| Сторінки (1/7): | « | 1 | » |
Несумісні фрази пролітають в русі
Апельсинове небо відчуває мою самотність
Як набридло усе це, але знов борюся
Чи не розкажеш як уникати цю безповоротність?
Кольори міста,дикі погляди з машин
Або надто спокійні,відчужені, далеко…
Вдивляюсь в обличчя, немов розбираю купу порошин
А потім забути їх так нелегко.
Мабуть, тобі байдуже з кимось чи сама
Можливо, навіть все одно, що всередині лише порожність
Не хочу брехати, тому кажу, що вона не одна
І, можливо тому, що у відповідь відчую настороженість.
Ти такий як і я - інтуїтивно міркую.
А це неймовірно важливо – людина з душею.
Хоча й здавалося нереальним, але тебе провокую
А хочеш я буду твоєю??...
Незнайоме відчуття
Розтікається теплими краплинами…
Заніміле каяття
Розсипається блакитними намистинами…
І все, що нафантазуєш
Так швидко закрадається в життя…
Немов ламається лід,
А під ним…
Все, що завгодно, але не вода.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110445
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.01.2009
Чужі люди стають своїми,а свої – чужими. Цей абсурд і є неписаним законом життя. Бо так завжди траплялось…так завжди буде. А ще наше минуле дуже часто стає сьогоднішнім днем. Тільки от що воно визначатиме для нас – то вже загадка.
Добре, коли тобі телефонують, бо просто ти цій людині згадалася, і добре, коли навколо тебе багато горя і лиха. Це життєвий досвід,без нього не обійтись. А от сила його руйнацій і визначатиме рівень твого пізнання.
А все про те, що я досі сиджу біля тієї безлюдної дороги і йде дощ. Я досі маю свій дім і навіть якогось кармічного супутника. В мене досі по-скаженому печуть руки, наче хтось втирає в них покришене скло. І мені приємно зустрічатись з тим старим, легко і якось тепло…на мою думку, то є сам Бог. Було колись він допоміг мені перейти через розбиту навпіл якусь поверхню. Перевіз на залізному ліфті. Наступного дня я трохи не потрапила під машину…Доля меломана.Люди, не купуйте стереонавушники, бо від них світу не чути!..
Нещодавно мені не дали залишитись у раю, не дали його сфотографувати. А там було так гарно…Через 5 днів ми виграємо гроші,через місяць познайомлюсь з тим хлопцем біля церкви. І це так само закономірно, як те,що вранці зійде сонце, навіть якщо ми його не бачитимемо. От тільки перед цим був сон, а вже потім життя, і ніяк не навпаки.
Часом згадуються різні люди…Тоді, коли їх очі сумні, такі рідні і спокійні. В них безвихідний спокій..хтось із них, мабуть, любить мене, чекає і сумує. І я сумую, та якось по-своєму, інакше.
Притупляється деякі почуття…Так завжди буває з часом. Якось байдуже, що йде дощ…Я теж іду і роблю те,що запланувала. Навіщо ховатись десь під магазинами, біля під”їздів?..А всі тікають…НЕ скажу, що приємно, коли наскрізь намокають джинси і здається, що вони такі важкі і зараз впадуть…Та то нічого. Що нам сила тяжіння? Головне, що думки десь далеко,у стані невагомості.
Безглуздо когось чекати…Дві, три години. Просто сидіти і думати. «А може ця людина тут буде йти. А може вона побачить, почує». Та ефект побігшого потягу неминучий. Я завжди запізнююсь. Не встигаю на навчання, на зустрічі, не встигаю дружити, кохати, зустрічати весну, прощатися з осінню… Це схоже на милування кульбабами, коли вони стали пухом. Та головне те, що мусиш вірити – весна ще настане і вони знову заквітнуть,але хто зможе це обіцяти???..
Смішно дивитись на неї, коли вона нічогісінько не знає і довірливо дивиться в твої очі. Що вона там хоче побачити? Сльози? Сміх? Допомогу? Вона не бачить нічого. Колись я бачила в них все…бачила розуміння…це головне!..А ще тисячі дрібниць навколо. В твоїх очах я дивилась на людей, на розбиті вікна…на дощ і сніг. В твоїх очах я бачила весну. Вони були такі правдиві…Хто б міг лише подумати, що насправді це була лише гра…Ні, не гра! Якась беззмістовна терапія для загублених думок. Вони в мене теж були загублені, ще до зустрічі з тобою, але я по це не знала…Мабуть, ти мені не вірив, думав, що то гра…Гра на двох – най вірогідніший варіант. Гра заради двох. Нема переможців. Ми обоє програли.
