| Сторінки (1/40): | « | 1 | » |
є чотири періоди аромату чебрецю
перший - то рання весна
коли ти йдучи заклопотаний чи спішачи
чогось зупиняєшся
озираєшся
і лише через кілька секунд розумієш що пахне чебрецем
хочеш глибоко вдихнути
затягти в себе до вершку до ключиць
а потім аж до скронь той аромат
але не виходить бо він сипучий
мов павутинки в повітрі що руйнуються від різкого необережного руху
і ти йдеш далі
не отримавши чого хотів
але отримавши достатньо
і всміхаєшся - почалось
другий період починається як наступає гнилень
приходить зі своїми грозами і напуває трави такою зеленню
що очі не звиклі до польових одкровень
теж зеленіють і наповнюються соками
і тоді зась щось почути
можна лише увидіти або всліпнути
і лиш як приходить шаленець липень
завойовує все
і коронує кожну царинку вінком
тоді вже від того аромату ніде втекти
він обплітає легені і проростає з кінчиків пальців
серпень то втомлений червень
і тоді починається третій період
дощі приводять землю до тями
вона відпускає своїх полонених
починає дихати мирно і глибоко
і в кожному видиху чебрець і тепле сіно
четвертий то відсутність аромату чебрецю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893709
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2020
ходити між твоїх гарних складних думок
розглядати ковзати кінчиками пальців
і притискати долоні
відчувати як під ними все пульсує і тремтить
у тебе не чоло а Сагарматха
борозни-стежки і сніг на скронях-хребтах
в тобі можна знайти місця
де свіжа зелена м'яка трава
прийме мене у обійми
міцно і ніжно
шкіра змішується з землею
часом в мені танцює ціле африканське плем'я
б'є в барабан впадає в транс
з-під трави виростають велетенські кам'яні ідоли
земля стає чорною і гарячою
один з ідолів всміхається
а коли мені стає страшно
я заплющую очі і бачу як ти танцюєш
з твоїх пор сочиться камедь і пахне стиглими сливами
руки творять магічні рухи витягуються гілками
стають фантастино довгими
тіні боязко стеляться по землі
боги втікають ховаються
і я відчуваю як шелест пальців-листків
розливається по всьому тілу
ти береш мене за руку і я знаю
ти був зі мною завжди
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769777
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018
Десь з-під самого серця вибилась червона нитка.
Беру її кінчиками пальців і починаю тягнути.
Нитка розкручується, впадає в артерію, лоскоче судинну стінку.
Протягується як через міріади вушок маленьких голок.
Червона шерстяна нитка.
Тече. Серце сочиться, точиться.
Пульс наростає і швидше, швидше виштовхує з себе червону нитку долі.
Витягую в ямці під великим пальцем, обмотую навколо руки.
Серце зжимається, туго сплітається нитка навколо зап'ястя.
Тепер ніхто не зурочить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2016
Щоб їй відомстити він вбив жука. Чавив повільно і безжалісно. Але так, щоб вона не побачила. Для себе. Він зловтішався, навіть проступила легка, нестримана посмішка. Їй цілком могло здатися ніби це сором'язлива посмішка.
З кожним її словом гнів наростав і ставав нестерпнішим. Кулаки нервово стискалися і набухали величезні сині вени. А вона говорила і говорила! Для чого вона так знущалася над ним? Що хотіла цим домогтися?
Він не піде в неї на повідку, не вийде з себе на радість їй. Як же важко стриматися, як вона б'є по його больовим точкам, вона добре знає де вони і як буде болючіше. Десь між лопаток виступила краплина поту як білий стяг і він відчував як гидко вона стекла по спині.
Замовкни! Замовкни! Замовкни! Всередині голова розривалася гортанним ричанням!
- ...найкращий, мій добрий, лагідний. Люблю тебе!
Цілувавши її він подумав "от брехливе стерво!".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614763
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2015
чорт забирай, ми не бачились цілий рік
як добре, що ми не бачились цілий рік
з того часу я двічі коротко стриглась
втратила літр крові
змінила роботу
завела собаку
прочитала нарешті ту книгу
так багато сталося цифр
безліч початих і кинутих справ
щось важливе довела до кінця
дві фатальних помилки
три безглуздих кохання
так. або навпаки
у тебе та сама ранка на губі
у мене та сама нездорова пристрасть до неї
чорт забирай, ми не бачились сотню літ
я вигадала три життя без тебе
сотню розваг
жила на Корсиці
бо в мене характер нестерпний
а в тебе гарний, складний, як танго
і погляд такий як в шістдесяті
млосно мружиш очі
а я тебе зіпсую
чорт забирай, ми не бачились дві тисячі літ
спрага, смага, пісок
дзвін у вухах, арена
нас випускають з кліток
очі в очі, перехоплює подих
ти теж згадав хто ким був, і хто кого переміг?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420514
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Місто важке, плаксиве
раптом стає приємним
на дотик
І такий ненависний дрібний дощ
як ніколи доречний
і вже не страшно жити
гармонія виливається з навушників
молоком з корицею протікає у стомленому тілі
зникає біль у скронях
все складне стає зрозумілим
тісно мені з собою
натхнення ллється
збирається в велике гірське озеро
набираю повні жмені і хлюпаю в обличчя
я згадала усі свої мрії
випускаю внутрішній світ на волю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415422
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.04.2013
сьогодні виявилось, що ти зануда
напевно я просто втомилась
можливо застуда
у гості б до того фіна
(Еліель здається)
у нього шкіра
біла-біла,
холодна, інієм вкрита
ми б пили джин, запивали б його губами
червоними
(як їх вкусити з них стікає гранатовий сік)
ми б пили і пили дивлячись вниз на сніг
і неодмінно чогось гарячого
(кави в залізній кружці)
аби обпікати наші сині руки
аби відкриті повіки!
щоб не снилися п*яні сни
цілувати ранку на губі
потім прийшло б літо
і ми б дивились на сонце
поки не розчиняться очі
(він так давно мовчить)
Еліель, мені повертатись нікуди
і ми чекаєм зими...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365726
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2012
Я акінак. Я Рим.
Встромлюю собі пальця в скроню,
Імітую постріл.
Розлітаюсь дрібними леткими краплями
І феєрверком вгору.
Там за широким дубовим столом збираюсь до купи. Підставляю бокал і вже відчуваю смак ароматного божественного вина, майже хмелію...
Але чаша з вином пуста, під ногами спить п’яний Одін, сьогодні з ним нудно...
Стрибаю вниз.
Падаю в натовп, на бруківку, в калюжу звичайно ж.
Публіка зацікавилась, їм смішно.
- На біс!
Вклоняюсь і кажу: «Вибачте, калюжі скінчилися», і включаю чорно-біле кіно.
Веселюсь.
Але чомусь Чарлі їх не смішить. Публіка розчарована, робить філософські висновки і розходиться. Чарлі теж йде геть.
Нудно.
Я кусаю губу. Спочатку собі, потім тобі. Мені подобається, тобі – звісно ні.
Ти як завжди кричиш, це так смішить. Спостерігаю, насолоджуюсь, дитя в моїй голові заливається сміхом.
Але ти перегинаєш палку, все більше кричиш, сваришся, махаєш на мене пальчиком.
Псуєш настрій.
Я розбігаюсь і вистрибую у вікно.
Лечу... до Праги. Там сіро, гарно. Глибоко вдихаю.
(коли так глибоко вдихати, то вдихаєш аромати-сенси, сутність тих речей, те незриме, що наповнює їх. Двійник-невидимка з 4-го виміру)
Глибоко вдихаю... Облизую пальцями шершаві стіни. Замовляю каву. Дощить.
Сльози падають в очі, на губи, з неба...
І такий приємний зосереджений спокій. І музика. І думки... як листопад. Золоті листки зриваються, кружляють, розбиваються об землю... розбиваються вщент, в золотий пил.
Вдома. Втома. Провалююсь в ліжко. Спиш. Легенько дмухаю тобі у вушко, золотий пил в твоїй голові розлітається. І тобі сняться сни. Мої сни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355587
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.08.2012
Синіми руками
складаю пазли
посеред порожньої кімнати
все-одно не вистачає простору
передоз емоцій
нестача думок
цілісних, не взаємно протилежних
таких, що дають щось крім сумнівів
складаю, перебираю
розкидую, розмітую
лягаю на спину і заспокоююсь
ходжу і шукаю картинки-уламки
по кімнаті, по закутках
у собі, в порожнечі,
між ефемерним сміттям, між уявної розкоші
у вчорашньому дні, здираючи плівки з очей
знаходжу всі
згрібаю до купи
перевертаю, приміряю, складаю
в котрий раз знайомі шматочки
кінчаються пазли
зачиняються двері
переді мною три безглуздих малюнки
і ще більш безглузда одного половинка
щось не так
перераховую пазли
має бути один, цільний, правильний
а три з половиною... брак
заламую руки
ламаю пазли
друзки думок і ті вибухають, стріляють,
опістотонус. напіввтрата свідомості.
