| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
На дворі ранок - сонце сходить
В кімнаті вікна запотілі від тепла,
В кутку ікони - святі Лика
Пореді мною, на полиці стоять.
Линуть думки, уста шепочуть,
Очі мої спрямовані на Лиця святі…
Ісус Христос переді мною
Посміхається, мов би мені.
Руки держать святе Слово
Тіло тремтить від звучання слів,
Вуста шепочуть мовити до Бога
Серце з душею наповнюються всім.
Я не плачу зараз – я молюся
На колінах в кімнаті стою,
Перед Богом, перед Небом
Шепочу молитву свою.
Погляд святих пронизує душу,
Совість гріхи висуває із тіла мого.
Сльози на очі від слів наповзають
Серце прагне прийти до Його.
Очі Ісуса любов'ю наповнені
Світять, мов би, із полиці в кутку,
Його погляд пронизує тіло
Змушує щиро сповідатись Йому.
Серце б'ється, молитва лине…
Наповнює простір мова моя,
Святе Слово омиває тіло,
Мов би, готовиться в останній шлях.
Ось так, завжди, як стою на колінах
Руки складаю до грудей своїх,
Вуста шепочуть святі мотиви
Тоді щастя не земне вітає мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870008
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 30.03.2020
Літо тепле вже минуло,
Осінь вже на дворі.
Птахи в вирій відлетіли,
Холодно на дворі.
Небо синє посмуріло,
Сонця вже не видно,
Люди куртки олягнули,
В хатах затопили.
Осінь рання цього року
До нас завітала.
Люди холоду бояться,
Зиму вже чекають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2016
Війна в країні то страшне,
Лихо для всієй країни.
В бій треба вже іти усім,
Не тільки тим що треба.
Війна їсть гроші і будинки
Вона, як страшна Мара.
Приходить в час та забирає
Найкращих з нас.
А діти? Сиріти її,
Що їм робити треба?
Де сім'ї їх, а де батьки?
Що кажуть діти цієй країни?
О Влада, Владо, Що ж робити?
Ще скільки нам так жити?
Чи видний вже її кінець.
Чи треба ще так нити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690006
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.09.2016
Одного разу на вокзалі
Двоє зустрілось людей.
Хлоп'я щось в барі там купляв,
Дівча читало книжку.
Диктор потяг об'явив,
Дівча підняло сумку,
Та й хлоп'я рюкзак на плечі
Та хутко до потяга.
Он вокзал, а ось перон,
А на ньому люди.
Хлоп'я цигарку закурило,
Дівча опустило сумку.
Їхні погляди зустрілись,
Дівча опустило очі.
Потух і дим цигарки тій,
У руці у хлопця.
Хлопець тільки підійшов,
Та й сказав дівчині:
- Привіт, я Паша, а ти хто?
Як звати тебе мила?
Вона ласкаво посміхнулась,
Рукою чолку відвела,
І тихо мовила: - Я Таня –
І карі очі підвела.
Ось, і потяг підійшов,
Свиснув машиніст,
І люди геть усі в вагони
З перону піднялись.
Хлопець той узяв за руку,
Легенько дівчину оту,
На плече закинув сумку,
Та й повів в вагон.
Сіли вдвох вони навпроти,
Біля вікна в вагоні.
І тихо рушив потяг той
У далеч від перону.
Хлоп'я сказало дівчині
Щось на вухо їй,
Вона кивнула головою,
І він до губ підвів її.
Пройшов день, за ним другий,
Роки промайнули,
Ось і знову на тім вокзалі
Пара пройшла мимо.
Він високий та стрункий,
А вона, як квітка,
Коло нього рядом йде
Запашна, та жінка.
Хто ж такі? Невже вони?
Так, це та сама пара.
Вже давно вони подружжя,
Разом йдуть по життю долі.
Як то гарно, як одразу
Люди своїх находять.
Як то гарно, як удвох
Усі туги й радощі несуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690003
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016
Рідний край – то є країна,
Де співають солов'ї.
Там пташки малі й великі
Все кружляють в небі тім.
Рідний край – то є природа
Повна річками синіми,
Там вони тихі й веселі,
Де багатство й сила.
Рідний край – то є краса.
Душі у людей красиві.
Там добро із працею
Несуть натхнення жити.
Рідний край – то є буття,
Де життя квітує.
Там і люди, і серця
Наповнюють любов'ю.
Рідний край – то є кохання
До всього на світі.
Бо кохаю я цей край,
Його природу й силу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689144
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.09.2016
Жінка на лавці підсудних
Сидить змарніла така,
Своє життя подумки
Вона зараз перегляда.
Щасливе дитинство в неї
Колись давно було.
Батьки її рідні завжди
Вірили в сім'ю й добро.
Та коли підростати стала,
В школі дізналась вона,
Що крім батьківської віри
Існують смуток і журба.
Юність прекрасна дівоча
З парубком молодим звела,
Покохали один другого,
Та стали на рушник життя.
Там любов і натхнення
Їй доля єдина дала,
Двоє в шлюбі діток
Вона пустила в руках.
Чоловік її милий
На гарній роботі працював,
Старались по любові й вірі,
Все життя вони разом прожити.
Дітки здорові й веселі
З часом виросли давно.
І хто куди у всесвіт
Вони полетіли від них.
Вона у весь час така гарна,
Цінувала повагу й життя,
Для сім'ї все життя вона старалась
Жити, працювати, давать.
Для чоловіка єдиного
Вона була згодна на все,
Якби він тільки рідний
Був щасливий, вдоволений, живий.
