Wolfram

Сторінки (1/3):  « 1»

Но «Да!» – Но «Нет»

Я  думал  –  горю:
Но  нет:
Я  людей  всех  люблю!
В  ответ:
Ничего  я  не  жду.
Я  думал,  иду,
Но  нет  –
В  пустыне  бреду.
Привет!
К  любви  я  иду.
Отдам  частичку  настроенья,
Влюблюсь  в  символ  нестаренья.
О  да,  я  иду,
О  нет,  я  приду!
Во  мне  кипит  вода  живая.
И  даже  раны  заживая,
Вскричат  в  мгновенье  час,
Я  иду  к  тебе  родная,
Мой  изумрудный,  ты  алмаз.
И  даже  в  месте  засыпая,
Не  забудем  мы  о  нас.
И  рано,  утром  вспоминая
Испытаем  мы  экстаз,
Много-много  раз.
И  как  в  последний  раз
Мы  взлетим  на  крыльях  ночи,
Очнемся,  не  смыкая  глаз
И  заплачут  пламенной  любовью  очи.
Возродился  огненный  топаз.
Но,  да!
Я  влюбился!
И  это  правда.
Я  испепелился
И  возродиться  надо.
Но  зачем,  я  же  ведь  влюбился.

И  одна  отрада:
В  любви  своей  я  и  возродился,
Ею  и  упился.
Очнулся  средь  бела  дня.
О  любовь,  ушла  ты  от  меня?
Вновь  и  вновь  грелся  у  огня
Своих  страхов  неземных.
Но  встрепенулся  я  –  
Нет  ситуаций  безысходных
Когда  живешь  любя.
И  нет  выходов  парадных,
Когда  в  сердце  лишь  ненависть  твоя.
О  да,  я  влюбился!
Ото  сна  я  пробудился.
И  одно  лишь  терзает  душу  мою.
Оно  уже  знает,  куда  я  стою.
Почему  ты  так  поздно
Посетила  мою  жизнь.
Неужели  невозможно
Было  раньше  посетить,
В  любовь  меня  влюбить?
Но  да,
Бывает  иногда!
Но  нет,
Вот  мой  вам  ответ!
За  то,  что  не  умеете  любить,
За  то,  что  не  знаете,  как  жить.
И  меня  вы  можете  убить,
Но  я  любовь  всегда  буду  любить!
Но  да!
Я  люблю  все  на  этом  свете.
О  да!
Люблю,  как  любят  маленькие  дети.
Но  нет,  и  меня  уж  нет,
А  любовь  моя  жива.
О  да,  всегда,
Любовь  моя  права.
И  всохнет  вся  трава,
И  остановиться  земля,
А  любовь  моя  жива  –  
Значит,  любил  ее  не  зря!
Но  нет,
Этот  день  не  настанет,
Пока  моя  любовь  жива  –  
Жив  и  я!
И  зеленеет  моя  трава,
И  крутиться  моя  земля.
А  любовь  она  –  
Не  умирает  никогда.
Лишь  она  одна
Любит  навсегда.
О  да!
Да  и  еще  раз  да
Любви  моей  фривольной,
Любимой  и  порами  знойной.
Конечно  да!
Моим  порывам  ветра,
Что  мчаться  иногда,
Порою  меньше  метра.
А  бывает,  сердце  замирает
От  скорости  моих  ветров,
Молодых  еще  воров,
Что  воруют  всё  мое  нещастье,
Все  души  моей  ненастье.
И  возрождаюсь  я  как  феникс-  птица,
Сбрасываю  груз.
О  как  можно  не  влюбиться
В  стаю  своих  муз,
Что  о  любви  тебе  поют,
Играют  блюз.
А  люди  все  вокруг  снуют,
Тяжелеет  груз.
Тебе  в  душу  все  плюют
За  то,  что  не  их  твой  туз.
Пусть  они  в  тебя  играют,
За  не  имением  себя.
А  у  тебя  всегда  светает,
Ведь  ты  живешь  любя.
И  они  тебя  не  знают
О,  любовь  моя!
Их  тени  исчезают,
Когда  выходит  тень  твоя.
А  их  звери  все  терзают,
Душу  раздирают.
Но  нет!  Не  говорите  им  нет!
Скажите  им  да!
И  они  исчезнут  навсегда.
То  нет,  то  да!
И  так  будет  всегда…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=105770
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.12.2008


