| Сторінки (1/88): | « | 1 | » |
Осене, яка ти розпрекрасна,
Сил уже немає більш мовчать.
Осінь... Я у тебе закохався
І обіймами твоїми я печаль
Назавжди хотів би вбити,
Та не можу доторкнутись рук твоїх,
Бо ж вони малюють ті картини,
Писані дощем на жовтому листі.
Я б хотів, моя ти золотоволоско,
Цілувать в агонії твої уста,
Та вони уже цілуються із громом
Ви такі щасливі, а я знову сам.
Ти - богиня! Я молюсь у небо,
Звідти сльози нічиї, як я гадав.
Сльози то були закоханих у тебе,
Незліченних тих, хто тебе всю жадав.
Осене, яка ти розпрекрасна,
Чуєш, я тебе до скону полюбив.
Хоч навіки будеш недосяжна,
Ти вертайся знову й знов, бо я без сил
Розлюбити сміх твоїх вітрів.
Я не в силі їм і дати опір.
Бо ж боровся та вагавсь і ледь зумів...
Подих твій сказав: "Настала осінь..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806228
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.09.2018
Який на дворі день чудовий.
І не помітиш, бо ти хворий
Синдромом псевдо-прожиття.
Марнуєшся тут, там в містах.
Давай, вдягни своє обличчя,
Яке воно сьогодні звичне,
Як завтра, вчора, ну й нехай
Холоне, гасне в чашці чай.
Давно уже не пив ти ве́сни,
Терпких листів делікатесних.
І тільки сни із дежавю
Кричить душа: "Я не живу!"
А може навпаки заснули
Усі в думках давно стонулих?
Робота — непотрібний звук,
Не чути за ним серця стук.
Не чути сміху — запах сонця
І місяця у двох віконцях
Ти вже не бачив сотні літ,
Лиш з них тече солоний піт.
Як ділиться свобода навпіл,
Відомо тільки снам анархій.
Вони десь там у голові,
Та прямо йти — не по тобі?
Уліво, вправо, по натоптаній
Дорозі, вслід траві ниць дорваній,
Шукаючи прямі завжди
(Коротші, правда, так?) кути.
Отож ведеться у тварини,
Що гордо зве себе "людина" —
Поснути у своїх світах.
А у віконцях тільки страх
І сльози нутрощів волають:
"Ну то трощи ту волю в аут!
Благаю, вбий це, вбий, облиш
Ті маски, свій дурний фетиш!"
То й хай кричить, нехай благає
Думками, числами, складами.
Тобі уже слова не чуть,
Бо мозок множить два на нуль
І нуль на нескінченність мрії.
Та що не множ — не буде дії...
Давай, вдягай не новий лик,
Іди на старт петлі. Ти ж звик.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742401
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.07.2017
[i] Трішки шИдИвральної наркоманії. Ахахбхах
(хтось з глузду поїхав, побачите його, кличте назад).[/i]
Кит Микита борошно насипав,
Та просіяти його забув.
Взяв Микита в пірця-руки сито
І провіяв він усе чимдуж.
Кит Микита той ще ерудит.
Знає, що чотири — два на два.
І коли Микиті п'ять дудить
Акулиха, страх якая зла,
То Микита в пащу пирога,
Що ізпік раніше з борошна.
Їж, нема на тебе батога,
От тоді було би хороше.
Кит Микита з хати полетить,
Не смакує Акулисі тісто,
І летить микита, апетит
Розганяючи рибині злісній, —
"Пиріжок же кальцієумісний,
Тупувата ти рибина, тьфу!"
Ох інстинкт цей хижий та первісний
Не дає нікому жить в миру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742155
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 15.07.2017
І не достатньо всіх мелодій, що мінорять слух,
Щоб передати відчуття, що в душі заховались
Під дією ахроматичних чорно-чорних смуг —
Вони так боязко, не щиро гнались, рвались, звались.
Від німоти захочеться утратити слова,
Які згорають, сушать і так обгорілі губи...
Замовкне думка, не розрахувавшись на три, два...
Один. І стихне буря, осінь візьме себе в руки
Та й закрячить самотнім вороном, якого сам
Я призову опісля жнив дощем холодно-млосним.
Як і раніше, слух міноритимуть кіпи гам,
А мрія розіб'ється вусмерть ехом триголосим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739243
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 25.06.2017
Взгляд на дальний берег реки —
Алый парус ве́трит на судне.
Все бежишь, себе вопреки,
Ловишь чуждых мгновений судьбы.
Ветер краше и милей свистит,
Он мечты поставит на кон
Пуля в спину — еще один убит,
Не догадываясь — пленен.
Парус лег на палубу спокойно.
Все равно ему, кого укрыл.
Ветер песнь запел минорно —
Зов к небесным птицам чистых крыл.
Ангельская ода зазвучала,
Хоть последний вздох давно утих.
Сердца стон и мысль его начала,
И мечтами законченный стих.
Спит укрытый парусом корабль.
Смерть очередную кровь пустила,
Что ей приказал высший нотабль,
Вглядываясь в алые ветрила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738461
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.06.2017
За окном опять бежит вода.
Моет не забытые грехи
Сделанные завтра иль вчера.
Кроет их в башке дурной грязи.
Ангел. Не поет своих он песен
Под окнами закрытых умов.
Слов забытых мир стал слишком тесен —
Эти слова части наших снов.
Боль теперь причиной страсти стала,
А не следствием пугливых глаз.
Устарели принципы морали,
Молвит злом с плеча лишь едкий глас.
И ничто не обуздает голос
Злющих мыслей под слепой корой.
Нам остался лишь последний волос,
Что держит над кроличью норой.
А в конце тоннеля — ничего.
Разочарованность не уместна.
Согревает душу естество...
И ему не будет скоро места.
И что делать нам сейчас,
В этот данный первый с заду час?
И что делать нам теперь,
Если дышит в спину только смерть?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738213
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 17.06.2017
Напризволяще
Свою пускаю душу -
Вона ж все лізе в домовину-ящик
І рве, мов звір криваву тушу,
Всередині усі думки та мрії.
Ну йди сюди, обідрана, зігрію…
Ну йди сюди, моя розрадо.
Єдиная пісні співаєш
Й тобі єдиній нашепчу я правду:
Жива ти, бо мене немає…
Лети ж, моя лебідко!
Чому?
Чому ти знову в клітку?
Мене ти любиш?..
О, я ж бо знаю. Не кажи.
Мовчи про дію згуби.
Мовчи і просто лети!
Лети в країну вічно-сонця,
А я…
А я осяду паром на віконце
І буду тихо слухати пісні,
Вже не твої, а мрій далеких, власних…
Чекай, рідненька, як це ні?
Яка ж ти вперта…
Ти прекрасна.
А знаєш, хай та буде по твоєму
Без тебе я ж нікчемна емпієма.
Напризволяще
Не відпущу я душу.
Хай сам залізу в той же ящик,
Та збережу... Я просто мушу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732816
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.05.2017
Коли сонце торкнеться
Моїх долонь,
Все навколо всміхнеться.
І грози більш не б'ють
Пульсаціями скронь —
Радості дебют.
Взяти ключ від неба —
Великий крок.
І відкрити вже двері.
Залетить у вікно
Чорний птах —
З'їсть усе він єство
Жити на самоті
Я завжди мав
Не скажу я ні.
У обіймах Дніпра
Забуду себе
О, земле, прощай!
Там де сонце встає
Завжди шлях на устах.
Най до нього купа льє
Путь накрячить птах.
.........................................
Як зазвичай, скидаю сюди посилання на пісеньку↓↓↓
[url="https://soundcloud.com/user-613027361/tam-de-sontse-vsta"]https://soundcloud.com/user-613027361/tam-de-sontse-vsta[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730861
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2017
Без нас.
Будет жизнь без нас,
Будет ждать при смерти бездна
И любить там будет без дня
Порочных привычек бес. Да,
И между прочем,
Так горько плачет осень,
Не отпуская наши миры.
И между строчек
Горят простые точки —
Несказанные наши миры.
А знаешь какой
Игривый смех весной?
Он спит в лучах солнца.
Дождя светлый зной:
Он тёплый, не злой —
Вода с твоего колодца.
Узнать себя же
Не в силе уже.
И не много лет
Мир был краше,
Но осень не потерпит фальши —
Она багровый пишет сонет.
Отпусти, пусти, пусти
Мои мысли!
Я иду, бегу к пути
Этой жизни
без нас.
Будет жизнь без нас,
Будет ждать при смерти бездна
И любить там будет без дня
Порочных привычек бес. Да
будет жизнь без нас,
Будет ждать при смерти бездна
И любить там будем без дня
Жизнь без нас...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729849
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.04.2017
Дні минають в скроні громовицею,
Я стою на полі чорним рицарем.
Та не воїн на ньому один,
Скільки б не лилось годин.
Розформовані давно там мрії
Сміх — хіба що в істерії.
Я закрию очі — вбачу світло,
А відкривши просто сліпну.
В душу лізуть, шепчуть демони
Снами запитають: "Де ж вони
Струни, заспівані в унісон?" —
Зникли, як вчорашній Вавілон.
Ешафот — не біль, а тільки думка,
Рицар вже зібрав в дорогу клунка.
І поллється дощ, і загримить,
Небо блисне, та й то лиш на мить.
Ох. Яка блаженна смерть
Від удару колючих осердь,
Покликом самотньої долоні
На пустому полі.
Від самотності до самоти.
Й дико, солодко, мені,
Гірко жити дальші дні
Від самотності до пустоти.
Від самотності до самоти —
Тільки "я" в полоні німоти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729261
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.04.2017
Слово, о слово поета,
Пилом тоненьким притерте.
Тут чи то там
Сенс накарбує естамп
В душу, в ту бурю емоцій
І полетить аж уверх,
Аж до сльозинки у оці.
Як жаль, що я не поет...
Жаль, що не можу словами
Я передати кохання,
Радість життя (або ж біль).
В моїх словах тільки бій.
Бій із собою самим
До неповернення крапки,
До найостанніших сил
Й поки свідомість у рамках.
Й поки за них не втекти,
Мрія не знайде мети,
Мрія захоче умерти,
Не вчувши слово поета.
Й тут чи то там
Буду збирати думки
Буду писати слова,
Поки смерть не скаже: "Йди
І обійми
Аж до сльозинки у оці.
Годі, друже, вже боротись.
Як жаль, що не був поетом...
Знаєш, давай ми дуетом,
Шлях нелегкий скоротаєм?"
Полетимо
У небеса ті безкраї,
Смакуючи ескімо,
Я й та подруга незрима,
Разом складаючи рими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728361
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 11.04.2017
Терпкість буває різна:
Бува тернова грізна,
Або ж любовна слізна
Чи лимонно-капризна,
Мчить, неначе крізь призму,
Затерплим хроматизмом.
І для всіх то різний є смак
І багато його так,
Неначе розсипаний мак,
Що на городі схований.
Й питаєш в себе: хто ж вони,
Ті чорні в тілі ворони —
Крячуть, шкребуть, гірчать
У голову, в той вічний чат
Із пащек, пускаючи чад?
Терпкість буває всяка,
Та без неї і смак ніякий.
Наче не закинутий якір,
В глибини вад чи насолод,
Бо ж треба там казати стоп,
Щоб не ковтнути вод
І не стонуть в собі самому,
І не умерти в вічній втомі.
Й себе останнім томом
Вчитати, як любов-сльозу,
Терново-осінню грозу,
Й лимонно-капризну лозу.
І мчати, летіти кудись вперед,
З долею танцюючи пірует,
Проводжаючи її силует.
І макабру останній смак
На язик терпкий покладе: О так!
Жив, як хотів, бо мав я знак:
Терпкий, як той каприз-лимон,
Солодкий, мов перша любов
І вічний — пісня мами перед сном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728187
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.04.2017
Темно ввечері
Темно вдень
Я на ніч приречений
Годі пісень.
Плаче дощ,
Мов наскрізь глядить
Не треба прощ —
Не захистить.
Пий мене, і їж
Темна тінь
В серце ніж
Вбий і відріж
Амінь.
Темні бульвари
Темні ліси
Постріл з хмари
Постріл душі.
Сонце не сяє
Зник той сміх
Я в темнім краї
Вкрила мене тінь.
Заграє вітром
Ніч на дротах
Вени зірве
І зшиє вуста
Тебе я ніченько
Слізно молю
Дай закінчити
Пісню свою.
..........................
Також вирішив викласти сюди своє аранжування.
[url="https://soundcloud.com/user-613027361/amn"]https://soundcloud.com/user-613027361/amn[/url]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727371
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.04.2017
Сміх — ілюзія. Нагла брехня!
Знаю точно я
Сміх — ілюзія. Нагла брехня!
Знаю точно я
Сміх — ілюзія. Нагла брехня!
Торочив клоун, не затихав.
Посивіле волосся і блідість чола.
На царя насмішеньок напала хандра.
Відколи він заглянув у вічі тій правді,
Відколи упіймав він доленьку на зраді.
Сенс життя в менуетах, казали міледі.
Сенс життя — то умерти від злого дуплету.
На краю твого сміху стражденного — рай.
І ти будеш щасливим, як же не страждай.
Як сміх зріднивсь зі страхом —
Одному біль, а іншому щастя...
Для клоуна світ став жахом
І це його останнє причастя.
На прийомах-балах розсмішив увесь світ
На прийомах-балах та й засяяв, мов софіт.
Та прийшла з незагір, біда і не одна
Повбивали дружину і рідне дитя.
І в очах забриніла помстива сльоза,
І молитва до бога, й дорога слизька.
Назавжди занімів, свої скинувши барви,
Незабутий єдиний той спогад про мальви.
Вже минуло багато самотніх років,
А блазнюк все не зв'яже і пари слів.
Де ж ті бали і де ті прегарні міледі?
Наостанок записка і постріл дуплетом.
Посивіле волосся і блідість чола.
На царя насмішеньок напала хандра.
Відколи він заглянув у вічі тій правді,
Відколи упіймав він доленьку на зраді.
Сміх — ілюзія. Нагла брехня!
Знаю точно я.
Сміх — ілюзія. Нагла брехня!
Знаю точно я.
Сміх — ілюзія. Нагла брехня...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727210
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.04.2017
Аромат дощу весняного ранку
Поставить над нами останню крапку.
Ти скажеш бувай і зникнеш назавжди
А я, мов в останнє, вдихну принади
Холодної весни.
Заплаче небо
Гіркими сльозами.
Ну що за халепа:
Блукаю лісами
Своєї журби?
Заплаче небо
Гіркими сльозами
Ну що за халепа
То сталась між нами
Цієї весни?
І я між дерев, шукаю щось схоже
На руки твої, на стан і на сміх
Моментами жити в спогадах-снах
І тільки любить у своїх піснях
Холодної весни.
І твої парфуми на цій гітарі
Звід вчора мене ще й досі дурманять...
Побачив тебе я одну із сотні
Та краще б осліп, не було б самотньо
Цієї весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017
Неначе тим снігом, вкривається пам'ять,
Горять нестиханно перебірки слів
І спогади щось вуальоване славлять.
Не довго, бо ж раз! І той спогад згорів...
У прокрастинації наше життя
Марнується, спить, забуває про себе.
Деінде прокинеться в мозку чуття,
Що битись і діяти зараз же треба.
Єство, як востаннє, завиє вітрами
Посиплеться зверху засніжений пил
Померлого кольору, вкрадений нами,
І час догорить, та все ж буде живий.
О час — генерал на забутій війні...
До смерті вчорашні уб'є мемуари.
Момент за моментом і спогадів дні,
Мов привидом сонця в очах, повмирають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721821
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 05.03.2017
Упасти в транс від святості мінору
І десь пливти морями тихих нот.
Всередині вібрації, мов стогнуть,
А мрії суджені на ешафот.
Ледь чутно смертні крики тво́го хору.
Він зве уже в останній епізод.
І паства жде не тіло, вбите горем,
А душу, що пізнала вдосталь код.
Та коди — довжиною у життя.
Заплаче ненароджене дитя
І старцем вмре на по́стілі розлуки.
Усе із пам'яті зітреться вщент,
Як сон, єство, ціною, наче в цент,
Пощезне в землях сіро-чорних звуків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718069
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 13.02.2017
Я дихаю — значить не все так погано.
Терплю ще життєві розлуки зими,
Чекаючи весну брехливо-прегарну,
Що поки нашіптує сніжні казки.
Приляже ось стомлене сонце на вечір —
Багрянцем укриється сніг й небокрай,
І скло розмалюється дивними скетчами,
А я приєднаюсь до крейдових зграй.
Який же чудовий то буде політ,
Коли ти побачиш намріяні о́брази,
Що так швидкоплинно втрачають свій лік,
Неначе заманюють новими дозами.
Я сплю? Чи то грає уява-струна?
Я дихаю — значить не все так погано.
Вітра́ми подме королева-зима
І очі закриє мої невблаганно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717439
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.02.2017
Над горою сгустился туман —
Одурачивает красотой
И надменной своей высотой.
Однодневный как будто роман,
С незнакомкой он страстный бокал,
Пригубивший до дня наготой.
Расскажи, мой ты серый проказник,
Отчего же прожорлив такой?
Отчего обжигаюсь водой
Я твоею, присевшей на глазик,
Вспоминая ту радугу красок,
Хроматически ставшей бедой?
Бессловесный герой, ты услышь
Здесь души разъярённой страданья
И её безнадёжны взыванья
Так и просят прижаться в ту тишь
Драпированных сладостных крыш,
Навсегда позабывши рыданья.
Над горою сгустился туман —
Одурачивает красотой
И надменной своей высотой.
Не боюсь я его — я им пьян!
Поднимаюсь, имея свой план:
Насладиться с горы серотой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717400
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 10.02.2017
Дивишся в ніч-самоту,
Зорі розлиті сповна,
Темну ти п'єш та й до дна.
Зримі незримо світи
Шлях відкривають таємний,
Манять собою іти
Через ті лаври і терни.
[b][color="#b88d4c"]***[/color][/b]
Поміж далеких зірок
Бачиш чиєсь ти сіяння -
Ставиш глибинні питання:
Чом же все так, як сьогодні?
Чом, як учора не буть?
Що ж то за сила любові?
Як зрозуміти всю суть?
[b][color="#b88d4c"]***[/color][/b]
Тиша мовчить в пустоту.
Жди хоч життя або вік -
Часу нічному не лік.
Відповідь прийде сама...
Місяць не зрадить нікого -
Чув він багато питань,
А́ле не мовить ні слова.
[b][color="#b88d4c"]***[/color][/b]
Мов даючи свій урок,
Ніченька вкаже твій шлях,
Жить як на світських полях.
Можеш удосталь питати
Можеш сльозу проливать,
Та житія всі трактати
Тільки тобі написать...
[b][color="#b88d4c"]***[/color][/b]
Дивишся в ніч-самоту
Поміж далеких зірок.
Тиша мовчить в пустоту,
Мов даючи свій урок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717209
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.02.2017
[i]Награвав різні штуки і тут мелодія "нарисувалася", а потім текст якось прилип.
Все доволі просто, але може комусь і припаде до душі.[/i]
C
Ти знаєш?..
Am Em
Чи знаєш ти, що я відчуваю?
В душі,
У тілі, в серці, скрізь у собі
Літає
Снігів, дощів та граду зграя.
В пітьмі
Листи пишу і рву, перегортаю.
Am Asus2 Am Asus2
А життя, життя іде
Cadd9 C Cadd9 C Cadd9 C Cadd9 C
Невпинно, тлінно, гірко, змінно.
Позмінюється все.
Лиш я стою та й на колінах...
G Dsus2 2р.
Почуй же,
Моя мала єдина музо,
Як плачу
Я сам, один, нікого не бачу.
Осліплий
У час, що був і буде... Навік.
Палаю
В агонії забутих літ.
А життя, життя іде
Невпинно, тлінно, гірко, змінно.
Позмінюється все.
Лиш я стою та й на колінах...
G Dsus2
Молю, зіграй, моя ти ліро,
G Dsus2 Em
Пісні, слова чи просто звук
[i]Типу соло:
C Am Em і на початок кожного такту ставимо соль на 1-ій струні і потім граєм звичайно
(один акорд триває 4 такта), потім ще круг, але соль тиснемо частіше в ритм :-)[/i]
Ти знаєш...
Чи знаєш ти, що я відчуваю,
Коли так
Листи пишу і рву, перегортаю?
