| Сторінки (1/19): | « | 1 | » |
Якось в одному селі нашої славної України, в спекотну
літню пору йшов з нічного чергування в колгоспі чолов’яга
похилого віку на ймення Василь. Поспішати додому він
не дуже хотів з кількох причин. Перша й найважливіша –
його дружина, з якою останнім часом не ладилось: постійні
суперечки, непорозуміння, чвари, коротше кажучи, не жили,
а відбували. Тож інші причини були зрозумілі. По дорозі,
як зазвичай, завернув до шинкарки, хильнув чарчину-другу,
вислухав останні плітки і вирушив далі. Мав при собі косу
і мішка (ще як на чергування збирався, то взяв із собою,
щоб, повертаючись з варти, зайти на луг і укосити худобині
зеленого). Коли проходив повз садиби пасічника Клима,
не зогледівся, як біля нього закружляли і загули бджоли.
Спочатку було їх небагато, може, з п’ять, і Василь вирішив
від них позбутись маханням коси і мішка. І це була його
величезна помилка, хоча, як сказати. На допомогу своїм
друзям прилітало все більше і більше комах, і буквально
за лічені секунди біля нього кружляла практично вся армія
медоносів. Василь зрозумів, що коса з мішком тут тільки
шкодять. Постояв нерухомо, як вкопаний, супроводжуючи
очима хаотичний політ знервованих бджілок, і раптом
зметикував, що є шанс на порятунок. Кинув від себе косу
якнайдалі, а мішка швидкоруч став натягати на себе, та,
на жаль, в поспіху до кінця його не розправив так, як слід,
та ще, як на зло, у нього були старі штани, до того ж без
жодного гудзя на матні, тільки мотузкою був підперезаний,
щоб не спадали. А бджоли, як вгледіли, що відкриті ворота,
то миттю ринули туди, прийнявши відкриту матню за своє
віконце у вулику. Одна, друга, третя… Влітали і влітали,
але як відчули, що там медом чомусь не пахне, а навпаки,
то, щоб даремно не покидати «хворий вулик», – вирішили
його підлікувати, і кожна бджілка старанно свої ліки своїм
же шприцом вливала без залишку, як добросовісний лікар.
Та Василеві від такої доброчинності було тільки гірше
– поцибав, поцибав, як цапок, потім як чкурнув, навіть
чоботи свої полишив, мов та ракета летів, навмання, куди
не бачив. На шляху, чого тільки не попадалось: були і
дерева, і паркани, і кущі, і горби з канавами, «біг Василь
і не зважав – свою душу рятував», аж поки не добіг до
річки. Відлежався, віддихався, відмочився в ній як слід,
потім, як солдат з передової, рушив додому, ледве рухаючи
ногами. А як вже дочвалав до рідної оселі, то з порога
хати дружина, побачивши, який вигляд має її благовірний,
відразу пішла в наступ і з криком питає: «Де вештався, гад?
Мордяка подерта, одяг подертий, босоніж. Чому ж ти такий
пошматований, ніби тебе кінь галопом протягнув поперек
ріллі? Де коса, мішок, трава? Скажи щось, не мовчи! Другі
он баби за своїми мужами, як за камінними стінами, бо і
турботливі, і хазяйновиті, чоловіки як чоловіки, а це – ну
просто небесна кара якась! То п’яний в дим присуне, а то й
приповзе, то ще якісь ворота на голові принесе...»
Василь почухав потилицю, хоч свербіло в другому
місці, але стримався, подивився на дружину з-під лоба та
й каже: «Не знаєш ти, Катерино, якого героя перед собою
бачиш. Коли ти тут з бабами плітки розплітала, я в цей час,
можна сказать, на смерть стояв заради нашого колгоспу,
бери вище, всієї країни, від злодіїв рятував державне майно
(трьох баранів, один з яких – голова колгоспу колишнього,
якого він і пропив; і клячу Джульєтту – кобилу, яка ще
війну пам’ятає, першу світову; і дві стіни корівника, і від
конюшні ще одна). Бачиш, як захищав, життя не шкодував
свого. А на війні, моя дорогенька, усі засоби добрі, і косу в
нерівній сутичці втратив, бо так злодіїв лупив, що в друзки
розлетілась. Чоботи теж використовував, як зброю, а зброя
не вічна, ти знаєш, як цей білий світ, а мішка на останнього
лиходія накинув, дав копняків йому і той утік».
А Катерина поглядає з сумнівом на Василя й питає його:
«А чому ж ти мокрий такий?» А Василь їй у відповідь: «А
ти спробуй з такою оравою, до десятка душ, потягатись –
чи ти будеш сухою?» Катерина ж Василю з блудливою
посмішкою: «Ти правий, буду мокрою, та ще й якою
мокрою...» А Василь їй: «От дурна жінка, кому що, а курці
півня». Катерина вислухала свого горе-героя, чи повірила
вона його теревеням, чи ні – це залишається таємницею.
Але як би там не було, вона побурчала ще трохи, дала
Василю сухий одяг переодягнутись, і, як зазвичай, після
чергування чоловіка дала їсти, що було, а практично нічого
і не було, окрім вчорашньої юшки-синюшки, навіть хліба не
врізала, і вийшла геть з хати займатись своїми справами по
господарству.
А Василю – лихо, «поліковане» місце спокою не дає, то
пече, то щипає, то свербить – немає спасу. Та щоб Катерина
не дізналась про його справжню пригоду, яка з ним сталася,
і щоб нічого не запідозрила в його поведінці, Василь усі
маніпуляції і неоднозначні рухи між ногами виконував поза
очима коханої. Та коли настала ніч, подружжя погасило
світло, і, як завжди в останні роки, полягало на окремі ліжка.
І не тому, що літа вже не ті, хоч тридцять сім років, як разом,
і дітей давно поставили на ноги, і вони давно не заважають,
так, як мають свої сім’ї, і живуть хто де, а тому, що кохання
теж давно згасло, особливо те саме, про яке ви подумали.
Катерина вже мала засинати, та скрипіння ліжка, на
якому лежав Василь, і його стогін та незрозуміла метушня
– насторожили Катерину, серце ж не камінь, все ж чоловік
як-не-як. «Хай не ікона, а плохенький, все рівно свій, а не
чуженький».
– Василю, що з тобою? Як ти себе почуваєш? – питає
Катерина. Василь у відповідь мовчить, лише стогне далі.
– Ну, чого ти мовчиш? Я ж тебе питаю, – знову до нього
Катерина. І знову мовчання. Катерина вже не втерпіла, хутко
зіскочила з ліжка і попрямувала до вимикача. Чує голос
Василя:
– Не вмикай світла. Катерина не на жарт захвилювалась,
тихесенько навшпиньках підійшла до Василевого ліжка,
присіла біля чоловіка та й далі питає:
– Василю, не мовчи, скажи, що з тобою? Якщо тобі зле,
я викличу лікаря. І, шкодуючи чоловіка, стала водити рукою
по його тілу і якось випадково зачепила те, «поліковане»
місце, і мало не зомліла. По-перше, вона виявила той факт,
що Василь був без нижньої білизни, а точніше – без сімейних
трусів, а по-друге, і, найголовніше, вона виявила причину
його страждання, яку ухопила обома руками і здивовано, і
водночас у пристрасті промовила:
– Ой-йой, лишенько, як же тебе розперло, набубнявіло
як! Бідолашний мій Василечку, до чого тебе довела моя
байдужість, холодність і віддаленість, мов ту корову, я
тебе запустила. Вибач мені, любий! Тож буду доїти. А що
робити? Не пропадати ж добру? Не встиг Василь і слова
вимовити, як Катерина вже була на ньому й гарцювала,
як на конику. Та ще й так завзято гарцювала, що миші, які
жили по сусідству, під підлогою, подумали, що кінець світу
настав, та й хода зі своїх апартаментів. Бо ліжко було, по-
перше, залізне, а по-друге, таке старе, як цей світ, мало того,
що воно цибало разом з Катериною по всій кімнаті, то ще
й скрипіло і грюкало, як навіжене. Кіт, який мирно спав на
веранді і нікому не заважав, навіть мишам, не знав де себе
діти, а пес на дворі – тільки вив та вив.
Коли ж накінець усе це божевілля скінчилось і Катерина
норму «надоїв» виконала, вона задихано витерла лоба і
задоволено вимовила:
– Нарешті, Василечку, за довгі рочки і я стала мокра,
точнісінько, як ти був сьогодні вранці. І засміялася. Та
Василь не подавав ніяких звуків, де і стогін дівся, мовчав і не
рухався. Катерина перелякалась і грішним ділом подумала,
що загнала коня, і перехрестилася, але ледь притомним
кволим голосочком Василь видавив:
– То ти, бабо, в мене, ще огого, можеш ще жеребця
осідлати. А Катерина у відповідь:
– Тьфу ти. Дякувати Богові – живий. Та такого жеребця
лінивого може осідлати й стара кульгава Гайдашиха.
Сміється.
– Жартую. Кажеш ще є порох у порохівницях. Це добре.
Значить, пороху ще зарано з нас сипатись. Ой, Василю, ти
не уявляєш, як мені добре, я навіть пригадала молодість, так
давно це було, ніби в якомусь минулому житті.
Подружжя ще якийсь час помилувалось одне одним і
поснуло, кожний у своєму ліжку.
А на ранок, коли півні потомились кукурікати, Василь
піднявся з горем навпіл, продер очі і почовп до кухні.
Катерини в хаті не було. Коли Василь був на кухні, звернув
увагу на стіл, який дивним чином не пустував, бо як підійшов
до нього і прийняв рушника, то очам своїм не повірив, ще
раз протер їх, а там чого тільки нема, як у найкращому
ресторані, та що там ресторані, – ще краще! Обслуговування
на самому високому рівні: і борщик в банячку гарячий,
і пампушки з часником, і картопелька з шкварочками, і
салатик, і варенички з сиром і сметаною, гладишка молока
і четвертушка з чаркою. Такого розмаїття Василь і не
пам’ятає, чи бачив у своєму житті, ніби в казку попав. А
коли все ж трохи відпустило Василя і він зрозумів, що це
не казка і не сон, а все в дійсності відбувається з ним і для
нього уся ця смакота приготовлена, взявся за трапезу. Їсть,
п’є та все одно до кінця збагнути не може, що трапилось,
особливо з Катериною, така несподіванка, хоч приємна,
що й казати. Думає Василь і наминає далі. До того ж коли
напихав кендюх, ще помітив одну приємну несподіванку: на
стільці на нього чекав чистий випраний одяг, а поруч стільця
стояли черевики, начищені, як нові. Набиває Василь черево
і говорить сам до себе: «Все ж трапляються в житті дива,
то ж бабу товчи, допоки жива». Надивувався , насмакувався
Василь досхочу, задовольнив своє пузо, як ніколи, та мусив
вставати з-за столу. Встав, потягнувся, одягнувся і вийшов з
хати, щось зробити по господарству і подякувати Катерині,
але ніде її не міг знайти. Погукав, погукав – тиша. Худоба
нагодована, подвір’я заметене, кіт на місці, умивається,
собака також на місці, виляє хвостом, а Катерини немає.