Слушатель и песня

Спой  мне,  что-то  о  жизни,
Спой,  я  тебя  прошу!
Спой  мне  и  просто  исчезни  –
Я  просто  не  выношу…

Спой  мне  еще,  да,  вот  так!
Пой  своим  голосом  радости  о  горе.
Спой  мне  еще,  словно  тайный  знак
Бежит  в  захудалом  поле.
Словно  на  заборе
Нет  надписи  о  мире.
Спой  о  радости  в  Каире.
Спой  о  цветах  полевых,
Что  излучают  покой.
Спой,  что  б  голос  мой  притих,
Просто  спой.

Ты  поешь?  О,  да,
Как  прекрасны  твои  слова.
Снова  бежит  музыки  орда
И  мысли,  как  плотва
Стремятся  в  море.
И  в  колоннадном  зале
Ты  мне  поешь.
Поешь  о  былой  ты  славе,
Поешь  –  пока  не  уйдешь.
Потом  уходишь  –  и  я  молчу,
Тихо  поникши  взором.
И  я  снова  слушать  хочу,
Но  смысл  темным  хором
Поет  в  висках  ритмично.
Нет,  его  я  не  люблю.
Люблю  я  ключ  скрипичный,
Что  льется  с  твоих  уст,
А  не  этот  бас  кирпичный,
Что  вовсе  глух  и  вовсе  пуст.

И  снова  ты  приходишь,  поешь,  заводишь,
А  потом  снова  уходишь.
И  не  известно  –  кто  больше  привязан,
Ты  или  я?
Ведь  я  вовсе  не  обязан  
Любить  тебя,
Но  по  уши  влюблен!!!
Но  просто  поражен
Тобою  на  повал.
Я  просто  скромен  и  умен,
Я  просто  опоздал…

Я  слушатель  –  а  ты  певица,
Певица  жизни  и  любви.
Я  грубый,  неотесанный  –  а  ты  же  львица,
Львица  звука,  и  снова  мы  одни…
О,  что  за  боль  –  разлука?
Спи,  не  спи,  –
А  не  слушать  –  это  мука.
Только  не  ври!..

Спой  мне  еще,  прошу!
Спой  о  радости  наших  сердец.
Прошу,  открой  снова  тот  ларец,
Которым  я  так  сильно  дорожу.
И  там  ничего  такого,
Просто  старые  портянки.
Просто  радости  горя  земного,
Просто  банки  и  жестянки.
Открой,  а  потом  быстро,  в  порыве  страстей,
Мне  что-то  тихо  спой.
После,  медленно,  но  все  же  быстрей
Все  это  закрой…
Моему  уху  дух  песни  все  ж  милей,
Чем  простой  раскрой
Моих,  темных  всех  идей.

Спой  мне  еще,  я  умоляю!
Твой  голос  –  словно  луна,
И  я,  на  нее,  скоро  залаю!
Твой  образ  –  стена.
И  я  уже  просто  не  понимаю,
Кого  я  угадаю!

