| Сторінки (1/22): | « | 1 | » |
Коли немає чим зайнятись
і зовсім настрій залишив,
ніякої нема наснаги,
скажімо словом це одним:
ДЕПРЕСІЯ надокучає,
яку бабусі й дідусі
ніколи наші і не знали,
шановні, любі, дорогі,
вони і гадки не гадали,
що таке слово в світі є,
тим більше “антидепресанти” –
куди воно і що таке?
А добре знали слово “праця”,
яка лікує недуг цей ,
й пігулок тут не слід приймати
та інших неопанацей.
Бо праця вилікує вмить –
забудеш що і де болить.
І особливо ефективний
на свіжому повітрі труд,
бо дихати приємно, вільно,
активно і цілюще тут.
Корисно працювати вранці –
і сонце сходить залюбки!
Найкращі ліки в добрій праці
зібрали люди навіки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328058
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2012
в ожидании дочки-лапочки
в Новом 2011 Году
Наполненная Тобой чаша,
испитая, но не увидишь дна
за вожделенным и чем чаще, слаще,
напитком ни то мёда и вина.
Наполненная Тобой чаша –
таинственный божественный Грааль –
в нём пылко кровь перемешалась наша
и будущего отразилась даль.
Наполненная Тобой чаша,
губами исповеди к ней прильни:
среди прекрасных благовестей краше
жизнь новая – творение любви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234779
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.01.2011
За что дано счастье? - тревожусь вопросом, -
за годы, что робко его ожидала?
ценнее оно, чем все "до" или "после",
есть выбор всегда, но другого не надо.
А, может, оно только проблеск над бездной,
затишье небесное перед торнадо?
да будет грядущее пусть безызвестным:
есть выбор всегда, но другого не надо.
За что? как надолго? и будем ли вместе? -
про все забываю в минуты услады;
не ищут добро от добра, счастье если,
есть выбор всегда, но другого не надо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142074
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 19.08.2009
Колеса мчатся – неустанные копыта –
на крыльях ветра из распахнутых окон:
так чудно быть свободной и открытой,
когда ни идолов не надо, ни икон.
Склониться к речке, раствориться в отраженье,
и в кольцах водных обручиться с тишиной
на миг, откинув грусть и сожаленье,
когда ни идолов не надо, ни икон.
И возвратиться в этот мир, где он, душевней,
терпимее, любимее, чтоб он,
чтоб для него, чтобы к нему, чтобы навеки –
тогда ни идолов не надо, ни икон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132564
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009
Счастья миг бы удержать! –
может, надо не дышать?
может, надо все забыть?
и любить, любить, любить…
Удержать бы счастья миг,
чтобы каждый им проник,
чтоб весь мир к нему привык,
удержать – и быть, и быть!…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=121038
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.03.2009
Зиму пережить - и в лето,
дерзко и беспечно,
после белоснежной клетки
в огненную вечность;
заменить рассудок, ясность
чувством и экстримом:
без зеленого на красный,
в макси после мини.
Зиму пережить - и в лето! -
аргументом веским
есть: ХОЧУ И БУДУ ЭТО -
трепетно, но дерзко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104116
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.11.2008
9 Мандрівник
Міфа прокинувся. Світало. Він сидів на веранді верболозової хатини за столом. Неподалік лежала розгорнута книга, поруч з нею зелений пакунок. Серце Міфи заколотилося. Вагаючись, хлопець простягнув руку і невпевнено посунув пакет до себе. Все тільки що бачене вві сні миттю пронеслось у нього в голові. Він заплющив очі, дістав зошита і завмер. “Боже ж ти мій! Невже це можуть бути ті самі записи?!.. Ні-і. Звідки? Як?! Але ж якщо — так!?” Серце забилося ще сильніше. Він розплющив очі і побачив у руках стару зошитку з пожовклими від часу сторінками. До обличчя линула кров і важко запульсувало в скронях. Міфа відкрив першу сторінку і на внутрішньому боці обкладинки прочитав виведені вичурним почерком два слова: “Міфові реалії”, — і відчув, як нестерпно розжарілася кожна клітинка. “Вічність. — Продовжував читати хлопець. — Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна…”
З кімнати почулися кроки. Міфа блискавично здійнявся з лави і заскочив до зали.
— Костя, звідки це? — тримаючи в одній руці пакунок, в іншій — записи, схвильовано випалив Міфа.
— Тихше! Ти чого бушуєш? — іздригнувши від несподіванки, заговорив Костя. — Ну, по-перше, доброго ранку! По-друге, ти вогонь у печі не згасив, — старший пильно подивився на молодшого і похитав головою. — По-третє…ну, по-третє, потім. А пакунок дав мені батюшка Олексій, щоб я передав його тобі.
Не минуло й хвильки, як Міфа біг до святого дому. Ранкова служба мала розпочатись за півгодини. Завбачивши батюшку, він швидко руш підійшов до нього, привітався і спитав про пакунок, який тримав у руці. Діставшись передньої лави в церкві й осівши на ній, старець у черничому одіянні розповів, що це записи його наставника отця Мефодія.
— До речі, — прощаючись, старий лагідно посміхнувся, — радий, що твій брат Костянтин зі Світланою вінчатимуться у нашій церкві.
“Костя одружується й вінчається… Зелений пакунок, зошит… Отець Мефодій — Мефодій з Млинців…” — кружляло в хлопця в думках дорогою додому.
* * *
В найближчі вихідні Міфа вирушив на пошуки Софії. В квартирі, де мала мешкати дівчина з батьками, нікого не було. Тому шлях повужчав: у Хвилясте.
Хлопець вийшов на зупинці біля мосту і рушив уздовж річки. Все таке знайоме!.. Попереду завиднівся колодязь і лавка… сходи до хати Софійчиних старих і… не може бути!
— Привіт, Ромцю!
Званий недовірливо подивився на незнайомця:
— Ти мене знаєш?
Міфа зрозумів, що не подумавши, уткнув дурницю.
— Так.
І почав розповідати “товаришеві” про нього самого.
— Здивував! — перебив його Рома. — Про це знають всі в селі.
— Я не з Млинців і не з Хвилястого… Я знайомий Софії.
Остання фраза насторожила Рому.
— То ти приїхав до неї.
Міфу обдало гарячою хвилею: “То вона тут!” І мало не спитавши “де?”, простягнув руку:
— Товаришуватимемо?
— Як бачу, з тобою краще товаришувати, а ніж навпаки, — і зустрічно потиснув руку.
— Ти збираєшся вступати до технічного вузу, ¬— сказав Міфа.
— Так! — здивувався співрозмовник, — але про це ще не знає жодна душа.
— А моя знає.
Рома пильно подивився в очі Міфи:
— Здається, моя Софійка таки дочекалася свого корабля з алими парусами.
* * *
Виявилося, що Софія невиліковно хвора. Коли чоловік Дарини, батько дівчини, дізнався про це, то повернувся до першої родини. А мати, забравши доньку, переїхала до батьків у Хвилясте.
З зошитом теж все стало зрозуміло. Брата Лисавети звали Мефодієм. Виходить, це його записи, в чому не лишилося ніяких сумнівів після зіставлення почерку зі старими листами. І хазяї, звичайно, зраділи, що без вісти зниклий кому дядько, кому дід, знайшовся, полишивши по собі несподівані сліди. Такий поворот подій одразу перетворив Міфу з незнайомця на свою людину. Тому, коли Софійка попросила, щоб він зостався поряд неї, ніхто не заперечував.
Коли дівчина дізналася про свою хворобу, то їй наснився дивний сон, по якому вона розповідала про квіти і метеликів, про крижинки і хмаринки, про те, що лікувала людей і має ділитися пізнаним. Потім збагнула, що всі, крім матері, сприймають ці балачки за пустощі. Саме Дарина допомагала донці відтворювати бачене спочатку в малюнках, а потім у вишиванках. Також вона, як і донька, вірила, що одного дня з’явиться той, за яким Софія сумувала вві сні, який зрозуміє її і підтримає. І ось цей день настав.
Дарина повела Міфу до донченої кімнати. “Спочатку Софія на білому рядні малює крижинку, квітку або метелика, в залежності від того, що збирається відтворювати, — розповідала дорогою жінка. — Потім вибирає фон (шифон, мережку чи іншу тонку тканину певного кольору), накладає на рядно і вишиває по намальованому люрексом. Після останніх стіжків роботу накриваємо прозорою (бува пурпуровою) тканиною, вставляємо в рамку з піддоном — і витвір завершено”.
— Ну, що, покажемо твої твори Міфові? — промовила Дарина до доньки вже в кімнаті і, як чарівниця, мановінням руки зняла зі стіни темну ковдру.
Видовище дійсно було наче не з цього світу.
— Це останні твори. Про інші тобі розповість сама Софія.
День у день юність раділа хвилинам, дарованим їм життям: бесіди, прогулянки, зізнання.
— Ти маєш описати те, що ми є тобою бачили, — в решті решт запропонувала Софія. — Я розповідаю про бачене, як можу, своїми творами. І ти не тільки можеш це робити, але й маєш. Розумієш?
* * *
На дворі стояло спекотне літо.
Одразу після Великодня Костя зі Світланою побралися і повінчалися. І сьогодні, після телефонної розмови з братом, Міфа весь ранок з піднесенням розповідав про рішення молодят відкрити в дворі верболозової хатини крамницю “Здобушка”.
По обіді Міфа залишився з Софією. Він майже закінчив писати їх спільний твір “Мандрівник”. От тільки останнього ланцюжка не вистачало. “Він — перед межею в пилу темряви, Вона — з іншого боку в дзвінкому світлі…” Що їх має поєднати?
— Милий, — Софія серйозно подивилася на хлопця, — я зараз скажу щось таке… дуже важливе. Тільки ти мене не перебивай. — Дівчина примовкла, а потім продовжила, — коли мене не стане, то роздариш вишиванки людям. Котрим саме, я тобі підкажу: не знаю яким чином, але впевнена, що зможу.
Міфа від невимовного болю зціпив зуби і міцно обійняв Софію.
— Роз’єднувати суцільне — це нестерпно.
— Суцільне не в силі роз’єднати ніщо.
Ввечері Міфа з Софією як завши щебетали до ночі.
— Знаєш, любий, моє бажання здійснилося. Коли я дізналась про хворобу, то загадала мати кохання: своє, вічне. Це ж ти?
— Це ми.
Дівчина дістала з-під подушки папірець і простягнула.
— Я тут міркувала про все і дещо написала. Як дістанешся кінцівки нашого твору, то тоді прочитай мій експромт. Згода?
— Згода.
— Добраніч, моя мріє.
— Добраніч, сонечко.
Міфа ввійшов до колись Тарасової кімнати, роздягся і ліг у ліжко. В “дівочій”, за стіною, було чути голоси: мати, Дарина Омелянівна, з донькою за звичаєм перед сном розмовляли про своє.
Міфа закрив очі… й опинився в пилу на межі недосяжного світла.
— Я знаю, чому бачу вас обох. Це завдяки великій силі кохання — силі взаємопроникнення, силі балансу темряви і світла, силі єднання дотику і почуття.
Міфа відчув, як зконцетрувався в єдиній пилинці у потяжів у межу. Там його промінцем зустріла краплинка-світлинка і прийняла в свої лагідні обійми. Він багато раз змальовував в уяві Око Вічності, а зараз сам ним був.
— Володар Духу, Володар Матерії, ви кожен розповідаєте про свою любов у той час, як ненавидите одне одного. Ваша любов — крайнощі, які розтинають людину. Я вільний від вашої безмежності, і безмежний коханням, яке маю. І цього кохання вистачить на всіх, хто його шукає…
Міфа розплющив очі і йому одраз спало на думку, що він щойно побачив кінцівку твору. Потому стрімко одягнувся, вийшов з кімнати і постукав у “дівочу”. Двері відчинила заплакана Дарина Омелянівна. “Софія померла уві сні”, — промовила вона і вийшла. “Саме так, і щойно я це бачив”, — тяжко збагнув Міфа. Він довго дивився на зблідле тіло дівчини; припав до руки: цілував, щось промовляв, плакав, дивокувато посміхався, наспівував…
Міфа розгорнув папірець, даний вчора, і Софія до нього заговорила:
“Безмежність — вивернута точка —
Дала життя, бо виник рух:
Розкрився розум паросточком
У вічне часу плесо круг.
То, може, кожна точка містить
Безмежність, згорнуту од нас,
І (чи збагненно?) в дусі місить
Новії простори і час?”
* * *
Після виходу твору “Мандрівник”, справжнє прізвище автора було забуте — заяскровіло Міфа Мандрівник.
Вдячні читачі, зачаїв подих, очікували на подальші історії з новими героями — власниками чергових вишиванок.
Довелося і мені якось його самого запитати: “Міфа, чи щасливий ви? І, якщо так, то в чому ваше щастя?” “Так, — відповів він, — я щаслива людина. І щастя моє в тому, що те, що я маю, можу назвати істиною”.
