| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Линии судьбы
У тебя на руке,
Линии вражды
Видны на лице.
Электроток бежит по линиям,
Так званых проводах
И поезда скользят по колиях
По линиях, путях.
Линии лучистого солнца
Смотрят на тебя,
И никак не разобраться
В линиях стекла.
Камень, состоящий из линий,
В воду упадет,
Лучик темно-синий
-То волна пойдет.
Как красивы линии,
Талии, бедра
Ленты с неба кинуты
Радуги, тепла.
Без линий жить не может
Треугольник и квадрат,
Тихо меч положит,
В ноги нам неправый враг.
Линии есть и на одежде
И на глазах,
Надо жить в надежде,
И сжигать свой страх.
Но самая важная линия-
Линия любви,
Без нее жизнь не милая,
Без нее нет судьбы.
06.10.2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662408
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.04.2016
Ветер ветками по крыше
Разбудил меня.
Слышу: ты спокойно дышешь,
Сильно я люблю тебя.
Ты тепла,горяча даже
Прислонилася к груди,
И сейчас себе сам скажешь:
Счастье, ты не уходи.
Каждый стук сердечка слышу,
Сокращенья сонных мышц,
Ветер ветками бьет крышу,
И щекочет перья птиц.
Промелькнул в окошке лучик,
Сквозь взвихренную листву,
Нет на окнах наших ручек,
Их я разорву...
Полечу я в мысле,
Вихрем вместе с ветром,
Буду я стучать по крыше
Полечу туда, где лето.
Полечу туда, где счастье,
Где в объятиях лежу,
Разобьет окно ненастье,
По лице твоем скользну...
26.09.2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662402
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.04.2016
И вот она пришла:
Безжалостна царица,
Краски желтые несла,
Для покраски листьев.
Перед ней покорны все:
И трава, деревья, листья,
Даже нам не по себе,
Как бы нам укрыться.
Принесла с собой сюрпризы,
Урожаи и дожди,
Стали с ней деревья рыжи,
Осень, ты не уходи.
Ты багряная тигрица,
Ты богатая на все,
У тебя желты ресницы,
Желтое твое лицо.
Как волшебница, как фея,
Принесла дары,
Разукрасила деревья,
Нарядила все кусты.
Повылазили грибочки,
Ты польешь еще дождем,
Вот осыпятся листочки,
Вскоре их мы заметем.
Зажелтели камыши
На болотах и озерах,
Улетят гусей ключи,
Их коснется холод.
Мы оденемся в плащи,
От дождей и ветра,
Хоть ищи, хоть не ищи,
Не найдешь ты лета.
Скрылась зелень в никуда,
Ссохлось все, застыло,
Как прошлась по нам война,
Так и лето укатило.
Ждать теперь еще нам год,
Чтоб оно вернулось,
И земля крутнется в оборот,
Чтобы жизнь проснулась.
30.09.2005.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661886
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2016
Гадкая и противная,
Села, листья жрешь,
Какая ты ленивая,
Еле ты ползешь.
Скрутишь себе кроватку,
Из того же листка,
Укутаешься в ватку,
И уснешь ты навсегда.
Не скуют тебя морозы,
От дождей ты не умрешь,
Тебе снятся розы,
Только их ты ждешь.
Ждешь весны, сестрички жизни,
Ждешь, когда порхнешь,
Не скуют тебя морозы,
Спи, ты не умрешь.
Хоть сердиты ветры свищут,
Но они расстанут,
Солнца лучик травку сыщет,
И ты вскоре встанешь...
Ты красива и прекрасна,
И как шелк нежна,
Ты дождалась не напрасно,
Встретит ласково тебя весна.
30.09.2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661881
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2016
Росли вони разом
Серед лісів, степів у глуші,
Там бігла річечка низом,
Так мальовничо: верби кручі
Ходили в школу ще малі,
Ті оченята ще не знали страсті,
Мале село-десь на краю землі,
Але й в селі є щастя.
Ходили, бачились вони,
Дивились в мрійні очі,
Росли разом немов лани,
Росли, минали дні, минали ночі.
І вже не діти: а юнак,
І дівчина красуня,
Дитинство не вернуть назад,
Кричи хоч не кричи: одне відлуння.
...Батьки уже їх відпускали
По вечорам гулять,
Коханнячко два серця наблукали
І їх тепер не розірвать.
Сплелися душі і сердця,
Івана і Марини,
І їх коханню не було кінця,
Бо сильно так вони любили.