Куди ти дивишся? В мої очі? Скажи мені, що в них? Що там відбувається? Скажи, бо я цього не знаю…В твоїх очах ті розбиті вікна, уламки моїх ілюзій, твого життя…Ти смієшся в обличчя печалі, ти смієшся в обличчя радості…Що означає цей сміх? Щирість чи вимушеність? Чому нічого не кажеш про неї? Це буде потім…напевно…Твій голос…Що мені робити з твоїм голосом? Треба записати його на плівку і слухати сумними вечорами…Відчувати, що ти поряд, сидиш і розмовляєш зі мною. А я розмовляю з собою, бо ти – то я.
Зупинити ту мить…Про неї знаємо тільки ми…Але для цього ми ще малі, в нас немає тієї можливості зупиняти час. Особливо у тебе. Тобі ще до цього, як до Місяця на велосипеді, а мені як на автобусі.
Якось все виходить не так. Що ви дивитесь і плескаєте у свої долоні? Що ви смієтесь, коли в людини горе? Чому заради вас лізеш на якісь величезні стовпи і кричиш про свою правду, хоча нікому вона не потрібна? А повертаєшся з мішком щастя за плечима. Це неправильно, я знаю. Та щось це змінює…Розумієш це чи ні, а на ті стовпи лізеш знову і знову. І знову ніхто не чує, не бачить, зате плескають, розривають повітря, дивляться на світло і йдуть у темряву.
А ти? Тепер ти можеш розсміятися в моє обличчя і розтерти свої сльози разом з тими згадками і сумнівами по моїм долоням. Можеш битись головою об стіни, а потім лазити по них від тих страждань, бо сам їх вибираєш. Давай,запалюй п’яту цигарку, наповнюй розчаруванням той дим і пускай у небо – нехай літає…
23:23…Кажеш, що можна загадати бажання і у пляшці простягаєш мені свій біль…хочу бути з тобою, як тоді, на мосту, коли марнували свою випадкову самотність.
А якщо йти по вулиці, про щось думати, згадувати дрібниці. А потім пригадати ту зустріч , дорогу, кілометри надій і гіркого присмаку кави на зупинках…ніби величезна, до неба, арфа стоїть прям перед тобою і її такі величезні струни починають тягнутись у різні сторони і перериватись…одна за одною, зчиняючи такий гул, а крізь нього таке ж гучне, несподіване, як хаотична гра тисячі скрипок, чиєсь шепотіння. Думки губляться…Ця знайома місцевість перетворюється ніби на іншу планету, яка ще не заселена…та в такі миті й не розумієш, що тільки наша Земля має мільярдне населення…а інші нульове…Та це неважливо…якісь ніби нетверезі думки всипляться на тебе тим тяжким сміттям у чорних й блакитних пакетах,не дають отямитись. Ти бачиш себе зі сторони, і бачиш, що навколо – нікого. Чому?! Валяється під деревом чийсь розламаний навпіл стільниковий, далі – знову зростає якийсь німий шум, його ніби й не чути, але він явно змушує здригатися все в тобі, як під час землетрусу…
Біжить з крану вода…десь в кімнаті дзвонить телефон, я чекаю…знову чиясь хвороба, чи просто поганий настрій? Не хочу! Я цього не хочу! Не розуміти…не розуміти того, про що вони говорять, про що кричать у свої телефонні трубки, коли навколо бігає ціле місто і про що мовчать як партизани, коли залишаєтесь наодинці. Чи є у цьому сенс? Навряд чи.
І чи хтось колись знайде цей лист зізнання, повного почуттів, переживань..? Навряд чи…
Гидко…Господи, як гидко читати те, що він пише. Він же, звичайно, такий не один, їх тисячі, навіть мільйони. Але те, що пише він таке брутальне й примітивне. Це ніби знаєш як? Рахую до 10…Один. Десять. ось точні схема його дій. Ненавиджу схеми, якісь лабіринти. Ніби тільки я це помічаю, а більше ніхто. Та ні ж, вони все бачать, просто роблять вигляд, що не помічають чи не розуміють. Навчились гарно приховувати, брехати? Будь ласка! Кому від того гірше. Заганяйте себе в кут, бійтеся свого страху, соромтеся свого сорому, зліться на своє зло, і наодинці розумійте своє не розуміння. Так, які чудові ідеї! Друга Біблія життя сучасної людини. Давайте, а я посміюся у кутку навпроти. Посміюся зі свого сміху.
Кімната…розкидані по голій підлозі листи, розмазані чорні чорнила. Напишу про те, що написала…окремо в зошиті після останньої стадії амнезії онукам прочитаю. Зараз ти думаєш, що за дурість? Я теж так починаю подумувати. Дурість всюди. Без неї зараз нікуди, це як квиток до будь-якого куточка планети у будь-який час. Але ж коли у звичайну пластикову пляшку вміщується 300 літрів води це ж цілком непогано, так? Інколи…
Не дивись в очі! Не хочу! Не буду дивитись в твої! Не розумій мене,не відчувай мене. Досить! Цього досить! Я порожня…я порожня!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86925
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.08.2008
Твои стихи мне ни к чему,
Твои слова так тяжелы.