К і н е ц ь
квітень 2004 — лютий 2006
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100913
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.11.2008
8 Межа
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по горстці землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору в хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які поверталися на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалося, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. В бузковій далині з’явилися квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалося багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграваючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які в своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась вгору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулася невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялися йти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тенет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислося і він прискорив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. В змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був впевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололося і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялися новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремося кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100823
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
7 Хазяйка
„От і минуло більш, ніж десять років, як ти помер. Збіг час водою крізь пальці, наче не було... а навкруги вирує життя... Ні, було: танці, прогулянки квітучим містом, твої довгоочікувані недільні відвідини у Хвилястому, наша донечка і затишна домовина. Все було, ніби вчора, — простягаю руку і торкаюсь... тебе.
Ти — живий: лагідна посмішка і глибинний плеканий погляд. Тільки мовчиш... За тебе говорить Вічність. За нас говорить Вічність — і ми розуміємо одне одного. Пригорну наші здобутки пошуків до себе і відчую твоє серцебиття: тук-тук, тук-тук, тук-тук...
Я тобі безмежно вдячна за те, що був у моєму житті, за все-все, що привніс в нього. Бо пізнання тебе через зошитку явилося точкою відліку мого нового життя: стерло минуле, відкрило занавіс майбутнього і стало постійним сьогоденням... тук-тук, тук-тук, тук-тук — ти у Вічності, ти є Вічністю. Ти завши живий.
... Задрімала.
Я вже на пенсії. Звільнилася з вузу й одразу ж переїхала сюди, у Хвилясте. Рома пропонує взяти кілька годин на тиждень у школі — то я залюбки. Його з завучів підвищили до директора. Олена ся добре почуває. Дівчатка повиходили заміж та пороз’їжджалися. Рома з Оленою дуже зраділи моєму переїзду, мовляв, веселіше буде і тобі, і нам.
І дійсно, переїзд у село, в колиску від пращурів, відкрив другий подих до життя. Покинута примарна асфальтна місцевина забарвилася веселковими палісадами Млинцево-Хвилястих дворів, мелодійним шарудінням лісу, таємничістю водної течії.
Півні заспівали — сонце розплющує очі”.
* * *
„По закінченні навчального року в школі два тижні гостювала в Марії з Андрієм.
Навідувалася до місцевих бібліотек. Величезні мармурові будівлі вітали гостю охайністю, шаною і тишею та частували мене, зголоднілу, найсвіжішими думками останніх видань. Збагативши свої духовні надра, придбала і для Млинцевої шкільної бібліотеки з десяток книжок на ринку і в магазині. По останньому триповерховому палацу ходила півдня, аж поки той на вечір не зачинили. Якої ж там тільки немає літератури: різних жанрів, мов, для різного вікового періоду — і в якій кількості! Навіть повітря там особливе: прислухаєшся — і почуєш шепіт про далекі заморські країни, лицарські пригоди, або заплутану детективну історію, яка сумлінно очікує, щоб її розв’язали; десь чутно розсудливі авторські переконання, а поверхом вище — дівочі палкі зізнання, або дитячий гомін перед розкритою „Абеткою”. І в уяві крок за кроком постають нові й нові герої й сюжети: приємно споріднені з життям — знайомі, і незнайомі — манливо-яскраві.
Та все ж основний час проводила, звичайно, з онучатами. Юленька, дорослішаючи, змінюється: з появою братика Міфи, якому минуло півтори роки, вона стала більш уважною, розміреною. І то є добре, бо на осінь йтиме до школи.
До обіду, коли сонце не таке спекотне, ми з дітлахами гуляли по Верболозах. Доходили в одну сторону до метро, а в іншу, вздовж річки, теж далеченько. Якщо Юлію щось захоплювало, то вона, вказуючи рукою, мовляла: „Бабуль, дивись!” Згодом і малий Міфа, копіюючи старшу сестру, махав рукою і гучно озивався: „Бабу, диви!”
Марія ж весь цей час за книжками і комп’ютером наполегливо поновлювала професійні знання, щоб на осінь повернутися на роботу.
Сім’я нашої донечки живе добре: піклуються одне про одного. Андрій заробляє непогано, а Марія ще студенткою навчилася економити, тому не знають нестачу грошей. А два роки потому, до появи Міфи, їздили на десять днів за кордон. Я, як тільки зрання випадала вільна хвилька, одразу ж занурювалася в сімейний фото і відео архів діток у вітальні.
В потязі на Хвилясте почувалася самотньо... Та, коли по поверненні ввечері завітали Рома з Оленою, все стало на свої місця.
Зараз готуюся до сього навчального року: переглядаю самостійні і контрольні, складаю навчальні плани на чверті та на рік — тобто не маю часу на роз’їдливий сум. Кожного разу біля Хвилястої розмовляю з тобою, як от зараз — і стає легко, з‘являються сили йти далі, жити”.
* * *
“Сьогодні, любий, я звертаюсь до тебе не з хатини у Хвилястому, а з музею-садиби в Млинцях.
Озираюся навкруги — і заплющую очі: як же можна було стількома старовинними речами захламити таке приміщення? Як же кімнати можуть радісно приймати відвідувачів, коли самі нудьгують від гармидеру, і посміхатися, коли кахикають від пилу?
Але я дам усьому раду. Не тому відстоювала “рідненьку” від знищення, щоб зараз опустилися руки.
Так, так. Музей цим літом ще донедавна збиралися зносити. Скільки ж хвилювань і сивини принесли мені весняні місяці!
У березні, під кінець третьої чверті, на одних із вчительських зборів Роман Сергійович (тобто наш Рома) сповістив про те, що стару садибу планують знести, а натомість звести будинок культури… У мене тоді все всередині застигло, відняло мову. А поруч хтось жваво підхопив: “Гарна ідея. Нехай зводять. Бо ця розвалюха вже давно має неестетичний вигляд і не виконує музейних функцій”. Ця “гарна ідея” ножем вдарила мені в серце. “Як? — не витримала я. — Як можна плюндрувати пам’ятку нашого села, нашу історію?” “Та вона вже віджила свій вік”, “Стара й гнила” — різали по-живому чиїсь думки вголос. “Рома, невже забув, як ми малими пропадали тут цілими днями? — продовжувала я. — Та якби ж тільки ми — всі млинцеві і хвилясті діти. І ви, шановні колеги, ті, хто виросли на цій землі, забули себе малими? А наші діти, онуки, школярі? — Я перевела подих. Заспокоїлася. — Багато років потому розібрали млин, вірніше те, що від нього лишилося. Але й сьогодні, коли виходжу на берег, мені здається, що невидима, схилена над річкою дерев’яна споруда і досі там стоїть. Млин розповідав походження назви нашого села — а це безцінь… Я розумію, що багато чого в садибі прогнило, і взагалі стан будівлі, відверто кажучи, аварійний. Але ж можна реконструювати, вкотре оновити дім… Гроші? Так, і гроші. А ще бажання — а воно виникне, коли ви усвідомите важливість будівлі. Я роблю висновок, що є дві мети: знести старе — звести нове. Я цілком за те, щоб будувати нове, але й на новому місці. А так зване “старе” омолодити. Дійсно, одяг музею зносився — то його можна поміняти, але тіло — раритети — саме давністю своєю і цінні. Тим більш душа, яка щоразу при взаємодії з кожним наступним поколінням відроджується в крок і з часом: у літературних творах Сашка і Насті, в малюнках Семена — і взагалі в житті будь-якої людини, котра відкриває серце сивій давнині своїх прадідів”.
Коли до учнів дійшла інформація про знесення музею, то найактивніші організували акцію протесту “Збережемо музей”, залучаючи дорослих. Батьки і діти приносили з горищ хат цікаві речі, пропонували допомогу під час очікуваної реконструкції.
Отож, вирішили садибу не зносити, а Будинок культури звести праворуч від школи, навпроти садиби, замість частини фруктового саду.
На реконструкцію виділили крихти, але головне те, що музей житиме далі”.
* * *
“Промайнувши роки принесли багато яскравих подій. Тепер я “хазяйка” садиби. Щоб добротно її реконструювати, довелося продати обидві (нашу і батьків) квартири в місті. Частину грошей віддала Марійці, а за основну — садибу відтворили на славу. На першому поверсі бібліотека з двома читальними залами; на другім — чотири великі кімнати, в трьох з яких поступово відтворена історія нашого села по сьогодні. Четверта кімната — моя, директорська; приміщення розділене на дві частини з двома входами: робочий кабінет і житлова, де частенько лишаюсь на ніч. В останню з хати перевезла два дубових велетня — шафу і ліжко — до речі, саме на ті місця, де вони стояли колись; тут же знаходиться фортепіано, багацько малих і більших речей моїх пращурів.
Ромцю все так і працює директором школи. Вони з Оленою вже тричі дід з бабою.
Онучата наші і дорослими приїжджають щороку до баби влітку на місяць-два і всією родиною на Січневі свята. Міфа перейшов у сьомий клас, а Юля на третій курс вузу. Допомагають по хаті, в лісі і в садибі. Малий каже, що як тільки стане дорослим, то переїде сюди, у Хвилясте, і допомагатиме бабусі в усьому. Хоча й розумію, що це пустощі, але часом і самій приємно поринати в такі думки.
В ті днини мені наснилася низка видінь, які перевернули моє життя.
Сниться, ніби малий Міфа в черничому одязі сидить за столом і пише твою зошитку.
Інше сниться, що я йду вгору: злива, всюди грязюка. На шляху зустрічається челядь худоби й теж, з труднощами, підіймається. І ми так довго кудись прямуємо. Аж поки все раптово не міняється — і я з’являюсь перед надзвичайної краси величезною за площею будівлею, обнесеною стіною. Брам немає, тільки обабіч входу башти. Всередині вздовж стіни дво-трьохповерхові будинки, а в центрі фонтан. Все має розкішний вигляд, пишує золотом, вітіюватими візерунками, екзотичними рослинами. Я завертаю в одну з будівель, підіймаюсь сходами та виходжу на балкон і спостерігаю за тим, що відбуваються на площі. А там багацько представників делегацій з різних куточків світу спілкуються між собою в очікуванні конфіденційних прийомів. На балконі з’являється наша Юля, доросла і серйозна. Роздає книжки, що тримає в руках, чепурним хлопцям. Я підходжу до одного з молодиків і зазираю до книжки: це пункти до законів. В цей час Юля виходить на балкон до людей і царівно привітно махає їм рукою… Чудернацький сон: кольоровий, емоційний. Сильний.
Усі сновидіння приходили до мене в садибі. Останнє, найдивовижніше, теж. Уві сні я прокидаюсь від музики: це Лисавета грала на фортепіано. Моя пробабуся, молода і гарна, підійшла до мене, взяла за руку, подивилася в очі і сказала: “Ти лікуватимеш людей. Я допомагатиму тобі в цьому”. Потім повернулась до фортепіано і знов заграла. А я відчуваю, що прокинулась дійсно, лежу і чую музику, і розумію, що як тільки відкрию очі, то все зникне. Я дочекалась, поки музика стихне.
Того ж дня, повертаючись з роботи вздовж Хвилястої, чула, як річка говорить до мене. По обіді пішла до лісу, то дерева, як ніколи, простягали віття, наче руки. До однієї сосни прислонилася, обійняла, закрила очі… і побачила: боса малеча в кофтинках-вишиванках, весело співаючи і розмовляючи, збирає суницю. До самих сутінок я слухала оповіді дерев про минуле: сумні й веселі, про знайомих мені людей та все більш незнайомих.
Наступного ранку розпочалися нові дива. Прийшла жінка з Млинців, хвора на ногу: з тиждень, як гілкою проткнула стегно, а те загноїлося, і чим далі, тим гірше. Маючи на увазі попередні події, запросила жінку прийти ввечері.
Що було робити? Пішла до знахарської кухні. Нічого. І тут інтуїтивно відчула, що треба йти до лісу. Там, керуючись тим же чуттям, знайшла рослину, яка між іншими… світилась! Знайшла другу травинку, третю. По поверненні завітала до Роми з Оленою за спиртом (уявляєш, як вони здивувались, навіщо мені спирт?). Зробила суміш і віддала жінці. За тиждень рана загоїлась! До мене люди “посипали”. Другий рік лікую. Вірно кажуть, що хвороби починаються не в тілі, а в душі”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100822
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
6 Можливо, еврика!
На початку серпня Софія розвіяла прах Міфи по Хвилястій, як забажав перед смертю чоловік. І як не було важко, та того ж вечора, після прощання й розвіювання, Софія з донькою зібрали речі і наступного ранку виїхали з села.
Заборонивши собі вдень згадувати про Міфу, Софія занурювалася в роботу, а вночі плакала. Навіть донька не знала про мамчині сльози.
В цілому Марійка пережила втрату батька спокійно. Проте життя змінилося — потускніло. Мати віддалялася: про батька зовсім не згадувала, цілими днями пропадала на роботі. Через те дівчина часто залишалася на квартирі в баби Дарини й діда Юри. Мати не була проти. І навіть звістку про те, що донька після закінчення школи хоче переїхати до батькового міста, до Верболозів, і там поступати далі навчатися, сприйняла позитивно.