А життя, життя іде
Невпинно, тлінно, гірко, змінно.
Позмінюється все.
Лиш я стою та й на колінах...
Молю, зіграй, моя ти ліро,
Пісні, слова чи просто звук
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715849
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.02.2017
Пока... Ох и сколько же в слове времён,
Что между горящих не сказанных строчек
Плывут той заблудшей рекою знамён
Поставленных? Нет же. Упущенных точек.
Вот ты в повседневном избытке внимания
Толкуешь заучено это: "Пока."
Я ж вижу, ты хочешь окончить свидание.
Желательно так, чтоб на вечны-века.
Душу, ох душу изнуряют страдания,
И знаешь, я тоже скажу: Ну, пока...
И нехотя кончится повествование
Хотевшее, право, да быть навсегда.
Прощания эти бывают похожи,
Но в радость одним, те сдирают и кожу
Особым другим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714891
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.01.2017
Із занедбаних мертвих квартир
Ледь помітний вчувається ритм
У витті незакритих фіранок,
Що облишили люди в сльозах
І побігли із стін та й до арок,
Де їх бог збудував в небесах.
Із занедбаних мертвих квартир
Розлітається сніг чи то пил,
Чи то прах ізгорілих покійних,
Що поснули навік та й за мить?
Ох, а скільки було там їх мрійних,
У яких ще багряна кипить...
Із занедбаних мертвих квартир
Я деінде вслухаюся в крик
Тих єдиних шматочечків часу,
Перелитих тіня́ми в стінах,
Заколисаних звуками страху:
"Я не хочу вмирати..." І бах!
І у скронях моїх барабан
Відбиває глухі: бам-бам-бам!
Осідає на голову пил,
А я чую лиш плач і той крик.
Із занедбаних мертвих квартир...
Із занедбаних мертвих квартир...
[i]23-24.01.2017[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714149
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.01.2017
Вечір. Дощить по-осінньому світ
Й жовтий туман з подорожньої лампи
Стелить в очах той затьмарений цвіт:
Спалах боке і брехливі естампи
Трощать колись побудовані рампи...
Збулись, забулись, позбулись? Не знаю.
Ти! У думках, у житті... Ти лиш сон?
Певне, птахів ти небесная зграя —
Страх мій забрала, піднявши в мусон?
Може споїла своїм чар-вином?
Може, ти нота, що Другий Рахманінов
Грає оркестром по клавішах, мов
Спів заколисаних мріями днів?
Думка про щастя, що так й не зустрів?..
Брехні самому собі заливаю
В чашу сумнівних надій і бажань.
Дна не досягне вона й небокраю.
Завжди пуста і прихована грань —
Шрам особистих пекучих карань.
Погляд... І тиша у серці моєму,
Тиша? Чи крик? "Я тебе..." Сміхота!
Смішно від себе: зрівняв із тотемом
Руки, картини, червоні уста...
Криком душі я тебе покохав.
Хочу пізнати я горду ходу,
Хочу в очах потонути — тону...
Хочу і скинути з серця броню.
Хочу почути: "Тебе я люблю..."
Вечір. Дощить по-осінньому світ.
Зустріч ятрить почуття незабуті.
Лине простий, нелукавий "Привіт."
Знаєш? Чи знаєш, як бути у скруті:
Жити в надії?.. Чи впасти в політ?..
Вмерти і край — не забути, то вбити?
Я ж ще живу
і люблю,
і любив,
і я буду
любити!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2017
Невеличкий експромт до [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712325"]цього твору[/url] Женьшені
На зимову пору року :)
Холодний сніг
Дивись у неба біль
Як падає
Без смаку сіль
І неважливо холод чи вода
Бо та Химера лиш твоя
В тобі вона болить ранами зими
Не стій - застигнеш. Линь сюди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712341
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.01.2017
Самотньо звучить Романс Любові,
Гітара палка все мінорить до сліз.
Течуть усередині ліри гармоній,
В душі та пощімлює сьомий каприз.
Не хочу я спати, не волен я спати! -
В ночі зашепочеться ехо прострацій.
В чеканні кричу: Гітаро, співати!
Поллються всі ноти і годі про завтра.
Нічні канонади відлунь гіркоти
Сталевими ни́тками звук витесають,
А руки схопились, як наче до раю,
А руки схопились, як наче то Ти...
Романс Любові звучить гордовито,
Немов намагається стерпіть сліди.
Таїнством у нього навік оповите
Єство, що волає: кохай і люби!
[i]13.01.2017[/i]
[youtube]https://youtu.be/Z5tEd16aBCY[/youtube]
P.S.
"Romance de Amor" або "Romance Anónimo" - романс про кохання. Одна з перших композицій,
що я вирішив вивчити. Три роки тому вона мене захопила і це захоплення не зникає й понині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712070
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.01.2017
Коли я стрітив погляд Ваш щасливий,
Що зрив бездонну даль небес чужих,
У серце вдарив струм, такий нестримний,
В полон узяв його і досі не стих.
Терпкі, чудні і милі, в ніч - мрійливі.
А річ, як той бальзам для душ людських.
Торкнутись, жаль, не зміг; не в силі
Постати проти врод усіх земних.
Волію, Міс, я Вашим буть назавжди,
Волає крик, не чую тої правди:
Лишень в картині Вашій я живу.
Моя Ви Міс, простіть, що зву своєю,
Але любов лиха, мов вій Борея.
Я знаю - маро́ю тішусь, та все ж люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2017
В метушні позабутих ідей та гріхів,
Від безликого люду не маючи спасу,
Розмальовує стіни в країні мохів
Соромлива емаль непощадного часу.
В зеленавім наряді під світлом лампад
Із листів, що струїлись у пащах Собаки,
По частинах складає книжину бравад
Зобижате народом маленьке дівчатко.
Чарівницею завжди бажала влетіти
В життіє повнолітнього світу простого.
І мандруючи землями вічного світла
Відчувати торкання блаженства злотого.
Інквізитор, почувши слова заклинань,
Запроторив чаклунку за ґрати-каміння
Та й нарікши на смерть від вогню загравань
Розпалив ешафот і бідненька зотліла.
Мовчазне осяяння серебра місяців
У сльозах чарівниці від зболених криків
Відіслало єство молоде до лісів
І прокинулась сила відьомська помстива.
Гримуар вже дописано кров'ю хмільною,
Що закляття кропила, як землю Потоп.
І повстали з країни мохів та до бою
Всемогутні полки полум'яних річок.
Пронеслися прокльони, як клич моровий.
Погоріли уста безпощадних "мирян",
Інквізитор простягся - мертвець без глави.
А на місці прекрасного – тлін та бур'ян.
В метушні позабутих ідей та гріхів,
Від безликого люду не маючи спасу,
Розмальовує стіни в країні мохів
Соромлива емаль непощадного часу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711722
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.01.2017
Сніг сьогодні спить червоний
Під захо́дом сонця вечора.
Десь надія по лезу ходить,
Лине доторк сну приречений.
Став замерзлий думи гадає
І берізка без споко́ю
Та й навіки у печалі.
Від кохання плач рікою.
Сніг учора був багряний
Кров-дощем залитий вщент.
Зліг солдат дуплетом п'яний,
Вкрила йо́го шаллю смерть.
Вітер вчув берізки тугу:
«Вік страждати я не в силі.»
По́дув вдарив на яругу –
Впала юна, впала мила...
Лід тонкий зламався враз.
Сивий став у сво́ї рани
Взяв берізку в той же час
У обійми вічних марень.
Сніг на завтра спить, холоне
Під захо́дом сонця вечора.
Душі болем вже не стогнуть,
Вглиб летіть навік приречені.
[i]09.01.2017[/i]
Шановні поети, прошу вас сказати, що тут не по канонам віршування?
Хочеться вже вибратися із підпілля білих віршів і почати писати щось нормальне...
Буду радий будь-якій критиці. Навіть розгромній і болючій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711440
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 11.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]8. Відродження[/b]
Набридливе «пі-пі-пі» все голосніше і голосніше проривалося у сон Григорія. Через деякий час він
важко відкрив очі. Перше, що подумав чоловік: «Нарешті я виспався». Він придивився до стелі, яка
здалася не знайомою. Це насторожило і Гриша хотів піднятися з ліжка, щоб роздивитися все, але
сильний біль роздався по всьому тілу. Чоловік закричав та спробував прийняти колишнє положення.
«Що зі мною? Де я?» – очевидні думки одна за одною почали літати в свідомості.
Почувся звук дверей, що відкривалися. Трішки згодом молодий жіночий голос стурбовано закричав:
– Він прокинувся. Прокинувся! Йдіть сюди. Ви маєте це бачити.
«Де я, хай йому грець, є? Невже це витівки тієї Анжели?»
– Зізнаюся, я не вірив, що Ви оклигаєте, – заговорив грубий чоловічий голос з кутка кімнати. Я лікар
Печорін, – підійшовши ближче, чоловік зробив привітний жест рукою і всміхнувся, – а Ви, товаришу,
дуже везучий. Пролежати на апараті двадцять шість днів. Це ж треба. Рекорд в нашій лікарні.
Відчуття здивування і повного нерозуміння ситуації знову відвідало Григорія.
– Двадцять шість днів? Про що Ви, лікарю? Місяць? Я ж учора був вдома. Це Анжела? Вона сюди
запроторила мене, так?
– Я може вже й старий, але з пам’яттю ще все гаразд і можу запевнити, товаришу, що ніякої Анжели
тут не було. А от у Вас, Гришу, здається амнезія, що не дивно при такій ситуації. Ви гарно вдарилися
головою. Ще б трішки і померли на місці.
«Головою? Коли я встиг. Нічого не розумію.»
Лікар зашелестів папером.
– Ось, – показує, – Ваша справа. Читаю: «Пацієнт Такий то Такий потрапив до лікарні…» Так. Це не те.
Не те. Ага. Ось: «Нуль третього. Нуль п’ятого. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року.» Все правильно.
Зараз 29 травня, отже в цілому, товаришу, ви проспали 26 днів.
«Дев’яностого? Він сказав дев’яностого? Що за? Які 90-і? Про що цей псих верзе? Це ж було 26 років
тому, коли померла Ліза…»
– Не переживайте. Найскладніше позаду. Незабаром все прийде в норму. А зараз мушу відкланятися.
Треба перевірити дещо і зателефонувати вашій матері. Вона дуже хвилювалася і майже завжди була
з Вами. Ледь вмовили її відправитися додому відпочити. Бувайте здорові.
«Мама? Вона жива? То це все правда чи всього лише сон?»
Григорій глянув на стіл. Там стояла ваза з чорнобривцями, а біля щось відблискувало під сонячним
промінням. Придивившись, можна було розгледіти кулон Лізи. Чоловікові пригадалися останні слова,
що він чув перед тим, як заснути: «Я дарую тобі життя.»
«Цього не може бути. Просто не може бути. Невже я увесь цей час проспав? День за рік? І все наснилося?
Ну й дива, ну й дива, хай йому грець.»
Через годину в палату забігла мама Гриші, що плакала від щастя. На її устах з’явилася та ж сама посмішка
і син впевнився, що зараз все насправді. Згодом мати пояснила, що не витримавши смерті Лізи, Григорій
в’їхав на повній швидкості у стіну будинку. Хоч він і не пам’ятав цього, але бачив, що все, що говорила мама
було правдою.
Гриша запам’ятав слова янгола: «Переступи через себе. Люби далі. Живи далі.» І нехай його вб’є той самий
Бог-Диявол, якщо він не буде слідувати цим словам.
[b]Кінець[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711297
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]7. Подарунок[/b]
– Тоді скажи, Анжело, чому ти тут? Я самотня людина дуже не молодого віку, яка втратила все, що
мала. Для чого я потрібен?
– Ти її кохав. Лізу. Ти її дуже кохав. Коли я тебе прочитувала, то відчула це. І так. Вибач за той плач.
Я такі емоції вперше переживаю, знаєш, почуття і таке інше.
– Так. Кохав. Але до чого тут Ліза?
– Знову брехня. Але ти не мене обманюєш, а самого себе. Ти не кохав. Ти її ще й досі кохаєш. Я це
бачила. І заради цього я тут.
– Що? – викрикнув чоловік, – ти сюди приперлася через мою подружку, що давно вже померла?!
Нічого не розумію.
– Я б попросила. Не треба на мене кричати.
– Вибач, але я на грані. Мене звільнили з роботи, я не спав чотири дні, а тепер ти звалилася з неба
на метеориті в чому мамка народила!
– А так. Це. Прошу пробачення за мій вигляд. Там, звідки я, немає одягу й навіть плоті. Не зразу
зрозуміла, що треба вдягтися, – жінка посміхнулася, – Але не про це. Повернемося до реальності,
якщо можна так сказати. Подивися на себе. Скажи, ти маєш друзів, мав ще жінок окрім Лізи? Га? –
не даючи чоловікові відповісти на запитання, Анжела продовжує говорити, – Правильно. Не мав.
– І що з того? Яка тобі різниця до моїх друзів? Чого причепилася?
– Ти б хотів усе змінити? От, якщо припустимо, в тебе б була можливість повернутися на десятки
років назад, ти б змінив щось у своєму житті?
– Я б змінив своє життя, якби вона була жива. А без неї мені на все плювати. Ти можеш таке зробити?
Можеш повернути? Ти ж янгол.
– Ой ні. Цього не можна. Мертва – значить мертва. Закладаюсь, що навіть І Бог не здатен повернути її.
Розумієш, люди прикрасили смерть. Насправді, смерть – це кінець. Ніякого загробного життя, ніякого
переродження.
– Тоді нащо це все? Не потрібне мені інше життя без неї. Не потрібне! – Григорій розізлився, але потім
його очі змокли, – Не потрібне, чуєш, не потрібне… Забирайся звідси.
– Гришу, ти гарна людина і я впевнена, що цей шлях подолано не даремно. Я піду звідси та й ти підеш
також. Впевнена в тому, що ми не помилилися. За всі роки, проведені за спостереженнями за людьми,
ми вперше змогли побачити дійсно гарну особу і вона не може просто так згаснути. Ти колись ще подякуєш.
– Що? Дякувати? За що?
– Згодом зрозумієш, а поки, тримай це, – Анжела засунула руку до кишені і дістала звідти кулон, що
кохана Григорія завжди носила на шиї. Маленький голуб миру із гілкою омели.
– Звідки він у тебе? Він загубився ще багато років тому.
– Згубився, а я знайшла. Секрет фірми. Це тобі для того, щоб пам’ятав про реальність. Ну давай, бери.
Чоловік розгублено взяв до рук прикрасу і стиснув міцно в кулаці.
– Дякую.
– Нарешті ти проявив люб’язність. Будь ласка. Овва. Уже п’ята ранку. Я тебе так вимотала. Напевне,
хочеш спати?
Григорія дійсно дуже тягнуло до сну. Він з останніх сил намагався не заплющувати очей, але тепер,
коли Анжела нагадала про це, повіки почали повільно закриватися. І з напівсну чувся лише той
дзвінкий голос янгола:
– Переступи через себе. Люби далі. Живи далі. А тепер спи...
Нарешті за скільки днів чоловік заснув міцним сном.
– Я дарую тобі життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711248
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]6. Історія[/b]
Доки чоловік копирсався у своїх речах, його гостя встигла знайти за диваном джинсові штани. Вони
були завеликі, але тугий пасок не давав можливості сповзти. Коли незнайомка почула кроки, то
знову вкуталася в ковдру і всілася на диван.
– Ти ж не проти? Я взяла твої штани. Вони тут лежали і я… Я впевнена, що ти про них і забув.
В її голосі з’явився якийсь сором'язливий тон. Ніби жінка шкодувала про скоєне.
– Ні. Ні. Не проти. Звичайно. Тримай свою сорочку. – Він поклав одіж поруч і відвернувся.
Гостя почала шелестіти одягом і водночас говорити:
– Я тебе зчитувала. Здається, на вашу мову це так можна інтерпретувати.
– Га? Про що Ви?
– Ну, знаєш, наче фільм дивишся у прискоренні. Я давно за тобою стежила, але розумієш, у нас є
здібності щоб швидко все дізнаватися. Ви ж бо, люди, навчилися так брехати, що й самі не знаєте,
коли це робите. Я вдяглася. Можеш повертатися.
Григорій зробив глибокий вдих і поглянув на свою гостю, яка чомусь посміхалася.
– Впевнена, у тебе багато запитань. Так?
– Знаєте, жіночко, власне є запитання. Якого біса Ви забули на тому камені? І чому… – незнайомка
різко перебила речення,
– Стоп. По-перше, якби ти знав його так, як я знаю, то не згадував би. По-друге, вибач, що не
представилась. Для мене це в новинку. Хвилювання і все таке. Це, як вперше виїхати на дорогу…
Так. Думаю, порівняння згодиться для тебе. Я була спантеличена і забула, що ви все називаєте
іменами, – незнайомка зробила задумливе обличчя, а потім знову посміхнулася, – якщо пометикувати,
то найбільше мені підійде ім’я Анжела. – Жінка простягла руку, – Давай знайомитися. Хоча я вже знаю,
хто ти.
Люди потиснули руки.
– І ще одне. Можеш не «Викати». Не треба нагадувати зайвий раз про мій вік. Добре?
– Мабуть. А тепер Ви… А тепер ти поясниш, хто ти? – чоловік скривив таку прохальну мармизу, що
будь-хто в той же час виконав би його забаганку.
– Ахах-хах-ха, – Анжела зареготала дзвінким голосом.
Григорій одразу впізнав його. Це той самий голос, який сидів у голові чотири дні і нашіптував
заклики до неба.
– Ні, Гришу, я не з іншої планети. Сміх та й годі. Це ж треба таке вигадати. І чому люди не живуть
реаліями? Вигадуєте щось вічно: НЛО, снігові люди, чудовиська різні?
– Бо ми хочемо вірити в те, що може нас знищити. Люди відчули волю і прийнялися нею активно
користуватися: безкінечні війни, вбивства, ядерні бомби. Мій батько був на війні і я знаю, про що
говорю. А всі ці монстри чи прибульці змушують нас задуматися над тим, що є щось вище за нас.
Ми стали боятися і цей страх пришпорив бажання до самознищення.
– Так, вони в тобі не помилилися. Але я не питала. То було риторичне.
– Гаразд, – підвищеним голосом чоловік випалив фразу, ніби образившись на те, що його промові
не надали належної уваги, і всівся поруч із гостею.
– Не перебивай більше. Мені важко звикнути до мови. Так от. Я – янгол. Мабуть це слово найближче
підходить для пояснення того, ким я є.
– Янгол, що Ви… Ти… Який ще янгол. Думаєш, я повірю у цю нісенітницю?
– У вашій мові немає аналогу, щоб мене описати. Якщо взяти різні релігії, знаєш, там християнство,
іслам, кабала, то янгол підходить найкраще. Хоча всі віри на землі не несуть багато правди. Знову ж
таки, понавигадували аби було простіше вбивати один одного, заради своїх богів. А біс з богами.
Оце вже точно.
«Янгол значить», – подумки говорив Григорій, – «Хоча, якщо покумекати: безсоння, цей метеорит,
гола жінка з неба звалилася. Якщо ти їдеш з глузду, Гришо, то робиш це вельми витончено. Буде,
що буде.
– Отже янгол. І для чого я потрібен вам? Чи тебе Бог за моєю смертю послав?
– Бог? Ахах. Я благаю тебе. Ти йому не потрібен… Як і я, – останнє речення було проговорено з тугою
і печаллю, – Хочеш правду?
– Хочу? Я хочу почути бодай якесь раціональне пояснення. Так. Я хочу почути правду.
– Ти знову перебиваєш. То було риторичне, як і минулого разу. А правда ось яка.
Спочатку Бог створив Всесвіт із планетами і зірками. Він довго спостерігав за їхніми граційними і
ідеальними рухами. Та цього було мало і тоді татко породив нас: богів в одних ваших релігіях, янголів
в інших. Ну, щось таке. Ми спілкувалися, літали на різні планети. Було весело досягати кінця Всесвіту.
Знаєш, наче гумова кулька відбивається від стінки. Але і це йому набридло.
Тоді Бог пішов далі і створив людей. Він дав їм те, чого не мав сам: можливість забирати життя, можливість
отримувати насолоду від собі подібних і можливість сліпо вірити. Люди були найвидатнішими творіннями
Господа. Як би ти бачив, із яким запалом він спостерігав за вами протягом багатьох років.
