| Сторінки (1/59): | « | 1 | » |
То не вікно, то драбина небесна
Нею спускаються зорі по хмиз
Це трохи підло і трохи нечесно
Місяць лампадкою в небі повис
Він учепився руками в орбіту
Своїм теплом заколисує штиль
Так би і людям спокійно горіти
Свічкою ніжною в поросі миль
Так би й мені непохитно стояти
Зорям би вперто рубала дрова
Місяцю дала б окраєць хати
Той коло сонячного вікна. Небо!
Чи можу тебе прохати,
Словом хай стане вода жива?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783897
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2018
Над нами весняне небо летить
І дзвонами ніжно сріблиться
І ти пам'ятай цю морозяну мить
Вже завтра увінчану листям
І ти не забудь як звучить нині сніг
Яскаво в долонях тріпоче
Бо сонце ще зимне в обідній порі
Цілунками сипле ув очі
І небо летітиме з нами завжди
І сонце рябіє цілунком
А ти зачекай-но, зажди-но, зажди
Ось чаша дзвеніє трунком
Вино снігове не пророчить біди
Воно орошує думку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783896
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2018
Я ішов по воді по коліна в траві
По землі мов по п'яти в блакить
З голови все почалось і в тій голові
Сміх і дзенькіт сріблиться й бринить
Я ішов по землі по коліна в багні
І долонею зорі збирав
І нанизав на ріг одноокій весні
Наче сіно веселки із барв
Я ішов, я стогнав, я ступав знизу вверх
Я ставав щохвилини спочити
І об свою Голготу я ноги обдер
Неба сіно в стоги щоб сповити
І Голгота уже не в камінні й дірках
Не жорстока й палюча від терну.
Я іду по голках по коліна в снопах
І з гріхів проростають зерна
І Голготу мою оминають ченці
Бо не знають чи можна іти тут
Там де неба снопи і де зерна оці
Із гріха проростали любити.
І Голгота моя наче ніжна земля
Де ідеш по коліна у крові
Де гріхи і снопи і зерно і дитя
Все пророста з любові
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767663
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.12.2017
[i]Проростай, проростай, наче глиняні квіти
Проростай – упивайся, вода жива
Розквітає, мов ватра. Ах! Не зітліти б
у життя грозі, ніби вільний птах
Істина скоро буде горіти
у моїх словах
у твоїх словах[/i]
Людина – це ти.
А ти – людина. І не тільки тому, що ти живий, чи тому, що ти ходиш, чи тому, що ти п’єш і їси, чи тому, що ти дихаєш і вдихаєш з повітрям цілий світ. Ти людина, бо ти це ти.
Істина – це людина.
Але не та людина, яка – ти. Не та, яка ходить, дихає, їсть і п’є, не та, яка дихає і вдихає з повітрям цілий світ. Навіть не та людина, якою ти був, не та, якою є і не та, якою станеш. Бо то все тілесне. То все таке важке і тривожне, таке липке і огидно-солодке, таке солоне, таке, з присмаком заліза на губах, яким, можливо, достатньо буде слова, сказаного пошепки, або просто краплини води, не живої, а тої звичайної з криниць чи з хмар, байдуже. То все – скло небес змішане з земною слиною. Нащо ж ти тоді людина, якщо ти ходиш, п’єш, їси і дихаєш, і вдихаєш з повітрям цілий світ, але це не робить тебе тією людиною, яка людина насправді, це робить тебе матеріалом. А от яким матеріалом ти станеш – вибирати уже тобі.
До прикладу, ти скажеш: «Я – кришталь». І тоді ти прозорий і дзвениш тонко і ясно, і тобі підспівує очерет, який десь там, десь далеко гнеться від вітру, але співає з тобою, бо він – очерет. Такий він є.
Ти скажеш: «Я – очерет». І я скажу тобі: «То співай! Такий ти є!». А ти мовчатимеш, коло своєї води, чистої чи не дуже, тієї, що скло небес або тієї, що слина землі, байдуже, бо вода не сколихне тебе, як вітер. Він скрипаль, у нього невидимі смички, а у тебе видимі струни і тонкий голос, наче хор сліпих дітей простягає свої очі до неба, аби зачерпнути там трохи світла, але воно ллється, бризкає пучками, зривається шепотінням у ре-мінорі з їхніх маленьких вуст прямо тобі у вуха, у ті, які є у тебе-матеріалу, хоча очерет і не має вух. Бо такий він є.
«Бо вода – це я! – скажеш ти, стукнеш ногою об поріг уявної хатини і вона задзвенить, мов кришталь, набере трохи світла і скла небес і бризне тобі у вуха. – Я – вода! Вода!». Але вода – це течія. Вода – це бруд і слина, і трохи небесного скла. Зовсім трохи. Його багато не треба. Від нього вода танцює і піниться, стрибає, підкидаючи здивованих рибин, які живуть у мулі земному, трохи над собою, також зовсім трохи. Бо вони не можуть ходити і дихати, вдихаючи з повітрям цілий світ, як ти. Вони просто живуть і інколи вода підносить їх, наче сріблисті цебра, набрати трохи світла в небес. Ти думаєш, як насправді зорі видно в воді? Вони не плигають з насиджених орбіт, а планети не спорхують, мов з гілок невидимого дерева-деміурга, ні. То все вода, яка зачерпує світло рибинами, наче цебрами. Така вона є.
Ти скажеш: «Я – алмаз!», – і запишаєшся. Бо алмази тверді і красиві, вони ловлять бризки світла і народжують ще сотні таких бризок, а ті – скачуть стінами уявної хатини, наче табуни зайців чи овець, серед яких абсолютно точно ховається щонайменше один бешкетний баранчик. І ти думаєш: «От би хтось зробив йому коробочку, в якій він житиме. І цей хтось би випускав його пастися і баранець їв би баобаби, такі ж бешкетні, як і він сам. Хоч би він не став від того ще бешкетнішим.» Та вернімося до того, ким ти є. Ти алмаз? А ти знав, що алмази, хоча й тверді і красиві – нагі і самотні насправді. З них здувають сотні шарів, сотні разів їх спилюють тоненькими зубчиками, що колись також були алмазами. І вони співають тобі, зірваними голосами на сотні тисяч тонів, це тобі не зорі-дзвіночки. Їхні голоси такі, бо вони плакали, а не сміялися. Після того, як їх розділи до граней – вони купаються у зеленавому морі, щоби бути не лише твердими, але й красивими. І тоді вони не співають. І не сміються. Вони стоять собі самотньо, пускаючи отари овець на стіни чиєїсь хатини, бо вони чекають, коли їх одягнуть в золоті кайдани. А потім прикривають свою наготу, але її все одно видно, бо вона і є красою. І тоді алмази зовні красиві й тверді – а всередині прозорі. Бо вони – сльози землі.
Ти подивишся на мене з осудом, але невпевненим, бо ти точно не алмаз, ти – не сльоза землі, бо тобі й своїх сліз вистарчає вдосталь. Солоних, мов океан, але тоненьких, наче маленькі річки, які прокладають собі шлях із твоїх очей по дюнах щік, а потім в улоговину кутика твоїх вуст, щоби ти зрозумів, що світ, який ти вдихнув разом із повітрям – все ще в тобі. Все ще ти. Бо ти і є цілий світ. Ти – матеріал, з якого він постав, матеріал, яким він є, матеріал, яким він переродиться, коли помре. Але він не помре, бо він – це ти, а ти – це він. Бо такий він є.
«То я – пил?» – запитаєш ти. Але ти знаєш, що ти – не пил. Бо пил – той світ, який ти вдихаєш кожного разу з повітрям. Пил – це майбутнє і минуле, але не теперішнє, не сьогодення, не ти. Пил – те, чим ти можеш стати і станеш. Коли прийде час. Але сьогодні – ти не пил. Ти – дещо більше. Щось таке, у що провалюються твої ноги в негоду, а потім ти витягуєш їх, ноги, і бачиш, що черевики твої, мов паростки, вп’ялися в землю і черпають з калюжі скло небес. А воно ще падає і падає, зовсім скоро твої черевики перетворюються з пуп’янків на старі розбухлі від віку цебра, в яких опівночі купатимуться зорі, а ще пізніше – сотні тисяч дзвоників, а ще пізніше – співатиме очерет, який проросте на просяклому слиною землі ґрунті, що вітер накидав у них, аби його нова скрипка чи віолончель росла міцною і сильною. І співала на тон нижче від голосу кришталю.
«Я глина!» – здогадаєшся ти і, можливо, сплеснеш руками, дивуючись своїй здогадці. А й справді, глина! Ти глина, бо ти – живеш і ходиш, і їси, і п’єш, і дихаєш, вдихаючи з повітрям цілий світ. Так і вона живе, дихає, залишаючи бульбашки на поверхні, ходить, коли скло небес ранить її м’яке лоно, просочується в нього і переносить її за сотні миль звідси, можливо, навіть в пустелю, над якою літають необачні пілоти, такі необачні, що ненароком відкривають у собі саме ту людину, яке є істиною. Але ти – не пілот. Ти глина. Глина, як і ти, п’є скло небес і їсть. Ось глянь, там, за вікном уявної хатини, твої черевики, в яких вітер вирощує свою скрипку або віолончель, або і те, і те разом узяті, їсть глина. Так, вона їсть, залишає собі частинку світу, в якому ти побував уже не раз і не два.
