| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Чорнобиль
поема
В ріднім краю, як у раю
Поліський заповідний край,
Природи неповторний рай.
Там з давнини віків –
Жив рід поліщуків.
Сармати, скіфи, гуни, готи
Їх намагались побороти,
Та не змогли їх із боліт
В недобрий виштовхнути світ.
Литовці лиш допомагали,
Монголів разом воювали.
Коли ж колгоспи надійшли,
Біду в лісах пережили.
Лиш „рідна” влада їх дістала,
З родинних гнізд повикидала,
І чорна зона стала навіки
Там, де жили поліщуки.
На стежках дитинства
Полісся любе , я твоя частина:
Серед лісів, річок, озер, боліт
Жила віками вся моя родина,
Аж поки атом нас погнав у світ.
Не раз біда спіткала Батьківщину –
В голодомор, в війну і повоєнні роки,
Вона не обминала Україну –
Життя давало нам свої уроки.
У пам’яті своїй я сторінки гортаю,
І вже минуло шість десятків літ,
Як я тернистий шлях життя долаю –
Утоптую в цей шлях і кров і піт.
Смерть Сталіна у пам’яті моїй,
І санітарка, що пронизливо кричала,
Волосся рвала з голови і одяг свій –
"Батько" помер! Тужила-причитала.
Тоді малим, що міг я зрозуміти?
Боявсь, чогось недоброго чекав.
Дорослі гірко плакали і діти,
І я заплакав, а чого не знав.
Тоді я ще не чув про ріки крові,
Що їх пролив бездушний той тиран,
Який приховував у кожнім слові
Підступне лихо і страшний дурман.
Дитинство любе! Хлопчаки – сусіди
Закарбувались в пам’яті моїй.
І перші радощі , і перші біди
У час далекий і такий близький.
Поліський край! Любимі Іллінці!
Навколо ліс, річки і чарівні озера...
Там ми малими з вудками в руці
Ловили карася і краснопера.
Завдання нам батьки свої давали
Щавель збирати, чи зерно сушить,
А кури те зерно на ряднах крали,
Як ми втікали риби половить.
Вертаючись додому з торбою в руці,
Ми з трепетом поживу висипали.
Гуляли ж нам по спинах ремінці –
За те, що про зерно погано дбали.
Війна і горе
Коли підріс, почав питать батьків,
Як у війну родина виживала?
Як рід наш уціліть тоді зумів,
І смерть у нас нікого не забрала?
Розповідали все батьки мені,
Тяжкі літа в уяві оживали,
Як серед споконвічної краси,
Свистіли кулі і фашисти панували.
Мій батечко, як голова сільради
До війська односельців закликав,
І брата рідного не допустив до зради –
З горища-сховища стягнув і в бій погнав.
А потім дядина все батьку докоряла –
Що через нього чоловік пропав:
Вона вдовою, може б, і не стала,
Якби він брата на війну не гнав.
А батько й сам, як проклятий, мотався,
Покинувши сім’ю свою в біді,
До відступаючого війська проривався,
Яке тріщало по всіх швах тоді.
Невдовзі він у бліндажах, окопах,
Чекаючи атаки ворогів,
Що підкорили майже всю Європу,
У битвах відзначатися хотів...
А в нашій хаті німці поселились,
Горілку з поліцаями пили,
Про фатерлянд співали, веселились
І з погреба до хати все тягли.
Чутка була, що батько наш в лісах,
І матінка в застінку опинилась,
Перемагаючи і біль страшний, і жах,
У очі смерті кожен день дивилась.
Як качку підсадну її тримали –
Під розстріл ставили, лякали,
Про батька свідчення із неї вибивали,
Щоб він навідався, чекали.
Шепнув їй поліцай один:
– Тікай!
Допоки будеш муки ці терпіти?
Та думала вона:
– Втечу я в гай,
Врятуюся сама, а як же діти?
Було Сашуні три, Докійці – шість,
Васильку – десять, Олі – одинадцять...
А що як голод їх тіла маленькі з`їсть –
Як зможе матір`ю тоді вона назваться?
Та добрі люди діток пожаліли
І з голоду померти не дали,
Свій харч немудрий з ними поділили –
То кукурудзу, то картоплю їм несли...
Коли вона про це дізналась,
То людям дуже вдячною була,
Ні хвильки більше не вагалась
І від катів негайно утекла.
З трудом великим, знемагаючи від болю,
Напівжива від лютих катувань,
Продерла стріху, вибралась на волю,
Пішла на шлях нових поневірянь.
Сусідка Мотря ледь її впізнала,
Коли до неї мама забрела,
Харчів у вузлик їй поклала
І провела на край села.
До ранку мама в Рудню добиралась
І там на цвинтарі в хрестах
Тремтіла і мерців боялась,
Але жага життя здолала страх.
Страшні три роки болю і тривоги
Думки про діток рвали душу їй,
Аж поки знов зійшлися їх дороги
У ріднім краї, у сім`ї одній.
Коли вже німців гнали з України,
На день з шпиталю батько завітав,
Не знаючи, чи хто живий з родини,
І, повен щастя, діточок обняв.
***
Той поліцай, що маму пожалів,
Підпільник був людей багато спас,
Він Україні вірно послужив,
Навік святим залишився для нас.
Він, викритий, фашистам не здавався –
З будинку бій з проклятими тримав
І вирватись на волю намагався,
Але під кулі ворогів попав.
А покидьки, що маму мордували,
Від партизанів покару понесли.
Одного вони в нужник заштовхали
І вилізти до світу не дали.
А іншого лихого супостата
Судили – мама свідчила в суді,
І був засуджений до страти
Той, що жирів на ближнього біді.
Але не помста дух наш піднімала,
А радість, що війну пережили:
Навала українців не зламала,
І навіть діточки героями були.
Василь і Оля так хазяйнували,
Що й не впізнати рідної хатини:
Весь двір дровами обіклали –
Возили з лісу зимової днини.
У господарстві Оля керувала,
Брат і сестрички їй допомагали.
Їм доля іспити послала,
І все гуртом вони здолали.
Про все дізнавшись, батечко радів
І діяти рішуче він зумів:
Забрав із поліцейської сім’ї корову,
На диво уцілілу і здорову.
„Красавка” враз його впізнала,
Сама до нього підійшла і облизала,
Додому радо йшла, дорогу знала,
А з нею легше жити стало.
А по війні нелегкі дні...
Війна минула і життя тривало –
З’явився я на світ і братик Анатолій.
Батьки ж, як до війни бувало,
Трудились на городах, в полі...
На трудодні їм копійки давали,
І ті податками держава забирала,
Тож люди не жили, а виживали
І потай владу проклинали.
Боялись те, що думали, сказати
Бо кадебівські вуха скрізь були,
Людей ночами забирали з хати
І на тортури-допити везли.
Страшні морози взимку лютували –
В озерах риба від задухи „засинала”,
А люди, як могли, допомагали,
І до озер всі сім`ї вирушали.
Рубали ополонки, очерет вставляли,
Канави до річок довбали,
На мозолі криваві не зважали,
Природу від біди охороняли.
І риба нас частенько виручала,
В голодомор в поліському селі,
Вона померти людям не давала,
Не вибувала на злиденному столі.
Цвіт юності
Ріс мрійником я, добре вчився –
Думками часто душу розтинало.
Тож часто в розпачах губився,
Не по-людськи в житті бувало.
Як при Хрущові хліба не хватало,
А поле в кукурудзі зимувало...
Зняли його! І все на місце стало –
І знову появились хліб і сало.
Тоді, як я закінчив школу,
Мій клас на стройки вербувався.
Кожний хватав путівку комсомолу
І хутко із села втекти старався.
Я був доволі не сміливим,
Коли ходив з дівчатами в кіно,
Зате яким я був щасливим,
Коли нарешті появилося Воно...
Прийшло кохання, появилась та,
Яка у снах приходила ночами –
Моя чудова, мила, золота
І ранки задзвеніли солов`ями.
На всі побачення, як птах, летів.
О перше збудження і перші поцілунки!
У світлих мріях я тоді хотів,
Щоб все життя були такі стосунки.
Незчувся, як до армії призвали –
Як свята ми тоді цього чекали.
Оркестри „проводи” зіграли,
І я, і друзі всі служити стали.
Філю і Федю до Німеччини послали,
Мене в Мукачів занесло,
В Франківську Васю муштрували,
А Колі в Забайкаллі „повезло”.
Та йшли роки й зрадливий Євин рід,
Що ніс віками нам спокуси в Світ.
Приніс мені у душу сум і лід,
Навіки залишивши в серці слід.
Не дочекалась! Зрадила кохана!
Відмовилась від щастя свого.
А в грудях залишилась рана,
Я думав: вже не матиму нікого.
На стажуванні в Ялті випадково
Зустрів дівчатко миле і зелене.
Не знаю, що у ній було такого,
Та серце раптом стиснулось у мене.
Пройшло півріччя, в Київ повернувся,
Отримував листи з журбою по мені
У мрії чисті і високі повернувся –
В чеканні зустрічей лічились дні.
Додому запросив в село, в родину,
Щоб зрозуміла звідки я.
У ній свою я бачив „половину”,
Мене ж, не прийняла її сім’я.
Хто я? Сіренький поліщук.
Вона з інтелігенції, з панів,
Землею не „марала” рук
До них з`явитись я не смів.
Приїхала, побачила мій край –
Ліси, річки, озера, болота, стариці...
Красу чарівну! Наш Поліський рай
І не послухалась ні мами, ні сестриці.
В осінні дні, коли прийшли свята,
Свій „графський” рід з моїм зріднила.
І чарівна весільная фата
Нас як подружжя поблагословила.
А після ЗАГСу на дорозі до села,
Автобус наш в грязюці обламався...
Тяжка дорога нам тоді була –
На самоскидах караван наш добирався.
Якби не стійкість милої Людмили,
Рідня її назад була б забрала.
Але у неї вистачило сили –
Вона мене по-справжньому кохала.
Чорнобиль, їй чужий і непривітний,
Зустрів теплом навколишніх людей.