Бог так захопився, що став сам не свій. Він почав відчувати жагу пристрасті і насилля, любові і болі.
Він так хотів це пережити, що зважився на дуже відчайдушний крок: спуститися на землю у людській
подобі. Пізнавши усі ваші почуття, а з ними і зло, яке ви створили самі, татко не зміг повернутися назад
і навіки погруз у хіті, славі, жадобі та насолоді. І той, кого люди називають дияволом, насправді не ще
одне творіння Господа, не янгол, що впав з небес, а сам Бог.
Звичайно, він не сидить у пеклі, якого, до речі, не існує, як і раю, чистилища чи переродження. Він зараз
десь тут на землі. Можливо заливається алкоголем або поліг у обіймах куртизанок. Не знаю і знати не хочу.
Отака от коротенька історія довжиною у все існування всього. Тому Богу ти не будеш потрібен ніколи.
Напевне, він і не знає про твоє існування. До речі, твоя смерть мені ні до чого. Швидше, навпаки.
В кімнаті запанувала тиша. Григорій намагався переварити всю інформацію, але це тільки частина відповіді
і йому треба було знати більше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711137
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]5. Контакт[/b]
Свисток чайника кричав на повну, випускаючи гарячий пар. Через хвилину на столі стояла чашка
надміцного чорного чаю. Здавалося, що там пів посудини заварки і стільки ж цукру. Не ясно,
куди лилася вода, але вона таки лилась. Чай був одним з найміцніших напоїв, що пив чоловік.
Будучи молодим підлітком-бешкетником, Грицько любив потягти ввечері пивка з друзями, а по
вихідним чи святам гріх було з тими ж товаришами не випити чогось міцнішого. Як же тоді пробирав
дідів самогон і, як же діставалося від батька наступного важкого ранку. Але аварія, через яку
загинула кохана Гриші, змусила клацнути перемикача в голові і з того часу чоловік не торкався
ні до чого, що здалеку нагадувало алкоголь.
Григорій кинув дальнього погляду на старенький диван в кінці вітальні. Незнайомка спала,
вкрита теплою ковдрою. Чоловік ще й досі не вірив, що все, що сталося з ним цієї ночі, правда.
Але ж ось вона – гостя з іншої планети. Якби таке хтось сказав раніше, можна було б добряче
посміятися.
Спантеличений, здивований і трішки наляканий погляд дивився на сплячу красуню. Четверта ранку,
три чашки ядушного чаю позаду, а Гриша все сидить неподалік від дивану і намагається дочекатися,
коли жінка прокинеться. Голоси в голові зникли, дуже хотілося спати, але чоловік не наважувався
закрити очей. Григорій боявся, що це тільки сон і, заснувши, він насправді прокинеться так і не
отримавши відповідей.
Сонливість все наступала і дно четвертої чашки було досягнуто дуже швидко. Гіркий присмак уже
в’ївся у стінки рота, а від терпкості почав німіти язик. Григорій готовий був підкоритися сну, але
побачив, як рука жінки почала ворушитися під ковдрою.
Тіло чоловіка на мить впало в ступор. Серце закалатало, шлунок стиснувся. Знову цей раптовий
напад страху.
«Ось воно… Ось вона. Жива, справжня, тут. Опануй себе. Ще трішки.»
Незабаром страх минув і Гриша помітив, що закриті очі незнайомки почали рухатися і через мить
відкрилися. Жінка якийсь час дивилася на стелю, а потім скинула із себе ковдру і піднялася із
дивану та, не кажучи жодного слова, наближалася до Григорія, який, розтуливши рота мовчки
дивився на її ідеальне тіло.
Чоловікові здавалося неетичним вдягати новоприбулу, тому, принісши її додому, він тільки вкрив
ковдрою, надіючись, що, коли жінка прокинеться, то сама попросить в нього одягу. Але тепер це
не було такою гарною ідеєю. Оголене тіло гості стояло вже зовсім поруч від почервонілого
обличчя хазяїна.
Погляди людей у вітальні зустрілися, залишивши лиш маленький проміжок між тілами. Григорій був
дещо здивований такому розвитку подій, але в той же час відчував спокій. Ніби його гостя – зовсім
не гостя, а давно знайома людина. Йому хотілося розповісти всі таємниці, переживання, вилити душу.
Жінка повільно підняла руки і поклала їх на чоловічі скроні. В очах Григорія потемніло і він впав,
наче в гіпнотичний транс. Думки в голові перемішалися і що найдивніше – спогади один за одним
почали стрибати перед спантеличеним чоловіком. Наче недокучливі комарі в літній вечір, вони
жалили і випивали з мізків найсокровенніші таємниці чи давно забуту минувшину.
Біль у голові від удару, що вже майже не відчувався, тепер посилився і його пульсуючі поштовхи
били, наче відбійний молоток. Чоловікові хотілося це припинити, але воля впадала в анабіоз і все,
що залишалося – чекати, доки новоприбула не висмокче всі спогади.
Та сама дорога із високою травою навкруги, зелений Москвич. Мамині очі, усмішка. Перший клас
школи. Обличчя друзів. Бездонна ріка. Купа переловленої риби і раків. Безкраї поля. Дідова
сивуха. Технікум. Ліза… Татова смерть. Потім коханої. Мама. Дорога…
Все життя пронеслося перед очима Григорія, розриваючи на шляху шрами, що ніколи до кінця не
загоюються, і відкриваючи комірки із схованими забутими спогадами та мріями, яким ніколи не
судилося збутися.
Чоловік подумав, що його наздогнала неминуча і вічна смерть. Враз після цього, жінка відпустила
голову і потік спогадів сповільнився, а потім і зовсім вщух. Коли розум прийшов до тями, Григорій
побачив, що гостя сидить на дивані, окутавшись у теплу ковдру. Її обличчя було стривожене і
налякане. Хазяїну будинку хотілося сказати бодай слово, але його рот перетворився у ту ляльку
Вуду, чий рот зв'язаний нитками.
Тишу порушила незнайомка. Дуже голосний плач роздався по кімнаті. Сльози текли рікою, а жінка
ридала, жадібно хапаючи повітря. Григорій, вагаючись, підійшов до неї і поклав руку на волосся.
Гостя зірвалася із місця і сильно обійняла чоловіка, нашіптуючи на вухо ледь чутні слова:
– Ти її кохав. Так сильно і так палко, а вона покинула тебе. Як вона могла? Та як тільки могла?
Григорій, ледь розуміючи слова, відштовхнув від себе жінку, тримаючи її за плечі:
– Що Ви сказали? Кохав? Кого кохав? Що ви говорите?
– Ліза, – ледь голосніше, але все ж пошепки мовила далі незнайомка. – Така красуня… – І знову
роздався голосний та пискливий плач.
– Як Ви… Як Ви дізналися про неї? Ми знайомі? Агов, жінко, відповідайте мені?!
Чоловік почав трусити гостю за плечі, задаючи запитання. Вона вирвалася з обіймів, знову
подивилася в очі і з писком «Ой!» впала на диван, закутавшись з головою в ковдру. Тепер
істеричний приглушений сміх ненадовго вирвався з під покривала, а згодом жінка випалила,
що хоче вдягтися.
– Принеси мені свою червону сорочку з гардеробу. Годі їй там вже пилитися.
– Що? Сорочку? Зараз… А як… Як Ви дізналися про неї? Та хто Ви така?
Тіло Григорія знову відчуло той раптовий страх. Про Лізу міг хтось розповісти, але сорочка,
яка справді не вдягалася вже з місяць… Хто про неї знав? Хіба що сам хазяїн. «Це дивно, дуже
дивно», – повторював про себе спантеличеним голосом.
Гостя витягнула голову з покривала, мов та черепаха, і сказала, що відповість на всі питання,
коли вдягнеться.
Григорій, який був у легкому шоці від кіпи незрозумілих ситуацій, мовчки пішов до гардеробу
по свою забуту сорочку, почісуючи посивілу скроню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711050
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]4. Гостя.[/b]
Чоловік підбіг до місця падіння. Вирвана з корінням трава валялася на землі, що потріскалася
і зляглася від удару. Трішки далі виднівся кратер, але, що в ньому, не було видно навіть тоді,
коли Григорій підійшов до самого його краю. Пил, який простягався по всій окрузі, концентрувався
в центрі великої ями і не дозволяв заглянути вниз. Але чоловік, примруживши очі і приклавши
долоню до лоба таки спробував туди зазирнути, та все намарно.
В цей час запах пилюки і вирваної трави перебив аромат чорнобривців, які проте тут ніколи не
росли. Григорій подумав, що це так грається з ним його уява і вона справді це робила, бо тут же
перед його очима пронеслися картинки щасливих очей батька, яскравої посмішки матері і полум’яне
волосся Лізи, яке вона завжди тримала розпущеним. Всі ці люди залишилися тільки в його спогадах,
а їхні тіла давно забрала на вічний спокій земля.
Не знаючи як, Григорій підійшов до краю все ще запиленого кратера, а дзвінкий голос продовжував
набридати.
«Іди сюди. Ти ж хочеш, щоб все це закінчилося. Я знаю. Спускайся. Спускайся.»
Чоловіка знову охопив раптовий страх, нога підкосилася від втоми і Григорій полетів у кратер.
Перед тим, як впасти і втратити свідомість від удару головою об величезний камінь, чоловік
побачив марево, яке на цьому ж камені не то лежало, не то левітувало над ним у повітрі.
Григорій відключився.
– Прокидайся. Годі спати. Ще належишся, синку, – з усмішкою на вустах будила малого Гришу
матуся. – Прокидайся. Чуєш, півні вже співають? Твій батько на луках траву косить. Піди, синку,
підточи йому косу і віднеси води. Я її щойно з криниці дістала. Аж глек запотів, яка прохолодна.
Давай, прокидайся, Гриню.
Просинатися під голос своєї мами для хлопчика було найкращим заняттям. Буває, запорається
матуся на городі, кухні чи перед тваринами в сараї, і Гриня прокидається сам, а сон його не
полишає і ходить тоді хлопчик цілий день заспаний та сонний.
Але тільки уві сні десь здалеку почує материнський голос, враз усі сновидіння закінчуються і
сонливість втікає, як миша від кота. Тоді Гриша відкриває очі і бачить посмішку мами, яку не
можна ні описати, ні зрівняти. Посмішка, що ніколи не сходила з обличчя жінки і завжди
давала наснаги тримати себе бадьорим цілий день.
«Не спи. Прокидайся», – різко материн голос змінився на той дзвінкий дівочий, – «Вставай!»
Григорій кинувся і ще раз легенько вдарився об камінь. Цього разу він не зомлів, а навпаки
пробудився. Голова крутилася, але свідомість поверталася.
Чоловік, все ще лежачи в кратері, поглянув вверх. Пил уже вщух і можна було побачити, що
яма не була такою глибокою, як здалося під час падіння. Ще трішки полежати і можна вилазити
звідси.
Він доторкнувся однією рукою до брили, яка була все ще теплою і вочевидь неземною. Не ясно,
як такий велетень не зробив діру у землі на сто метрів і ударною хвилею не повбивав усіх.
Чоловік спробував обіпертися на камінь і стати на ноги. Свідомість таки прийшла до ладу і Григорій
піднявся.
Те що чоловік побачив далі, викликало стан легкої шокованості.
На брилі каменю лежала оголена жінка. Її довге темно-каштанове волосся прикривало груди, а
тендітні руки лежали на тому місці, про яке говорять зона бікіні.
Сказати, що здивуванню не було меж – нічого не сказати. Воно і правда. Не кожного дня можна
зустріти голу жінку на метеориті. Чоловік подумав, що ще лежить у кратері без свідомості, а все
це йому тільки сниться, але головний ниючий біль від удару давав про себе знати і, якби це був
лише сон, то чоловік давно б уже пробудився.
Григорій визирнув із ями: сірий пил осів на землю, а в повітрі знову той трунок із трави та чорнобривців.
І що найдивніше – ні душі поруч. Це трішки здивувало, якщо ще можна було чимось дивуватися.
Такий гуркіт мав підняти на ноги не тільки околиці, а й усе місто. Купа народу, поліції, швидкої
допомоги і надокучливих репортерів повинні були вже на повну силу бродити біля велетенського
небесного каменю.
Так чи інакше, впевнившись, що нікого немає поруч, Григорій вирішив віднести незнайомку у свій дім.
Цікавість так і перла із усіх надр його єства. Звідки тут взялася ця жінка? Чому ніхто не помітив
падіння метеориту? Що за голос всередині? І чому вже четверту ніч мучить безсоння? Григорій не
знав відповідей. Але на всі питання відповість вона – гостя з нічного неба.
Чи то тільки мара, чи хвора уява, чи все насправді, а чоловік не міг відмовитися від такої пригоди.
Попри виснажений стан, переляк та здивування він відчував себе живим. Можливо, по справжньому
живим вперше за 26 років.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710928
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]3. Зірка.[/b]
«Прокидайся, прокидайся, прокидайся…»
Ніжний жіночий голос легко нашіптував уві сні Гриші, який лежав на ліжку в светрі, штанях і
шерстяних носках. Чоловік вирішив перестрахуватися і завчасно одягнув теплий одяг.
«Прокидайся. Прокидайся.»
Повіки почали потиху відкриватися і через хвилину він був при повній свідомості. На годиннику
друга двадцять чотири, а Григорій все ще сидить на ліжку і усвідомлює, що сьогодні ніщо його
силоміць не тягне надвір.
«Вийди. Вийди. Подивись вгору.»
Жіночий голос пролунав у його голові.
«Якого біса», – із страхом викрикнув Григорій.
Він раніше не чув подібного і його здивування було логічним, оскільки все, що твориться в нашій
уяві складається з реальних елементів, які пазлами стають у якийсь образ. Але цей голос для
чоловіка був не знайомим. Кришталевий, дзвінкий і протяжний, наче ксилофон об'єднали з роялем.
Він відбивався в голові тихою луною і дзвінким щебетом водночас. Якби це було насправді, то
Григорій точно б запам'ятав.
«Вийди. Вийди. Вийди.»
Голос ставав ще голоснішим і чоловік піддався проханню та покинув будинок.
Григорій глянув на небо, в якому, здавалося, вже немає місця для нової зірки. Цей вид породив у
його голові нові спогади, які він намагався давно забути, але ж шторм останнім часом не полишав
свого натиску.
Юнак лежить під зорями на ще теплій від весняного сонця траві. Вона вже вдосталь виросла, щоб
розкрити свій молодий аромат і в суміші із нічними квітами пашить неймовірними трунками. А поруч
із цією трав'яною ідилією ледь відчувається аромат чорнобривців, якими завжди пахло полум'яне
волосся Лізи.
Гриша знав, що вона поруч. Лише протягнути руку, лише протягнути погляд і ось вона – могила на
сільському цвинтарі. А на надгробку викарбуване фото молодої дівчини, що завжди посміхалася долі.
Григорій любив її всім своїм серцем, і той випадок, коли п'яний виродок-мажор в'їхав у невинну
дівчину біля магазину, назавжди забрав частинку цього серця. Опісля минуло 26 років, а чоловік так
і не зміг покохати знову. Та з цим Григорій змирився і зараз, пустивши самотню сльозу, протер очі та
втупився у небо.
Незабаром засіяла зоря, яка потім почала рухатися по траєкторії лемніскати і нестримно рости в розмірах.
Здавалося, що зірка ось-ось впаде поруч. Вона вже досягла розмірів повного місяця і продовжувала
летіти тепер по прямій до невеличкого лугу, що залишився на окраїні міста.
«Йди до мене. Йди до мене», – нашіптував жіночий голос всередині.
Григорію стало лячно, шлунок стиснувся не то від побаченого польоту, не то від того, що могло
б відбутися далі. А варіанти були різні.
Та штука, могла б бути уламком Герцога і, якщо впаде десь поруч, вб'є все живе.
Також був варіант, що все це вибрики збоченої уяви чоловіка із кризою середнього віку. Нічого з неба не
летить і взагалі, Гриша зараз солодко спить у своєму домі.
Хай там як, а часу на роздуми було все менше, бо «зірка» продовжувала наближатися і тепер точно ясно,
що об'єкт направляється саме на те місце, де, окупована будинками земля все ж знайшла собі місце
дихнути – на невеличку галявину зеленої трави.
Ще одна мить і гул, який зрівнявся б хіба що із сотнею ударів блискавок, пролунав по окрузі. Григорію
заклало вуха, серце калатало, а ноги самі неслися до місця падіння. Він ще живий, а значить гіпотеза про
смерть від уламку не справдилася.
Іноді чоловікові хотілося доторкнутися до шалі смерті. Давно втративши кохання, Гришу заспокоювала
лише одна розрада – дорога. А тепер, коли і її забрали, сенс життя загубився назавжди. Кількома
секундами раніше, чоловік молив Бога, в якого вже давно перестав вірити, про смерть, про ту вічність
у забутті.
Але тепер, коли «зоря» вже лежить поруч на землі, він із дитинним щастям біг до неї, забувши про хворе
серце та звільнення. На якусь мить Григорій відчув себе тим молодим чоловіком двадцяти п’яти років, що
вперше зустрів Лізу. Її вид змусив забути про все. І єдине, що його мучило – питання «Що буде далі?»
От і зараз, в житті чоловіка з’явилася надія на зміни. Не важливо які це будуть зміни. Байдуже. Головне те,
що хоч щось могло змінитися в цей самий час. Що б доля не підготувала, а Григорій був до цього готовий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710865
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]2. Новини.[/b]
Хоча Григорію вдалося заснути після нічної прогулянки, вранці він себе бадьоро не відчував.
Зараз було б непогано випити кілька філіжанок кави, – подумав чоловік. Але потім згадав, що
два роки тому в нього виявили високий тиск і думка про каву якось несподівано перекрилася
яскравою картинкою річки.
Гриша, будучи тринадцятирічним юнаком, пірнає на трьох метрову глибину за клешнатими раками.
Скрізь зелена трава, дерева і друзі, які теж один за одним, наче качки, бовтаються у воді. А
найпрекрасніше – шум ріки. Ніщо так не заспокоює, як її п'янкий глибокий спів, що лине повз тіло,
огортаючи стан так само приємно, як і тепла вода. А якщо додати вигуки пташок, крики хлопців
та дівчат на пляжу, то можна впевнено констатувати: ось воно – щастя. Тільки озирнись і охопи його
своїм єством.
Незабаром картинка змінилася. Ріка, яка колись розливалася на городи і затоплювала дороги та
поля, тепер ледве видніється. Замість прозорої і чистої води – мул і сміття; а по берегах розкидані
пусті пачки цигарок, целофанові пакети і зламані дерева.
Григорію не хотілося згадувати саме це, але іноді спогади так і намагаються підсунути палицю в
колеса велосипеду ностальгії. Замість приємного штилю біля вечірнього моря ми попадаємо у нічний
шторм на покинутому кораблі свідомості.
Григорій поглянув у дзеркало. Сиве середньо стрижене волосся, яке додавало йому декілька років;
помітні зморшки на лобі, трішки вицвілі яскраво-блакитні зіниці. Нічого незвичного для людини у його
віці. Але була одна річ, яка почала бентежити чоловіка. Насичено-сині, майже чорні мішки під очима,
які змусили серце калатати швидше.
Бувають у житті такі моменти, коли на підсвідомому рівні, людина починає до чортиків чогось боятися.
Просто без причини на якусь мить її охоплює раптовий страх, який так же раптово і зникає. Щось
подібне зараз було в Григорія. Він злякався свого відображення в дзеркалі, але через кілька секунд
страх минув і, вмивши лице холодною водою, чоловік пішов на кухню. Приготувавши собі напів-
фабрикатів, він вклався на диван і увімкнув якогось вестерна 80-х років.
Півторагодинний фільм пролетів досить швидко, але нічого з того не запам'яталося, оскільки чоловік
мучився своїм безсонням. Він уже знав, що прокидається в один і той же час, наче якась сила
прибирала пелену сну і навіювала образ нічного неба. Але найдивніше було збагнути ту загіпноти-
зованість, яка підкорювала розум і тіло.
Хай там як, а прийдешня ніч мала розставити усі крапки під знаками питання, бо окрім рішення
відвідати психолога, внутрішній голос підказував: щось має статися.
Григорій почав швидко перемикати канали супутникового телебачення. Він знав, що нічого цікавого
не знайде, тому просто тиснув кнопки, намагаючись таким чином себе розважити.