И спросишь снова "почему"?
Своё терпение отдолжи...
Я не могу так больше жить.
Сидеть в квартире и смеяться?
Я грусти не должна служить
И здесь не нужно признаваться!
Я шла одна...и сколько лет?
Ты лучше знаешь это сам!
И вдруг случайное "Привет!"
Теперь что?Радость пополам?
Когда мне было одиноко,
Ты был любим в порыве чувств.
И сам любил,но как жестоко!
Здесь не найти в любви исскуств!
Теперь тебе так одиноко,
Но и моя любовь погибла...
Теперь ты знаешь как жестоко..
Теперь тебе же так обидно?!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=83977
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.07.2008
Никогда не вернётся то время вновь,
Замирает и плачет моя любовь.
А в душе разгорается красный огонь,
Не добавляй в это пламя ничего,постой!
Эти люди и улицы не мои.
Уезжаю,прости,забывай,звони..
Потеряю все мысли в идущей толпе,
Прекрати эти взгляды оставлять на мне.
Я вижу,я знаю,что будет так,
Всё,что говорю вовсе не пустяк!
От твоего тепла меня бросает в дрожь...
А если больше никогда не придёшь?
Помнишь капли вниз стекали к нам?
Мы делили дождь с тобой пополам...
И не только дождь,и не только снег...
Мои первые слёзы,твой заразительный смех.
Я люблю тебя,я Люблю тебя-
Это в памяти моей твои слова.
Ты хотел давно,но не говорил...
А теперь сказал и мой мир застыл.
В ожидании чуда?В ожидании бури?
И в какой проявится это всё натуре?
В этих кадрах из жизни?Во всех воспоминаниях?
В твоих таких искренних и нежных признаниях?
Я не знаю,не знаю,
Я не знаю как быть..
Мне так трудно всё знать и тебя не любить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=82006
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 02.07.2008
Как от печали убежать? Куда скрыться?
Как слёзы на радость обменять? Для кого открыться?
А грусть стекает по щекам солёными каплями
От них так больно.
Но сердце уже не моё, в порывах стучит: «Довольно»!
И белое небо больше не дарит радости,
Разливается дождём, проявляя свои слабости.
На аллеях мокнут листья под ногами
Как жаль, что эти листья – не мы сами.
А ты? Кто ты? Скажи, если знаешь!
Наверное, забыл и больше не вспоминаешь.
Утро…свет с окна…мне сниться рай.
Господи, зачем эта грусть? К себе забирай!
Кто-то тебе молиться, просит ответы…
А для меня ты просто друг…и спасибо за это.
Знаю, Ты далеко – меня не услышишь
Как ни странно, но иногда мне послания пишешь.
Поговори со мной во сне, забери в свой дом.
Но когда-то проснусь, увижу этот мир…
И слёзы обожгут огнём.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=74680
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.05.2008
Если тебя здесь не станет,
Я уйду из этого мира…
Просто моё сердце биться перестанет,
В нём не будет больше кумира.
Моя жизнь оборвётся как нить,
Её части кружить будет ветер,
Меня не смогут остановить,
Улечу в небеса, словно пепел.
Если тебя здесь не станет,
Я уйду, и везде станет пусто…
Меня никто остаться не заставит.
Никто не сможет уберечь от грусти.
И серость улиц будет моим домом,
И радость меня больше не застанет,
Если станет жизнь твоя разгромом,
То меня и вовсе здесь не станет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=71630
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.04.2008
Всі питання
розлетілись разом з вітром.
На прощання
залишились сльози з сміхом.
А у мене
тільки посмішка не згасне,не загине.
Це тепло мене вже більше не покине.
Старі фарби
я розводжу,щось малюю й розумію.
На думки тебе наводжу і німію.
Здогадайся,що є більше-
синє небо
чи краплина?
Чи твоя рожева мрія?
або може ця Всесвітня павутина?
На дорозі-біла тиша марних днів.
Десь на розі-там пакунок твоїх снів.
І гучніше грає музика весни.
Що зі мною?Боже,може поясни?
На каміння-
наче йду на білий пух.
І в старінні
бачу лиш бадьорий дух.
Ким я стала?Що це за метаморфози?
Але так тепер приємно прогулятись коли грози...
коли йду я по дорозі...
і розтали всі загрози.
На дорозі-біла тиша марних днів.
Десь на розі-там пакунок твоїх снів.
І гучніше грає музика весни.
Що зі мною?Боже,може поясни?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=64608
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2008