Та ось одного разу
В квартиру розпач прийшов:
Чоловік її любий на ніч
Додому не прийшов.
Вона обдзвонила друзів,
І знайомих всіх його.
І до дітей завітала,
Та не було ніде його.
Всю ніч вона вспоминала
У думках про їхнє життя.
Всю ніч вона згадувала
Його ласку, його з нею буття.
На ранок їй подзвонили,
Жінка якась промовила:
- Ти свого чоловіка не чекай більше,
Він у мене ночував…
Він покохав мене жінку,
І тепер я муза йому,
Він зі мною залишиться,
А ти відпусти його.
Жінка опустила голову,
Та вирішила від нього сама,
Все почути й промовити
Правду їхнього життя.
О восьмій годині ранку
Вона під офісом вже
Чекала на рідну людину,
Щоб повернути його.
Ось він на крутій машині
До офісу під'їхав,
З одного боку він вийшов,
Та другі двері відкрив.
А звідти молода дівчина
У міні юбці вийшла:
Блондина, в золоті сама
Із ним під руку виступа.
Жінка зблідла, відступила:
«Що ж тепер їй тут робить?
Як перед офісом чекати,
Щоб з ним одним поговорить?»
Стукнуло серце у неї,
Сльоза по щіці стекла.
Вона на лавці тут сіла
Та чекати його почала.
Через деяку годину
Відкрились двері офісу.
І він гарний вийшов,
Підійшов до машини, та побачив її.
Лице його помінялось,
Зникла радість і тепло,
Він підійшов до жінки
Присів поруч, промовив: «Прости...
Прости, що так вийшло,
Прости, що не зміг зберегти
Наше життя єдине,
Кохання наше по вік.
Я знайшов собі іншу,
Вона гарна й молода,
А ти йди собі жінко,
У мене до тебе кохання нема.
Жінку мов окропом
Хто зверху тут полив,
Тіло заніміло від дива,
Та руки затремтіли у мить.
- Я як же життя наше?
Як же тепер одній,
Як мені без тебе
Одній по долі іти?
Вона подивилась на нього,
Чекала на речі якись.
Та він мовчки піднявся,
Та рушив до машинних дверей.
Вона несамовито встала,
У ноги кинулась йому:
- Ти любий чоловік, мій рідний
Поговори ще хвилиночку.
- Про що мені говорити?
Я все тобі вже сказав,
Та й діти вже наші великі,
А раду собі я дам сам.
А ти вже йди до дому,
Годі вже тута страждать,
Я все рівно до тебе,
До хати не вернусь ніяк.
Він пішов, сів у машину
Та рушила машина його.
А що їй? Як у світі тепер жити
Самій, без половинки її?
Вона піднялась, щоб йти вже,
Та з офісу виходить вона,
Біла така, красива молодиця,
Яка вклала її життя.
Побачила та жінку,
Підійшла та мовила вона:
- Ну чого ти тут все бродиш,
У тебе його вже нема.
- Як ти могла дівчино,
У мене чоловіка забрать?
Ти ж йому роками у доні
Годишся, а ти собі у срам?
- Що ти говориш, тітко?
Чи ти не бачиш вже,
Що він чоловік завидний,
І я достойна його?
Та подивись ти на себе?
Що із тебе можна взять:
Ти стара, і зморшки на лиці,
Чи йому ти пара така?
- Як ти можеш таке говорити?
Ми з ним усе життя,
Все жили і кохали,
А ти говориш таке?
-Ну як хочеш, стара баба,
Та знай, що все рівно
Невідам, не бути йому
З тобою, у майбутньому.
Жінка повернулась іти вже
Та руки самі до її
Схватили та стали душити,
На землю повалила її.
Підбігла тут охорона,
Їх одна від другої відвели,
У слід молода промовила:
-Бабо, пошкоджуєш за це.
До дому прийшла у розпачі,
Випила стакан,
Ліків якихось з аптечки
Та на диван прилягла.
Не в довзі приїхала скора,
Хтось визвав її одраз,
В лікарню відвезли ту жінку,
Спасли, привели в почуття.
Та на ранок в ізолятор слідчий
Відправили її в годину ту,
Як говорив тоді слідчий:
«Вона на життя позарилась …
Як могла вона просто
На доню магната піднять
Руки свої у подумках,
Вчинити тій такий срам?
А ще крім всього того
Вона хотіла піти
Без дозволу, без розплати
Кудись у вічність, з життя.»
Тоді проводилось слідство,
Все говорили їй,
Що страшне, несамовите вчинила,
За це треба сидіти їй.
Все як одне на одне
Хочуть щось від неї всі,
Та навіщо їй зовсім жити,
Якщо рідного коло неї нема?
Видно по життю так треба,
Що всього півжиття
Прожити їй у повній любові
А решту у в'язниці сидіть.
Так, згодом її посадили,
За злочин, що скоїла,
Її діло підшили,
А її в камеру.
У в'язниці тій познайомилась
Вона з віруючими людьми
Та віру їх до Бога Всевишнього
Вона без сумнівів прийняла.
У Живого Бога повірила
Та прийняла у серце Отця,
Тепер, що б не сталося з нею,
Вона на Бога дивиться.
Так Бог Живий приходить
В тяжкий для людей час,
Коли всі спроби здійснено
Та надії більше нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689142
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.09.2016
Красне літо закінчилось,
Все навколо вже стомилось,
Діти в школу поспішають
За знаннями, за роками.
Тепле сонце відійшло,
Небо посиріло,
Дощик крапає отут,
Осінь вже настигла.
Як то гарно восени
Листя жовкне скоро,
Та грибочки у лісах
Все ростуть по волі.