І час настав чудовий, заповітний
Всевишній нам послав дітей.
Сімейні радощі
У листопаді, у сімдесятий рік
Наталочка на світ благословилась,
Життя потік ще веселішим став,
І в тещі серце розтопилось.
Через п`ять літ ми Ніну дочекались,
Як сонечко з’явилася в родині.
Бабуся до онуків пригорталась,
Своє тепло дала кожній дитині.
Ліси, річки, природи благодать,
Тещу зі мною поріднила.
І жити б нам, радіти та співать
Та влада знов по-своєму судила.
Мене життя від дому відривало –
Відрядження, навчання. Все було...
Та щастя у сім’ї завжди чекало,
Кохання все тоді перемогло.
Бурчання тещі, милої Людмили –
За те, що діти рідко батька мають.
Сімейне ж щастя додавало сили –
Закохані завжди усе долають.
Я, повертаючись, привозив подарунки,
Щасливий, обнімав своїх дітей.
В сім’ї завжди були добрі стосунки,
І не було щасливіших людей.
Ворог не дрімав
Та раптом горе в хату завітало,
Якого я ніколи не чекав.
То слідчий Фаранович так зухвало
Зі мною розбиратися почав.
Щоб посадить мене, той бузувір,
Признання з мене вибивав ночами.
Кричав на всю сім’ю, як звір,
Погрожував розправитися з нами.
Той прокурор, що санкції давав,
Дозволив і дружину допитати.
(Частенько хабарі він брав,
Що згодом зміг я доказати).
Та ні погрози, ні вмовляння, ні тортури
Нездужали мене зламати,
Здригнулись пики ворогів похмурі,
Коли відмовився харчі приймати.
Боялися кати відповідати,
Якщо закінчиться трагічно інцидент.
В Лук`янівські погнали каземати,
(Мені пішов на користь цей момент).
Бо вірні друзі в дзвін забили,
Що незаконно я по тюрмах гнив.
Мене з-під варти відпустили
І я законникам відразу ж відплатив.
Обох суворо покарали,
З доганами понизивши в званні,
Подалі з міста відіслали,
І на душі полегшало мені.
Іспити долі
Та доля нам не нами написалась
І іспити приніс вісімдесятий рік.
Нам знову горе у життя ввірвалось –
Приніс його стихій потік,
В буремний той вісімдесятий рік,
Що в пам’яті навічно вкарбувався –
Підрозділ мій – вісімдесят в нім чоловік
З стихією вогневою змагався.
Весняна спека висушила ліс,
І він горів і верхом і низами.
Вогонь ревів і пекло ніс –
Хотів розправитися з нами.
В тій ситуації страшній –
В секунди рішення приймались,
Командами спасав підрозділ свій,
І ми стихії не здавались.
Мій голос гул вогню долав,
І я, прокопчений і чорний, наче біс,
Своїх людей у гурт збирав –
Гелікоптер їх в згарища розніс.
Стихія наче долю знала –
Від Білорусії кордони пропалила,
Тим пеклом практику давала,
Чекала всіх нова нечиста сила.
Коли стихію вгамували,
Я так радів, що всі живі лишились...
Три дні в вогні – ночей не спали –
І в сон, як мертві, повалились.
Нове пекло
Хіба тоді могли ми знати,
Що попереду більше зло.
І більше пекло будемо долати,
Яке до нас з Москви прийшло...
Перед очима ті страшні роки,
Коли біда в Полісся завітала.
Віками мали рай поліщуки,
Його ж московська влада зруйнувала.
Хоча і довго Шелест опирався,
І науковці в Україні скрізь протестували.
Не згодні всі були, щоб монстр будувався,
Та швидко всім роти позатуляли.
Чуже життя в Поліссі поселилось,
А супермонстр роботу всім давав.
Страшне у лісі і в річках творилось –
Ніхто такого лиха ще не знав.
Винищувалось все, що там жило,
Закон „тайги” в Поліссі панував.
В раю природи панувало зло –
Там хто хотів, ловив і полював...
Дівчат, жінок місцевих ґвалтували,
А до Москви про перемоги звітували:
„В короткий термін запустили!
Усі рекорди світові побили!”
І дисертації химерні захищали.
З Москви летіли ордени, медалі –
Страшного лиха зовсім не чекали,
Не думали, що може бути далі.
Та грянув квітень в той проклятий рік,
Що рай поліський знищив назавжди,
Посіяв смерть і тисячі калік –
Усюди залишив страшні сліди.
„Реактор мирний” вибухнув раптово –
„Дамоклів меч” завис над білим світом.
Діждались! Здавши достроково!..
Москва ж чекала знову звіт за звітом.
І верховоди керівництву наказали,
Щоб ще раз обдурити громадян,
Тихенько всіх із міст і сіл евакуювали
Оголосили там воєнний стан.
Війська хімічні кинули в стихію.
Цивільні скрізь вантажили пісок,
Гелікоптери запустивши в дію,
З гори скидали за мішком мішок.
А ненаситне жерло все ковтало –
Пісок, свинець і доломіт...
Реактору ж було цього замало –
Пускав біду і смерть у білий світ.
Та врешті-решт потроху вгамували:
Засипали! Забили! Присмирнів!
Евакуація ж тривала! Скрізь кричали!
Куди й чому везли, не кожний розумів.
Людей в автобуси і дизелі впихали –
Прокльони, лайка, лемент скрізь летів.
Неначе пекло з неба раптом впало –
Щоб описати все – не вистачає слів!
По селах жах! Було іще страшніше.
Корови, коні, кози... – все ревло!
Що може бути в світі гірше,
Коли не знаєш, звідки впало зло.
А гучномовці із машин волами:
- Вантажтеся скоріше!
- Необхідне лиш беріть! –
А на запитання усі відповідали:
- Робіть, що кажуть, і мовчіть!
Коли військові появились –
Лякались люди: Це ж чому,
Вони у спеку в маски нарядились,
Яку нову ще маємо „чуму”?
Та марно верховоди хитрували –
Адже ефір по всій землі шумів.
І скоро всі в Поліссі взнали,
Що на АЕС четвертий блок горів.
Лишали люди все, що наживалось,
Кожний дітей й своє життя спасав.
Хапали, що під руку попадалось,
А дехто і собак не відв`язав.
За кілька днів, коли людей не стало,
Прийшов у села хаос, дикий жах...
Ревло покинуте, на прив’язі здихало,
Злий демон поселився по хатах.
Мисливців у ті села посилали.
Такого ще ніколи світ не знав,
Щоб на худобу, як на звіра, полювали?
Хто врятувався, дійсно звіром став.
Мустанги, як в Америці, з’явились,
Собаки, як вовки, у лісі полювали,
Домашні свині з дикими ріднились,
Страшні мутанти світ подивували.
На ліквідацію війська послали –
Призвали всіх, хто з хімією справи мав,
На біль і муки хлопців прирікали,
А дехто і в літах туди попав.
Втома і спека ранньої весни
Страшенно людям докучала...
В пилюці пекельній вони
Не завжди і спецодяг мали.
Злий атом нищив їхню кров –
Він, як і влада, не жалів нікого.
І йшли вони в „ атаки” знов і знов,
Щоб врятувати світ від пекла того.
За двадцять років тисяч вже немає...
Хто від хвороб й поневірянь помер,
А хто горілкою свій смуток заливає –
Калікою нещасним став тепер.
Лиш декому з них усміхнулась доля,
Й вшановані серед людей живуть.
Добила багатьох чиновників сваволя, –
Чекають, видно, коли всі помруть.
Щоб не було вже очевидців Правди –
Що пам’ятають, як їх в пекло посилали,
Й ніколи не пробачать підлості і зради,
Яку тоді творили урядовці й генерали...
Пообіцяли і житло всім дати,
І у шпиталях безкоштовно лікувати...
А багатьом прийшлося бідувати,
Принижено пороги оббивати.
Я з перших днів не мав спочинку,
Трудився від зорі і до зорі,
Відпочивав хіба якусь хвилинку
У тій сумній, страшній порі…
Сестра дружини в Ялті проживала,
Дозволили туди відправити дітей,
Їх жінка хвора в поїзді злякала,
Ховалися вони серед чужих людей.
Щоб супроводив їх, ми родича просили,
Щоб він дітей до Криму відправляв,
Але його з роботи не пустили,
І він самих їх в потяг посаджав.
А в Сімферополі їх вчасно не зустріли –
Години в телеграмі переплутані були.
Вони пів дня у скверику сиділи –
Їх там наляканих й заплаканих знайшли.
Добившись дозволу, я тещу і дружину,
У Києві на поїзд посадив.
Просила теща – не вертайся, сину…
А як же совість? – Я їй відповів.
Додому їхав, скрізь перевіряли –
Одинадцять минув застав.
Дивились документи і добро давали,
Коли добрався, то добу проспав.
І знову праця, втома з ніг валила,
Аж доки в Бородянку не попав,
Уклала в ліжко зла нечиста сила –
В шпиталі дозу з тіла виганяв.
Там телеграма ледь не доконала,
Любима теща не знесла біди,
Яка з життя її забрала,
Трагедія дала свої сліди…
Не знаю, як я звістку пережив,
Як дозволу у лікаря добився!
Щоб він мене на похорон пустив,
У розпачі я Господу молився.
Відпустку на п’ять днів мені зробили.
Дали троячок пачку на зарплату,
І я помчав до Криму, що мав сили,
Та тещу вже сховали в вічну хату.
Не зміг я з нею навіть попрощатись.
Дружині ж я тоді не розповів,
Що захворів і мусив лікуватись.
Дав грошей, необхідного купив…
В шпиталь я вчасно повернувся.
Зітхнув мій лікар, посміхнувся,
Коли до нього я з’явився –
Боявся, щоб в Криму не залишився.
Сорок п’ять днів серед напівмерців –
Не міг спокійно я на них дивитись.
З лікарні відпустити попросив.
Було несила з тим миритись.
І знов Чорнобиль, госпіталь і ліки.
По кілька раз на рік, туди-сюди,
Допрацювався так до повного каліки,
В мені злий демон залишив сліди.
