватиму тебе
нерозумно, до болю у грудях любити.
Цю весну, помережену солодом
я відчуваю фібрами,
випиваю вино твого грішного голосу,
опівнічні дзвінки,
які стали не просто важливими, а
вкарбовано рідними,
мов перший світанок зимовий, мов
дотик твоєї руки.
Холодний піт між хребцями, рубці
на твоїх руках.
і погляд твій останній рве всі заборони,
кидає у попіл.
і знову ми – вільні й бездомні, вкотре
зірвало дах.
ти смієшся, залишаючи вогнепальні
слова на потім.
На дотик цей лютий квітневий тепліший
за опік,
і талий сніг бездумно котиться горлом.
Ти дихаєш моїми легенями, дихаєш
вільно доти,
доки хтось не увімкне чорно-білий
набридливий голос.
Сімнадцятої весни ми мали померти,
але необдумано вижили.
вітер сконфужено дмухає на посинілі від
чорнила пальці.
у цьому океані псевдо любові ми стали
холодними брижами,
у кістках закарбовані твої спогади, їх
забути не вдасться.
ми стаємо не святими чи грішними,
а невпізнанно вищими,
вогнепальні слова програють у покер
вологому відчаю.
я вмикаю режим свідомого самозречення,
самознищення.
чуєш, ми не можемо бути вічними…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638629
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2016
[i]Твій погляд мов лезо ножа проникає у душу змертвілою сталлю
І байдужість твоя невимовно змушує мене помирати щоночі….
той солодкий листопад про який говорили якісь перехожі не настане
Тому що ти мовчиш тому що заплющені твої очі.
То не пісня морської води і китів збивала з пантелику а твоє дихання
Мов гарячий вулкан що не діє вже три століття а може і більше.
Тобі не хочеться слухати розповіді про срібні сни і мої вірші.
то листопад холодний і вогкий від надміру втоми і твоїх безіменних листів
і мені вже неважливо чи холодні пальці чи порвані струни твоєї старої гітари
на якій ти грав лише один-єдиний раз коли думав що мене немає.
та чи зіграв би ти мені коли мені так страшно коли стріляють мимо
і шалений страх за тебе все те що мене вбиває повільно щохвилини.
Мимо стріляють лише найжорстокіші з вбивць ти мені не повіриш
навіть коли сонце згасне і зорі впадуть на твоє плече.
ти ж не знаєш як це мовчати коли тобі важко коли у грудях пече
і хоч так не повинно було бути ти ж не той хто мав би зруйнувати мені життя.
так сталося восени рівно чотириста років тому коли падали літаки
і руйнувалися колії то твоя вина що на світі все ще є забуття
і тобі болить хоч вдаєш що два з половиною метри це мало.
два з половиною метри вічного снігу вічного бігу до власних вершин.
Ти знаєш що нитка що з’єднує пальці ніколи не рветься ти знаєш…
і хоч як би ти тікав від того що за спиною від холодного січневого дощу
не зможеш втекти від того за що дехто віддає життя.
Ти знаєш сьогодні сонце немов срібна устриця, затамувавши подих я
дивлюсь на хмари крізь які не видно твого обличчя.
я вірю що ти не той ким здаєшся ти посміхаєшся ледь помітно
чекаючи наказу зняти свої обладунки гордого лицаря.
знаєш мені байдуже скільки часу потрібно для того щоб ти впізнав мене.
я чекатиму вічно допоки моє сонце не згасне…[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637314
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.01.2016
Очі твої. Солодко. грішно.
Сп’яніло. загублено.
Випито. Терпко. Стікають.
Коміром вниз. Шиєю.
Чую, як дихаєш. Бачу, як
Заплющуєш. Нестерпно.
Повільно. Зболено.
Майже нечутно. Срібно-срібно.
Дотик. Майже. Теплою шкірою.
Тихо так. До болю приречено.
Ніжно. З іскристою хтивістю.
Три метри над небом. Збій.
По фазі. Насиченими відтінками.
Червоного. Синього. Синього.
Часом бездомного. Майже
Самотнього. Зовсім живого.
Снами. Несміливо. Відверто.
Роками загоєно. По тілу.
Електрикою. Смієшся. Так тихо.
Так нестерпно тихо. Мало.
Зникаєш до сьомої. Потім знову.
Не зовсім правильно. Зовсім
Шалено. Повільно. Ледь чутно.
Прозою думаю. Гостро.