Ой ти, осінь чарівна!
Красне тут намисто
Із золотого полотна
Ти в наряді вийшла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687565
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.09.2016
Країна наша – Україна,
Де ми всі з вами живимо:
Тут і дім, сім'я, тут дітки
В ній рідненькій всі живуть.
Україна – наша мати,
В ній все є для нашого життя:
Густі ліси, річки веселі,
Земля родюча, багатий край.
І люди в ній живуть красиві,
Глибокі душі в нас усіх.
Та руки в нас роботящі й сильні,
До праці бажання в усіх є.
Тільки одне у нас лихо в країні:
Відсутність розуму у владі на горі,
Бо хіба можна так швидко
Матір – країну до праху вести?
Ви не гнівайтесь правителі любі
На мене за ції слова.
Адже наша з вами країна
Вся багата, та вся у боргах.
Чи є ще в світі така країна,
Що так потерпає від братів своїх?
За гроші, матеріальні блага,
Де війна – це нажива і заробіток живий.
Мені шкода за розум наш з вами,
Що так гроші забруднили його,
Що напевне і матінку рідну
Ви у рабство віддасте за краплю золоту.
Ой, українці, в країні нашій!
Прошу сердечно Вас усіх
Давайте піднімемо руки та очі
До блакитного неба, до Бога у вись.
Давайте разом просити
Під спів хвалебний і гімн,
Щоб ангели небесні спустились
Та мудрість принесли нам в цей рік.
Бо з нашим терплячим народом
Зброю ніхто ні візьме.
А душі у нас всіх наповнені вірою
До Бога, до неба, увись.
Адже прийшла вже година
Відповідальність брати на себе,
Щоб в майбутньому наші онуки
Вільні ходили по нашій землі.
Так в Святім Слові пророки пишуть,
Нам нащадкам на цій Землі:
«Якщо десять чоловік праведних попросять,
То Бог помилує усіх в місті однім.»
Отже, нам всім треба
Від серця, щиро Бога молити,
Щоб люди нашої країни
До любові небесної прийшли.
І тута немає різниці
В якій вірі ти.
Бог один Живий Всесильний,
Вседержитель у всесвіті однім.
Я прошу Вас браття – українці!
Достатньо руками водити.
Язиками всі гарно говоримо,
А до діла немає зусиль.
Що з нами браття сталося?
Ми ж з Вами нащадки Запоріжської Січі,
Наші предки були могутні.
І сили, розуму їх боялись вороги.
Давайте браття України
Вже з розумом до перемоги йти,
І мудрість предків брати,
Щоб вийти із багна та руїн.
Бо в такій справі великій
Поодиноко ми всі, мов один:
Програємо та знищать нас,
А разом ми сила, і велич майбутніх дітей.
Хай владі нашій багатій
Совість сорому доведе
За взятки, за діла погані,
За зраду народу свого.
«Отче Небесний Всесильний!
Прошу від імені українців усіх
Звільни від краху, розору країни,
Щоб війна скінчилась та добре жили.
Отче Небесний Всесильний!
Пошли Архангелів своїх
На захист від жадоби людської,
На щастя майбутніх дітей.
Господи Рідний, Батечко неба!
Святістю українців окропи
На кінець війні лихої,
На мудрість правителів Землі.
Архангели, Ангели неба святого!
Прийдіть також і до інших людей,
Щоб кожній Душі у краї ріднім
Було жити краще понад усе.»
Я звертаюся до президента:
«Шановний володарю наших земель!
Звільни дітей всієї України
Від гибелі, полону, від війни.»
Хай нарешті Україна рідна
Звільниться від рабства інших країн.
Хай люди наші – українці
Живуть у радості на рідній землі.
«Шановна Влада України!
Зробіть нарешті для людей,
Щоб всі радісно на роботи ходили
В рідних містах, на любій землі.
Адже нема більше такої країни,
Щоб люди їхали з дому кудись
У пошуках роботи, днини,
Щоб гроші заробити, прокормити дітей.
А Ви, наша мила Владо
В Євросоюз тягнете нас усіх,
Щоб краще Вам самим жилося
А інші, хай… Ваших родичів на війні нема.»
Я пишу цей вірш – молитву
До Бога Живого, народу свого,
До влади, президента країни,
На мудрість, на розум, на праве діло, добро.
Любі українці й влада
Давайте шанувати свій Рід,
Давайте відмовимось вбивати,
Щоб зберегти країну для нащадків української землі.
Щоб усі українці країни
Дома працювали та жили,
Щоб всі роботи гарні мали,
Та жити хотіли на рідній землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687561
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.09.2016
Як то воно в житті буває:
Двоє знайомляться, дружать, кохають,
Весілля гуляють, родяться дітки,
Швидко ростуть уже підлітки.
День за днем життя набуває,
Рік за роком вони пролинають.
Ось і діти вже підросли,
Весілля вже вони відбули.
Син старший –в собі все він має:
Добре живе, на хорошій посаді,
Має пишну, красиву дружину.
По іншим країнам вони їздять щасливі.
Донька, їх меньша, не вийшла у брата:
Бідно живе, кімнату знімає,
Доню сама піднімає на ноги,
Так і тремтить від лихої роботи.
Батько і мати вже дід і бабуся.
Онуки ростуть по хвилинам в майбутнє…
Дитсадочок у них вже закінчився.
І перший дзвінок гукає до школи.
До школи діти ідуть з батьками,
Вони красиві і завзяті.
А слідом батьки їх уже постарілі
Посміхнені лиця, за онуків, веселі.
Минув рік. Мов мить пролинув.