Так і ти, збираєш, залишаєш собі світ з кожним подихом, накопичуєш його в кишенях, на полицях, у шухлядах, серед старих запилюжених книг, у альвеолах своїх легень, поки того світу не стає забагато тобі, забагато, бо життя коротке, а все довкола безмежне і неосяжне, а світ, як та троянда, яка тримається за тебе і просить тебе залишатися тут, тримати її від скляним ковпаком, не пускати до неї бешкетників-баранців чи, ще гірше, корені баобабів. Баобаби не бешкетники. Вони просто…ростуть? А ти не баобаб. Ти не можеш просто рости і знищувати примхливі рози, а потім тебе знищуватимуть бешкетні баранці. Ні. Ти не можеш.
От ти ступаєш на поріг і світ лисом стриває до твоїх ніг, на яких уже немає черевиків, бо у них вітер вирощує свою скрипку чи віолончель. Цей світ хитрий і, на перший погляд, м’який. Він ластиться до твоїх рук, торкається їх теплим вологим носом, яким з фирканням видихає із себе пил минулого і майбутнього. Світ-лис приручає тебе, як ти приручаєш його. Але ти не піддаєшся його м’якості, бо знаєш, він, як і троянда, має зуби та кігті, і ти б крикнув, якби міг: «Ні! Я Моххамед бен Лавсін!», але це не твоє ім’я і ти не пас отари овець (навіть ті, які пускають нагі алмази на стінах уявної хатини) там далеко, на полях Марракешу, де неподалік рожеві хатки, і де тебе могла би чекати твоя дружина. Але це не ти. Ти тут і Лис ластиться до твоїх долонь, оранжевий, неначе сонце, що сходить над оазою в пустелі, а глина поїдає твої черевики і все чекає, коли ти вийдеш нарешті зі свого сховку, де тебе не вжалить жодна оса, де не зранить ніхто, такий як ти.
Але ти вагаєшся.
Глина теж. Вона нетривка, м’яка, вона має лоно, але не має ні форми, ні якості. Лише голод і спрагу за вправністю твоїх рук, які метаються туди-сюди, крутять гончарський круг, роблять у безформному жмутку виямку, яка зовсім скоро стане чимось набагато більшим, ніж просто матеріал.
Лис в’ється коло твоїх ніг, гріє їх, коли сидіти в уявній хатині стає занадто холодно, а ти ще не розпалив вогонь. І лис стає твоїм вогнем. Лагідним і м’яким, хоча й має кігті і гострі зуби. І ти віриш йому, бо він приручив тебе і приручився до тебе, твій маленький сонячний світ, хитрий, по-своєму.
Ти сидиш і вмастишся глиною, руки уже по лікоть, але думати стає легше, світліше. Минає задуха, а залишається тільки повітря, бо світ осідає на дно глечика, що крутиться між твоїми пальцями, такий холодний і приємний на дотик. Він ще трохи кривий, бо ти лише вчишся, ти не знаєш, як краще б то його зробити, аби вдався хороший глечик, але з часом, жмуток за жмутком, ти все вправніше володієш своїми пальцями, глина слухається тебе, бо ти чуєш як вона співає в твоїх руках і тулиться до них, ніжна і погідна.
Час до часу ти виглядаєш у вікно, чи ще не з’їдені твої черевики, але вони стоять собі вкорінилися уже, як ті баобаби, але росте у них очерет, видимі струни невидимого скрипаля.
Лис уже відчуває швидку розлуку і докірливо дивиться як ти майструєш собі, а коли підходиш запалити вогонь у печі – кладе голову на лапи і мовчить. Він знає, що так треба. Бо він такий є. Не такий, як сотні тисяч інших лисів. Бо ти – не такий як сотні тисяч інших людей. Ти – це все ще ти, але ти вже дуже і дуже близько.
І от твій глек стигне на столі, трохи пригорілий з одного боку, але красивий – з іншого, а ти шукаєш барви, які стали би його одежею. І лис приносить тобі всю палітру небес, де далеко-далеко, сміється самотня троянда, а король володіє планетами,а ліхтарник – запалює свій ліхтар і, можливо, його світло кидає промені на документи, під якими поховано стіл і людину, чи скаче з пляшки на пляшку, під якими сховано пляшку і людину, там далеко, де географ чекає чи то на тебе, чи то на якогось іншого хлопчика, який мав би розповісти йому щось цікаве, аби він записав, а честолюбець просто чекає когось, в кого є руки, якими той зможе возносити йому хвалу до найближчих зір.
Ти береш цю палітру і вона дзвенить мільйонами дзвоників, сміється з нас і нашої уявної оселі, підморгує тобі, ваблячи кольором троянди. Але ти береш на пензель блакитний колір. Не такий, як небо тут, на землі. Це колір маленьких квіточок, які називаються незабудки. Бо вони пам’ятають усе. І квіти шепочуть тобі, що десь там, зовсім-зовсім близько, хтось про тебе не забув. І в його очах, сірих, немов дунайська рінь, або карих, немов перестиглі черешні, або зелених, як густа соковита трава, або блакитних, як небо, що відбивається в свічаді води, в його очах живе надія і сум, порівну, наче інь та янь. Вони грають в якусь химерну гру, плигають на повіки і сповзають по щоках у кутики вуст, піднімаючи їх в ледь помітній посмішці, що ніяк не в’яжеться з тими очима. І ти все силкуєшся згадати, що ж воно таке оце щойно було. І малюєш на своєму глекові сині ластівки з черешнями-дзвониками у дзьобах. Доволі дивний орнамент. Ластівки у твоїх руках літають низько, а значить – скоро ітиме дощ. Може він навіть поміряє твої черевики.
Ти посміхаєшся і, взявши свій глек, відчиняєш двері і сонце скаче тобі прямо в очі, сміється там, перекочуючись на віях, а тоді падає у глек і дзвенить, немов золотий п’ятак. Скло небес кришталево чисте злітається на цей дзвін і ось уже у твоїх руках повна чаша води. Бракує зовсім трішки, щоби вона стала живою.
Змія звивається навколо твого зап’ястя, втонулого у соковитій траві, і ти цілуєш її лискучу голову, а вона цілує тебе і теж пропадає у глекові.
І ти посміхаєшся, робиш ковток і бачиш: там усередині танцює маленька людина. І, спорожнивши глину до дна, а сам, наповнившись цією крихітною людиною, згадуєш те, про що давно забув, а тепер воно задзвеніло у тобі, немов кришталь. Очі твої – чисті. Розум твій – світлий.
І ти ступаєш за поріг, береш свої черевики в одну руку, глек – в іншу, і дивишся назад, на свою стару уявну хату, якій уже стільки років і вікна її запилюжені, а ти такий молодий!
«Агов! – кажу тобі я, – Хто ти?»
А ти посміхаєшся і йдеш. Бо такий ти є. Нарешті.
Істина – це людина, яка в тобі.
Істина – це ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766360
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017
Трояндам також до болю холодно
Як на колючки упа́де сніг
Вони, мов давнє дешеве золото
Чорніють зорями коло ніг
Вони ще чують як шумно падають
Надвечір тут на сніги сніги
Останнім подихом зігріваючи
В далекий Ирій птахам шляхи
Вони не дивляться, їм так боляче
Оце мороз обікрав квітки
Троянди туляться (чи дозволиш ти?)
Листками боязко до руки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765105
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.12.2017
Темно-холодно, темно-холодно,
Очерету самотній сміх.
А ти мінишся сріблом-золотом,
Білим голубом, наче сніг.
І біляві старенькі вервички
Снігурів упадуть на дріт.
Ось зима залишає перший ще
Поцілунку морозний слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765102
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.12.2017
Ти: "Хей-хо!" - і стрибаєш крізь срібний дзвін
По сирих кучугурах боліт
І трава проростає з нових руїн
І майструє для тебе пліт
І горять загоряються в хмарах світи
Від небес до небес краями
А в човні із трави десь там плаваєш ти
В вічних пошуках нової брами
Задихаються там у грозі птахи
І у морі цвітуть рибини
По струні для очей від руки до руки
Ти шукаєш в собі людини
І стрибаєш кидаєшся вниз із зорі
Щоб гілок дотягтись головою
І: "Хей-хо!"- А сріблистий місяця ріг
Над тобою завис і мною
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764654
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.12.2017
Не осінь - казка! Стрибає поруч,
Мов кішка тулиться з-поміж ніг.
А сонце хвилями, наче обручем
Кидає листя на твій поріг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757296
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.10.2017
Темно-холодно, темно-холодно,
Очерету самотній сміх.
А ти мінишся сріблом-золотом,
Білим голубом, наче сніг.
І біляві старенькі вервечки
Снігурів упадуть на дріт.