Ненаголошено. Віршами.
Серцем римовано. Солоним
болем зрошено. Невагомо.
До нестями закохано. Вірно.
Самозагублено. Голосно.
Сьома. Тиша. І знову. Ти. У
Скронях. У грудях. Неможливо.
Стомлено. Грішно. Солодко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2016
Безразличность… это чувство выбивает всю веру до единого вздоха, как только ты научишься быть холодно-неприступным, думая только о том, как выжить самому, как спастись в этом жестоком, насквозь перевернутом мире, который косо глядит из-под стеклянных небес, прогнувшись от острой боли в груди. И эта боль станет твоей… Рано или поздно ты становишься частью этой цепи, длиною далеко не в жизнь, а, скорее, неизмеренную даль. Это как луч в темном коридоре, к которому ты бежишь, стирая ноги в кровь, тянешь руку с ободранными костяшками и … не можешь дотянутся…
[i]Небо. Не. Прощает. Ошибок. [/i]
Никогда не прощает.
Даже хорошего. Даже того, что оставляешь свет включенным, чтобы тот, кто заблудился среды кромешной тьмы, мог найти дорогу назад или вперед… Лишь бы нашел.
Даже того, что бросаешь к ногам того, кто безразлично внимает твои глубокие, как весенняя вода слова, все, что у тебя есть. Даже того, что ломаешь себе ребра лишь бы тот, чьи глаза отражают твою верную гибель, мог жить.
[i]Только не плачь.
Пока. Пишешь. Это. [/i]
Люди всегда безразличны к твоим чувствам. Люди всегда причиняют тебе боль. Но ты по прежнему веришь, ищешь что-то живое в каждом, в каждом из этих случайных прохожих, близких людей, которые за всю жизнь могут так и не узнать, какой твой любимый цвет, любишь ли ты кофе с молоком… это страшно. Смотреть тому, кого любишь в глаза, и видеть безразличность. И тогда-то щелкает где-то в области виска и стучит в бешеном ритме, в желании выстрелить, желательно в себя. Лишь бы избавится от тонкой иголки, что с каждой остановкой на пленке памяти становится острее.
На чужом языке – Боже – писать легче. Легче думать о чьих-то глазах и надеяться, что вот, в этот момент, этот кто-то поймет, что он тот самый айсберг, который навечно застрял в сердце и топит твой корабль своими непроизнесенными словами, никогда не осуществленными мыслями. Что он поймет – вот тот зеленый свет, что греет даже в самые ледяные морозы, когда мир выворачивает наизнанку, и нет сил даже открыть глаза. Айсберги тоже тают, мой милый кто-то, и тают бесповоротно. В первый и последний раз. Одна жизнь. Одна.
Сколько раз можно чувствовать, что ты на грани гибели, но все же оставаться в живых? Бежать от самого себя, проваливается сквозь тонкий лед, и захлебываться ледяной водой, так, что легкие разрывает на части, но все же… дышать? И видеть чьи-то глаза всю жизнь… и каждому глаза разные. Хорошо бы – немного теплые к тебе, чтобы не так сильно хотелось остановить мир, лишь бы вздохнуть полной грудью.
[i]Только. Не. Дышать.
Что бы не спугнуть чернильные слова. [/i]
У каждого из нас есть точка безвозвратности. Когда понимаешь, что уже все. Ничего. Даже безразличности. Все вдруг становится таким нелепым, как сора за куклу без руки или ноги. Неважно. Важно то, что кукла уже некрасивая. А кому нужна уродливая кукла? Ведь в конечном итоге всем нужна красота. Тогда уже – пусто. В этот момент чувствуешь себя ребенком, в которого все бросают по снежному шару, и с каждым броском ты грузнешь в снег, и выбраться на можешь. А вокруг – голоса, смех, и … глаза, что смеются вместе с другими.
Тогда-то тебе совсем не больно. Тебе никак. Только в виске стучит в бешеном ритме, отмеривая твое время, время на то, чтобы успеть вдохнуть звенящий воздух, который все еще хранит смешки, адресованные тебе. Совсем не детские. Такие же колкие, как снег в феврале.
[i]Только. Не. Дышать. [/i]
Пока твой айсберг тонет в сердце словами, звуками, что захлестывают тебя лавиной невозможного облегчения. Словно тебя все-таки вытащили из ледяной воды. Словно иголка растворилась. И все.