Пройшовши кількасот каналів, чоловік натрапив на передачу, де було зображення землі із космосу.
Диктор набридливим, але розумним голосом говорив щось про астероїд:
– Звичайно, такі шанси дуже малі і напряму катастрофа не може відбутися. Але якщо будуть якісь
зміни в орбіті, все піде шкереберть і астероїд таки нас зачепить, що буде фатальним для всього
людства. Та, повторюся, шанси дуже малі, тому паніка зайва.
Тепер спікер змінився і на екрані з’явилася жінка років тридцяти. Здавалося, що її обличчя давно
забуло всі емоції і вона, виконуючи свою роботу, просто читає текст із телесуфлера:
– Нагадую, що ми в режимі реального часу стежимо за астероїдом, які вчені десять років тому
прозвали Герцог Один. Космічному тілу залишилося кружляти навколо земної орбіти ще два дня і,
якщо все мине добре, він покине наш простір назавжди. А тепер прийшов час для прогнозу погоди…
Нічна поведінка набувала для Григорія якогось сенсу. Він подумав, а чому б цей Герцог не міг
впливати на його розум? Адже є люди, які на повний місяць роблять такі речі, про які і не
здогадуються потім. Як би дивно це не було, але сприйняти такі події набагато легше, ніж ті,
які передбачають квиток в один кінець до дурки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710799
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017
[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]1. Безсоння.[/b]
Григорію не спалося. Зазвичай, його б і гуркіт танку не зміг розбудити. Але не зараз, не ці три
дні поспіль. Він завжди прокидається о другій двадцять чотири з відчуттям, що має статися
якась важлива річ. Це не можна було пояснити. Ніби внутрішнє чуття, як мантру, повторювало:
«Прокидайся. Розплющ очі. Дивися. Дивися в небо.» І Григорій, наче під гіпнозом, вийшовши
з дому на околиці міста, зачаровано дивився на небо, вкрите незліченними зорями. Це тривало
рівно півгодини. Потім його попускало. Сновида розумів, що добряче змерз. Була вже середина
осені і вночі у самих трусах надворі довго не простоїш. Через декілька секунд, що самому
чоловікові здавалися,тяк не годинами, то багатьма хвилинами, відстукуючи чечітку зубами,
холодне тіло поверталося в дім. Тепла ковдра і ліжко – все, що потрібне після таких пригод. Та
сон вже не повертався і Гриша, увімкнувши якесь інтернет-радіо, що транслювало кантрі, лежав
на ліжку і намагався збагнути, що саме з ним коїться ці три дні.
Сьогодні він подумав, що це може бути стрес через звільнення з роботи.
Чоловік пропрацював тридцять років водієм автобусу, а тут через скорочення штату йому
повідомляють, що не можуть більше утримувати скільки водіїв. Урізавши декілька маршру-
тів, з роботи вигнали майже третину робочих. Але вони були молоді, ще знайдуть собі місце.
Та з Григорієм, якому вже 54, ніхто не схоче навіть говорити про вакантне місце водія. А
нічого іншого чоловік навіть не хотів і розглядати. Жінки він не мав, дітей теж. Все, що його
захоплювало – дорога. Широкі шосе, маленькі вулички, асфальтовані, бетонні чи ґрунтові
траси. Його маршрут, який охоплював зразу кілька регіонів, дозволяв відчути в повному
обсязі красу дороги.
Григорію пригадалося, як батько вперше посадив його за кермо. П'ятирічний малюк на колінах
у тата, який тисне на педалі. А малий здивованими очима дивлячись на сіру ґрунтовку, що
простягалася по всіх зелених луках із півметровою ковилою, крутить кермо. Позаду старенького
Москвича пил і низьке сонце, яке того літа добряче пекло; попереду – нескінченна дорога, а в
голові хлопчика народилася нова мрія.
Після звільнення чоловік був розбитий. Всі друзі, яких колись мав, пороз'їжджались, а ті, хто
залишився забагато уваги приділяли випивці і потихеньку погасли.
Було вирішено, якщо завтра вночі все повториться, то він сходить до психолога, а поки лунають
ритми кантрі і, здається, вперше за ці три ночі, змучений чоловік почав засинати після своєї
невеличкої пригоди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017
Please
Speak with me
In My last glee.
Disturb my mind
And show the light
Of freedom cry.
I was seen
Not a dream.
I dropped
In My war,
In My head
to death.
Gone
My last song.
Life is not long.
But I'm alive.
I try to survive.
I'll never say goodbye.
I was seen
Just a dream.
I dropped
In My war,
In My head
to death.
П.С.
Не впевнений, що тут все по правилах написано. Буду радий за коригування.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709999
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.01.2017
Перший день вкритий інеєм
І світ такий холодний.
Сніги морозні бігають,
Мерзла кров по венах бродить.
В перший день сумніви горять
Полум'ям небажання.
І мерзне думки моя рать
На лезі легким торканням
Перший день, такий прекрасний,
Сніжить шматочками раю.
Жаль, що вмер завчасно.
Сонце не спить. Вже світає.
Перший день чи кінець, фінал?
Боряться два моїх єства:
Те, чого тоді не сказав,
І всі випалені слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709714
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2017
Думка летить у вирій забутих мрій.
Давно спланована на завтра ціль.
Все узаконено.
Все врегульовано.
Ти гадав, що зміниш світ на краще.
Від надії душа світить пропаща.
І неспіша
Потроху згаса.
Знай, друже мій, від цього не втекти.
Небо скаже, як дійти до мети.
Нитку прив'яже
В тіні сіяжу.
Всесвіт збудований не даремно.
Або живи, або згинь у тернах.
Просто йди
На сяйво згори.
І нам з тобою
Не змінити долі.
Не зіграти в хованки.
Не віддячити
І не пробачити її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709533
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2016
[b]Раніше.[/b]
Я гадав, що кохання – трепетні співи споріднених душ. Воно всезагальне і водночас одне для кожного. Як же ж мені було приємно споглядати люблячі пари, які, як голубки щось воркують чи сміються або ж просто цілуються, не зважаючи на перехожих, дощ з неба, сніг чи й на самий світ. Вони вдвох, разом. Вони – це одне ціле, яке було навіки склеєне неосяжною любов'ю.
Кожного разу, коли мої очі знаходили відраду на закоханих парах, я відчував щастя. Мені було добре від того, що хоч якась частинка цього гнилого світу таки зберегла свій стан і пашить тією незримою енергією. Вона так і відбивається від усіх палким ароматом пристрасті та кохання.
Я по доброму заздрив, бо, знаючи себе, своє небажання спілкуватися з людьми, в мене б ніколи не було таких почуттів. Та й у самотності немає нічого поганого, як мені здавалося. Ніяких обов'язків, більше часу, можна сконцентруватися на якійсь справі і успішно її зробити без відволікань. Але є одна річ, яка б'є всі карти.
[b]Щастя.[/b]
Отак живеш відведений вік у самотньому домі, поруч полиці книг, інтернет. Сидиш у темній кімнаті, як кріт у норі, і вчишся в надії стати черговим офісним планктоном, а коли набридає, дозволяєш собі погратися в забавку, зіграти пару акордів чи помислити над життям. Але думки нікому не потрібні, а мінорні ноти самотньо лунають по кімнаті і зникають ніким не почуті в товстих стінах пустої оселі. Є амбіції, можливості, перспективи, але немає щастя.
Я обрав собі саме таке життя і тому, коли вдається зазирнути за ширму до щасливих людей, я завжди радію і відчуваю справжнє задоволення.
Люди тонуть у власному багні ще з моменту їхньої появи і в ті моменти, коли народжуються почуття або ж уже летять вирієм на сьомому небі, я розумів, що живий.
Якщо людство таке погане, то чому я тут, чому народився, виріс і дихаю? Чому світ ще не знищили? Відповідь мені здалася очевидною. Ми любимо. Батьки люблять дітей, патріоти – державу, а маля – свою матусю. Це так чисто, прозоро і саме це не дає терезам апокаліпсису повністю переважити.
А починається все саме із двох молодих сердець, яким ще не "пощастило" вкусити плід дорослого існування чи розчарування. Такі безтурботні, закохані й щасливі. І я бував щасливим, коли зазирав за ширми. Всього на мить, але синиця сиділа в моїх руках.
[b]Ностальгія.[/b]
Засліплений своєю непохитною вірою в любов, я не хотів або ж просто не міг подивитися в її коріння, яке, як виявилося пізніше, зовсім не коріння дерева любові, а метастази на останній стадії раку. Їх не можна видалити і залишається тільки сподіватися на швидке і безболісне забуття у власних звивинах. Зі мною багато не погодяться, але це мій плач душі і сльозам просто нікуди діватися, тому вони трансформуються у текст, який, можливо, й читати ніхто окрім мене самого й не буде, та й все одно. Головне, що це збережеться і в майбутньому сивий чолов'яга, який чимось нагадуватиме мене прочитає це і таки зрозуміє, що життя – тлін, якщо не відкривати очей і сліпо слідувати страхам та комплексам. Але то тоді, а зараз...
[b]Любов – егоїзм.[/b]
Грань ще тонша, ніж здається, але в певний момент часу я подивився по обидві її боки і побачив, що вони схожі, як крапля води в дзеркалі. Непохитна основа лише одна – его. Людина не кохає іншу людину, людина кохає почуття, які відчуває. Це і є справжня любов. Не якісь почуття, типу: вона красива, може вийде замутити. Ні. Не це. Річ про справжні почуття, які бувають раз на все життя. Ці почуття стають своєрідним наркотиком, без якого не можна жити. І все чудово, коли всім добре, але, як тільки хтось відмовляється, то в іншого починається найсильніша ломка. Ломка свого егоїзму. Адже можна відпустити і жити далі, але ж ні.
"З нею було добре, а без неї ніяк."
"Я не можу жити без тебе."
"Я цього не переживу."
Як же ж багато в цих фразах "Я". Людина стає справді людиною тільки в стресових ситуаціях, а що ще може бути гірше, ніж злізти з голки кохання? Хіба що смерть, але і то не завжди, бо дехто замовляє собі саме цю пані на останню ніч.
Всі забаганки, вмовляння самого себе лише задля задоволення свого ж єства. Прикро. Справді прикро, але це так.
Я завжди не любив спілкування з людьми, але таки знайшов ту, яку вже третій рік вважаю своєю єдиною.
Тільки за декілька зустрічей з нею я почав усвідомлювати, що хочу змінитися, хочу позбутися власноруч скованих кайданів і вирватися у прекрасний світ. Саме тоді я подивився…
[b]По один бік грані.[/b]
Те, що я відчував, споглядаючи за закоханими, я відчув на собі. І мені було так хороше і не хотілося покидати її ні на мить. То не були миті щастя, то була одна велетенська ейфорія почуттів і нових відкриттів та подвигів у самому собі. Я зрозумів, що не все ще втрачено і колись людство таки стане на праведний шлях і не винищить себе.
Як було написано вище – мене засліпило. Я став наче одержимий нею. Не було і ночі, коли б я не бачив сни про неї, не було і дня, коли б я не думав про неї, не було і миті, коли б я забував про її існування. Вона навчила мене радіти кожній секунді життя і шукати в ній задоволення. Та все хороше закінчується рано чи пізно. В моєму випадку все закінчилось ще й не почавшись. Можливо, курйозно звучить, але це так. Я знав, що вона не кохає і ніколи по справжньому не покохає.
Одна неправильна фраза, одне слово з моїх уст, яке перекреслило наше спілкування: "Ти мені подобаєшся. Ти змусила мене змінитися, йти до кращого життя, переступаючи через принципи та страхи."
Я навіть не сказав, що люблю, але чи треба було? В неї немає почуттів, то навіщо про це говорити?
[b]По іншу сторону грані.[/b]
Тут я й зрозумів, настільки потребую її. Настільки потребує моє єство погляду, слова або ж усмішки, що змушує мимоволі радіти навіть в той момент, коли увесь світ проти тебе.
Втратив те, чого й не мав. Я розумів, що нічого б з цього не вийшло. Розумів, що мені на вдасться таки побувати на тому омріяному сьомому небі з нею, але єство не можна було переконати. Воно бажало її, кортіло всіма думками, снами, мріями. Голова і серце просто розривалося в компульсіях ненависті, хотінні, злобі, відчаю. Я проклинав той момент, коли ми зустрілися, а потім боготворив його. Свідомість наче розділилася навпіл. Дуалістичні думки мали різний характер, як от "Чому я тебе зустрів? Краще б томився і далі?" або "Нічого. Головне – я знав тебе. Ти змінила моє життя". Але абсолютно всі думки об'єднувало одне: я бажав її присутності. Я хотів її мати, як персональний каталізатор для нових своєподвигів. І саме тоді я зрозумів, що любов – найбільш егоїстична річ на планеті. Я не міг відмовлятися від неї, але то все "Я". Нікому в цей момент не було діла до моїх почуттів, а в когось назрівали і більші проблеми.
Все криється в хотінні. Як не крути, а людина завжди шукає вигоду в чомусь і цього не забереш. А любов, не знаю, як комусь, але для мене вона, як атомна бомба, зірвала в'язницю і випустила на волю справжнього мене. Але радіація взяла своє і замість "дякую" я став ненавидіти її за те, що вона не може бути зі мною.
"Як же це безглуздо", – сказав я собі одного разу.
"Перестань бути егоїстом, покинь ці образи. Вона дала тобі поштовх рухатися далі, а ти ще й виниш її?"
Моє его ще й досі бажало, але з часом я зумів приборкати його, заперти у своїй голові в темну кімнату і викинути ключ.
Звільнившись від тиску егоїзму, я таки став на ту грань.
[b]По обидва боки.[/b]
Я розумію, що справді кохаю саме її, бо навчився приборкувати єство, посадив його в кайдани замість себе. І тепер, стоячи на грані, я знаю, що люди, може й егоїсти, але, зрозумівши себе, можна таки стати щасливим. Самотнім, але щасливим від того, що є на світі людина, яка допомогла пізнати себе справжнього.
Добре, коли кохання спільне, тоді й приборкувати нічого не треба. Його его бажає її, вона – його і всім хороше. Але, коли опиняєшся на іншій стороні, розумієш...
[b]Настільки ми люди егоїсти.[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707556
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016
Невеличкий експромт до твору [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705831"]КОТИЛОСЯ СОНЦЕ[/url]
Все стало на місце своє:
Любов - омана для очей,
Зрада серцю і душі.
Лиш той щастя несе,
Лиш той тебе спасе,
Хто відкриє очі в пітьмі.
Любов - то муки, брехня, біль,
А життя наше - тільки тлін!
Ось так ми і пливем.
Казали: вір, ти чуєш, вір!
Протер вже вірялку до дір.
А щастя тікає. Еге...
А тепер я усе ж прозрів.
Любов - то муки, брехня, біль,
А життя наше - тільки тлін!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2016
Сніг. Як багато він може приховувати таємниць та одкровень. А от, те чого він не приховує - його краса. Зупинись на хвилинку від щоденної рутини і виглянь у вікно, а ще краще - вийди під снігопад, який зараз якраз так рясно сніжить. Подивись, подивись же на цей мінует сніжинок і порадій. Забудь хоч на декілька хвилин свої турботи та негаразди, порадій цьому майстерному танку і задумайся над собою. Так, саме над собою. Помовч. Вслухайся.
Почуй скрип сніжинок під ногами, їхній шурхіт в польоті, прислухайся до своєї душі. Ти думав, що вона чиста, незаймана і свята. Знаєш, я теж так думав.
Люди не народжуються злими, таких їх роблять обставини, соціум. Всі ці негаразди в країні чи світі були завжди. І завжди були люди, які розпалювали вогонь війни. Цей вогонь однаково палає, як на яву, так і в наших головах. Через це ми з кожним новим роком життя стаємо все байдужішими не тільки до інших, а й до самих себе. А душа кричить, благає зупинитися, але все марно і вона без надії марнується в нашому тілі.
Занадто легко... Занадто легка думка, щоб бути правдою. Люди не народжуються добрими. Та й взагалі, ніщо не народжується добрим. Ми - найбільші егоїсти із всіх жителів планети і такими ми народжуємося, адже вдумайся, настільки егоїстичною є поведінка малої дитини. Знаєш, якби вистачало розуму, малята захопили б світ за декілька днів, а потім у війні між собою зруйнували б його за ще коротший термін.
Найдивніше те, що ми за час нашого перебування на планеті, розвиваємо в собі не зло, а добро. Закони моралі, ментальності, правила дорожнього руху, етикету... Все вигадали для того, щоб хоч трішки приборкати тваринне бажання вбивати, ґвалтувати і робити шкоду, набиваючи собі кишені, шлунок, атрофований від психічних захворювань мозок та втамовуючи статевий голод. Хоча, це не тваринне бажання. Це вже людське бажання. Адже, тварина вбиває тільки тоді, коли їй треба їсти, а людина... А що людина? Ти сам все бачиш по телику і розумієш це.
Але знаєш, не дивися на монітор сірого дзеркала, вдивись у справжнє. Що ти бачиш? Біленьке, ще трішки засмагле від літнього сонця обличчя, чисті зуби, файну зачіску, посмішку. Гарно, так? Перше, що народжується в голові, особливо після цього монологу, - "Хіба я можу зробити щось погане? Ні, я не злий, не егоїст."
І знову я теж так думав. Думав, допоки не повилазили всі скелети із шафи і не нагадали про справжнього себе. Головне, любуючись собою, таки побачити ці скелети, що сміються за твоєю спиною істеричним сміхом.
Отже, побач, прийми, і роби щось. Ну хоч щось, хоч найменшу малість зроби заради себе. От бачиш, знову це "заради себе". Знову цей прояв егоїзму. Іронічно вийшло: Уроборос поїдає мої ж слова. Але, повертаючись до скелетів, спробуй хоча б заткнути їм діряві пельки, бо здихатися від них ти вже не зможеш, хоч як би не старався.
Сніг. Як багато він може приховувати таємниць та одкровень. І головне його одкровення - це білосніжна чистота.
Вийди на двір, подивись на єдину річ, що народилася абсолютно безгрішною і ти зрозумієш наскільки нікчемне та безглузде твоє існування. Але не засмучуйся, якщо ти це справді збагнеш, то усміхнись,чуєш, усміхнись тим танцюючим сніжинкам, бо ж ти - людина і нічого з цим діагнозом не поробиш. Залишається тільки радіти миттєвостям і вічно боротися із собою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705333
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2016
Диму в неба просити не треба,
Воно вже не здатне любити
Вилиті дощем сльози на тебе -
Плач за землю, що хочем вбити.
Дощить. Вгорі. В голові
Град. З неба. Із землі.
Голуб миру літає останній.
Віру в щастя ввібрала земля.
Надія вмерла із прощанням,
А любові давно не бачив я.
Чорний кінь галопом із туману.
Переді мною став на диби
Солодкий запах самообману…
Не проси в неба п'янкої сльози.
Дощить. Вгорі. В голові
Град. З неба. Із землі.
Летить смерть на коні.
Світ живе останні дні.
Діва у чорному вщент спалить світ.
Мольба до богів дала плоди.
В попіл-тлін згорить людський граніт,
Небо наплаче чистої води.
Дощить. Вгорі. В голові
Град. З неба. Із землі.
Летить смерть на коні.
Світ живе останні дні.
Дощить. Вгорі. В голові
Град. З неба. Із землі.
І хороше мені -
Я живу останні дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703810
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2016
Нарешті випав сніг. Справжній. Такий, що затримається хоч на півночі або й на більше, якщо пощастить. Осінь все-таки ще не повністю поступилася зимі та й з чого б це? Листопад своїм хвостом ще не домів листя з дерев, а зима намагається їх окутати білосніжною ковдрою.
Не гоже цього робити, ой не гоже. Отак сварить осінь зиму за нетерплячку і постійно просить сонця обігріти землю, бо ще ж так рано їй мерзнути. Не готова бідненька відпочивати від набридливих людей. Але залишилося зовсім трішки і тоді яскрава ковдра вкриє землю, обійме її, а холодний вітер тихеньким голоском нашепче колискову і нарешті життєдайна засне до весни. Вона бачитиме кольорові сновидіння, де разом із весною вони вбиратимуть дерева у зелені сукні і прикрашатимуться квітами, травами та запахами.