Отож після іспитів у школі й святкування випускного, мати з бабусею і дідусем зібрали й провели Марійку в дорогу до великого міста.
По приїзді дівчина на перші дні зупинилася в материних знайомих по роботі. І наступного ж дня відшукала батькову хату у Верболозах і познайомилася з сусідом дідом Андрієм, у якого вже через день чаювала і розмовляла з онуком Андрієм-молодшим, юристом за фахом, про можливості приватизації будинку за заповітом.
* * *
З від’їздом доньки і початком відпустки, Софія дала волю почуттям — і впала в депресію.
Від поїздки до Хвилястого її втримав Марійчин телефонний дзвінок, в якому донька просила мати приїхати до неї з набором документів, щоб допомогти з приватизацією батьківського дому.
Велике місто вразило Софію високими й незвичайними будівлями, охайними й барвистими вулицями, засіяними нарядними людьми, які під спекотним промінням липневого сонця неквапливо скупчувалися в прохолодних місцях й у відкритих кафе, або ж майже напівголими тягнулися в метро й іншому транспорті до шумних пляжів біля річки й веселилися там, загорали і купалися.
Верболози Софія уявляла собі зовсім іншими, такими як Хвилясте: з рідко посадженими хатами і неосяжним лісом. Та у Верболозах ніякого лісу не було, а хати, крім того, що були одна на одній, так ще й обнесені величезними заборами-мурами. Це вразило Софію. А коли донька повела мати прогулятися вздовж річки, то ще більш здивувала жінку: такі гарні, несхожі між собою, дво-, три-, а то й чотириповерхові будинки, вона вперше бачила своїми очима.
Минув тиждень, як Марія перебралася до Верболозів, і планувала залишитися тут на зовсім.
Повернувшись з прогулянки понад річкою, мати з донькою вперше після смерті заговорили про батька. І так згадували й плакали цілий вечір, аж поки не позасинали.
Марійка розповіла матері про знайомих сусідів й онука Андрія, який їй дуже подобається, хоча й старший від неї на дев’ять років. „Поступатиму на юридичний, — підсумувала дівчина, — дуже цікаво, до того ж при даних обставинах корисно. Вже подала документи”. Не раз за два тижні перебування Софії в доньки сусіди ходили один до одного в гості, відкриваючи в бесідах занавіс минулого й оптимістично дивлячись на сьогодення.
Підступав рік зі дня смерті Міфи, і Софії наснився дивний сон. Ніби вона спускається до Хвилястої і натрапляє на дитячий корабель, який бере до рук і читає назву „Вічність”. І в цей час чує голос Міфи, який, десь здалека, повторює: „Вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух...” Жінка оглядається навколо; потім зводить очі догори й опиняється в темряві, де голос Міфи чується дуже зблизька: „… вічний спокій, вічний рух… вічний спокій, вічний рух…”
Усе, що від Софії було залежно, стосовно приватизації, вона зробила, а також залишила копії всіх необхідних документів і деякі оригінали.
Марія посадила мати на потяг. І під стукіт коліс Софія планувала, що в найближчий час їхатиме у Хвилясте.
* * *
Софія сіла на камінь біля річки й задумалася: „Вічний спокій, вічний рух... Любий, що ж ти мав на увазі? Ти ж бо спокій й називаєш Вічністю, істиною. Чому ж тоді „вічний рух”?”
По приїзді у Хвилясте Софія постійно виходила до річки з Міфовим зошитом, який давала Марійці, коли та від’їжджала на родину батька, і попросила в доньки назад після баченого сну. І, гуляючи вздовж річки, подумки розмовляла з чоловіком.
Коли Рома був вдома і вбачав Софію, то виходив до неї і вони гуляли разом. Брат розповідав про роботу, про жінку і дітей, хатні справи, а сестра — в основному про доньку.
І сьогодні Рома приєднався до Софії.
— Знову й знову читаєш „Міфові реалії”? — спитав брат.
— Так, намагаюся ще глибше зрозуміти думки Міфи, — відповіла Софія. — Він щось шукав, і знайшов свою істину в спокої. Проте чи є ця істина повною?
Темнішало, і Рома пішов додому. Софія трохи ще посиділа на лавці біля колодязя і теж рушила східцями.
* * *
Софія згадала, як в останніх розмовах Міфа порівнював розум з дзеркалом між рухливою частиною Вічності і нерухливою.
Жінка підкинула дров у вогонь: похолодало — на дворі стояв златавий жовтень — і на ніч вона розтоплювала піч. По закінченні літньої відпустки, Софія взяла ще річну за свій рахунок і залишилася у Хвилястому. Квартиру на цей час здавала і більшу частину платні відсилала донці.
„Дійсно, — міркувала жінка, — розум — дзеркало між спокоєм і рухом”. І на аркуші паперу намалювала коло, розділила його навпіл по горизонталі прямою зі стрілочками з обох боків, затушувала верхнє півколо і підписала: верхню частину — „Спокій”, нижню — „Рух”, а пряму посередині — „Відбивач або розум”. Потім поряд намалювала таке ж коло, тільки всередині з меншим колом, в якому замість верхньої частини затушувала нижню, і підписала: „Око Вічності або носій Вічності”.
„Носій Вічності, — міркувала Софія, — є імітацією Вічності і, як Вічність, володіє, з одного боку, постійною інформацією про вічність, про спокій, і, з іншого боку, змінною, про рух. І оволодіває цією інформацією завдяки розуму.
Спокій не є витоком руху! Рух і спокій взаємоіснують разом. Вічний спокій — вічний рух!”.
* * *
Минуло півтори місяці, як донька на Різдвяні свята відвідувала мати у Хвилястому.
Марія обережно прорізала правий бік пакунку, який о півдні принесла поштарка, і дістала з нього газету. Це була наукова газета. Подібну літературу — збірки, журнали тощо — дівчина бачила постійно: мати щомісяця приносила додому наукові періодичні видання і вивчала їх. Ті статті, думки в яких вражали її найбільше, ксерокопіювала і найцікавіші місця виділяла маркером. Потім давала читати батькові, і в один з вечорів вони починали дискутувати. Тато був небагатослівним та уважно слухав маму, від емоційних речей котрої, на його обличчі з’являлась ледь помітна задоволена посмішка. Диспут завжди завершувався згодою з обох боків, і наприкінці батько казав: „Дякую, люба, за цікаве спілкування і за те, що відкриваєш для мене щось нове”.
Марійці здалося, що вона це пам’ятає ще з тих років, коли під час подібних бесід гралася з ляльками у великій кімнаті. Потім, коли пішла до школи, подібні гучні розмови доносилися до її кімнати, де вона вчила уроки, і Марійка заходила до батьків у залу і тихесенько вмощувалася в кріслі. Захоплені дорослі зовсім не дивилися на доньку, ніби її тут і не було. Дівчині здавалося, що вона з глибини, з темряви, дивиться на щось світле й пильнує, як це світло стає величнішим і більш яскравим.
Марія розпрямила зігнуту вдвоє газету і повела пальцем по змісту: „Вічність чети Кочевнікових — п’ята сторінка”, — прочитала вона і перегорнула на статтю. На назві рубриці „Можливо, еврика!” був прикріплений клейовий папірець: „Я торкнулася кожного татового слова. Цілую, мама”. Дівчина перевела погляд на статтю. „Вічність чети Кочевнікових” — великими літерами красувався заголовок і нижче курсивом приписано: „Теорія Вічності й задача про вічний двигун”
„На основі теоретичних міркувань та досліджень чоловіка, Кочевнікова Мефодія Григоровича, та своїх власних старший викладач природничого факультету нашого вузу Кочевнікова Софія Юріївна пропонує нову систему бачення на все існуюче. І називає нову систему Вічністю:
„Вічність — це ВСЕ.
В просторі Вічності знаходяться три елементи: Розум, Дух і Матерія, які попарно (Дух і Матерія) й окремо (Розум) паралельно прибувають в трьох формах існування: 1) нерухомий стан Духа й Матерії — Спокій; 2) Розум з відбивною функцією — Відбивач (Відображувач); і 3) рухомий стан Духа і Матерії — Рух.
Матерія — це сукупність частинок Вічності (найдрібніших існуючих частинок), а Дух — простір, вільний від частинок Вічності (вільний від Матерії).
Спокій являє собою нерухомий однорідний стан непов’язаних між собою частинок Вічності й обтікаючого їх простору, тобто однорідний стан Духу і Матерії.
Рух являє собою суцільний рух Духу й Матерії.
Спокій і Рух існують паралельно і тому, якщо знаходитися в одній з цих підсистем, взяту за реальну, то інша буде виступати по відношенню до першої ілюзорною. В свою чергу реальність та ілюзія з’являються внаслідок відображення (відбиття). Тобто відбиваюча підсистема являю собою межу між Спокоєм та Рухом. І цією межею є Розум.
Звідси й витікає основна ознака Вічності: триєдність Спокою, Відбивача та Руху”
Потім Кочевнікова С.Ю. в своїй роботі підводить нас до тієї думки, що виникнення й існування відбивача (Розуму) є наслідком існування руху, порівнюючи з оком людини, яке виконує свою відбиваючу функцію лише при наявності світла.
Користуючись деякими нововведеними поняттями, Кочевнікова С.Ю. задачу про вічний двигун за умови „є рух” розв’язує наступним чином:
„Для того, щоб знайти поняття „вічний двигун”, треба спочатку відшукати окремі поняття „вічного” й „двигуна” для руху.
Що таке двигун? — це те, що є витоком руху. Тобто все існуюче в Русі (й окремо взяте) є двигуном (двигунами) Руху.
А поняття „вічного” можна ввести, користуючись основним природничим законом: закон про збереження кількості речовини. Саме для цього і був введений Спокій через Вічність, щоб можна було всі рухомі, що оточують, перетворення Духу й Матерії уявити однорідною масою. І щоб, узагальнюючи на Рух закон збереження кількості речовини, говорити про незмінність (або постійність) складу простору з позиції частинок Вічності й обтікаючого їх простору. А так як при наявності руху з’являється поняття часу, то про вічність (нескінченне існування) частинок Вічності й обтікаючого їх простору. А оскільки в Русі вони й будуть виступати двигунами — то про вічний двигун.
Тобто вічним двигуном є кожна найдрібніша частинка Матерії й Дух в Русі”
„Саме тому, — пише Кочевнікова С.Ю., — людина й намагається вийти за межі Всесвіту, щоб осягнути Рух, або відшукати неподільну частку Матерії, щоб відкрити „одиницю” вічного двигуна, бо сама є частиною Руху й сукупністю „одиниць” і є вічним двигуном”
Що ж, чи зачепить іскринка, що з’явилася в серцях і розумах чети Кочевнікових, серця й розуми інших, покаже час — нескінченний час, вічний”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100798
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
5 Вічний спокій
Рома з жінкою порався на городі і побачив Софію здалека.
— Софієчка, привіт! — гукнув він.
Сестра помахала їм рукою і пішла далі.
„Щось тут не те”, подумав він і, помивши руки, вибіг до Хвилястої та наздогнав Софію біля східець нагору.
— Сестричко, чом такі сухі привітання? — підходячи, спитав Рома, поклавши руки на пояс.
Софія повернулася вся в сльозах і припала на братове плече. Крізь ридання вона промовила: „Міфа помирає”.
Рома з Софією сіли на лавку біля колодязя. І Софія розповіла, що Міфа більше року, як хворіє на рак. Та нічого їй не казав, аж поки стан не набув критичного. Дочекався, поки вона, Софія, піде у відпустку, сам пішов ще раніше, і на днях розповів їй.
— Я ж бачила, що він худнув, — казала Софія, — та він віджартовувався, ніби так закладено йому природою: з роками стрункішати.
Розповіла, що Міфа забажав переїхати у Хвилясте, і саме тому вона тут: щоб навести порядки.
Рома провів сестру додому, ще посидів з нею й, уходячи, сказав, що ввечері вони прийдуть з Оленою.
* * *
Рома відчинив двері і зайшов до хати. У веранді його перестріли Софія з Марійкою, які складали ковдру, прибрану з лави. На столі стояв кошик з харчами.
— Збираємось на пікнік? — підмітив Рома.
— Так, хресний, сьогодні ж неділя, — відповіла Марія. — Беріть тьотю Олену й Олю з Іринкою, і ходімо з нами.
— Я б залюбки! Та я прийшов зі своїм запрошенням: на тижні в Олениної матері був День народження і сьогодні зненацька мої дівчатка вирішили відсвяткувати його. Вже запросив Олениного брата, свого брата і от дійшов до вас.
— То о котрій? — поцікавилася Софія.
— На вечір, о шостій.
— Так ми встигнемо і на пікнік сходити, і до вас завітати, — відповіла жінка. — Дякую, братику, ми обов’язково прийдемо.
Рома зник за дверима, а потім, проходячи біля веранди, постукав у вікно і сказав: „Зачекайте на мене хвилин двадцять. Може я й вирвуся з лагідних ручок моїх дівчат на пару годин до лісу”.