І все так гарно і красиво,
Та ось бабуся вмерла в час,
Дідусь залишився, а життя зупинилось!
Та все воно було б то гарно,
Якщо б діти підтримали батька.
Та ні. Їм видно все одно
Де він? Де очі його.
Похмурів, лице зблідло у нього.
Вчора удвох. А зараз один
І ні підримки, а ні доброго слова
Він не почув, а так треба йому…
Якось сусіди його навістили,
Підтримали друзі з роботи.
Добре слово прочитав у газеті.
А діти? Ні, нема, не видно ніде їх.
Ось сорок днів уже настигли.
На поминання прийшли і діти.
Добрі слова вони говорили,
Про неї, про матір, про життя без неї.
Після поминок підійшов до сина,
Старий від вспомин і журби,
Та син глянув на нього, як на чужого,
Й сказав: « Ти скривдив її.
Через тебе мама наша
Із життя свого пішла,
Це ти її скривдив любу,
Тепер для мене і тебе вже нема.»
- Як ти говориш? Сину мій любий,
Хто це тобі сказав цю дурню?
Вона ж для мене – це втіха єдина.
Я ж її все життя любив тільки одну…
Син відвернувся, рукою махнув він
Пішов геть із життя старика,
Ось так сина ростив він на втіху,
А получив у серце ножа.
Підійшов він до доньки своєї:
- Доню, що скажеш мені?
Вона підвела на нього карі очі:
- Тато, а що в тебе для мене є?
Батько руками тільки повів,
Слова забриніли у нього.
Оце він зростив на щастя дітей,
У двох безсердечні і злобні.
Повертався він із поминок сам,
Не треба старий нікому.
Сину видно хтось, щось сказав,
А доні тільки майно й гроші.
«Ой люба, ти моя дружина,
Навіщо ти залишила мене,
Як тепер без тебе мені жити,
Як дітей зростили і пустили в світ?»
Так думав він ідучи додому,
Так він усе в думках рішав,
Як жити, де тепер подітись,
Від болі душевної в цей же час.
Та ось, проминув день і другий.
Пройшов ще якийсь місяць зо два.
Приїхав до нього племінник далекий,
Та й дядька забрав до себе в час.
Там, в іншій сім'ї: від онуків няньчив,
Там любов і ласку пізнав,
І добрі слова йому говорили,
І доживав у повазі останній час.
Так воно вжитті буває
Одні носять, на світ випускають,
Свої діти батьків прищемляють,
А інші, чужі їх доглядають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016
У чистому полі під небом,
Де зорі світяться в ночі,
І місяць ясний там гуляє
По обрію синім завжди.
Під небом тим серебристим
Пшениця колос наливає,
Там кожне зерно золоте
До купки, до сонця виростає.
Як вийдеш в ночі у поле,
То серце твоє завмирає
Від божої ласки й любові
До Роду, сім'ї, добра.
Бо добро все від Бога нам дано,
Бо Він нам Отець Неземний.
То Він породив нас на світі,
І подихом нас оживив.
І тільки у чистому полі,
Де Дух Святий і Душа
Від віх турбот, суматохи,
Бачать та йдуть до Отця.
Отець Небесний, наш рідний
Ти на світ нас породив,
Для одної цілі в світі –
Любов усім живим дарить.
От тільки ми в житті своєму,
Ідемо кудись по шляху брехні.
Забули ми Тебе Небесний
Й любов покинули у слід.
А Ти з небес на землю грішну
На нас дивишся завжди.
І Духа й Душу напуваєш,
Щоб ми знову в любові до Тебе прийшли.
Небо синє, місяць ясний
Ви до Бога молитви просіть
За наші Душі, за життя прекрасні,
Щоб милість нам давав завжди.
А ми хоч грішні й безнадійні
До неба руки тягнемо,
І просимо: - Дай Ти нам терпіння,
На час, життя, любов до Вас.
Синє небо, жовте поле
Ви Душі чистите завжди.
І Бог Небесний Неземний
Дає нам радість й спокій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687418
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.09.2016
Сині очі дівчиноньки
Серебром світяться від сліз.
Місяць в небі, мов той красень
Тишу й спокій несе усім.
Зорі й місяць в небі яснім
Мир дарують душам живим.
Сльози в очах молодої дівчини,
То перший урок в її житті.
Час від часу Бог навчає,
Як жити треба на землі,
І уроки повсякденні
В коханні маємо нести.
Дівочі сині очі у небо
Дивляться у вись,
Там зорі - небесні світила
Ясним золотом світяться вночі.
Дівчина, мила синьоока,
Витри ти оченята свої.
Перше кохання – то від Бога
Вчить тебе стійко всі недуги нести.
Бог Небесний – то все втіха
Для людей зневірених.
Бог Небесний – то є лікар
Від злих емоцій на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686628
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.08.2016
Рано вранці у селі, пташки щебетали у дворі;
Ластівки літали, сонце ясне звали.
Дітки вранці повставали, рученята умивали;
До сніданку всі бігом, всі зібрались за столом.
Ось бабуся з дідусем щедро стіл накрили,
Щоб любі внуки вдома, смачно в них поїли.
Сніданок гарний і смачний, онуки завжди хвалять Рід,
Бо через Рід летять знання від предків Роду до малят.
Сонце ясне піднялось, небо засіяло…
У річках вода дзвенить, та грає срібним сяйвом.
Дітки бавляться у річці, піщані замки ліплять,
Хвилі сині набігають, рибки дно все вкрили.
Гарно діткам у селі, влітку у бабусі,
Бо тут все для них, для рідних їх онуків.