Але за п'ять днів до початку білих місяців осінь таки поступилася і дозволила снігу завершити свій політ у повному обсязі. Маленькі літуни кружляють, граються, танцюють свій танок у небесах і повільно опускаються на сонну землю. Вони, немов видатні хористи, допоможуть вітру заколисати землю співом і нарешті дати змогу відпочити.
Майже північ. Вередливі сніжинки, які забарилися летіти зі своїми побратимами, поспішають, чимчикуючи свого танка, наздогнати інших. Але таких не багато. Лише де-не-де чути свист бешкетників. Вони так розважаються із своїми родичами, які вже почали засинати разом із землею, але ці недокучливі маленькі брати все свистять і свистять, не даючи нікому спокою.
Не поспішайте прикладати вухо до неба. Той свист чують тільки інші сніжинки і більше ніхто, а ви хіба що застудите вуха.
Між іншим, ви помічали, як пахне сніг? О, це дійсно те, що людина може справді відчути.
І ще. Ви знали, що серед снігу теж бувають хлопці і дівчата? Не знали? Що ж, тепер знатимете.
Так от. Ці десантниці-модниці у хмарах понабирали найдорожчих парфумів, найкращих вбрань і гайда вниз, зваблювати хлопців. А в них все влаштовано так, що кожен зможе знайти пару і в кожного народиться своя маленька сімейна ідилія.
А ті парфуми… Аж душа починає радіти від згадки. Ох, прекрасно.
Знаєте, у сніжинок є дивна традиція. Вбрання може бути в кожної однакове чи схоже, але ніколи, ой ніколи не можливо було посміти мати однаковий парфум. Трішки дивно, але ж спробуй зрозуміти тих дівчат – дах поїде.
Тим паче, для нас то тільки великий плюс, бо якраз нескінченне різноманіття парфумів і дає той неповторний запах снігу, який відчувши раз, не забудеш на віки.
Ось вийдіть на подвір'я. Там де колись була трава, лежить та біла ковдра, сплетена сніжними руками. Вдихніть повільно повітря. А тепер ще спокійніше видихніть. Відчуваєте? Ні? Повторіть ще раз, ще, ще… Відчуваєте? О так, я знаю, що відчули.
Саме так пахне сніг. Морозний аромат парфумів сніжинок, змішуючись із смаком землі, старої трави, дерев, навіть будинків і вас самих. Такий чистий, прозорий і позбавлений всякого сумління. Вдихнувши його, почуваєшся щасливим. Спробуйте.
Ще одна порада. Запам'ятайте його, от так, як є, з усієї сили. Запам’ятайте ті сніжинки, їхній політ, воркування один з одним, вітрову колискову і запах. Ах. Воістину немає нічого прекраснішого у світі за ці відчуття. Уявіть себе обізнаним фотографом, зніміть цю прекрасну мить і, коли стане зле на душі, витягніть із шухлядки фото і вдивіться в нього. Обіцяю, душа заллється радістю і стане хороше так, як в той момент, коли ви збагнули запах снігу.
Ось воно – щастя. Ловіть його у моментах і будете щасливі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702903
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2016
Знаю, ненароком розізлив.
Але пробач і молю - прости,
Я жить не можу без отих див,
Які дарувала мені ти,
Іскра в сухій душі сліпоти.
Що тепер, не знаю, хоч убий.
Болить у грудині, розрива,
Я ж людина, а не бог святий.
Гріх єдиний - це твоя краса.
Пробач, прости за дурні слова.
Пишу останні рядки вночі,
А здалеку скрипить трамвай
Не можу без тебе і дня. Ні!
Живи, відпускаю - злітай,
Я ж під колію. Пробач, прощай…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2016
Невеличкий етюд. Як завжди, без дотримання усіх правил написання :)
Там, де ти,
Там, де я.
Два шляхи -
Одна земля.
Там, де ти,
Нема мене.
Йдуть шляхи,
Але оминають тебе
О земле моя,
Не хочу жити я так.
О земле моя, подай знак
Або забери життя.
Темно в ночах
Без світла твого.
Єдина свіча,
Єдиний вогонь
Горить у душі
І не згаса.
То вічі твої,
То твоя весна-краса
О земле моя,
Не хочу жити я так.
О земле моя, подай знак
Або забери життя.
Там, де ти,
Там буду я.
Всі шляхи
Схрестить земля!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2016
Бродять всюди люди-лікантропи,
Горло моралі здушити гаразд.
Звірина натура ріже строфи,
Писані потом у житті дріад.
Ніхто не слухає ґвалтовану душу,
В темниці заперту хіттю маси.
Потопа у надії на сушу,
Не знаючи, що не буде спасу.
На грані леза ходять лікани,
На грані леза ходимо і ми.
Бо звір той не бродить поміж нами,
Звір той, ненаситна людино, ти!
Земля ридає, тече кров'ю,
Але настане праведний гнів.
Забере пекло людську волю,
Спалить самоназваних богів.
Пізно молитись Христу, Аллаху,
Прохати кось і скидати вину.
Душа кричить, мала бідолаха,
Вона вже знає: "Зараз помру"…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698973
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.11.2016
Місяць співає пісень Ночі,
Більш нікого не треба.
Тільки її кохає,
І з нею завжди бути хоче.
Сірий красень через проміння
Світлом для неї грає
Пригортає до себе
І шепоче: "Назавжди твій я"!
А Ніч з Місяцем загравала
Без почуття любові.
Закохала у свій сміх,
Тривожні надії давала.
Вона тіні на хтивих устах
Малює, манить до втіх.
Ворон крячить у полі
Як місяць кохає, бачить птах.
Як Ніч із Сонцем воркує вдень,
Як злягає у тіні,
Ворон видів і сказав:
"Місяцю, не співай їй пісень..."
Сірий вдень глянув на кохану:
"Я ж себе тобі віддав
За сміх і очі твої."
І сховав лице від обману.
...
Навіки сховав себе в пітьмі,
Плаче з горя, розбитий в брехні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2016
Так близько й так далеко,
Як з лимоном молоко,
Як лід у літню спеку,
Як те, чого не було.
Знову мокрі дощі йдуть,
Небо плаче без віри,
Сльози, як та їдка ртуть,
Всі зовсім подуріли.
І щастя собі знайти
Важко в світі новому.
Як же дійти до мети,
Не згинувши від втоми?
Сонце веде горизонт
Світлих починань моїх.
Місяць шле в зорі на фронт
З перетином нових віх.
Бувше - давно забуте,
Шлях на нове майбуття.
Здолавши життя скруту,
Вперед! Здобувати "Я"!
Так близько й так далеко,
Як з лимоном молоко,
Як лід у літню спеку,
Як те, чого не було.
Дай мені життя-води
І мрію дістати дай.
О світе, поговори
І білет у рай дістань.
19.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696952
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.10.2016
В усіх може вийти все. Треба тільки працювати над цим. Силу таланту переоцінюють. Я б сказав, що його взагалі не існує...
Є інтерес, який потім переростає в захоплення. Далі з'являється потреба у його розвитку, бо інакше вже людина відчуває дискомфорт або навіть певну ломку. Приблизно так і формується те, що називають талантом. Отже, талант - це інтерес помножений на захоплення і час.
Так. Час, мабуть, найважливіша змінна в цій формулі. Як би нам не хотілося досягти успіху в чомусь - цього не буде без практики. А практика - це і є час; час на заняття улюбленою справою.
Звичайно, комусь потрібно не багато займатися, щоб отримати бажане, комусь - більше, а декому і того мало.
Різний період розвитку залежить від багатьох факторів: інтервал між практикою, її тривалість, розуміння того, що власне робиться. Якраз розуміння слід виділити окремо.
Досить простий приклад зі школи. Потрібно помножити два числа (без знання таблиці множення). Візьмемо два на три. Все просто. Для нас. Але не для дитини, що вперше збирається це робити. Учням говорять: множення - це багаторазове додавання одного числа стільки раз, скільки вказано в іншому числі. Мабуть є і легше пояснення, але головне не в цьому. Головне полягає у розумінні дітьми самого процесу множення. Вони ще не знають сенс слова "помножити", тому кожного разу, коли треба це зробити, намагаються в голові прокрутити визначення терміну і сам процес множення, а потім уже роблять певні дії із числами. Минає кілька днів. Тепер учні не задумуються над самим терміном, а зразу починають складати числа. У них у підсвідомості уже заклалися знання слова "помножити".
От в цей момент і формується розуміння.
Розуміння - це підсвідоме знання. Якраз його і потрібно зрозуміти, як би курйозно це не звучало. Тут випливає ще один компонент "таланту" - осмислення роботи. Перед тим, як починати вчити щось нове, треба раз спробувати це зробити, а потім уяснити, як же це вийшло. От, коли стане зрозуміло, коли прийде осмислення, то й прийде розуміння. А з розумінням і зменшиться інтервал між етапами еволюції майстерності.
Все це виводиться в досить велику формулу, але не в ній справа. Головна мета написаного тексту полягає в тому, що будь-яка людина здатна досягнути будь-якої мети. Все. Ніякого таланту. Тільки інтерес, захоплення, розвиток, розуміння і ще багато-багато ком можна тут поставити, але то вже інша історія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2016
Когда померкнет лампы свет,
Твой я увижу силуэт.
Нагая душа и тело
В полтени дрожит, но смело
Стоишь одна
И предо мной,
Как смерть черна,
Та что с косой.
О этот стан, о этот взгляд!
Те глаза, словно сердцу яд.
К губам твоим (запретный плод)
Позволь коснуться и миг тот
Станет вечность.
Смысл жизни - ты,
Смерти - нежность
Той красоты.
Луна багровая в окне,
И я горю в ее огне,
А ты в тени, словно вода,
Прекрасна, проста, холодна.
Убей меня,
Возьми душу.
Сгорю до тла,
Хворь разрушу.
Так иди же ко мне, Дева,
Не надо, не надо гнева.
Плод я твой вкушу в первый раз,
Станет последним этот час.
Умираю,
Тело в поту,
Лечу к раю,
Иль в пустоту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692920
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.10.2016
Ще один текст, на який незабаром спробую покласти музику. З ним цікава історія вийшла. Я написав його, хотів уже сюди викладати і... видалив ненароком... Прийшлося згадувати, що ж я таки писав. Близько 70% згадав, інше довелося вигадувати знову. Надіюсь, що щось таки навигадував :)
Що в моїй хворій голові
Не знати ніколи тобі.
В ній любов у павутині,
На картині.
Чаю з лимоном аромат
Останній раз поставить пат.
Гра завершена, стривай.
Кажу прощай.
А ти мене малюй, малюй.
Любов свою даруй, даруй!
Пали вогонь з криги, живи
В ріці кохань, пливи, поки
Горить небокраю кінець...
Ритм один не в наших сердець.
Танець пензля на полотні
І ввесь світ у тонкій руці.
Серед сотні тво́їх картин
Я ні оди́н.
Вкутана у білий туман -
Я вірю в цей самообман.
Шах і мат, мій попіл згорить
В цей час, в цю мить.
А ти мене малюй, малюй.
Любов свою даруй, даруй!
Пали вогонь з криги, живи
В ріці кохань, пливи, поки
Горить небокраю кінець...
Ритм один не в наших сердець.
Все. Мене більше тут нема,
А ти не плач, мила, дарма.
На мольберті щастя твоє
Було і є.
Моя любов, як серпантин* -
Не личить до твоїх картин.
Лиш мить прощання збережи
І напиши.
А ти мене малюй, малюй.
Любов свою даруй, даруй!
Пали вогонь з криги, живи
В ріці кохань, пливи, поки
Горить небокраю кінець...
Ритм один не в наших сердець.
* - мається на увазі зброя
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2016
Море в долоні – краще життя…
Дорога в космос, у забуття…
У забуття через страх себе́,
Миті відлуння і все мине…
Мине, як у прірву з чорних дір…
Прийде́ спочити кошлатий звір.
Звір обійме́ – відчуєш тепло…
Час не іде і ночі покров…
Ночі покров огорне крильми,
Сам в собі із думкою про "ми"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690490
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 24.09.2016
Почуття множаться скаляром,
Гонять спогади туди-сюди.
Мої незабуті печалі
До любові прокладуть шляхи.
Прострація полонить душу,
А тіло - осінняя хандра.
Вірші тобі писати мушу,
Бо в цьому є сенс мого життя.
Від застуди прийму плацебо
В надії на спільне почуття.
Інженю́ мозку - роль, що треба -
Наївність не відпуска моя.
Хронічно захворів тобою,
Агонія любові все росте.
Мужні схрестять за тебе зброю,
А я пишу вірші. Ось і все.
Глянувши у кохані вічі,
Сказати те трепетне "люблю"!..
Та не здолати мук одвічних,
Отак в невідомості й живу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2016
[i]Ще сирий варіант вірша, на який хочу покласти музику.
Думаю, що багато чого можна тут змінити, додати, видалити і т.д..
Буду радий будь-якій допомозі :-)[/i]
Осінній лист останній
Засипле біла імла
Той лист - вісник печалі.
Спустилась до нас зима.
Малює скляні квіти
На мерзлих твоїх очах.
Скаже, як треба вміти
Забути свої горя.
Шаль, дарована з неба,
Вкриє все блиском снігів
Не омине і те́бе,
І шрам, що довго болів.
А зима
Сипле снігом
Недарма.
Забирає смуток у душі.
Що було
Гі́рке в серці,
Замело.
І приносить спокій мені.
Янголом у біло́му,
Загоїть рани і біль.
Візьме життєву втому,
Забере у неї ціль.
Зве до себе назавжди
Зима всередині нас.
Та омріяна правда,
Для усіх бід замре час.
А зима
Сипле снігом
Недарма.
Забирає смуток у душі.
Що було
Гі́рке в серці,
Замело.
І приносить спокій тобі.
Не піддавайся, чуєш!
Манить тебе ця зима.
Згубиш себе, змарнуєш,
Щастя знайдеш, та одна.
Повсюди чисто, а́ле
Не згубись у білизні.
Знаю, вона так мане,
Зблукаєш на самоті.
Сніг - це і мій наркотик,
Забувсь в ньому навіки́.
Тільки він і той дотик,
Не піддайся йому ти.
А зима
Сипле снігом
Недарма.
Забирає смуток у душі.
Що було
Гірке в серці,
Замело.
...Спокій тобі й мені.
Щоб пізнати це щастя,
Треба лишень два світи -
Ін та Ян і все вдасться.
Себе в снігах не згуби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689357
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.09.2016
Вбиваємо життя, втрачаючи цілі,
Цілісні системи розлітаються вщент.
Увись лебедем злітаєм над хмари білі,
Не ставлячи крапок у чужий амперсенд.
Відділяє момент нас від вічності.
Зраджені долею, наяву і уві сні,
Крокуємо в осінь без відповідності,
Співаючи їй лебедині пісні.
Наперед не знаючи, летимо туди.
Куди? Кудись в те омріяне забуття
За зірки в очах із солоної води
Без карти, маршруту і без вороття.
Втрачені між хмарами, останній політ,
Зраджене життя і синії небеса,
В кінці дороги подих холоне, як лід.
Віраж у лемніскату і мертва петля.
Пісня лине через багряний горизонт,
Гори, моря і та земля чує поклик.
Лебідь закрив очі, покидає свій фронт,
Лише б відчути її останній дотик.
Кульмінація і ця вирішальна мить:
Пісня доспівана, минуле забуте,
Апогей кінця і лебідь в попіл згорить
З вірою (єдиною) в краще майбутнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689022
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.09.2016
Все мы никто, все мы ничто
Все мы ничтожества.
Хлебаем пир и ждем торжества
Для поддержки должности
Мир прост, как дважды-два.
Убей, властвуй, разбей притон.
Притом не жалей, а стреляй, бей.
Мотай на уши лапшу, ври не умри.
Всех, кто дорог был - убей.
Стань богом, храм себе возведи.
Мир грешен, ядовит и убог
И тру бога нет, раскрой глаза:
Все ложь, а ты веришь и ждешь
Там за стеной - стена, и за, за,
И пустота, а ты о счастье врешь.
Разбей вер и надежд оплот,
Воплоти мечты с были в реал:
Жги землю, не верь никому,
Уверуй в себя, в свой идеал
Прочь с лап "рая" в явную тьму.
Тьма - не конец, наоборот -
Оборот мозгов вокруг лжи
Возроди новый мир и узри
Чистый он, как сладкий дым.
Но потом... Все сначала. Беги!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688593
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 15.09.2016
В тобі загубився назавжди я,
А дощ змиває всі шляхи назад.
В очах моїх та червона осінь,
У твоїх - повсюди п'янка весна.
Кажу собі: досить, досить, досить!
Та мучусь в безсонні, бо не моя.
Звела з тобою зрадниця земля.
Вона не знала, що буде лихо,
Вона не знала, що ти нічия,
Живеш світом без права на любов;
Закохана в землю, що нас звела.
А я, як мантру, знову, знову, й знов
Шукаю вихід з під шару криги...
Знов у воду, як до сиру миші.
Не знаю, що сказати, та чую:
Крик душі у середині себе.
На кригу гляну, в дзеркало наче -
Душа вже не окутана небом,
У темряві тліє, плаче, плаче
І шрами твердіють, як та збруя.
Метуть крихти в холод вітродуї.
В тобі загубився назавжди я,
Та мучусь в безсонні, бо не моя.
Вона не знала, що буде лихо.
Шукаю вихід з під шару криги.
Не знаю, що сказати, та чую:
Метуть крихти в холод вітродуї.
Тлію, тлію, плачу, плачу, плачу.
Кажу собі: досить, досить, досить.
Але, все знову, знову і знову.
Тлію, тлію, плачу, плачу, плачу.
Кажу собі: досить, досить, досить.
Але, все знову, знову і знову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016
Ніби звичайні люди
Правлять нашою тінню.
Ми б їх швидко забули
Через два покоління.
Та почекайте трішки
Скоро прийде вічна ніч
Зламають зуби віжки,
Злізуть демони із пліч
І в цей шабаш роковий
Родиться сила темна,
Згине світ старий
Віра в бога даремна.
Час смертельної чуми,
Час програної війни.
Запануєм навік ми –
Салем XXI.
Ми – це займенник скупий.
Не знає наших імен.
То ж запам'ятай, малий,
Ти у нас шавка тепер.
Будеш вершити волю,
Яку тобі сказано,
Немає тепер долі –
Нами вона зв'язана.
І в цей шабаш роковий
Родиться сила темна,
Згине світ старий
Віра в бога даремна.
Час смертельної чуми,
Час програної війни.
Запануєм навік ми –
Салем XXI.
За гроші – голову з пліч.
За владу – триста голів.
За землю – вічная ніч.
Позвем на поміч чортів.
Пустивши кров із світу,
Закличем до сатани.
І буде править вічно
Салем XXI.
І в цей шабаш роковий
Родиться сила темна,
Згине світ старий
Віра в бога даремна.
Час смертельної чуми,
Час програної війни.
Запануєм навік ми –
Салем XXI.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686447
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 29.08.2016
Пульсує жар по венах -
Серце ганяє любов.
А я ловлю дилеми
В думках знов і знов...
Ревную тебе до тебе
В сонний час заспаних сов.
Он вітер пустотливий
Заграє з твоїм пасмом.
Приголубить не сильно
Та й покладе на чоло.
І ти така красива
Наяву, неначе сон.
Лист осені багряний
Торкає твоє плече
І ніжно обіймає,
Огортаючи піке.
Йому до болю заздрю,
А ревність-вода тече.
Подорожі і злети,
Картини у напівтьмі,
Ці недбалі куплети…
Твоє щастя при тобі.
І не знати естету,
Як ревнувать у журбі.
Все скотилось не туди,
Як зазирнув у очі.
Чуєш! Мене не суди
Або суди, як хочеш.
Та ревную до води,
До сонця і до ночі.
Пульсує жар по венах -
Серце ганяє любов.
А я ловлю дилеми
В думках знов і знов...
Ревную тебе до тебе
В сонний час заспаних сов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2016
Під стіною стоїть гітара
В пилюці і зовсім одна.
Жде, коли він знову заграє,
Жде, а його все нема.
В душу підкрадається пітьма.
Під стіною стоїть гітара
І подруга в неї – власна тінь.
Стоїть бідненька і не знає,
Чого в усіх на серці біль.
Куди подівся хазяїн мій?
Під стіною стоїть гітара
І пилюка та, наче зола.
Себе молодою згадала,
Як колись йому співала вона.
Повернись же назад, час-вода!