Через півгодини невеличка компанія пробиралася крізь ліс на „свою” галявину. На „свою”, бо ще з діда була улюбленим місцем сімейного відпочинку в лісі. Хоча до неї і було далеченько йти, та нагорода того коштувала: навесні — поля незайманих перших квітів, влітку — рясна ягода і до пізньої осені — мозаїка з різноманітних грибів.
Софія з Ромою вели Міфу під руки і голосно згадували, як змалку пропадали, якщо не на млині, то тут. І згодом під наукою діда-лісника знали найстаріші й наймолодші дерева, грибні і ягідні місця, навіть мурашники і нори деяких тварин. Марія з кошиком в руках то кружляла попереду серед ягідних кущів, наспівуючи щось жваве, то зникала позаду.
Весела четвірка добралася галявини. Софія з Ромою розстелили ковдру, помогли сісти Міфові та посідали самі, бо притомилися. Марійка дістала з кошика два пластикових відерця: одне, наповнене доверху малиною, поставила посередині підстилки, а з іншим, майже наповненим ожиною, зникла за деревами. Через кілька хвилин вона повернулася і сказала:
— Так, всі взяли по жменьці, хто хоче, — і простягнула відерце, — а інше піде на вареники.
— Ну, якщо Марієчка щось залишила ще, — пожартував Рома, — то треба й самому піти назбирати. Обіцяв. Мене й відпустили за умови, що принесу якусь їстівну ліснину, щоб прикрасити випічку.
Софія висипала малину з відерця в тарілку і взяла пусту посудину. І вони з Ромою пішли „гратися в піжмурки” з ягодою.
Міфа приліг. Донька, наче дзеркальне відображення, лягла біля нього — так вже вона була схожа на батька: ті ж сірі очі, те ж біляве волосся, а от характер мамин — пробитний. Дівчині минув шістнадцятий.
— Доню, послухай, хочу розповісти тобі про селище, де я народився, — промовив батько.
Дівчина зі спини перевернулася на живіт, обперлася ліктями о підстилку, уткнулася щоками в долоні й уважно подивилася на батька.
— Колись давно рибалки поїхали шукати нове місце для ловлі риби й опинилися в гарному куточку природи. На лугах тієї місцевини росло багато верболозів, що було дуже важливим, бо на той час жінки тим і займалися, що плели з лози кошики. І перебралися чоловіки зі своїми жінками туди жити. І назвали селище Верболозами.
Йшов час: селище більшало, а з ним і місто, зосереджене на протилежному березі, розросталося по обом бокам ріки. І вже за мене, — сказав Міфа, — селище стало частиною великого міста. А жінки й досі, як багато років потому, плетуть кошики. Спочатку збирають лозу — обрізають кущі; потім чистять і викладають на дошки тонким прошарком сушити в дворі. Далі частину дубців — сушених білих гіллячок — фарбують у зелений, жовтий, рожевий або фіолетовий колір та складають на горищі.
І так увесь теплий сезон жінки самі укупі або з чоловіками ходять по дубці. А коли холодає, дістають з горища запаси і чудернацьки виплітають гарні й міцні побутові предмети: перш за все, кошики, великі, середні, малі, круглі й овальні, прямокутні, з однією, вздовж або поперек, ручкою або двома; виплітають хлібниці, абажури тощо. Й плетіння бува різним: простим або ажурним. Коли ж вплітають кольорові дубці, виходить нарядно.
Моя мама, твоя бабуся, плела кошики: по півтори десятки на тиждень. І ходила на ринок у місто та сама продавала їх. А потім по селу почав їздити чоловік і закуповувати плетене.
Зараз наше село змінилося: колись простори — тепер ніде яблуку впасти. А за ті роки, що я його не бачив... — батько зітхнув. — Колись я хотів поступати до вузу в своєму місті — та не так сталося, як гадалося. А сталося так, що й уявити собі не міг: зустрів твою маму та народилася ти. Я дуже щасливий.
Міфа подивився на доньку.
— Я на тобі залишу свою частину дому у Верболозах. І колись ти побуваєш на моїй землі, — Міфа перевів погляд у височінь і мрійливо посміхнувся.
— Обов’язково побуваю, — обізвалася донька; перевернулася на спину і лягла біля тата.
Й обоє задумалися про Верболози: дівчина уявляла село, а батько згадував дитинство.
— Невже позасинали? — почувся голос матері. — От тобі на. Я думала тут вже стіл накритий, що на нас і з хресним чекають, а вони про нас і забули.
Марійка підскочила і швидко почала діставати з кошика харчі: бутерброди з ковбасою, огірки, помідори, зелену цибулю, варені яйця і картоплю в мундирі.
Міфа дивися на всіх і думав: „Я щасливий! Поряд найдорожчі мені люди: мої дві зірочки — Софієчка й Марієчка — і друг Ромчик”.
* * *
Софія прокинулася від того, що почула, як Міфа розмовляє. Вона повільно відкрила очі і побачила, що чоловік лежить на спині з відкритими очима і напівголоса говорить сам до себе. Жінка прислухалася:
„... Людина, яка шукає істину, йде по життю, орієнтуючись на світло, що манить здалека й веде вперед. Цей шлях довгий й тяжкий.
Нарешті людина підходить до світла, і виявляється, що воно — лише відображення витоку світла, яке знаходиться в неї за спиною.
І тільки той, хто не залишить стриміння дістатися витоку світла, повернеться на сто вісімдесят градусів і піде...
Можливо, я відвернуся від відображення й опинюся у Вічності — зникну, розчинюся. Можливо, за моєю спиною нічого того, що є у відображенні, немає. А світло? А світло — лише промінь істини. Нічого собі „лише”!..
От я стою впритул зі своїм відображенням і бачу навколо себе ВСЕ відбите...
Відображення відкриває велику можливість — можливість порівняння, відносності.
Коли людина йшла на світло, то порівнювала з собою оточення. А коли відвернеться від відображення, то припиниться існувати відносність людини з навколишнім. Що, в свою чергу, принесе припинення існування людини у відображенні — і виходить існування людини взагалі...
Як же самій людині зберегти себе, опинившись впритул зі своїм відображенням?
Можливо, прибувати в стані „впритул зі своїм відображенням”: стан, коли людина бачить ВСЕ — Око Вічності, — і є вихід...”
* * *
Рома відкрив дверці книжкової шафи і з верхньої полиці дістав студентські зошити та почав їх гортати й трясти. Знайшовши шуканий папірець, розвернув і прочитав:
„Люди, не шукайте Істину саму по собі! Шукайте її в коханні, в науці, в релігії. Але не саму по собі. Сама по собі вона перекриває все вище зазначене і воно перестає набувати достатньої важливості й змісту.
Я віддаю свою Істину за щось реальне в житті”.
Вчора схвильована Софія розповіла йому, Ромі, що Міфа зранку розмовляв сам до себе. І попросила зайти до них, щоб він побалакав з Міфою: може, той захоче побачити свого зошита?
Рома піднявся східцями до хати і через веранду та сіни увійшов до кухні.
— Здраствуй, Ромцю! — зустріла Софія брата і, понизивши голос, додала, — Міфа в кімнаті, — і махнула рукою в бік груби. — Я приготую вам напій і ми з Марійкою підемо в двір.
Рома ввійшов до кімнати і сів на стілець біля ліжка. „Зовсім змарнів”, — промайнуло в нього в думці.
— Здраствуй, друже! — сказав Рома і поміг Міфі сісти на ліжку.
— І тобі здраствуй! — мляво відповів той.
— Щось ти засидівся в хаті, — аби підбадьорити друга, почав Рома. — Післязавтра, в неділю, ми з Оленою й дівчатами прийдемо до вас і разом цілий день гулятимемо в дворі, спустимося до Хвилястої. Згода?
— Згода.
В кімнату зайшла Софія з чашкою чаю і склянкою води. Через хвилину стукнули двері в сінях і на веранді.
— Слухай, хочу з тобою серйозно побалакати, — сказав Рома.
Дістав з кишені папірець і простягнув Міфі. Той, не розкриваючи записки, здивовано дивився на друга.
— Я знайшов тоді твій зошит, — після паузи промовив Рома. — Хотів би ти зараз його погортати?
— Ні, — різко одповів Міфа і зашарудів папірцем, рвучи його. — Все, що я маю зараз — це завдяки тому, що колись позбувся тих стримінь... та вони не позбулися мене. — Міфа простягнув руку до Роми і віддав йому порваний на дрібні куски папірець, — зроби теж саме і з зошитом.
* * *
„Моя люба, Софієчка, лишаю тебе. Ти — сильна, боєць, тому навчишся жити без мене і знайдеш відраду в житті, бо любиш життя. Я ж бо любив його через те, що в ньому була ти. Прощавай, моє серденько. Я тебе кохаю...
Моє янголятко, Мрієчка-Марієчка! Моя красуне й розумнице! Твоє життя неодмінно буде яскравим. Отож набирайся сил, дитятко...
Мій друже, Ромцю! Мій брате! Так виходило, що ти завжди був поряд в найскрутніші хвилини мого життя. Дякую тобі, друже, за все...
...Хвилясте! Ліси, річка, хати — ви для мене стали другою колискою після Верболозів. Низько кланяюся вам...
Квартира — тепла домовина гарного життя...
Робота. Тут вже дізналися, що мене нема... Що ж, гвинтик у механізмі згодом виношується, іржавіє...
Інститут — храм науки! Багатослівна тиша і промови з відлунням на все життя. Найнасичені роки...
Моє велике місто... квітуче, гучне, людяне...
Верболози, Верболози... Цілую рідну землю, обіймаю хатину... А де Костя?.. Що? помер? У в‘язниці? від хвороби?..
... Мамочко, тату. Я йду до вас?.. Ні?! Далі?!.. У спокій? вічний спокій? А ви, де ви?.. В житті, в русі?..
Зелений пакунок у квартирі... то мій зошит був у Софії!...
Яка попереду темрява — чорна безодня... Наче м’ясорубка втягає таких, як я... у спокій... і викидає нове, рухливе... або не викидає — залишає в собі... Софіє!..
І рух вічний!.. Вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух...”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100792
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
4 Мрійка
Початок березня позначився відлигою: проталини, наче хащі хижаків, розкривалися вдень, а вночі, біліючи від льоду або порошки, закривалися. Грип другою хвилею насунувся на місто і школи на тиждень зачинили на карантин. Дарина Омелянівна пару разів з’явилася на роботі в школі, а весь останній час їздила по квартирам і шукала влучний варіант двокімнатної для дочки. Однокімнатну, для себе, вони з чоловіком Юрою знайшли. Правда, далеко від теперішнього місця мешкання, в іншому районі, але чималу і в майже новому шістнадцятиповерховому будинку. Рідної двокімнатної квартири, великої і просторої, вони колись дісталися теж шляхом вимінювання: Дарині за чергою давали однокімнатну, а в Юри була своя теж однокімнатна — і вони виміняли двокімнатну в центрі. Тоді ж вони з Юрою побралися, а через три роки на світ з’явилася Софійка. Це було диво: Дарина вже й не сподівалася мати дітей, чоловік теж, бо знав проблеми дружини. В Юри було ще своє дитя від першого шлюбу. Отож народилася Софія — надзвичайний поворот у житті, осередок сподівань і мрій.
Дарина піднялася ліфтом на сьомий поверх дев’ятиповерхового будинку, підійшла до дверей і натиснула на дзвоник. Двері відчинила молода жінка.
Квартира сподобалася Дарині: дві кімнати середніх розмірів, досить простора кухня, балкон, прихожа; до того ж будинок цегляний, поверх не перший і не останній; поряд парк і недалеко від центру. „Якщо Мефодію сподобається, — міркувала жінка, — то після обміну ще й гроші залишаться молодятам на деякі меблі”.
Дарина вийшла на двір і подивилася на годинник: як раз кінець Міфиного робочого дня. Дійшла до зупинки й сіла в автобус.
Вчора жінка ходила до племінника Роми в гуртожиток. Після поновлення відносин з сестрою, Рая з дітьми частенько приїжджала в гості до Дарини з Юрою. А коли Рома вступав до вузу, то місяць жив у дяді з тьотею, поки не оселився в гуртожитку. Потім двоюрідний брат частенько приходив до Софії, але коли та перебралася до Хвилястого, більш не з’являвся в них.
Мати всю осінь сподівалася, що донька повернеться, не витримає. Та коли цього не сталося, то зрозуміли з чоловіком, що в Софії нове дороге для неї життя й треба допомагати і як можна найшвидше. З початком нового року й узялися розмінювати квартиру.
Вчора Рома розповідав Дарині Омелянівні про свою маму, батька, старшого брата Сашка з дружиною і племінника, а також про Софійку.