Мой милый кто-то, чьи глаза греют душу зимними вечерами, когда серебряные чувства падают с небес ради того, что ты понял. Понял, что мне так близко до точки безвозвратности.
Открой глаза, никудышный айсберг, чтобы увидеть свет. Свет, который даст тебе веру, протянет тебе руку даже сквозь погибающие города, непроглядные тучи туманного океана, сквозь целый мир. Открой глаза, что бы увидеть свет, который совсем близко к точке безвозвратности, что вертится на шестеренках, как совершенный шедевр человеческого разума. Открой же их, не думая о последствиях, о границах, барьерах. Ибо их нет, просто ничего не существует. Посмотри же вдаль, там, где небо становится морем, а море становится небом, и увидишь свет… [i]Свет в моих глазах. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636878
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.01.2016
Попереду – лише безмежний простір, крізь груди якого проросла густа зелена трава, що коливається від приємних подихів вітру. Ця трава проростає й крізь твоє серце, наповнюючи тебе незнайомим досі почуттям – спокоєм. І щось всередині щемливо відгукується на слабкі заклики вітру кинутись назустріч сонцю, яке потопає у глибокому небесному просторі, від чого край неба запалюється яскраво-червоним і горить повільним полум’ям. Сонце, мабуть, востаннє чіпляється липким сліпучим промінням за небесне полотно, щоб згаснути, через кілька секунд згаснути, як свіча. І на серці стає спокійно; підставивши обличчя під прохолоду раннього осіннього вітру, заплющуєш очі, і відчуваєш… як починаєш жити.
[i]Починаєш. Жити. [/i]
Глибинним почуттям відчуваєш, як Вона опускається на траву поруч. Посміхаєшся непомітно, краєчком губ. Вона мовчить, знає, що слова зайві, вони завжди зайві. Це навіть не тиша, а молитовне мовчання, як у храмі. Трава вростає у твої пальці, ворушиш ними, щоб переконатись чи це ти. Це ти. І завжди будеш таким, як зараз, бо саме у цю мить ти оголений до найдрібніших шматочків душі, не прикритий ані гучним натовпом, ані чужими ідеями, ані нав’язаними кимось поглядами. Відкидаєшся на спину, і небо над тобою заплющує повіки, нависає, мов купол, захищаючи тебе… від чого? Від брехливого світу, яке, мов павутиння затягує тебе в свої тенета.
- Сьогодні в Арізоні буде дощ, - Вона посміхається чарівною усмішкою, вона посміхається так до всіх. Ти – не виняток. Від цього стає смішно, адже ти нічим не кращий за тисячі параноїків, які зранку бояться запізнитись на роботу, зациклених на кофеїні осіб, які прагнуть зняти стрес, вигадують собі проблеми, лише для того, щоб не відрізнятись від тисячі заклопотаних псевдо особистостей.
- Ти посміхнувся, - Вона вдивляється у твоє обличчя, стримуючи всередині хвилю цікавості.
Розплющуєш повіки, мружишся від яскравого теплого потоку, що лине від її постаті. Тобі подобається бути поруч із нею, просто бути.
[i]Відчувати. Як. Вона. Змушує. Тебе. Оживати.
Відчувати. Як. Твоє. Нутро. Прошиває. Біль. [/i]
Але ж цей біль змушує тебе бігти подалі від цього морально перегнилого світу. Вона змушує тебе зриватись і… летіти, ламаючи крила, пережовуючи землю, але… летіти. І ти, здається, щасливий.
- Дощу не буде… - промовляєш для чогось, щоб переконатись, що тобі не відняло мову, від тремтіння, що збільшується пропорційно частоті її дихання.
- Чому ти так боїшся дощу? - вона опирається на лікті, і пасмо її волосся лоскоче твою скроню.
- Я боюсь, що дощ відкриє тобі мою справжню сутність. Боюсь, що він змиє моє світло.
Вона мовчить кулька секунд. І за кожну з цих секунд ти підходиш на 5 сантиметрів ближче до самозречення, до єдиних дверей, за якими заховане твоє щастя. Ти готовий відмовитись від нього.
Назавжди. Зректись. Свого. Раю.
- Так нерозсудливо - боятись себе, - говорить Вона, в очі її змінюють колір, тепер вони небесно-голубі. Глибокі, мов весняна вода. – Ти – це ти… І не має значення, скільки у тобі темного. Бо вся темрява – це частина світла. Без темряви не було б хорошого.