Вийшов Василь з подвір’я на вулицю глянути, може десь
там побачить її. І таки побачив – на їхньому кутку з бабами
пліткувала. Та Василь помітив, що саме його Катерина вела
бесіду і жестикулювала руками якось неоднозначно, то
рукою показувала на дишло з підводи, що поблизу стояла,
то рукою повела в бік коней, котрі біля річки паслись, то
руками бабам показувала, як зазвичай рибалки показують,
яку рибу піймали. Василь подумав: «Що мені до бабських
пліток, вони ж люблять ляси точити, хлібом не годуй, а я
краще піду займусь своїми справами». І пішов. Наступної
ночі все повторилось, як і минулої, навіть ще розкутіше
і грайливіше. Катерина дала команду: «Васильку, пора
давать план по надоях!» Василь не перечив, навпаки, додав
ще: «І збивать вершки!» Зареготали і взялись за справу. А
Василь вже не стогнав від болю, як минулої ночі, а тільки
покректував від задоволення.
І життя у подружжя пішло на лад. Катерина розцвіла,
чоловіка шанує, доглядає, все найсмачніше йому, жаліє
його, щоб не перероблявся зайве, щоб і на ніч вистачило.
Та і Василь змінився, змінилось його ставлення до дружини
на краще. Він помітив в ній жінку, а себе відчув справжнім
чоловіком, таким собі мачо місцевого розливу: підвів
голову, вирівнявся, розправив плечі, мов крила, впевнена
хода, впевнений у собі, взагалі став мати пристойний
вигляд. То вже не той Василь, який був раніше: затиснутий,
скуцюрблений, пригнічений, недоглянутий, мов та примара
зачухана, на яку ніхто не звертав уваги. В подружньому –
та і в статевому житті пари відкрилось ніби друге дихання.
Все було добре у Василя та Катерини: кохання, злагода,
порозуміння. Жили, як молодята, ну просто сімейна ідилія.
І Василь здивовано подумав: «Які правильні бджоли мені
трапились, вони не тільки дають правильний мед, а ще й
правильні ліки і в правильні місця. Адже пройшло вже два
тижні, відколи смугасті полікували. І такий довготривалий
термін лікувальної дії також дивував Василя. «Хоча, що тут
дивного, – продовжував думати Василь, – звичайнісінькі
бджоли-мутанти – наслідки Чорнобиля, від якого усім
дісталось під зав’язку, і комахи не стали винятком. Хай там
як, головне, – вдало полікували». Та ніби сам собі наврочив.
Рано після чергової бурхливої зміни пішов до туалету по
малій нужді – мац, мац рукою, а там – п’ять грам, може,
чуть більше, навіть не відразу знайшов. З переляку, коли
роздивлявся, так знервовано заходився, що мало не влетів
у дірку. Коли трохи оговтався, прийшов у себе, подумав:
«Оце так Катерина, план дала на совість, навіть краплі не
лишила, все до останнього вижала. А що далі буде?», – і став
метикувати, щоб такого вигадати, щоб дружина про халепу
не дізналась. Думав, думав та й надумав таке: «Скажу їй, що
хворий, занедужав, щоб мене не займала, а там далі ще щось
змудрую». Як надумав – так і вирішив, як вирішив – так і
повідомив. Отже, він дружину не займав – дружина його не
займала. Але ж земля то чутками повниться, тим більше в
невеличкому селі. І новина про Василеву непомірну статеву
активність не забарилась і увійшла, буквально, в кожну
оселю, і не оминула вона відому не тільки в своєму селі,
а й поза його межами, так звану «вдовицю-ґвалтівницю»,
хтось називав її «Явдоха-журба», а хтось – просто відьмою,
справжнє ім’я якої – Явдокія. Чому вдовиця-ґвалтівниця?
Тому, що вона й насправді вдова. Але... Шістнадцять
років тому, як помер її чоловік. Від чого помер – таємниця
й досі. Та чутки по селу ходять, що заїздила вона Петра,
чоловіка свого, не злазила з нього, в інтимному розумінні.
Хоч і по господарству він тягнув, як віл, бо не лінивий був,
хазяйновитий, а вона – Явдоха, ненаситною була, мов та
акула, ніяк задовольнити себе не могла. Петро натягається
за день, що й світ не милий, а вона йому другу зміну до
перших півнів, а то й до останніх, а то й до згубленого
пульсу. А після певних інтимних пригод розносила по селу
плітки, як вона поганяє свого Петра. Тому і приліпилось
– «ґвалтівниця», а потім, вже після смерті Петра, стали
називати її «вдовицею-ґвалтівницею». Сама ж Явдоха –
жінка видна: чорнява, пишногруда, нижня частина статури
теж нівроку, гріх сказати, що Бог її виглядом образив, все
на своїх місцях. Всіх літ від народження має сорок п’ять, а
як відомо: «В сорок п’ять – баба знову гарна б... (коханка)».
Чоловічою увагою вона ніколи не була обділеною. За роки
її вдівства, хто до неї тільки не залицявся, не клеївся і не
сватався, всякі попадались пройдисвіти, та вона завжди
вибирала саме тих, які її дійсно по-справжньому цікавили,
а таких було зовсім небагато, то ж всякий непотріб вона
відшивала направо й наліво. Може і в рило зацідити, коли
вимагає ситуація. Не баба, а грім. Нікому не дозволяє себе
ображати. Живе сама, діток Бог не послав їм з Петром. Вона
і господиня справна, кругом чистота і порядок: чи в хаті, чи
біля неї, чи на городі – все до ладу. В своєму домі ніколи не
дозволяла й не дозволяє ніякого збіговиська, чи то притону.
Вона, як мисливець, – полює тільки на бажану здобич, через
те її бояться, як вогню, заміжні жінки. Василь її ніколи не
цікавив, як чоловік, вона практично його не помічала,
аж доки до неї не дійшла новина про його здобутки на
інтимній ниві. Тож така інформація заінтригувала Явдоху,
і вона всерйоз зацікавилась Василем, як черговим трофеєм,
і загорілась прибрати його до рук, перевірити особисто,
власноруч, його чоловічу спроможність, тим більше, бачила
Катерину, яка мало не літає від щастя. Звісно, Василь
особливою зовнішністю, м’яко кажучи, і, боронь Боже,
харизмою – не вирізнявся. Був звичайнісіньким тюхтієм чи
лохом, як зараз по-сучасному в народі кажуть. Та видно і для
лохів інколи зірки можуть повернутися не заднім місцем,
коли Василя вибрала така видна молодиця, хоч як жертву,
але ж все рівно приємно. Так, Василь не красень і на добрий
шмат старіший за Явдоху, та саму ж Явдоху такі крайнощі
не зупиняли. Про Василя вона думала відомим прислів’ям:
«Старий кінь борозни не зіпсує», а якщо ще в цього коня
і причандалля відповідає чуткам, які ходять по селу, то й
може глибоко зорати».
І Явдоха вийшла на полювання. Для початку провела
розвідку, прочесала місцевість, в якому місці взяти Василя.
Прослідкувала, кудою він зазвичай курсує, коли… Вибрала
правильну позицію для захвату, і не одну: тиху, майже
безлюдну, там, де побільше зелені, дерев, чагарників
всіляких – для маскування… І вичікувала слушного часу. І
ось, якось, в один з днів, вранці, коли Василь повертався з
роботи додому своїм звичним маршрутом, на нього в засідці
вже чекала «вдовиця-ґвалтівниця». Але, як на зло, десь
взявся Федір-комірник, нині пенсіонер, і зачепив він Василя
балачками, і пішли вони разом, точачи ляси, ну і, звісно,
пройшли повз Явдошину засідку. Явдоха не очікувала
такого повороту подій і, звісно, розчарувалася, але швидко
заспокоїлась і подумала: «Хай на цей раз відсічка, та нікуди
ти від мене не дінешся, голубе». А баба вона вперта і
завжди свого добивалась. І, як сказала, так і відбулось. Коли
в черговий раз Василь мандрував у бік своєї оселі та вже
у вечірню пору, коли смеркало, то Явдоха, за звичною їй
схемою, причаївшись, чатувала на здобич. А Василь ішов
веселенький, так як встиг причаститися по дорозі, йшов і
щось там собі наспівував, а коли підійшов до пастки, Явдоха,
як досвідчений мисливець, миттєво заволоділа Василем –
тільки кущі зашаруділи, той навіть оком не встиг моргнути.
А коли вдовиця прийняла Василя і повалила на землю, то
той, коли оговтався і прийшов до тями, як зиркнув у кого в
полоні, подумав: «Небесна царице, так це ж ґвалтівниця!» А
вона йому: «Ну, що прийшов в себе, маніяк сексуальний?»
– «Чому ж це я маніяк?» – буркнув Василь. Явдоха ж
йому: «Тому! Про тебе вже он по селі легенди ходять, що ти,
буцім-то, відомий статевий агресор. Чи ти думав, що все це
щастя одній твоїй Катерині дістанеться?! Аж ніяк, любчику!
Я теж голодна і не відмовлюсь поласувати». І хутко полізла
під Василеві штани. Лап, лап – не второпала, знову лап,
лап, і, не розуміючи, гарячково питає: «Де?» – «Хто йде?» –
Василь їй. «Та не йде, дурню, а де», – ще роздратованіше до
нього Явдоха. «Де, питаю, – твоя гордість чоловіча?» Василь
не може второпати, що Явдоха від нього хоче, і морщиться,
ниже плечима, нічого не розуміє. «Якщо ти такий тугодум, –
продовжує Явдоха, – то скажу. Де приладдя ділось?» – «Яке
приладдя?» – знову здивовано перепитує Василь. «Приладдя,
трясця б тобі, від якого твоя Катька ніби збожеволіла». Від
люті Явдоха мало не дихала вогнем. – «Ах, он яке приладдя
ділось, – дійшло накінець до Василя. – Звісно, де – вдома.
Як я можу таку цінну річ з собою носити? Всі питання до
Катерини, вона господиня і під її наглядом усі цінні речі».
Роздратована вдовиця, мов сатана, не знаходила місця
від люті. А на прощання сказала Василю, суворо сказала:
«Зі мною не жартують. Затямив? Я відчуваю, що тут щось не
так. Так що особливо не розслабляйся, бо це не остання наша
з тобою зустріч. Зарубай собі на носі – я завжди доводжу
справу до кінця». Сказавши усе це, Явдоха миттю ділась, як
і не було. А по Василевій шкірі мороз пройшовся, від самої
маківки голови до кінчиків пальців рук і ніг, хміль дівся,
як і не було. Забрав Василь своє грішне тіло з того місця і
понісся стрімголов, не відчуваючи ніг, тим більше, що вже
була ніч. Та не встиг Василь набрати потрібних обертів, як
перед ним через дорогу перебіг чорний кіт. Дивною, як не
містичною, була поява саме чорного кота, і саме в такому
безлюдному місці. Тут вже взагалі холод оволодів усим
Василевим розгубленим тілом, мало серце не вискочило,
але Василь зібрав себе докупи, і страх його погнав так, що
перешкод перед собою, причому будь-яких, він просто не
помічав. Також і не помітив, як був уже вдома, у ліжку, під
ковдрою, вкритий з головою. Ну і, звісно, не помітив Василь
і дружини, яка чекала на нього з вечерею, пронісся повз неї,
мов торнадо, мало не збив з ніг. Василю було не до вечері,
а Катерина не могла збагнути, що сталося з її чоловіком,
лиш здивовано подивилась вслід за ним і знизала плечима.