Відкриті штори
складаю пазли
усі перевернуті картинкою вниз
підбираю форму шорстких сірих картонок
склала в один. усі.
перевертаю. фантасмагорія кольорів.
у цьому щось є.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175014
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.03.2010
Погрузаючи в брудну снігову масу, що ще вчора прийшла на землю у вигляді чарівних білих сніжинок, я прислуховувалась до своїх відчуттів. Поки нічого дивного і незвичного. Сніг відвоював мої стопи, але високі черевики поки вдало відстоювали моє тепло. Я думала про те, що сніг прийшовши на землю, підхопив від неї вірус ненажерливості і жорстокості і вони стали союзниками. Сніг, із завзятістю щойно завербованого сектанта, кинувся в бій. Він прикрив собою землю, вийшов на передній фланг, а земля тихо хихотіла. Вона тут постійно, багато бачила і все знає. Знає, що врешті-решт сніг програє, помре водою, згорить від сорому (точніше випарується). Висповідавшись на небесах він знов прийде на землю білим і чистим.
Черевики таки почали здавати позиції і частина ворожого війська дісталась моїх стоп. Це вихопило часточку моєї свідомості з роздумів і жбурнуло нею в реальність. Стало мокро і холодно. Тремтіння помалу підіймалось вгору і цокотіння зубів стало ніби ознакою програшу в першому бою. А я і далі прогрузала глибше в холодні обійми снігу.
Десь за 50м від мене виюркнула постать. Вона поспішно наближалась. За декілька секунд я розгледіла що це дівчина. Вона зупинилась, одягла навушники і накинула капюшон. Декілька секунд обирала пісню, здригнулась, поправила шарф і повільно пішла. Погляд її був направлений в середину і лише зрідка - на оточуючий світ. Задираючи голову вона із захватом, ніби вперше бачила, дивилась на дерева, зорі, дивакуваті будинки і хмари. На обличчя випливала посмішка, а потім її топили важкі думки, що навалювались на неї і вона зосереджуючись крокувала далі.
Сніжні війська видерлись на мої черевики, ніби на підйомний міст, і почали проникати через круглі отвори-віконця. Я відчула хлюпавку в черевиках, а сніг відчув перемогу і послав додаткові загони. Тепер мене атакували ще й сніжинки-літаки. Білі Лати.
Ніг я майже не відчувала, тільки все частіше і частіше било струмом по хребцям.
На цей раз я здригнулась від несподіванки, з боку просто на мене бігла дівчина. Я стояла посеред великого озера з бруду та мокрого снігу, тому навколо було ніби захисне поле. От і ця дівчина зупинилась. Вона була захекана і заплакана. Очі швидко бігали обираючи шлях, щоб обійти мій острів. Через декілька секунд сумнівів вона завмерла, скривилась і сльози полились густіше. Певно в цій калюжі вона розгледіла ще одну підлість долі. Смішна. Я повільно повернула голову і відчула як від шиї поповз струмінь холодної води. Тоненький струмочок малював зигзаги по моїх хребцях. Мене трусонуло і з шарфа зірвалась лавина і покрила візерунками всю спину. Долоні горіли, ніби з середини виривались колючі крижинки. Черевики вже повністю були вкриті сніговою масою і почали намокати джинси. Було дивно. Ні холодно, ні страшно, просто дивно. Сніг ставав густішим, чіплявся за одяг, осідав на віях. Я закрила очі покоряючись йому. А він не зважаючи на білий прапор, настирно покривав обличчя. Губи стали хворобливо гарячі і напевно червоні. Я зрозуміла, що шансу на контратаку нема. Я не могла поворухнутись і навіть думка про це не могла сформуватись, літала пилинками і не хотіла осідати, робитись цілісною.
Почувши хлюпіт я подивилась вниз. По калюжі бігла собака. Подолавши незрозумілі для мене маршрути вона підбігла до мене. Для неї певно захисного поля не існувало. Вона довго кружляла і нюхала, а потім зупинилась і сіла. Піднявши свої кумедні вуха, почала облизувати мені руку. А потім вскочила і взялась розмітувати навколо мене сніг. Всередині повільно, ніби полум'я що розгорається, утворився, засяяв, запалився клубок і ринув в гору.
- АХА-ХА-ХА-ХАХАХА!!))
Сміх вирвався так несподівано, розбив всі крижані пути. Собачка з подивом зупинилась.
Я погладила її і вона махаючи кудлатим хвостом побігла по своїм справам.
Вибравшись з свого острову, я посміхаючись пішла додому. Відчуваючи як оживаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174143
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.02.2010
іііііііі.......Кипить чайник
шшшшшш..... окріп в чашку
дві ложки гранул.... крх...крх...
розмішується стукаючи об стінки чашки .... дзинь дзинь дзинь.... дзинь дзинь дзинь
мммм.... відпивається гарячий солодкий напиток
аух... обпеклась
ііііііі.......
шшшшшш.....
крх...крх...
дзинь дзинь дзинь.... дзинь дзинь дзинь
мммм....
аух.....
ііііііі.......
шшшшшш.....
крх...крх...
дзинь дзинь дзинь.... дзинь дзинь дзинь
мммм....
аух.....
ААААААААААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
- Я в магазин!
-Доброго дня!
- доброго, тобі як завжди?
- угу....
на прилавку з'являється банка гранульованого какао.
за час розмови за мною вибудовується невелика черга.
- ой, пощастило тобі, остання банка)))
по цих словах, жіночка з черги щось бурмочучи виходить з магазину.
розраховуюсь, оглядаю магазин: гречка, борошно.... халва, зефір....цигарки, вино, вермут, горілка..... пральний порошок, мило....
відходжу.... я ж раніше любила вермут.... а зараз і не згадаю коли в останнє його пила.... дивно.... дивлюсь на свою банку какао.... солодке, запашне, гаряче, солодке..... запашний, пряний, дурманячий, з долькою лимона....
- мені ще вермут... вермут... будь ласка... забула... мені ще вермут
- ой.. чоловік забрав останню пляшку... бачиш, - продавець посміхається - останню банку какао ти забрала, а він...
- мені треба.... треба...
дивлюсь як чоловік випливає і забирає те що потрібно мені!
- ні... ну мені ж треба....
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
- Я в магазин!
-Доброго дня!
- доброго, тобі як завжди?
- та ні... дякую - натягнуто посміхаюсь - мені пляшку вермуту і лимон....
мені не як завжди... інакше....
- прошу бери...
швидко згрібаю решту і пляшку... чоловік позаду виходить з черги і роздивляється алкогольний відділ....
я нетерпляче відкриваю пляшку і вдихаю..... ммммм.... м'ята, кардамон, мускатний горіх.... вдихаю ще.... ваніль, меліса, цитрусові, кориця, .... ахааааааа..... паморочиться в голові.... такий пряний, терпкий, запашний...такий особливий, солодкуватий.... п'янкий....
- мені какао - лунає високий жіночий голос
ні! мені какао... остання банка.... як? я ж вже звикла.... вранці і ввечері... гаряче, солодке.... як я буду без нього.... я звикла...
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
- Я в магазин!
-Доброго дня!
- доброго, тобі як завжди?
- угу....
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
- Я в магазин!
-Доброго дня!
- доброго, тобі як завжди?
- ні...сьогодні хочеться змін...чогось особливого....
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
солодке, гаряче, звикла....
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
пянкий, особливий, духмяний....
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
солодке, п'янкий, гарячий, терпкий, особливий, я звикла, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z.... не те... інакше...
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
- Я в магазин!
-Доброго дня!
- доброго, тобі як завжди?
- так.... і пляшку вермуту... і лимон.... так і те і те....
у черзі починається нервовий рух....
так.... це те що треба.... бурмочучи виходжу... зачіпаюсь
хрясь...! падають монетки.... пробую підняти....
падає какао і розсипається шоколадним дощем на сірий асфальт, вислизає пляшка....
і розливається ароматною хвилею на шоколадний асфальт....
- ні!
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
шпотаюсь........
ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z.... ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z.... ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z, ctrl Z....
шпотаюсь......
передімною шоколадно-п'янка калюжа.... шоколадно-пряна.... солодко-терпка.... ідеальна...
і втрачена....
завершити сеанс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165084
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.01.2010
...і справа зовсім не в тобі... ти лиш відголосся натовпу яке дісталось таки до мене в середину....
знаю що ти все-одно не зрозумієш, а я більш не буду просити.....
Я виглядала у вікно кожного ранку, там світило сонце. Воно торкалось кутиків губ і вигинало їх в посмішку, заглядало в очі, глибоко і щиро, змушуючи кумедно щуритись....
А потім прийшла Осінь... згодом я її полюблю обов'язково але зараз так важко...