Кругом неправда і сваволя
Під Київ у Вишневе перевівся,
Там на заводі працював.
З сім’єю в цьому місті поселився,
Але здоров’я зовсім вже не мав.
Не міг ні їсти я, ні пити,
В Пущі-Водиці лікувався.
Але ж потрібно було жити,
І я, як завше, не здавався.
На пенсію пішов я, другу групу мав,
Три операції мені зробили.
Не знаю, як я не сконав,
Бажання жити додавало сили.
Хатину на Полтавщині придбав,
Вів господарство, бджіл завів.
Бджолине „молочко” та мед вживав,
І відновитись я таки зумів.
Баба Явдоха рядом проживала,
Козине молоко несла щодня.
Вона й грошей з мене не брала,
Я став для неї, як рідня.
Та я в боргу не залишався,
Завжди гостинці з Києва возив.
Віддячити чим міг старався,
Її, як рідну матір полюбив.
На жаль, дружина часто знемагає –
Гіпертонія, щитовидна, діабет.
Останні сили в неї забирає,
Болячок несподіваних букет.
Ще й урядовці-бюрократи,
Які для себе пишуть всі закони,
Добром нічого в них не можна взяти.
Не люди, а потвори – пустодзвони.
В Чорнобилі ж була і працювала,
І спокою не мала дні і ночі –
Там ліквідаторів нещасних годувала,
В тривозі за дітей виплакувала очі.
Але ж немає правди в Україні:
Куди вже не звертались, не писали,
Десь ходять ті папери і понині,
Вже кілька раз суди їх розглядали.
Не ліквідатор кажуть – потерпіла,
До мук її й хвороб не має співчуття.
Усюди тільки балачки – немає діла,
Онуки їй підтримують життя.
За гроші ж все скрізь продається –
Посвідчення і довідки дають,
А люд простий нічого не доб’ється.
Роками по інстанціях снують.
Ті ліквідатори, що Україну рятували
І радіацію на себе прийняли,
У більшості давно вже повмирали,
А «липові» живуть, у зоні ж не були.
Якби я міг своє здоров’я поділити.
Дружині б милій виділив частину,
Щоб одним тілом ми могли пожити,
Хоча і сам я потихеньку гину.
Моя сім'я живе в одній квартирі,
Фактично не одна, а три сім'ї –
Дві дочки, два онуки милі,
У кожного свій біль і розпачі свої.
Закон читаєш – наче все для нас:
Житло, і пільги, все дається...
А добиватися почнеш – змарнуєш час,
І в спину кожний бюрократ сміється.
І відповідь: усе в Верховній Раді,
Це там достатніх коштів не дають.
Хоча й закони є, та злодії ж при владі –
Всі недоторкані, немов царі, живуть.
І їхні діти в „мерсах” роз`їжджають,
Побілки в діамантах, запальнички золоті,
У барах баксами жартуючи шпурляють,
Прикиди у них модні і круті.
У „царських” селах мають вілли-замки,
Туди „дівчаток” возять розважатись.
У хутра й золото вдягаються панянки,
Літають на Канари покупатись.
А наші діточки квартир не мають,
Не можуть біля річки відпочити,
Бо вже на рідні пляжі не пускають –
Скрізь і за все потрібно заплатити.
За ту зарплату, що, як жебракам, дають,
Трудящі люди ледве виживають.
Якщо ж зарплати трохи підростають,
Відразу ж ціни всі ростуть.
І сум безмежний серце крає –
Народ у Батьківщині не зростає.
Сумної ненадійної пори
Поменшало скрізь сміху дітвори...
Давно вже мачухою стала Україна
Для тих, хто справді її любить.
Прийшла до нас лиха година –
Вона як і злий атом, всіх нас губить.
Вітчизна, наша рідна мати,
Сама себе в могилу заганяє,
В своїй сім'ї не може ладу дати,
І кожний рік десятки сіл зникає.
Могильником стає вся Україна,
Бо справедливість тільки на словах.
Знецінилась у нас проста людина,
Руйнує наші душі сум і страх.
Поліські села! Там життя немає...
Вже нікому там чути солов’я,
Не скрізь і соловей гніздо звиває,
В заручницях у атому земля.
Ворони місто Прип`ять обминають,
Там горобці цвірінькать перестали –
Про небезпеку навіть птахи знають,
А від народу правду приховали.
В деякі села люди повертались –
Не прижилися у чужих краях.
В своїх оселях віку доживають –
За рідним туга поборола страх.
Земля могили атомні ховає –
Вони у надра щупальця пускають.
Там смерть в підземні ріки проникає,
Які отрутою усіх нас напувають.
Мені ночами часто сниться,
Як до Чорнобиля „ракетою” пливу.
Назустріч церква золотом іскриться –
Неначе це не сон, а наяву...
Чорнобиляни! Сестри і брати!
Не забувайте, хто ви, звідки рід.
У Господа прошу: не допусти!
Щоб почорнів іще десь Білий Світ!
2006 р.
Моя сім'я
Моя сім'я! Всі спомини в мені!
Колись на Свято до батьків збирались,
І зараз бачу часто це у сні…
А наяву? В чужі Світи усі порозлітались.
Сестричка Оля. Всіх нас дивувала –
Вісім дітей з Миколою зростили.
Як білочка крутилась, скрізь встигала,
Її усі навколишні любили.
Свекрусі, свекру, і батькам допомагала,
А дітки чисті і охайні всі були.
Роботу в хаті й на лану долала,
Як голубки з Миколою жили.
Зараз сама у Згурівськім районі –
Микола вже пішов у інший Світ.
Час побілив їй душу й скроні
Сумує у чужім краю на схилі літ.
По Світу діти розлетілись. Хто куди...
Спасались від проклятої біди.
А брат Василь. Спочатку жив в Криму –
Де після служби в флоті був прижився.
Полісся ж рідним залишалося йому –
Поліщуком в душі лишився.
Він до батьків щороку приїжджав
У рідний край, в свою оселю милу,
В той рай зелений, що прокляттям став –
Тримає у собі нечисту силу.
Він зараз на Херсонщині живе –
В Іванівськім районі вся родина.
Життя там своїм чередом пливе –
Зростив з дружиною дочку і сина.
Сестричка Дуся. У сусідньому селі,
Там четверо дітей з Петром зростили.
Коли, ще діточки були малі,
То до батьків на свято всі ходили.
Розлука з рідним Дусю доконала –
Солідна доза та інсульт її забрав.
Ще й доля, що сім’ю всю розкидала,
Петро ж із горя пити став.
Його племінниця Людмила пожаліла,
Із «Жовтих Вод» до Києва вернулась,
Відвадити від чарочки зуміла
І знову йому доля посміхнулась.
Сестричка Саша. В Мурманську жила –
З трьома дітьми, щороку приїжджала.
Вона також в свій край закохана була
Та звісно ж і батьків відвідати бажала.
Коли з сім’єю в гості приїзджала,
Найбільше свято у батьків було.
Уся родина так це відмічала,
Що святкувало все село!
А після горя, що усіх спіткало,
До Дусі завітала гостювати,
Та лихо у гостях застало –
Їй чоловіка довелося поховати.
А зараз вона в Мурманську сама,
П’ять років в Україну не з’являлась.
Бо змоги до могил навідатись нема,
Та й нашого життя і радіації злякалась.
Брат Анатолій. Як строкову відслужив
В Чорнобиль повернувся, одружився –
Мисливством і рибальством жив,
Та скоро сам з дитиною лишився.
Дружину Олю випадок спалив,
То ж з горя випивати став.
Як в мареві у ті дні жив –
З горілкою свою журбу долав.
Батьки дружини дуже горювали,
Дитину в нього відібрали…
В евакуацію ж до Мурманська попав,
Їх з мамою до Олександри звали.
Не склалось там, засумував,
Схотілось в Україну повернутись.
Бо там своє коріння мав –
Все те, що не могло забутись...
Він на Полтавщині дружину другу має,
Яка з дочкою зустрічатись не дає.
Світлана ж батька також забуває –
У неї вже давно життя своє.
Мій батько від воєнних ран хворів,
Та не корився примхам долі.
Усім нам дати толк зумів,
Встигав на службі, в лісі, в полі…
Але життя своє взяло –
В сімдесят п’ять забрали рани.
Осиротіле плакало село.
В журбі була сім'я і ветерани.
Матуся мала теж жорстоку долю
Яка її добряче пошмагала,
Тортури і страшну неволю,
Колгоспне „рабство” подолала.
Нас шестеро поставила на ноги,
В евакуацію до Мурманська попала,
І там її закінчились дороги –
Чужа земля для неї «пухом» стала.
А я. Завжди любив і поважав родину,
Хоча з батьками і не часто святкував.
Коли ж просили: поможи нам, сину,
Свої всі справи відкладав – допомагав.
На жаль! Полісся нас вже не збирає.
Там батько, коло пращурів своїх,
А мама на чужині спочиває
Розкидав рід чужий, проклятий гріх!
Бажаю я, щоб наша вся земля,
Такого лиха більше вже не знала.
Щоб слухали нащадки солов’я,
І дітвора щаслива виростала.
2006 р.
Чорнобиль! Сум і біль в душі...
Чорнобиль! Болі пекельні в душі.
Полісся страшенна біда полонила.
На аркуші ллються солоні вірші –
Сльозою розбавлені в мене чорнила.
Краса України - чарівні ліси,
Озера, заплави, річки споконвічні,
Лани і луги – з чистотою роси –
У чорному сумі, не рідні, не звичні
Це атом, що ніс усі блага в життя,
Неждано-негадано злом обернувся.
Жбурнув у довкілля смертельне сміття,
Пекельним вогнем в мирне небо метнувся.
Той край, що красою усіх чарував,
Одна із колисок слов’янського роду,
Зчорнів! І відразу могильником став –
Пекельно поранив злий атом природу.
Де тисячі років життя не вгасало –
В оселях спустошених сум поселився.
Такої біди ще Полісся не знало –
В чужому й незнаному люд опинився.