Наступного дня, вранці, коли подружжя було вже на ногах,
Катерина з нетерпінням питає у своєї половини: «Василю,
що це було вчора ввечері? Ти мало не скалічив мене, так
поспішав до ліжка. Не вечеряв. Що сталося?» А Василь, коли
вже одчапав за ніч, почухав потилицю, та й думає: «Що ж
такого правдоподібного збрехати?» І брехня не забарилась,
тут як тут вона з’явилась. Ну й Василь відповідає: «Та це
я зайшов до кума Івана, а він надумався підлатати крівлю
веранди, то трохи довелось йому допомогти, кум же, та й
сіли повечеряли, а так, як було вже пізно, то я поспішав
додому, ще й до того ж втомлений був». – «Так поспішав,
що мене не помітив?!» – сердито відпалила Катерина.
Василь мовчав і у відповідь нічого не додав, бо це тільки
б ускладнило подальші дебати. Катерина ще зиркнула
на Василя з підозрою, і подружжя розійшлось, як у морі
кораблі, у своїх справах.
Так-то воно так, та Василю останнім часом не давала
спокою одна думка, а саме, що його Катерина помітно
змінилася своєю поведінкою, іншим ставленням до нього,
стала сердитою, роздратованою, та й асортимент страв
помітно схудшав. Таке відчуття стало складатись у Василя,
що все повертається до минулого, коли вони з Катериною не
жили, а жалюгідно існували.
Поламав Василь голову, поламав, і раптом його осинило,
він зрозумів причину розладу в сім’ї. Він зрозумів, що пауза
з його буцімто хворобою занадто затягнулась, через те і
Катерина така навіжена. «Розворушив бабу, а тепер маю
клопіт, – думає Василь. Але ж коли Катерина була задоволена,
то і мені було добре, – продовжує думати Василь. Жив, як
кіт у сметані, все було, не життя, а казка. До доброго швидко
звикаєш, а зараз, схоже, казка тане, мов сніг навесні. Е, ні,
повертатись до минулого у мене аж ніякого бажання немає, то
ж треба рятувать шкуру, щоб до гіршого не дійшло». І знову
став ламати Василь голову, шукаючи правильне вирішення
проблеми. І знову його осинило. У нього з’явилась ідея, хоч
і божевільна, але заради порятунку власної шкури і заради
щасливого майбутнього Василь ладен був іти буквально на
будь-які жертви. А жертви – неабиякі. Василь згадав про
своїх давніх смугастих друзів, які його в минулий раз дуже
вдало полікували. Лишалось одне – завітати до «лікарні». Та
наважитись піти на прийом не до одного лікаря, а до цілої
зграї фахівців було лячнувато. Та все ж вирішив піти, але
спочатку в розвідку. Отже, вирішив і вирушив. Покрутився
біля Климової садиби, ретельно все повидивлявся, тишком,
не викликаючи підозри до себе. Василя тішили ще деякі
деталі напередодні операції: по-перше, пасіка була у саду,
подалі від хати, а по-друге, пес Клима був прив’язаний на
подвір’ї, перед хатою, та до того ж він був старий і глухий,
як і сам Клим, а баба Христина – Климова дружина, зазвичай
була зайнята своїм копирсанням по господарству або в
городині рачки стояла. Їй до пасіки не було ніякого діла
та й недобачала вона. Взагалі-то особливих перешкод для
задуманого Василь не бачив. І щоб не зволікати, прийняв
рішення – наступного дня іти у бій. Як задумав, так і зробив.
Наступного дня, ще в досвітку Василь уже був на ногах,
як штик. Нерви ще трохи поносили його по подвір’ї, все ж
не на весілля відправлявся, потім перехилив гранчак для
хоробрості, щоб трохи попустило, а як інакше, на війні,
перед важливим боєм і то наливали. Перехрестився Василь
на доріжку, і, як на диво, дорогою, повз Василевого двору,
на підводі в бік млина їхали Олекса Чуб і Клим Степанович
– пасічник. Василь подумав: «Ти диви, сьогодні і справді
мій день, тож мерщій до справи». На «діло» прихопив з
собою бабину стару панчоху і пальчата будівельні, котрі
колись син привіз, і хутко чкурнув до «лікарні» – на прийом.
Коли прибув до Климової садиби, озирнувся навкруги,
задля безпеки, і поліз. Благо не було серйозного паркану, а
проста огорожа латами облаштована із поліняк, тож Василь
за мить був біля місця призначення, крадькома підійшов до
одного із «медичних закладів», дістав панчоху, натягнув на
голову, пальчата на руки, ще раз подивився навкруги для
надійності, вийняв із матні хворе місце і підніс до віконця,
звідкіля вилітали і в яке влітали «лікарі». То водив Василь
край віконця, то тицяв у отвір своїм причинним місцем
– ніякого ефекту. Склалось таке враження, що сьогодні
не прийомний день, або лікарі забастували. Та Василь не
здався, і вирішив спробувати потрапити на прийом іншим
шляхом, а саме, через «службовий вхід». Тож відкрив
кришку вулика і дістав першу, яка попалась під його руку,
рамку, на якій вже був зібраний цілий консиліум із фахівців
найвищого рівня, з приводу Василевого захворювання.
Та як побачив Василь, як про нього дбають і скільки
зібралось гіпократів по його проблемі, то з переляку мало
не випустив рамку з лікарями, та все ж взяв себе в руки,
і, відвівши в сторону свою скорчену фізіономію, поводив
причинним місцем по рамці і відразу відчув, ніби його
причандалля покрили вивернутим кактусом. Василь мало
не дзюрнув від такої інтенсивної терапії, якщо не сказать
більше. Рамка знову мало не випала з рук. Крик просився
назовні, та з останніх сил, зі сльозами на очах, зціпленими
зубами і тремтячими руками, ледь поставив рамку на її
місце, закрив вулик і став моторно струшувати зі свого
хазяйства смугастих лікарів. Та схоже, вони не дуже бажали
полишати Василя. І він подумав: «Знову доведеться бігти,
як минулого разу, старий я уже для таких марафонів». Але
мусив, і побіг, та до річки, дякувати Богу, не дійшло, тому
що по дорозі смугаста медицина покинула його. І Василь
перейшов на ходу, видихнув з полегшенням, що все позаду,
хоч пекло, що аж за серце брало, та головне – результат. А
коли був вдома, не подавав вигляду, що в муках, і старався
не крутитись поблизу Катерини. Так у нестерпних муках
минув цей день, мов вічність, і прийшла довгоочікувана ніч.
І полягали обоє відпочивать. Василь не хотів у цю ніч ніяких
пригод з Катериною, бо за прожитий день йому пригод
вистачило більше, ніж достатньо, занадто вже в цей раз
«полікували», хоч доречніше було б сказати «залікували».
Тому, як би Василю не було боляче, він тримався і намагався
не подавати ніякого звуку, навіть ковдру затиснув зубами.
Та в черговий раз, коли його взяв больовий напад, Василь
не втримався і заволав, мов поранений ведмідь. Катерину
аж підкинуло з переляку, мало не злетіла з ліжка, і за мить
була біля Василя. А він знову, як заволає, як застогне, а
Катерина йому й каже: «Ой, Василю, Василю, бачиш, до чого
доводить стримування, знову запускаєшся, як я бачу. Тож
не допустимо до сумних наслідків і дамо країні вугілля». І
ніби за звичним сценарієм, не встиг Василь заперечити, чи
будь-яке слово втулити, як Катерина все, що треба і куди
треба, втулила, і зі словами: «Ех, коня я запрягаю – поскачу
до раю», взялася до роботи, а саме – поскакала.
А Василь продовжував стогнати, але не зрозуміло, чи
від задоволення, чи від болю, цього він і сам не розумів.
А наступного дня, знову казка, знову стіл не пустує, як у
добрі часи: і печенька з півника, і дерунчики зі сметанкою, і
чарочка, і шкварочка, і все, чого тільки душа забажає. Життя
знову пішло на лад. І Василь подумав: «Ось таке воно життя,
«хочеш гарно поїсти – не забудь на бабу залізти». А тим
часом «вдовиця-ґвалтівниця» про своє побачення з Василем
не забувала і готувалась до наступної спроби нападу. І для
надійності передислокувалась на друге місце засідки, і не
дарма, бо Василь після минулої зустрічі з Явдохою про ту
дорогу, якою зазвичай ходив, – забувся, а ходив іншою, хоч
вона була не вигідна за часом, та заради спокою душі, як
думав Василь, можна й походить «городами».
Та Явдоха – баба не промах, і цього Василь не врахував,
тим більше, за своїми голубиними стосунками з дружиною,
він втратив пильність, занадто безпечно став себе почувати
і, як наслідок, – перестав думати про вдовицю. А даремно,
бо вона про Василя думала, мало того, вона чекала на нього
в новій засідці. Це був ранок. Колись, вранці, ще в перший
раз, у Явдохи вже була невдала спроба взяти Василя, та
нині вона була стовідсотково впевнена, що їй пощастить,
мабуть, відчувала – вона ж відьма. Василь ішов з чергової
варти додому спокійний, задоволений життям, цим
погожим ранком, йшов зі своїми думками, нічого зайвого не
підозрюючи, навіть позіхнув, та вже біля гиблого місця не
встиг ще й рота закрити, як його черевики показали слід в
зелені чагарника. Точно, як і в попередній «операції», Явдоха
блискавично повалила Василя на землю та й каже йому:
«Ох, Василю, Василю – пропаща душа. Я ж тобі обіцяла,
що ми з тобою ще зустрінемось, а я, голубе, словами не
розкидаюсь, хто зі мною мав справу, той знає. Твоя помилка
в тому, що ти засумнівався в моїх намірах і в моїх словах». А
Василь потремтів, мов заєць, і таким же тремтячим голосом,
ледь не пошепки промовляє: «Знову ти, нечиста сила?!» А
Явдоха йому: «Ні, голубе, помиляєшся, чиста, як сльоза
немовляти, я за собою дивлюсь, стерильність гарантую!» І,
не зволікаючи, хутко взялась проводити ревізію, та не довго
копирсалась – бажане було на місці. А коли Явдоха виявила
довгоочікувану згубу, сказала: «Воістину сьогодні день для
вдалого полювання, відчуття мене не підвело, тож готуйся,
Василю, до бою». І оволоділа Василем. Звісно, той пручався,
опирався, як міг і як не міг, та, може, й не хотів пручатись, хто
зна. І витиснула вдовиця з Василя усі соки, навіть Катерині
нічого не залишила. Коли свої втіхи скінчила, мовчки ділась,
як минулого разу, ніби вітром здуло.
Василь же ще якийсь час побув у пришибленому
стані, повалявся, мов колода в травичці, поспостерігав за
метеликами і всілякими комахами і став поволі підводитись.
Стріпався, мов та курка після півня, і поклигав, мов той
кінь змучений, який повертається з дальніх козацьких
походів до своєї стайні. Коли нарешті причовп додому,
знову сказав дружині, що колгосп був у небезпеці і що хто,
як не він, його порятує. Взагалі-то все було добре у Василя
з Катериною. Жили-поживали, на поповнення чекали, та
аж ніяк не телефонного рахунку, а іншого... Ви спитаєте,
чи навідувався Василь ще до підзарядного пристрою, коли
батарейка сідала, тобто до своїх знайомих до болю друзів?