Я виглянула у вікно і нічого не побачила, тільки туман. Швидко заплющила очі, але було вже пізно. Осіння застуда. І хочеться спати, довго спати і пити вино, а від цього ще більше не хочеться прокидатись. І я сплю. Мені сниться сонце, потяги, коні, поля, аромат м'яти і чебрецю, камінці на дні ріки, ящірки, гранатовий сік... Мені сняться нові міста, шумні вулиці, тихі берега, люди, що не закутані в павутиння, не заховані в кокони затишних шарфів. Я прокидаюсь, знов і знов дивлюсь у вікно. Туман. Стає важко дихати, важко стримуватись. Я лягаю і плачу. А ти обіймаєш і злизуєш сльози, думаєш що то море... море кохання. І я засинаю.... А в снах так тепло і крапельки літнього дощу падають на вії, стікають по губах. Дощ стає ряснішим і ряснішим. Він всюди. Я підставляю йому долоні. Небо починає підігрувати громом і хочеться танцювати. Стає холодно і трішки страшно, але від цього ще приємніше. Небо розпалюється все більше і більше і.... від блискавки я прокидаюсь. Дивлюсь у вікно - там гроза. Перша осіння гроза! І я згадую як затишно буває восени. І стає все зрозуміло. Майже все і майже до кінця. Як туман по обіді....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153309
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.11.2009
Вечір видався холодним.
зустріч не вдалась і найбільш логічним зараз було б піти додому, але ці темні, маленькі, невідомі вулички не відпускали, притягували своїми щупальцями променів з вікон хатинок. як на зло батарея сідала, музики залишалось мало.
може все ж варто піти додому, подумала ВОНА, звертаючи у протилежну від дому сторону. музика плавними, теплими потоками вливалась в НЕЇ і повільно відступали мурашки, що вкривали шкіру.
небо сьогодні було як завжди особливим. шматки хмар вибудовували дивні образи злегка граючи кольорами. нічні непримітні вулички оживали...
віталися своїми страшними тінями, деревами-химерами, темними вікнами хатин, парканами, які для уважного ока рухались у дивних танцях ніби сонцепоклонники...
вулиця захищалась від невідомої гості... а ВОНА
своїми кроками розбивала цей нічний світ, втоптувалась абсолютно непотрібними йому рухами... він розлітався мов зграя наполоханих метеликів і осідав на НІЙ... повільно зливаючись з музикою з хвилями цього нічного дивного світу ВОНА йшла далі.... вулиця звикала до НЕЇ, приймала ЇЇ...
ще з острахом, обережно але загравала до НЕЇ...
її жителі перешіптувались сміливіше, ліхтарі підмигували, шелестіли дерева, кольоровими звуками віддавала бруківка. вулиця грала свою нічну мелодію, свій ноктюрн... вулиця всміхалася....
ВОНА заплющила очі і теж посміхнулась... глибоко але обережно вдихнула мелодію запахів... вночі вона була зігранішою, аматорські торохтіння моторів, крики людей вже не мали такої сили.
сьогодні диригентом був вітер, на небі не було ні місяця ні зірок... вони вступлять пізніше...
Скрип. чиясь постать своїм безсонням розбила мов скло гармонію і вона осипалась, залишилась цілою тільки ВОНА, одна серед друзків....
до скрипу підключився цокіт годинника, а завершив наступ бій дзвонів, що сповіщав про середину ночі.
всі актори нічної вистави водночас сфальшивили і замовкли.
музика почала різати вухо, встромлюватись ніби накінечником стріли у беззахисний мозок, що ще секунду назад тремтів дзвіночком ейфорії підігруючи вуличному оркестру. ВОНА зло висмикнула навушник. в НЕЇ одразу почала вливатись тиша, великою ламінарною течією, швидко заповнюючи ЇЇ мов посудину до нудоти, до дзвону у вухах...
ніч відступала. її знову перемогли. і враз все стало приторно звичайним. хотілося плакати, від того що дім виявився далеко і повертатись доведеться темною, злою вулицею... зовсім іншою. різко підступив холод, і маленькими голочками почав встромлятись у тепле тіло.
ЇЙ хотілось розсипатись разом з нічним світом, дрібними друзками змішатись з вулицею з першими променями сонця, першими кроками квапливих перехожих...
ні, ВОНА залишилась ціла... вітер зносив з вій сльозинки...
глибоко вдихнувши вона пішла додому, на зустріч сонцю....
Вечір видався прекрасним....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138017
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.07.2009
твій аромат проникає у кожну клітину мого тіла, зачіпає найніжніші струни, доводить до ейфорії....
я хочу тебе завжди, а в не підходящий час і місце хочу тебе ще дужче....
ти мій наркотик, твої гарячі доторки змушують заплющувати очі від задоволення і сильніше, сильніше вдихати тебе, проклинаючи повітря яке розводить твій аромат...
хочу бути наповнена лиш тобою...
облизую губи після кожного поцілунку аби не втратити ані краплини тебе...
ти така різна, моя Любов... ти можеш змусити мене задихатись або дихати глибоко. рівно, заспокоюєш...
зцілюєш мене... з тобою я сильна... перед тобою я безсила...
деколи я тремчу від твоїх пестощів. але без тебе - агонія...
кажуть ти мене колись вб'єш, а я дозволю бо люблю занадто сильно...
я не можу боротись з цією любов'ю, не хочу....
хочу тебе просто тут і зараз!!!
- Офіціант, КАВИ будь-ласка......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=130497
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.05.2009
Відчиняти чужі двері завжди важко
Все стає легко коли з порогу вдихаю твій аромат
Я змішуюсь з ментоловим димом, з твоїми парфумами,
з музикою що тремтить у повітрі
Левітуючи необережно зачіпаю, плутаюсь у твоїх думках,
що зависли літніми павутинками, куйовджу твоє волосся,
зношу твій щойно відремонтований дах
хапаю за руку і різко вверх
без розбігу і плавного зльоту
лиш так! інакше не треба,
інакше кожна уміє...
блокуючи сигнал мобільного зв'язку
перекриваючи хвилі короткі і довгі
радіо і телебачення
спалюючи газети
писані і не писані правила
Вверх!
не боячись що повертатись доведеться
на згарище... вверх
танцювати на молодому місяці наші божевільні танці
сплітати сонячні промені і гойдатись на них як у дитинстві
до легкого запаморочення до повної невагомості
Дивись як легко стрибати від зірки до зірки
здувати з них золотий пил
який налипає на небо і утворює нові зірки
Спробуй наздожени!
я сміючись дивлюсь як ти невпевнено і трохи незграбно переступаєш
Так ти мене ніколи не наздоженеш!
я заливаюсь сміхом
на мить втрачаю рівновагу і падаю
ти за мною
Летимо!
вниз... до блакитної клітки... кінець польоту...
я розсипаюсь цвітом на згарищі нашого світу
так добре....
Але ти збираєш мене до купи
знов свариш за безвідповідальність і нерозсудливість
одразу хапаєшся за інструменти і лагодиш свій дах...
Відчиняти твої двері завжди важко
навряд мені вистачить сили зробити це ще раз....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126247
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2009
Дурненький, та що ти таке кажеш!
Неможливо танцювати під тишу?
Віддаватись музиці, цілувати дощ?
Я буваю занадто дивною для тебе?
Занадто дикою? Ти міг би звикнути...
Ти мав би зникнути...
Кажеш мені потрібно покинути ілюзії?
Триматись за щось справжнє,
за пластмасу і залізо? Знаєш
скоро 12-та година, давай прощатись
вже пізно....
Дійшовши разом до центру систем координат,
наші шляхи розійдуться...
Ти обереш звичні, реальні 1, 2, 3:00...
я ж зверну у мінуси, все-одно ти давно
в обіймах іншої, теплої, не моєї весни
А ти б міг теж спробувати - це не страшно!
Так, звідти нема дороги назад, тільки вверх,
до вогнів...
посміхнись мені....
Чуєш мелодію. що лине з музичної скриньки у моїх грудях?
як розливаються сріблом подаровані тобою дзвіночки
в моїй голові? ні?
Ми різні....
Я народжуюсь влітку, простягаю руки сонцю,
ти римуєшся з осінню...
а я відчуваю з кожним словом спустошуюсь,
віддаюсь тобі повністю....
А ти не віриш і лиш міцніше стискаєш руку.
Кажеш все це дурниця? все не реальне?
Я забагато мрію? Ні! не захворіла!
я не жартую....
Ти знаєш, я трохи стомилась
і паморочиться в голові....
я напевно от-тут ненадовго приляжу....