О,  Боже,  ты  исчезла,
А  я  еще  слышу  твое  эхо.
Оно  доносится  из  бездны,
Где  жизнь  проста,  где  жизнь  потеха.
Но  там  я  больше  не  живу.
Я  влюбился  в  молодую,
И  теперь  ее  прошу
Мне  спеть.
Но  прошу  я  зачастую,
Петь  голосом  твоим.
Но  ей  приходиться  потеть,
Не  совладать  ей  с  ним.
Но  она  поет  по-новому,  без  эмоций.
В  ней  нету  дани  прошлому,
В  ней  не  поет  Гораций.
В  ней  нету  нежных  иллюстраций,
Чему-то  темному  и  пошлому.
В  ней  нету  пертурбаций.
Но  она  –  не  ты!
Она  дерзкая  и  красивая,
Она  не  знает  пустоты.
Но  ты,  
Ты  была  строптивая,
Мелодичная,  игривая,
Но  все  же  милая  и  мнимая,
Гармонична  и  застылая,
Проста,  уступчива  и  голая,
Но  все  же  старая…

А  она  молода.
Капризный  голос  у  нее.
А  она  холодна  –  
Но  прекрасный  лик  ее
Смотрит  на  меня  из  дна.
Она  не  лучше,  скорее,  даже,  наоборот.
И  голос  ее  выше,  и  не  такой  изящный  рот.
Но  из  года  в  год
Моя  память  о  тебе  тускнеет.
Но  из  года  в  год,
Твоя  песня  меня  уже  не  греет.
А  твой,  устаревший  антидот,
Все  так  же  оперой  болеет.

И  все,  окончен  бал  и  устала  королева.
А  я  пленным  пал  у  той,  что  меня  сильно  так  довлела:
Я  возвращаюсь  к  тебе,  моя  царевна,
Я  возвращаюсь  к  тебе!
Я  возвращаюсь  снова  пленным,
Сильным,  постепенным,
Я  возвращаюсь  к  тебе,
Идя  тихо,  в  синей  мгле…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104822
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 26.11.2008


Уроки писання

Настанова  1

Писати  вірш  не  складно:
Потрібен  тільки  стіл  і  ручка,
А  далі  буде  видно,
Що  ти  за  получка!

А  якщо  стола  не  має,
Сідайте  сміло  на  підлогу.
А  якщо  і  її  немає  –
То  ви  поет  від  Бога.

Тож  берем  у  руку  ручку,
Бажано  в  ту,  якою  вмієте  писати,
Аркушів  паперу  кучку,
І  розпочинаєм  букви  малювати.

Намалювавши  зо  дві,  зо  три  –  потрібно  відпочити
Від  цієї  складнющої  роботи.
Поетам  вкрай  не  можна  наврочити
Перетрудження  й  скорботи!

Найкращий  відпочинок:  піти  щось  попоїсти,
Навідатись  в  шинок  і  на  диван  залізти.
Випити  пивця  під  добру  відбивну,
З'їсти  щей  сальця  під  чарку  самогону,
Перепустити  ще  і  ще  одну,
А  потім  можна  йти  додому.

Прийшовши,  вмить  за  стіл  писати.
Написавши  ще  зі  слово,
Щось  починає  „попускати”
І  вже  не  так  все  кольорово.

У  цьому  разі  краще  йти  до  кума,  друга,  свата
Чи  до  троюрідного  брата.
Із  собою  звісно  прихопивши
Літрочку  горілки.
Ну  і  як  годиться,  чарчину  пропустивши
За  останні  вдалі  понеділки,
Вирушати  у  дорогу.
Не  завадить  ще  й  завітати  у  шинок,
Щоб  ще  раз  помолитись  Богу
І  відвідати  вчорашніх  тих  дівок,
Що  вміло,  в  танці,  задирали  ногу.

„Полірнути”  все  пивцем
І  скоріш  чимчикувати,
Бо  можна  й  не  дійти,
Тай  „замерзнути”  живцем,
Не  дуже  файно.
А  як  іти,  гарно  так  співати,
Про  те,  як  ти  лицем
Вляпавсь  у  лайно,
Як  облаяв  всіх  у  „РАЙОНО”
І  як  вмілим  ти  слівцем
Засвітився  у  кіно.