Щиро, весело, щасливі дітки тут гуляють,
Та здоров'я від усюди до них напливає.
Тут повітря у селі чисте і духм'яне,
І природа вся бринить, мане і ласкає.
У селі все навкруги дихає натхненням,
І бабуся з дідусем чарівні й щасливі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686627
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.08.2016
Я люблю цей край єдиний,
Тут Батьківщина є моя.
Я люблю тут спів пташиний,
Аромат духм'яних трав.
В цім краю мій рід, родина,
Тут мій дім моя сім'я.
Все з дитинства тут знайомо,
Серце й тіло відпочивають в нім.
Рідний край, то є натхнення
Для душі і добрих справ.
Та хоч мандрую я частенько,
Та розум душу тягне все назад.
В ріднім краї я багата,
Тут предки мої залишили слід,
Жити правими ділами,
Та йти по правді на цій землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686419
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.08.2016
У потязі вечері якось,
Їхала жінка одна.
І маленька дитина в пелюшці,
На руках у неї спала.
Потяг їде тихо-тихо,
Сон на дитину наганя,
Жінка – мати схилилася
Та дитину до грудей притуля.
Вагони гойдаються тихо,
Пасажири на лавках сидять,
Хто за книжкою, хто з телефоном,
Всі марнують у дорозі час.
Ось зупинка. Вагон зупинився.
Зайшла бабуся одна,
Сама маленька, невеличка,
У руці ціпок тримає вона.
Погляд одразу вона зупинила
На матері молодій,
Тихо вона підійшла до дитини,
Та рядом присіла на мить.
Дитина та ковезиться
Відразу на руках почала.
Мати молода та встала
Та в другий вагон відійшла.
Потяг їде, гремлять колеса.
Вечір на ніч перейшов.
Ось зупинка вже кінцева,
Пасажири вийшли з вагонів у ніч.
Бабуся з ціпком тихо
Із потяга додому пішла.
А мати з дитиною вийшла
Та в ніч темно тихенько пішла.
- Куди ти жінко мила?
Куди з малим дитям?
- До долі, до щастя жіночого,
До свекрів, до батька дитя.
Дитя на руках заспокоїлось,
Спало і бачило сни.
А жінка тихою ходою
Йшла назустріч темній ночі.
Що то за доля? Що так склалось,
Що за нелюбого пішла?
Що дитину народила
Та спокою тепер нема.
А жити якось треба,
Треба дитину підіймати,
А ноги не йдуть до свекрів,
І Душа проситься назад.
Свекруха - то жінка вогнева
В своїх руках усе трима,
А свекор, як то дитина
Їй на ланцюгу усе допомага.
А чоловік її п'яничка
То тут, то там усе гуляє,
А баба його стара відьма
Зі світу людей виживає.
А дівчини гірка Доля
З бабою тою звела,
І вона стара чаклунка
Сироту у свій дім привела.
Так, ось правда людськая
Говорить до нас:
"Якщо сиротою вродилась,
То і Доля у неї така."
Ні двора, ні кола, ні затишку,
І свого кутка нема.
А люди чужі, як насмішка
По життю проводжають її.
Тільки втіха одна у неї -
Це дитина, її немовля,
Це життя її єдине,
Натхнення, і серце, й Душа.
- Я для тебе, мій синочку,
В голові у неї думки,-
- Я все зроблю, я буду жити,
Щоб здоровий і дужий ти ріс.
Ось і хатина, у вікнах світло,
Взялась за ручку дверей,
І ось чоловік на порозі,
З кнутем зустрічає її.
- Іди, ти дружина єдина,
Іди, ти немовля віднеси,
А сама йди до мене,
Та скажи, де ходила вночі.
Серце стукнуло: «хочу жити»,
Та прийшов видно той час,
Що життя дівоче скінчилося,
І вмерла втіха в той час.
«Хоч би хто с хати вийшов,
Хоч би хто заступивсь
За жінку, за матір дитини,
За долю, за серце, за мить.»
Ось свекруха на порозі,
Руки в боки завела:
- Ну що невістко, ти з'явилась,
А вже кинулись шукати?
- Простіть, мамочко моя рідна,
Простіть, що не встигла я
Із церкви в обідню вернутись
На вечір тільки постигла я.
Жінка молода дитину
Все до себе притуля,
На коліна бліда встала,
Та руку до свекрухи простягла.
- Ох, церква твоя, невістко!
До чого тебе довела?
То Бог! До Бога ти ходиш
А сім'ї, й чоловіка, мов зовсім нема.
Тепер встань з колін невістка,
Іди вже до хати скоріше.
А ти мій любий синочку,
Того кнута давай-но сюди.
Іди мій любий синочку
До дому, до хати хуткіше.
З'явилась вже твоя соломия,
Тепер вже не пустемо її.
Дівчина зайшла у домівку,
Свекор на лавці сидить,
Крупу коло печі перебирає,
Та пісню співає під ніс.
Обернувся, посміхнувся він тихо.
Промовив: «Роздягайся скоріш
Та йди в кімнату з дитиною,
Та може все стихне, вже ж ніч.
Як з'їздила ти? Все в тебе добре?» -
Тихо він питає її?
- Так тато, дуже добре,
Та ось, не вдоволені усі.
Вона тихо з дитиною
Пішла в кімнату сама,
А слідом чоловік зі свекрухою
До хати з вулиці зайшли.
- Що сидиш, як то бидло, діду? –
Каже жінка сердита йому:
- Все невістку жалієш? Навіщо!
- Не збагну я ні як вже давно.
-
Він тихо глянув на жінку:
- Прости, не гріши на її,
Вона ж то, наша невістка,
У Бога вірить завжди.