Ось зима залишає перший ще
Поцілунку морозний слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757295
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.10.2017
Проростати з твого ребра
І накласти на тебе звуки
Без надії чи, хоч, добра
Цілувати, Іудо, руки
Плести коси із твоїх струн
Зачарованих небом дзвінко
У одній з нетривких лагун
З твого тіла постала жінка
З твого тіла постане змій
В твоє тіло ввійдуть птахи
Звивши гнізда з судин і мрій,
Відлетять із легкої руки.
Постає парадигма добра
Із твоєї, Іудо, думки
Стане жінка з твого ребра
Стане змій із твоєї муки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723707
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2017
Вона народилася недоношеною,
Нерозквітлою брунькою вишні
Прийшла, наче гість ніким не запрошений
Бо так нам сказав Горішній
Горішній живе на горі захмареній
Солодкій мов заздрість,
липкій, як спека
В ковчег ми заходимо тільки парами
З гори ми виходимо тільки клекотом
Вона народилася, причаївшись
Ядуча як патока чи кориця
Її годувати самим або їсти
Її виганяти або коритися
Для неї жити або померти
Для неї любити або ненавидіти
У ній ти існуючий або стертий
У ній ні хвилини спокійно всидіти
Вона проклинає тебе і тішиться
Вона поглинає молекули й атоми
Для неї лежачий або підвішений
Уже абсолютно не має значення
***
Вона народилася на роздоріжжі
Сходу і Заходу, простору й часу
Чорним побілому, мертвому виріжи:
"Донецька війна чи війна Донбасу"
Донечка виросла і зупинилася
Десь поміж стилосом і стилетом
Лоно твоє за три літа зліцене
Час, Україно, вийти з декрету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723706
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2017
Молотили слова. Домололися.
Ти молися йому, поки молиться.
Ти... Зривайся з кінця й до кінця тепер,
Зацвітає гарячий полин з ребер.
Зацвітає, ключицями в'ється він,
Наче твій ненароджений вчора син.
Наче тиха, вночі жаска, вода,
Наче ніжна, тремтлива, сліпа біда.
Розвиваються струнами із хребта
Зойки синього на мілині кита.
Срібний чайок стихаючий клекіт-спів,
Щоб померти сьогодні не зумів.
Затуляється місяць хмарами уночі
Кит співає останній з усіх плачів,
Засинає він, завмирає син
Із ребер твоїх пророста полин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703697
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2016
Коли твій король - кришталевий дзбан,
Приклади йому ти зелен лист до ран,
Засипай, засипай злотом і піском,
Засинай, засинай, юним тихим сном.
Коли твій король - кришталевий дзбан,
Заспівай-му пісню, обійми за стан.
В старим лісі гук відіб'є луною,
Пам'ятай, мій милий, де ти був весною.
Коли твій король - кришталевий дзбан,
Йому одяг дай твойом руком ткан.
Стань-но його ти ніжно плекати,
Щоб не дати на вік засинати.
Спи, мій королю, спи мій криштальний,
Завтра прокинешся на сонце файне.
Завтра прокинешся рано-раненько,
Спи, мій королю, спи мій миленький.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697302
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2016
В твоїх жилах тектиме ртуть
І останній уламок небес
Зачаровані тільки урвуть
Залишаючи лиш тебе
Ти - остання краплина світла
Ти - дощу остання сльоза
Ти - не просто небесна сирітка
Ти - небес на землі роса
Тихо вітер тече крізь пальці
І леліє хиткого тебе
Ти - не просто собі вигнанець
Ти - останній уламок небес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2016
Втома, неначе трясовина
Потопельнику вірний дім
До самого, самого дна
Попід руку з тобою ходім
Попіл, наче лапатий сніг
Безпритульному келих вина
Впаде іншим таким до ніг
Та ходімо, ходім до дна
Дно, неначе лиха сторона
Тягне радо тебе й мене
До самого, самого дна
Там спочинемо, все мине.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2016
Сумно-холодно сумно-холодно
Тягне вітром печально вниз
За ударами злотом-молотом
Не злітаються іскри в хмиз
Залеліяний небом-сонцями
Шаленіє в поривах лід
Знову бачимо вкотре сон цей ми
Про дитинний хрестовий хід
Тепло-солодко тепло-солодко
Колихає чуття вини
Павутинку зі сліз і олова
Так далеко ще до весни
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695528
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2016
Завмирає зелень, висихає небо,
Спекою сирою засипає все
Тихий денний спокій. Чи іще хто-небудь
Для пори нічної квіти піднесе?
Вечір пахне травнем і росою трохи,
Сумно сповиває ще малечу-ніч
Літом зеленавим, наче теплим мохом
І піском дрімотним сипле поміж віч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679102
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2016
Риби - це люди навиворіт.
Вони їдять і п'ють
І дихають
Тільки дихають водою
А п'ють - повітря.
Хто його зна, може зараз
Десь подали до столу
креветку
з твоїм іменем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679101
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.07.2016
Втома, немов карамель тягнеться в твоїх руках
І немов павутина липне до твоїх очей
Сиплеться на штани, в'їдлива, мов мука
Тільки на сході сонця п'яти трохи пече
Втома, неначе міль, на твоє світло летить
І неначе комар, питиме твою кров
Тільки як зловить тебе, хоча б на мізерну мить
накриє тебе сьогодні, а потім знову і знов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679007
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2016
Чаша повна живої води розквітає двічі на вік
Розставляє свої ходи на клітинах доріг і рік
І цвіте в ній гіркий полин, і солодкий, як мед ірис
Розтікаючись в сто стежин і у кілька непевних рис
Чаша повна живої води напуває десятки риб
Забуває про сім'ї й роди, роздаючи десятки скиб
І єдине, чого нема, це окремого зла й добра
Той, що вип'є її до дна, той і сам вже жива вода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679006
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2016
[b]С[/b]нує павутину самотній павук.
[b]У[/b] нього немає ідеї та цілі.
[b]М[/b]етелика тільки манить до рук:
[b]-[/b] Літай поки крила ще твої цілі.
[b]Ж[/b]орстокий, можливо, а може й ні
[b]И[/b]рію квіт розквітає згіркло.
[b]Т[/b]о часом привидітись може мені:
[b]Т[/b]епла його тихі і ніжні ріки
[b]Я[/b]ріють самотні під небом в тіні
[b]М[/b]оже, то смуток застиг навіки.
[b]О[/b]н де видніє його межа,
[b]Є[/b]днаючись з лезом твого ножа.
[b].[/b]Стули-но, мій друже, повіки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678767
рубрика: Поезія, Акровірші
дата поступления 18.07.2016
Одна з восьми ніжностей цього світу,
Напевно, те,
Що кіт дозволяє тобі торкатися своїх
лап.
М'яких і теплих.
Ніби він спеціально грів їх на сонці для тебе.
Навіть у день, коли у повітрі зависає грім,
Як бурчання голодного неба.
Одна з восьми ніжностей цього світу
Те, що кіт дозволяє тобі торкатися своїх лап.
Він, напевно, бачить,
Як часом бракує чогось, у що можна пересипати свою надмірність тепла.
Одна з восьми ніжностей цього світу
Те, що кіт дозволяє тобі торкатися своїх лап і
Пересипати своє тепло і любов
У подушечки.
Приємно, коли хтось ступає твоїм теплом по землі
І гріє її
Замість сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678765
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.07.2016
Заплющ очі й відчуй як хтось
Залишає свій гарячий подих
на твоїй шиї
По ній
мимоволі пробігає отара самотніх мурах
Коли губи
торкаються шкіри
І шепочуть тобі
"добраніч"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678439
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.07.2016
Не всі виноградарі плекають свої сади
Не всі мають очі достатньо для цього зрілі
Хтось відрами носить а хтось у долонях води
Краплину крізь сонце нестиме і заметілі
Не кожен пастух залишатиме сто бо одне
Неслухняне ягня відбивається часом від стада
Не кожен далеко полізе у воду пірне
А радше повернеться з тим, що лишилося радо
Рости-виростай і плекай і отару й сади
І воду носи у руках для сухої зернини
Хоч буде і тяжко і певно ти будеш один
Та кулю ворожу і вовна з любові зупинить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678438
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.07.2016
Море, у яке ти заходиш, будучи на березі, суттєво інакше, ніж те, повз яке ти ідеш у порту.
Портове море схоже на чорну діру.
Коли ти схиляєшся над ним, воно готове одразу ж поглинути тебе.
І тебе опановує дивне відчуття загіпнотизованості й страху. Бо ти можеш і не знайти дна, від якого зможеш відштовхнутись. І станеш частиною моря. Не найулюбленішою, звісно, бо ти точно не один такий зачарований і втонулий, але, можливо, корисною.
Море "берегове" вночі кидає відблиски місяця від води і спин дельфінів.
"Портове" ж море схоже на дзеркало. Воно спокійне і гладке, наче то не вода, а густий чорний кисіль, який лише де-не-де порушує риба, охоче ковтнути повітря і глянути на те, що там, по той бік.
Воно манить до себе, дурманить голову бажанням перехилитися через край і канути у нього. Беззвучно.