Прийшовши  же  ж  до  друга,
Відразу  врізати  у  „морду”,
Бо  цей  дурисвіт  і  папуга
Мав  вдачу  славну  й  горду.
Але  як  бити  –  зачепитись,
Впасти  і  п'ятами  накритись.
А  далі,  в  ранці,  спохватитись
Від  страшенного  похмілля
Та  й  ще  з  підбитим  оком,
Думки:  „Мабуть  вчора  десь  було  весілля,
Чи  я  когось  вітав  із  новим  роком?”

Але  раптом,  друг-спаситель  зве  до  столу.
А  там:  графін  холодної  горілки,
Сало,  квашена  капуста,  огірки  слабенького  посолу,
І  дві  срібненьких  вилки.

Ти,  вминуті  за  столом,  
Із  повним  гранчаком,
Вивідуєш  у  друга,  що  се  вчора  сталось.
А  він  поважно,  надутим  індиком,
Скаже:  „От  ти  вчора  нализалось!”
А  ти:  „Ні,  ніколи!”,  –  випиваючи  у  друге.
„То  все  дівки  у  проклятого  Миколи,
Наливали  й  пили,  мов  з  калюги,
А  я  ж  бо  тільки  трішки,  десь  із  літру  самогону,
Пивця  відерце,  ковтнув  ще  рибку  ту  солону,
А  потім  як  забилось  в  мене  серце,
Думав  уже  все,  небачити  Божого  закону.
Та  раптом  підійшла  до  мене  дівка  й  каже:
„Мабуть,  нам  треба  лікуватись!”
Зараз,  каже,  почекай  буде  литися  горілка
І  ніяке  серце,  враже,  вже  не  буде  бідкуватись.

Далі  пам'ятаю,  лиш  пісні,  братання,
Ніч  шаленого  кохання,
Випивання,  розливання
І  відчайдушного  горлання…
А  насправді  я  поет,  пишу  поему.
Просто  вийшов  трішки  відпочити.
Зайшов  в  шинок,  прочистити  систему,
А  там  бац,  дівки  стали  все  просити
Випити  одненьку.
От  бач,  старенький,  до  чого  все  це  привело!”
І  ось,  у  тебе,  язик  як  помело,
Все  тріскотить,  торочить,
П'є  і  ще  більше  хоче.

А  друга  потехеньку  розвезло
І  він  став  потехеньку  натякати,
Мовляв,  поїхали  на  дискотеку!
Бо  душа  хоче  танцювати.
І  відразу  дістали  телефонну  картотеку,
Стали  номери  дівок  шукати:
Ні,  з  цією  тільки  у  бібліотеку,
Зцією  в  банк  по  іпотеку.
О,  а  ця  так  нічогенька,
Нумо  дзвони  її  хутенько…

І  тут  ти  з  другом  біля  входу,
Пиво  п'єш,  як  воду.
Ще  от  трішки  і  зайдем,
А  там  дівки  і  сад  Едем.

І  от  –  четвер,
Макітра  мов  гарбуз.
Думки:  „Мабуть  я  вмер!”
А  в  животі  хтось  грає  блюз.

От  коти,  злісні  волоцюги,  наклали
І  хутко  повтікали,
А  ти  пива  так  бажаєш  
Та  лиєш  тільки  воду.
А  як  горілочку  згадаєш,
О,  Боже  милий,  дайте  соду!

У  вечері  вже  й  можна  попоїсти,
Гарно  так  за  стіл  засісти.
Попоївши,  треба  пописати,
Настав  час  гульки  всі  згадати.

Лягаєш  на  бочок
І  пишеш  таке  от,  на  зразок:
„Суцвіттям  жадоба,  у  душу  впадає,
За  нею  слідкує  і  користь.
Людину,  мов  худобу,  жовчю  напуває
І  сумління  запрягає  в  сірість.