І струмом останнє тепло по твоїй руці...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126246
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2009
Цнотливий день повільно піддавався чарам розпусної ночі. Він сидів на балконі і повільно втягував дим випускаючи молочно-білий туман, який змішувався з стійким ароматом кави. Ще одною дозволеною слабкістю був опуклий бокал наповнений коньяком. Він спостерігав як оживали будинки з кожним засвіченим вікном. Четвертий день він тут. Останній день. Сьогодні він як ніколи чекав появу знайомих постатей в екранах будинку. Будівлі стоять надто близько, щоб приховати скелети в шафах. Всі замки враз відкривались від його легкого доторку, мов спалах запальнички у густій темряві. Він подивився на годинник і перевів погляд на вікно квартири в якій щойно увімкнули світло. На кухню забігли діти: дівчинка років 14 і хлопчик першокласник. Дівчинка знову сварила брата за розкидані речі в коридорі. Він смішно поглумився сестрі, вона в свою чергу строго так глянула на нього і поспішно відвернулась стримуючи ніжну посмішку. Вони повечеряли нашвидкуруч і обоє вмостились на дивані в іншій кімнаті. Незабаром пролунав дзвінок. дівчинка напружено вскочила і побігла відчиняти двері. У хату завалився п'яний батько. Мутними очима глянув на дочку. З кімнати тишком виглядав переляканий хлопчик. Батько скидаючи взуття підвищував тон і концентрацію матів. За декілька хвилин він вже кричав по причині недопитої дози і апогеєм став ляпас важкою рукою по блідому обличчю дівчини. Вона плачучи побігла до своєї кімнати і зачинилася там . Виконавши свій сімейний обов'язок батько завалився спати. Через деякий час у двері знову подзвонили. Обоє дітей підбігли до дверей. Це була мама. пошепки вони привітались і обмінялись короткими враженнями про день. Мати почала готувати вечерю...
Чоловік на балконі припалив ще одну цигарку.
А от ще одна квартира. Одна кімната, одне життя...
Дівчина щойно увійшла у своє сховище, кинула ключі на тумбу і зісковзнула на підлогу. По стомленому обличчю потекли сльози. Вона обійняла коліна і опустила голову між них глушачи плач який так легко проникає через тонкі стіни у чутливі сусідські вуха. Їй так остогидло все життя жаліти себе. Але як інакше? Холодні батьки обділені інстинктами любити своє чадо, погані діти, підлітки, однокурсники, колеги... Нема друзів, а тепер ще й коханий виявляється спить з тією шльондрою з 23 квартири.
Вона така молода, попереду ще стільки часу, вона могла б так багато зробити. Світ має допомагати їй, а натомість лише заважає. Безглузда робота, від неї хіба стільки користі що вже тиждень у ванній на полиці лежать яскраві пігулки з корисними властивостями. Але не в такій кількості як вона збирається їх прийняти.
Просто через стіну від неї жив старий дідуган. Колишній зек, якщо такі бувають. По молодості він цікаво розважався. Особливо любив молоденьких дівчат і хлопців які безтурботно повертались додому пізно ввечері. За це він провів довгий час у в'язниці.
Потім він вийшов, одружився і мав трьох дітей. Але на цьому щасливі моменти його життя закінчилися. Одного дня він втратив через пожежу двох дітей і дружину. Вижив тільки маленький синочок, але травми були дуже серйозні. Дитина була прикута до ліжка і потребувала постійного догляду батька. Це тривало 8 років, потім хлопчик помер. Тепер він залишився просто схибленим самотнім дідом з огидним і болісним минулим.
Сім'я з першої квартири сіла вечеряти. Хоча сім'єю це назвати було важко. Чотири порції здається мало чим відрізнялися. Але одна з них була щедро приправлена ліками від алкоголізму. Жінка пішла на радикальні методи, щоб захистити себе і дітей, але суміш препарату і алкоголю мала всі шанси стати фатальною і вилитись у зупинку серця. Жінка повільно пережовувала їжу і ледве змушувала себе проковтнути її. При цьому вона боялась навіть підняти очі на чоловіка якого труїла власноруч.
У квартирі 23 було дуже весело і шумно. Молода дівчина пристрасно кохалась з хлопцем. Після цього
вона вийшла похитуючись в кухню покурити. Вони обоє були не зовсім тверезі.
"Ну і дура ця медсестра, відбити її хлопця вдалося одним порухом пальця, - дівчина самовдоволено посміхнулась, - якби ще цей романтІк допоміг позбутися подарунку який зробив її колишній. І як вона так промахнулась, це ж треба було завагітніти.
Їй би розважатись, насолоджуватись життям, а тут ця клята дитина...ну нічого якщо не допоможуть пігулки, зроблю аборт"
Вона докурила і повернулась до кімнати продовжувати насолоджуватись своїм трофеєм. У сусідній квартирі ще голосніше грала музика, бились пляшки. Там жив чоловік років 30. Все життя у нього була вечірка. Алкоголь, музика, наркотики, секс. За своє життя він не зробив нічого, але свої наполеонівські плани обговорював залюбки. По його словам він був непризнаним генієм. Хоча навіть батьки вважали його лайном яке тільки те і робить що тягне від них гроші і останні життєві соки.
Чоловік на балконі відволікся від спостережень і поринув вже у власні спогади. Він живе вже давно і у його пам'яті стільки спогадів, стільки чужих доль...
І постійно повторюється одна схема, з самого його народження... ні краще сказати ненародження...
такі як він народжувалися на небесах. Вони ті кого несправедливо позбавили життя люди, ті котрих виривають з утроби матері, вони ненароджені діти...
Вони ті котрі наділені абсолютним відчуттям справедливості, поняттями добра і зла, вони ті у котрих вмонтовані найточніші терези людських діянь.
Вони підтримують рівновагу, вони обривають нитки життя.
Три дні на спостереження, на зважування. Четвертий - день винесення вердикту.
Чоловік встав і пішов у ванну. Скинувши одяг він відкрутив вентиль холодної води в душі. Довго стояв насолоджуючись відчуттям того як вода пестить шкіру. Коли він серед людей він може це відчувати, дощ, вітер, приємне тепло від сонячних променів.
Він одягнувся, поглянув на годинник. Час настав. Вийшовши на балкон, чоловік глянув на небо. Цілковитий спокій, темне небо і зорі...
Він направив свій фантасмагоричний арбалет у ціль. Тиша. Він затримує дихання. Клац.
У будинку навпроти обірвалось одне життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122927
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2009
- До біса тебе!!! До біса! тебе і твоє кохання!
Грюкаю дверима, вибігаючи з під'їзду, накидаю пальто і якось зав'язую шнурівки.
"От це так! Знову те саме! Господи, і за що? Всі люди як люди а ми?
І здається не дурепа, бачила ж який він, певно не все розгледіла...
Господи, Господи, Господи ну за що? Чому все не так? невже я так багато хочу!?
І диви, сидить собі напевно і не смикається! А міг би й вибігти за мною, так ні ж - сидить!
От якби вибіг, я б ще трохи покричала, він би вибачення попросив я б і пересердилась вже...
А він... Жах... І на все в нього своя думка бачите... Раніше мовчав, боявся і слово поперек сказати... А я тоді ще кричала - Назаре, ти чоловік чи ні? Відстоюй свою думку!
Навчила говорити на свою бідолашну голову..."
Йшла я собі так нарікаючи на свою важку жіночу долю і не помітила як дійшла до свого під'їзду...
відмикаю двері заходжу... завмираю...
де під'їзд? де рідний затхлий запах? де сміття на підлозі ?
Натомість чистий зал, світлий... проходжу вперед... стіл величезний стоїть... все гарне таке...
думаю, невже поки мене не було наш будинок встигли \"чесно\" викупити, знести і побудувати собі нові хороми? Чи галюцинації? З хворою головою ще й не таке може привидітись...
- Твоя голова тут не при чому - звертається до мене високий міцний чоловік, який ніби виринув нізвідки
- А що при чому? - відповідаю я - Де я? Хто Ви?
- Ти мене стільки разів згадувала, я вже не міг тебе ігнорувати, тепер ти у мене в гостях...
"Так, я або зовсім з глузду з'їхала або він... Бог?"
- Ага, ага... той самий, власною персоною...
- Нащо мої думки читаєте? не гарно це... - роблю спробу посміхнутись, але виходить не дуже вдало...
Голова відмовляється нормально сприймати те що відбувається
- Звичка - відповідає він всміхаючись, але різко серйознішає - все досить розмов, бери за чим прийшла!
- хм.. а за чим я взагалі-то прийшла - збентежено відповідаю я
- Ти ж нарікала на свою долю... пропоную тобі самій собі її обрати
- Це як? - згадую свої нарікання на Назара, і дивуюсь як я навіть за цих обставин можу на нього сердитись...
- от-от, я ж про це і кажу - говорить він
"Знову нахаба читає думки" - думаю я,
Він проігнорувавши випад в його сторону каже:
- Все бачу ти вже зрозуміла що робити, я тут у вільний час штукенцію одну вигадав, будеш перша хто спробує, - тягне мене до дверей.
Заходимо. Пуста кімната, тільки на стінах безліч клавіш.
- Я б міг і без цього обійтись, але знаю вас людей, потім знов будеш на мене нарікати.
Я стою і тільки очима кліпаю.
- Ну от, створиш собі хлопця, якого хочеш... вибереш все: зовнішність, характер - все! Натискай і користуйся!
- Як це? не розумію...
- Все приступай і без балачок - вже дратується він,- кажу обирай, натискай, забирай! - з цими словами він вийшов.