Вона торкається долонею твого обличчя . Ти закусуєш щоку, бо долоня її прохолодна; і так дивно,здається тобі, думати про щось, чекати чогось….
- На небі тільки і розмовляють про море. Як на призахідному небі хмари перетворюються на величезних блакитних китів. Як там, за горизонтом, запалюється зірка, єдина-єдина, і як горить її полум’я, мов від свічі, і як воно за мить згасне в обіймах розпаленого неба. Як у глибоких озерах ця зірка проростає стадом прозорих риб, які випускають водяні бульбашки. Ці бульбашки проникають у твоє серце, і світло, заховане всередині них, світло від незгаслої свічі, стає твоїм світлом. На небі тільки й розмовляють про прохолодні сині води, які огортають тебе тонким мереживом, сплетеним білими-білими пальцями лісових німф. Ти стаєш частиною світу, який не заслуговує на вічність, але заслуговує на спокій. А це набагато важливіше, ніж обіцянки безперервного життя. Запах трав веде тебе наосліп туди, де трава вбирає у себе твою темінь, туди, де всі барви безмежного простору зосереджуються в одному промені світанкового сонця, туди, де невідомі тобі дивні істоти говорять мовою, яка жила тобі тисячі років, ще задовго до того, як ти промовив перший звук, звук, який неодмінно потрапив у скриню чистих, незаплямлених брудом світу звуків , яка знаходиться у самому серці океану. І ти мовиш, а мовчання твоє вростає у дерева, дерева сплітаються з землею, і стає чимось схожим на не промовлене вголос бажання, бажання, яке кити виношують в собі усе життя, і дозріває воно, мов гроно винограду, наливаючись чистим спокоєм, безсмертною вірою. І саме тоді, коли твоє мовчання вростає у світ, а зірка стає свічею, і горить ледь жевріючою іскрою, кити підстрибують на 5 сантиметрів в кожну секунду і уявляють себе птахом, що летить у безмежному просторі. І хоч їх мрія нездійсненна, вона стає для них вічним, єдиним бажанням.
Просто заплющ очі, і відчуєш як цілюща вода проникає у твої легені, і як там, на березі безмежно великого і неймовірно глибокого моря, серед прохолодних прозорих хвиль, ти починаєш жити. Вдихай солоне морське повітря, змішане з криками чайок, почуттями випадкових людей, які насправді ніколи не бувають випадковими. Відчувай, як велетенський вогняний шар висне на небі на пів секунди довше, для тебе…. Вникай у непохитний простір, зітканий з мрій, почуттів, поглядів, променів призахідного сонця, шумів хвиль, невідчутних подихів вітру, змішаних з містичним відчуттям чиєїсь присутності. Присутності когось значущого, великого, довготривалого…
[i]Над. Морем. Стелиться. Туман.
І, огорнуте світлом, терпке щастя виливається у твої артерії.
Просто. Відчувай.[/i]
Вона говорить, знає, що слова лікують твої рани. І голос, наче звук морської Сирени, затягує тебе на глибину темного дна, яке дихає світлом, виблискує теплом її пальців. І тобі стає добре. Цей голос, вагоміший за сотні золотих арф, звучить у твоїй душі рівно доти, доки кит не зникне в міріадах морських вогників, доки свіча не запалиться всередині твого неба. [i]Твого неба – твого дна.[/i]
І тоді ти розплющуєш очі. Дивишся на вогненне коло, і торкаєшся долонями хвиль. А тоді ти відчуваєш порив кинутись назустріч вітру, щоб бачити, щоб летіти. Ти шукатимеш себе у цьому дні, збираючи шматочки свого світла. І по 5 сантиметрів в секунду ти наближатимешся до того, що на небі називають спокоєм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636370
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016
[i]Якщо мене коли-небудь запитають ким я хочу стати,
Я відповім: музикою в щирих серцях,
різдвяним співом в небесному хорі,
Завжди посміхатися долі,
мовчати й звучати.
Звучати,
Звучати,
звучати.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2016
Вони міряють мене шкалою глибинних відчуттів, які заховані за оболонкою всесвітньої невидимості. Їхні погляди пронизують мене, вловлюючи усі мої істини, життєві принципи, недосконалості моєї хиткої нестабільної особистості. Вони споглядають мене крізь призму авангардних цінностей, типових критеріїв, одвічних правил, як нетипову постать з її особистими надуманими комплексами, непотрібними переконаннями та нестабільними поглядами.