Живеш  для  когось  із  них,
Живеш  на  вітрині.
Але  ж  геноцид  притих  
У  цьому  магазині.

Геноцид  для  вільних  –  накази,
Сліпі  й  недбалі  накази,
Нездарних  полководців.
Геноцид  відрази
Повноводних  мазутою  колодців.

От,  щось  зажевріє,  а  потім?
А  потім  безслідно  зникає
У  чиємусь  голодному  роті.
І  серце  більше  не  палає,
Знудившись  в  роботі.

Хтось  кричить,  хтось  сміється,  хтось  плаче,
Хтось  роботящий,  хтось  ледачий,
Але  ніхто,  ніхто  не  баче
Вежі,  заввишки  з  долоню,
Вежі,  у  колір  лимону.
Все  ж,  нам  вистачить  водню,
Щоб  скинути  із  трону
Стрімке  жадання  влади,
Нашої  нікчемної  громади…”

Ти  прокидаєшся  і  кидаєшся  писати,
Та  все  відразу  забуваєшся,
І  розпочинаєш  мізкувати.
Пишеш,  щось  таке  от,  назразок,
Мов  невдалий  колобок:
„Гарний  сон  мені  наснився,
Поки  я  оце  носився.
Там  я  склав  гарненький  віршик,
Але  трохи  нудьгуватий.
Хлебнути  б  самогону  ківшик,
Отоді  й  бо  зміг  його  я  написати.
Не  гірше  чим  Шевченко,
Як  його,  Тарас!
Але  не  той  вже  час,
Треба  писати  щось  новеньке.
Ось,  наприклад:
„Все  йде,  все  минає.  І  часу  немає…”
Ні,  це  вже  десь  було,
Комусь  це  добренько  припекло.”
І,  о  диво,  в  тебе  вийшов  цілий  стовчик,
Нового  вірша.
І  ти  радієш  немов  хлопчик,
Що  за  косу  спіймав  дівча.
Перший  урок  скінчився,
Головне  розпочати.
Головне  щоб  мозок  запалився,
А  далі  будуть  наливати.

Настанова  2

І  от  –  ви  поет!
А  це  –  потрібно  обмити.
Ідете  в  буфет,
З  друзями  горло  мочити.
І  сидячи  за  столом,
Вам  згодиться  ваше  вміння  римувати.
Щоб  не  видатись  ослом,
Ви  вміло  розпочинаєте  горлати
Оду  своїм  друзям:
„От  ти,  Миколо  –  справжній  хряк,
Хропеш  ночами  ти,  як  трактор  в  лузі.
Чому  це  ти  закляк?
А  ти  Юрась,
Ну  що  тобі  казати,
Такий  собі  слизький  карась,
Тебе  і  не  спіймати!
А  ти,  Віктор,  переможець
У  війні  з  зеленим  змієм.
Ти  наш  славний  запорожець,
Що  забув,  де  в  рака  шия!
І  опісля  дзвінкого  горлання,
Щось  летить  у  пику...
То  друзі  зрозуміли  намагання,
Твого  вранішнього  крику.
Коли  тобі  надавали  стусанів,
Нумо  швидко  випивати.
Гірку,  пшеничну,  з  наших  щедрих  тих  ланів,
Що  ніяк  не  можем  занедбати.
І  ось  хильнувши  чарку,  розумієш:
Спровокував  ти  грізну  сварку  із  тим  чого  не  вмієш.

Ллється  горілочка  рікою,
Огірочки  смачно  йдуть.
А  дівчата  все  кращі  всі  собою,
Теревені  все  ведуть.
І  коли  всі  вони  вже  гарні  –
Знайомитись  пора.
Зачиняти  в  барі  ставні
І  танцювати  гопака.

Ранок  –  дивна  доба:
Прокидаєшся  –  не  сам,
Та  ще  й  якась  „сапа”,
Каже:  „Все  віддам,
Тільки  мамі  не  кажи!”
А  ти  їй  кажеш:  „Там!”
І  хутко  десь  біжи.