Ні, не навідувався. По-перше, там занадто велика напруга,
по-друге, у нього з батарейкою було все гаразд. Вдовиця-
ґвалтівниця його вже більше не переслідувала, бо отримала
те, чого бажала. Ось і все. Хоча ні! Через дев’ять місяців у
Катерини й Василя родився, на радість, хлопчик, а у Явдохи,
дещо пізніше, – чудова дівчинка, схожа до мами. Ось тепер – все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661505
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2016
Не просто плыть против теченья,
Сломать все комплексы, сомненья,
Устоев фальш, стереотипы,
Которые вживляют «типы».
Из серой массы выделяться
Не просто, чтоб собой остаться.
Не просто обществу бросать
Свой вызов, но существовать
Под маской серой и унылой
Не просто также. С какой силой
В себе себя переносить,
Наружу, чтобы не пустить
Души порыв, как птицу-волю?!
Не честно заниматься ролью
Чужой, а на свою плевать.
Но как так можно проживать?
Себя пленить – безумство, право.
Пить вместо жизни – суть-отраву,
Себя на муки обрекая,
Где жизнь не полная – пустая
И без гармонии следа.
Так будем же собой всегда!
Минуя судей, косых взглядов,
Ведь предостаточно тех гадов,
Которым вечно всë – не так.
Они не знают жизнь на смак.
И не узнают – не дано.
Они – суть зомби, и давно.
Лишь истинным – вершить свой путь
И постигать свободы суть.
Рецепт таким весьма простой:
Жить не по правилам – душой.
Май 2013 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661397
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.04.2016
Милый друг, любимый, нежный,
Близкий и далёкий мой,
Ты – мой океан безбрежный,
Знай, что ты всегда со мной.
Я тебя не забываю,
В сердце бережно храню
Дни подаренного рая –
Рад был каждому я дню.
Вспоминаю наши встречи
И свидания с тобой.
Как сидели в летний вечер
На скамейке под луной.
И как звёзды улыбались,
Посылая нам свой свет,
А мы нежно целовались,
Продолжая ждать рассвет.
Днями тоже не скучали,
То к реке мы шли на пляж,
То на велике мы мчались,
Глядя на цветной пейзаж.
И на танцах мало места
Было лишь для нас двоих,
Ты кружилась, как невеста,
Я был рядом, как жених.
Я от счастья, словно птица
В высь небесную взлетал.
Разве мог я не влюбиться?!
О такой, как ты, мечтал!
Красотой своей сразила
Ты меня, с ума свела.
Моё сердце покорила
И его же в плен взяла.
Да, попал я в плен конкретно,
Даже сам не ожидал.
Но ведь было так заметно,
Как от счастья я летал.
Да, от счастья я летал,
Да недолго счастье длилось...
Птицей раненной упал,
Сердце в дребезги разбилось.
Почему же так судьба
Обошлась со мной сурово?
Не горит любви звезда,
Не зажечь её мне снова.
Говорят, что всё пройдёт.
Говорят, что время лечит.
У меня наоборот –
Время лишь меня калечит.
Я всё чаще возвращаюсь,
В мыслях в прошлое лечу.
Задержаться там стараюсь,
А в реальность не хочу.
Милый друг, любимый, нежный,
Близкий и далёкий мой,
Ты – мой океан безбрежный,
Жаль, что только не со мной…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661395
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.04.2016
Чи ми варті без жінок
Самотужки, хоч би крок
На ось цій землі ступить?
Чи без них ми є герої
І війни, скажіть, якої?
Якщо вдуматись на мить?
Звісно, ні, життя даремне
Без жінок, похмуре, темне
І без сенсу, тільки сум,
А вже з ними – хочем жити
І перемагать, любити,
Навіть взятися за ум.
Адже жінка, і не рідко, –
Це чарівна диво-квітка,
Яку треба доглядать.
Хоч, буває, як будяк,
Але ж і без нього як?
Треба ж раду нам давать.
Тож додати лише можна:
Чоловік, щоб в світі кожний
Пам’ятав, що для буття,
Жінку треба шанувати,
Бо вона – є наша мати,
Що дарує нам життя.
Березень 2011 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661006
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 21.04.2016
Снова день приходит новый,
Снова ты к войне готовый.
Враг безжалостно стреляет,
Враг живых всех убивает.
Он тобою управляет,
Он твоей душой играет.
Ты в плену и ты страдаешь,
Ты спасения не знаешь.
Позови Его, Того одного,
Кто может спасение дать.
Позови Его, Того одного,
Который за всех был распят.
Позови Его – и Он прийдёт,
Позови – Бог тебя ждёт,
Позови Его и Он твою душу спасёт.
Брось все грязные одежды,
Брось и не живи, как прежде.
Хватит всё валить на плечи,
Хватит жизнь свою калечить.
Время с плена выбираться,
Время с Ним вовек остаться.
С Тем, кто любит и спасает,
С Тем, кто всем добра желает.
Позови Его, Того одного,
Кто может спасение дать.
Позови Его, Того одного,
Который за всех был распят.
Позови Его – и Он прийдёт,
Позови – Бог тебя ждёт,
Позови Его и Он твою душу спасёт.
Бог на кресте в тяжких муках страдал,
Он за тебя свою кровь проливал.
Он твой Спаситель, Небесный Отец,
Пастырь Он твой – много спас Он овец.
Пусть ты ослаб и надежды уж нет,
Он мрак рассеет и даст тебе свет.
Ты только верь, изо всех сил держись,
Он радикально изменит всю жизнь.
Он не замедлит – на помощь прийдёт.
Ты поспеши, сделай шаг свой вперёд.
Твой грех искуплён Христом на крови.
Хочешь спасения – Бога зови.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661005
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.04.2016
Ноги є і руки маю,
Голова є на плечах,
Та, як немічний, страждаю,
Біль на серці й на очах...
Все самотність ця проклята
Поїдає мою суть,
Коли свято – не до свята,
Коли спати – не заснуть.
Птах співає – не почути,
Сонце сяє – хмар пітьма,
Заснували суму пута,
Сенсу у житті нема.
Вити хочеться від болю,
Мов поранений той звір,
Я несу хрестову долю,
Роки й роки, дотепір.
Та надії не втрачаю
На щасливе майбуття –
Я все йду, вірніш кульгаю,
По шляху свого життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660824
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2016
Довго мірився писати
Я на тему цю вірша,
Та нема вже сил мовчати,
Та й не в спокої душа.
Тема дружби – не нова.
Скільки вже писали й пишуть,
І шукатимуть слова
Ще не раз, допоки дишуть.
Ось і я не обминув
Наболілу в душі тему,
Хочу, щоб читач збагнув
Думку і мою, окрему.
Як я дружбу розумію,
Як я бачу її сам...
Тож відверто, як зумію,
Зараз викладу я вам.
Справжній друг – це не тріпня,
Щоб красиво вимовляти –
Це все рівно, що рідня,
Кому можна довіряти.
Що рідня – це навіть вище,
Бо рідня ж то різна є.
Справжній друг – багато ближче.
Час лихий, як настає –
Поряд буде він, все кине,
Справи всі свої, сім’ю,
Хоч у пекло, хоч загине,
В жертву душу хоч свою.
Справжній друг – не лицемір,
Не брехун – душа відкрита,
Щира і з добром без мір,
Все віддасть, щоб не ділити.
Безкорисливий, не заздрить,
Без пихи, не зазнається,
Вірний все життя, не зрадить,
Доки його серце б’ється.
Він – надійне те плече,
Яке десь не може дітись.
В час підтримки не втече,
Щоб в кущах десь відсидітись.
Справжній друг – круг рятувальний,
З ним до дна ти не підеш,
Навіть шторм багатобальний
Без проблем ти з ним візьмеш.
Та, буває, що в дірках,
Що прогнилий з часом круг,
То вже не рятунок – жах,
То вже і не справжній друг.
Вересень 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660823
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2016
Не журись, небесне диво,
Буде все в житті красиво.
Йди вперед і жить не бійся,
В свою мрію вір, надійся
І досягнеш ти мети.
Головне, щоб знала ти –
Всі життєві перешкоди
Подолать задля свободи,
Задля мрії – це не жарти,
Тому битись треба й варто,
Бо життя, мов та війна:
Ти слабкий – тобі хана.
А за працю і сумління,
Наполегливість, терпіння,
Як виносливий солдат –
Будеш мати результат,
Бажану винагороду,
Незалежність і свободу.
І життя твоє розквітне,
І це буде так помітно,
Бо від щастя і кохання
Завжди є літать бажання.
А тобі ж то не звикать,
Ти ж так любиш політать.
Адже ти – Душею звешся
І ніяк не обійдешся
Ти без волі, а тому –
Мусиш вести цю війну.
Листопад 2008 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660598
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.04.2016
Якось влітку, в денну пору,
Був надворі, глядь угору,
Поміж гілля і листків,
Біля самої хатини,
На донешті-деревині,
Я побачив двох птахів.
Голуб і голубка дикі,
Не малі, скоріш великі,
Незвичайної краси,
Шлюбні ігри розпочали,
Один одним милувались,
Не зважали на часи.
Красота одна та й годі,
Хай там десь ще на природі,
А тут вдома, на очах –
Дивина, та ще й приємна,
Почуття і не таємно
Показав пташині птах.
Після всіх утіх, кохання,
Як прийшла година рання,
То подружжя, як і слід,
Стали дім свій будувати,
Вити гілки, заплітати,
Щоб продовжувався рід.
Працювали, гніздо звили,
Доки вистачило сили,
Полюбились, а тоді
Сіла птаха у гніздечко,
Знесла бажані яєчка
І зажили молоді.
Пара – діточок чекає,
Птах турбується, літає,
Їжу до гнізда несе,
А голубка – ані кроку,
День і ніч не змикне ока,
Навкруги пильнує все.
Голуб також, як мужчина,
Не кидав дім без причини,
Старанно сім’ю стеріг.
Так і жила диво-пара,
Доки чорна, страшна хмара
Не прийшла на їх поріг.
Затривожилась природа.
Грім і блискавка, негода.
Вітер деревину гне.
До землі аж нахиляє,
Навіть так, що тріск лунає,
Але пара не моргне,
Мужньо бореться з вітрами,
Батька крила, крила мами
Закривають діточок,
Щоб не випали, не змокли...
Та нарешті вітри змовкли,
Залишивши всім урок.
Після деякого стресу
Голуби із інтересу
Свій обстежували дім.
Так, як слід порозглядали,
Що потрібно повправляли
І спокійно стало їм.
А вже потім, як годиться,
Стала пара чепуриться,
Привела в належний стан
Свою зовнішність і крила,
Милим любувалась мила
І любив панянку пан.
Час спливав, життя тривало
І на Божий світ помалу
Діти пробивали путь.
Вже в яєчках стало тісно,
Тож на волю діти, звісно,
Просяться, на поміч звуть.
Мати пута прибирає,
Діточок своїх звільняє
Обережно, цок та цок,
А коли дітей звільнила,
Розгорнула свої крила
І зробила в небо крок.