Напевно це зумовлене тим, що у цього моря немає часу на ніч і день.
А є лише кораблі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678220
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Сон - не трава і не стан
І не постійна хода
Сутність його проста
Сон - це глибока вода
Сон - це самотній вир
І непомірний став
Так ніхто і не знає
На скільки в ньому пропав
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678219
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.07.2016
Ти не спиняйся посеред шляху.
Ти не лякайся, що щось не зміг.
Ти не впирайся, корися страху,
Але стрибай через свій поріг.
Ти не втікай від свого прибою.
Ти не цурайся себе, бо світ...
Тільки у того, хто є собою,
Спить на колінах теплий кіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678027
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.07.2016
Часом хочеться не лише полежати на дні.
Часом хочеться заплющити очі й побачити зорі так, наче то не повіки, а маленькі обсерваторії, куполи яких відображають нічне небо, або так, наче у твоїх повіках хтось зробив назліченну кількість маленьких-маленьких дірок.
Часом стає справді сумно, бо твоє дно не може завжди бути з тобою. І ще тому, що ти пускаєш в своє море людей, а вони починають пролазити у твої затонулі кораблі.
Сумно буває і тому, що просто сумно.
Без причини.
По-суті, і дно, і сум якось пов'язані . Можливо, сум це підводна течія, тепла чи холодна. У ній пливуть черепахи і, можливо, якась із риб шукає там своє потомство.
Хто його зна, як воно все складеться.
Опускаючись на дно можна потрапити в сум і плинути ним далеко-далеко.
Поки не дістанешся берега.
Добраніч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678025
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2016
Десь вдалині, наче кільця Сатурнa
Кружляють думки в голові
Частина із них уже зникла безжурно.
Частина із них ще нові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677708
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.07.2016
Сум це великий клубок ниток, який
Ти не можеш викинути
Чомусь
Можливо він колись був светром
Який ти
перетворив
У це ніщо, щоб зробити іграшку
Для кота.
Це сум.
Коли щось перетворюєш у ніщо
І не вмієш
В'язати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677705
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.07.2016
Ніч напливає томливими хвилями
Стелиться всюди туман
Люди стають не такими чутливими
До повсякденних ран
Людям не холодно, людям не боляче
Люди втомились за день
Ніч напливає і сонно лоскочеться
Небом крізь діри кишень
Людям не байдуже, людям не весело
Люди росли в однині
Зорі мов ластівки крилами-веслами
Порозтинали дні
Ніч напливає томливими хвилями
Стелиться всюди туман
Люди поснули снами-зозулями
Впавши у свій океан
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677654
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.07.2016
Пливи у траві у далекий шлях
Шукай сірі води без броду
Засни серед ночі в пахучих полях
І відчуй на миттєвість свободу
***
М'яко пливе у повітрі дим
Солодкий солоний синій
І добре й погано бути ним
Якщо ти належиш людині
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677653
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.07.2016
Ти упав на саме дно й довго-довго дивився на зорі, які котилися небом так часто, що тобі здалося, ти чуєш, як десь тихо схлипує дитина.
Ти упав і довго-довго лежав, відчуваючи пальцями пісок і воду, і ще трохи трави, з якої можна було б зварити чай і пити в час холодних осінньо-грозових вечорів, коли у неба хтось забрав солодощі й воно вередує.
Ти упав і довго-довго не міг зімкнути докупи повік, бо вперше побачив небо за весь цей час.
З дна на нього відкривається набагато кращий вид, ніж той, на який ти мимоволі кидав погляд за роботою :\"Чи не паде часом дощ?\"
Упавши абсолютно безболісно, ти відчув легкість у плечах і довго-довго купався у цьому відчутті, оскільки гори, що гніздилися на твоїх раменах спурхнули лякливою зграєю горобців чи то на пошуки нової здобичі, чи то тому, що ти надто голосно засміявся й зітхнув.
Ти подумав, що падати на дно корисно, якщо, звісно, на тебе не нападають піранії чи якісь інші хижаки.
Ти упав і довго- довго слухав, як співає очерет і, як подзенькує, зіштовхуючись прибережне каміння.
Ти простягнув руку вперед, тобто вверх, і схопив з неба жменьку зір. Вони полохливо виблискували на твоїй долоні і раз за разом намагалися злізти.
Спостерігаючи за цими стрибками, ти підніс долоню до вуст і вдихнув те, що зачерпнув .
Насіння неба теплим клубком оселилося в твоєму тілі, і тепер в тебе було не лише сонячне, а й зоряне сплетіння.
На смак вони були колючі й гострі. А місяць, напевно, смакував би як сир з гострими спеціями.
Ти упав і, трохи відпочивши, звівся й пішов по дну до берега. Бо для чого тобі дно, якщо по нього не можна йти?
Добре все-таки мати власне дно з водою і піском, і ще трохи з травами, і з якого можна долонею зачерпнути зорі, щоб спробувати їх на смак.
Ти ще повернешся.
Воно чекатиме тебе, щоби заспокоїти і зібрати докупи з думками.
Твоє дно.
Добраніч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676483
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2016
Тріщини в стелі схожі на ріки, бо їм
властиво стікатись до стін.
А від стін
До підлоги
Бо ріки течуть вниз.
А тріщини, хоч і течуть,
Навпаки.
Риба псується із голови, кажуть.
І група з лідером
Теж.
А з чого псуєшся ти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676481
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.07.2016
Видихай, любий мій, видихай.
Видихай і вдихай циклічно
І впадаючи в ностальгію,
Засинай, любий мій, засинай.
Ну й нехай, любий мій, ну й нехай.
Перетятою тятива стане
У твоїх агрегатних станів
Засинай, любий мій, засинай.
Зачекай, любий мій, зачекай
Не тікай від тіней панічно
Це лише нестандартна нічка
Засинай, любий мій, засинай.
Видихай, любий мій, видихай.
Не тривожся у сні пустому:
Ти прокинешся знову вдома
Засинай, любий мій, засинай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674635
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.06.2016
Сурогати твоїх кораблів
Пропливаючи океан
Залишають від нафти блиск
Закриваючи діри ран
Під фанфари минулих днів
Сурогати пливуть в туман
Щоби знову розлити нафту
Закриваючи діри ран
Капітанів найняв ти сам
І тепер вже нестача риб
Ти потрапив у їх капкан
Поблизу чиїхось садиб
І сиди, і зализуй лапу
Підібгавши, лякливо хвіст
Вже душі, непомітно, клапоть
Обростає світилом міст.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674633
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.06.2016
Полуниці солодкі й червоні
А гранати солодкі й терпкі
Твої крила настільки холодні
Що торкаються ледве землі
Апельсини пружні та кислі
А грейпфрути пружні й гіркі
Твої крила вже трохи обвислі
І тепер не настільки швидкі
Ананаси шорсткі та пекучі
А чорниці ніжні й сипкі
Твої крила злетять неминуче
Хоч холодні уже і ламкі
Твої крила не знайдуть безодні
Хоч уже не настільки стрімкі
Полуниці солодкі й червоні
А гранати червоні й терпкі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674296
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.06.2016
Час - велика ріка, а ти - лише решето:
Сітка іще нова й дерево вчора цвіло.
Вода проливається крізь, багато, також, повз.
Опору майже нема. Ти ж решето, не весло.
Час - то великий літак, а ти - його пасажир
Стрибай, коли щось не так, ось твій парашут
Когось час розтягне вздовж, а когось розтягує вшир,
Але не бійся, стрибай. У тебе власний маршрут.
Час - маленький вогонь, котрий ти тримаєш в руках.
Інколи він тускніє, інколи ти - із ним
Часом накотиться біль, часом - великий страх.
Руки твої тремкі спалахують, мов бензин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674294
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.06.2016
Моєму янголу триста днів і триста одна ніч
Його сила рук дорівнює силі тяжіння землі
Його одне крило тремтить і торкається моїх пліч
Моєму янголу набридло лічити ночі і дні
Його засипають сніги заливають дощі за-
носить градом й піском. Можливо
На якусь мить з тобою змогли ми за-
Бути, що не такі вже й важливі .
Його усмішка топить шрами і лід у голові
Його пальці сплітають свою піраміду Хеопса
- о янголе, мій сивоокий янголе, стій!
Я не надихалась ще тобою вдосталь.
Мій янголе, ти - промінь з початком у точці А
Де твій кінець? Де твоя рука?
Де твоє начало ? Де твоя зима?
Де твоє лезо? Де твоя шпага?
Де ти сам і твоя спрага?
Де забули тебе? Загубили тебе?
Де тебе знайти? Що тобі треба?
Ти - мій меч. Ти - моє знамено.
Ти - моя гора. Ти - моє вино.
Ти забув світ. Світила забули нас.
Я - твій простір. Ти - мій час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654866
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.03.2016
Це просто життя - смерть
Просто межа - межа
Я бачу твій хрест
І віддзвін твого ножа
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654857
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.03.2016
Система нова. Збігло з колії літочислення.
Добігає початку сива епоха змін
І десятки покинутих стін
Ще залишились вицвіло-чистими.