Віками з лісами, з озерами злиті,
З дитинства до смерті в човнах на річках –
Сповиті туманами, росами вмиті –
Поліські родини селились в містах.
По всій Україні житло будувалось,
Та думи були не веселі –
Бо рідне і звичне в Поліссі зосталось,
Воно не зникало з сердець новоселів.
Родинна оселя з думок не зникала,
Дух пращурів кликав у снах.
За рідним куточком душа сумувала,
Верталися люди, долаючи страх.
По декілька раз їх назад виселяли,
Та туга за рідним селом не втихала.
Чомусь самоселами їх називали –
Вони ж старожили, і влада це знала.
Додому вернулись діди і бабусі,
У рідних оселях своїх поселились.
Тепер виживають у пустці, в розрусі
На рідній землі, де колись народились.
Та поруч ще пекло в бетоні бушує,
І рветься злий демон на волю.
Тріщить саркофаг! А влада не чує –
Та знову у нас випробовує долю.
І нову біду в зоні влада готує –
Там ядерне паливо хочуть ховати.
Протестів народних верхівка не чує,
На волю народну не хочуть зважати.
Обличчя пора до проблем повернути,
Щоб зникли всі ті марнотрати,
Що звикли з бюджету „копійку” тягнути,
На горі народнім прибутки кувати.
Чорнобиль знову в дзвони б’є
Чорнобиль знову в дзвони б’є,
З могили атом воскресає,
В бетоні щупальця снує,
На волю вирватись бажає.
Він рветься знову сіять смерть
І нищити святу природу,
А влада крутить коловерть,
Не в змозі сотворити згоду.
Народе! Кличе нас Майдан –
Не помаранчевий він. Чорний!
В Вітчизні небезпечний стан –
Не вмер ще демон рукотворний.
Злощасний саркофаг тріщить,
А влада новий не будує.
Створить кошторис не спішить –
„З’їдає” гроші , час марнує.
Святеє віче, воскресай –
Поглянь навколо віщим оком.
Вітчизну знищити не дай –
Прийди у світ новим пророком.
Погрузли всі старі в брехні,
Їх язики, як в зміїв, роздвоїлись.
Знову в країні дні сумні –
Майдану мрії не здійснились.
2006р.
Як люди так робити сміють?
Стоять оселі кинуті сумні –
Знівечені, розграблені старіють.
Як бачу в хроніці – не віриться мені,
Що люди так робити сміють.
Хапають мародери все святе,
Що у трагедію в оселях залишали.
Ікони, книги, посуд і все те,
Що з пращурів від ворогів ховали...
Не думалось, що прахом все піде –
Адже усіх вернути обіцяли.
Що рідного ніхто вже знайде –
Хапуги кляті все забрали.
Все те, що за віки збиралось,
Яке отрутою злий атом загрязнив
У світ пішло! Пропало! Розікралось!
Ніхто грабіж страшний не зупинив.
Воно десь в людях горе сіє –
Хворіє хтось, не знаючи чому,
Злих помилок своїх не розуміє,
Що сам приніс в сім’ю „чуму”.
По „зоні” скрізь розібрані авто,
Гудуть шляхами зняті двигуни.
Про наслідки не думає ніхто
І не оцінює злощасної вини...
2007 р.
Почорнілий рай
Полісся дивовижний край,
Затиснутий у пекло рай.
Сумують села в далині,
Поля у чорнім бур’яні...
В лісах не чути грибників,
А ні зозуль, ні солов’їв...
Дуби в гаях стоять в журбі,
Вчорніло листя на вербі.
Всихають вишні у садках,
Не скаче щиглик по гілках,
І з клею „сльози” на корі
Вже не здирати дітворі.
Плаче Прип’ять, Вуж ридає –
В річки отрута проникає.
І не затих ще невмирущий
У саркофазі демон злющий...
Там! Де віками линув сміх,
Святкує перемогу гріх...
2007 р.
Зміст
Чорнобиль (поема)
Чорнобиль! Сум і біль в душі
Чорнобиль знову в дзвони б’є
Як люди так робити сміють?
Почорнілий рай
Літературно – художнє видання
Лямічев Валантин Валентинович
Чорнобиль поема та вірші
Редактор – Василь Заєць
Комп`ютерний набір – Олексій Гаврилюк
Упорядник – Інна Рябчевська
Верстка – автора.
Друже мій...
Друже мій! Пишу про сьогодення.
Вже оспівана природа і любов.
Я пишу, бо біль дає натхнення,
Яке гонить з серця свіжу кров.
Я пишу про те, що наболіло,
Що народу жити не дає,
Що тривогу заганяє в тіло,
Коли чую: кожному своє...
А коли ж про ближнього подбають?
Ті! Хто обіцянки роздає.
Які рай давно для себе мають –
А нам кажуть: кожному своє.
2007 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122455
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.03.2009
Я все життя в собі збирав палітру
І хроніку моїх нелегких літ –
В них промінь сонця, подих вітру,
В них і Вітчизна, і весь білий світ...
Мої слова – це сповідь світу,
Її з віршами людям роздаю.
Нащадкам не лишаю заповіту –
Я душу залишаю їм свою.
Мої слова – це неслухняні діти,
Я їх не в змозі у собі тримати
І плачу ними – нічого радіти, –
Коли страждає Україна-мати.
ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ЗІ МНОЮ ЗАВЖДИ
Щовесни до серця лине
Щовесни до серця лине
Те дитинство голубине,
Де в небесну синю вись
Голубів ганяв колись.
Все життя не забуваю
Сизокрилу друзів зграю.
Мимохіть у ті роки
Повертаю всі думки…
Там лишилась рідна хата –
Звідти сироти-хлоп’ята
Молодими голубами
Розлетілися світами…
А тепер на схилі літ
Кличе нас дитинства світ –
Сиві голуби-думки
Повертають в ті роки.
ІІ. 2008
Вересневий дзвоник
Вересневий дзвоник в класи кличе
Гомінку веселу дітвору,
Мов струмочок по двору дзюркоче,
Закликає в чарівну пору.
Дехто те лиш згодом зрозуміє,
Та назад не повернути час:
Школа всім знання у розум сіє,
До шляхів життя готує нас.
Непомітно роки пролітають,
Вже до школи внуків відвели,
Спогади дитинство повертають
І шляхи, якими ми пройшли.
Сивини на скронях вже багато,
Та в душі бринить ще випускний −
І жадаєш в школу повертати,
В юність мрійну спомином ясним.
2007
Ми виростали в вишняках
Ми виростали в вишняках,
В духмяних заростях бузку –
У тих сирітських злих роках,
Що долю нам дали тяжку.
Щавель шукали в берегах,
Щоб матері борщу зварили,
По болотах і в рівчаках
В’юнів і пліточок ловили.
Батьки загинули в боях,
А матері в тяжкій неволі
Частенько у гірких сльозах
Горбатились в колгоспнім полі.
Ми виростали в вишняках,
В садах одні вони лишились –
У повоєнних тих роках
Нам інші ласощі не снились.
Податки знищили сади –
Зрубали яблуні і груші,
Пеньки, як варварів сліди,
Навіки вкарбувались в душі.
Терпкі тернини і кислиці
У лісі і в ярах збирали,
А груші дикої гнилиці
Ми, як цукерки, смакували.
Та час минав, ми виростали,
А з нами виросли й сади,
В цей час їх знову занедбали –
Ми знову посеред біди.
Онуки наші не збирають
Тернини рідної землі –
Вони все закордонне мають,
А не вирощують в селі.
Ми виростали в вишняках,
А зараз знов вони зникають –
Поля й сади в чагарниках
Про допомогу нас благають.
2008
***
Де б шляхами доля не водила –
У серцях навіки рідний край,
Де на світ нас мати народила,
Де калина, верби, водограй…
Батьківщини нездоланна сила
Не дає про себе забувати,
Щоб чужа земля не спокусила,
Не зуміла нас причарувати.
2008
Могили роду кличуть щовесни
Моє село роз’єднано ярами –
Там, у низинах, гомінкі струмки
По луках в’ються світлими стрічками,
Полощуть верби схилені гілки.
Моє село! Його не забуваю,
Могили роду кличуть щовесни.
Коли над ними голову схиляю,
Енергія надходить з глибини.
І я в ту мить душею відчуваю:
Джерела батька жебонять в мені…
Думками час буремний повертаю,
З’являюсь у страшні воєнні дні
В село Дрозди, де батько мій загинув,
На руки матері сиріт малих лишивши,
Де в сорок третім році світ покинув,
Навіки у сирій землі спочивши.
І ніби я в останньому бою
В атаку з побратимами встаю,
Від гніву кров у серці закипає −
Душа ж тепла родинного жадає.
В тім сорок третім, у грудневі дні,
Прах батька з братської могили підняли
І поруч з пращурами роду поховали –
В моєму рідному селі, біля рідні.
Я все життя, як змогу маю,
Навідуюся на святі могили,
В пошані сумно голову схиляю −
Джерел безсмертних відчуваю сили.
2007
Доля по-своєму все розсудила
Трепетне серце щастя хотіло,
Жаром пашіли уста –
Першим коханням душі ріднила
Мить незбагненна свята.
Доля ж по-своєму все розсудила,
Душі навік розвела –
Десь загубилася дівчина мила,
Шлях свій повз мене пройшла.
Я не забув юні зоряні ночі,
Мрій, у яких я літав,
А волошкові коханої очі
Снами собі повертав.
Линуть роки, сивина завітала –
В кожного щастя своє...
З іншою доля мене поєднала –
З нею вже серце моє.
2008
Дощ. Ніч.
Дощ. Ніч.
А я на піч.
Закутавсь рядном –
Зустрівся зі сном.
Дощ по вікні
Стукоче мені –
Азбука Морзе
По шибці повзе.
Дощу не чую –
В казці мандрую…
Вже в сивині,
А дитинство в мені…
В дощ, в ніч
Хочу на піч.
2008
Рідна криниця
Мені часто сниться
Дитинства криниця,
Холодна і чиста
Водиця іскриста.
Вона умивала,
Вона напувала,
А йшов у дороги –
Лилась на пороги.