Цей світ – джерело скупчення адаптованих інтровертів, надуманих ідіом, які сповнені цинізму. Це світ невдах, мрійників, які переконують себе ж у тому, що світ ще може стати кращим. Насправді ж усім байдуже до псевдо проблем людства, і байдуже, що це і їх проблема, адже кожен – частина цього гурту симетричних особистостей, які вважають себе унікальними. Це до презирливості огидно – слухати соц.перепис морально убитих частин недосконалого перегорілого світу.
Я – частина цього світу, людина без особливих талантів, типовий конформіст, який рятується дозами швидкої прози, ненормованим вживанням словесного алкоголю. Я припинала б писати ці болючі, немов відкриті рани рядки, якби…
Мене давно ніщо не зачіпало, ніщо не торкалось струн моєї душі, натягнутих до максимальної межі. Мене не приваблювали ані мінливі розмиті вогні мого міста, ані люди з їх особливими рисами, або типовими вадами. Окрім тебе… І справа не у високій дозі тестостерону твоїх доторків, не у яскравих спалахах твоїх сірих, мов безодня очей, не у твоїй усмішці, світлішій за тисячі сонць… Справа у всій твоїй сутності, у твоїй харизмі, яка проникає десь у коридори серця, не розуму, а душі. Справа у тому, що таких, як ти – немає, ти – неповторний у своїй симетричності, ти – відірваний від зрадливості цього жорстокого світу.
Я б припинила присвячувати тобі вірші, досі не прочитані тобою, ніколи більше не турбувала тебе своєю поетичною сентиментальністю, надмірною увагою до людських нещасть. Я б обіцяла тобі знайти своє у цьому житті, і переконатись у тому, що воно моє, а не кимось нав’язане. Але ти став не заваді усьому. І водночас став усім.
Я б навчилась жити так, як треба, готуючи тобі зранку сніданок, заварюючи чай, дивитись, як ти їси, сидячи поруч на кухні. Я б навчилася жити так, як усі, невпинно поспішаючи за проміжками життя, центром якого був би – ти… Я б змогла стати такою, як усі, хто тебе оточує….
Знаєш, я не хочу знову присвячувати тобі цілі поеми, про існування яких ти і не здогадуєшся… Я хочу, щоб ти відчував, що бути не таким, як усі – прекрасно, бачити не так, як усі – і є сенсом існування кожної свідомої особистості, яка живе власною думкою, а не соціальним принципом. Якщо у мене є на те право, я хочу, щоб ти знав, що без тебе – я частина цієї метушні, цієї болючої безпомічності, швидкої втечі від серйозних намірів.
Я залишусь такою, щоб бути ближчою до тебе, щоб відчувати, що у серці б’ється єдине виправдання – любов…. Знаєш, я б навчилася забувати усе, кохати вільно, не пишучи весняних сповідей. Я була б з тобою, за тебе, заради тебе усе відзначене мені на землі існування, якби ти просто був поруч….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635792
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2016
Скільки ще сліз,
Скільки солоних
Мусять пролитись
З очей твоїх
Синіх?
Відповідь стерта.
У попелі сотня валіз.
У скронях досі
Шалено пече.
Небо мовчить,
Небо важко на плечі
Хилиться.
Небо просить ще.
Страшно думати.
Єдині слова
Забуваються.
Небо мовчить.
У правиці попіл
Автоматних черг.
У скронях пече.
Хочеться вибити вікна.
Адже тобі так
Нестерпно гаряче.
Черговим мінним вибухом
Віру – вщент.
Вибач, цей світ війну
Доручив тобі.
Вибач, Адонісе.
То буде, мабуть,
Остання весна.
То буде весна
Без слів, без сліз.
У попелі мертвих
Валіз
Ти попросиш
Трохи вина.
А потім –
Війна у тобі,
А потім -
Червоні сніги.
Мить.
Це усе, що залишиться.
Наодинці.
Не знайдеться
Потрібних слів.
І болітиме так,
Як вирване крило
Синиці.
І небо, заплющивши
Очі,
Важко на плечі
Хилитиметься.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635605
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.01.2016
Бо є зоря, яка падає в серце.
Як піщинка в око,
І темно тобі, і дико, і сліпнеш,
А зорі ростуть і ростуть,
Тихо крізь ребра просочуються.
І марно шукати у високих
Травах своє сонне щастя.