Як же добре після сидки
І тривалої, мов з клітки,
Відчувати крилець змах.
Підкорять блакить безмежну,
Покружляти незалежно…
Та про дім забути птах,
Як там добре, він не може:
Дітвора ж є, боронь Боже,
Треба й міру в всьому мать.
Тому птаха покружляла,
Кісточки порозминала
Й гайда діток годувать.
А надалі пара в згоді,
Як властиво цій породі,
Стала разом клопотать,
Забезпечувать їдою,
Піклуючись дітворою,
Почергово в рейс літать.
Діти зростали і їли,
А батьки лише раділи,
Що у них така сім’я.
Та, на жаль, не спить і лихо,
Ходить по землі та тихо
Здобич чує, каже: м’яв.
А сусідський кіт уранці
Підслідив, що на гілляці
Є для нього вже обід.
Слина капає у звіра,
Ще й до того ж гріє віра,
Що скінчиться птаха рід.
Довго не вагавсь котяра –
Циб на дерево, а пара
Зупинить нахабу щоб,
То хутчій на захист стала,
Мати – діток затуляла,
А вже батько – точив дзьоб.
Лиходій поволі крався,
Та не знав – що прогадався,
А як вгледів – вмить притих.
Мов примару над собою
Він побачив грізну зброю,
Ще оговтатись не встиг,
Як на нього – шквал атаки…
Вкрило, з голови до сраки
І до кінчика хвоста.
Б’є вражину горда птиця,
Зрозуміла, врешті, киця,
Що їда в цей раз не та.
Гість непроханий пручався,
Та недовго, не втримався,
З відчайдушним криком м-а-а-в
Полетів пархатий котик
І, відчувши землі дотик,
У свій двір пошкандибав.
Перемогу птах святкує,
Лиже рани кіт, лікує,
Щоб скоріше зажило.
Для кота – ганьба поразка,
Для пернатих – це мов казка,
Де добро здолало зло.
Ще один урок позаду –
Рід пташиний знов дав раду,
Не пропав, а уцілів.
Та в житті таких уроків
Буде ще не рік, а років
Стільки, скільки Бог велів.
Тож на даний час пернаті,
Як би не були у святі,
Як би не раділи, та…
Є обов’язки, є діти,
Треба їх піднять, глядіти
І не забувать кота.
І життя пішло, як треба,
Знову варта, знову небо,
І минали день за днем,
Діти-голуби зростали,
Вже й гнізда їм стало мало,
Забажали гру з вогнем.
Крила ще слабкі і кволі,
Та жага їх зве до волі,
Манить неба величінь.
Перше – мірилось, махнуло,
А за ним і друге здуло,
Не лишила сліду й тінь.
Мати тупцяє, чекає,
Метушиться, їх гукає,
То зривається, летить,
Слідом батько, – оглядають,
Де сидять, де ж пропадають
Діточки, – душа болить.
Дітвора не забарилась,
Політала чуть, втомилась
І додому до гнізда
Повернулась, – всі раділи,
А батьки від щастя мліли,
Що минула чад біда.
Та коли вже раз вкусила
Птаха волі, яка сила
Може втримати її?
Тож птахи частіше стали
Покидать свій дім, – літали...
І пташиної сім’ї,
Врешті-решт, зовсім не стало,
А на згадку пустувало
Лиш гніздо, що голуб сплів.
А я думав – дні минуться
І птахи ще повернуться,
Я ж так звик до цих птахів.
Липень 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2016
Зустрілись якось три сусіди –
Хохол, Москаль, за ними слідом
Ще приєднався брат Бульбаш.
І зав’язалась в них розмова
Потріпана, стара, не нова,
Дійшло до суперечки аж.
Москаль твердив, що він – правило
І пустить кожного на мило,
Хто буде проти нього йти.
– Та я вам, можна сказать, тато, –
Продовжував Москаль завзято. –
Такого й годі вам знайти.
Про вас, як про дітей я дбаю,
Натомість, що в подяку маю –
Велику дулю, чи не так?
– Так, так, Москалю, вірно мовиш, –
Хохол йому. – Дивись, бо зловиш.
Брехать, я бачу, ти мастак...
Він тато наш, ех, ти, байстрота!
Такого я ще анекдота
Не чув, оце так ти загнув!
Ви тільки гляньте, от собака,
В самого он вся гола срака,
Про себе, певно, ти забув,
Що лапті, бражка, балалайка,
Гармонь і аж до неба лайка –
Ось і усе твоє майно.
Наквасиш рило і співаєш,
А ні, на піч мерщій лягаєш,
А можеш, як свиня – в лайно.
І не рости там хоч трава,
Не до роботи, голова
Твоя важливішим занята.
Як є хильнуть – то день удався,
А клопіт зайвий нащо здався,
Коли є безкінечне свято.
– А ти святий, мов та ікона,
До тіла прикладати мона... –
Сердито промовляв Москаль.
– А бурячиху, хто ганяє?
Безбожно хто її ковтає?
Чи, може, я? Та ні, на жаль…
Ти бачу геть від рук відбився,
Давно з Москвою не сварився?
Чи ти не знаєш, хто вона?
Хто проти неї скаже слово –
«Сєкір башка», і все готово,
Вважай, що почалась війна...
– Москалю, годі, я – злякався, –
Хохол у відповідь сміявся. –
Послухай-но мене, сусід.
Я – не святий, горілку люблю,
Та нею я себе не гублю,
Ковтну і закушу як слід.
А закусити є немало:
Є і вареники, і сало,
І пампушки є з часником.
А ще які у нас борщі!
Це не кислючі твої щі –
Не порівняєш за смаком.
Своя ковбаска, струдлі пишні,
В яких чи мак, чи стиглі вишні...
Що – слинка котиться, сусід?
А ще сметанка є і рибка,
І хліба спеченого скибка...
Такий, приблизно, мій обід.
І щоб оце все поїдати,
Мені потрібно працювати
І кожний день, а то і ніч.
А в тебе ж є одна турбота –
Скоріше б чарочку до рота,
Хильнув – і вже поліз на піч.
Тож слухай далі, ти – правило,
Допоки ціле твоє рило,
Бо, бачу, просиш гарно ти.
Москва твоя – село велике.
Не заперечуй, трісне пика!
От, дійсно, краще не знайти
За Київ мій – могутній, древній,
Чи рівня він Москві-дєрєвні?
Якої не було чомусь,
Було болото лиш з жабами,
А в нас вже дзвони над церквами
Лунали. Ну, то хто татусь?
Ось ми про тебе дійсно дбали,
Мов ту дитину, годували,
І лиш найкраще йшло тобі.
Бульбаш не дасть мені збрехати –
Трусили гарно наші хати,
А ми лишались у біді.
Тоді все йшло в один казан,
Одна країна, ти – пахан.
Одна столиця СеРеСеР.
Тепер цей «Сер» на всіх не сере,
Та зло його все більше бéре,
Що він за мурами тепер.
Нема корита – землю риє,
На збитки газ нам перекриє...
Лютуєш? Так, Москалю? Так!
Та як вже ти там не цибаєш,
Народу мого не зламаєш
І не підкориш ти ніяк!
А ти чого мовчиш, Бульбаше?
Чи це не спільне лихо наше?
Чи це спіткало лиш мене?
– Ну, що сказать? – Бульбаш белькоче. –
Хтось, може, з вас пригод і хоче,
Мене ж пригода хай мине.
Ви двоє чубаєтесь часто,
Та я до цього не причасний,
Я – третій зайвий в цих боях,
Хоча з Хохлом цілком я згідний,
Москаль гнобив народ невільний,
Допоки у багно не встряг.
А зараз, як ведмідь, реве,
Неначе взяло за живе,
Бо втратив те, чого не мав...
Москаль дать здачі не барився,
З-під лоба грізно подивився
І роздратовано сказав:
– А, то це бунт на кораблі?
Ви ще занадто замалі,
Щоб проти мене воювати!
Таке почув я, просто шок!
Та я зітру вас в порошок!
Не лишу ні одної хати...
Чи, може, ви забули, хто я?
Яка у мене грізна зброя?
То нагадаю, як склероз.
Ракет у мене – під зав’язку,
Тож можу влаштувать вам казку,
Але сумну, до гірких сльоз...
Хохол погрози слухав, слухав,
Потилицю свою почухав
І відповів сусіду так:
– Ти геть, Москалю, з глузду з’їхав,
Тебе послухать – тільки втіха,
Ти й вірно є – Іван-дурак.
Хіба було вже крові мало,
Коли свої своїх вбивали,
Коли ішов на брата брат?!
І хоч ті злі часи минули,
Та люди того не забули,
А ти вертаєшся назад.
Ти б зав’язав, Москалю, пити,
Бо вже таке став городити,
Що ні в ворота і ні в тин...
Я раджу йти тобі проспатись,
Щоб міг тоді ти розібратись,
Хто з нас є батько, а хто син...
Та як на мене особисто,
То всі ми із одного тіста,
Не виключенням є і ти.
І чи тверезий ти, чи п’яний,
Ти пам’ятай, що ми – слов’яни,
Або по-іншому – брати.
П’ять копійок своїх вставив
І Бульбаш – таке добавив:
– Боже, всіх нас борони,
Щоб ніколи брат на брата
Не пішов, щоб кожна хата
Не побачила війни...
Тут вже і Москаль пом’якшав,
Трохи покурив, покашляв
І в півголоса сказав:
– Вибачте мені, сусіди,
Що сьогодні вас обідив,
Я сьогодні був не прав...
– Коли так – приємно чути,
Може, толк ще з тебе бути, –
Каже радісно Хохол.
– Нам всім треба в мирі жити,
А не свого брата бити,
Краще грати у футбол
І на полі воювати,
Та з м’ячем, а не стріляти...
Цього я бажаю всім.
Після цих слів два сусіди
Розійшлись, за ними слідом
І Бульбаш пішов в свій дім...
Липень 2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660351
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.04.2016
Тендітна, ніжна жінка-квітка
Із серцем, все одно, що світ,
В якої розум – зброя рідка,
Вона лишила вже свій слід.
Та битись ще не перестала
І хоч в неволі, та і там
Все ж повстає, як повставала,
Спокою не дає катам.
Отим катам, які жирують,
Які примножують нулі,
Які народу плач не чують,
Вважають, що вже королі.
А королі якого трону?
Там, де брехня, зневага, гріх,
Де по злодійському закону
Все відбувається у них.
А тих, хто прагне помагати
Народу, радість дарувать,
Кидають бідолах за ґрати,
А треба – будуть убивать.
Але дивує, як цю зграю
Злякала жінка, ще й одна.
Хоч відповідь, здається, знаю –
Всіх розумніша них вона!
Ось в цьому і вина її…
Хотіла світ змінить на краще,
Щоб рідні квітнули краї,
Та не дала злочинна паща.
У рот взяла, а проковтнути
Ніяк не може, бракне сил,
Тож слабнуть «влади» злії пута,
Хоч втримать їх достатньо рил.
Та дух свободи не зламати,
Це знає «влада» і вкотре
Старається «чужих» прибрати,
Та волі дух не прибере!
А український дух – це сила,
Віками гартувався він,
Він, мов той птах, що має крила,
І голосний, мов церкви дзвін.