Я ще з хвилину стою як зачаклована - дивлюсь на клавіші і кліпаю...
А далі думаю, а що? нехай! якщо це сон, чому не пограти за його правилами!?
Обережно підступаю до пульта... вивчаю
О! знайшла клавішу \"запуск\", тисну!
Загорається перша порція кнопок...
\"високий\" \"середнього зросту\" \"низенький\" \"ваш варінт\" - все просто здається...
тисну варіант №2... далі все пішло поїхало, -
Зелені очі, тонкі губи, добрий, амбіційний - мене вже не зупинити!!!
Час линув з незрозумілою швидкістю та мені все-одно,
я як шалений програміст не можу від машини відірватись, тисну, тисну, тисну...
ну от і все... вибрала... я вже горю від бажання побачити свій продукт...
- Ну зачекай, ти ще від ревнощів збожеволієш, згадаєш скільки ти мені страждань приніс, все згадаєш - злісно погрожую я своєму горе-коханому, хоча який він мені тепер коханий в мене ж от-от з'явиться хлопець-мрія!!!
Тисну "попередній перегляд"... завмираю...на великому екрані з'являється - .... мій горе-коханий, мій Назар...
Ступор... стою... і тут до мене доходить, я всміхаюся...
В той час тихенько заглядає Бог, дивиться на екран і вуста його вигинаються у широку посмішку... він клацає пальцями
Я приходжу до тями... стою біля свого під'їзду... хтось мене настирно смикає. Це мій Назар...
- Ну пробач, пробач... чуєш? не стримався я.... Пробач
Дивлюсь на нього, ні не дивлюсь - милуюсь!
- Я тебе склала, коханий! тебе!
Міцно обіймаю його. Підвожу очі на небо і бачу як там на верху хтось посміхається...
Одними губами шепочу "дякую" і всміхаюся у відповідь...
- То ти мене пробачила?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=116865
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.02.2009
І падає перша огорожа...
Через рів розсипались мов буси
закутані в залізний кокон вояки
Серед зали пустої, з високою стелею
з тліючою цигаркою замість посоха
мовчить Імператор
Він вдихає важкий металічний дим
...валиться внутрішня стіна
залишаючи лиш сизий пил,
як попіл у тронній залі
Його ще теплим служниця
надіючись на помилування
старанно злизує тремтячими руками
Битву програно...
Його військо все ще бореться
І дарує ще одну хвилину влади
вже не сковане присягою,
але відчуваючи як от-от
сталь потече по венах
Битву програно,
золото втрачає ціну,
гасне діамант на короні,
але вже палахкотить
божевільне полум'я у Імператора очах
Він зачерпнувши повні жмені золота
виходить на балкон.
І наче Бог осяює пекло монетами
Їхній дзвін подає сигнал покірному мозку
солдатів... жебраків
Не дарма він їх дресирував,
і не дарма вишколював своїх вояків
Вони не втрачають час,
монети стають червоні він ворожої крові
викований на них портрет посміхається...
Тепер він спокійно припалює цигарку,
дим приємний, легкий...
Він таки Бог, Битву виграно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115906
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.02.2009
Ти стікаєш по мені як перепалений цукор
Обпікаєш і застигаєш
тонкими пальцями по спині мов кинджалом
Я чорною кавою з корицею без солодких вершків
шрамом на шиї, лінією на долоні
тонкою павутинкою по тобі
Я в тобі, у кожному кутку твоєї свідомості,
квартири, кухні...
ніхто не думає про спалену вечерю,
незакінчену справу, проспану роботу
Ти і я...
Нікому не відкривати, не писати
не відповідати на телефонні дзвінки
Бо скоро я піду... а мені тебе так мало
А я залишуся навіть якщо вилечу, заберу себе всю
Залишусь холодним полум'ям свічки,
принесеною скатертиною, картиною
Забутою книгою, загубленою сережкою
моєю улюбленою футболкою
м'якою із майже стертим написом
Мене забагато і мені це подобається
Правда я гарно облаштувала свій куточок в тобі?
Завтра я спізнюсь трішки,
ти сам приготуєш вечерю, звариш каву,
вибереш фільм...
а я спізнюсь, залишивши сьогодні футболку з ароматом моїх парфумів
у тебе на виду і смак моєї помади у тебе на вустах...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115658
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2009
Я виливаю тебе на папір
Розмащую буквами
Щоб не плакати викидаю біль
чорним по білому
Нестримні поштовхи хворого серця
стають знаками
Впишу туди останній не здійснений поцілунок
не сказане "не" у моєму "Я люблю тебе"
незроблений крок
примарне пробач - все буде
змовчу лиш про слід
у мене в очах - твоє відображення
Розриваю тебе на маленькі слова
і знову склеюю - але вже в іншому порядку
Скручую, перемотую венами,
прикрашаю краплею крові
Ти знаєш - остання кров могутня сила
Піду поміняю цей папірець на когось іншого
Ти в мені майже закінчився...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115657
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2009
Ви бачили коли-небудь гори настільки близько, що здається якби простягнув руку, то занурив
її в м'яку як оксамит землю, відчуваючи лоскіт трав...
Ви відчували коли-небудь гори настільки, щоб зловити тонкий аромат цвітіння, трав і землі, і
хотіти наповнити ним легені так, щоб мати чим дихати повернувшись у тісне і душне місто...
Ви знаєте як це підійматись горою на якій як молоко розлитий туман, як це бачити пік, що проколює небо і тремтіти у передчутті досягнення мети...
Ви відчували, коли стоїте на вершині, як ваше тіло розтікається у повітрі і прагне з вітром огорнути
всі хребти і поляни...
Ви знаєте що у ейфорії відбувається з вашим мозком, коли ви з встеленого багном міста поринаєте у зимову казку. Коли гори відкривають свої таємниці і діляться з-під снігу останніми дарами літа...
Чи уявляєте як це, коли стираються роки і тебе всього охоплює щире дитяче захоплення і відчуття
безмежного щастя....
Чи бачили ви як зелену травинку покриває прекрасним візерунком іній, а на ранок сонце торкаючись скидає з неї казкове вбрання...
Чи знаєте яке в горах зоряне небо, який великий і яскравий місяць... він ніби спустився поглянути на себе як у дзеркало чисте льодовикове озеро....
Не шкодуйте своїх ніг!
Вбирайтесь як найзручніше, беріть стареньку улюблену кофтину, замотуйтесь у шарф і прямуйте у мандрівку!
Крокуйте, крокуйте, крокуйте!
Насолоджуйтесь озираючись на пройдений шлях!
Співайте пісень біля вогнища з найдорожчими і найближчими друзями!
Визираючи ранком з намету - всміхайтесь сонечку
Ходіть босоніж по росі, без роздумів падайте на сніг залишаючи "ангела" горам в подарунок!
У вашому серці назавжди оселиться теплий спогад, він робитиме вас щасливими, повірте!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110596
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.01.2009
У Творця не вистачило натхнення
Тому мій сюжет повторюється
Він створив тебе для мене
І цим виправдав свої лінощі
Ти чудово справляєшся зі своєю роллю
Жаль що сценарій такий малий
і ти мусиш завжди грати те саме
Я божевільна, мої нерви перетираються
А нові обіцяли не скоро
я не доживу до нового завозу...
Ти не моя друга половинка
І тимпаче не моя доля
Просто Творець створив тебе для мене
А з ним ти знаєш сперечатись важко...
Напевно ти став його улюбленцем,
Ніхто ще так ретельно не слідував його писанням
Ніхто так по-різному не грав такої банальної драми
Я сильна, була сильна, а тепер часто плачу
Ти першого разу злякався…. А далі звик…
І я звикла…
Але одного разу я побачила рефрен у кінці
І тепер мушу стерти, видалити, викинути,
Тебе зі свого життя …
разом з валізами, фотографіями, моїми-твоїми листами,
з поцілунками, обіймами, з моїм улюбленим светром…
Я не уявляю своє життя без тебе, не уявляю себе з кимось іншим
Зате я чітко бачу яке воно буде з тобою….
І це мене лякає більше ніж заключити договір з Дияволом
І піти з війною на твого Творця….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109574
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.12.2008
Запис №1
Сьогодні мені наснився той самий сон. Я прохопилась і рукою намацала холодну половину ліжка. Завтра неодмінно потрібно знайти час, щоб винести це занадто велике ліжко у підвал і повернути моє стареньке. Я встала, пішла на кухню, припалила цигарку.
Дивний сон: коло людей, я в середині. Мене штовхають і я відлітаю від одних рук до інших.
Ти казав, що це певно уривок з якогось фільму який мене вразив. Я погоджувалась, бо бачила – тебе це трохи лякає і ти знайшов спокій у цьому поясненні. Та це був не фільм.
Ти не розумів мене і це було причиною багатьох сварок, ти мав межі, межі і для себе і для мене.
Це був єдиний сон який мені сниться. Пам’ятаю, одного разу мені наснився інший сон, ще більш дивний , але це було тільки раз.