Кидає вирок на розстріл слів, а не куль.
Моралі нема. Змісти і суті замінено.
Тричі по шість із сарказмом лихим змінює :
Нуль, один, нуль, один, нуль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652788
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2016
Ти на межі. Ми на межі.
Де міражі? Які міражі?
Десь куражі, якісь куражі.
Ти на межі. Ми на межі.
Ми на межі. Я на межі.
Дайте ножі. Гострі ножі.
Гостріть ножі. Вже на межі
Чужі рубежі. Твої рубежі.
Я на межі . Ти на межі.
Ми коллажі. Живі коллажі.
Лиця чужі. Руки чужі.
Ти на межі. Ми на межі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650070
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2016
Старий маяк вже давно не освітить чужих доріг
І лампа тьмяніє неввімкнена кожної ночі
Старий-престарий маякар неначе безбарвний сміх
Примарній сумній Адель серцем стежки пророчить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2016
Тримай своє сонце міцно руками
Не дай покотитися, впасти, зайти
Іди з ним хвилинами , днями, роками,
Бо тільки із ним себе можеш знайти...
Шукай своє сонце і місяць, і зорі.
І небо шукай, і землі не знаходь
І море шукай і шляхи непрозорі,
І повз необхідного пішки проходь
Ти знайдеш, я знаю. Я вірю. Ти зможеш.
Ти, головне, не схиляйся за край.
І ще одне тільки у тебе попрошу:
Тримай своє сонце. Міцно тримай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649266
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.03.2016
А він збирав спорожнілі речі:
Чужі історії чужих людей,
Що рятувалися псевдо-втечами,
Лже-предтечами без ідей.
А він кохав зашкарублі рами.
Терміти жили в його душі.
Завіси рипнули відкрившись ранами,
Старими брамами нудних віршів.
Він був захоплений дурним непотребом,
Що вже йому ,певно, гріш-ціна.
А він творив все нові апокрифи
Лише за чаркою напів-вина.
Його зрікалися, а потім злилися,
А потім плакали за ним дарма...
Чужі історії у ньому злиплися
Його душа - це його тюрма.
Він йшов по вулиці, неначе Берія,
Немов в романах без післямов.
У нього була своя імперія,
В складних матеріях простих основ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648933
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 04.03.2016
А ми кохалися у полі з маками
з шорсткими знаками й тілами бджіл
та от не знали ми що цими знаками
до себе манимо вагон вужів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648931
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 04.03.2016
Хочу пожити поруч до дев'ятої ранку.
Це все, що становить мої умови для тебе.
Лише
До
Дев'ятої.
Не треба
Естетики.
За ніч я зумію проковтнути твої слова і подихи.
Повітря, що було колись спільним.
А тепер - твоє.
Тепер - моє.
Тепер - не наше.
Чуже.
Я хочу бути лише кілька годин.
Хочу.
Холодно
Одразу
Чомусь
Усередині.
Надто складно тобі пояснити те,
Чого немає.
Для тебе.
Та й для мене теж.
Не буде.
О дев'ятій.
Ранку.
Розлізлося
Апокрифами
Неможливими
Краденими
У нас.
Колишніх.
Я хочу лише до дев'ятої.
Цього більш ніж достатньо для мене і моїх
Думок.
Один кивок.
Один крок.
Один крик.
І один дробовик.
Дев'ята уже близько.
Цілую коробочку з-під обручки.
Чекай мене.
У цинку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648679
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.03.2016
Хтось випалив смішну трагедію на твоїх раменах
Блідих і прозорих, немов стрекозині крила.
Немовби полярні ночі очі твої для мене
Немовби полярні дні ти для мене, мила.
Я бачу туман, що згустився й застиг між твоїми ключицями.
Я бачу чайок, що тихо клекочуть у вухах.
Ти заворожуєш своїми словами чистими
І німими фразами тільки у твоїх рухах.
Цілую відмітку на безіменній фаланзі.
Я такий безіменний сьогодні, як і вона.
Здається, учора ліанами плелись у танці
Здається, завтра ти знову будеш одна.
Здається, кориця доповнює м'ятний чай.
Здається, сонце вже знову зайшло на сході.
Здається, ми граємо в хованки чи у квача,
Насправді ще досі шукаю тебе . У переході.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648676
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.03.2016
Коли наступа грозовий фронт,
Коли будинки змикають очі,
Розітне Всесвіт громовий "бом",
Чути рядки ніхто не захоче.
Коли над тобою висить меч,
Коли вузли розв'язати не в змозі,
Розітне череп думок смерч,
а зітнеться десь далеко в дорозі,
Коли за плечима тремтять крила,
Коли в калабані ти бачиш небо.
Розріж фіранки - зроби вітрила.
Корму корабля робити не треба.
Коли під ногами лежить тінь,
Коли у руках жовтіє трава,
Вший у вітрило вінок умінь.
Словами своїми лови слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648516
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2016
Виростай мов дерева неначе квіти
Досягай свого піку і точки "стоп"
Коли припиняють коліна тремтіти
Коли припиняє проймати озноб
Рости достеменно не знаючи хто ти
Сягни до кінця та не вийди за край
Коли вже у грудях не буде колоти
Коли унизу ти шукатимеш рай
Тоді досягнеш до межі ти.
Сягай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648509
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.03.2016
Світ у якому людина знає коли помре таки настав.
Біл це прекрасно знав і щосили хотів, щоб на його рахунок припинили приходити ці бісові незліченні дні. Дні за днями він жив усе одним і тим же вівторком. Вівторок, коли він народився, вівторок, коли він ріс, вівторок, коли йому виповнилося 19, вівторок, вівторок, вівторок... Вівторок... Вівто...
-Джею, я так не можу більше!- він увірвався в інтернет-кафе вицвілою курткою брудно-зеленого кольору, темно-каштановими кучерями, присипаними ранньою росою та родинкою у складці лівої повіки.
- Одінові підштанки, що знову сталося?- цей рудуватий товстун ніколи не сприймав нічого близько до серця,-ти знову за своє? - на його хакерському рахунку було уже достатньо днів, щоби прожити вічність тричі з половиною,- ну нащо, нащо тобі здалося покінчити з собою? У тебе є все! У тебе є дім...
-Батьківський.
-...собака...
-Робот.
-...кохана дівчина...
- Чувак, це те саме, що кохатися з електрочайником, а потім кип'ятити у ньому туалетну воду!
- Що?- Джей подавився хот-догом і почав кашляти.
Біл просто дивився.
Навіть якщо він і подавиться, все-одно не помре. Джей ще не віджив свої три з половиною вічності, тому система просто відновить його заляпані гірчицею та чилі легені і програміст надалі смачно чавкатиме шматки сосиски.
Біл бачив це уже сотню разів. Усе відбувалось наче в уповільненій зйомці: ось рудий синіє і падає, лазерний промінь сканує його тіло і рахунок , час починає іти для Джея навпаки і от він знову витріщається на Біла сірими поросячими очима і кусає хот-дог.
- Вона просто повія, яка спить з першим-ліпшим , у котрого в запасі до біса днів.
-Так. Вона просто шикарно стогне.
-І не кажи.
Обидва хлопці замовкли.
Джей - уявляючи ніч з нею.
Біл - прокручуючи в голові діалог і розуміючи, що втратив нитку, з якою йшов у цей лабіринт мінотавра.
- Джей, мені потрібно, щоб ти зламав мій рахунок.-він нахилився над прилавком, за яким Джей сидів і дивився порно з якоюсь рудою кралею, в якій Біл упізнав свою двоюрідну кузину.
-Я тобі уже сотню разів говорив, чувак, ну не можу я. Не можу і все. Є люди яким система дає імунітет проти таких як я. А якщо я спробую зламати твій акаунт - полетять мої дні, як фанера на Міланом.
- Парижем. - за звичкою виправив хлопець.
- Вони недалеко одне від одного.
Біл зітхнув.
Уже три роки він намагається припинити подачу днів на свій рахунок, а воно все ніяк. І система не приймає запити про зняття днів з рахунку, і Джей боїться його ламати.
А йому самому це лайно уже настільки набридло, що хоч вовком вий, а навіть постріл в голову миттю залікується імплантатами системи.
- Чувак, не парся. Заведи собі хом'ячка і переспи з Тіфані з другого триместру. Живи поки можеш!- розвів руками Джей , завертівшись на просілому від його ваги кріслі-крутилці. Воно остаточно просіло і рудий гепнувся на підлогу, простромивши собі голову вилкою від вентилятора.
Система запопадливо відновила його для трьох з половиною вічностей і дала нове крісло.
У цей час Біл уже був на холодному осінньому повітрі безлюдної вулиці.
Люди проходили повз нього, наче крізь.
Вони ліниво просочувалися через систему, яка кишіла у повітрі безліччю мініатюрних приладів. Система була усюди.
Біл усвідомив, що система знаходиться і в ньому й що було духу побіг додому. Не оглядаючись. Не розуміючи що і де. Наштовхуючись на людей.
Ноги самі привели його в рідний триместр. В батьківський дім до собаки-робота і википаючого чайника на плиті.