Тож як би злії воріженьки
Не пригнобляли мужній люд –
Своє отримають від Неньки,
Таким немає місця тут!
А лиш на нарах в буцегарні,
От там по праву їхній дім.
Пейзажі там не дуже гарні,
Проте там місця вдосталь їм.
Усі злочинці, що при владі,
Перевертні і холуї,
Запроданці, які у зраді,
Усі знайдуть місця свої.
Стосовно зради, як забути,
Що ще один є слизький пан,
Той, хто є «жертвою» отрути,
Той, хто і зрадив весь майдан.
Та що майдан – усю країну,
Надію в світле майбуття,
Мов ту народжену дитину,
Безжально кинув на сміття.
Це так «віддячив» за довіру,
За крісло, в яке люд всадив,
Та спокою не буде звіру,
І що б він там не городив
На кшталт: що «руки ці не крали»,
Всіляку іншу маячню,
Та люди знають добре й знали,
Що він тюхтій, а леді Ю,
Та, дійсно, справжня героїня,
Сучасна Жанна Д’арк вона,
Повириває зле коріння,
Яке насіяв сатана.
Лише ця жіночка маленька,
Лише її незламний дух
З руїн підніме нашу Неньку
І дасть в майбутнє вірний рух.
І хоч вона є під замками,
Та все ж не здасться, не засне.
Ми з нею є, вона є з нами,
І саме це є головне!
Листопад 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660349
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.04.2016
Частина 1
Жнива Чорнобиля
... І засурмив третій Ангел, і велика зоря спала з неба,
палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на
водні джерела.
А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин,
і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона...
Об’явлення св. Івана Богослова. Глава 8, вірші 10, 11.
Колись, недавно чи давно,
Яка різниця, все одно,
А, головне, було – не нині,
У славній неньці Україні,
Коли весна якраз буяла,
Мов наречена, розквітала.
Сади, мов той едемський рай,
Який же наш чарівний край!
А землі в нас які чудові!
Хвала і солов’їній мові,
І людям до землі уклін
За те, що не встають з колін,
Перебуваючи в молитві
За волю, кров пролиту в битві,
За всі ті іспити роками,
Які вже обросли віками,
За сльози всі, яких вже море,
Та серед іншого є горе,
Яке і зараз проростає,
Нема-нема та й нагадає…
Вернімось до початку слова,
Коли велась за весну мова,
Отож весни була пора.
Дорослі люди, дітвора,
Увесь тваринний дикий світ,
Худоби свійської всяк рід
І навіть комашине царство,
Усе, без виключення панство,
У світлій, радісній годині
Усі були, та у частині
Країни нашої, на жаль,
Чекала скорботи печаль…
Та всі, як завжди, проживали,
Росли, кохали, працювали
І не підозрювали геть,
Що десь в дорозі клига смерть.
Коли один із днів минув,
Народ, днем стомлений, заснув
І міцно спав, і сни дивився,
І ось один, мов жах приснився,
А після нього знову жах,
Та не вві сні, а на очах
Кінець мов світу розпочався –
Реактор рвався, рвався, рвався,
Земля тремтіла від рвання,
Було вже всім не до спання.
Усе живе: і люд, і звірі –
Налякані були без міри.
Маля у матері питає:
– Матусю, хто наш дім хитає?
А мати каже: «Тихо, синку,
Не бійся, а лягай на спинку.
Це землетрус, синок, мине.
Я біля тебе, чув мене?
Тебе не чепить злий бабай,
Спи, любий, очки закривай...»
Так обірвала спокій ночі –
Чорнобильська біда пророча…
Що мало бути, так і сталось,
І саме так, як написалось
В святому Божому письмі,
Але ж усі були в пітьмі,
Не думали і знать не знали,
Як страх напав – не зволікали,
Молились, бо були в біді:
Старі, середні й молоді…
Усі, хто міг, благали Бога,
Щоб відійшла печаль-тривога,
Але натомість ця печаль
Дивилась у майбутнє, в даль.
Коли ж нічна минула варта,
Збагнуть усім, що це не жарти,
Ще не судилось, але згодом
Все ж облетіла вість народом.
Та новина була сумна,
Лиш розпач сіяла вона.
І люд увесь заметушився,
До того ж знову слух точився,
Що все своє нажите й хати
Всім доведеться покидати
І обмінять на чужину.
Хоч маєм землю ми одну,
Країну маєм теж єдину,
Та має кожний батьківщину
Свою, там, де гніздо родини,
Коріння пущене в глибини…
Та не завжди панує спокій,
Бо світ, на жаль, не однобокий,
Крім світла, є і темний бік,
Таким і видався той рік,
Який залишить слід на роки...
Ось правда вся, а в ній – пророки.
І покидали люди землі,
І Прип’ять-місто, і прилеглі
Ті села, поряд що були,
Та покидать не всі могли,
Бо, крім речей, ще є худоба,
Хоч прирікать себе до гроба,
Та усвідомлював це люд,
Тому лишався дехто тут.
Найвідчайдушніші лишались,
Всі ж інші евакуювались.
Десятки тисяч і десятки
В сльозах кидали свої хатки,
В руках тримаючи ікони,
У путь з відчуженої зони,
З радіоактивної біди
Всі відправлялись хто куди.
Деінде долі ще шукати,
Де необжите – обживати.
І за буквально кілька днів
Край небезпечний спорожнів.
Земля, яка життям раділа,
За мить коротку овдовіла
І бур’яном все поросло…
Нема життя, життя – було…
І дітки бігали-гуляли,
Дорослі жили-працювали,
Життя кипіло, та ось зара
Те місто Прип’ять, мов примара,
І замість люду там гуляє
Хіба, що дикий звір блукає,
Та вітер завива в оселі
Пустій – мотиви невеселі…
Та попри все у селах, в зоні,
В радіаційному полоні,
Все ж жевріє життя людини,
Тварин, але не без причини –
Такий вже хрест вони прийняли…
Та ті, які ліквідували
Реактор зла, сказать я мушу,
Всі до одного в жертву душу
Віддали – за нове, за тих,
Хто пам’ятатиме про них,
Хто не забуде їхню справу,
Коли вони в оту отраву,
У смертну пащу і свідомо
Влізали, – думали про дому,
Про рідних, про ще те життя…
Та не було їм вороття.
Не відпустила смертна лава –
Хвала і честь героям!Слава!
І матерям уклін додолу
За виховну життєву школу,
Яку дали своїм синам!
Хвала і слава, рідні, вам!
Та як би не були даремні
Всі жертви в ті години темні,
На жаль, з торбиною, бліда,
Ходила землями біда…
І сіяла зерно отрути,
І дозволять собі забути,
Десь пропустить, не кинуть десь,
«Та» не могла, запас свій весь
Вона старанно висівала,
Все кинула, не приховала,
Не залишила і зерна.
І повернулася вона
В пекельний дім, у смертне жерло,
Звідкіль взялась, звідкіль поперло,
Вітрами звідкіля несло
На всяке місто, на село,
На води, на поля й ліси,
На довгі скорбнії часи…
Посіви сходить не барились,
Зійшли, зросли, заколосились,
А урожай, що й не сказати, –
Встигай лиш тільки пожинати.
І прибирала чорна сила,
Але не жала, а косила
І косить… До сих пір жнива,
Допоки є душа жива
Приречена до смертних мук, –
Не випустить коси із рук!
Як не скалічить, то покосить.
Хоч горя через край… Вже досить!
Та тітка чорна не зважає,
Ретельно лан свій прибирає,
Скорботу в сховище кладе
І далі по полях іде.
І нищить, нищить всяке тіло,
Хоч молоде, хоч не поспіло,
Та їй, холодній, все одно,
Усіх до ями, всіх на дно.
Ох, розгулялася чума!
Тут є людина – тут нема.
Чи то дорослий, чи дитина,
То рак – злоякісна пухлина,
То знов хвороба, знов якась…
Коли ж Бог милість свою дасть?
Коли ж нарешті Україну
Він обійме, як ту дитину,
І витре сльози за віки?
Коли ж від Божої руки
Приймуть належне злії сили –
Які гноблять її, гнобили,
Які не дбали і не дбають,
Які на шмаття роздирають
Країну змучену мою?
На милість, Боже, на твою
Народ Вкраїни уповає,
Лиш твóя сила зло здолає
І зцілить рани на землі,
Які з роками не малі…
Допоможи, Ісусе, прошу!
Зніми важку з країни ношу.
Благослови, помилуй нас,
Лиш ти один наш вірний Спас!
Серпень 2012 р.
Сльози України. Частина 2
Криза
Аж із Заходу до Сходу,
Із в’язниці на свободу
Криза вирвалась страшна.
По землі, немов чума та,
Завітала в кожну хату...
Ну і, звісно, що вона
Не могла минуть країну,
Нашу неньку Україну,
Хоч без неї тут хрестись.
Руху в краще ані кроку,
Гірший кожний рік від року,
Та ще й знов «сюрприз» якийсь.
Можновладці у тривозі,
Наче звір той у облозі,
Панікують, голосять:
Звідкіля взялося лихо?
Ми тут крали мирно й тихо,
Ну, а з кризи – що нам взять?
Звісно, – це біда для влади.
Ви подумайте, як гади
Постраждають в ці часи,
Бо мільярдів повтрачати
Зайвих кілька – це не жарти,
Не шматок це ковбаси.
Що й казати, – у державі,
В кого більше прав, – той правий,
А пригнічений народ –
Почекає, не до нього,
Ще хапнуть он скільки всього,
Досить і своїх «турбот».
Так, турбуються завзято,
В лапах, як мільярд – то свято,
Коли два – то знов джек пот!
Лізуть з бійками, сердито,
Мов ті свині, до корита,
Тільки, щоб напхати рот.
І жеруть, їм мало й мало,
Бо не все, напевно, вкрали,
Хоч вже мають весь набір.
Все, що злодію потрібно, –
В них вже є, щоб жить безбідно.
Та вони не знають мір!
Хатка є, що аж до неба!
Гвинтокрилик також треба?
Без проблем, хай буде так.
Ще з десяток іномарок
Лиш крутіших – у подарок.
Що завадять? Аж ніяк!
А без яхти, як бувати?
Як без неї кайфувати?
Саму кращу – на ставок!
І на свій, а можна й річку,
Пишногруду ще Марічку
І в додаток ще млинок...
Україну – рідну матір,
Всю порвали вже на шмаття,
Кожний ухопив «своє»:
Хто поля, а хто заводи,
Хто ліси, хто добрі води...
А народ горілку п’є.
Що лишається робити,
Як нема роботи? – Пити,
Не від доброго життя...
Як не було б зла у владі,
То і люди були б раді,
А тепер люд, як сміття,
Хто як може виживає,
За кордон хтось виїжджає,
А комусь – вже тут війна.
Хоч земля – така багата!
Всім була б і праця, й плата…
Та занедбана вона.
Корінець країни – села,
Доля нині не весела,
Занепало те село.
Всі колгоспи, які днями
План давали, – бур’янами
Заросли, як не було.
Загалом, як подивитись,
Як же можна з цим змиритись?!
Як не глянь – повсіль бардак!
Вся країна, мов та звалка,
Аж до сліз рідненьку жалко,
Як тут вдіяти, ну як?!