Там були ти і я. У мене був скальпель. Ти спав. Я обережно зробила надрізи під твоєю спадаючим волоссям. Так легко і тобі зовсім не боляче, ти навіть не прокинувся. В твоєму мозку якраз було місце для маленького шматочка і я віддала тобі шматок свого.
Ранком я прокинулась, згадала про сон, і хотіла було тобі розповісти. Я нахилилась і поцілувала тебе в чоло. В тебе гарячка. Було вже звичайно не до розповідей. Пізніше я все-таки розповіла, а ти ще пожартував, мовляв, хвороба - це реакція на трансплантант і якщо ти видужав – отже все зрослось.
І таки зрослось. Справді. Наші відносини стали такими дивними, я не зовсім відчувала де закінчуюсь я і починаєшся ти. Це не було схоже на казку, скоріше на психоделічну музику чи на медитацію. Раніше у мене був свій світ у голові, куди ніхто не міг знайти вхід. Тепер це наш спільний світ. Тепер ти такий як я. Тепер ти – це я.
Вчора приходила твоя мати. Накинулась на мене, кричала і плакала, звинувачувала у твоїй смерті. Вона так схудла і змарніла. ЇЇ жилаві руки стискались у кулаки до синяви. Потім вона тільки плакала і вибачалась. Казала, що тільки я можу зрозуміти як їй важко. Бідна, я розумію, якби я тебе втратила то збожеволіла б. А ти став таким схожим на мене, що вона не впізнає тебе. Ми не скажемо їй нічого.
Завтра я залишу тебе ненадовго, піду з нею на кладовище віднести квіти.
Запис №2
Знову сон. Але сьогодні все було по-іншому. Він був довгим, дуже довгим.
Я прагнула побачити обличчя тих людей, що знущались надімною. Я відлітала і знову відчувала поштовх у спину. Сльози і біль не давали побачити їх лиця. Я напружила всі м’язи і біль різанув по тілу, я обернулась і побачила…. і прокинулась.
Голова страшенно боліла. 9 година потрібно вставати. Сьогодні я зустрічаюсь з твоєю мамою.
Я не запам’ятала обличчя.
Вони прийшли на кладовище, поклали квіти і мовчки сиділи.
Жінка глянула на опущену голову дівчини.
Він помер, - сказала мати
Я знаю, – тихо відповіла вона
Він помер, – майже викрикнула мати,- чому ти так себе поводиш, це його могила, його надгробок, поглянь на портрет! – вона різко направила руку до обличчя дівчини.
Та відвернулась, жінка зайшлась плачем.
У дівчини в голові болісно відлунював плач, у вухах гуділо. Вона затулила руками вуха і замотала головою. Відчула поштовхи у спину, все як у сні. Вона підняла повні сліз очі на надгробок.
- Це ти! Це він
Він – це коло, він не пускає її, він – ці люди, він – цей біль…. Він залишився у її свідомості, вона занадто оживила спогади, занадто захистила себе від реалій і це загрожувало божевіллям. Вона так кохає його… але мусить вирватись з кола.
Вона обійняла жінку і вони обоє голосно ридали.
Прийшовши додому вона вийняла щоденник.
Запис №3
Я не ти, і я відпускаю тебе. Я не ти! Не ти….
Вона закрила щоденник і кинула у вогонь.
В той момент прогалина у її голові заповнилась. Вона сіла на своє стареньке ліжечко і посміхнулась. Вона сильна, вона витримає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=106369
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.12.2008
Вони сиділи у затишній кімнаті поважно курячи сигари і пили коньяк.
Кімната була у стилі середньовічних замків: дивани та крісла з високими
різьбленими спинками, домінували жовті і золотисті кольори.
Їх було двоє, вони збирались так щовечора, хоча вечір чи ранок
для них це все було умовністю.
Колись, за часів софістів, Вони побились об заклад,
і тепер щовечора хтось з них святкує маленьку перемогу,
але звичайно головне це кінцевий результат.
Хоча... так було спочатку, а зараз якби все-таки хтось виграв
це була б поразка для обох, їх вечори стали б страшенно нудними.
Колись Вони заклались через свої різні теорії,
люди назвали б їх психологами, але чомусь називали їх інакше:
Богом і Дияволом, Спасителем і Сатаною, Добром і Злом...
хоча це зовсім не важливо, головне, що вони наділили їх ролями...
Вони сиділи і дивились на величезний екран.
- Хм... а ти і справді всевидячий, БОЖЕ! - роблячи ковток коньяку сказав один і засміявся
- І не тільки я, мій друже САТАНА,- сміючись відповів інший доливаючи чергову порцію пійла у фужери, - ти знаєш, - продовжував він, - на початку я був впевненим у перемозі своєї теорії, все-таки вона побудована на стимулах - вічне життя, райські задоволення,
і що саме важливе - страх... Взагалі сам феномен релігії...
- У твоїй теорії є слабкі місця, я говорю тобі про це не одне століття - по чиєму там образові і подобі створені люди? - твоя теорія фантастична, а моя побуддована з мене,
з тебе, з реальності! Мої прихильники отримують владу і свободу, вони не обмежені заборонами - він випустив густий дим, - хоча, мушу признати, якби не правила створені твоєю теорією, людям не було б що з такою насолодою порушувати.
Вони з цікавістю спостерігали за результатами поставлених експериментів.
- Вдало ми розвили свої теорії, згадай які форми були на початку, і скільки їх тепер...
в кожній релігії - свої особливості...
- А ти помітив як люди розвиваються, але не міняються у плані психіки.
- Це певно через специфічну властивість чути у сні наші розмови, хоч не усвідомлено,
це такий собі ефект навіювання...
- Так, це дивовижно, і цього навіювання досить щоб вони розвивали науки, хоча до нас їм
все-таки далеко - вони засміялись, цоркнулись і випили.
Десь внизу також сиділи двоє, курили, пили портвейн і захоплено щось обговорювали.
- Ну що, поки-що нічия - сказав один перемикаючи пульт
- Ага - відповів інший і потягнувся за пляшкою, - о! ану назад перемкни, там щось цікаве.
На екрані з'явились двоє чоловіків, на столі повна попільничка недопалків і пляшка Портвейну. Припаливши по сигарі Вони зосереджено вдивлялись в екран і уважно слухали кожне слово.
- ... та хоч бби й на гривню - доносилось з екрану.
- Домовились, тоді поруках? - вони потиснули руки і зробили по ковтку портвейна.
Двоє чоловіків, з ошелешеним виразом облич потупились в екран, тут один вскакує і починає голосно реготати.
- Боже, ти чув таке, вони заклались, на НАС заклались!
- От такої! схоже сьогодні ми обоє програли....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=101371
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.11.2008
Життя - театр, справді,
Ідеальний, з декораціями до будь-яких сцен і ролей.
Та люди - не актори!
Не тільки актори...
Ми сценаристи, виконавці, режисери,
стилісти, костюмери,
ми вибираєм ракурс,
Ми плетемо панно - історію...
Та це панно - двояке: є краса і є потворність...
і ще - в нім забагато повторень...
ми давно не оригінальні,
наше ткацтво схоже на конвеєр,
є заучені елементи, і
крок вправо, крок вліво -
куля у скроню від себе, або в спину від сусіда...
Мало хто винаходить свій візерунок.
Сплетене до нас і нами - далеко не витвір мистецтва,
часто нитки сплутані, обірвані...
Бо забагато в нас завдань,
знову ж таки: сюжет, виконання, постановка, контроль...
більшість написання сценарію перекладає на абстрактне -
бога чи то долю...
хтось не переймається контролем над виставою,
комусь вона добряче набридла
(буває такі звільняються з театру),
а деякі давно грають тільки для себе...
інші ж розриваються у бажанні встигнути все,
втрачають сили, опускають руки,
божеволіють, кусають лікті,
нарікають, радіють...
не встигають, не справляються...
Хтось під занавіс нарешті спромагається справлятись з усім,
осягає свою вершину,
але у його успіху нема глядачів,
афіші вицвіли, і театр давно забули...
Тоді його вистава закінчується....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=101081
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.11.2008
Так хочеться знайти Тебе! Мого!
Хочу, щоб ти прийшов і зачарував мене
поглядом, рухом, подихом
Я б кішкою блиснула жовтими очима
і покинула тебе,
і повернулась перед відчаєм
Ми б зникли на тиждень, на вічність, на мить
Якщо б не потонули у щасті, один в одного в очах
повернулись...
читали б з однієї книги,
ділились останньою чашкою кави,
останнім шматочком не затьмареної свідомості,
танцювали б під тишу, під дощ,
шукали б у веселки нові кольори.
У нас був би сірий пухнастий котик,
який клубочком згорнувшись лежав поміж нас, або
ми обоє вмощувались у тебе на грудях.
Кожного зимового дня
лежали б на сніжку серед поля,
на замковій стіні щоранку дивувались світанку...
Так хочеться, милий, коханий, рідна душа...