Воно так незримо, так глибоко,
Від цього лиш вірші, вірші…
Коріння між пальцями квітне,
І гине холодним вітром.
Бо є ніч, що впадає свинцем
У місто, мов охоплена вогнем.
І млосно, і тихо тобі, і холоне
шкіра, і впадаєш у гирло
якоїсь річки, і триваєш задовго
до слова, за мить до любові,
за крок нетверезо до того,
як зникне зажурена осінь,
зариєшся носом в кохане волосся.
Бо є ми, що дихаємо тихо
Перестиглим повітрям жагуче,
Ковток за ковтком, до сп’янілості,
І падаємо, як камінь у воду
Без бризку, мов так і треба.
І падаємо задовго до тиші,
Холодної, мертвої, перев’ялої.
Коріння пророслим у глиб
Вогкого, щойно народженого
Неба, за мить до світла.
І триваємо вічно, доки
Небо триває всередині нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635091
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.01.2016
А потом – небо жмурится
и смеется,
гаснет свет в одиноком окне.
Я бы отдала все горящие
солнца
за свет, что живет в тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634844
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.01.2016
Сонце,гаптоване нитками срібла і світла,
запах надії на щастя сковує розум.
весну можна любити лише за грози,
весну можна любити лише за подих літа.
Землю сколихує паросток спокою,
вривається вітер нерівним почерком.
весну можна любити лише за дотики,
весну можна любити за солодкі докори.
Сонце палаюче схоже на давнього бога
що помирає,щоб знов відродитись з праху.
літо можна любити лише за заходи,
літо можна любити за незабутні спогади.
І у середині б’ється у такт із всесвітом
щось, що називають праведним голосом.
літо можна любити лише за проміжки хаосу,
літо можна любити лише за опівнічні бесіди.
Мокрі дороги і вулиці дихають мудрістю,
світ ліхтаря переходить у світло вище.
осінь можна любити лише за тишу,
осінь можна любити за наболілі повісті.
Дощ огортає віконні рами сумом,
у когось за спиною гомони старості.
осінь можна любити за моменти радості,
осінь можна любити за вечори удома.
Небо вкривається білим і вростає у шкіру,
мов передбачене гроно суцільно випите.
зиму можна любити за те, що не вибити -
за чисте сумління, поклик любові і …віру.
Білим спалахує тиша застиглої юності,
Життя, мов суцільне поле слідів заплутаних
зиму можна любити лише за сутінки,
зиму можна любити за передчуття вічності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634598
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.01.2016
Осень дышит тревогой
осенней грусти,
дождь моросит за ширмой
терпкого ноября….
И стылый синий холод тебя
неожиданно отпустит,
а потом – мягкий свет
ночного фонаря…
И вдруг - серебряные звезды,
как снег зимой…
дождь моросит за ширмой,
сдавливает грудь…
и на пустой открытке черным:
«будь со мной»,
И меркнет эхо осенней грусти:
«просто БУДЬ».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634547
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.01.2016
[i]Сніг хрустить під ногами, неначе розбиті ілюзії,
і сліпе іще сонце у спину невблаганно світить.
ті, що раніше йшли з тобою поряд,
ті, що раніше називали себе друзями.
сьогодні тебе, мов непотріб покинули,
сьогодні тебе раптом просто випили.
І пальці заломлює в чіткому рахунку небо,
бо страх виступає обманювати і стати обманутим.
Те, що раніше вважалось суцільно ганебним,
те, що раніше вважалось твоєю планетою.
сьогодні знімає позолочені мантії,
сьогодні робить тебе самотнім, усіма покинутим.
І суд здоганяє захованих вбивць,
що просто ламали хребти
Ще не зовсім зрячому сонцю.
І пальці ломить під натиском слів,
і розум кричить передумано : «досить»
І в присмерку лезо виблискує вірою,
і місяць з похмілля припиняє світити.
Ти ж просто маєш лишитись, чуєш, людиною,
ти ж просто повинен жити….
Вітер свище, всміхається люто своїми іклами
і говорить віршами, мов востаннє говорить…
Ти ж просто повинен дихати повільно,
ти ж просто повинен звертати гори…
вітер між пальцями просіює прах,
а небо стигне у тенетах своїх гематом
від ударів глухих, що проходили
крізь тебе, мов голки….
я натягую каптур на очі, щоб просто не бачити….