Коли завітаю
До рідного краю –
Згадаю криницю
І йду по водицю.
Нап’юся з відерця –
І зразу ж до серця
Моє журавлине
Дитинство прилине.
2005
Я у пам’яті юність тримаю
Я у пам’яті юність тримаю –
Те кохання, що вперше прийшло,
І тепліє в душі, як згадаю,
Яке чисте і справжнє було.
Моя зоре, я все пам’ятаю –
Адже я тебе справді кохав –
Вже ніколи того не спізнаю,
Що з тобою у юності мав.
Я ходив за тобою травою,
Яка ноги твої цілувала,
Милувався твоєю красою –
І хотів, щоб та мить не минала.
Я кохав твої русії коси,
Твої руки, що пахли хлібами,
І ходив за тобою в покоси
Степовими вузькими стежками.
Я ходив за тобою стернею,
В босі ноги вганяв колючки
І просив тебе стати моєю –
Не на мить, а на довгі роки.
Я кохав твої синії очі –
Як волошки, що в житі цвіли.
Цілував їх у зоряні ночі –
Бо вони мої зорі були.
На покосах, що пахли лугами,
Ми з тобою любили лежати,
Але ти тоді слухалась мами
І себе не давала пізнати.
Мене в армію мали призвати,
Як у мареві, жив у ті дні...
Ти клялася, що будеш чекати –
Будеш вірною тільки мені.
Мене доля до війська призвала,
А тебе до казахських степів.
Ти пшеницю в поля висівала,
А я в землю чужую летів.
Я прокляв тії чорнії ночі,
Ту війну ненависну, страшну –
Струмінь сліз застилав мені очі,
Коли друзів ми клали в труну.
Ту хвилину страшну пам’ятаю,
Коли падав на землю з небес…
Як живий я лишився, не знаю –
Через тиждень у пам’ять воскрес.
Покалічене тіло німіло –
Я тебе в своїм мареві звав,
Моє серце до тебе хотіло –
І я болі нестерпні долав.
Я хотів, щоб мене ти зустріла,
Як на крилах, додому летів.
І в своє покалічене тіло
Мить щасливу вернути хотів.
Але ти вже казаха кохала
І йому народила дітей.
Я не знаю, чи щастя спізнала
Серед рідних для тебе людей.
Я у пам’яті спогади маю –
Те кохання, що справжнє було,
І, буває, у снах завітаю
В нашу юність, у рідне село.
Я там нині нечасто буваю,
Та сумую за ним я завжди.
Бо кохання своє пам’ятаю –
Воно в серці лишило сліди.
1968
* * *
В нас пісні і танці запальні,
В нас веселкі дощові барвисті,
В нас дитинства неповторні дні,
В нас земля в калиновім намисті.
Далекой юности весна
Далекой юности весна
Приходит с сказочного сна.
В нем моя первая любовь –
Сон возвращает ее вновь.
Сумела память сохранить
То, что уже не возвратить…
Мне среди грустной седины
Одна отрада – эти сны.
Я вижу в них, как наяву,
Цветы, но их уже не рву
И слышу соловья в саду,
Но я туда не попаду.
Со сказки утром возвращусь,
На землю грешную спущусь,
Не в силах грусть в себе унять –
Хочу я в ночь и в сон опять.
Я поседел, почти старик,
А образ в снах моих возник
Девчонки милой и родной –
Не расстается он со мной.
2006
Не чекаю від тебе покути
Не чекаю від тебе покути,
Що твої не відчую вуста:
Нам з тобою ніколи не бути,
Не вернути далекі літа.
Та чомусь часом груди стискає,
Як думками у юність вернусь,
Біль у серце моє проникає –
Він луною тих літ відгукнувсь.
Ти давно не мене вже кохаєш,
А у серці лишила сліди,
І, буває, у снах завітаєш
В ті часи, де я був молодим.
Чи я можу тобі дорікати,
Адже щастя свого не зберіг,
Не зумів тебе гідно кохати –
Не поклав тобі світу до ніг.
Не чекаю від тебе покути –
Не вернути нам юні літа…
Все життя я не можу забути
Твої ніжні медові вуста.
2004
Друзья! Мне хочется порой…
Друзья, мне хочется порой
Не вспоминать о том, что было,
Ведь я давно уже седой,
А рана в сердце не зажила.
Моя любовь давно прошла,
Есть только боль в сердце разбитом,
Она взаимность не нашла,
Оставшись в прошлом незабытом.
В мечте я прожил жизнь свою,
Ведь мы с женой были друзьями –
Я от нее всю жизнь таю
То, почему не сплю ночами.
Мне снится та, что предала,
Клялась в любви, но не любила,
К другому навсегда ушла,
А сердце у меня разбила.
Я так любил, я так страдал,
Тая в душе воспоминанья,
С женой детей я воспитал,
А в снах к другой шел на свиданья.
Так тяжело, друзья, забыть
Любовь, что предана когда-то –
Всю жизнь я продолжал любить
И знал, что нет любви возврата.
Друзья! Мне хочется порой
Не вспоминать о том, что было,
О том, что я давно седой, –
Но память юность воскресила.
2004
Згубилась юність в сивині
Минула люта заметіль,
Мороз вже не тріщить,
Струмки дзюркочуть звідусіль –
В наш край весна спішить.
Промінчик сонця на лозі
Бруньки від сну збудив -
І білі «котики» рясні,
Свічки мов, запалив.
Скресає крига на річках,
З хмар клекіт журавлів...
А я згубився у думках,
В рядках забутих слів –
Тих слів, що юної весни
Лились, немов пісні,
А зараз, серед сивини,
Вже не звучать в мені.
ІІІ. 2007
Подаруй мені ніч
Подаруй мені ніч –
я віддам тобі зорі,
Які світять мені
у космічнім просторі.
Хай ті зорі тобі
віддають ту любов,
Що тримаю в собі,
бо закоханий знов.
Закохався я знову –
як у юність колись,
Коли в вишнях весною
ми в коханні клялись.
Ми тоді поклялись
мати вічне кохання,
Та злий демон війни
мене вкинув в страждання.
У далекі краї
Батьківщина послала –
І забула мене
та, що клятви давала.
Моя доля була
не така, як хотілось:
Щастя в мріях жило –
а в житті все скінчилось.
Закохався я знов –
і вмираю щоночі,
Коли бачу у снах
я коханої очі.
Знову квітне весна –
я побачень чекаю…
Подаруй мені ніч –
може, щастя спізнаю.
1968
Далекої юності ночі
Далекої юності ночі,
Буває, у снах оживуть –
І милої дівчини очі
У полудень мій зазирнуть.
Згадається, як цілувались
Солодкі кохані уста,
Серцями в єдине зливались,
Та все загубилось в літах…
Чомусь у житті так буває:
Співають в душі солов’ї,
Та доля свого наділяє –
І нам не минути її.
2000.
* * *
Перше кохання, ніжні поцілунки,
Намріяні і ніжні, чарівні відчуття –
Днів юності жадані віддарунки
Нам тільки раз відмірює життя.
Гаснуть вишні
Гаснуть вишні,
гаснуть вишні –
Лист у вирій відліта,
А роки мої колишні
Розум снами поверта.
Те кохання, що заснуло
І проснутись не зуміло,
Завірюхою війнуло –
Серце болем полонило.
Повертають сни-лелеки
В сяйво юної пори,
Де босоніж серед спеки
Толочили ми хліби.
Гаснуть вишні,
гаснуть вишні –
Мої думи в сивині,
А роки мої колишні
Залишились у весні.
2000
ЖІНКИ – ТАЄМНЕ, СОКРОВЕННЕ
У кого не буває
Я гостював у мусульман
І бачив жінки долю:
Їй чоловік і бог, і пан –
Шанує його волю.
Яку б з жінок не побажав,
Вона завжди готова
Зробити все, що той сказав, –
Не зронить навіть слова.
Хоч там, буває, мине рік,
Як квітка, жінка в’яне,
А мусульманин-чоловік
На неї і не гляне.
А наша, тільки в хату став,
Враз дихать заставляє,
Якщо десь трохи загуляв,
Дрючком благословляє.
Як завинив, стоїть мовчить,
Губу лише кусає –
З якого боку підступить,
Маневри вибирає...
Кохатись хочеш, то служи
І не переч нічому,
Що скаже, виконать біжи,
Бо вижине із дому.
Жона у нас і цар, і бог –
Вона всьому основа,
Якщо, звичайно, не дурна
І не лиха на слово.
А від дурних і від лихих
Мужі у гречку скачуть:
Хоч пам’ятають і про гріх,
Богиню в іншій бачать.
В пустелях гречка не росте –
Бавовна там, баштани,
Та вирувати грішна кров
І там не перестане.
11. IV. 2008
Чисте кохання
Чисте кохання – сяйво зірок,
Чисте кохання – єдність думок,
Чисте кохання – душа до душі,
Чисте кохання – у пісні, в вірші,
Чисте кохання – у спрагу вода,
Чисте кохання –це квіти в садах,
Чисте кохання – роки поверта,
Чисте кохання – радість свята,
Чисте кохання – щастя без меж.
Згубиш кохання – назад не вернеш.
Х. 2008
Чудо із чудес
Жінки – таємне, сокровенне,
Весняний цвіт і осені краса,
Те бажане, те незбагненне,
Що нам дарують Небеса.
В них те, без чого нам не жити, –
Чарівна таїна Небес,
Бо тільки їм дано створити
Дитину – чудо із чудес.
Коли із лона світ пізнати
Нове життя дарує мати –
Їй неповторне відчуття
Дає народжене дитя.
З жаданим криком немовляти
Приходить в світ чарівна мить,
Щоб серце жінки зігрівати
І материнство сотворить.
Жінки – таємне, сокровенне:
Вони дарують нам кохання,
Те бажане і незбагненне –
Сердець і тіл святе єднання.
ІІІ. 2008
До свята 8 Березня
* * *
Чарівним мамам і бабусям
Дарую я свої вірші,
Словами ніжними проллюся
І побажаю від душі:
Хай в березневе світле свято
Повіє вітерець завзято,
Вам чистий подих подарує
І десь по світу помандрує.