- Ну що ваш Бог? – Закотила очі:
- Ну що Він зробив за цей рік?
Як було ті роки, то так і зараз,
Чого то все до церкви ходить?
А він помаленьку в обійми
Жінку тихо обійняв:
- Ти не гниви дружино,
На Бога Живого, треба мовчать.
- А що то буде, ти, бидло?
Щоб Невидимих шанувати,
Чи вона – ця невістка
Теж тебе до Бога привела?
Він тихо хитнув головою,
До серця жінку притулив,
Та в думках просить прощення
За думки і за їхнє життя.
Ніч обгорнула навколо все,
Всі полягали вже спати.
Та ось вночі ненароком
Сусіди у вікна гремлять.
- Вставайте, просніться сусіди!
Пожар, пожар, горите.
Просніться! Хто небуть, та вийдіть,
А то всі в хаті згорите.
Прокинулась молода невістка,
Хуткіше до дверей з дитинчам,
А вогонь вже палає в хатині,
А дим єдкий усе поглина.
Відкрила двері невістка,
Сусіди до хати бігом,
Водою із відер все поливають,
Гуртом, всі тушать вогонь.
На вулиці сонце вже сходить,
І зарево в небі тім.
А над хатиною свекрів,
Густий дим стоїть.
Лежать на землі родичі:
Свекруха не дише вже,
Баба стара задушена димом,
І затих вже її й рідний внук.
Ранок настав якось рано,
Три трупа загорнули вже.
Тільки свекор живий до Бога,
Тихо речі говорить такі:
- Слава Богу Живий, Всевишній!
Що друге життя дарував,
Дякую Тобі Святий Боже,
Що милість свою Ти послав.
А жінка – молода невістка
На колінах дитину простягла
До неба, до Бога дивиться
Та молитви святі все чита.
Ось люди добрі і правда,
Вам в оцих рядках:
Хто в Бога Живого вірить
Того Бог збереже по вік.
Бо скільки страждань не випало б
На долю кожному з нас.
Та віра кріпка у Бога
Все рівно дасть милість у час.
Тому любі друзі, милі,
Давайте всі разом молити
Бога Всевишнього завжди
За мир у сім'ях, країні, землі.
Бо про це в Святім Слові
Пророки пишуть нам:
«…Ходжу, дивлюсь, не находжу
Нечестивого ні тут, і ні там».
Так вчать нас і мудрі
Нас жити на цій землі,
Щоб любов усім дарили,
Та прощали своїх ворогів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683048
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.08.2016
Якось у вечері, в пізню годину
Вийшла з хутора жінка одна,
Ще молода, та вже на підпитку
Рушила вона до села.
Між селами тими залізниця,
Де потяги бігли по ній.
Там траса лежить поміж селами тими,
Машини їздять по ній.
На дворі похмуро, дощ накрапає,
Вітер по полю гуля…
Там небо похмуре, і сонця не видно,
Вже наступає вечірня зоря.
Легку кофтину жінка руками
Все до плечей притуляє,
Від вітру лице вона ховає,
Та тихо іде до села.
Ось, машина одна промайнула
По мокрій трасі в далечінь.
Дівчина в слід їй поглянула,
І застила тут на мить.
Її думки то тут, то там
Кружляють, марять від вина.
Дівчина знає, що повинна
Сьогодні прийти до села.
Там дітки маленькі з бабусею
Її чекають у весь день.
Там кров, любов, там затишок
Притягують її до себе.
А чого вона тут? Чого так прикро?
На Душі, і на серці ком.
Та причина все у тому,
Що знайшла її любов.
Чи любов, чи то кохання?
Та все ноги самі йдуть
До вина, та до коханого
У далекій хутір той.
Там далеко по дорозі
Видно вже хати стоять.
Трохи ще залишилось дороги,
І в тепло до діток, спать.
Вийшла жінка на переїзд,
Та через думки свої
Потяг швидкий вона не почула,
І збив він тут її.
Думки зупинились. Життя закінчилось.
Лежить на рейках вона,
І вітер холодний гуляє по тілі,
Та тіло омиває вода дощова.
І от усе, так легко й просто
Життя молоде загубить.
А що тім дітям? Як далі їм жити?
Без мами й рідної Душі.
Адже добре як всі дома,
Де любов й тепло.
Де у сім'ї з дітьми їх мама,
Із татком живуть всі гуртом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683044
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.08.2016
Потяг їде в далечінь, стукають колеса,
Стук та грюк туди – сюди,
Все біжить в далечінь.
Потяг той везе вагони,
А в них пасажири,
Хто що робить?
Та всі їдуть за високі ціни.
Ой як гарно що в країні
Ще потяги їздять
Бо тім людям в Україні
І їздити нічим.
Аж раніш було то як?
Все кругом ходило
І автобуси дешеві,
І таксі. Й роботи, в усіх
Були б, якби тільки охота.
За то зараз ні роботи
Ні житла, ні віри,
Люди ходять сюди – туди
В пошуках своєї днини.
Ось і тільки залізниця
Все везе, й везе простих людей
До роботи, до кордону, до їди.
Адже ціни в магазинах все летять, й летять,
А зарплати й пенсії все мовчать й мовчать.
У мовчанку граємось
А як то далі жити?
Як дітей нам тих ростити?
Адже гарно як в країнах
Про людей хоч трохи дбають,
Як за працю їх цінують,
І зарплати платять.