Під стіною стоїть гітара,
Вже давно не той у неї стрій.
Вже давно про неї не дбали,
Вже давно не чула голос свій.
А він пішов у останній бій.
Під стіною стоїть гітара,
За стіною – триклята війна.
Хто ж знав, що їм все крові мало
Й життя – ніщо. Цінніша земля.
Будь ти проклята, братська різня!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685346
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2016
Життя прекрасне, а інколи лайно.
Як хороше – пливем у морі щастя,
Не думаєм, що зникне води тепло.
Погано – ставимо на щасті клеймо,
І щиро вірим, що доля віддасться
У руки наші, як шльондра в тім кіно.
Чуваче, щастя – безкорисне добро.
Не дістанеш, коли будеш засранцем,
Покажи долі душу і дай тепло,
То втямиш – щастя в тобі завжди було.
Не вигадуй ірреальні напасті
І дивись – нещастя щастям замело.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685007
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.08.2016
Я для тебе, як той блазень,
А ти шукаєш короля.
Своєї любові в'язень;
В цих кайданах навіки я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016
Іноді хочеться все забути:
Твої очі – небо над зорями,
Під вид яких так важко заснути
Самотніми темними ночами;
Волосся – ниви стиглої барви,
Таке грайливе, пишне і п'янке,
Сміх – лине на високі октави,
І образ твоїх уст – стигле гаме.
Забути, як ти твориш пензлем світ,
Мабуть, кращий і такий щасливий.
Забути характер, як той граніт
Міцний, але ж добрий і не хтивий.
Відрізати спогади про ролі,
Що граєш ти під час складних вистав.
Це ж тяжко – змінити свою волю.
Браво! Я б мабуть краще не сказав.
А ці сни? Де пустим містом удвох…
Гуляєм, ніби світ тільки для нас,
І бачимо зорі – свідки епох,
У вкутаний мріями ночі час.
А солов'їна твоя ніжна мова
Досі ехом лунає в голові.
Така чиста, як кришталь прозора.
Забути? Не забуду – вже довів.
Як же забути частину себе?
Від душі цього не відірвати…
Іноді хочеться забути все,
Та не забуть серцю, як кохати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016
Парадигма брехні стоїть за спинами.
Ти тонеш у болоті вад і безнадій.
Жар-Птиця щастя не махає крилами.
Вона ледь жива. Несе тобі страх і біль.
І не допоможе твій бог, хоч як не вір.
Парадигма зради підступає тихо,
Жде, коли вколоти прямо в серце тобі.
Гадав, що спробував неба теплим вдихом,
Але ось згоріло її брехливе "ні".
Тепер ти розбитий палаєш у вогні.
Батько? Прикриваєшся єдиним сином?
Егоїзм – парадигма нового люду.
Не думаєш про майбутнє, а час лине
У прірву мук і нестерпного абсурду.
Доживай у ріці морального бруду.
Гнів і жадібність армійським кроком ходять,
Ріжуть планету шматтям хакі та крові.
Парадигми солоної війни бродять
Маршем політиканів у сі-мінорі.
І не спитає ніхто твоєї волі
Схаменись, людино, ти ж бо ще людина.
Забудь про бісові парадигми буття
Не будь – ти живи, вбивай свою скотину,
Живи душею, дай іншому це життя
Й на смертному одрі не буде каяття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683645
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.08.2016
Невеличкий експромт як коментар до твору [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683107"]Море у невідомості[/url]
Море у невідомості,
У стані невагомості.
Але лиш на мить,
Ще трішки - все згорить.
Згорить наше кохання,
Яке померло ще зрання.
Згорить у нервовому голосі,
Закутане у твоєму волоссі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016
Ми втрачені в космосі спільного буття.
Просто бути там - це і є моє життя.
Тримаю свідомість на ментальному тормозі,
Ти постала - богиня наяву, я не в змозі
Втримати цей момент збудження емоцій.
Я знов у своїй гіперпросторовій дорозі,
На шляху німих кохання імітацій.
Не хочу більше мовчазного каяття
Ти у космосі моя. Поза - ти чужа.
Не чужа для мене, то я чужий тобі.
Ти у космосі моя... Завжди уві сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016
Три ночі він курив
Згадками про неї.
Вдихав той п'янкий дим –
Запах орхідеї.
Три ночі пив вино
Червоне від болю.
Закоханий давно,
Хоча ледь знайомий.
Три ночі він крутив
Петлі некохання.
Почуття він топив
В озері страждання.
Три ночі він ридав
Спогадом-імлою
Тим, що тоді сказав:
"Люблю Вас без волі..."
Три ночі він не спав,
Три ночі він гадав,
Три ночі він не знав,
Три ночі – він пізнав,
Як вона малює
У його голові
Фальшиве майбутнє.
Правдиве? Але ж ні...
І полетів з вікна,
Що та не відкрила.
Летів з висот орла
До зелені-ниви.
Він у своїй душі
Загинув під небом,
Ріжуть його ножі
Слів, змовчаних нею.
Три ночі він не спав,
Три ночі він гадав,
Три ночі він не знав,
Три ночі – він пізнав,
Як вона малює
У його голові
Фальшиве майбутнє.
Закоханий в пітьмі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2016
А ти як завжди - небагатослівна,
Змушуєш ловити думки примарні.
Дивись, бо ж тії думки - не пір'їна,
Зловлю - і правда в моєму кармані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681576
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.08.2016
Янгол плаче кров'ю
І в нього є свій диявол.
Шепоче золою
Темною і злою,
Крила йому обриває.
Янгол плаче вітрами
Буйними, чумними.
Вітри ті дмуть смертями.
Летять тіла до ями
Добрими і злими.
Янгол плаче вогнями.
Він спалює пишні крила.
Попіл летить зерня́ми.
Жне хаос під зорями.
Зникне все, що так любили.
Янгол плаче сльозою
Солоною, як червоне море –
Концентрація болю,
Що людською мольбою
Дряпане на його шкірі горе.
Янгол більше не плаче.
Диявол став на п'єдестал
Розум вже не тлумаче,
Переродився наче.
Абаддона час тепер став.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681235
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.08.2016
Краплі обезсоленої води падають з неба і покривають землю напівпрозорою темною шаллю. Все стає похмурим, листя темнішає, трава схиляється, мурахи кудись зникають. Люди мокрі й засмучені.
Журба, печаль, смуток і… страх. Страх?
Йдеш по намоклій землі, дивишся у своє відображення в калюжі. Задумуєшся: "Ну ось я бачу себе, але ж мине деякий час і дзеркало зникне."
Дощ - спрощене до елементарності життя. Краплі падають з неба - народження. Калюжка каламутної води - юність. Чому каламутної? Як не крути, і як би добре нас не повчали, ми робимо і хороші речі, і погані, особливо в юності. Все змішується. Дехто мислить про свої вчинки, зважує їх на терезах совісті й людяності. Той бруд, що був у калюжках осідає і людина стає дорослою. Дехто так і продовжує мулити воду і забуває про те, хто він є. Звичайно, ця особа також дорослішає, але калюжа все одно каламутна. Поведінка цієї людини так і залишилася на юному рівні, та рішення мають значно більшу вагу і несуть велику відповідальність.
Можна ще багато проводити аналогій, та в кінці кінців вони зведуться до одного - калюжа висохне і це, як можна здогадатися, смерть.
Від тієї води нічого не залишиться, як не залишиться й від нас.
Так. Це і є той страх. Страх перед собою, перед тим відображенням, що колись зникне. О, благаю, я не боюся смерті, як хтось міг подумати. Це зовсім не так. Мені лячно від того, що нічого не залишиться...
Як відомо, де є вода - є й життя. Може так станеться, що насінинка деревця, квітки, чи ще чогось, зараз це не важливо насправді, впаде в калюжку і проросте. Тоді можна сказати, що життя не змарноване. Цього прагну, до цього йду й боюся протилежного.
[i]23.05.2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680914
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016
Я побитий, як той underdog
Світ думками проклинаю.
Світ невинний, я це знаю.
У капілярах назавжди рок
І вени пульсують тремоло.
Я увійду в це сьоме коло,
Лиш би вбити світ думок.
Лиш би вбити…
Світ сірих думок – химер,
Екзальтацію темних гадань,
Безбаш зниклих дотепер
Емоцій, зневірень і страждань.
О так, лиш би вбити СЕБЕ!
Світ наробив багато помилок,
Я не можу простити його за це,
Простити й себе за стан речей.
Винний хтось і морду в мішок,
Він сховався, а цап без голови.
Фонтаном червоним течем ми
Вбиваємо наш світ думок.
Треба вбити…
Світ сірих думок – химер,
Екзальтацію темних гадань,
Безбаш зниклих дотепер
Емоцій, зневірень і страждань.
О так, треба вбити СЕБЕ!
Кривавий місяць сяє давно
Огортає тіло червоним світлом
Я гадав, що людина розквітне,
Гадав і прогадав – родить зло.
Хочу вирватись із пастки безодні,
Твої руки гріють, хоч і холодні,
Розтоплять наш світ думок.
Розтопити…
Світ сірих думок – химер,
Екзальтацію темних гадань,
Безбаш зниклих дотепер
Емоцій, зневірень і страждань.
О так, розтопити СЕБЕ!
Все це дивно і трішки лячно.
На душі зимно – серце гаряче.
Воно від ран гірко палає,
Але знаєш, я щось відчуваю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680703
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 29.07.2016
Осіннє листя каштанів плаває на вітру
Непередбачувана зустріч в центрі Полтави.
Ви торкнулись мого плеча і нічого не сказали.
Невимушене "привіт" вирвалось з уст моїх,
Та серце давно уже тріпоче в сьомому поту,
Думки мої про Вас і в цьому мій гріх.
Ви не відповіли, а в очах палає тривога.
О, Ваші очі прекрасні, як безодні глибина,
Хто навіки потоне в них – нап’ється сповна…
Ті слова, що вистрелили гострими списами,
Змусили мене благати смерті в Бога:
"Прости, але нічого не буде між нами."
Ваш голос тремтів; я ж закляк, як голем
І норовливе небо заплакало мороссю.
"Ти не в змозі мене розкрити, побачити всю.
Прощай назавжди. Ще знайдеш щастя."
Моє серце кровоточило, різало болем,
А Ви зникли, полетіли, як жовкле листя.
Я проснувся, але чомусь було так паршиво.
Насниться, та ж відчуття справжні, реальні!
Мабуть то доля дає мені настанови правдиві,
Але знову засинаю у своїй самотній спальні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679990
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.07.2016
[i]Вирішив написати щось типу розповіді. Не знаю чи вийшло,
тому чекаю на ваші відгуки, думки й побажання.[/i]
[b]0[/b]
Закриваю очі: бачу світ зелений.
Все цвіте, буяє і земля пашить;
Стеляться трав духмяні гареми.
Думка завжди прекрасне снить.
Ловити ненаркотичний кайф:
По росяній траві босими ногами.
В навушниках герцує "It's My Life"
І скрізь, і всім до чорта прегарно.
[b]1[/b]
Та завила недорізана сирена,
Прогнала сон чужого майбуття.
Знову набігли ренегати злиденні
То бандити – не шкода їм життя.
Громові канонади шквалу куль
Змусили серце щосили калатати.
До рук "калаш" – набоїв нуль,
Петро кидає ріжок: "Відплатиш"!
Щира посмішка в цьому пеклі -
Для очей моїх просвіток.
Зарядився, прицілився, гепнув.
Мінус один, ще і ще кілька дірок.
З уст Петра потекло багрянцем –
Хтось попав прямо в живіт.
Побіг за медичним я ранцем,
Що вибухом кинуло трішки вбік.
Лежить Петро на грязному пні
І я біля нього возюся з бинтами.
Не вмирай, Петре, благаю. Ні!
Скрізь кров – не прийде до тями.
[b]2[/b]
Поховали Петра наступного дня
І ще з дюжину міста захисників,
А разом з ними маму он того маля,
Що плаче й тре сльози об руків.
Яна, так звали молоду матусю,
Було їй всього тридцять літ.
Обняла сина й він пригорнувся,
Закрила від куль, як міцний граніт.
Малий щосили сльози пускає
Та що казати, і я ридаю у душі:
Мати відправилась до раю,
А син зостався в цьому котлі.
Мені теж трішки дісталося болю –
Куля наскрізь у плече пролетіла.
Приспали, підлатали і готово.
Лежу і думаю про щось. Стемніло.
[b]3[/b]
Я заснув, але не сниться вже
Той світ зелений і трави, і роси.
Бачу, як ворог люд наш стриже
І лежать із тіл червоні покоси.
Їм здалося цього мало, падлюки.
Засипали нас ядерним вогнем.
Місто вкрилося дюймами пилюки
Як вижили, ще й досі не збагнем.
Не збагнем і що то тоді було:
Налетіли, зруйнували і зникли,
Залишили трупи, як якесь гімно,
Радіація, неврожай, нічого пити.
Давно їх ніхто не бачив, думали все,
Бідно, грязно, але б пережили
Той злий армагедон, якби не те,
Що люди ще ті "розумні" скоти.
Наші ж почали грабувати своїх,
Вбивати мужів і жінок ґвалтувати
І не хвилював їх скоєний гріх.
Ото такі оці злиденні ренегати.
Незабаром виникло повстання,
Щоб захищати міста та села.
І я в ньому служу із самого рання.
В двадцять літ почав кар'єру.
За тридцять недавно перевалило
І не бачили ми ще інших з планети.
Здається, усіх уже давно перебили.
Ні радіо, ні "ящика" й без Інтернету.
[b]4[/b]
"Вставай, годі спати. Є завдання" –
Командир мій під вухо прогорлав. –
"Через хвилину чекаю у зброярні.
Там усе поясню і настанови дам".
Степан – гарний мужик і командир,
Рятував дупу разів сто, а то й триста.
За п'ятдесят уже, а ще міцний мугир.
Розбудив та й пішов, як кавалеристи.
У зброярні вже всі зібралися:
Степан, Вася, Юрко і Прибідька –
захеканий, наче собаки гналися
Або ж побачив рогатого д*дька.
Прибідька, Володимир його ім'я,
Палко щось пояснював команді:
"Там отакезне", – показує, – "полум'я.
Горить і не тухне в тій шаланді."
"Шаланда палає, та посеред пустелі,
Що за хімія така? Перевірить треба.
Ти", – Степан на мене, – "іди з кастелі
І подивись. Туди далеко, візьми кеба."
Тобі допоможуть Юрко і Василь.
Беріть автомати, припаси й ножі,
Може знадобитись багато зусиль.
Брифінгу кінець, в дорогу, мужі!
[b]5[/b]
Сиджу ось уже в цій бричці і пишу.
"Майже приїхали!" – крикнув Юра.
Пустеля, жарко, не видно й комишу,
Неначе не в свою країну прибу̀ли.
Що там за напасть я не знаю,
Але допитливість так і горить.
Волю й силу в кулак збираю,
Готовий у бій кинутись в цю мить.
Кеб зупинився. Все. Приїхали.
Відкладаю своє письмо вбік,
Беру до рук АК і набої вішаю.
Що далі буде – не знаю. Пік?
Так, ми на піці змін і відкриттів,
Але не про це говорять люди.
Зараз треба йти, можливо, в бій.
Колись ще напишу. Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679540
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 22.07.2016
Синдром компульсивной ненависти
Навсегда в тупых зомби-головах.
Дисфория человеческой зависти
Засела и душит изнутри наши тела.
Горит прахом земля грешная
За этот мертвый смрад наших дней.
В аду своем же, с колен не вставая,
И виной всему – Легион людей.
Багровое небо обнимает сознание,
Залита кровью память – пустота.
Умственное неотвязное голодание.
Все что есть – мыслей твоих нагота.
Горит прахом земля грешная
За этот мертвый смрад наших дней.
В аду своем же, с колен не вставая,
И виной всему – Легион людей.
Тьма уже неистово наступает
На умыслы-смыслы и ярые мысли.
Демоны души за грош скупают
И люди на пламени греха повисли.
Горит прахом земля грешная
За этот мертвый смрад наших дней.
В аду своем же, с колен не вставая,
И виной всему – Легион людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678774
рубрика: Поезія, Авторская песня
дата поступления 18.07.2016
Господь п'є вино і тр***є шл*х
Чи сховався десь і в ніс не дує
Або людей шкода, як вбитих мух?
Той тип нас ігнорує, нас не цінує.
Забув про творіння своє навіки,
Але ж так страждають його діти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678574
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.07.2016
Доля. Ти віриш в долю, в цей фатум, який нав`язує тому, хто вірує думки: "Так і треба.", "Ти не міг нічого зробити.". "Що б ти не робив, все одно інакше не вийде"? Конвеєр таких мислень постійно працює і запихає в твою довбешку важелі, які потім керують тобою.
Ісус, Аллах, Будда, Всесвіт, Макаронний монстр, Ґодзилла чи ще якась чухня? Хто натискає на ці важелі і майстерно управляє тобою, наче лялькар своєю найдорогоціннішою лялькою?
"Та ні, це не правда. Ти сам вершитель своєї долі!" - скажеш мені. Добре, нехай. Та якого біса, я теж так думаю.
Саме думаю... та не роблю. Не роблю нічого для того щоб стати кращим. Анічогісінько. Нуль! Мене це розриває на шматки. Якась невидима тварюка вчепилася в душу й хоче її випатрати, вичавити з неї все до останньої краплини. І так кожного дня, кожної ночі, кожного сну чи зустрічі з тобою.
"Це все маячня, відмовки. Ти просто запилена, пожована, потерта й обідрана ганчірка. Зберися й будуй своє життя!" - із злістю будеш мене повчати.
Думаєш, що я не намагався. Не раз хотів переступити через прірву сумлінь і зневірень, підходив до неї, роздивлявся: вправо, вліво, вниз, в далечінь. Побачив тебе. Ти кричиш: "Стрибай!" Я відходжу назад, розганяюся, біжу тобі на зустріч готовий перелетіти ту бездонну яму.
Раптом хтось смикнув за важіль і прірва почала осипатися. Я задкую. Ти кричиш: "Стрибай. Там не далеко. Ти зможеш!"
Це так сміховинно схоже на голлівудський фільм. В ньому герой стрибає і перестрибує. Та я ж кручу в своїй голові тільки одне - свій політ у небуття.
Ризикнути чи відступити. Думаю. А прірва все ширша та ширша. Важелі скриплять, ниточки смикаються.
Я здався. Хотів перестрибнути, та стало занадто далеко. І це повторюється і повторюється, знову й знову…
"Жах. Жах! Ти хворий." - говориш, - "Яка прірва, які важелі, ниточки? Життя не буває простим. Працюй над собою і станеш щасливим."
Працюй? Для чого? Я знаю, що нічого не вийде... О ні. Знову нитка витягла із шухляди моїх думок цю нісенітницю. Я ж ні разу не спробував, звідки мені знати.
Будь ти проклятий, лялькар мого фатуму! Відріж нитки, дай волю, відчути смак життя.
Та мене ніхто не чує. І тебе тут немає. Я говорю із своєю уявою. Дожився. Їду з глузду. Та може це й краще. Важелі метастазами вчепилися в розум. Якщо ж його не буде, то й важелі зникнуть?
Смішно. Навіть зараз я думаю, а чи не виверти це моєї долі, чи не послала вона тебе, щоб направити, витягти із цього болота сумлінь і комплексів? Та в тебе це не вийшло, я тону, потопаю із більшою швидкістю і нічого не можу зробити.
Ти, бачиш, що мені вже не допоможеш і без сил, через біль, пустивши сльозу, йдеш геть.
Я ж продовжую тонути, надіючись, що повернешся.
[i]09.05.2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678505
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2016
Моя мізантро́пія чи мізантропі́я
Гра наголосів – примарна надія.
Гра голосів у людських головах.
Гратимуть всі й зостанеться прах
У мізках моїх, у мізках усіх.
Для людей досконалий лиш гріх.
"Щастя – ніщо без чийогось болю",
– Вони брешуть нам і крадуть волю.
Тіла людей горять бажанням жити,
Та кати ідей змушують серце вити,
Ріжуть совість, коронують гордість,
А доброта в душі – нежданий гість.
Люди – не люди, без заперечення
Не́люди і крапка. Світ приречений
На пекельні муки своєї свідомості,
Зубожіння думки у злій невагомості.
Не хочу в правду брехливу вірити,
Але кров з планети вже не відмити.