З-під снігу пролісок проснеться,
Розкриє квіточок красу,
На ньому сонце відіб’ється
У діамантову росу.
А з піднебесся скрізь полине
Пісня кохання лебедина –
І оживе у серці знов
Надія, Віра і Любов.
* * *
Жінки! Вітаю щиро вас
З веселим святом весняним.
Ваш погляд зігріває нас
Ласкавим променем ясним.
ІІІ. 2008
Мамині руки
Руки у мами, як всіх матерів,
Пахли борщем і хлібами.
Голос її, немов щебет птахів,
Сіяв добро поміж нами.
Батька стоклята війна відняла,
Нас у недолю сирітську заслала…
Мама на себе всю ношу взяла −
В ночах вдовиних ридала.
Мамині руки чарівним теплом
Нас, дітлахів, зігрівали.
В скруті життя повоєнне було −
Голоду ж ми не зазнали.
Мамині руки в твердих мозолях
Стільки зуміли зробити:
Благословили наш праведний шлях
Піснею й хлібом, щоб жити…
Мамо! Ти рано залишила світ,
Душі всіх нас всиротила.
Внуки і правнуки вбережуть рід –
З маминих рук прийшла сила.
2007
Дерево кохання
Звісно ж, Маків – це не Краків,
А Шатава – не Варшава,
Та про ці чудові села
В Україні ходить слава.
Є тут дерево кохання –
Чарівний старий платан.
Зберегла легенда давня
Дівчини недолю нам.
Пан в кріпачку закохався –
В юну, чисту, як роса,
Під платаном їй зізнався:
В неї – неземна краса.
І сказав, що, як віддасться,
Волю-воленьку дарить,
Бо в кріпацтві нема щастя –
Життя в горі пролетить.
Як почула про свободу,
Захитався світ увесь –
Під платаном за угоду
Віддала дівочу честь.
Дарувала пану тіло,
Душу дати не змогла,
Серце зранене щеміло –
Воля мила не була.
Під платана пишні шати,
Де душу вчорнила,
Прийшла дівчина вмирати –
В серце ніж встромила.
А платан з тих пір чаклує –
Всім допомагає:
До кори хто доторкнеться,
Той кохання має.
VII. 2008, c. Maків.
Жіночки з осінніми надіями
Переклад з російської,
слова Едуарда Савчука
Жіночки, ще бажані й красиві,
З листопадом осені в очах,
Ви такі ще милі і вразливі –
Ще не згасло полум’я в серцях.
Докоряєте собі, що довіряєте,
А самі обман не дозволяєте,
Зустрічі на вечір призначаєте –
Вечорами юність повертаєте.
Полукавте ще, пограйтесь з мріями,
Покохайте, – кров ще грає в вас! –
Жіночки з осінніми надіями,
Поверніть собі весняний час.
IV. 2008
Материнське тепло
Багато слів про матерів
Віками у вірші складалось,
А в наших душах, окрім слів,
Тепло назавжди залишилось.
Воно із серця матерів
Приходить в серце немовляти,
Коли в тривогах і без снів
Нове життя чекає мати.
Тепло тих рук, що сповивали,
Оберігали від лихого,
Тих колискових, що співали,
До сну вкладаючи малого.
Шляхами доля понесе,
А мати спокою не знає:
Чекає звісточки про все –
В думках завжди дитину має.
Не забувайте матерів –
Любов до них хай не згасає,
Знайдіть рядочок теплих слів –
Їх ненька дорога чекає.
2007
МЕНІ ОНУКИ СЕРЦЕ ГРІЮТЬ
Мій онук мене дивує
Мій онук мене дивує,
Я не знаю, в чому річ:
То танцює, то малює –
В ньому безліч протиріч.
На дзю-до йому схотілось,
Та невдовзі захворів,
А здоров’я повернулось –
Він занять не відновив.
У розумної дитини
Лиш комп’ютер в голові −
Біля нього він години
У захоплюючій грі.
Тож, хвилюючись за нього,
Сумніваючись в душі,
До онука дорогого
Я звертаюся в вірші:
− Дорогенький мій онучку,
Повернись до навчання!
Замість «мишки», візьми ручку
І з книжок черпай знання.
2007
Маленьке сонечко
Вмиваюсь раненько. В люстерко дивлюся–
Чи з чистим обличчям в гості з’явлюся .
Поспішаю зранку внученьку глядіти –
Чи буде маленька дідусю радіти?
І ось вже рідненька в мене на руках,
Серденько тріпоче в грудях, ніби птах:
Хочу, щоби швидше вона підросла,
Ніжками своїми з дідусем пішла.
Хочу теплим літом повести до гаю –
У думках я з нею там давно гуляю...
Там колись з онуком стежечки долав –
На його питання відповідь давав.
А було питання часто непросте –
Які є рослини, що і як росте?
Хто живе у лісі, плаває в річках?
Чи життя існує в небі на зірках?
Хочу і онучці все відповісти –
Шепочу на вушко: «Дівчинко, рости».
В грудях так тепліє – це моя кровинка,
І мене продовжить дорога дитинка.
2007
Танцюристка
Коли до внучки завітаю,
Відразу кличе танцювати.
Беру на руки і кружляю,
В ритм намагаюсь попадати.
Болить нога, ламає спину,
Та я на болі не зважаю –
Гойдаю на руках дитину,
Веселі пісеньки співаю.
М’які маленькі рученята
Мене ласкаво обіймають,
А темно-карі оченята
Іскристі бісики пускають.
Вікуся, рідне онучатко,
Веселим сміхом задзвенить
І, мов маленьке кошенятко,
Про щось своє промуркотить.
У ній – своє, у ній – моє,
І від бабусі Катерини,
І від батьків потрошку є
В цієї любої дитини.
2007
Вікусі-хитрусі
Рідна внученько Вікусю,
Дороге дитя моє!
Я до тебе відгукнуся
Тим, що зараз в серці є.
Ти, як сонечко яскраве,
Вмієш поглядом зігріти,
Що навкруг тобі цікаве –
Все бажаєш зрозуміти.
З кожним днем в тобі нове –
Швидко досвід набираєш…
Час безплідно не пливе –
Вже про світ багато знаєш.
На майданчику дитячім
Пташеням все облетиш,
А заб’єшся – рідко з плачем
Мамі скаржитись біжиш.
Цілий день ти не втихаєш
І мудруєш щось своє:
Із конструкторів складаєш –
Хист уже й до цього є.
Рідна внученько Вікусю!
Радий я, що ти в нас є,
І до тебе пригорнуся,
Бо ти сонечко моє.
VI. 2008
У Вікусі дві бабусі
У Вікусі – дві бабусі,
А дідусь – лише один,
І малесенькій хитрусі
Подарунки носить він.
Як вона його побачить –
Чистим сміхом задзвенить,
Білченятком радо скаче,
Щоб цукерку попросить.
Дідусь завжди пошанує,
Їй гостинчик віддає,
В щічку ніжно поцілує,
Скаже: «Сонечко моє!»
А Вікуся мружить очі,
Хитрий погляд посилає,
Вона ще гостинчик хоче –
Знає: дід в кишені має.
VI. 2008
У Вікусі свято
Свято радісне в сім’ї –
Вікусі два роки,
Її ніжки вже міцні –
Вправно робить кроки.
На гірочку зводиться,
Як білочка скаче,
А трапиться забитися,
То не довго плаче.
У пісочку грається,
Щось собі будує,
Коли цим натішиться –
Сонечко малює.
Завжди кульок собі хоче,
З ними радо бавиться,
Підкидає, щось шепоче,
Щасливо всміхається.
З ляльками не вміє гратись –
Техніці раденька:
Їй би роликів – кататись,
Але ще маленька.
А сьогодні, у це свято,
Всі її вітають.
Дід, бабусі, мама, тато –
Всі дарунки мають.
Братик також привітав –
Радісно цілує,
Квітку їй намалював
І щиро дарує.
А Вікуся так зраділа
(Весело дитині!),
Та не зовсім зрозуміла,
Що за свято нині.
4. 08. 2008
Зоре моя, зоре
Зоре моя, зоре,
чом ти забарилась?
Вже життя минає,
а ти загубилась.
Все життя чекаю
ясної зорі –
Мабуть, не діждавшись,
зникну у пітьмі.
Зоренько, з’явися,
сяй на небосхилі,
Щоб жили щасливо
онучата милі.
ІІІ. 2008
ПРИРОДА І Я – ОДНА СІМ’Я
Я мить! Я хвилинка природи!
Я мить! Я хвилинка природи!
У дні чарівні, весняні
Саджаю і сію в городі –
Це радість приносить мені.
В садочку сушняк вирізаю,
Смородини чищу кущі,
Буває, усе поливаю,
Якщо не приходять дощі.
Коли ж із зерна проростає
Стеблина нового життя, –
Всю душу теплом обгортає,
Бо я «народив» те дитя.
Пора весняна пролітає,
А влітку, в спекотливі дні,
Природа мене закликає
В сторінки свої чарівні.
За працю щоденну цінує,
Віддячує гідно завжди –
Проміннім ласкавим цілує,
Дарує красу і плоди.
А часом згинає у втомі −
І поперек біль протина,
Скалічене тіло судомить,
Та праця в село заклика.
Відразу ж про біль забуваю,
І як би мені не пекло,
Утому і біль подолаю –
Мандрую в далеке село.
2007
Мої друзі
Сонечко яскраве у віконце сяє,
Променя ясного все живе чекає.
Капотять бурульки чистою сльозою –
Природа чекає зустрічі з весною.
Кактусів ряди сплять на підвіконні,
Сивіють голки, як у мене скроні.
Щороку на зиму кактус засинає –
Для яскравих квітів силу набирає.
Колючі клубочки чекають весни –
Це мої маленькі „доньки” і „сини”.
Я їх тридцять років рощу-доглядаю
І завжди подяку за турботу маю.
Щороку у травні квітнуть починають
І все літо квіти душу очищають.
Кудись я від’їду, вони зачекають,
Завжди у віконце мене виглядають.