Біл зачинив двері на три замки, сповз , зачепившись капюшоном за клямку і насилу перевів подих.
Не скидаючи взуття, він було чкурнув у ванну, але капюшон нагадав про себе, врізавшись в горло блискавкою куртки.
Хлопець подолав цього ворога і, залишивши куртку на клямці , рвонув у ванну, по дорозі скидаючи з себе весь одяг. Зі штанами довелося повозитись, оскільки він не зняв черевиків, але зрештою вони, як і білизна, упокоїлись на підлозі за порогом ванної кімнати.
Та поки хлопець випростався перед дзеркалом, система автоматично оділа його з допомогою 3-d принтера.
Біл помчав на кухню, де саме вистрілив кришкою чайник, від якої хлопець вчасно ухилився і, тремтячими руками вимкнувши плиту, взяв усі рулони фольги з полиць.
Стіни та стеля у ванній стали відбивати світло лампи краще, покриті шаром сріблистої фольги.
Переконавшись, що система блокується через супер-папір, Біл позбувся одягу.
Він обстежив кожен сантиметр свого тіла, намагаючись знайти ключ чи код, чи принаймні чіп, як любили писати сценаристи старих, як світ фільмів про інопланетян, проте не допомогло. Він взявся обстежувати свою спину, скориставшись двома дзеркалами і ледь не отримав розрив серця, коли його відображення у настінному дзеркалі сповістило про час обіду.
Хлопець прожогом вискочив із ванни, перечепившись через поріг і ледь не впавши. Система завбачливо оділа його у рвані джинси та полосатий светр із сірими полосами та ще більш сірими.
Біл заліз під покривало і слухав як шалено калатає його серце.
Несподівано ввімкнувся телевізор і хлопець підскочив , як ошпарений.
- Іди до біса! До чорта тебе, й*бана система!- до його слуху долинули істеричні нотки у його голосі.
Світ наче розтроївся на те, що він чує, каже і робить у вповільненій зйомці.
Біл побачив, як він у незграбній позі, намагається втриматися на ліжку, що страшенно пружинить, кричить на телевізор і кидає у нього годинник. Годинник показує 13:02 яскраво-синіми світло діодами і вповільнюється у польоті доки не зависає в повітрі за шість дюймів від екрану.
У титрах, що теж зупинилися, Біл встигає прочитати, що система дала збій і тепер тривалість життя людини генерується від одного до трьох днів у залежності від його чи її даних особистого рахунку.
Годинник показав 13:03 і врізався у екран , розбиваючи його на друзки.
Біл продовжує кричати і смикати руками, показуючи [i]fuck[/i] кублу дротів і скла.
***
- Так , друже. Все гаразд. Все добре, головне не обнадіюй себе ,- сказав він.
-Ні. Це просто чудово!- Біл потер потилицю,- треба перевірити рахунок. Це могли бути просто галюцинації.
- Просто перевір. Чи це справді так?- каже він знову і розпливається в усмішці, побачивши ці давно жадані цифри " На вашому рахунку 0 років 1 день 11 годин 01 хвилина 30/29/28/27.... Секунд"
***
Біл ішов вулицею у натовпі. Люди пробігали повз, ніби крізь, ніби у вакуумі, на мить затримуючись поглядом на його щасливій усмішці.
У вуха несподівано врізався схвильований гул, різкі крики та скрегіт гальм авто, сирену...
"О Боже! Він помирає!"," Чому у нього не зупиняється кров?","Чому система так повільно відновлює його рани?!"
Натовп у відчаї зірвався з місця, наче зграйка заляканих горобців і розбігся до своїх домівок. Хтось сьогодні не побачить в живих чоловіка, доньку, батьків... Хтось не побачить це завтра, а хтось...
- Людство повинне себе нищити, щоб відроджуватись з попелища,- обернувшись, Біл бачить перед собою Хану. Його колишню однокласницю.
Вона стоїть у куртці, явно великій на неї, це й заляпаній кров'ю, зминаючи в руці листок з рекламою марки шампуню.
-Привіт.
- Це банально, коли тобі лишилось жити якихось півтора дні,-Хана виплюнула жуйку, поціливши у сміттєвий бак. Її пальці були холодними, коли вони сплелися з його.
- Не будь занудою , як у школі, Біле,- вільною рукою вона смикнула його за пасмо волосся,- проведемо ці півтора дні як ціле життя.
Біл не роздумуючи на що підписався , кивнув, заледве впізнавши у цій дівчині старосту класу зі школи.
***
Він відчував її тендітне тіло , як ніколи чітко, заледве торкаючись його пучками пальців.
- Людство повинне знищувати себе ,- повторила Хана.
Біл зітхнув і глянув на неї.
- Це так дивно,- посміхнувся він,- за якусь добу я встиг покататися у парку розваг, спробувати кальян, скупатися у озері в центра...
-Е ні! Озеро було випадково!- дівчина тицьнула пальцем йому під ребра.
- Ай! Але ж було!
- Ну так...
-А тепер я лежу в одному ліжку з дівчиною на ім'я Хана.
Вона вперлась ліктем у подушку й глянула , очікуючи ще чогось. А може й не очікуючи. Так здалося Білу.
- Хана...- Біл смакував її ім'я, наче вишневий джем. За добу він устиг дізнатися про неї більше, ніж за усі роки мук у школі. Він дізнався, що її батько фермер, а мати померла , коли їй було три, подавившись оливкою, про те, що насправді їй подобається дивитись футбол і реслінг , а не нудні дівчачі шоу, про те, що Хана насправді ще й Луїза, але її бісить це принцесяче ім'я...- найбільший парадокс у тому, що я більш за все хотів накласти на себе руки, доки не зустрів дівчину на ім'я ХАна, тоді коли за кілька хвилин нам з тобою ханА!
Біл не знав чи то йому сміятися , чи плакати, бо воно все якось не те.
За вікном горіли будинки, розливалися стічні води з прорваних труб, грабувалися магазини...
А йому хотілося лежати і гріти її холодні руки.
Хана мовчки набрала номер свого рахунку. У неї лишилося стільки скільки ж і в нього. П'ять хвилин. Лише... На секунду більше.
Біл зітхнув.
- Помремо тут чи виберемо ефектнішу місцинку?
-Ти дебіл,-вона засміялась і закурила.
Він забрав у неї цигарку і, затягнувшись, згасив недопалок у екрані мобільного. Воно уже все якось... Не важить.
- Напевно треба сказанути щось на кшталт як у Ромео і Джульєтті,-висунула теорію дівчина.
-А давай просто мовчати?
І вони мовчали.
Біл не думав ні про що. Він відчував її холодні руки, так чітко, наче вони були одним цілим зі спільною кровоносною і дихальною системами.
Хвилина.
- Знаєш...- Почали обоє одразу.
- Давай ти,- всміхнувся він.
-Ні. Ти.
-Гаразд. Я радий що зустрів тебе. Це найкращі години у моєму житті.
-А я хотіла сказати,що мені захотілось ванільного морозива.
Вони розсміялись.
Хоча вона й сказала це, Біл був упевнений, що вона хотіла сказати щось інше.
[i]3 секунди...
2 секунди...[/i]
-Я...- Почав було він.
У цю мить закінчився і почався світ.
*
*
*
Примітка:
"Що сталося?"-запитаєте.
Просто сталося так, що саме Біл і був системою, але не знав про це.
Коли його час добіг до кінця, система перезавантажилася у лоні Хани, з якою вони мали останній статевий контакт.
Збій у системі трапився через те, що Біл відгородив себе від зовнішнього світу плівкою з фольги, яка не пропускає сигналів , а також тому, що він пережив сильний емоційний сплеск.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648219
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2016
Знову трапилась осінь і треба сушити весла
І треба сушити трави і також сушити слід
Свою зеленаву душу що тільки-но з льоду скресла
А лід розтопивсь не зовсім морозний лишивши слід
Осінь приходить завжди і весла сушити каже
І каже збирати сонце й ховати в мішок котів
Яких вже ніхто не любить і більше ніхто не зважиться
І більше ніхто не зважиться зробити якби хотів
Осінь приходить тихо і каже сушити весла
І каже сушити трави і ще недостиглий глід
Ах скільки життя не стало і як би не було весело
А завжди про кішку-осінь тобі пам'ятати слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648181
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.03.2016
Поети завжди були трохи еквілібристами...
Над чашкою прірви, над... Розрізом діб
Так хочеться впасти. І бігти, і мчати, і плисти, і...
Пити чай. І ,можливо, курити кріп.
І бачити їх пошрамовані строфами руки.
Побиті рядками, покраяні ритмом аорти
І бути не поряд, не першими і не другими,
А дуже далекими і дуже глибокосортними.
Їх очі на фото стають дивним чином... Щирішими
У вікнах незасклених стертих до виразок рам
Вони бачать нас. І... Бачать якось по-іншому.
І кожна людина - для них це по-суті шрам.
І кожне життя це ,по-суті, для них сокира
І кожне знайомство для них - особистий кат.