— В липні, через два тижні, як подали заяву в міський загс, одружилися, — розповідав хлопець. Ми з Ксюшею — одногрупницею Софійки — були свідками. Після розпису посиділи вчотирьох в кафе, а наступного дня поїхали до Хвилястого. Там баба Мирося з дідом Омельком запросили маму з татом і Саню з сім’єю — так і відсвяткували подію в тісному колі. — Рома дістав фотокартки з загсу, кафе і Хвилястого. — Софійка взяла академвідпустку і залишилася в Хвилястому, а Міфа перейшов на заочне навчання та на постійну роботу в фірму за комп’ютером і зняв кімнату неподалік роботи. — Рома дістав ще фотокартки. — Наша знахарка баба Мирося доглядала Софію і з місяць тому прийняла пологи: народилася дівчинка, Марією назвали. Софія два тижні недоносила дитину, але зараз з ними обома все гаразд. Міфа кожні вихідні їздить в село. І я з ним через раз.
Потім Рома розповів, де працює і знімає кімнату Міфа.
Жінка вийшла з автобусу і спрямувала до будинку за вказаною племінником адресою.
* * *
Міфа з Софією заздалегідь вирішили поєднати три події в один день: в річницю одруження повінчатися й охрестити доньку. Свято припадало на початок серпня. Молоді, узгодивши з бабою і дідом плани, за місяць зателефонували дядькові Тарасу, який пообіцяв приїхати. Софійчиних батьків запросили, коли з донькою були на новій квартирі.
Володя — старший син дяді Тараса і тьоті Христі — привіз на машині батьків з молодшим братом Ванею у Хвилясте за два дні до великого свята, ввечері. Христю з синами приймала Рая, а Тарас розташувався в батьків, у своїй колишній кімнаті.
Наступного ранку, нагодувавши доньку, Софія допомагала бабусі готувати сніданок для чоловіків: дідові Омельку, дяді Тарасу й Мефодію. Після сніданку старі — дід з бабою — поїхали на залізничну станцію зустрічати доньку Дарину з чоловіком: перша зустріч після більш, ніж тридцяти років.
Піврічна Марійка спала в старій кімнаті біля груби в колисці. Софійка на веранді мила посуд, а біля неї на лавці за столом сиділи Міфа з дядею, і старший розповідав молодшому, як служив і без тями закохався в Христю.
— Дівчина присилала по два листи: один братові, другий мені, — згадував дядько Тарас. — Після служби поїхав до неї і залишився: дім там, де кохана людина. Спочатку працював водієм. Коли народився другий син, Ваня, пішов валити ліс. Роки два потому повернувся „за баранку”: сили вже не ті, та й діти поставали на ноги і самі заробляють на свої сім’ї.
Заплакала мала, і Софія пішла до доньки. У двері тихо постукали й увійшли Міфа з дядею.
— Де наша Мрієчка-Марієчка, — посміхаючись до дитини, сказав дядя Тарас. — Поспала маленька? Мама годуватиме донечку? То ми з татком підемо, щоб не заважати.
І вийшли в двір. Від Хвилястої по східцям підіймалися Рома з Ванею і Володею.
— Як спалося? — поцікавився Міфа, коли хлопці, підійшовши ближче, і привіталися.
— Добре, — одповів Володя, — дивна тиша. В нашому місті такої не буває.
— То потяг проїде, — підхопив Ваня, — то вантажівка.
— Що ж ви хочете: робоче містечко, — потиснув плечима дядько Тарас. — А тут хвилин двадцять до великої дороги і ще з півгодини автобусом до залізниці. Навкруги ліс. Тому і тихо. Відчужено.
Дід Омелько з бабою Миросею зустріли на платформі Дарину з чоловіком. Мати обійняла доньку, і так вони стояли кілька хвилин, крізь сльози щось кажучи одна до одної, аж поки дід не сказав: „Ну, годі. Старе пом’янули — тепер час рушати”. Баба Мирося з Дариною від зупинки спустилися до Хвилястої і попрямували вздовж річки, балакаючи про своє, жіноче. Дід з Юрою йшли за ними і старий розповідав зятеві про свої лісничі володіння і взагалі про село.
Софія нагодувала і приспала доньку. Потім пішла на кухню готувати обід: улюблену дідову страву. Почистила, перемила і нарізала картоплю в найбільшу каструлю, залила водою і поставила на вогонь. Коли вода закипіла, посолила, додала перемитих порізаних грибів, потерту моркву, нашатковану цибулю і, коли юшка була майже готовою, олію, окріп та інші спеції.
До обіду підійшли баба Мирося і дід Омелько з Дариною і Юрою. Рома збігав додому за батьками і тьотею Христею, та до брата Сані, який прийшов з трирічним Михайликом, а жінка Олеся залишилася дома, бо була на восьмому місяці вагітності. Хлопці винесли два столи з кухні і веранди в двір, стільці і лавки, а жінки накрили стіл частуваннями з юшки, каші і свіжої городини.
Після чаювання чоловіки пішли до лісу на прогулянку-екскурсію під супроводом найстаршого. Жінки ж, прибравши зі столів, зайнялися чаклуванням над їжею до завтрашнього свята: Мирося з Дариною і Христею кружляли на кухні, Рая більше бігала на город, а Софія — то по воду, то біля Марійки.
Після пізньої вечері гості неквапливо стали розходитися по своїм домівкам на ніч. Юра ліг у дівочій — колись Дарининій і Раїній — кімнаті: там їх з дружиною оселили батьки. Сама ж Дарина, Рая і Тарас усамітнилися в знахарській кухні і розмовляли „про те, про се — про все” до глибокої ночі.
— Сестрички підводимося, — фінішував нескінченну розмову Тарас, — і гайда в ліжко. Чи ви забули, що завтра великий омріяний день, заради якого ми зібралися?
І над Хвилястим до півнів запанувала тиша.
* * *
Наступного ранку до Хвилястого приїхала Ксюша — свідок з весілля і майбутня хрещена малої. І всі: дід Омелько з бабою Миросею, Дарина з Юрою, Тарас з Христею і синами, Рая з Сергієм, Саня з Олесею і Михайликом, Рома, Ксюша і герої події — Міфа, Софія і Марійка — пішли до Млинцевої церкви.
Після свята дядько Тарас з родиною ще гостювали у Хвилястому до п’ятниці — в цілому як раз вийшов тиждень, а на вихідні поїхали дивитися столицю.
Софія з донькою остаточно перебралися на нову квартиру. Софія поновилась у навчанні. Міфа перейшов на п’ятий курс заочного і продовжував працювати на фірмі: робота була доволі прибутковою, цікавою і перспективною.
Рома, закінчивши вуз, повернувся до селища і пішов працювати в школу вчителем. Познайомився з Оленою — старшою сестрою одної з учениць випускного класу. Після весілля з Оленою, коли народилася перша донька, їздив до дядька на Північ, щоб підробити грошей.
Софія вступила до магістратури, а згодом і до аспірантури, та залишилася викладати у вузі.
Помер дід Омелько, а через рік і баба Мирося. Дарина, перебуваючи на пенсії, ще довгенько працювала в школі, а потім, пішовши з роботи, давала приватні заняття. Юра теж, на пенсії, весь час десь підробляв.
Так поволі стікали дні, тижні і роки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100770
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
3 Хвилясте
Софія дивилась через відкрите вікно у двір: на ковдрах, розстелених на траві, дівчатка грали в ляльки. Маленькі мами одягали й роздягали своїх діток, годували їх, укладали спати і співали їм колискові; потім ходили одна до одної в гості та в магазин-лавку за продуктами-камінцями й травами.
Дівчатка збиралися перетягати свої „будинки”, на які наповзала тінь п’ятиповерхівки. „Треба розповісти, — приречено проговорила про себе Софія і відвернулася від вікна. — Може почати здалека?” І підійшла до матері, котра мила посуд, подивилась на неї і загадково промовила:
— Мам, я закохалася.
Мати подивилася на доньку, закрила воду і сіла на стілець за кухонним столом.
— І хто він? — заінтриговано спитала жінка.
Дівчина сіла навпроти.
— Він з інституту. Ми навчаємося на одному факультеті, але на різних курсах: він — на третьому. Звати його Міфа. Тобто Мефодієм. Живе в гуртожитку в одній кімнаті з Ромою.
„Треба розповісти все, як є, все, що знаю”, — вирішила Софія.
— Він з іншого міста, з селища. Кілька років потому його батьки загинули. Зі старшим братом вони не мирилися, тому Міфа переїхав вчитися і жити сюди. Навчається, і з весни по осінь працює.
— І коли ви познайомилися? — поцікавилася жінка.
— Познайомилися тоді, коли Рома допомагав мені готуватися до вступних іспитів. Почала вчитися в інституті — здружилися, на канікулах після першого семестру — зустрічатися.
Дівчина опустила очі, зкукобилася і подумала: „Зараз щось обірветься”.
— Я вагітна...
Мати мовчки подивилася на доньку, і швидким кроком вийшла з кухні. Через пару хвилин повернулася вся в сльозах і голосно заговорила:
— Спочатку інший факультет, тепер це. Ти що кепкуєш з нас з батьком?
І знову вийшла з кухні.
Дівчина підійшла до мийки, щоб домити залишений посуд.
— Я не дозволю. Самі ще діти. Те ж мені, вагітна! — почувся позаду голос матері. — В такому віці не про дітей треба думати. Поступила до вузу, то навчайся. А зустрічатися можна і без... і без дітей.
Мати продовжувала говорити про житло, про гроші, і нарешті про час, які необхідні з появою дитини. Що вони з батьком зайняті — працюють, а їм — Софії з тим хлопцем —вчитися треба, а вже потім створювати сім’ю.
Дівчина витерла рушником сльози, що текли по щокам, наче вода з крану, повернулася до матері і впевнено одказала:
— Я не питаю вашого дозволу. А ставлю перед фактом.
І вийшла з кухні.
У своїй кімнаті Софія, бігаючи очима, шукала, щоб ще взяти у Хвилясте. Як тільки наступали літні канікули, дівчина на весь сезон від’їжджала в село до материних батьків та раз на місяць — будучи дорослішою сама, а в дитинстві з тіткою — навідувалася додому. Скільки пам’ятала себе дівчина, мати через велику стару сварку зовсім з батьками не спілкувалась.
Все в кімнаті дівчині здалося сумним: і теплі персикові шпалери, і біла тюль на всю стіну, ліжко стало ніби нижчим, а шафа стариком оперлася о стілець. Дівчина підійшла до письмового столу і дістала з шухляди зелений пакунок, а з полиці — зошит і пару підручників та поклала в сумку; з шафи — теплу кофту і брюки — інші необхідні речі були в селі.
З сумкою на плечі Софія увійшла в кухню, де, дивлячись попереду себе, сиділа мати.
— Я повертаюсь у Хвилясте. В цьому місяці більше не приїду, — кинула дівчина.
Жінка встала.
— Все маленька, маленька... Що ж, раз така доросла, то і вирішуй сама, як тобі бути.
* * *
Міфа й Софія вийшли з автобусу зупинкою раніше потрібної і пішли краєм асфальтової дороги.
— Це Млинці. Але назвали так село не тому, що дуже люблять їсти млинці, — дівчина посміхнулась, — а від слова „млин”. Колись, за царя, у минулому сторіччі, жив тут заможний чоловік з родиною. І був у них великий млин над Хвилястою, — емоційно жестикулюючи, Софія розповідала про далеке минуле своєї родини. — Це був мій прапрадід. Млин і невеличка двоповерхова садиба з садом за будівлею і бесідкою дісталися йому від батьків, які тим і займалися, що перемелювали зерно і самі звели будинок. А млин — так ще раніше звели їхні батьки. Тоді й за очі стали їх прозивати Млинами, потім, лагідніше, Млинцями, а згодом і клаптик, який з часом все більш розбудовувався, селом Млинці.
Бачиш, школа, а біля неї стара будівля. Ця стара будівля — бібліотека, музей і дім народної творчості — і є садиба моїх далеких родичів. А зараз подивишся у провулок і побачиш над річкою млин.
Обабіч дороги стояли будинки. Тільки-но, через дорогу ліворуч, ходаки минули школу з садибою і підходили до провулку. Міфа пригледівся: над водою темніло щось перекошене з великими чорними палками.
— Коли ми були малими, — продовжувала Софія, — та і зараз, завжди прибігаємо з Ромою сюди. А старі, що тут мешкають, якось особливо нас і досі називають „Млинами”, — дівчина загадково подивилася в далечінь.
Так от було у моїх прапрадідуся з прапрабабусею двоє діток: хлопець, старший, і дівчина. Перші роки сторіччя принесли за собою переворот у Великій Імперії: розстріляли царя, народні хвилювання і нарешті прихід до влади червоних. Так як у батьків гроші були, то син поїхав навчатися до столиці, а згодом і сестру забрав. Коли червоні почали розкуркулювати села і дійшли до Млинців, брат відвіз сестру додому, а сам повернувся до міста. Потому про нього нічого не чули. Моїх прапрапредків виселили з садиби, яку забрали під школу, у невелику покинуту хатину. Коли донька Лисавета, моя прабабуся, вийшла заміж і з’явилася дитина, хата стала замала для всіх і прапрадід, який дуже любив ліс й товаришував з лісником, — дівчина махнула рукою вправо, де на горищі, за будинками, зеленів змішаний ліс і підступав попереду до дороги, — згодом звів невеличку хатину неподалік від будівлі лісника, що вниз по Хвилястій, і перебрався туди жити з прапрабабусею.