Лиш згадаєш мимоволі,
Як діди наші на полі
У боях за рідний край
Віддавали душу й тіло,
За майбутнє мужньо, сміло,
Щоб життя було, як рай!
Та натомість раю зара
Лиш похмура чорна хмара.
А розвидниться коли?
Того люд простий не знає,
Він лише ярмо тягає,
Як ті змучені воли.
А вони ще нас лякають
Кризою… Хіба не знають,
Що вона у нас давно?
Оселилась і керує,
Рік за роком все руйнує,
І смердить, як те лайно.
Нема спасу, яке гидке,
І все знищує – так швидко,
Ну неначе сарана...
Чи не знає вся громада,
Що ця криза – наша влада?
Знає, що лише вона!
Довела до зубожіння,
Нахилила на коліна
Український весь народ.
Та не знає, що від Бога
Їй гряде така тривога,
Буде вже не до «турбот»...
Липень 2009 р.
Сльози України. Частина 3
Мовний бар’єр
По всіх містах, містечках, селах
Така похмура, не весела,
Хоч не чужа, та не своя
Ходила Українська мова,
Красива вродою, чудова,
Дзвінка, мов пісня солов’я.
Ходила, долі все шукала,
Та не знайшла, додолу впала
І гірко плакала вона,
Бо відвернулись злії люди
І зрадили її повсюди,
Вона, як сирота, – одна.
В своїй країні, як в неволі,
Не всякий навіть учень в школі
До неї хилиться в цей час,
А хто на бік її пристане,
Той мало ворогом не стане,
До того ж з купою образ.
Її соромляться, бридливо
Від неї люд біжить на диво,
Як ніби прокажена та.
Сміються з неї і глузують,
Плюють в обличчя і не чують,
Що це є – мова золота.
Не чують, бо давно заклало
Не тільки вуха, того мало,
Серця вже їхні теж глухі,
А очі в них давно незрячі,
Ідуть, як ті сліпці бродячі,
І прямо в прірву – за гріхи.
Хіба соромились, не чули
Великі люди, які бýли,
Чи відвертались? Навпаки!
Вони оспівували мову,
Вкладали душу в кожне слово,
Свій слід лишили на віки:
Іван Франко, славетна жінка –
Велика Леся Українка,
Кобзар-Шевченко наш Тарас...
І це лиш декілька із злитків
З небагатьох і ми є свідки,
Це мови – золотий запас.
І варто буде нам згадати
Ще тих, хто легко міг вмирати,
За волю хто життя поклав…
За Україну – рідну неньку
У дикім полі козаченько,
Як вірний син, – на смерть стояв:
Легенда Байда – батько Січі,
Хмельницький-гетьман смерті в вічі
Не раз в боях впритул дививсь,
А з ним Богун, Сірко не зламний,
Та й Сагайдачний – гетьман славний…
Увесь цей рід кровлею вмивсь.
Вмивались ще не раз козáки,
Залізняка хоч гайдамаки
За волю, мов звершали дань.
Своє життя свідомо в жертву
За змучену країну вперто,
На вірну смерть йшли без вагань.
А як дозволити забути
Жертовнії січневі Крути,
Відважну купку юнаків,
Які сердець не шкодували
За незалежність і тримали
Численний тиск більшовиків.
Чи взять Бандеру – також сильно
За Україну бився вільну
І Чорновіл, пан В’ячеслав...
Звичайно – це не всі герої
Були, а нині у покої,
З них кожний мову прославляв.
Були часи, були герої,
А зараз лиш одні ізгої,
Свої серед чужих лишень.
Теперішні часи тривожні,
Плюють згори пани вельможні
На всіх і все, окрім кишень,
То що казать за люд простий,
Коли для влади золотий
«Язик» сусіда ближче свого.
А, як відомо, кожний знає –
Рибина завжди загниває
Лиш з голови, спитай в будь-кого.
Тому в країні і бардак,
Тому і чути «что» і «как»,
А рідній мові місця – зась.
Немов в країні йде війна,
Мов окупована вона –
Це, як та пошесть, як напасть.
В усякім місці: чи в кав’ярні,
Чи в магазині, чи в лікарні,
Чи у маршрутному таксі...
Чомусь так дивно реагують,
Як українську мову чують,
Причому люди майже всі.
І відчуття таке буває,
Що я в країні проживаю
Не в себе, а на чужині.
Хіба є краще «чтокать», «какать»,
Ніж українською балакать
В своїй країні? Звісно, ні!
Хіба німецьку мову хають
В своїй країні, чи втікають
Від неї стрімголов у світ?!
Її цінують, поважають,
Охоче нею розмовляють
З давніх-давен, із роду в рід.
Чи взять хоча б саму Росію –
Хто українську мову сіє,
Хто розмовляє нею там?
Вона нікому не потрібна,
Тому, що ближче мова рідна,
А українська – ні на грам.
На те є їхнє повне право,
Бо мова їхньої держави
Також в ціні. А що у нас?
У нас у славній Україні,
Немов країна у країні,
Немов російськомовний сказ.
Та схаменіться, люди, годі!
Ну де, скажіть, в якій природі
Таке безбожне право є?
Недарма ж кажуть: «Земля мила
Лиш там, де мати народила».
То хто ж на землю цю плює?
Якщо на землю вам плювати
І без бажання подолати
Вам мови рідної бар’єр,
То забирайтесь до сусіда,
Там ваша мова і Феміда,
Там вам всім місця вдосталь є.
А тут вам нічого робити,
Хіба що каятись, молити
Ісуса Господа. І всіх
Вас чи простить він? Хто там знає,
Бо зради Він не пробачає,
Тож може покарать за гріх.
Листопад 2012 р.
Сльози України. Частина 4
Свої загарбники
Господи, Ісусе, Боже!
Хто забуть минуле може,
Хто із пам’яті зітре,
Ті страждання, біль і муки?
До небес в молитві руки
України, і вкотре?
Скільки ж неньці вже уроків
Випадало з різних боків,
Наче зграя тих вовків,
Ще й голодних, – її рвала,
Та вона все повставала
Вік за віком, і віків
Наросло з Говерлу-гору.
Стільки ж випало і горя,
Тож і сліз було за край.
Хай загарбники-чужинці
Лізли, мов воша по спинці,
А сьогодні – знов вставай?!
Проти кого? Сміх сказати –
Б’ють свої вже супостати,
Так, загарбники свої!
Хоч своїми їх назвати –
Це себе не поважати,
Уподобитись змії.
Тій, яка давно пригрілась
І, зростивши, причаїлась,
Свій очікувала час.
А як планам дала раду,
Влізла хитрістю у владу
І давити стала нас.
З середини стала бити,
Люд вже змучений гнобити,
Руйнувати надбання,
Те, що ми віками мали,
Зберігали, шанували,
Ну, а тут якась свиня
Чи змія, яка різниця,
Хоч підступна та лисиця
Беззаконня це творя!
Лицемірить, роль все грає
І брехливо обіцяє
В черговий раз говоря:
Буде вам і ситно й тепло…
А натомість – життя пекло,
Правди годі і шукать.
Справедливість також ділась,
Добре ж ця змія пригрілась.
А країна як? Плювать!
Сіють розбрат у народі,
Нищать мову, бо не в моді,
Язики ж у них свої.
З безробіттям, що й казати,
Люд кидає свої хати
І летить в чужі краї.
Хто лишився – жебракує,
Не живе, а так, існує,
Не існує, так, снує.
Люд, мов сирота, не краще,
Кинутий напризволяще,
Влада ж дума про своє.
Треба вкрасти, що не вкрали,
Що до рук ще не прибрали –
Прибирають. Ну а люд?
Люд простий для них – худоба,
Виживе, а ні – до гроба,
Що їм люд, коли їм тут
Місія лише єдина,
Як країна вся загине,
Значить бажане збулось.
Тож вони час не втрачають,
Все руйнують, все ламають,
Не залишилося б щось.
Я дивуюсь, як же можна
Керувати так безбожно,
Зневажаючи свій дім?!
В ньому жить і в ньому срати?
За таке тра так карати,
Щоб не було місця їм!
Посадить їх всіх в ракету
І відправить на планету,
Якнайдалі від землі…
Може, там-таки прозріють
І нарешті зрозуміють
Свої вчинки й дії злі...
Господи, Ісусе, Боже!
Хто крім тебе допоможе
Україні? Хто звільнить
Від страждань її, від болю,
Хто покращить її долю,
Від біди хто захистить?
Тож прошу, Господь, благаю,
Всю загарбницьку цю зграю
Ти візьми до своїх рук,
Прибери, як злі пухлини,
З тіла неньки України
І позбав її від мук,
Бо вже бідна натерпілась,
Не злічити скільки вмилась
Слізьми, за усі віки.
Хай тоді чужа навала
За всі боки її рвала,
А тепер свої вовки
Рвуть без міри і без страху,
Волю в клітку, мов ту птаху
Запроторюють, гноблять.
Душу неньки України,
Мови – поклик солов’їний –
Докладають сил віднять.
Вороги й христопродавці –
Всі в диявола на ставці!
Без затримок платить «бос».
Та ось близько справжня плата –
І вся нечисть ця рогата
Вже отримає всерйоз.
Та навряд чи ця зарплата
Принесе їм звичне свято,
Бо занадто там пече.
Разом з «босом» будуть грітись
І не буде де їм дітись,
З пекла нечисть не втече.
Змилуйся, мій Духу Святий,
Дай Вкраїні розквітати,
Від загарбних лап звільни.
Хай нарешті люди бідні
Не відчують біль і злидні,
І щоб не було війни…
Серпень 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660254
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.04.2016
Майдан спекотний у морози…
У знову Україні сльози,
І знову, боронь Боже, кров…
Народ втомився бидлом бути,
Набридло обіцянки чути.
Народ боротися готов!
Всі патріоти – до столиці!
Пора панам давать по пиці!
Пора за правду виступать!..
До Києва зо всіх куточків
Сини Вкраїноньки і дочки
В яких терпець урвавсь мовчать
Прибýли – наказати гада.
Повстав народ. Повстала влада.
І закрутилось, завелось…
Громада свóє слово мовить,
Стерв’ятник б’є студента, ловить,
За ґрати кидає когось.
А ось і кров, а ось і жертви,
А ось замучені і мертві,
І болю відчайдушний крик…
Політики лише зітхають…
Робіть же щось!!! Вони не знають,
Лиш томлять всіх і свій язик.
Пішов би хтось із них під кулі,
Натомість покрутили дулі,
Чекають слушної пори.
Сидять у своїх норах теплих,
А до калік їм і до мертвих –
Плювати з більшої гори.
Вдають, що жаль, вдають скорботу…
Самі ж все марять про «роботу»,
Хто б влади крісло взяти б міг.
Насправді, щоб змінити «пана» –
Немає путнього Гетьмáна,
Який за Україну б ліг.
Один вже «ліг» та з переляку
На дно, щоб врятувати сраку –
«Вітьок», котрий Кремлю здав нас.
Тепер в щура одне лиш діло –
Як би чкурнуть відсіль уміло,
Як кажуть: під шумок якраз.
Стосовно путнього Гетьмáна.
Кандидатура й не погана
Таки все ж є… та під замком.
Вона хоч жінка – та без вади.