Так часом хочеться просто змахнути крилами,
Щоб зовсім не стало такої дороги - "назад".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647916
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.02.2016
Ти лежиш у повній киселю темряви кімнаті.
І слухаєш :
Як росте місто,
Як шелестять електричні дроти,
Як повзуть трамваї та електрички,
Як дихає бруківка доріг.
Ти лежиш і всотуєш гул
Самотніх вулиць,
Шум людських облич,
Спів трамвайних колій в очікуванні
Своєї залізної гусениці,
Немов якого пророка, що
Несе в собі думки.
Ти лежиш і пускаєш коріння
у підлогу,
у бетон,
у місто,
у колії.
А колії несуть твоє коріння далеко-далеко,
Десь через Митну,
І на Личаківське кладовище.
Воно теж дихає.
Дихає спертим повітрям легень мертвих людей
Під вагою г'рунту.
Вони також є тобою.
Ти також є ними.
Бо вони вдихають тебе,
Як колись ти вдихатимеш їх.
Дихай.
Ти
ще
живий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647914
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.02.2016
Відьмині кільця шепочуть з безодні твоїх очей
Неначе бермудський трикутник збирає у собі брухт
А потім якийсь Діоніс чи може якийсь Морфей
Приводить складний механізм у постійний рух
Мотаються в струни нерви нейрони клітини
Знову для когось час йде чомусь назад
Стиглі гранати чомусь вибухають нестиглими
А десь у квартирі шепоче невимкнутий газ
Клубиться серце туманом й перистими хмарами
Раз поза раз відбиває трагічний дріб
Музика спокою тулиться між ураганами
Сонного дихання двох приблизних осіб
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647684
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.02.2016
Я тільки поступив у другий клас молодшої школи, але уже її зненавидів. Зненавидів не тому, що потрібно було запам'ятовувати формули й читати довгі лекції про нанотехнології , або друкувати усе, що спадає на думку і отримувати за свою ж точку зору "провалено".У школі було надто тихо, надто людно і надто самотньо. Он-лайн курс навчання просто не хотів бути цікавим чи потрібним. А екрани техніки, що уже пускали своє світлове коріння у пальці усіх довкола, лякали своєю яскравістю і чорнотою водночас.
Кожного дня я прокидався під механічний голос будильника.
"Доброго дня, вас вітає система "Ранковий годинник". Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся..."
Від цього хотілося врости у ліжко чи , принаймні, вистрибнути з вікна.
Цікаво, чи той, хто придумав електрику не покінчив життя самогубством? Якщо ні, то чи зробив би він це, якби дізнався, що я думаю про його винахід?
Я був би незмірно щасливий.
Міс Сайленс ніколи мене не будила. Вона лише інколи сиділа поряд зі мною на кухні й відвозила у цю катівню, під назвою школа. Міс Сайленс , так звати мою матір. Міс Мовчання. Хоча, їй личить Міс Відсутність. Або Міс Байдужість, або Міс "я люблю он-лайн петтинг".
Вона жахливо мовчазна і комп'ютеризована жінка. Інколи мені здається , що вона комп'ютеризована настільки, що не є уже й жінкою.
Дорога до школи проходила співзвучно до її імені, тобто ніяк. Навіть коли ламалася машина, ми все одно йшли мовчки, наче у різних всесвітах.
- Мам.
Її пальцями снували корені прозорої клавіатури, а очі проковтнули андроїдні лінзи.
- Мамо.
Її спідниця сягала колін, а край блузки пах кавою, у яку я два дні тому його вмокнув. Схоже вона ще не виходила з системи. Або просто не помітила.
- Ну мамо.
Я сподівався на 2 варіант, але здоровий глузд говорив, що це саме варіант номер 1.
- Мамо! Мамо-о!
Її очі глянули на мене; бачачи як чиясь рука пестить чиюсь піхву.
- Мамо! Мені самотньо!
- Чому б тобі не пограти у симулятор друзів?
Інколи я починаю ненавидіти цей світ більше ніж зазвичай. Чому вона не хоче мене зрозуміти? Чому їй так важливі якісь симулятори і відео? Чому вона не може глянути на мене , вимкнувши лінзи? Чому вона не може бачити без лінз?..
- Мамо.
Тихе місто.
- Мамо.
Тиха вулиця.
- Мамо.
Тихі люди.
- Мамо...
- Ну що таке? Що? Чого ти ще хочеш?
- Я хочу тримати тебе за руку, мам.
Після цього я довго-довго плакав без сліз у шкільному медпункті, де ніколи не буває лікаря, бо нікого нічого не болить, бо ніхто, по суті , не живе, бо в життя немає сенсу, бо в сенсу немає життя.
Заняття ніяк не бажали закінчуватися , тихо просочуючись крізь моє сито безглуздості, немов цукровий порошок.
Я довго-довго думав, повертатися в аудиторію чи ні, але врешті решт я таки пішов туди.
Ніхто не звернув на мене уваги, бо й у класі всі були присутні лише фізично. Морально вони уже згоріли в крематорії пікселізованих екранів техніки.
Викладач не зреагував на мою появу, як не зреагував би і на відсутність, якби я постійно був підключений до мережі з початку навчального року. Але я не був. І для нього я також не був.
Я не був і для батьків, і для дому, і для хом'яка , і взагалі, ні для кого не був. А може це я такий неправильний, що мене не існує взагалі?
Школа нанизувала на зубочистку тиші мене, немов нещасну оливку. Вона забивалась у вуха і пролізала в кістковий мозок, пускаючи метастази разом із світляним корінням екранів, вона стискала мозок, напевно сподіваючись на дифузію між правою та лівою його половинами, вона штопором приникала в легені і не давала дихати. Густина тиші була більшою ніж всесвіт і усі його нулі й коми.
Ро перевершувало думки і час. Ро змушувало усіх стискатися у пучки пальців. Ро керувало людьми.
Тиша зводила з розуму своїми німими хвилями, піна яких була , напевно, піною від сказу тих,що збожеволіли і втонули у її Ро.
Я сів за парту, що висвітила мені питання про вхід у он-лайн обговорення теми заняття, котра звісно не була тією темою, яку слід було би вивчати у другому класі молодшої школи. Я подумав про маму. Що вона робить зараз? Чи думала вона про мене хоча б трохи? Чи думала вона віддати мене до психолога чи... до психіатра? Мені знову закортіло поплакати, але я вже не міг і не хотів. Я хотів просто сидіти й дивитися у стіну , або ламати, кричати, рвати. Або одна крайність, або інша.
[b]Tertium non datur.[/b]
Тиша огортала, блокуючи емоції допоки місто не накрило цунамі сирени, немов сотні ще не спалених душ горіли у крематорії , обтікаючи всіх агонічними криками.
Місто завібрувало й завмерло.
Ніхто навіть не ворухнувся. Здавалося, вони навіть не почули, що щось сталося. Вони навіть не могли собі уявити, що щось сталося чи могло статися.
Я завмер, напружено міряючи нову тишу думками. Хоча ні. Тишу розтинало легке потріскування і звук води, з несправного крана.
Але звідки в аудиторії кран?
Це мене зацікавило.
Я обернувся, щоби звернутися до однокласника, чи не чує він цей звук, проте звук видавала кров цього однокласника, що рівномірно витікала з-під тонкої плівки електродіодів, по горбинці носа, стікаючи на його кінчик , а звідти - на парту, що тріщала, пронизуючи його тіло сотнями вольт.
Я глянув на інших своїх однокласників . Дехто застиг нерухомо, хтось уже встиг зняти плівку , разом зі скальпом, але їх не рятувало це від електричних зарядів.
Голова викладача повільно сповзла на стіл,а тіло заливало кров'ю стіл і те, що залишилося від моїх однокласників.
Я вибіг з класу. Мені було настільки страшно,що я навіть не знав , куди втекти, щоби сховатися від цих жахливих картин.
Я ввійшов у сусідній клас і вибіг звідти так само панічно,як і зі свого.
По кісточки у крові, школа потопала у крові спалених пікселізованих душ і стиснутих у пучки пальців ,вкорінених у електрику,якої нема, людей. Мій відчай кричав з моїх очей і з моєї шкіри, і з моїх пальців, і з усього мене. Кричав німотою і глухотою, і сліпотою. І паралізував жахом до останнього еритроцита в найменшому капілярі мого мозку.
Я вривався у кожен клас, у кожну кімнату і кров усе більше заляпувала мої штани і думки.
Я вистрибнув на сходи перед входом, спіткнувся і впав. І мені знову захотілося плакати від того, що я побачив у дірці своїх штанів, але не зміг.
***
Місто N належало до тих міст, що потерпіли від магнітних хвиль та експериментів людей над людьми.
Місто N опустіло настільки, наскільки у ньому можна було опустіти.
На площу перед школою, частково заляпаною кров’ю, спустилися з неба три гвинтокрили, проте, усе, що виявили вчені – тіло маленького андроїда з пошкодженим колінним шарніром, по щоках якого, наче сльози, скотилися перші краплі першого у цьому місті дощу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2016
Світ очима смерті виглядає зовсім не так, як світ , очима життя.