Тут,  ти  в  дома  –  чудесія.
Немов  пророк-месія  
Із  підбитим  оком,
Забігаєш  ти  до  хати.
Одним  і  другим  скоком  –  
До  своєї  світлої  кімнати,
Та  що  за  чорт:  там  сидить  і  батько  й  мати,
А  ти  не  знаєш,  що  й  казати.
Батько,  нічого  не  сказавши,
Просто  б'є  у  пику,
А  мати,  давай  галасувати.
І  от  ти,  слова  дібравши,
Не  в'яжучи  лику,
Давай  по  рядках  чимчикувати:
„Я,  ну  це,  як  його  –  стомився,
Цілу  ніч  я  працював.”
„Краще  б  похмелився!”,  –
Грізно  батько  відказав.

І  ось,  ти  знову  за  столом,
Із  батьком  п'єш  вино,
Заїдаєш  молоком,
Щоб  похмілля  десь  пішло.

А  випивши  ж  вина,  тягне  далі.
Мабуть  то  космос  кличе,
А  там  гарненькі  кралі
І  із  друзів  віче.

І  ось,  знову  те  кафе,
За  яке,  ти,  на  горіхи  отримав.
П’єш,  смакуєш  „Шардоне”,
Наче,  ніхто  на  тебе  і  не  гримав!

Випивши  з  півлітру,
Забігає  до  тебе  „мисля”,  і  каже:
„Випий  ще  із  кварту,
Тобі  таке  натхнення  ляже,
Що  напишеш  краще  Сартра!”

І  ти  п’єш,  п’єш,  п’єш,
Доки  за  столом  не  злягаєш!
І  тобі  знову  сниться,
Що  ти  славетний  поет.
Пам’ятник  тобі  із  криці
І  при  житті  сонет!

Та,  раптом,  підходить  білочка,
І  щось  варнякає!
Пригає  із  гілочки  на  гілочку,
Та  бридко  патякає:
„От  ти  алконавт!  Непутящий  вітрогон!
Вправний  астронавт  на  планеті  „Самогон”.
Коли  вже  будеш  щось  писати?
От  тобі  тема,  яку  можеш  розібрати,
А  потім  бити  „Римі”  на  поклон!
Напиши  щось  про  життя  мрійливе,
Чесно  без  „підливи”...
Сказавши  це,  вона  хвостиком  махає
І  просто  так  зникає!

А  ти  прокидаєшся  
І  хутко  за  чарчину  хватаєшся,
Бо  наснилась  чортівня,
От  її  забути  і  намагаєшся.
І  от  наступного  дня,
Ти  вже  не  всміхаешся,
Бо  страшенно  болить  голова.
І  ти  всього  лякаешся,
Немов  чоловіків  вдова.
На  годинник  зирк:
Опів  на  третю;  понеділок.
Думок  літає  цирк:
Скільки  ж  було  „карафінок”?
І  з  „рум’яним”  лицем,
Ти  додому  чимчикуєш.
А  у  голові,  уявним  олівцем,
Картину  малюєш:
Отже  білочка  –  то  муза,
Яка  підказала  як  творити!
От  „проказа”,
Це  ж  треба  було  –  от  так  от  пити!

І  тут  кінець  другого  уроку,
Який  вчить:  де  і  як  шукати  музу!
Де  і  як  напитись  соку
Із  граальної  берези!

Настанова  3
І  от  коли  ти  все  вже  зрозумів,
Швиденько  зав’язуй  із  пияцтвом.
Сідай  за  стіл,  пиши  як  ти  умів,  –
Про  усі  твої  багатства!