Лисавета, хоч і не встигла довчитися в медінституті, працювала місцевим „лікарем” — так називали її на селі, а вечорами викладала „фортепіано” в школі-садибі за клавішами рідного інструменту. Та коли дізналася, що чоловік її зраджує, забрала доньку і переїхала жити до батьків.
Попереду був міст через річку. Міфа з Софією завернули праворуч, спустилися вниз і вийшли на земляну дорогу вздовж річки.
— Тут і починається село Хвилясте. Через хвилин десять вийдемо до перших будівель, а ще через десять — до нашої хати. Назвали так село на честь річки, а річку — бо звивається, як змія, в Млинцях і за ними. Це можна побачити згори в лісі... Село наше невеличке: хат тридцять — максимум сорок, які простягаються по одному ряду вздовж берегів. Як бачиш, наш бік Хвилястої гористий, а той, — дівчина повела головою, — пологий, тому наш берег прозвали правим, а інший — лівим.
Так на чому я зупинилася? Да, перебралася Лисавета до батьків з донькою Мирославою. (Зараз це моя бабуся Мирося, до якої ми йдемо.) Довго до неї ходив чоловік: вибачався, просив повернутися. Звісно, гарна, та ще й розумна. Але Лисавета була дуже гордівливою і не повернулася до чоловіка; та заміж більше не вийшла взагалі. Оце характер! — задумалася дівчина. — Біля батька Лисавета пізнавала таємниці лісу: трав, дерев тощо. Ще вона зналася з однією жінкою, яку на селі хто відьмою називав, хто знахаркою. Разом зі спеціальними медичними знаннями, отриманими в місті, і народними, здобутими на селі роками, Лисавета лікувала різні людські хвороби, за що на старості її на селі почали називати „знахаркою”.
Але про бабусю Миросю. На той час, як вона йшла до школи, у Хвилястому вже було кілька хат по обом бокам ріки. Навпроти, через річку, жила родина з двома дітьми — синами. І старший, Омелян (мій дідусь Омелько), був роками такий, як Мирося, і вони разом ходили до школи в Млинці. Одразу після школи діти побралися і перейшли жити до молодої. Омелян біля мого прапрадіда став лісником, а Мирося біля матері переймала знахарські знання.
Народилося в моїх дідуся з бабусею троє дітей: Дарина — старша донька, моя мама; син Тарас і молодша дочка Рая. Мама після школи вступила до вузу і залишилася в місті. Дядько Тарас, коли служив в армії, познайомився з сестрою товариша співслужбовця, яка приїжджала до брата, і закохався в неї. А після служби переїхав до їхньої родини далеко на Північ. Бува в батьків зрідка. Я його бачила пару разів: маленькою — він приїжджав з молодшим сином — і чотири роки потому — був сам.
Тьотя Рая живе тут, у Хвилястому, на лівому березі. — Софія подивилася на протилежний берег і вказала вперед на хату, — он бачиш, біленька з блакитними ставнями і зеленим бортиком. У тьоті Раї два сини: Саня і Рома. Саня, йому двадцять три, вже побрався з дівчиною з Млинців, і в них синок Мішаня.
Софія й Міфа порівнялися з тітчиною хатою, де на городі поралася жінка.
— Тьотя Рая! Доброго ранку! — озвала Софія.
Жінка підняла голову.
— Софієчка, здраствуй! Рома, Рома, йдино сюди, — гукнула жінка, — Софія з хлопцем приїхала!
Через півхвилини на порозі хати з’явився хлопець, натягаючи штанці, і побіг до річки.
— Приходьте сьогодні до нас, — крикнула жінка.
— Дякую, — одповіла Софія.
Рома підбіг до берега і зупинився.
— Які люди, які люди! — промовив він і похитав головою, — яким вітром ви тут?
Міфа з Софією пройшли вперед і зупинилися біля дерев’яного мосту. Рома невисокою будівлею перетнув річку.
— Настав час знайомити рідню з нареченим, — поважно сказала дівчина.
— З нареченим? — здивувався Рома. — І що я проґавив? Що сталося, поки мене не було в місті?
Хлопці і дівчина присіли на лавку біля колодязя. І Софія з Міфою розповіли Ромі про вагітність дівчини і свіжі плани на майбутнє.
Вчора, після розмови з мамою, Софія прийшла в гуртожиток до Міфи. До ночі молоді вирішували, як їм бути. І зупинилися на тому, що Міфа перейде на заочне навчання і піде на постійну роботу, а Софія візьме академвідпустку на рік. На осінь знімуть кімнату, бо в гуртожитку, звісно, при таких умовах жити не дозволять. А на літо все так і залишатиметься: Міфа — в місті в гуртожитку, Софія — тут, у Хвилястому. А ще літом збираються побратися і запрошують Рому стати свідком.
— Оце так! Ну, ви й молодці! — дивувався Рома. — Розумію, кохання. Але щоб так!
— А ми тебе розбудили? — перевів тему Міфа.
— Так, — відповів Рома. — Ще ж навіть восьми нема. А ви в таку рань сюди?
— Завтра Міфі на роботу, — відповіла Софія, — то ми і приїхали на першій електричці.
— А, зрозуміло. Ну, ви мене й ошоломили, любі... То прийдете на мамчине й моє запрошення сьогодні до нас?
— Так, — сказала Софія, — десь о другій.
— Добре, чекатимемо. — Рома піднявся на міст, потім розвернувся і кинув, — те, що ви мені розповіли, звісно, таємниця?
Міфа з Софією переглянулися.
— Ні. Зовсім ні, — відповів Міфа.
Провівши поглядом Рому, хлопець з дівчиною відвернулися від річки і пішли східцями вгору, де стояла хата Софійчиних дідуся з бабусею.
* * *
Баба Мирося наліпила деку пиріжків з вишнею, помазала зверху збитим яйцем і сунула до груби. Потім пішла до комори, винесла каструлю з грибами і поставила на кухонний стіл, щоб перемити і наварити юшку. Зрання дід Омелько назбирав гриби в лісі і приніс жінці, щоб та на обід приготувала його улюблену страву.
Баба Мирося поралася на кухні, а через грубу, що займала майже всю стіну між кухнею і кімнатою, спала онука. Забриніло відро — прокинулася Софія і миттєво забралася на сквозний лежак вгорі груби.
— Стій, бабусю! — обізвалася онука, — я сама сходжу за водою. Тільки одягнуся.
Дівчина зіскочила з теплої лежанки, одягнулася, вибігала до бабусі, привіталася з нею і чмокнула в щоку. Вийшла на двір і спустилася до колодязя.
Хата у Софійчиних діда з бабою була досить велика. Прапрадід, який започаткував будівлю дому, звів одразу дві кімнати: житлову — їм з бабусею — і кухню. У кухні в одному кутку виділив сіни, а від сіней до кінця стіни — комору. Згодом до прямокутника зведеної хати, а саме до сіней, літерою „Г” прибудував довгеньку веранду. Коли Лисавета з донькою прийшли жити до батьків, то од веранди і до кінця хати добудували ще дві кімнати: трохи меншу зі входом із кухні — залу — для Лисавети, а дальню — зі входом із зали — для Миросі. До того часу, як Мирося, вже заміжня, народила третє дитя, померли прапрадід з прапрабабою і Лисавета перейшла жити в їхню кімнату за кухнею. Мирося з чоловіком Омеляном осіли в залі, а для дітей розділили дальню кімнату на дві: побільшу — для дівчаток Дарини і Раї, а меншу — для Тараса.
Колись син Тарас за другим приїздом додому купив цеглу і почав обкладати старий будинок. Тарас заздалегідь тоді взяв відпустку, щоб довше побути в рідному селі. Допомагав йому поновляти хату сестрин, Раїн, чоловік Сергій. Це було років п’ятнадцять потому, і на сьогодні будинок мав добрий вигляд.
Всередині прапрадід багато чого робив сам: столи й стільці, полиці в сінах і шафи в коморах. Обидві груби: першу — між кухнею і старою житловою кімнатою, з лежаком, — і другу — між залою і дальніми дитячими кімнатами — допомагали робити чоловіки з Млинців, які допомагали і хату будувати.
Тільки в старій кімнаті залишилося з садиби два дубових велетня: ліжко, на якому ще хвилин десять потому спала Софійка, і шафа, навпроти ліжка, з двома відділами по краям для одягу, і двома скляними посередині — для книг і посуду. Інше хатнє вбрання з часом доповнювалося й оновлювалося.
Софія з відром води піднялася на останню сходинку в двір і попрямувала по дорозі, по лівому боці якої був поріг до веранди. Сама ж дорога вела на город. По правий бік знаходилися дров’янка і сарай. За ними, навпроти хати, стояла ще одна будівля — так звана „знахарська кухня”. В ній баба Мирося тримала різні трави і в’язанки з них, настойки в склянках у шафах тощо.
Всі будівлі утворювали літеру „П”, всередині якої було зелене трав’яне полотнище і з стоптаним павутинням доріжок. У дворі, біля знахарської кухні, на ціпу сидів старий собака Пастух, хоча пасти було нікого, бо баба з дідом вже кілька років не тримали ні птиці, ні худоби. По двору бігав кіт Барсик.
Софія розлила воду по каструлях та в бочонок умивальника і побігла ще до колодязя. Коли повернулася, то на столі на неї чекав сніданок: молода картопля з окропом, огірки, помідори, редис і хліб. Дівчина помила руки, вмилася, витерлася рушником і сіла снідати.
Баба Мирося вийняла пиріжки з печі. Коли онука доїла, то сіла біля неї, прибрала пустий посуд убік і сказала:
— Послухай, Софіє, ти не зобижайся на маму. Щоб не казала і не робила, вона хоче тобі тільки добра.
— Теж мені добро, — відрізала дівчина. — Та вона ж майже прямим текстом каже мені позбутися дитини. Чи ти її підтримуєш?
— Ні, не підтримую, але розумію. — Стара опустила очі. — В твої роки мама було приїхала додому на травневі свята і розповіла, що зналася з хлопцем і вагітна.
— І що? — Софія здивовано дивилася на бабусю.
— Кожен день карбую себе з того часу, — баба Мирося подивилася на онуку, і сльози навернулися на її очі.
— Так що сталося?.. Це ваша давня сварка, так?
— Так. Потім влітку прийшов лист. Лише дві строчки: „Твоє зілля подіяло. Не хочу вас бачити”. Я їздила до Дарини в місто та вона уникала мене.
— Ще б пак, — задумливо промовила Софія. — Бідна мама...
— Через сімнадцять років у неї з’явилася ти. Коли тобі минуло чотири рочки, мама зв’язалася з сестрою, тьотею Раєю, щоб донька родалася зі своїми, бо ж діти не винні в сварках дорослих... Коли ви з тьотею Раєю вийшли з електрички і ти підійшла до нас з дідом, обійняла і поцілувала — це була така мить, — у баби Миросі бризнули сльози, — як прощення, як камінь з душі впав.
Софійка помічала, що старі відносяться до неї з великим трепетом, як ні до кого іншого. Та вона думала, що це через те, що вона дівчина, єдина онучка.
— Але мама тоді навпаки повинна була б мене зрозуміти і підтримати, — сказала Софія. — Та я на неї вже не зобижаюся. Але й не повернуся додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100769
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
2 Юний філософ
„Петля Розуму” — підписав Міфа у зошиті малюнок, на якому був зображений великий знак нескінченності „∞” з „нулем” над дірчастою точкою в місці перетину. Вгорі лівої частини петлі поставив стрілочку і латинську літеру „t”, позначивши час.
„Точка „нуль” — це початок руху, — міркував Міфа. — У лівій частині петлі відбувається все до появи людини: обмеження частини Вічності — окреслення розмірів Всесвіту; виникнення неживого, а згодом живого. Останнє відбувається мільйони мільйонів років по спіралі, не доходячи до точки „нуль”. Доходження ж точки „нуль” означало якісний перехід Всесвіту на новий рівень — в живу істоту вселився розум.
Після подрібнення Розуму — права частина петлі — людина почала жити теж по спіралі: народження, зростання тощо, смерть. Аж поки через дрібний промінь свого розуму не відкрила сонце Розуму, тим самим діставшись „нуля”. Людина зрозуміла, що нерухлива безмежність Духу і Матерії — є Вічність і є виток усього, а рухлива частина — Всесвіт — це наслідок появи Розуму в русі.
Та будь-який рух прямує до спокою.
Ззовні ж Розум не зміг припинити рух — Дух і Матерія стали неконтрольованими. Тому він вселився в людину, аби зруйнувати рух із середини”.
Міфа міркував і записував, записував. Потім повернувся на початок записів, які зробив за цей день, і поставив дату.
* * *
З початку навчального тижня Міфа не з’являвся в інституті. І сьогодні, в п’ятницю, занурився під одіяло і нікуди не пішов. Просто лежав, ні про що не думаючи.