Так і хочеться щоб в Україні
Не тільки потяги ходили
А ще й люди працювали,
І підприємства всі робили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682851
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.08.2016
Ніч проходить, день приходить,
Темні хмари в небі сходять,
А на місто їх зі сходу
Сонце ясне, красним зводом
Всі хмаринки розганяє
І голубим, і жовтим сяйвом
Все навколо небо красить.
- Ранок, ранок! - Все навколо
Мовби кличе, і танцює.
Птички в небі все кружляють,
І рослини, і тварини, і мурашки
Всі радіють сонцю милому ось тут.
Ось і сонечко зійшло,
Білі хмарки в синім небі
Розпливлись і розійшлись.
Жовті промені від сонця
Все навколо вкрили сяйвом.
Тут вітерець тихенько дише,
Листя, квіти і рослини
Все від нього шелестить.
І милує, і ласкає, І чарує, і бринить.
І тумани сині спали,
Роси сиві все покрило
Після темної ночі
Все засяяло із ранку.
- Ранок, ранок!» - Все навколо
Все кричить і кличе:
- До роботи, до роботи!» -
Все навколо гомонить.
- Бо робота то життя,
А життя - робота.
Що не візьмеш у житті,
Та без роботи – ти ні хто:
А ні людина, ні тварина,
Ні мурашка, і ні пташка.
Бо робота нас годує,
Нас вдягає і шанує.
І завжди ми раді
Працювати, працювати
Для людей, для Бога,
Для життя, і для сім'ї,
Для дітей, й чоловіків.
Так і день проходить
У роботі, у турботі
Поміж друзів і природи.
Бо в природі всі рівненькі,
Всі дружненькі, і гарненькі,
Всі трудящі і щасливі.
Так в роботі, і турботі
Й день минає потихеньку.
Ось і сонце тепле кличе
Всіх додому, до тепла,
Бо і вечір настигла:
- Добрий вечір, добрий вечір! -
Кличе все навколо.
Годі вже, кінчай роботу,
- Та спокійній ночі.
Ось і сонечко зійшло,
Блакитне небо одягнулось в темну ніч,
Зорями укрилось.
Все заснуло, все завмерло,
Все навколо спить.
І десь далеко,
Сич у лісі, чи на стрісі все кричить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682798
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.08.2016
Одного разу дід Василь
Пішов за хлібом в магазин,
Зустрів він там Панаса,
Дід Панас його сусід,
Живе навпроти хати.
Діди удвох пішли у бар,
А там по пляшці пива,
То за здоров'я, за життя,
А далі ще й до пива.
Баба галя чекала хліб,
Та же й темно стало.
Баба Галя та й пішла
У бар за своїм дідом.
- Ой, ти діду Василю,
Кидай швидше пиво,
Та біжи скоріш до дому,
А то буде лихо.
Баба Галя з кочергою
В магазин, а він закритий.
Дід Василь назустріч їй,
Та й не в'яже лика.
Баба Галя Василя
По плечах чергою…
А він хліб у руки,
Та хуткіше вже до дому.
Баба з дідом поночі
До дому вернулись,
А там вся вечеря вже застила,
Та й зорі в небі засвітили.
Баба діду наганяйла
Дала добре на ніч.
Дід в ночі не спить старий,
Болять ноги й плечі.
Дід Василь от будеш знати,
Як у бар ходити.
А ти бабо будеш знати,
Де шукати діда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682644
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 09.08.2016
Голубі волошки розцвіли у полі
Серед ясної пшениці,
Стоять голубоокі.
Теє поле небесно – жовте,
Мов український прапор.
Майорить і розквітає
серед інших сяйвів.
Наливається пшениця,
Волошки відцвітають.
Мила ненька Україна
Все в пошуках ладу.
Зерно жовте, цільне косять,
Бур'ян викидають.
А волошки, мов непотріб
Слідом оставляють.
Так і ми в своїй країні,
Дивимось на інших,
Всі жити гарно хочемо,
Та нікому робити.
Хоч народ у нас трудящий,
Як ті рідкі квіти,
Та роботу знайти важко,
А треба якось жити.
Ой волошки ви цілющі –
Ви ж в Червоній книзі,
А з вами як з людями
Себе поводять інші.
Бо ви як ті краплинки з неба
Лікуєте, й зціляєте.
А вас як той непотріб
Під ноги кидають.
Ой народ мій український
Відмовимось так жити
Бо говоримо багато,
Та все без діла.
Мо давайте до роботи
Більше приступати,
Щоб і краще внукам
В країні тут жилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682641
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.08.2016
Відпочинок – це діло велике,
Для всіх трудящих й сильних,
Бо хто робить все натхненно,
То вже велика сила.
Бо як кажуть у народі:
«Треба відпочити»,
То вже треба, бо від роботи
Й коні сильні гинуть.
Люди добрі, люди щедрі
Робіть собі днину.
Сьомий день у тиждень
Дайте собі відпочинок.
Скільки зроблено вже вами,
Скільки всього пережито?
Якщо розуму не відпочити,
То залишиться смуток і тільки.
Хай же за працю нашу велику
Хорошу зарплату платять,
Щоб дітям нашим гарно жилося,
Й хотіли вони працювати.
Бо без роботи, який відпочинок?
Не відчути без неї наснаги.
Тільки нудьга та депресії линуть –
Це все через відсутність праці.
А як гарно, завзято поробиш,
То наснагу чуєш,
Інтерес до життя набуває,
Й тіло відчуваєш здорове.
От і гарно, коли після праці
Вийдеш на природу гуляти,
Чи в парк, чи у поле ранком раннім
Відразу відпочинок пахне.
Якщо відпочинок після праці здоровий,
То день силу приносить.