Я заплющую їх, щоб не втручатись…
і по тілу гроза, пробирає найсильнішим током…
я не буду за це, я не хочу за це вибачатись…
я іду, а навколо шиплять голоси,
і вкривається інеєм сонце.
я іду, хоч, здається, немає сил,
і поруч ідуть незнайомці,
що ще вчора звали себе друзями,
що ще вчора тримали тебе за руку,
а сьогодні – це просто тиша без звуків,
а сьогодні – це просто примарні ілюзії….[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634378
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.01.2016
[i]Ніч вливається у фотоплівку за скронями,
твоє волосся пахне запізнілим дощем….
і врізається чітко у лінії між долонями
нерозумний безмовний солодкий щем.
І чомусь, наче вперше, забуваєш всі думи,
і так хочеться просто торкнутись плеча.
ця весна, аж ніяк не осінь, зачаровує сумом,
обеззброює вічністю, якої ти не почав….
Ніч спливає у самотніх людей за стінами,
і затихне раптово надірвана струна,
і сховається тихо цей щем за руїнами,
і житиме доти, доки болить у мені весна. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2016
[i]А вже далі – більше нічого зовсім не буде,
прибуде вчасно опівнічний прощальний трамвай.
а вже далі – обличчя і тіні, тіні і наполохані люди,
тільки ти заплющ очі, тільки ти на це не зважай.
Знаєш, вбивати поглядом набагато легше,
коли у твоїх зіницях сріблом виблискує лезо ножа.
ти біжи, ти шукай собі жертву, поки іще не вечір,
поки тебе іще не пробирає безмовний жаль.
Ти не дивитимешся у вічі, коли він втрачатиме себе,
ні, не стане він ні мучеником, ні праведником.
не стане ні святим, ані грішним, ні бідолашним ще
він не стане нікому слугою, нікому радником.
Та нічого не буде. Він – переламане колесо,
що котилося б вічно під чужими мотузками.
вицвіло – білим, терпким до солоду, дихає голосно,
щоб не стати ніким, щоб стати хоча би звуками.
…І буде навколо стукати, стукати, стукати,
…І небо на плечі падати, падати, падати.
…і біль цей, і море, і світло очей, оплетені звуками,
…виринатимуть з глибин безмежно-давньої пам’яті.
…Темне притягує світло, мабуть, це наша карма.
…небо зітхає синім, дихає у потилицю, горнеться.
…чуєш, біжи, тікай, просто, це все – задарма,
…той, що бачить – не зрадить, той, що чує – не скориться.
Я б хотів забрати твоє горе, твій тихий солоний жаль,
але боюсь, що море мене покине, що море у каятті.
навіть у вогні я б розбив і другу скрижаль,
тільки всім начхати, особливо, коли я – у їхній пам’яті.
Може, я перетворюсь у чорний дим чи попіл,
але ти скажи, скажи, скільки ще цих чортових років,
щоб усі, хто став каламутною водою мене забули,
скільки іще, скільки, скажи мені, лишилося кроків…
Я ж казав, що вбиваю поглядом, мов кулею,
я ж казав, що не вмію стримувати синю злість.
усі, кого я любив – загинули, усі кого ненавидів – заснули.
Я – ніщо, я - страх, я – темне море…
чи, може, я – Василіск….[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634076
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.01.2016
[i]Життя, як кажуть – не чекає. Воно летить зі швидкістю світла,
Змінюючи маски, обличчя на шибках чужих будинків.
А ми намагаємося встигати. Ми від однієї столиці до іншої,
І від одних до інших планет, світів.
Читати газети, міняти маски, змінювати один одного, намагатися
спати -
Ми в цих справах суцільні профі, але, якщо подивитися ближче – ні дати, ні взяти.
В голові – натовп божевільних Дон Кіхотів, великодушних принців Екзюпері,
відчайдушних Робін Гудів, великих мисливців до полювання та чужих парі.
Ми уміємо блищати розумом, дивувати цинізмом, ковтати таблетки від головного болю,
І битися бар’єром думок об клітку, поки не загартуємо волю.
Життя летить, а ми сивіємо, і остигає зелений чай,
Від суцільного нічого до апогею ми існуємо, в обличчя ледве кидаємо : «Прощай».
Ми вміємо прикидатися, не відкривати своєї сутності, нікому не довіряти.
Ми знаходимо причину, щоб відгородитися газетою, і поринути в світ друкованих слів.
Ми звикли. Нас вчили цьому кілька тисячоліть. Ми знаємо, як це - помирати й згоряти.