Пишеш  щось  зовсім  філософське,
Щось  надмірне  і  багате.
Пишеш  про  те,  як  помер  Потоцький,
Чи  про  те,  що  може  хвате!
Пишеш  так,  для  себе  рідного,  одного,
Пишеш  так,  щоб  завтра  кинути  в  вогонь.
Але  не  маючи  розуму  ясного  –
Цього  ти  не  зробиш,  -  Боже  боронь!

Пишеш  щось  таке:
Грім  гримить,  та  він  нам  не  „указ”!
Серце  плаче  –  та  воно  ж  нам  не  рідня!
І  відміряв,  наче,  десь  сім  раз,    –
Та  у  очах  одна  різня!

Грім  гримить  –  та  ми  його  не  бачим.
Своя  „Софіївка”  давно  уже  „зачахла”.
І  ми  все  ж  таки  ледачі,
Бо  душа  наша,  трішки  так,  „запахла”.

І  колись  ми  скажем:  „Грім  гримів,
Та  не  вчасно  то  було!
І  що  мені  до  ваших  слів,
Ви  нещасні,  а  мені  це  все-одно!

Написавши,  розумієш  –  виходить  щось  прекрасне!
Комусь  читаєш,  іншим  просто  на  показ  виставляєш,
Згодом  думаєш  –  воно  все  передчасне!
Чуєш  злі  окрики  когось,
Що  все  банально,  і  вже  написане  колись!
Що  десь,  навіть  аморально,
А  комусь  може  і  нормально,
Проте,  ти,  вчись,  так,  друже  мій,  учись!
Бо  це  урок  скандальний,
Перевірка,  чи  не  скис!

Потім,  ти  хочеш  все  спалити,
Все  знищити,  закрити  –  те,  що  так  тяжко  написалось,
Те,  що  наболілось  і  те,  що  напивалось!
Ти  хочеш  все  цвяхами  забити,
Те,  що  тверезим  забувалось!

Третя  настанова,
То  урок:  як  себе  загартувати
Для  подальшого  творіння!
То  урок  –  як  ні  на  кого  не  зважати  
Та  нечути  їх  хропіння!

І  йти  далі,  далі  –  в  небеса,
Доки  в  шлунку  є,  смачненька  ковбаса!

Настанова  4
І  після  зневірянь,  похмілля,  потакань,
Дівчат,  горілки,  віників  і  бань,
Ти  знов  берешся  до  роботи!
Випиваєш  літру,  щоб  дістати  музу,
І  нумо  хвацько  спати.
Можна,  звісно,  ще  збігати  до  вітру,
Розбити  вазу,  книгу  почитати,
А  далі,  креативно  все  ж  поспати!
Потім  прокинутись,  пивка  хильнути,
І  грізно  так  сказати:
„Все  пора  писати!”
Аж  раптом,  стук  у  двері!
О,  Боже,  хто  це?!
Та  це  ж  найкращі  люди  в  нашій  сфері,
Це  твої  друзі-хлопці.
Вони  прийшли  тебе  провідать
Та  й  випити  по  трішки!
Смачненько  пообідать,
Та  й  відпустити  віжки!
Потім  покружляти  по  харчевнях
У  пошуку  дівок.
Далі  заночувати  в  лазнях.
І  піднятись  до  зірок
При  зачинених  все  ставнях!

Але,  раптом,  ти  говориш:  „Ні!
З  мене  досить  цих  гулянок.
Ні,  і  ще  раз  –  ні!
Все,  настав  мій  „вранішній  світанок”!”
І  повернувшись,  тупцюєш  ногою,
Вказуєш  пальцем  на  ганок,
Хитаєш  головою,
А  сам  думаєш  про  Паннок,
І  про  горілочку  рікою,
Про  смачнесеньке  сальце
І  шинку  жирними  шматками.
Про  духм’яне,  запашне  пивце
І  про  цибулю  з  огірками.
Про  борщ  густенький  із  квасцем
І  про  ковбаси  гамаками.
Про  куліш  із  великими  шкварками
І  про  гусей,  запечаних,  як  в  Мами.
Про  нескінченну  кількість  голубців,
Вареників  і  м’яса,
А  потім,  трохи  про  митців,
Тай  про  келих  все  терпкого  квасу...
І  от,  не  додумавши,  гукаєш:  
„Почекайте!  Я  із  Вами!”...
Ти,  мирно,  знов  „бухаєш”,
Ти,  знову,  гвинтик  більшої  програми.
Ти  відвідав  четвертого  уроку:
Про  вміння  вибрати  той  бік
І  ту  затоку,
Де  немає  шороху  й  мороки
З  нашими  страхами!!!