Я зрозумів це, коли вперше зустрів ЇЇ.
Вона була ще дитиною, але мислила по-дорослому.
- Ти ідіот ,- сказала вона мені.-Я йду за тобою не тому, що загубилася. А тому, що...
Її слова потонути в гулі автостради.
Починав накрапати дощ, благодатний дощ. Консервна банка міста віддалялася, залишаючи при собі свій шум і задушливу спеку. І людей, що розпікають повітря диханням і думками, і рухами, і слізьми.
Її запилюжені ноги вкрилися брудними патьоками куряви й роси, холодної та пекучо-чистої. Скільки їй років?
- Скільки тобі залишилося?- натомість запитав я. Й одразу ж пошкодував.
Вона глянула на мене скептично, і я чомусь згадав, що, можливо, забув вимкнути плиту і, можливо, мій дім зараз... Уже не мій дім. Тепер там живе полум'я і газ і конають в агонії всі мої скарби, які, по-суті , не можна й скарбами назвати. А може, у мій дім вдарила блискавиця й саме зараз там замкнуло електричні дроти ...
-Я вічна,- вона вивудила мене з океану думок словом, немов рибу сачком, немов робила це завжди, і викинула на дорогу.
І от я знову йду.
Під моїми ногами подзвонюють камені. Я подумав, що варто таки витягнути з підошви канцелярську кнопку, яка уже тиждень дає про себе знати дзвоном і падіннями.
Я хапнув повітря, але вдихнув повітря, а не воду, бо єдина вода - це роса на траві та її ногах . Та і я раптом усвідомив, що я не риба. Я - людина.
І подумав, що краще би я був рибою. Тоді я б менше думав. Тоді б я взагалі не думав.
Вона крокувала поруч і бите скло вирізало узори на її стопах, напевно, уже затверділих від довгої ходи.
Я подумав, що варто б взяти її на руки, але раптом усвідомив, що уже стою на порозі свого дому. Тихого й неушкодженого.
Вона досі була поруч.
Я одразу зрозумів, що вона прийшла за мною. І мені стало чомусь її шкода.
- Ти втомилася? Хочеш чаю?
Вона дивилась на мене втомлено, очима кольору незабудок. Я зрозумів, що зараз вона скаже "ні".
Вона дитина, але вона не капризуватиме, якщо я нічого їй не дам. Тому, я старанно намагався приготувати їй щось смачне.
-Я хочу вермішель.-Вона скептично оглянула моє підгоріле творіння з двох яєць і макаронів і відсунула від себе тарілку,-і кави з молоком.
- Червоного чаю.
- Кави з молоком.
Я здався і запарив їй дешевої мівіни. Поки вона заглядала під кришку , випускаючи назовні клуби пахучої пари, я шукав у холодильнику молоко.
- Ти уже виклав його ,- вона знову дивилася на мене.
Я відчув себе ідіотом, взяв молоко і поборов бажання вказати на її недоліки. Напевно тому, що я не бачив цих недоліків. Вона була ідеальною.
Я глянув на її брудні ноги і зрозумів, що це не її провина. Це моя провина.
- Молоко втекло.-вона намотала макарони на виделку.
Напевно так само натягуються мої нерви з кожною секундою її перебування в моєму домі.
"Впіймавши" молоко, я змішав його з чорним напоєм на дні великої чашки. Світло-коричневі розводи впивалися в темряву кофеїну , розсікаючи його й підкоряючи собі.
Вона голосно покалатала виделкою у розсолі .
І я усвідомив , що, ось-ось, і весь магічний напій кави з молоком зараз переллється через вінця й поспішив подати його на стіл. Вона надпила й скривилась, очевидно , не оцінивши мою хитрість.
- Дати цукру?
- Це не кава з молоком.
Я зітхнув.
-А що це, по-твоєму?
- Це молоко з кавою.-вона знову припала до чашки ,- дай цукру.
Коли крупинки розтанули, вона почала пити з більшим задоволенням. А може, вона робила це, щоб я не ображався.
Я спожив свою невдалу страву і вирішив , що час вирішити, що з нею робити. А їй - вирішити, що робити зі мною.
Але спершу ванна. Так. Ванна це головне.
Намагаючись не зустрітися з нею поглядом, я опустив його на підлогу й майже одразу вперся чолом у двері.
Вона скептично звела брову. Я спиною відчув це.
- Ти помиєшся самостійно?
-Я схожа на жертву педофіла?
Я знову відчув себе ідіотом.
- Так, я сама,- вона звелася й пішла в ванну, залишаючи на підлозі маленькі брудні сліди.
Напевно зрозуміла,що сарказм мені не знайомий.
Я заснув з думкою, що було б непогано не йти завтра на роботу. Повертатися в місто не було сенсу. Сенсом була контора , де я працював уже три роки.
Вона прийшла до мене вночі . Тихо схилилася, торкнувшись холодними пальцями моїх скронь. Вона залізла у щілину між мною і спинкою дивану й обхопила мене за шию руками. Я накрив її, бо вона тремтіла . Здавалося, вона от-от розсиплеться від холоду, що тягнувся за нею невидимим шлейфом, немов чума.
З міста у місто.
Яку відстань вона уже пройшла? Скільки часу вона уже йде?
- Скільки тобі ще залишилося?
-Я вічна,- надламаний голос її відскочив від стін мені у вуха.
Вона лише дитина.
Ні.
Вона не лише дитина.
- Тобі приснилося щось погане?- Звісно, вона дитина.
- Мені завжди сниться темрява.
- Тобто нічого.
- Тобто темрява.
Я зітхнув. Питання про те, чим відрізняється «нічого» від «темрява» так і спинилося на півдорозі, десь у гортані. Можливо, я просто не хотів чути відповідь, можливо, просто побоявся.
- Ти був кмітливішим, коли вийшов з міста. – сказала вона.-Я одразу це помітила. І молодшим.
- Справді? Напевно тому, що з роботи раніше…
-Ні. Тому, що на тебе впала роса.
- Давай спати.
Вона перебирала пальцями волосся в мене на потилиці. Від неї пахло холодом, як би я не накривав її. Холодом, який не схожий на жоден холод, який може відчути людина. Вона притулилася щокою до мого плеча і заплющила очі.
-Добраніч...
Я забрав волосся з її щоки. Тепер вона здавалася мені дорослішою. Набагато дорослішою, ніж коли я вперше її побачив. Можливо тоді вона не виглядала такою втомленою, як зараз, коли нарешті заснула.
Я знову подумав, що було б непогано не йти завтра, тобто уже сьогодні, на роботу.
І відчув себе ідіотом.
Раніше я б ніколи не подумав, що випадкова зустріч обернеться таким. Вона виділялася з натовпу, можливо, ростом, можливо, холодом.
Вона мирно сопіла майже у мене від вухом і від цього мені зробилося чомусь спокійно. Вона була схожа на кошеня, яке викинули з коробки , у якій воно спало і ховалося від зливи.
Раніше я хотів завести кота, щоб мене хтось зустрічав з роботи. Можливо, варто було завести не кота, а сім'ю, проте, чомусь тоді мені це здалося непотрібним.
- Добраніч,- мій шепіт видався мені надто голосним і потонув у нічній тиші.
Я заснув, коли цвіркуни за вікном припинили жебоніти і почався дощ.
Дощ завжди мене заспокоював . Дощ і зоряне небо.
Сьогодні я знайшов половину себе. І спав спокійно, вперше за кілька років.
Коли я прокинувся, у мене було чотири лапи і теплий ніс. Вона все так само мирно сопіла, обіймаючи мене за шию і водячи пальчиками по шерсті. Вона була маленька і тепла і мені хотілося її оберігати.
Тіло було гнучке і легке.
І я відчув, що ніч наповнила мене зорями й теплом нагрітої за день землі.
Я поклав голову на лапи і спостерігав, як повільно прокидається моя смерть.
Вона була молодшою, ніж здалася мені при першій зустрічі.
- Доброго ранку,- сказала вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647198
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2016
-Карфаген повинен бути зруйнований!-кричали вони.
Вони били у стіни.
Руками.
Ногами.
Списами.
Кастетами.
Ядрами і кулеметами.
Тоді, як Карфаген руйнувався сам. Від їхніх слів.
-Карфаген повинно бути зруйновано!- шепотіли вони,
Руйнуючи психіку хлопчика на ім'я Данилко.
Підступні люди,
яких він придумав, щоб не задихнутися
Від тиші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646435
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 23.02.2016
Класти пальці на неї, немов на глину
Формувати і запах, і смак , і звук
І не знати чи щось тримає за спиною
Ця одна рука або вісім рук
Наближатись, відходити ближче - далі
Відганяти біду і чекати біди
І чекати, що змінна отямиться сталою
І не хотітиме більше піти
Вести зором по кругу, навколо осі́
І навколо думок про просте
І Ніщо може бути підвладне осі
Якщо квіткою проросте.
Класти пальці на неї , немов на глину
Формувати і запах, і смак, і слух
І не знати чи ніж тримає за спиною
Ця одна рука чи цих вісім рук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646406
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.02.2016