2005
Колдует осень золотая
В туманной дымке горизонт,
Склоны укутаны коврами –
Опавший лист и в елей зонт
Внес краски чудной панорамы.
Как будто яркие игрушки
Явились с магазинных полок, -
Листва украсила опушки,
Развесились в рядах иголок…
Колдует осень золотая,
К зиме готовится земля,
Для всех задача непростая –
Мороз клюкой стучит не зря.
Седая вьюга пронесется
И все покроет серебром,
Речная гладь во льды скуётся,
Заснут деревья тихим сном,
В лесах застынет тишина,
А ночью яркая луна
Чуть-чуть снега посеребрит –
И в сказку землю обратит…
Х. 2007
Калина долі
Дитям я виростив калину
На річки берегах,
А як підріс, свою дівчину
Приніс до неї на руках.
Приспів:
Моя доленько-калино!
Ти як матінка була.
Чому ж милую дівчину
Ти мені не зберегла?
Нас калина пригортала,
Ховала від чужих очей,
Кохання нам благословляла
В безмежжі зоряних ночей.
Приспів.
У ті роки вертаються думки,
У ночі, які світлими були,
У дорогі калинові гілки,
Що нам кохання берегли.
Приспів.
2003
Вічний оберіг
Калини білосніжний цвіт
Нам травень прикрашає ―
Перлинами спадає з віт,
В промінні сонця грає.
Пісні, легенди і казки,
Як символ України,
Пронесли нам через віки
Чарівний цвіт калини.
А ягід вересневий дар
На коровай, в пиріг
І на кутю, в святий узвар
Кладем, як оберіг.
2007
Чудасія-бувальщина
Чисте небо, хмар немає,
Сонце сяйво розсіває –
Раптом ніби із відра
З неба ринула вода:
По шляху річки помчали,
Всі авто позупиняли,
Хто по місту крокував –
За хвилину мокрим став.
Звідки це? Ніхто не знає –
Адже в небі сонце сяє.
Сталося 5. VI. 2008, м. Вишневе.
Весняна мить
Над очеретами тумани
Несуть у хмари прохолоду –
Останній подих сну-омани
Пірнає у прозору воду.
Яскраве сонечко з’явилось −
Вогнями обрій запалав,
В люстерках-озерцях відбилась
Краса навколишніх заплав.
У кожній крапельці роси
Маленький вогник заіскрився
Веселкою з небес краси,
В якій і я в думках згубився.
2004
Верніть джерела водограю
Зникають всюди водограї,
Джерела сохнуть назавжди.
В чужих краях пташині зграї
Шукають чистої води.
Ліси тривожать: – Схаменіться!
Верніть джерела водограю –
І задзвенить пташина пісня,
Із чужини поверне зграя.
V. 2008
З подякою я згадую завжди
З подякою я згадую завжди
Тих, хто садив довколишні сади,
Тих, хто вирощував гаї, ліси
І світу додавав любові і краси.
Тих, хто в гілках дерев звисав,
Насіння для майбутнього збирав,
Зерно у рідну землю висівав
І не завжди за те подяку мав.
І проклинаю нелюдів страшних,
Хто у природу лиш біду несе, −
Напевно, нас усіх за них
Земля у помсті топить і трясе.
За те, що смітимо в своїх лісах
Й дірок ми наробили в небесах,
За те, що сині бруднимо річки,
Нам помста – наші болячки.
2007
В мені минає листопад
Осінній сад – як килим кольоровий,
Його зіткав нам місяць листопад.
Руйнує вітер витвір цей чудовий –
Летить по світу листяний наряд.
Курликаюче небо наді мною –
Летять у вирій клином журавлі,
Пишаються поля озиминою...
Минає осінь на моїй землі.
В мені також минає листопад,
Хоча собі зими ще не чекаю,
Та голова змінила свій наряд:
Де золото було – вже срібло маю.
Неначе й не було в житті весни
І літо у турботах пролетіло,
А час сумної зимосивини
Непроханим з’являється у тіло.
І рве мене сумління на шматки –
Не все у цьому світі зміг здійснити.
Змінив би у житті своїм стежки,
Та тільки раз дано нам жити.
2004
Нове життя – завжди надія
Вітер листок з гілля зірвав,
І він сердито шелестів:
Такої долі не чекав –
Летіти в безвість не хотів.
Він на калиновім кущі
Весною з бруньки народився,
Стрічав і сонце, і дощі,
До ягід чарівних тулився...
Все літо жив, як у раю,
Не думалось, що час минає.
І ось життєву мить свою
В потоках вітру обриває.
Пора осіння чарівна
Дерева барвами покрила –
Листку не радісна вона,
Бо вітер взяв його на крила.
Йому не хочеться летіти –
Лишився б жити на гілках
Дощам і сонечку радіти,
Та вже скінчивсь життєвий шлях.
Нове життя – його надія –
Весною оживе з бруньок,
В яких його лишилась мрія
Серед калинових гілок.
2006.
Осінній ранок
Осінній ранок. Сонце ще не встало.
Мій подих прохолода побілила.
Карпати, наче в сиве покривало,
Туманом вогким осінь оповила.
В тумані сивім все на білім світі,
Ніде луна по горах не гукнулась:
Не час звучати з полонин трембіті –
Довкруг ніщо від ночі не проснулось.
Бреду повільно чистою росою,
По травах ковзаюсь, як по льоду,
Дерева вікові вітаються зі мною –
Я на побачення до них щодня іду.
Розносить вітер вранішні тумани,
З-за обрію вже сонце виринає,
Карпати прояснились від омани –
Чарівний ранок душу очищає.
Весь Трускавець в осінньому вбранні –
Гаї вдяглися в сукні кольорові,
І усміхаються скрізь статуї мені,
Немов живі красуні чорноброві.
Така краса, що вік би милувався,
Та час летить, і я вже забарився –
На мить у своїх мріях заховався
І знову до життя я похопився.
2006
В воді Дніпра – моя сльоза
Тече Дніпро, в воді моя сльоза –
Душа ридає, бо краса зникає:
Заплави, луки, очерет, лоза
Були віками – а тепер немає.
І в Кончі-Заспі, і в Осокорках
Всі заповідні землі сплюндрували,
Немає вже стариць в очеретах,
Усі давно піском позасипались.
Там, де буяли трави запашні,
Де качка, лиска, кулики гніздились,
Де риба нерестилась навесні, –
Скрізь „царські” села, як гриби, з’явились.
А ті, що споконвіку там були,
Не мають права долепритулитись,
Бо там, де їхні пращури жили,
До річки через мури не пробитись.
А як же Конституція, закони?
Зона відчуження на берегах ріки!
І як же голуба й зелена зони?
Пропали для народу на віки!
2005
Чарівне дерево
Чарівне дерево, оспіване віками,
Як оберіг для кожної родини –
До неба тягнеться гілками, як руками,
Немов молитву шле за Україну.
Життєвий подих вишня всім дарує, –
Коли весною рясно зацвіте,
А влітку кожний ягоду смакує –
Дає нам силу дерево святе.
В селі і в місті виростає вишня –
Дарує в спеку свіжу прохолоду,
Як милість Божу, що Всевишня
Для нашого великого народу.
Під корінь зрубана, зі світу не зникає –
Коріння силу паросткам дає,
А з них ще краща вишня виростає,
Бо невмирущим дерево це є.
І наш народ, як вишня, не зникає –
Віками він із попелу встає:
Міцне коріння Україна має –
Воно завжди нове життя дає.
2004
Я хочу, щоб онуки все це мали
Скував мороз у річці глибочінь –
Рибалки кригу враз заполонили,
Впускає кожен в лунку волосінь
З наживками, щоб рибу спокусили.
Долаю й я заплаву і лужок,
Шукаю місце, де колись клювало,
Підготував чутливий сторожок,
Щоб наловити риби, як бувало.
В чеканні всі над лунками схилились,
Натягнута струною волосінь...
І на льоду рибинки вже з’явились –
Клює скрізь окунець, куди не кинь.
Миттєво день короткий пролітає,
В льоду віконця-лунки зашерхають,
До торби кожний окунців збирає –
Рибалок у родині всі чекають.
Щасливий я, що риба ще клює,
Що ще не все довкілля сплюндрували,
Що окунців чимало в торбі є –
Я хочу, щоб онуки все це мали.
2004
Вода – найцінніше, що є у людини
По небу хмаринки пливуть, як пушинки, Вбирають у себе вологи краплинки – Їх сонячний промінь з землі забирає, А дощик вологу назад повертає. Вода напуває все в полі, в городі – Без неї немає життя у природі. З водички з’явились рослини й тварини,
Вона – найцінніше, що є у людини. На жаль, висихають джерела-кринички,
Завали сміття біля кожної річки, Вже чисті потоки клоаками стали – Неначе там варвари злі побували. Не можна ж глумити основу краси, Бо зникнуть навіки сади і ліси, Пустеля поглине поля і луги І мертвими стануть в річок береги. Святої водиці не можна бруднити – Без неї людина не зможе прожити. Вже час нам нарешті усе це збагнути – Річкам і криничкам життя повернути.
Я був пов\'язаний з Десною
Я був пов\'язаний з Десною,
Без неї завжди сумував,
Єднаючись з її красою,
Своє сумління лікував.
Вона мені вливала сили,
З душі знімала лють і біль,
Які несли нечисті сили
І тисли груди звідусіль.
Неправда, що в житті панує,
Спокійно жити не дає:
З віків святе ганьблять, руйнують –
Чомусь не так все в світі є.
Не в змозі бачитись з Десною –
Чарівні плеса не топчу
І з соловейком над рікою
Свої пісні не щебечу.
Мої веселки різнобарвні
З озонним подихом дощу –
Десь у далекім юнім травні,
Який в своїй душі ношу.
І чари справжнього кохання,
Яке в житті приходить раз,
І дум, і тіл святе єднання
Нам не вертає плинний час.
Мені онуки серце гріють –
Вони продовжують мене.
Дарма, що скроні вже сивіють, –
Життя знічев’я не мине.