Настанова  5

Ти  знов  приходиш  п’яний  вщент,
Немов  свиня,  що  жолудів  наїлась.
Батько  кидає  комплімент,
А  Мати,  кричати,  вже  й  зморилась.
Ти  гордо  заходиш  у  хату,
На  четвереньках.
І  заводиш  пісню  пихату,
Про  „очі  синенькі”.
Співаєш  довго,  десь  з  годину,
А  потім,  хутко  спати,  під  ковдрину.

Ранок...  Оце  так!
Ото  вчора  я  напився,
Наче  ман’як,
Що  від  жертви  покосився!
Все-е,  день  пропав
І  хтось  у  пику  знову  дав.
Та  чомусь  весь  такий  зім’ятий
І  руки,  наче  відтоптав!
Це  „зелений  змій”,  проклятий,
Мене  знову  переграв!
А  спочатку  я  ж  перемагав,
Так  уміло  випивав  –  
Та  мить,  і  розум  весь  пропав...

А,  згадав:
То  Батько  компліменти  роздавав,
От  синець  і  впав!
А  що  ще  було?..
Та  ну  його!..
Піду  краще  я  спочину,
Може,  щось  збреде,
В  мою,  проспиртовану  чуприну,
А  може,  щось  дійде?

Ти  спиш  і  тобі  сниться:
Навколо  все  із  криці,
А  ти  пишеш  кров’ю  на  стіні,
Страшні,  писемні,  білолиці,
Сумні  і  темнії  вірші:
„Хіба  ганебно  жити  на  Землі?
Хіба  ганебно  писати  уві  сні?
Хіба,  Хіба,  Хіба?
Шкода!
Шкода  –  ту  річку,  що  засохла,
А  вона  несла  ж  нам  воду!
Шкода  душу  –  що  вже  здохла,
Не  дочекатись  її  сходу!
Шкода  –  природу,
Шкода  усе,  що  так  рвалося  у  серце,
Шаленим  вітрогоном,
Видчиняло  очі,  било  самогоном,
А  потім  все  зникало,  –
Бо  не  одним  законом,
Все  в  нутрощах  писало!

Шкода  –  той  вектор,  що  десь  зник.
Але,  коли  його  хтось  бачив?
Мабуть  Лектор  ще  не  звик,
Що  не  тих  „царів”  позначив?
Шкода  себе?  О,  так!!!
Ми  добре  вмієм:  пожалітись,
Поскиглити  й  напитись,
А  от  у  вічі  „долі”  подивитись...
„Хоробрий  воїн”,  щось  закляк!

Всі  ми:  скнари,  шкодники  і  хробаки,
Лиш  удаєм  всесильних.
А  у  душі  –  нездари  й  жебраки,
Бажань  посильних.
Але  –  що  ми?!  Ми  –  ніщо!!!
Шматок  матерії,
В  великому  верстаті,
Під  назвою  –  блюзнірство!
Шматок  потертої  матерії,
Без  сорому  і  статі...

Далі,  нерозбірливо  пішло,  –
Кров  скінчилась!
Ти  прокидаєшся...  Дійшло!
Мабуть  наснилось!
І  ти  розумієш  –  все,  кінець:
Життя  пройшло,
А  писати  так  і  не  навчилось...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=104788
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2008