Скаже хтось: "Життя прекрасне!
Відкрий очі, вдивись у небо я́сне.
Світ живий і дихає на повні груди.
Не заганяй себе кудись і в нікуди."
Готовий заздрити такій щирості,
Вірі й душі, що не просить милостині.
Можливо, слова ці будуть правдиві,
Та не можу добути спокою і миру.
Не можу збагнути, що ж буде далі,
Коли бачив сльози, біль, страждання,
Коли всередині грози руйнують "Я".
Ще зайвий наголос – мізантропія́.
Моя мізантропія – мій спаситель,
Бар'єр від болю й емоцій обитель.
Боюся відкривати себе спільноті,
Боюся уколів і борюся – не вколоти.
Каюсь і молюся неіснуючим богам:
Дайте сили пережити цей бедлам!
Моя мізантро́пія чи мізантропі́я
Гра наголосів – примарна надія.
Гра голосів у людських головах.
Гратимуть всі й зостанеться прах.
Моя мізантро́пія чи мізантропі́я
Гра наголосів, але жевріє надія…
[i]15.07.16[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678250
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.07.2016
Смерть у кожного своя і знаходиться у нас за спиною. Вона бачить нас всюди і постійно. Вона спостерігає за нами, коли ми спимо, їмо чи навіть справляємо нужду. Смерть бачить наші сни, знає наші бажання та страхи. Смерть - наша похоть, одкровення, наш фатум. Ми без Неї не можемо, Вона без нас теж. Вона єдина для всіх, але різна для кожного. Все, що ми можемо зробити - чекати на Неї. Все, що Вона може - позбавити нас життя, яким би воно не було. Вона не знає жалю, не знає горя та радості, щастя, любові чи ненависті. Вона просто існує. Тут. Поруч. За нашими спинами. Читає цей текст. Дивиться на свій годинник.
Тік - минула мить нашого життя. Одна секунда зійшла з таймеру. Тік - дві. Тік - три. Тік - все. Темно. Що це? Де це? Коли, як, за що і для чого?!
- Так треба, - тихо шепоче вона.
- Не хочу.
- Знаю. Я безсила. Я маю забрати твою душу. Хотілося б помінятися з тобою місцями - віддати мою душу замість твоєї, але не можу, бо не маю. Я проклята, без душі. Мушу дивитися на твої страждання. Але Мені не жаль тебе, ні.
- Змилуйся! Хочу жити!
- Знаю. Не можу. Не хочу. Прощай...
Кінець. Смерть стала самотньою, бо єдина Її розрада - спостерігати за своєю ціллю.
Але, що це? Сльози, червоні, немов дорогоцінний рубін та такі ж глибокі. Чому? Стоп. Не сльози. Це кров. Кров кип`ятком потекла з очей Смерті. Гаряче. Боляче. Як? Як таке може бути? Вона гадала, що вічна. Не так. Зовсім не так.
Ще мить і Її не стало.
Смерть... померла? Каламбур виходить. Смерть не могла себе вбити. Чи могла? А може, може, по Її слідах теж хтось ходить, хтось вищий за Смерть? Вищий за... все?
[i]Перед сном 07\08.03.2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678024
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2016
[b]3[/b]
Уже через 30 хвилин хлопець сидів на лавці в центрі Саду Незалежності[5]. Проходили люди в пальтах, легеньких куртках чи сарафанах, а хтось взагалі в футболках. Та для Дмитра то були лише різнокольорові плями, які моталися в хаотичному порядку, бо хлопець знову почав поринати у світ своїх спогадів.
…
Зима 2015-го. Сніг, холод і слизота. Дмитро із інеєм на вусах та бороді завалюється в «Рок-шоп» — єдиний магазин рокерської атрибутики в П. За прилавком стояла Наталі, привітна жінка років тридцяти, яка була не тільки продавцем, а ще й власником цієї крамнички, яку відвідувачі називали Ковчегом Заповіту Металістів.
Наталія привітно усміхнулася хлопцю.
— Ще та дубарина, — мовила вона.
— Моя борода з Вами згодна. От тому я й прийшов, підвезли «руки»?
— Для мого постійного клієнта все що завгодно, — жінка подивилася на Дмитра та знову всміхнулася.
Через якийсь час на прилавку лежали декілька пар теплих шкіряних рукавиць.
— Ого, вони просто офігенні. Навіть не знаю що обрати. Серйозно, занадто багато всього.
— Не знаєш що обрати — бери все або нічого! — знайомий голос прозвучав позаду хлопця.
Це була Марина. Дмитро хотів обернутися, подивитися на дівчину, обійняти, але така експресивна поведінка могла б вилізти боком. Тому хлопець, не дивлячись на дівчину, відповів:
— Все не візьму і нічого теж. — нарешті він підвів свій погляд на обличчя Марини, — Привіт.
— Хай, — махнула рукою, — ну йди вже сюди. Все-таки давно не бачилися. Дівчина обняла Дмитра. На якусь мить руки застигли в повітрі і не наважувалися охопити талію дівчини, та потім Дмитро переборов сумління і обійняв Марину.
Іній на бороді хлопця почав відтавати і краплі води перетікали на холодне від морозу дівоче обличчя.
— Лоскотно припини, — Марина намагалася відштовхнути хлопця та безуспішно.
(«Цей сміх, він прекрасний, як я міг його не чути?»)
— Агов, досить обійматися, а то мене зараз затопить.
— Га? Оу, так, вибач, — Дмитро відпустив її.
— Та нічого, такий холод може й мізки відморозити, тому я розумію чому ти приторможений.
Вони посміялися з цих слів та перевели свої погляди на прилавок.
Через декілька хвилин покупці вийшли з магазину.
— Оце так, сніг уже не йде, — піднесеним голосом заговорила дівчина до Дмитра. Хлопець зрозумів, що це був шанс. Шанс поговорити з Мариною, поки та йтиме до зупинки чи ще кудись.
— Гарно, правда? Вранці дивився прогноз на сьогодні, так на цілий день обіцяли сильний сніг і вітер, а тут тобі прояснилося.
(«О боги, який прогноз? Знайшов що сказати. Ідіот.»)
— Ця херня з погодою мене також не радує, але зараз буря стихла і на цьому дякую. Пройдемся до вокзалу, тут недалеко?
— Я тільки за. Ходімо. Пара молодих людей рушили до автовокзалу.
— Значить «In Rock»? Чому він і чому вініл? — хлопець хотів розпочати розмову і платівка Пурпурових, яку Марина придбала нещодавно, була кращим каталізатором, ніж прогноз погоди.
— Тут багато причин. Це перша платівка записана «Mark II»[6], а я їх просто обожнюю; новий стиль гурту, який поклав початки хеві і це єдиний вініл Deep Purple, якого у мене немає. Дмитро не переставав дивуватися дівчиною: («Така юна, а фанатіє від Пурпурових, як же це мене заводить. Ти не така, як деякі сявки, що бігають у футболках рок-гуртів і називають себе рокершами. Ні. Ти справжня і ти зводиш мене з розуму.»)
— А вініл, — продовжувала дівчина, — бо це аналог. А аналогу цифра не аналог, — трішки подумала, всміхнулася й додала, — вибачай за каламбур, але це так. Коли слухаєш платівки, ти ніби відчуваєш цей настрій, з яким вона писалася, відчуваєш її душу. Той посил, і той звук, який гурт хотів донести до своїх слухачів.
— Не знав, що ти така фанатка DP і вінілового звуку.
— Ти багато чого не знаєш про мене, — із якоюсь підозрілою посмішкою відповіла Марина.
(«Так. Ось воно. Кажеш, що хочеш послухати платівки і напрошуєшся до неї додому. Це шанс, не просри його, чувак»)
— Мари, я…
— А ось і мій автобус. Якраз вчасно. Вибач, іншим разом якось договоримо. Бувай.
— Ага, звичайно.
Дівчина пришвидшила крок і відірвалася від Дмитра. Хлопець стояв і дивився, як Марина віддаляється від нього.
…
Дмитро й не помітив, як пішов дощ. Небо, яке півгодини тому було ясним, вкрилося темно-сірими важкими хмарами. Великі каплі падали з нього на вже промокшого до нитики хлопця.
(«Напевно, я їду з глузду, якого біса я тут мочуся? Боже, Марино, я починаю божеволіти від тебе. Це так не може більше тривати. Ні... Не може.
Та що ж мені робити? У снах бачу тебе, закриваю очі — знову ти. Людина не проживе без повітря? Так, не проживе, та краще померти від задухи, ніж жити із знанням того, що найдорожча у світі тобі людина байдужа до тебе.
Знову, знову це. Я маю вже відігріватися вдома, та натомість сиджу тут, як утоплене кошеня і млію від цієї курви, що вп`ялася в моє серце, немов яструб в курча.
Чорт, чорт, чорт!»)
Дмитро опанував свій розум, піднявся з лавки і поплентввся до найближчої автобусної зупинки, щоб доїхати додому і перевдягнути мокрий одяг.
[b]4[/b]
Наступного ранку хлопцеві знову приснився той самий сон. І він обірвався на тому ж моменті, що й минулого разу.
(«Цей бісів сон, він мене доконає, таки доконає… Та що я можу зробити? Аж ніхера!»)
Трішки пізніше, уже по традиції, Дмитро зайшов у соцмережу. Несподіванкою для хлопця було повідомлення від Марини: «Треба зустрітися ТЕРМІНОВО чекаю тебе в Зеленому сьогодні 15 годин.»
(«Терміново, що б це означало? Мабуть, щось важливе. Та що це за справа можить бути?
Не хочу гадати, не буду. Нехай хоч сьогодні мій розум буде чистим. Тимпаче, я побачу Марину. Так, щоб то не було, я її побачу…»)
…
Дмитро поглянув на екран телефону — 14:50. («Пунктуальність була завжди однією з моїх сильних сторін чи… єдиною.»)
Зелена — так жителі П називали місце на Безіменній горі, навколо якої і збудодоване було місто. Фактично, Зелена була найвищою точкою тієї гори. Підійматися треба хвилин 20, по кругу і повільно, але краєвид того коштував.
Навколо гори розсаджено багато вічнозелених сосен, які виділяли неймовірний аромат, що п`янив своїм запахом на велику відстань. А на вершині був невеличкий ідеально рівний луг, який з однієї сторони закінчувався різким обривом про який попереджував знак «Обережно».
Дмитро потиху оминув той знак та став на край прірви. Прохолодний вітер розвівав його темно-чорну густу шевелюру. Здавалося, сильніше подме і хлопець полетить у вічність.
…
— Мамо, мамо, тут так класно. Чому ти раніше мене не водила сюди?
— Синку, це небезпечне місце. Он бачиш, — показує на знак, — якщо впадеш звідти, то покотишся аж до низу. Що я буду робити без тебе, мій бешкетнику? Не розумію, чому влада не поставить сюди якусь огорожу?
— Ой, мам, перестань. Хто сюди ще припреться. Ми півгодини лізли. А давай, давай це буде нашим секретним місцем? — хлопець підбіг до матері і обійняв її. Вона мовчки всміхнулася і подивилася на ясне літнє небо. — Ма, заплющ очі, я тобі дещо покажу.
Малий Дмитро підбіг до знаку, оминув його та подивився вниз. Голова закрутилася і він відчув, як падає.
Наступне, що хлопець пам`ятав, так це те, як матір зі слізьми на очах стояла навколішках біля нього.
— Я як знала, що ти щось таке утнеш. Ти ледь не впав у прірву. Якби я вчасно не підбігла, сталося… сталося б найгірше. Для чого ти це зробив?
— Вибач. У мене не вийшло.
…
Самотня сльоза скотилася по обличчю хлопця.
(«Мам, тат, як мені без вас важко.»)
Тим часом Марина піднялася на гору.
— Чого ти там стовбичиш?
Дмитро зробив пару кроків назад, повернувся обличчям до дівчини та поглянув на неї.
Було щось таємниче в погляді Марини. Таємниче і нажахане. Щось таке, про що хочеш спитати, але не можеш.
— Згадав дещо, не зважай.
(«В іншій ситуації я б розповів, але не зараз. Ні, у тебе є щось важливіше, я це бачу.»)
Дмитро непомітно зітер сльозу з обличчя і підійшов до дівчини. Вона довго мовчала, але хлопець не підганяв її. Він знав, що Марина хоче сказати щось важливе і знав, як це важко. Він точно це знав.
Нарешті дівчина почала говорити:
— Мені, — перехопила подих, — мені снився.… сниться сон. Один і той самий.
(«Невже?.. Та ні. Це маячня якась»)
Ми там. Ми. Займаємося. Ми трахаємося в якомусь місці, де я навіть ніколи не була!
Хлопець хотів був сказати, що йому сниться те саме, але Марина не помічала цього і просто продовжувала говорити.
— Він такий реальний. Я все відчуваю: теплу воду на собі, вітер і, — дівчина почала червоніти, — наші тіла. Мені. Нам. Було так добре. А коли прокидаюсь, я все ще відчуваю, як горю, як калатає серце. Відчуваю, — притулилася носом до Дмитра, — так це він. Я відчуваю твій запах. Запах твого довбаного одеколону у мене в спальні. Як таке може бути? Я сходжу з розуму? Скажи? Скажи?!
Нарешті вона перестала говорити і у хлопця було трішки часу на швидкі роздуми.
(«Що за чортівня? Такого ж не буває. Щоб людям снилося одне й те ж? Сказати, що це лише її сон, що це скоро мине? Чи правду? Боже, у мене зараз лусне довбешка.»)
Дмитро міцно обійняв дівчину.
— Можливо твій розум на місці. Те, що ти розповіла, воно снилося й мені. Вже дві ночі поспіль.
Марина відірвалася від обіймів і подивилася хлопцеві в очі.
— Тобто, ти хочеш сказати, що оце все, що я тобі розповіла ти теж бачив? Увісні?
— Не все, точніше, не до кінця. Коли ми цілуємось, мій сон обривається і я прокидаюся. Але ліс, озеро, слова, моя кепка, яку я не носив уже п`ять років. Усе це точнісінько так як і в тебе. Не могло ж двоє людей з`їхати з глузду в один і той же час?
— Якщо ти так кажеш, хоча. Хоча що це тоді? Як таке може бути? Як це зрозуміти. Я гадала, що це мине, та вже більше не можу. Ти не розумієш наскільки все реально.
— Я розумію, та не знаю, що робити.
Між ними встановилася тиша на деякий час та потім Марина виголосила те, що Дмитро аж ніяк не очікував почути.
— Давай зробимо це… Я хочу тебе. Цілком і повністю, прямо тут.
— Почекай, а якщо хтось побачить? Тут не людна місцина, але все ж.
Двоє людей, що стояли на вершині гори й не помітили, як стали говорити словами зі свого спільного сну.
— Похеру, хай бачать, хай знімають на телефони, викидають в інтернет. Мені все одно. Хіба ти не бачиш, не відчуваєш цього вогню, що палає в моєму тілі? Послухай, як калатає серце, — поклала його руку собі на груди, — Я… Я люблю тебе, чорт забирай, і хочу щоб наша любов тривала вічно і не знала ніяких меж та кордонів!
— Моя дурненька Мари…
Дівчина приклала пальця йому до губи.
— Більше нічого не кажи.
За декілька хвилин вони займалися коханням на вже прогрітій весняній землі. На самісінькій вершині гори. Та кого це хвилювало?
— Прекрасно. Було просто неперевершено. Ми все робили як у моєму… нашому сні. Ми навіть говорили ті ж слова. Це дивно, та я ніколи не була такою щасливою, як зараз. Може це доля?.. Доля звела нас разом таким дивовижним чином?
— Не знаю, Марино, та я не вірю в долю, але я й не вірив у те, що двом людям може наснитися одне й те ж.
— Знаєш, до цього сну я навіть подумати не могла, що ось так займуся коханням на землі з людиною, яку ледве знаю. Ти мені навіть не подобався.
(« Значить, це все сон. Якби не він, я б і продовжував марно надіятися на стосунки з тобою. Та чи довго це триватиме?»)
— Що буде далі? — Дмитро запитав у дівчини, яка примруживши очі, дивилася на блакитне небо.
— Далі? — перепитала дівчина, — Для чого нам далі? Я покохала тебе зараз і знаю, що ти не байдужий до мене.
Далі буде колись. У нас є сьогодні.
[i]Березень/квітень 2016[/i]
___________
5. Сад Незалежності — парк. Культурний центр П.
6. «Mark II» — класичний склад гурту Deep Purple.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677960
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2016
[b]1[/b]
Сонце досягло свого зеніту та почало добряче нагрівати обличчя Дмитра, який лежав на галявині зеленої та запашної трави, задерши ногу за ногу.
Він поглянув на сонце, приклавши руку до лоба, скривився і заплющив очі. Метрів за 10 від галявини розливалося озеро з кришталево-чистою водою. Водойма була не великою, як сам прикидав хлопець. Увесь цей райський куточок оточував густий ліс. З одного боку берези, трішки далі осики, правіше дуби, позаду ялини і десь виднілися клинки. В це раннє літо все буяло зеленню та неперевершеним і неповторним запахом природи. Легенький вітерець колихав верхівки дерев і майже не зачіпав траву, яка, здавалося, благала його хоч про маленький подув, щоб скинути із себе жар пекучого сонця.
Почувся сплеск води, Дмитро трішки злякався, бо був уже прикімарив, але швидко оговтався, нащупав рукою кепку з написом «Rock or death!», надів її козирком до лоба та поглянув на озеро. Виднілася якась фіолетова пляма, юнак придивився уважніше і побачив, що то було волосся Марини. Ще декілька секунд і було видно очі, ніс, губи. Ось уже показалася й уся голова.
Дівчина посміхалася. Марина почала обережно виходити з води. Складалося враження, що вона підіймається по сходах, які сховані в глибині рідкого кришталю.
Дмитро махнув дівчині рукою, вона відповіла взаємним жестом. Дівчина уже до поясу вилізла з води. Сонячні проміння яскраво відбивалися в різні боки від її мокрого та оголеного тіла. Подув вітерець і волосинки на тендітній, гладкій та загорілій шкірі Марини пустили мурах. Після цього вона відчула, що збуджується: серце почало калатати, ставало гаряче внизу; невеликий вітер пестив ті частини тіла, що були не у воді і від цього бажання дівчини безупинно росло. Щоки червоніли чи то від невеликого сорому перед хлопцем, чи від здивування, що це сталося за такої дивної ситуації і так раптово. «Я хочу тебе прямо на березі, моя рок-зірко», — подумала дівчина і сама не зрозуміла коли і як приклала руки до грудей та міцно стиснула їх.
Вона більше не могла терпіти, тому швидко вилізла з води і пішла до Дмитра.
— Як водичка, не гаряча, а то сонце добряче припікає? — говорив із зажмуреними очима хлопець.
— Вода прекрасна, але, — дівчина стала на коліна поряд з юнаком, а потім поставила долоні на землю та по котячому прогнулася, — мене вона вже не хвилює. Все, чого я хочу — це тебе, — підняла його спину із землі, — цілком і повністю, — скинула кепку та зняла футболку, — прямо тут!
— Почекай, а якщо хтось побачить? Тут не людна місцина, але все ж, — намагався відмовити її Дмитро, хоча й сам цього не хотів.
— Похеру, хай бачать, хай знімають на телефони, викидають в Інтернет. Мені все одно. Хіба ти не бачиш, не відчуваєш, — взяла його руку та приклала собі поміж грудей, — не відчуваєш цього вогню, що палає в моєму тілі? Послухай, як калатає серце, — зсунула долоню вбік, — Я люблю тебе і хочу щоб наша любов тривала вічно і не знала ніяких меж та кордонів!
— Моя дурненька Мари…, — не встиг Дмитро договорити, як Марина вп`ялася в губи юнака своїми вустами.
…
[b]2[/b]
«Mein Herz brennt…» залунало з телефону Дмитра, який лежав поруч з ліжком у його спальні. Він нащупав «трубу», вимкнув будильник, та шпирнув апарат кудись далеко. «Бісів, сон. Це був лише сон, довбаний, хай йому, сон!» — в голос подумав юнак.
Дмитро почав оглядатися навкруги, щоб швидше прокинутися. На одній стіні висіли плакати олдскульних AC/DC, Pink Floyd, Van Halen, Queen, Led Zeppelin. На іншій були «важчі» речі: Metallica, Insomnium, Slayer, Rammstein, Testament, Exodus. А на стелі красувався величезний портрет Горшка[1] тих часів, коли йому подобалася така кличка.