І надія одна, між рядків. Знай: скоро буде інше літо. Спокійної ночі, приємних снів.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633891
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.01.2016
[i]Коли життя – суцільні бар’єри,
Коли вже набридло в цьому морі пливти.
Якщо хочеш, я буду першим,
Хто не зможе тобі допомогти.
Коли ти відчуєш слабкість,
ти втомишся від холодних зим.
Якщо хочеш, я буду останнім,
Кого ти назвеш чужим.
Коли ти злякаєшся безодні,
коли захочеш тікати.
Якщо хочеш, я буду першим,
Хто не зможе тебе врятувати.
Коли дорога стане тонкою ниткою,
І одне, що хочеться – заснути.
якщо хочеш, я стану останнім,
Хто посміє тебе забути.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633853
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.01.2016
[i]Люди дихають похмуро у спини трамваїв,
У кишенях пальто зберігають квитки.
А у мене зім’ята записка: «чекай, і…
Згодом відчуєш тепло рідної руки.
Люди тихо сміються, чуючи кислотні слова,
Їм байдуже, що гине заплакана осінь.
Вітер жалісно закликає «ну ж бо, давай…»
На кінцевій станції хтось крикне «досить»
За вісім хвилин мимо двадцять шість поїздів,
У якомусь, можливо, ти дихаєш сивим димом.
Люди спонтанно вдають, що вони не злі,
Ти стріляєш впевнено, але всі кулі мимо.
Холодним подихом вітер зриває маршрути,
Мені байдуже, що люди сміються тепер.
Можливо, згадаєш коли-небудь кому ти
Віддав свій останній заряджений револьвер.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633583
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.01.2016
[i]Вода, від якої пальці брудняться в свинцевий.
Не думається більше за слово на день….
Так страшно думати, що, мабуть,
майбутнє - це кат, що так голосно дихає в спину.
небо над головою зірками яскраво світить.
А небо над головою похмуро мовчить, опускаючи шаль -
на землю, на гори, вічнозелені ліси, на шию…
Холодному небу ніколи не було байдуже,
небу холодному тепло, допоки є ти…
Гріють тільки вистріли з гармат вогнем в серці, підірвані мости.
крутиться колесо жаху сильніше, від диму темніє в очах.
Якщо раніше жеврів один вогник надії, то тепер він майже зачах.
шукач життя втопився в найглибшому океані,
мисливець за долею зник навіки в дрімучих лісах.
Його не похоронять в дубовому гробі, розвіють на вітру його прах.
Чекай наступного дня, коли сонце зійде, небо впаде
на спину, шукаючи прихистку в тобі, хоч і ти загубленець.
ти відірваний від світу межею неправди, лиха, війни.
Капає тихо вода на волосся, липка від крові, червона, мов вино.
Після пострілу завжди стається лихо, якщо не лихо - то дно.
Тільки світу лишилось, що на кілька душ, серця де-не-де
Ще б’ються. Відлуння лунає гучніше пострілу.
ребра гнуться від опору, від бажання жити…
Небо тривожно сопе і замовкає, меланхолійно падають каплі дощу.
небо мовчить, залишаючи мене зі світом сам на сам.
і знову степ похмурий і тихий, шумить лиш трава, важка й брудна.
пальці бруднить в свинцевий вода.
І не хочеться думати більше за слово на день.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633226
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.01.2016
[i]Ти не питай, чи я тебе люблю,
Ти не бери мене в пітьмі за руку.
І кожен помах вій твоїх ловлю,
І погляд, що переростає в муку.
Ти не питай, чому вуста сумні,
Чому синиця завмира в печалі.
Я серце своє залишу на дні,
Воно не вміє у мені мовчати.
Ти бачив лиш усміхнену мене,
А я ж не відкривала свого смутку.
Усе, на жаль, коли-небудь мине.
Я знаю, у тобі шукаю порятунку.
Весна замріяна утоплена в війну,
Та кажуть, що сміливі мають щастя.
Якщо узагалі кохати – то лише одну,
Без меж, кордонів, правил і дистанцій.
Птахи розпачливо летять на схід,
І не важливо, чи настане ранок.
Гаряча долоня розтопить лід,
Я потім тишу розірве світанок.
Я розпач свій довірю журавлю,
Розпалю в серці ще жевріючу надію.
Ти не питай мене, чи я тебе люблю,
Бо я про це брехати не зумію.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2016