знати б де ти...
У нас сьогодні мокро і холодно...
А в тебе?
Може в тебе дощ...
краплею проковзнути б по твоїх вустах,
сніжинкою впасти б на твої розкішні вії,
переливатись промінчиком сонця на твоєму волоссі.
хочу стати новим кольором у веселці,
щоб ти мене знайшов....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=98234
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.10.2008
Дивлюсь у вікно - ніч
Відкриваю - чую цвіркотіння цикад
Я замотую тебе у шарф і тягну за руку - у ніч
Ти не розумієш але не пручаєшся
Ми виходимо з темного затхлого під'їзду - прямуємо до поля
Йдемо доріжкою - дихання рівне
Я підіймаю очі - місяць у повні
Моє дихання стає уривчастим
я починаю нервово хапати повітря
Твоя грудна клітка навпаки - плавно здіймається і опускається
Ти дивишся прямо, очі у світлі місяця яскраво-зелені
я врізаюсь тобі в долоню холодними синіми пальцями
Ти повертаєш до мене голову і всміхаєшся...
я здригаюсь, ти - звір, заплющую очі на декілька секунд,
відкриваю - ти знов йдеш дивлячись перед себе...
Звертаєш на поле, заходимо у високу траву
Ти відпускаєш мою руку, час починає текти повільніше,
ти граційно падаєш на траву мов на перину -
я повторюю за тобою
За 15 хвилин третя. Лежимо, вдивляємось у небо.
Як ти змінився, невже змирився з моїми дивацтвами,
ти казав, що в мене не всі вдома,
але сьогодні ти повернувся - і наче вже нікого не чекаю...
Місяць світить просто на мене,
у чорних очах з'являються великі яскраві жовті плями,
світло протікає далі і прорізає мозок.
Моє тіло починає конвульсивно рухатись,
в очах гра тіней, горло стискається.
я знаходжу твою руку, стискаю так, що відчуваю, як по моїй починає
стікати приторно тепла кров
У голові - ти, із звіриним оскалом і зеленими очима,
навколо тебе витають тіні,
ти спокійно стоїш і всміхаєшся
Мене трусить, мені холодно, все більше, більше, більше...
Я відчуваю як кожна клітина мого мозку
нервово пульсує задаючи такт тілу
Твій сміх стає різким як удари медіатора,
я відчуваю, що за мить обірвусь як перетягнена струна
Звук лезом виривається з горла
Різко схоплююсь, тремтячими руками намацую цигарки,
закурюю - 3:01
В повітрі ще стійкий запах металу.
Дивлюсь на свої руки, відчуваю як стікають струмки крові.
Струшую рукою - але там ні сліду
Повертаюсь до тебе - тебе нема...
Звісно нема, не було, тебе тут і не може бути...
Підіймаю очі - місяць у повні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97828
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.10.2008
- Господи, і де беруться такі люди?
- То нелюд, Маринко, нелюд!
На кухні було увімкнуте світло,
маленький промінчик якого, виливався через замкову щілину
у темний коридор.
На подвір'ї бігала маленька дівчинка і притискала до себе
великий м'ячик.
- Крапко! Крапко! Ти де? Що знов за котами бігаєш, неслухняна собацюрко!
Вона швиденько перебирала маленькими ніжками по дворику, оббігла навколо хати
і залетіла в середину.
Роззуваючись продовжувала кричати, кинула м'ячик, а маленькі мешточки* полетіли
в інший бік.
-Крапка! Крап...
Вона притихла почувши в кухні стривожені голоси батьків, схопила м'ячик і боязко
підступала до дверей.
У замковій щілині з'явилось маленьке очко.
-Таких людей самих вбивати треба!- не витримавши крикнув батько.
-Ти що, Тарасе, тихіше! Діти почують! - і тихо додала - А де вона?
-Та там за хатою, у саду, я вирішив...
Стук, скрип дверей, тупотіння...
- О, Боже, Тарасе, почула...
Маленьке серденько шалено билося, босі ніжки бігли по мокрій від вечірньої роси траві,
русяве волоссячко розліталось у всі боки.
Оченята побачили гору свіжої землі. Вона розмітувала глину,
капали сльози, вона втирала личко брудними руками.
Зявилося тільце рудої собачки з білою плямою на вушкові.
Дитя захлинаючись притискало бездиханне тіло тваринки, на замурзаному
обличчі застиг вираз безмежного болю.
-Невже заснула?
-Та ніби, так плакала, аж заходилась. Ти Крапку...
-Так, Маринко, я все впорядкував. Лягаймо і ми, намучились...
-Не можу заснути, все думаю, як він міг, та й за що ж?
-Він навіжений! скульптор! Виставив свій непотріб перед подвір'ям, а тож тварина...
помітила,... от і помітила...
-Піду гляну як вона...
-Піди, Маринко, спокійніше буде.
Батько заклав руки під голову, і перевів погляд на стелю...
-Нема! Зникла дитина!
-Як?
-А ось так! я ще й за ліхтариком пішла, а там...
-Що там?
-Сокира зникла..., ота менша, що Іванко, як був малий, допомагав тобі нею дрова колоти...
-О, Боже! Хутчіш до навіженого!
Серця батьків то зупинялись то здавалось виривались з грудей поки вони бігли темною вулицею.
Кров гримала у скронях.
Забігають у чужу хату, кімната, ще кімната, спальня...
-Живий! - кричить Тарас на переляканого митця, - живий! де дитина?
Вони всі троє вибігають на двір.
-Що це тут відбувається, вам мало...
-Замовкни!- обриває його Марина.
За подвір'ям сидить дівча в білій нічній сорочці, що неслухняно впала з одного плеча,
біля неї шматки того, що було скульптурою... Вона тихенько плаче...
-От цього я вам не подарую, я вам покажу...!!! - посилає свої погрози скульптор.
Тарас підіймає дитя, притискає до себе, губи ледь чутно проказують:
-будь ти проклятий..., ходімо, Маринко, ходімо додому...
мешточки* , мешти - (діалектичне) взуття, черевики
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97660
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.10.2008
ужгородському медичному присвячується...
Місце для куріння у обласній лікарні, стало місцем свободи
для студентів-медиків.
Воно стало багатофункціональним (наприклад місцем для викиду емоцій і т.д.).
Фармацевти 3-курсники сиділи на лавці і вже в котре обговорювали методи навчання у місцевому Вузі.
-... отже, - підсумовувала одна,- щоб зібрати потрібні на зимову сесію гроші, відкладати їх потрібно принаймні рік.
Лунає сміх, потім він стихає і кожен починає осмислювати гірку сторону сказаного.
Вона була звичайною сьогодні, хіба-що трохи невиспаною, стомленою.
Дивлячись на пошарпані стіни лікарні вона сказала: "А знаєте, якби лікар провозив мене по цьому дворику, приговорюючи, що в цій лікарні про мене попіклуються, що все в мене буде добре - я б йому не повірила!"
Знов задзвенів сміх.
Вона теж посміхнулась і поглянула на горобця під ногами, який порпався у купі соняшникового лушпиння і про себе відмітила рівень культури пацієнтів, перевела погляд на смітник, поряд з яким валялись недопалки і те саме подумала про студентів.
В голові виплив шматок вчорашніх подій: він, вона, кухня...
У них чергова серйозна розмова, стосунки дійшли до безглуздя: постійні чвари, купа божевільних слів і щовечора латання сердець.
Вони по-черзі демонстрували вибухи, останній був за нею, він замовк...
Вона бігала очима по стінах, оминаючи того, щоб потрапляти поглядом на нього.
А він мовчав.
Вона подивилась на годинник - він мовчав вже 5 хвилин, але здавалось пройшла година.
"Чому все так виходить, адже вони кохають один одного, що з ними..." - думала вона.
Годинник голосно цокав, вона здригнулася і перевела погляд на стелю, але годинник ніби закарбувався у неї на сітківці, стрілки глузливо пливли по циферблату видаючи нестерпне цокання, воно відлунювало в неї в голові, кров у її судинах пульсувала в такт...
в її голові все сильніше лунало "божеволію!!...".
Далі темні провулки, моторошні двори, під'їзд...
Неподалік від дівчат двоє санітарів везли прикрите білим простирадлом тіло.
- О! Новий матеріал для першокурсників!
Короткий смішок, вони встають і напрявляються до аудиторії, одна підходить і трусить заспану здавалось подругу.
- Ну що ти йдеш?
... виринає ніж, тремтячі руки, страх у його очах, гул у її вухах, спроба посміхнутись...
- О, Господи! Господи... я його вбила!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97255
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.10.2008
Кап-кап-кап
Протікає кран
Кап-кап-кап
Ти дратуєшся, я не помічаю
Кап-кап-кап
Ти борешся з вентилем,
я вибудовую в голові музику з краплинок води.
Кап...кап...кап...
Ми давно помінялись місцями.
Я заразила тебе своїм холеризмом
і твій меланхолік не витримав.