Усе життя було на цих стінах.
Із самого народження батьки вмикали «Дорогу до Неба», надзвичайно чутливі речі Pink Floyd або запальну «Highway to Hell».
Безтурботне життя хлопця закінчилося, коли в автокатастрофі через якогось п`яного придурка загинули його батьки. В 19 років Дмитро залишився сам. Сам в усьому світі, як йому тоді здавалося. Пережити таке горе допомагала тільки музика. Надзвичайно важкі й моторошні рифи Black Sabbath, швидкі й кайфові зубодробілки, як називав він їх, Metallica, Slayer чи Exodus.
Епоха Король и Шут прийшла тоді, коли 21-річний юнак прочитав у інтернеті про смерть Михайла Горшеньова. «Світ назавжди покинула легенда російського панку — Михайло Юрійович Горшеньов», — такі слова були написані. Його перша думка: «Панк, легенда? Що може бути цікавого в панк-році?» Дмитро вирішив послухати пару пісень. «Лесник», «Воспоминания о былой любви», «Мария», «Невеста палача», «Ели мясо мужики», «Прыгну со скалы», «На краю» та багато інших речей назавжди засіли тоді в його серці, мозку та душі.
Глибокий баритон Горшка проникав у найглибші куточки свідомості. Закривши очі, Дмитро бачив, як десь там чоловік говорить із тваринами, хтось тримає шишку замість чарки; бачив спогади закоханого юнака, водяного, Дагона, чортів. Він слухав казки, казки, які допомагали йому жити.
Дмитро піднявся з ліжка, кинув погляд на китайський Fender, що стояв в кутку, на єдине вікно в його ставні (так хлопець називав свою кімнату) та маленький холодильник, який завжди був забитий пивом і до якого він і тримав свій сонний шлях. Дістав 0, 5 темного та за одним замахом випив. У його голові прояснилося і Дмитро вже не відчував себе зомбі, але був ще сонним.
Наступний маршрут — ванна кімната. Вона була в іншій частині дому і хлопцю не хотілося йти так далеко, але прохолодний душ манив до себе і Дмитро поплентався до виходу.
Інша частина дому відрізнялася від спальні хлопця: стіни пофарбовані в кремовий, майже білий, відтінок, на стелях кімнат красувалися пишні люстри, скрізь прибрано, чисто та охайно. Все так, як було 5 років назад, все, як було до смерті батьків.
Дмитро дістався до ванної. Зробивши там усі буденні справи, хлопець нарешті зайшов у душову кабінку. Він почав крутити крани, налаштовуючи потрібну температуру води. З першого разу це ніколи не виходило, але зараз вода була просто ідеальною: не занадто холодна і трішки тепла.
20 хвилин він стояв під водою і думав про першу зустріч з Мариною. Вони зустрілися два роки тому в П[2] на кавер-концерті присвяченому творчості Король и Шут.
…
До «Вусатого козака», а саме так звався той бар, де відбувався концерт, Дмитро прийшов рано. Він любив насолоджуватися самотністю в таких місцях, а потім формувати перший ряд у фан-зоні і просто відриватися та кайфувати на повну потужність.
Того разу Дмитра випередила золотоволоса незнайомка, яка стояла вже під сценою в короткій чорній футболці, на якій був намальований блазень[3], темних обтягуючих штанях, схожих на джинси, але не такі масивні та зі вставками шкіри; і темно-червоних конверсах з серебристими маленькими шипами.
Будучи приємно здивованим, Дмитро вирішив познайомитися із дівчиною.
— Не чекав побачити когось не з персоналу так рано. Ви приїхали з кимось із учасників гурту?
— Ні, — не дивлячись на хлопця відповіла незнайомка, — я просто довго налаштовуюсь на атмосферу, — трішки помовчала, а потім додала, — до речі, я Марина. Не люблю оцих «Викань», тому скажи, як тебе звати і ми будемо достатньо знайомими, щоб перейти на «ти». Дівчина простягла хлопцю свою долоню. Дмитро сказав своє ім`я і взяв її за руку.
Далі був момент, який хлопець ніколи не забуде. Вони вперше зустрілися поглядами.
— Дуже приємно, — з посмішкою відповіла Марина.
Та Дмитро вже не чув цих слів, він потопав у бездонних очах дівчини. Сині зіниці нагадували йому океан, а посивілі їх краї — піну, яка утворилася від сильної бурі. О, як же хотілося, щоб та буря була через нього.
…
Нарешті сонливість почала відступати і розум Дмитра прояснився. Він закрутив воду, витерся, одягнувся та пішов до кухні.
Там стояв ще один холодильник, який вже доживав свого віку, газова плитка, раковина, висіло пару тумбочок із кухонним приладдям. Така собі середньостатистична українська кухонька.
Дмитро зі скрипом відкрив холодильник. Все що в ньому було — це молоко, яке давно пережило свій термін придатності і три курячих яйця.
Через 15 з гаком хвилин в ставні на столику стояла сковорода, з якої йшов запах трохи підгорілих яєць та величезна чашка чорної кави.
Дмитро увімкнув ноутбук. («Посиджу, поки яйця схолонуть».) Зайшов на свій профіль ВКонтакті, погортав новини. Сьогоднішній сон та спогади в душі змусили хлопця зайти на сторінку до Марини.
Його здивувало те, що у неї дійсно було фіолетове волосся, хоча ще два дні тому на аватарці красувалося миле личко із золотим. («Фотошоп, перука чи справді пофарбувалася? А тобі личить, не даремно наснилася».)
Дмитро натиснув на фото, щоб збільшити і почав милуватися дівчиною. («Яка ж ти гарна, цей маленький носик, тоненькі налиті рум`янцем губи... Тобі личить цей колір, такий сексуальний, для мене старалася»?) «Кого я обманюю», — промовив він у голос. («Ти ж навіть не знаєш, що я по вуха закоханий в тебе. До біса, на Файному[4] три роки тому трахнув зразу двох дівок, а тут не можу зізнатися в коханні, не те щоб зайти далі. Ну правильно, куди ж мені до такої красуні, як ти? В холодильнику миша повісилася, в кімнаті бардак, не голений, з патлами до пліч. Справжній мачо. Ми хоч іноді спілкуємося. Ну скажу я тобі, що люблю і що? Розсмієшся, плюнеш в ноги й гордою ходою підеш назавжди. Або ж даси шанс, хоч маленький шанс довести, що я вартий тебе?»)
Дмитро поглянув ще раз на фото Марини, на її очі кольору неба та застиг у них. Ніяких думок, бажань. В його голові запанувала тиша.
— Зараза, яйця!, — викрикнув Дмитро. Він так захопився Марининою сторінкою в соцмережі, що забув про час і підсмалені яйця зовсім вихолонули.
Закинувшись холодним сніданком, Дмитро вирішив прогулятися містом.
___________
1. Михайло Юрійович Горшеньов (прізвисько Горшок) — вокаліст, автор музики, засновник панк-рок-гурту «Король и Шут».
2. П — вигадане місто,яке розташоване десь в середині України.
3. Мається на увазі логотип гурту «Король и Шут».
4. «Файне місто» — український рок-фестиваль, що проходить щорічно в Тернополі від 2013 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016
Третина маревом спливла,
Зникла... А так хіба буває?
Дивлюся в далечінь: вона
Манить до себе і лякає,
Безмежжям своїм плекає,
Вітром кличе, та я не знаю
Чи волі достатньо лежить.
Дай доторкнутись на мить.
О, неосяжна моя далечінь!
Думок, глибоко закопаних,
Амбіцій, схованих в курінь,
Ідей, часом злим зжованих,
Мрій, в страхи затягнутих,
Очей синіх, глибоких, ясних.
Багато чого пилиться там,
У забутих пам'яттю пісках.
Ступить осінь двадцята,
Я ж марнуюсь у вічній зимі.
Доводжу аксіоми завзято
Життя мого дурному журі.
Он вони, купаються у голові,
Сумнівами у болотній воді.
Дай побачить себе, а не тінь
О, неосяжна моя далечінь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677745
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2016
Вірші про кохання –
Ілюзія любові,
Моє серце наготові
Удар прийняти твій
Без сили вагання.
Торкаю твою скроню,
Бачу брехливу долю.
Бий, рви, коли, ріж!
Бий мене бий
Поглядом-кулею,
Рви мене рви –
Я все здужаю.
Коли мене стрілáми
Біса-купідона,
Серце ріж ножами,
Візьми мою свободу.
Два кроки до кінця,
Пекло вже чекає
Й виходу немає.
Страждання в голові
Дійшли до вінця.
Душу шматтями рвав
Тобі себе віддавав.
Бий, рви, коли, ріж!
Била мене била
Поглядом-кулею,
Рвала мене рвала
Я не подужаю.
Колола мене стрілáми
Біса-купідона,
Серце різала ножами,
Забрала свободу.
Ніч тепер вічная,
Не бачу нічого.
Поводир брат-ворон
Шлях налітає мій
Повернусь у світ я
Привидом неприкаяним
Виправлю час згаяний.
Бий, рви, коли, ріж!
Битиму, битиму
Поглядом-кулею,
Рватиму, рватиму
Ти не одужаєш.
Колотиму тебе стрілáми
Біса-купідона,
Серце різатиму ножами,
Вичавлю свободу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677659
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 12.07.2016
Найбільш боюсь я того,
Що стане пізно.
Пізно сказати "люблю",
Пізно сказати "пробач",
Пізно сказати "хочу".
Хочу обіймати,
Хочу цілувати,
Хочу жити з тобою.
Ні…
Хочу жити тобою.
Хочу вірити.
Вірити в диво,
Вірити в тебе,
Вірити в нас,
Вірити в небо.
В небо, яке бачить все.
В небо, яке бачить думки.
В небо, яке бачить мої муки.
В небо, яке бачить тебе.
Бачить і шепоче. Шепоче,
Що ти - це все. Шепоче,
Що я - ніхто без тебе.
Без тебе не дихаю,
Без тебе не живу.
З тобою радію,
З тобою вірю.
Про тебе мрію,
Тобою млію,
Тобою живу!
Тлію…
Тлію, як вуглик,
Який догорає своє життя.
Тлію,
Бо стало пізно.
Пізно сказати "люблю"…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677544
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.07.2016
– Сударыня, разрешите пригласить Вас на бал?
– Да что Вы, сударь, не могу. У меня аврал.
– Ах, как жаль. Может, всего на один танец?
– Говорю же нет. Сударь, Вы такой упрямец.
– Сударыня, тогда, может, в театр пойдем, а?
– Простите, сударь, но есть более важные дела.
– Важнее, нежели любовь? Вот безумство.
– Умоляю, сударь. Любовь – это глупство.
– Извольте, сударыня, но Вы отнюдь неправы.
– И почему же, спрошу я Вас ради забавы?
– О, сударыня, любовь – это ярких чувств пли.
Когда блестят глаза и се́рдца загораются огни.
– Ваши слова, сударь – абсурд и полный бред
И не стоят они меня, и Ваших нелепых бесед.
– О, сударыня, Боже мой, право, Вы надменны.
– Довольно! Избавьте меня от себя и этой темы.
Сударь, как я рада. Ждала встречи много лет.
Может на бал или в театр, или… или нет?
– Сударыня, я занят, как не крути эту шарманку.
На войне повстречал я милую парижанку.
– Но, сударь, а я? Я же люблю Вас, как никогда.
– Простите. Затушила се́рдца огонь времени вода.
Искренне любил. Признаю и глубоко каюсь.
Но любовь – не навсегда, и тут я вам признаюсь.
Прощайте, сударыня. И счастливы будьте обязательно.
– Бывайте, сударь. Я Вам за это очень признательна.
– За что же, сударыня? Ой, а у Вас блеснула слеза…
– Пустяк. Спасибо, что на любовь открыли мне глаза.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677386
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.07.2016
яскравий, сонячний ранок. Весна. Квітень. Прилетіла перша ластівка, та так весело та голосно заспівала,
що Адель прокинулася від сну, який був настільки солодким, що дівчина спочатку образилася на пташку,
але, коли та, сівши на підвіконник, глянула на маленьку соню своїми очима, посміхнулася. «Добрий сон
був, та треба підніматися».
Дівчина граційно потяглася. Їі не дуже довге, хоча й не коротке блондинисто-жовто-русяве волосся
вело своє життя й не завжди слухалося господарки, тому зараз Адель виглядала смішно з розкуйовдженою
зачіскою а-ля «Я щойно прокинулася». Та декому це може здатися милим і природно-красивим.
Дівчина протерла димно-синьо-голубі очі, що заблистали, як вранішня роса на світлому, але ще не
пекучому сонці. Адель не подобалося це. Вона почувалася так, ніби зараз заплаче, а плакати дівчина
не любила, бо вважала, що потрібно бути сильною і завжди добиватися свого чого б це не коштувало.
Після п`ятихвилинних потягань Адель таки змусила себе піднятися з ліжка. Пташка все ще сиділа на
підвіконнику і вдивлялась у вікно. Що вона там такого цікавого знайшла невідомо, але її погляд був
настільки сконцентрованим, наскільки це можливо для ластівки. Адель позіхнула, прикриваючи долонею
рота, і пішла до вікна роздивитися пернату. Її погляд був зосереджений на пташці, тому дівчина не
побачила, як наступила на хвіст Сірого. Вона зойкнула й не на жарт перелякалася.
Хом`як, названий не за кольором своєї шерсті, хоча був дійсно сірим, а на честь Ґендальфа Сірого —
героя улюбленого роману Адель «Володар Перснів» не раз дивував дівчину. Тваринка завжди могла
розвеселити її одним своїм поглядом, могла якимось дивовижним чином вилізти з клітки і перегризти
провід від навушників чи пережувати зошити або книжки, коли Адель забувала їх сховати. От і цієї
ночі Сірий магічним способом виліз із клітки, спустився по ніжці стола на підлогу і там же заснув.
«Ах ти ж маленький бешкетник, знову виліз! Я ж могла тебе розтоптати!»
Дівчина нагнулася, взяла в руки хом`ячка, піднялася і поцілувала його. Адель поклала Сірого собі на
плече і, усміхаючись, пішла до вікна, де на неї ще й досі чекала пташка.
Ластівка вже не вдивлялася в кімнату, вона цокала своїм дзьобом об віконне скло. Дівчина здивувалася
від такої поведінки пташки. Адель спіймала себе на думці, що ластівка намагалася їй щось повідомити, але
тут же покинула це, бо хоч вона й вірила в різні гадання та забобони — надіятися, що пташка прилетіла
спеціально до неї щоб доставити якусь новину, було безглуздо. Ні, не зараз, не тоді, коли минулої осені
вона відсвяткувала вісімнадцятиріччя. «Треба бути дорослою і не залежати від когось», — сказала вона
тоді собі. «Треба бути дорослою, Адель», — промовила дівчина подумки і підійшла до вікна.
«Що ж ти тут забула, моя перната подруго?» — дівчина з легкою посмішкою заговорила до пташки. «Ще ж
так рано. Не видно нікого з твоїх родичів. Самотня моя ластівочко».
Адель приклала вказівний палець до скла прямо на те місце, де з іншого боку знаходився дзьоб пташки.
Ластівка перестала стукати об вікно і подивилася на обличчя дівчини. Сірий, який щойно сидів на плечі
своєї годувальниці, по рукаві білої піжами спустився до підвіконника. Адель затривожилася. Вона гадала,
що хом`як злякає ластівку і та полетить. Дівчина хотіла ще хоч трішки насолодитися її присутністю.
Справді, малий гризун налякав пташку. Вона розправила крила, насупила своє пір`я, як це роблять птахи,
щоб налякати своїх кривдників та ще щось сказала на пташиній мові. Адель подумала, що, якби ластівка
говорила людською мовою, то, скоріше всього, пташка б висловила свій страх до Сірого. Його насичено-
червоні та глибокі очі просто не могли залишити нікого байдужим. Пронизливий погляд діставав до
найпотаємніших кутків душі і незрозумілим чином наводив там лад або ж навпаки розпалював багаття
відчаю, смутку та журби.
Минуло трішки часу. Ластівка із захисної пози знову перейшла у звичну. Склала крила на місце і дивилася
то на Сірого, то на дівчину, ніби чекала чогось від них.
Адель підняла руку, щоб відкрити вікно. На якусь мить дівчина забула за ластівку і занадто різко смикнула
за ручку. Пташка полетіла...
«Та що ж це, повернися!» — Адель прокричала вслід, але ластівки вже й духу не було. Сірий швидко заповз
знову на плече. В Адель виникло враження, що хом`ячок образився на неї за злякану пташку. Та й сама
дівчина була зла на себе через цю ситуацію.
А тим часом на небі зібралося декілька хмаринок. Прохолодний, але приємний вітерець подув у вікно на
обличчя Адель. Розкуйовджене від сну волосся дівчини почало злегка коливатися від вітру. Здавалося, сама
природа обнімає Адель, ніби, намагаючись заспокоїти її. Вітер трішки посилився. Сірому він здався небезпечним,
тому той переліз на потилицю дівчини так, що вона закривала подув. Було незручно, але чого не зробиш
заради комфорту улюбленої домашньої тваринки.
Вітер посилювався. Тепер волосся Адель вже в повній мірі танцювало свій танець. Дівчина подумала, що
пташка відчула таку зміну погоди і втекла до безпечного місця. Це її заспокоїло. Вітер почав відступати.
Ще декілька секунд і його вже не було, та той короткий буревій нагнав хмари до будинку.
Маленька краплинка дощу впала дівчині на звичайний собі, дещо з невеликим потовщенням в кінці ніс,
трішки поповзла до низу та висохла на теплій шкірі. Адель хотіла закрити вікно, але щось всередині неї
не дало це зробити. Тим часом невеликий тепленький дощ падав мороссю на землю та трішки на дівчину.
Важко у світі знайти запах кращий, ніж запах пилюки, прибитої дощем, запах спокою, примирення, весни.
Адель відчула справжню духовну насолоду від такої атмосфери. Тихий шум дощу, невеликий бриз та сяяння
сонця, яке так і не сховалося над хмарами. Прекрасно, спокійно, тихо, щасливо...
Обличчя Адель було вже достатньо мокрим від дощу і вода почала стікати спочатку на підборіддя, а потім,
як набереться достатня кількість, великими краплинами падала то на піжаму, то на підвіконник, то стікала
далі по елегантній та стрункій шиї під одяг. Дівчині це почало не подобатися, тому вона прикрила вікно, а
згодом і повністю зачинила його.
Підвіконник був дещо мокрим, та Адель на це не зважала, як і на своє, омите весняним дощем, обличчя.
Сірий знову переліз на плече господарки. Вона поглянула на малого бешкетника. Цього разу хом`як
дивився на дівчину щасливими, як їй самій здалося, очима. Адель легенько усміхнулася, посадила Сірого
назад в клітку, пішла до ванної та витерла рушником обличчя.
…
"Не потрібно шукати щастя, воно й так поруч. Щастя — це моменти. Моменти, які ми не завжди зуміємо
розпізнати і прийняти у життя. Але, якщо вийде хоча б на мить усвідомити щось прекрасне, то ця мить
запам`ятається вам назавжди. Ловіть щастя у моментах і будете щасливі!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677317
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
Мріяв, снив таку жадану
З очима-морями, вродою неземною.
Шукав повсюди тебе кохану;
Кого бачив – не були тобою.
Та ось зустрів, як в моїх снах
І тепер сни – то ти.
Являєшся мені в широкополих ланах,
Серед квітів запаху весни.
В лісах не уявної краси,
Між трав зелених і духмяних
Життя малюєш пензлем різного світи
У землі прекрасні і казкові маниш.
Граєш ролі смішні, серйозні,
Топиш лід в серцях, душу зігріваєш.
Зустрічі наші, насміх курйозні,
Та істини моєї, жаль, не знаєш.
Оди писатиму, серенади, ноктюрни,
Складатиму вірші поеми й пісні,
Рватиму від пристрасті струни,
Та все це буде, як у пітьмі.
Бо ж ти – неможлива для мене.
Не помічаєш листя опалого, коли
Можна знайти на дереві ще зелене.
І буде так без кінця осінньої пори.
Абсолютна краса, тендітна й сильна,
Так близько, але ж так далеко…
Неможлива, неможлива ти! А час лине
Туди, в минуле незабуте, але вже мертве.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016