Десь о півдні звівся з ліжка, натягнув одяг і вийшов на вулицю. Ковток свіжого повітря — невелике запаморочення. Ну, звісно, з понеділка майже нічого не їв, а вчора так і зовсім голодував. Наче примара, вздовж дев’ятиповерхівок, він попрямував до мосту.
Дійшовши до середини будівлі над річкою, зупинився, поклав руки на огороду і подивився в темну течію.
„І людина опинилася на роздоріжжі, — сказав про себе Міфа. — Йти „по спіралі”, знаючи все, вона не могла”.
„Зупинитися?”, — прошепотів він і ще пильніше вдивився в течію. Потім поклав голову на руки і довго так стояв, аж поки хтось не торкнувся його і не запитав, чи все гаразд. Коли Міфа підняв голову і подивився на жінку, то та несподівано почала заспокоювати його.
— Все добре! — вже Міфа заспокоював жінку.
„Звичайно, людина в праві припинити своє життя, — міркував Міфа, спускаючись з мосту. — Та таке рішення я не вважаю вірним.
Якщо можна було б сказати „не хочу жити” і в ту ж мить розчинитися у Вічність... Але, на великий жаль, досягнення істини не несе за собою такого розчинення”.
Міфа присів на лавку біля першої дев’ятиповерхівки.
„І що ж робити?” — кружляло у нього в голові, наче осіннє листя, підхоплене вітром.
Міфа встав і пішов поміж дерев.
„Треба нести істину людям! — Міфа прискорив крок і от-от здавалося здійметься над шарудливою ковдрою. — Так, відкрити людям через себе те, що побачив я. І нехай вони вважають це несуттєвим, або навіть смішним. Ці знання не повинні належати тільки мені — нехай ними володіє кожний, хто захоче.
Прокласти шлях до „нуля”, до Вічності, до спокою. Бо ж припинення руху неминуче. А припинитися рух може тільки тоді, коли всі дізнаються і самі захочуть цього. Навіщо жити в русі, в цій суї, повсякчасно шукаючи відповіді, коли є Вічність?”
* * *
У довгій залізній посудині забурлила вода. Рома вимкнув кип’ятильник та накрив посудину тарілкою, щоб вода не зачахла. Нарізав батон, приніс із холодильника масло, ковбасу, сир і зробив бутерброди.
Рома подивився на годинник: минуло півгодини, як він повернувся з інституту. Його товариш-одногрупник Міфа, з яким вони ділили кімнату в гуртожитку, затримався у вузі. Тиждень потому, на минулій парі „Вступу до спеціальності” Міфа віддав зошит зі своїми філософськими роздумами професору Луніну, і сьогодні викладач мав повернути зошита хлопцеві з відповідними міркуваннями щодо написаного.
Нарешті двері в тридцять сьому кімнату відчинилися і на порозі з’явився Міфа.
— Ну, що, Ейнштейн, коли світ побачить нову теорію шановного Мефодія Григоровича? — жартівливо запитав Рома, готуючи напій.
— Ніколи, — сухо одповів Міфа.
Він зняв мокрий верхній одяг і взуття, підійшов до столу, взяв бутерброд, сів на стілець та підтягнув чашку чаю до себе. Потім преспокійно подивився на друга та розплився в посмішці.
— Чому радієш? Що сказав Лунін?
— Лунін? — правду: все це цікаво, але написано по-дитячому, казковому. Що навчання у вузі і необхідне саме для того, щоб такі над серйозні речі доводити, і подавати в науковому стилі, а не фантастичному. Що мені конче потрібно вчитися. І під кінець висловив сподівання, що через кілька років прочитає мою нову або оновлену роботу. — Міфа іронічно посміхнувся, — ніяких робіт ніхто більше не побачить: ні старих, ні нових...
Рому перемкнуло:
— А де зошит?
— Канув в урне.
— Та ти що, дурень, це ж цінні записи. Куди ти їх подів?
Супроводжуючи жартівливими жестами, Міфа відповів:
— Завернув у кульок з-під пиріжків, і довірив смітникові в парку.
Не пройшло й п’яти хвилин, як Рома, обліплений лютневим снігом, рискав, наче бомж, по паркових смітниках. „От дурень, дурень, і такий спокійний. Ще й жартує!” — повторював про себе Рома. Він згадував, що скільки знає Міфу, а це півтори роки, хлопець був одержимий своєю ідеєю відшукати істину та створити щось унікальне, гармонічне для всього. Ночі за писаниною, періодичні відчуження від людей... Та коли той дістався у своїх міркуваннях логічного кінця, знайшов свою істину... то невже вирішив, що це нікому не потрібно?
У п’ятому чи шостому урні Рома таки знайшов, що шукав. Дістав зошита з пакунку, викинувши останній, і замислився, що робити далі: в гуртожиток записи не понесе, щоб не дратувати друга; то де тоді їх залишити? Рома автоматично загортав зошит і зупинився на складеному аркуші, датованому сьогоднішнім днем.
Коли хлопець дочитав до кінця те, що було написано на папірці, то вже точно знав, кому віддасть зошита на зберігання, або на зовсім.
* * *
Минув тиждень, як до рук Софії потрапили цікаві записи. Приніс їх її двоюрідний брат зі словами: „Одному юному філософу від друга іншого юного філософа”. І розказав про Міфу.
Сьогодні Софія вирішила, що буде поступати не на філологічний факультет, а на природничий, де навчається брат Рома. Та як же сказати батькам, саме матері, що не піде по її стопам? „А я нічого й не казатиму, бо не дозволять, — думала Софія. — Складатиму іспити на обидва факультети. І коли поступлю на природничий... якщо поступлю... точно поступлю!, тоді і дізнаються”.
Про своє рішення дівчина розповіла тільки братові, який і взявся їй допомагати в цьому, підтягуючи в навчанні з природничих наук.
* * *
Міцно тримаючи обома руками заліковку, сяюча од щастя, дівчина спускалась сходами.
„От і перша сесія позаду: всі п’ятірки. Нарешті доведу батькам, що поступати на природничий факультет не було безглуздістю, — міркувала Софія. — Я така рада, що навчаюся саме тут. Бо в цих струнких науках розкриваються закономірності будови і взаємодії всього існуючого. В цих чудових науках вирує неспинний рух живого й неживого, видимого й невидимого, великого й малого. І знання непохитних законів руху всього — це як читання скрижалей істини. Завжди щось нове. Сьогодення з минулим і майбутнім... Сама матінка-природа в цих науках закладає в людину початки стриміння пізнавати світ, поповнюючи й упорядковуючи все більше і більше знань. Людина зростає в своїх стриміннях: до дерева, до неба, до Сонця, до Галактики, до Всесвіту і йде далі, або занурюється в атом, намагаючись розділити його до неподільної частки — ніщо не спиняє людину, натхнену наукою, і не спинить, поки життя і розум надихають її на нові відкриття...”
Софія зайшла до буфету, де на неї чекали Рома і Міфа. Хлопці були зовсім не схожі між собою, навіть протилежними, як чорне і біле, і зовні, і за характером. Рома — з темно-каштановим волоссям і темними очима — жив весело: в постійних пригодах і нових знайомствах. У Міфи ж було світле волосся й сірі очі, а характер спокійний і часом меланхолійний. Софія була майже копією брата: енергійна й весела, смугляста, з темним волоссям, тільки очі зелені — від батька.
— Ну, як іспит? — зустрів питанням дівчину брат.
— Відмінно! — задравши до гори носа і посміхнувшись, відповіла Софія.
— З бойовим хрещенням, сестричко!
— Тепер ти справжній студент, — додав Міфа.
— Дякую хлопці.
Рома пішов по кофе. Софія подивилася на Міфу і замислилася: „Робити те, що подобається, і бути поряд з коханою людиною — це й щастя!”
— Про що задумалася, Софієчко? — запитав Міфа.
— Хочу танцювати, — грайливо посміхнулася дівчина.
* * *
Тільки в квітні сонце почало дарувати місту справжні теплі посмішки. Природа одразу ж відгукнулася молоденькою ніжно-зеленою травицею і бруньками на деревах. Люди повеселішали; хутряні шапки і чоботи, дублянки остаточно повернулися на свої місця в шафах до наступного зимового сезону.
А вже через пару тижнів по плитках стукали підбори туфель та на вітру розвіювались легенькі плащі і курточки. Місто огорнулось зеленою шаллю з листя дерев та прикрасилося біло-рожевим намистом фруктових садів.
Міфа згадав, як цвітуть сади у Верболозах: наче молочна ріка біжить із двору у двір із яблуневих і грушевих, черешневих і вишневих, а згодом абрикосових і персикових пелюстків; гудуть бджоли і п’янить тонкий солодкий аромат.
Софія помітила сумну посмішку на обличчі супутника і, знаючи від брата, що для Міфи болісно повертатися в минуле, обережно запитала:
— Дім згадав?
— ... Так, — помітно збентежившись, відповів Міфа. Потім лагідно посміхнувся до Софії і продовжив. — Я жив у селищі під великим містом. І в цю пору сади були залиті білим цвітом. Це пречудове видовище.
— Я тебе розумію, — підхопила Софія. — у мене бабуся з дідусем живуть у селі. Я до них збираюся на Великдень. А ти їздиш до рідних? — не подумавши спитала дівчина, і не одразу знайшлася, чим би одвести питання.
— Закінчивши школу, я наступного ж дня переїхав до цього міста і більше дома не був.
Міфа замовк. Попереду була проїзна частина, а за нею міст. Вони перейшли через дорогу і пішли по мосту.
— Коли я був у дев’ятому класі, — продовжив Міфа, — загинули батьки під машиною. З братом, старшим, ми не зжилися і я покинув дім.
До переїзду більше року підпрацьовував дома, а по переїзді, склавши іспити до нашого інституту, що не було важким, бо збирався і готувався поступати до вузу в своєму місті, одразу ж пішов працювати тут на літо. Тому деякі гроші були.
Так і живу: з весни по осінь — півроку — працюю, інших півроку — існую зі зекономлених грошей та стипендії. Бува дуже важко, але завдяки твоєму братові, все вирішується.
Якось зловив себе на думці, що Рома — мій янгол-охоронець, — Міфа посміхнувся. — Саме він познайомив мене з людиною, в якої є комп’ютер... Це така зараз маловідома машина, але за нею майбутнє людства... Тепер я щотижня ходжу до того хлопця і працюю по дві години на машині.
Міфа і Софія зупинилися на мосту. Міфа подивився на водну течію і заговорив до річки:
— Я корабель, що блукає в океані часу. І чи пристану колись до берега?
Міфа повернувся до Софії.
— Знаєш, не те щоб у тебе, у себе боюся запитати... чому... чому саме мене ти вибрала?
Софія перевела погляд на річку, потім подивилася на Міфу і віршовано одповіла:
— Очі, як вічність,
як задзеркалля,
В них нескінченність
я відшукала.
— Вічність, нескінченність, — відлунням повторив Міфа, — такі рідні слова...
— Чим рідні? — ненав’язливо запитала Софія.
— Ще минулої зими Вічність була для мене всім: початком і кінцем; метою, пошуком, і нарешті істиною... Насправді й досі залишається такою... Але хочеться ступити на землю.
— Може, я твій острів; може наше кохання — це берег?
— Може. — Міфа поцілував Софію, і підсумував, — корабель Вічності й острів Кохання, чом би й ні?
Взявшись за руки , закохана пара попрямувала назустріч весні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100748
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
ВІЧНІСТЬ
Повість
1 Міф
Осінь розпустила злотаве волосся і прикрила ним темне змерзле тіло. Багряні локони винограду витекли, наче струмені крові, з вмираючої природи і застигли на металевій сітці.
Когіткі-промінця гаряче-рожевого сонця чіплялися за стихаючий день: за вікна, підвіконня, за білі стіни невеликої хатини; шкрябали по дерев’яному забору й сповзали на чисто виметені цементові доріжки. Та в хатині вже розплескалося жовте море штучного світла. Передвечірню тишу порушував лише тріскіт полін у пічці.
Неслухняні білі пасма волосся раз у раз лізли в очі хлопчині, що сидів за столом, і заважали читати йому книгу. „Треба, щоб Костя підстриг мені волосся”, — сказав уголос Міфа й відклав книгу. Він підійшов до печі і дістав з її полум’яного рота хлібець. А потім заліз до її горлянки кочергою і поправив чавун із картоплею. Міфа схилився обличчям до хліба і вловив його димно-духмяний подих. Так завжди робила мама.
Саме сьогодні важко було згадувати про батьків. Минуло два роки, як вони загинули: їх збила вантажівка. Напередодні нещасного випадку повернувся з армії Костя. Йому ж, Мефодію, минув п’ятнадцятий. І залишилися два брати самі в хаті та на хазяйстві. Інколи до них приїздила тітка — материна сестра — з сином Максимом.
„Знову Костя сьогодні прийде на веселощах”, — подумав Міфа. Він взяв книгу, одягнув теплу куртку і вийшов у сіни, наче це могло б прискорити повернення брата. Сів на одну з двох лав, які стояли по бокам довгого столу, і поклав голову на руки.