У ній харизма, хист до влади,
І розум – не візьмеш гуртом.
Тому сидить, бо буде крах…
Не вигідна, не по зубах.
Її звільнити? Далі, як?
Прийдеться їй лиш підкорятись,
А іншим бігати, ховатись…
Бо Юля – саме той вожак,
Який навів би лад в країні…
Та не дають же кляті свині,
Хоч розпирає – ні на крок.
А цих «розумних кандидатів»
Зо всіх сторін: з Росії, Штатів…
Повчають жить, дають урок.
Як правильно усе зробить, швиденько…
О, рідна Україно-Ненько!
Це ж доки ще тобі терпіть?
Чому чужинцям лізти в душу?
Чому їм можна долю рушить?
А нам втручатися – не сміть?!
Є, ні, панове, вибачайте!
Своє ви маєте, то майте…
А Україна, то вже – зась!
Лише народ і воля Бога
Рішатимуть, яка дорога
Країні рух в майбутнє дасть…
Пробачте, браття й сестри, що в екрані,
Душею з вами, а не на майдані.
Хворію я і… матір схоронив.
Бажаю, щоб людина гідна, путня
Прийшла до влади. Досить «трутнів»!
Щоб Бог нас всіх благословив!
12 лютого 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660253
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.04.2016
Біла ворона по небу летіла.
Летіла, втомилась, на дерево сіла.
А там вже сиділа ворон чорна зграя,
Тож біла ворона була їм чужая.
Чорні ворони з такими ж ротами
Каркати стали: «Це хто ж поміж нами?»
Цибали, кружляли, її роздивлялись,
Судили її і над нею сміялись.
– «Яка ж ти потворна! Яка ж ти гидка! –
Все каркали чорні. – Живе як така?!
Тобі в цьому світі нема що робити,
Хіба – бути нами і колір змінити,
І жити, як ми, – за законами зграї».
Та біла ворона мовчить, не зважає.
Обурила чорних незламність білявки,
В адресу її йшли погрози і лайки.
Та птаха цим «суддям», там як – не клонилась,
Лише подивлялась на них і молилась.
Молилась за душі, за їхні пропащі,
А ті, в свою чергу, все більш дерли пащі.
Коли зрозуміли, що ради не дати,
Одним словоблудом, то стали клювати.
Вся зграя стерв’ятників била старанно,
Впивались дзьоби в плоть ножами у рани.
Пташина у відповідь їм не пручалась,
Покірно у жертву вона віддавалась.
Від цього ще більше орда лютувала,
Нарешті стражденна із дерева впала.
Лежить на землі бездиханна ворона,
Ось-ось була біла, а нині – червона.
Тож колір таки бідолашна змінила,
Та все ж не в нечистий – в угоду злим силам.
А в колір незламного духу свободи,
І що головне – не зреклася породи.
Лежить закатоване тіло ворони,
Та раптом із неба почулися громи.
Розгнівалось небо, пітьмою покрилось,
І вдарила блискавка, вмить загорілось
Те дерево, де відбувалася страта,
Летіло палаюче пір’ячко ката.
А згодом й дощем небо землю полило,
Скривавлену птаху воно обілило.
А як вгамувалися хмари суворі,
То сонечку дали світити надворі.
Від променів лагідних, ніби із праха,
Воскресла із мертвих катована птаха.
Вона підвелася, розправила крила
І радо в свій дім – в небеса полетіла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660059
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 16.04.2016
Любіть Україну, цінуйте!
Не дайте загинути їй.
Від лап злих, ворожих рятуйте,
Та не зволікайте. Мерщій!
Не будьте байдужими, люди!
Хіба ж ви не бачите, як
Панує злий дух і повсюди
«Буяє» скорботи будяк?!
Це ж доки Вкраїні схилятись?
Це ж доки гнобитиме «пан»?
Пора вже нам всім підніматись
І вирвать з корінням бур’ян.
Натомість – хай квітне калина,
Сади хай вишневі цвітуть.
Ось в цьому і є Україна,
Ось в цьому і є її суть.
Любіть Україну, цінуйте!
Не дайте загинути їй.
Від лап злих, ворожих рятуйте,
Та не зволікайте. Мерщій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660058
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 16.04.2016
Что мне делать? Как мне быть?
Как любовь свою забыть?
Как умчаться без оглядки,
Не играть с судьбою в прятки?
Как печаль свою унять,
Чтоб не падать, а стоять,
На плаву чтоб удержаться?
Мне ли трудностей бояться?
Хоть бывает, иногда,
Я боюсь, что вот года
Пролетают, словно птицы,
Им нельзя остановиться.
Я всё думаю, мечтаю,
Что же впереди? Не знаю.
Заглянуть бы, хоть немножко
В будущее, как в окошко.
Но, увы, всё решено
Богом, нам же не дано
Знать всё, как того хотим
И как птицы мы летим,
Направления не зная,
Мы летим и умираем.
Но о грустном я не буду,
Все печали позабуду.
Буду двигаться я дальше,
Проходя сквозь море фальши.
Буду жить и воевать,
И любовь свою искать.
Не устану я в пути,
Лишь бы к цели мне дойти.
Ведь прожить года не просто,
Проходя ступени роста.
И порою сил уж нет,
И далёк заветный свет.
Но достигнув совершенства,
Мы испытуем блаженство.
Вот тогда мы что-то стоим,
Если мы свой мир откроем.
Мир, где польза есть от нас.
И услышав Бога глас,
Понимаем, что не зря
Мы прошли через моря
И нас бури не сломали,
Мы прошли, мы устояли,
Душу в чистоте храня.
Мы дождались того дня,
Где печали нет и горя,
Там лишь свет, улыбок море.
Бог на троне там сидит
И на землю Он глядит.
Он за нами наблюдает,
Что мы делаем – Он знает.
Ничего не утаим,
Лишь достойный будет с Ним.
А пока нам остаётся
Жизнь пройти, уж как придётся.
Есть у каждого свой путь,
И с него нам не свернуть.
Лучше всё же верить в Бога,
А к Нему одна дорога.
Пусть узка и пусть в преградах,
Кто пройдёт, тех ждёт награда.
Город краше всех земных
Ожидает всех святых.
Там нет зависти и злости,
Там желанные все гости.
Там любовь течёт рекой.
Обретая там покой,
Люди вечно молодые,
Все счастливые такие.
Там все в радости живут,
Песни Господу поют.
На земле же всё не так:
Запустение, бардак.
Люди бедствуют, страдают,
Предают и убивают.
Богачи, не зная меры,
Тонут в денежной карьере.
Все грешат и не боятся,
Слепо к пропасти стремятся.
Нет покоя для души.
И куда народ спешит?
В общем суета земная,
Далека от формы рая.
И приходиться мне плыть
В море жизни, где штормит,
Находя на мель и рифы,
В поисках той самой рифмы.
Я всё двигаюсь вперёд.
И я верю, что прийдёт
День весны любви цветущей
И, как ангел, я поющий
Буду день свой воспевать
И весной своей дышать.
Вот и истина ясна,
Буду ждать, когда весна
Расцветёт в начале мая
И откроет двери рая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659771
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.04.2016
Ось так воно в житті буває:
Тут – є людина, тут – немає,
Тут – бачили, а тут – архів…
І як би знать хто не хотів
Ліміт життя свого, кончину…
Та передбачити «годину»,
Ніхто не в силі, лиш у Бога –
Є відповідь, яка дорога
У кожного, який кінець…
Та не завжди померлий – мрець.
На жаль, живі бувають – мертві
Та не відспівують їх в церкві,
Вони в «ділах», мов мертвяки.
Принесли б користь – навпаки,
Такі приносять тільки шкоду.
Заняття їх – плювать у воду,
У чисту, яку люди п’ють.
Криницю бачать – і плюють.
Самі ж з цієї же криниці,
Як припече ковтнуть водиці…
Але ж не думають, бо «мертві» –
Раби гріха, прокляття жертви…
А є померлі – та живі,
Вони, мов люди-кораблі.
Віками їм по морю плити,
Діла їх вічно будуть жити.
До прикладу – Андрій «Кузьма».
Хтось скаже: «Все – його нема».
Неправда – є і буде з нами!
Його талант з його піснями,
Його в іронії лице,
І з гострим гумором слівце,
Дитячий запал, добрі мрії,
Хіба ж забути хтось посміє?
А щирість, без понтів, без фальшу?..
Андрій любив країну нашу,
Був патріотом, без піару,
Давав злодіям словом жару,
Що обкрадають простий люд…
Хоча колеги його тут
Не всі душею до народу,
А деякі плюють у воду…
Так, і такі «колеги» є.
Андрій таких піснями б’є.
Він словом не боявсь кольнути,
А при потребі міг загнути,
Коли занадто ті просили.
Боровся – вистачало сили…
І за війну переживав,
Хоч зброї у руках не мав,
Але байдужим не міг бути,
Усе, що міг на фронт здобути,
Він здобував, не зволікав.
Вкраїна у біді – він знав.
І до останнього крутився.
Аж доки час не зупинився…
Хвала і Слава тобі, друже!
Уся країна скорбить, тужить…
Ти був і будеш козаком,
Своїм, народним хлопаком.
І будуть помнить тебе вічно,
Бо ти заслужено публічний.
Твій шлях подібний Криголаму,
Що брав крижину більшу саму.
Штормами било – все одно…
Ти цілий – не пішов на дно.
Тож, брате, з Богом спочивай…
Натисну PLAY, а ти співай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659770
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.04.2016
Немає більшої любові
За материнську – ту любов,
Яка віддасть до краплі крові
Життя своє – за рідну кров.
Вона прийде на допомогу,
Пораду мудру дасть завжди,
Помолиться за рідних Богу,
Щоб не було в житті біди.
Вона ночами не доспить,
Ніяк не втомиться чекати,
Її душа за всіх болить,
Тому що вона – рідна мати.
Життя її, як та вода,
Що б’є ключем, джерельним, чистим.
Шкода, що не завжди, шкода…
Життя підвладне власним числам.
Перед тобою я схиляюсь,
Тобі вся шана і хвала,
Тобою, мамо, я пишаюсь,
Щоб ти жила, жила, жила!
Хай Бог тебе благословляє.
Здоров’я хай тобі дає,
Нехай в руках своїх тримає
І береже життя твоє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659639
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.04.2016
Утихли вьюги и морозы,
Снега растаяли и лёд.
Зима ушла, роняя слёзы,
Весна-красавица идёт.
Она вся в белом, как невеста,
В глазах её надежды свет.
Она идёт с любовью вместе,
Её нам дарит много лет.
Ступая нежно управляет,
Умело делает свой мир.
Ковром зелёным покрывает,
Гостей к себе зовёт на пир.
Не спит в лесу подснежник белый,
Услышав зов весны своей.
Спешит на праздник узник смелый,
Он главный гость среди гостей.
Под небом птицы весть разносят,
Летая, радостно поют.
И, пробуждая, землю просят,
Гостей весны на пир зовут.
И соберутся гости эти,
Друг друга будут веселить.
Чисты все будут, словно дети,
Весна же будет говорить:
«Пусть груз тоски и боль печали
Снегами вешними уйдут.
И чтоб мы все любовь искали,
Ведь где-то любят нас и ждут».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659636
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 14.04.2016