Раділи вдвох вони весні,
Й сильнішало кохання,
завжди разом, разом пісні,
Співали і вставали зрання,
Бо не могли заснуть,
А засипали: одне одному снились,
Кохання їх не осягнуть,
Кохання їх в очах світилось.
Їм заздрили усі, хотіли так
Кохати як вони кохали,
Коханню заздрив злий юнак,
Йому дівчат, навкруги бачиш, мало...
І сонце жаркеє палало,
Цвіла в квітках весна,
Одного вечора Івана
У армію Марина провела
Вони тремтіли, розлучались,
І плакали немов малі,
Лиш у Марини обручечка зосталась,
А у Івана-вузлик рідної землі.
І вже не квіти в нього-автомат,
І чоботи важкі немов свинець,
І плац, казарма як квадрат,
Квадрат невидимих силець...
І він чекає, все рахує дні,
Коли Марину він зустріне,
Йому та армія як в сні,
А час той океаном плине...
І лиш Марина, лиш вона,
Йому вона лиш сниться,
Кохає він, але її нема,
Нема куди подіться.
На варті снів Іван стоїть,
Сторожить всю країну,
Щоб чужоземець там якийсь,
Не вкрав його дівчину,
І пише їй листи короткі,
Десь тишком, десь вночі,
За спиною у нього-танків сотні,
І тиша, її порвуть сичі.
А Марина - її рука тремтяча,
Все пише кожен день листи,
Фотографію в конверт-її там усмішка гаряча,
Їй лиш кохання зберегти...
Раз в ліс пішла гриби збирати,
Там звір її лихий чекав,
Скотина він, і нічим більш його назвати,
Жіночість він її забрав...
Два тижні всі вона не їла,
Як в сні: не пише вже листи,
З дурману зілля наварила,
Життя таке їй не знести...
...Ось силует незрушний на підлозі,
Там списані в руці листи,
"Тебе кохаю, жить не в змозі,
Твоя навіки, ти мене прости."
Івану звістка ця стрілою,
Як по живому серце просікла,
І ніччю темною і дощовою,
Солдацькая душа втекла.
Вже сотні кілометрів за спиною,
За ним собакий йдуть,
А сили живляться лиш помстою одною,
Тверда вона, його не доженуть.
І ось добрався до села
Чекає вже два дні і ночі,
І автомат рука його звела,
Бо звіра встріли очі.
Затвором клацнув автомат,
І на гачку вже палець,
Ті кулі не вернуть назад,
В звіряче серце вони вп’ялись.
На кладовище біг щосили,
Там кохана спочива,
Земля ще свіжа, очі встрілись,
На фотографії вона немов жива.
Ридаючи упав ниць до могили,
Мільйони сліз, немов дитя,
І пальці в землю як коріння впились,
Тут світ його навіки спочива...
І знову клацнуло затвором,
І постріл знову,здійнялись граки,
Тебе кохаю...сказав погаслим тоном
Заснув з коханням навіки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661497
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2016
Забило в небі десь далеко,
Десь блиснуло в імлі,
Додому зморені лелеки
Тіла тягнули ледь свої.
Дощі їх рвали пір’я,
І сонце смажило й пекло,
Вночі летіли крізь сузір’я,
Летіли, і коли мело.
Тягнуло їх на Батьківщину,
Там рідні ріки і земля,
Зів’ють собі гніздо з лозини,
З тернистого гілля.
Дощі...і голод знову...
І не встати нікуди,
Життів з десяток нових,
Лелеки- Мати привели.
Сиділи на тих яйцях,
І не злітали нікуди,
Малята ці - обранці,
Отанні діти на землі.
І ціле літо все чекають,
Коли лелеки підростуть,
Ось осінь скоро вже настане,
І скоро вже вони порхнуть.
Сумуючи на чужбину́ летять,
Летять, зима їх давить,
І раз останній прокружлять,
З прощанням рідний край оставлять.
І повесні так само,
Через сніга й дощі,
Через безкраї океани,
Летітимуть до рідної землі.
Курличуть і голосять-
Бо раді так вони,
Чатує смерть- вони ж летять,
Летять, до рідної землі.
Де виросли й родились,
І де ховалися в траві,
Тут сни їм рідні снились,
На луках, і в тернистому гіллі...
І вже не продадуть ніколи,
Не забувать те їм,
Як пестила їх доля,
У рідному краю своїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661347
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.04.2016