Коли весь день ми на природі,
То душі співати хочуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682508
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.08.2016
Прийду тихо я раненько
На хутір той красивий,
Де ліс сосновий і ставок
Розгорнулись у селі.
Підійду я до хатинки
Де бабуся з дідусем;
Біля ставу, біля лісу
Завжди чекають на дітей.
В тій хатині все знайомо,
Таке рідне й миле.
У дворі колодязь є,
У садку калина.
На землі шпориш росте,
Ходять кури на подвір'ї,
Там петух червонохвостий
Все співає у дворі.
Аромат із смачних страв
Наповнює там кухню,
Там бабуся коло грубки
Страви добрі все готує.
Під верандою дідусь
Книгу все читає,
Не очима, а рукою,
Бо він з війни не бачить.
Я поцілую його обличчя
Попечене колись вогнем.
Подивлюся в сліпі очі
І бачу небесну любов його.
Підійду і пригорнуся
До руки теплої дудуся,
А він щиро посміхнеться
Та пригорне мене до чола.
А потім, підійду до бабусі:
Маленька й хутенька така,
Руки зморщені від праці,
А на лиці посмішка ясна.
Та хата на хуторі далекім,
Така мила й рідна.
Все наповнює коханням,
Така близька й далека.
Бо це все було колись,
Вже минули літа,
Та спогади, з тінями ранніх літ
Ще й досі мов живі скелети.
Ось бачу я обличчя рідні,
Прихиляюсь до них я,
Чую речі до болю знайомі,
І купаюся серцем у них.
На тих речах із уст дідуся
Я прийняла перші знання:
Про правду, про життя, про долю,
Як жити треба цим буттям.
Все через казки й співи він
Навчав дітей своїх.
Його внуки на колінах
Любити вчилися всьому.
В тих речах із рідних уст
Ми прийняли свій Рід,
Із його слів і тих речей
Прийшли ми до людей.
Проминають літа, біжать роки,
Та спогади ті золоті
Все приходять до нас, і приходять,
Научають по правді жити.
Дідусь покійний із бабусею
Все життя разом прожили,
Троє дітей викохали,
Та внуків в розуму привели.
Скільки по життєвому шляху
Вони зустріли пригод,
Скільки турбот і тягарів
На їх долю лягло.
Знаменні дні в тридцять третьому
Вони в різних краях,
З голодомором боролися,
Щоб не розлучатись із життям.
Дідусь із родини майстрів,
За все що можна брались
Із дерева, та із заліза все робили
Для народу, для людей простих.
Люди ходили до річки
Ловили рибу собі,
Так вони і виживали
В ті страшні для них дні.
Казали потім люди,
Що монашки в селі жили,
Вигнаті із монастиря Курського,
Вони у родичів жили.
Там, в ту пору голодомору,
Вони із іконами в руках
Зі святими молитвами
До схід сонця село обходили в той час.
Бабуся в далекій Сибірі,
У полі збирала траву,
І насіння з неї трусили,
Щоб прокормити сім'ю.
Того голодного року
Багато люду лягло,
По всій рідній Україні
Чверть народу полягло.
А потім в сорок першому
Друга Світова війна,
Притягнула до себе українців,
А із ними й мого дідуся.
Уже так мало було статися,
Що він танкістом служив,
Та в сорок другому році,
Його танк на полі згорів.
Дякую добрим людям
Обгорілого його спасли,
І на Байкалі далекім,
Жити спочатку вчили його.
Та ціль жити в молодім тілі
Всі недуги перемогло,
І дідусь сліпий, з лівою рукою
В сорок шостому повернувся в село.
Його мама розповідала,
Що бачила якось сон,
Що сина з війни зустрічала
Пов'язаній на голові чорним шарфом.
В ту пору війни тяжкої
Вирішила його сім'я,
Що ще один син України
Пішов у небуття.
Та доля по іншому вела
І після години воєнної
У селі, коло річки
Йього з бабусею звела.
Немало років минуло
З тих тяжких часів,
Коли два роди з'єднались,
І стали одним разом жити.
Все життя мої предки
По правді божій жили,
Все життя поважали їх люди,
Все життя в мирі з усіма вони були.
Через життя їх єдине
Вони пронесли мир,
І нам дітям та внукам
Любов до землі віддали.
Я щиро дякую долі,
За те багате своє життя,
Що вона мене народила
У цьому Роді, у цей час.
Я щиро дякую предкам
За прийняті знання віків,
За те що навчили жити
В любові до неньки землі.
Давайте будемо вдячні,
За турботу і любов батьків,
За добре слово до України,
За теплий родиний дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2016
Білі ромашки в степу розквітають,
Білі головки літо зустрічають,
Тендітні листочки на тонкім стеблі,
Високі, красиві, на літнім коврі.
Я вийду у степ на них подивитись,
Вони як те літо – зворушливі Душі,
Коли ми отак на них дивимося,
То сила і дух приходять до нас.
Бо всі ми єдині – і квіти , і люди,
Бо всі ми – родина, і земля, і вода,
В зеленім степу там білі ромашки,
У літньому червні чекають на нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2016
Літо тепле вже минуло,
Ось і перший дзвоник.
Дітки, дітки швидше в школу,
Школа кличе хутко.
Рідна школа, рідна ненько!
Ти нам люба і рідненька,
Ти нас вчиш, куєш науку,
Щоб розумні ми були.
Усі дітки в нашій школі
І великі, і маленькі
Всі навчаються у згоді,
Всі навчаються дружненько.
Вчителі моєї школи
Всі розумні, і привітні.
Ми до них біжимо раненько,
Щоб науку нам дали.
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681968
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.08.2016