Незабаром до сіней увійшов Костя і сів навпроти. За ним у хату вбігло дівча. Не встиг Міфа запитати, що це за малеча, як на порозі з’явилися батьки з кошиками в руках. Онімілий від подиву Міфа, кліпаючи очима, спостерігав, як батько з матір’ю швидко викладали на стіл паску за паскою, паску за паскою... штук двадцять — і всі різні, й одна краща за іншу. Вони розрізали випічку, що стояла посередині, і сіли біля нього.
Костя здійнявся й вмостився біля батьків. Дівчинка ж залишилася на лаві, навпроти всіх, одна. Вона простягнула руку і взяла шматок паски: спочатку з’їла верхівку, потім біле пухке тісто, і скоринку.
— М-м-м! Наша паска найсмачніша! — забринів дитячий голосок.
— Так, моя квіточка, сонечко, моя донечко, наш хліб — найкращий! — обізвалася мати.
— Міф, Міфа! — почувся десь здалека голос Кості. — Прокинься!
* * *
Минув місяць, як Міфа закінчив читати „Біблію”. Коли йому було років п’ять, мати якось всадила їх з Костею за столом у залі і принесла зі своєї з батьком кімнати невелику, але досить товсту книгу і сказала: „Це Слово Божіє — „Біблія” — наймудріша з усіх книг”.
— Окрім тіла, — акцентуючи кожне слово, продовжувала мати, — яке ми бачимо, — жінка простягнула руки і подивилась на них, — є в людині душа, яку не видно. Але відчутно.
Згадайте, іноді словом, образивши, або вчинком, можна людині зробити більш боляче, ніж штовхнувши. І щоб навчитися не кривдити душі інших людей і свою тримати в чистоті, тобто без злоби, ненависті, заздрощів, і була написана великими мудрими людьми ця книга про Бога і Сина Божого.
Бог — це така невидима істота, яка бачить все, що ми робимо, чує всі наші думки. Тому, якщо людина творить добро, то на душі має спокій і благополуччя в житті, а якщо погане — то збентеженість та несурядиці.
Як правило, важко встояти перед образою, — мати подивилася на Костю, — і не відповісти тим же. Звичайно, на образи відповідати треба, але саме міркування, звернення в душі до Бога дає вірне рішення. Бог допомагає людині чинити добро.
Мати розповіла, що до Бога звертаються, і звертаються через молитви, та загортала тоненькі сторінки книги, списані дрібнесенькими літерами в два ряди. Прочитала молитву „Отче Наш” і пояснила її. Потім поклала закладку в те місце і поставила „Біблію” на полицю шафи у великій кімнаті до інших книг.
Тоді Міфа ще не вмів читати, і вже пізніше зрозумів, що мати розповідала про Бога і „Біблію” для брата, який на той час майже щодня приносив зауваження з поведінки зі школи. Та материна розповідь зачарувала малого Міфу, як не так давно зачаровували казки. Але нове почуте було цікавіше: це не просто уявити, як такий хлопець, як Міфа, чинить героїчно, а щось таке, що повсякденно невидимо існує поруч і невпинно впливає на життя. Малий тоді довго ходив і намагався за видимим побачити невидиме, за шумом почути голос невидимого. І почув. Почув для себе тоді щось надзвичайне — свої думки. І це було відкриття. Він побачив світ по-новому. Було дуже цікаво і з кожним разом все більш захоплююче водночас робити так, як кажуть дорослі, правильно, і так, як сам бажаєш і вважаєш за потрібним. Малий пізнавав життя натхненно і розсудливо.
Коли Міфа пішов до школи, то почав частенько діставати „Біблію” з полиці, нишком. Навмання відкривав будь-яку сторінку й також навмання вибирав „цифрований” абзац і читав. Але через те, що написаного було дуже багато й такими маленькими літерами, до того ж мало що зрозуміле, хлопець повертав книгу на місце.
Після загибелі батьків яскраве захоплення життям для Міфи перетворилося на темряву. Він примушував себе робити все. Тоді десь через рік і почав читати „Біблію” з першої сторінки: в темряві з’явився рух, світло; він почав розуміти — бачити і чути — невидиме. Пару разів залишав читати, та ось місяць потому закінчив.
Кілька походів до церкви та повсякденне спілкування з людьми навело Міфу на думку, що Бог — це створений часом збираючий образ невидимого існуючого для людини, щоб їй доступніше було уявити Бога і зрозуміти вчення Божіє.
„Поки є людство, яке уявляє собі Бога, — міркував Міфа, — доти таким Бог і існує. Але ж було щось до людства. І щось же буде і після нього.
Звичайно, в житті — від народження до смерті — людині потрібен захист і віра. Та ж якщо Бог — це тільки уява на час існування людства, то чи це є витоком, чи це є істиною, вічним?”
Костя теж намагався читати „Біблію”, але зірвався: „Досить! О це так надумано! Й до того ж нудно”.
* * *
„Чому він мене не чує? Не бачить те, що роблю я, до чого прямую?
Чому закриває очі на те, що було: творить майбутнє без минулого? Нехтує батьківськими звичаями, ніби то — інше життя...”
Чорна по дощова земляна каша сором’язливо приховувала злочин, вчинений людською рукою: Костя, поки брат був у школі, перекопав латку, засіяну пшеницею, під картоплю.
„Не хочу таке життя.
Купувати продукти за однією ціною, а потім, в їхньому з Максом магазині, перепродувати за набагато вищу. Гидко. Не хочу.
Хочу вчитися. Хочу спілкуватися з розумними цікавими людьми. Хочу пізнати закономірності життя, його таємниці, істини існування”.
І Міфа вже малював у думках, як отримає атестат і піде рідною землею шукати відповіді на питання, шукати свій щасливий куточок, свою долю.
* * *
„Вічність. Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна.
Складається Вічність з дрібних частинок, які менші за нині відомого атома. Частинки не пов’язані між собою; вони однорідно розташовані в усьому просторі.
Одного разу однорідність порушилась, коли дві частинки потягнулися одна до одної.
„Що відбувається?” — здивувався Розум, який виник, щоб усвідомити те, що сталося. Але не встигли частинки торкнутися одна одної, як інша сила, протилежна першій, потягнула їх на попередні місця. „Ні! — збентежився Розум. — Як тільки частинки повернуться на свої місця, я перестану існувати”. І тоді дві частинки злилися воєдино...”
З першої сторінки зошита дівочі пальці перебігли до того місця, де був закладений папірець:
„... Таким чином у Вічності починає відбуватися хаос відтворення, і внаслідок цього з’являються згустки частинок та звільнений простір, які, при вселенні в них Розуму, обмежуються в нескінченному просторі Вічності.
Розумні перетворення в обмеженій частині Вічності — Всесвіті — призводять до виникнення Всесвітнього Духу та Всесвітньої Матерії.
Злиття прекрасної одиниці матерії — тіла — та дивної одиниці Духу — душі — призводять до створення неперевершеної істоти, в якій вивільняється Розум у первинному вигляді.
Та від точки вселення Розуму в Дух і Матерію до точки звільнення Розуму з останніх простягається Тунель Вічності. А вивільнення Розуму призводить до хаосу руйнування...”
Багаторазово перекреслені записи на останній сторінці дівчина прошепотіла майже про себе:
„... І поширювався Тунель Вічності у просторі Всесвіту шляхом руйнування Духа і Матерії до однорідної маси.
І коли дві останні частинки Всесвіту повернулися на свої місця у Вічності, тоді зник і Розум.
І залишилась безмежність; без теперішнього, без минулого і без майбутнього — без часу. Вічність.
Вона, Вічність і є істиною. Знати таємницю виникнення Всесвіту (частини Вічності, обмеженої простором і часом) і таємницю зникнення — й являє собою знати істину”.
Марійка притулила зошитку „Міфові реалії” до себе, прислонилася до дерева й закрила очі.
Їй здалося, що вона підіймається по дробині до останньої сходинки, й опиняється в темряві. Але ця темрява дивна; хоч і чорна, та дівчина бачить її далечінь, неосяжність. Ця темрява — спокій. Це — істина.
— Добрий день, білявко!
— Добридень, пане! — відізвалася Марійка до дідуся, що стояв за металевою сіткою.
— А я вас раніше тут не бачив.
— Я приїхала до людей, які тут мешкають.
— Та тут вже роки два ніхто не живе.
— Дійсно... А розкажіть мені, будь ласка, про людей, що мешкали тут.
Дідусь-сусід пильно подивився на Марію, погладив довгі вуса й одповів:
— Добре. Дуже ви мені вже схожі на Наталію.
Він розповів, що за його молодості жила тут родина: чоловік з дружиною та двома доньками. Що дівчата виросли, та повиходили заміж: старша, Катря, одразу ж переїхала до чоловіка в місто, а менша залишилася з батьками. І було у Наталії, молодшої, з чоловіком два сини: Костянтин і Мефодій.
Розповів дідусь про нещасний випадок з Наталією та її чоловіком. Про те, як згодом Костя й Міфа з двоюрідним братом започаткували власну справу: відкрили тут, у Верболозах, магазин. Що по закінченні школи Міфа виїхав з селища і ніхто його по тому не бачив. А Костя з Максом, кузеном, „круто” розвернулися і звели хлібопекарню. Та п’ять років потому їх заарештували і посадили за грати, і десь через три роки у в’язниці від тяжкої хвороби помер Костя.
Дідусь замовк.
— Земля йому пухом... хоча нічого світлого він по собі не лишив... От Міфа... хороший, добрий був хлопчина... І де він зараз... чи живий?..
Марія, що було сил, прислонила до себе батьків зошит і впевнилася, що знайшла свій щасливий куточок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100745
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.11.2008
Друзі, знайомі,
я - математик! -
це моя мати,
це моя доня,
подруга, сестра.
Плинуть семестри,
сесії-роки,
хвильки-уроки,
мудрості храми,
знань океани...
змож відімкнути?
змож обійняти?
змож осягнути?
чинно віддати
чемно здобуте?
Зможу: сіяти
соняшним златом,
бути кмітливою;
все обійняти -
стати щасливою,
стати багатою.
Зможу віддати
знову і знову
краплю за краплей,
слово за словом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=98141
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.10.2008
Я нашла тебя: "Ура!"
Ты единственный, мой Ра
пр. Только ты, только ты
Идеал моей мечты!
Просыпаюсь я с утра
И спешу туда, где Ра
Начинается игра:
Я ищу улыбку Ра
Все: земля, вода, ветра -
Любят солнце, любят Ра
А когда всем спать пора,
Лишь ко мне приходит Ра
Будет лучше, чем вчера,
Новый день в объятьях Ра
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97716
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.10.2008
до 45-річчя сш №31
В житті яскравих десять років
у кращій школі на землі,
де поступово крок за кроком
шкільні минають тепло дні.
Розкинулась Дніпровська вежа
в привітному шатрі дерев
і чорнобривці-спостережі
ведуть до головних дверей.
Відлунням знов і знову кличе
найтрепетніший перший дзвін
то на урок: "Хутчіш, хутчіше!",
то на перерву: "Відпочинь".
Віта в оселі тихий вечір
і розгортає день шкільний -
щоденник - і згада "малеча"
цікаві хвильки і смішні,
клас рідний, вчителів і друзів...
Весна... екзамени... ще мить -
і станеться: студенти ВУЗу! -
й щасливо серце защемить.
Нові досягнення й уроки,
дорослі прагнення нові...
Та не забути десять років
у кращій школі на землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=95780
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.10.2008
"Вода, вогонь і праця, -
сказав мені ти двічі, -
і гори Закарпацькі
про це тобі засвідчать".
"Вода, вогонь і праця", -
нам водоспад дзюркоче,
чарівність гострих грацій
влива в думки дівочі.
"Вода, вогонь і праця", -
лунає в місті звідти,
де ввечері і вранці
єднав нас мрійний вітер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=95690
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.10.2008
Коли зайве (або лишнє), то колишнє
перетворюється в попіл на літа
і натомість, якщо воля є, то пишно
розквітає і буяє майбуття.
* * *
І де я, там моя ідея:
шукайте неповторний світ,
несіть знайдЕне променево
і залишайте щирий слід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=95608
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.10.2008
Математико, вічно жива!
І дихання палке твоє вічне:
Робиш вдих - нескінченно мала,
Потім видих - безмежно велична.
Преклонюсь невловимо святій,
Невідкритій цілком таємниці
І порину в новії світи,
Відшукати щоб істини крихцю.
Стану дихать з тобой в унісон,
В досконалім (раю?) розчинятись...
Може, вигадка то або сон,
Але точно сміливий початок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=95435
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.10.2008
Моє почуття не клітка -
Ти вільний прекрасний птах;
Моє почуття - це квітка,
Мелодія на вустах.
Моє почуття не міра -
Ти сам обираєш шлях;
Моє почуття - це мрія,
Гармонія у віршах.
Моє почуття не в'язке -
Ти маєш свої думки;
Моє почуття - це казка,
Довірливі сторінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=95242
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.09.2008