І. 2008
Стигне колос в мріях і надії
Стигне колос, нивою налитий,
Промінь сонця взявши і дощі,
Сивими туманами сповитий,
Маючи надії у душі:
Що зерно зібрати все зуміють,
Не згодують свиням чи птахам,
А в ріллю до ниви знову всіють,
Щоб життя давало колоскам.
Стигне колос в мріях і надії,
Та не знає, що його зерно
Сушать вже злощасні суховії
І в ріллі не проросте воно.
Чорний вітер бур’яни розсіє,
Рознесе їх сім’я по ріллі…
Бо бур’ян лиш вижити зуміє,
Там де віють суховії злі.
Х. 2004
Весняний ранок
Весняний ранок – все у позолоті,
Промінчик сонця, наче ювелір,
З природою спілкуючись в роботі,
Творить красу, яка чарує зір.
Гармонія октав у щебеті птахів,
Як гімн пробудження, у небеса лунає –
Весна в вінку заквітчаних садів
Нове життя у світ благословляє.
Бреду лугами, чистою травою,
Протоптую стежки біля Десни,
Милуючись красою чарівною,
Що забуяла в розквіті весни.
Повітря враз задихало грозою,
Вчорнівши, загриміли небеса,
Промчали зграйки чайок над водою –
І зникла в шквалі чарівна краса.
Сховавшись під розлогою вербою,
Чекаю, що злу зливу пронесе…
Веселка розцвітає над Десною –
Весна у казку повертає все ...
2005
Горобина ніч
Вогненні стріли по небу летіли,
Страшна громовиця будила світи,
На березі річки рибалки сиділи,
Закинуті снасті згинали прути.
Зливи щедротно Десну напували –
Змивались у річку круті береги,
Соми по обвалах поживу шукали,
Дзвіночки рибалкам клювок стерегли.
Бувало, колись горобиної нічки
Чекав я до ранку від сома клювок,
Та часто дзвіночком сигналив із річки
Не сом, а маленький сіренький бичок.
Все ж щастя рибалки мене не минало,
Чимало й сомів половив у Десні.
Бувало, в негоду шалено клювало –
У спогадах маю ті дні чарівні.
Уже не пливуть по Десні пароплави,
Брудниться, міліє чарівна ріка,
Зникають навіки луги і заплави…
Вже щастя – піймати у річці бичка.
2005
Весняне диво
Шквал до гаю залетів
І дощем зашелестів.
Небом стріли заясніли,
Громовиці загриміли –
Чисті струмені рясні
Повмивали все весні.
А вона дощу зраділа,
З квіточок вінок наділа
І по луках до ріки
Понесла швидкі струмки.
Зразу ж сонечко з’явилось,
По веселці покотилось,
І весна, краса-дівиця,
Кольорами вся іскриться.
V. 2008
Нас двоє в берегах Десни
Нас двоє в берегах Десни –
Вогонь і я! Над нами зорі...
Десь заблукали мої сни
В безмежному просторі.
Вогонь з’їдає, що даю,
А я його тепло вбираю
У душу зболену свою –
Цілющий подих відчуваю.
Усе, що в вогнищі згорає,
Колись буяло і цвіло,
А зараз з попелу волає:
Чи не дарма життя пройшло?
Нас двоє в берегах Десни –
Жарини й я! Вже все згоріло,
Пішло у чиїсь мрії-сни –
Жарину і мені лишило.
VII. 2001
Незабутні чари
Стариці і заплави
Дарують чуда мить –
Буяють в луках трави,
Пташиний спів дзвенить,
Лоза листки вмиває,
Схилившись до ріки,
В озерах зацвітають
Лілей квітки-зірки,
Джмелі на конюшині
Беруть смачний нектар,
І я в травневій днині
Серед деснянських чар.
2003
В природі все красиве
Прийшла зима, принесла холод,
Все побілила перша заметіль.
Птахів збирає в зграї голод –
Вони до хат злетілись звідусіль.
На горобині зголоднілі снігурі
З гілок останні ягоди з’їдають.
Як промені яскравої зорі,
Краплини соку в сніг спадають.
Закінчилася трапеза в птахів,
Краплинки соку снігом замітає,
Лише дзвінкий синичок спів
Серед дерев оголених лунає.
Коли синички туляться до хати,
А горобці цвірінькать перестануть,
Морозу треба лютого чекати,
Прикмета точна – люди знають.
В природі все красиве й гармонійне –
Зима мине, і чарівна весна
Нам знову подарує споконвічне,
Що може дарувати лиш вона:
Яскраве сонечко, усім благословенне,
Озонний подих грозовим дощам,
Деревам – цвіт і листячко зелене,
Нове життя тваринам і птахам.
2004
Весна надії висіває
Прийшла весна – природи ранок,
Від сну прокинулась земля,
І днини кожної світанок
Проміння сонця сіє на поля.
Бруньки дерев поважні стали –
От-от нове життя благословлять.
Пташині сурми в небі залунали –
Додому гуси–лебеді летять.
Весна, як кожний рік буває,
Розносить з вітром білий цвіт,
Нові надії в душі висіває –
Тепло любові в серця світ.
ІІІ. 2008
Вереснева симфонія
Першу гаму кольорів
Осінь розсіває.
Дзвоник в класи школярів
Весело скликає.
В чорних фраках на дротах
Ластівки, мов ноти.
А в городах і ланах
В розпалі роботи…
ІХ. 2008
Чи є ще риба в чарівній Десні?
Чудовий ранок – соловей щебече.
Ріка в тумані – на лугах роса.
А теплий вітер листячком шепоче:
- Дивись, яка скрізь чарівна краса.
Яскраве сонце промінь посилає,
Щоб нас зігрів – життя подарував,
Світанком світлим нас благословляє,
Щоб ми жили, як Бог заповідав.
У річку влучно блешню закидаю –
Впіймати щуку хочеться мені.
Кручу котушку – в серці сумнів маю:
Чи є ще риба в чарівній Десні?
Під’їхало авто. Виходять парубки,
Виймають човен і готують сіть.
Впустивши сіть у течію ріки,
Втамовують свою хижацьку хіть.
Так стало сумно й боляче мені,
Що я не маю сили їх спинити:
Не можна ж сіток ставити в Десні –
Тут вудками дозволено ловити.
Є ж закидня, і спінінг, і блешня –
Лови, як і колись, велику і маленьку.
Клює ж ще і вночі, уранці, серед дня –
Якщо є вміння, зловиш і гарненьку.
На жаль, скрізь браконьєри розвелись,
А в них живе страшна звіряча суть –
За вибухівку і електрику взялись,
Як павуки, скрізь сітями снують.
Навіщо струм той і та хижа сіть?
Нащадок прокляне, якщо про вас згада!
На душу гріх цей люди, не беріть –
Природа нелюбові не проща!
2004
Клює оренда на ставку
Дрімаю в березі ставочка –
Півсотні за квиток віддав...
Чекаю знак від поплавочка,
Щоб він нарешті закивав.
Враз поплавочок як заскаче,
По хвилі човником поплив.
Підсік його – і серце плаче:
Маленьку тюлечку зловив.
Сиджу даремно, день минає,
Десяток тюлечок в садку,
Покльовки коропа немає –
Клює оренда на ставку.
2008
Покликало Поділля знову
Покликало Поділля знову
До Макова, в густі гаї, –
Шпаків і щигликів розмову
Вбираю у вуста свої.
У спробі вивчитись свистіти
Повторюю пташиний спів –
Вони ж не в змозі зрозуміти:
Який до гаю птах влетів?
Чи я гнізда свого не маю,
Що біля їхніх щебечу,
Ще й пташенят малих лякаю,
Якісь усе слова пишу?...
Мої роки летять невпинно –
Час рясно срібло розсіва,
Та спів у Макові пташиний
Знов у дитинство поверта.
VII. 2008, c. Maків.
Сопілочка
Як сопілочка заграє,
Мене казка забирає –
Чарівна журлива мить,
Як струмочок, задзвенить,
Соловейком защебече,
Тихим вітерцем зашепче,
Понесе думки ярами,
Через хати з вишняками
До світанків, в чисті роси,
До пшениць золотокосих,
На високі полонини,
Між смереки і модрини,
На деснянські бистрі хвилі –
В ті краї, що серцю милі.
Хоч мелодія стихає, –
Та душа ще довго грає.
2003, с. Маків.
МОЄ МІСТО ВИШНЕВЕ
Герб міста Вишневого
Вишневе-місто герб свій має,
Злилися в ньому символи віків,
Нехай від негараздів захищає –
Відродить силу своїх слів.
«Духовність» і «добро» – святі слова –
Короною це гасло герб вінчають;
В польоті крила, горда голова
І лапи голуба, які щита тримають.
В малиновім щиті вишневий цвіт
Як символ міста сонцем сяє,
І святий Юрій, що рятує світ,
Дракона злого списом протинає.
Оливкові гілки і золоті плоди –
Як вість блага, що голуб мир чатує,
І оберіг від всякої біди,
Що наші душі від гріха врятує.
«Духовність» і «добро» – святі слова,
Якщо вони живуть – і нація жива.
2007
Символ міста
Як гарно наше місто світлом сяє,
Коли цвітуть навколишні сади –
Рожевий цвіт всю землю покриває,
Мов оберіг, від різної біди.
Блищить росою листя на зорі,
І солов’ї своє виводять соло.
Вишневий цвіт у кожному дворі,
А влітку стиглі ягоди навколо.
Лист в золоті осінньої пори
З дерев буй-вітер ніжно позриває,
Коли ж сніжок посиплеться згори, –
На зиму тихо вишня засинає.
Нові будинки збудували в полі,
Одразу ж вишні виросли і там.
Як символ міста, символ його долі,
Нехай цвітуть вони на радість нам.
2003
Чарівний цвіт
Вишневе-місто кожної весни
Чарівний цвіт задля життя чекає.
Весна його, як частку данини,
З зимових снів природі повертає.
Свічки каштанів і духмяні квіти
В алеях міста, в квітниках дворів –
Весна-красна, її яскраві діти
Несуть у світ веселку кольорів.
Травень 2007
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117649
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.02.2009