Тепер у цій кімнаті двоє божевільних.
Ми з тобою по схемі:
кохання-ненависть-тремор-агонія-майже смерть-знов кохання
(до летальності ніколи не доходить, хіба-що до літальності)
Я так давно підбирала ключик до твоїх емоцій,
а відкривши, виявилось що це скринька Пандори.
Тепер не знаю, що робити,
а схема ще частіше повторюється.
Прагну знайти вихід, але постійно
відкладаю до суботи прибирання безладу у своїй голові,
згадую про це в понеділок
і знов відкладаю до суботи.
Намагаюсь порвати наш Circulus vitiosus -
Червоний чи синій, синій чи червоний,
червоний, синій, синій, червоний...
Будь-який! Перерізаю червоний!
Вибух!
Тепер в нас обох переплутані пазли в голові,
одже все в нас буде добре!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=96840
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.10.2008
Я часто уявляю собі своє слоєне майбутнє.
Уявляю як мене, вбрану як на свято,
прошивають живі нитки.
Як гниє моя дерев'яна труна.
Далі шар скропленої слізьми землі.
Наступний шар - шар пластикових чи паперових квітів.
(як уявлю радісне обличчя продавця весільних букетів і траурних вінків, жах!)
Та й живі квіти ситуації б не виправили,
тим паче, коли б вони зів'яли, це виглядало ще менш естетично,
а сморід був би більшим.
Хоча...
(а ви знаєте що цікаво, на цвинтарях зовсім не пахне гниллю)
Потім звичайно мені б посадили квіти,
обговорювали те, що на сусідній пусто, гірше, недоглянуто
(потрібне підкреслити)
і зовсім не задумувались, що мене насправді це абсолютно не хвилює, як і моїх сусідів.
Далі - більше!
Вибрали б моє найкраще фото і вчинили б мені пам'ятник
або ще краще - бюст
(зараз це набуває популярності)
Потім до мене приходили з нерегулярною частотою,
віталися губами в чорний мармур,
зрідка скроплювали землю,
з квітів саджали неодмінно троянди,
нездогадуючись, що люблю я айстрові.
Боже! Краще кремація!
Розвіяли б мене серед гір, всеодно моя душа буде там.
Вона витатиме між Близницями і Петрусом,
впаде туманом на Піп Іван,
а далі вітром аж до Темпи.
Завтра неодмінно потрібно сфотографуватись,
запланувати похід в гори і порадитись із знайомим психіатром.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=96280
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.10.2008
Старенька кав'ярня, "совковий" посуд
У повітрі стійкий затхлий запах
перемішаний з ароматом кориці.
Сьогодні вона не прийде,
не замовить як завжди гарячого вина з яблуками і лимоном.
Сьогодні вона не буде жартома красти його шматочки фруктів.
Сьогодні вона не буде вмощуватись біля нього кладучи ногу під себе,
не буде гріти долоні у нього на грудях.
Від неї завжди пахло кавою.
Вона була божевільна до геніальності,
і геніальна через свою шизофренію,
так вона жартувала, але чомусь їй вірили,
і не тому, що ніхто напевне не розумів
говорить вона серйозно чи ні.
А він знав, знав що це правда, і кохав її за це.
Сьогодні вона не прийде, а він прийшов...
Замовив два глінтвейна,
і як вже було звично для нього
переклав свої шматочки яблук в іншу склянку,
їй в склянку.
Він довго сидить помалі відпиваючи вино,
а відпивши до половини, замовляє 100г горілки,
вливає до вина, сидить ще з годину, вертячи в руках склянку
Далі залпом випиває все, різко встає і йде геть.
Вже давно навіть черви забули смак її плоті,
а він не змирився, не забув.
Завтра він прийде знову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=94842
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.09.2008
Як дивно ходити по вулицях і шукати тебе,
вигадувати сценарій нашої наступної зустрічі.
Тебе, кого бачила раз,
Тебе, кого не знаю,
Тебе, з ким попрощались довгим, повним болю поглядом
одне одному в очі,
ні! - в душі!
В ті секунди ми говорили німою,
тільки нам зрозумілою мовою.
Коротких, безкінечних 6 годин
ми грали в гру,
неймовірно безглузду і набагато дорожчу
за 6 годин модного пейнтболу.
Я дивилась у вікно і багато курила.
Тепер страждаю від серцево-судинних захворювань,
п'ю каву, шукаю Тебе.
Аритмія стала нормою.
Я доходжу до межі за якою божевілля
і рятує тільки те, що на долю секунди я завмираю
бо бачу Тебе...
Рівно на стільки я дозволяю собі сплутати тебе з іншими,
рівно на стільки мені вдається змусити себе повірити,
що цей інший то Ти.
І знову прямую до божевілля.
Тримтячими руками припалюю цигарку,
замотуюсь щільніше в шарф,
ховаюсь в капюшоні,
роблю ковток кави.
Сиджу в парку і по черзі вдихаю то дим то холодне повітря.
Ти знаєш, мене не турбує безглуздість і банальність ситуації,
мене тільки страшенно лякає те, що в мене ще залишився
шмат здорового глузду,
і одного ранку я прокинусь і не зможу пригадати твого обличчя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=94841
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.09.2008
Від твого серця до мого один стукіт
Між твоїм мозком і моїм божевіллям міцна стіна
Від моїх прокурених легень до твоїх мільйони цигарок
Твоя печінка взята з анатомічного атласу, моя - червона напівсолодка
Мої ноги затиснуті в кеди, що живуть зигзагами, ти - ходиш по колу
Я куплю тобі кеди!
Я навчу тебе любити ламані лінії гір!
Ми будем жити на твою печінку, у мою - вливатимемо алкоголь!
Наші легені поєднають тисячі пісень!
Між стіною і руїнами один подих!
Від твого серця до мого один стукіт!
Постукай в мої двері!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=94463
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.09.2008
Я знайшла насіннячко.
Дивно, мені захотілось про нього дбати,
виростити його.
Я посадила, поливала, леліяла.
Чекала появу маленького паростка
мріючи як мені буде добре жити
в його тіні
Під моїм пильним доглядом
виросло молоде деревце.
Мені хотілося міці, сили,
а воно було ще слабке.
Я сердилась, кричала і сварилась,
схаменувшись була його опорою,
щоб вітер ненароком не зламав моє деревце.
Я була з ним під проливним дощем і палючим сонцем,
вливала свою кров у його соки.
Тільки рости!
Ось ти і виросло моє насіннячко,
ти стало могутнім деревом.
Моїм деревом!
Це я виростила тебе,
це я вгледіла у тому насіннячку красу.
Чому ж ти горнешся до чужих пташок,
а я в тіні.
Для тебе в тіні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92434
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.09.2008
Привіт, коханий!
Ти відкриваєш коробку і дістаєш мене звідти.
Я радісно звизгую і безпомічно теліпаю лапками
у твоїх міцних руках
Рух рукою від вушок по спині
Другий рух - по животику
Далі вмощуюсь у тебе на колінах
Ще рух - тріпочеш моє волосся.
Я вже полюбила це - тобі ж це подобається
Ось лунає голос.
Я знаю цей голос.
Ніжний, пестливий,
гордий, нескорений.
Він кличе тебе.
Я ненавиджу його!
Ти мусиш йти.
Але я знаю, то все той голос,
ти не винний!
Я кохаю тебе!
Ти обережно кладеш мене в коробочку
і щільно закриваєш.
До завтра, коханий!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92431
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.09.2008
Від твоїх слів у моїй душі робилися озонові дірки.
Ти викльовував мені очі, щоб я не читала твоїх думок.
Твій погляд був ще холоднішим ніж мої долоні.
Моє гаряче серце спалювало все, що могло тобі зашкодити.
Я кохала тебе.
Кохала за твої диявільські очі, за твою ангельську посмішку.
Ти був для мене богом, я була в тебе першою.
Ти кохав мене, зализував рани,
але смак моєї крові тобі так сподобався,
що ти випив мене всю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92284
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.09.2008
Знаєш милий, ти сьогодні залишишся голодним.
Ти прокинешся і будеш чекати сніданку.
Як завжди.
Я приносила тобі його щоранку.
Маленький підносик з філіжанкою кави
шматочком мого серця і чорним хлібом...
Від кави тебе нудило,
я ж божеволію від неї
майже так само як від тебе.
А от серце ти з'їдав
Жадібно облизував пальці
Мені було не шкода.
Я ж не знала, що ти відправляв його
в шлунок. Далі шлях його зрозумілий...
Сьогодні вирізати шматочок було особливо важко і боляче
Це був останній шматок
Знаєш милий, сьогодні ти залишишся голодним.
Я вирішила, що останній шмат свого серця
я сама спущу в каналізацію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92281
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.09.2008
Моє життя неначе човен
Та весла десь на дні
Ганчір'я на кормі
Це все що залишилось від вітрил
Від моїх крил
А я стою серед моїх розбитих мрій...
Дивлюсь за обрій
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=72331
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.05.2008