| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Шизофренічність опалого листя мов блискавка Зевса шепотом пекла пронизує з низу все тіло останнього дерева Чорного Саду, що, як символ гріха на пухнастих хмаринках спустився з Венери та чорною кішкою ліг біля ніг і треться, муркоче, дарує тепло, забуття і свободу магмі вулкану на Лисій горі. Проповідує смерть шуршання піску неозримих долин , плоскогірь і озер, переповнених дивними травами сну, що проміння казкових ведінь посилають у бездну колодця і ті, відбиваючись в дзеркалі чистих краплин розкажуть у першій рослині безглузду загадку Сну і Буття.
***
Копита коня цілували траву і душили в обіймах непоєну землю, стаючи ознакою стиснутих губ і польоту стріли, що з туги про пустий сагайдак розрізає повітря з дивним наспівом, що нагадує пісню зачаття перших народів, до розділення Світла і Тьми, Вогню і Води.
***
Одежа на статуях тієї долини, говорить ,що раби під ногами моєї піраміди і рослини на її вершині об’єднанні магічним колом коливання свічі, коливання струни і пісні птахів, пожираючих падаль, розносять хвалу хмарам, що закрили вхід в тунелі й печери де ніжиться плоть розплавленій магмі, що є кров’ю Землі і це не звук барабана не кроків Пророка, а просто це серце моє захопилось польотом в цій дивній країні. Візьми горизонт, розведи його мріями риб і піною хвиль і ти одержиш її, ти зможеш співати і станеш як дим над священним багаттям храму Богині Бажань. А тоді я вдихну тебе на повні легені і ти зіллєшся зі мною.
***
Нанесені чорним неспокоєм білі думки прозорої мрії наївних слідів рудої лисиці, що пробігла травою у спалений дім великого мага гучних перетворень на радість сумним кажанам у просторах його піднебесся. Долоня, засмучена дотиком цегли, по тоненьким ниткам кохання клітин, переносить відверті розмови убитого часом заліза, що став, завдяки моїм мріям, символом жаху для всіх, неспроможних пізнати Добро.
***
В океані зірок Народження Смерть покохало і безглуздий союз в центрі Сонця зачав і у вигляді світла на Землю послав вбиваючу Вічність і та вселилась в тварину, обрікши її на пекельнії муки мрії про Рай .
***
Обмежений чорною лінію цей саркофаг в комплексі тих відчуттів, що я вже забув, що посвистом вітру у хащах первісних і променем сонця, що відбились від неживої поверхні, вона наплила на свідомість і та обернулась на систему інстинктів, бажань і потреб безумної плоті. А лінія далі веде, ні навіть тримає мене і гнеться удавом трикутних пророцтв овальних доріг, щоб в трансі тремтіння руки відтворило її, як сутність буття для прийдешніх істот, що замінять всіх нас і забудуть усе, усі відчуття переповнення жахом і тягучої солодкості сну і тонке чекання кінця і жадоба смерті усім і собі. Та воскресіння не міф і встане з вогню спопеляюча тяга і хтось перейме цю безвихідь і вносячи хаос в порядок руху планет передасть його далі.
***
Протягнуті руками , нитками , водою , повітрям і крашеним жовтою фарбою словом польоту птахів між кубами гострих хмарин, що віщують мені перемогу над листям рослин, пожираючих світло, щоб в гній його обернутися знайду ту планету 13 сонць, ту вершину, що знає бажання мої, які мов рожеві змії, на фоні білих барханів тепла танцюють танок привороження мурів Великої Власниці Сліз вугільних богів у джунглях народів майбутніх віршів, написаних кров’ю на стрілці життя годинника часу Безмір’я.
***
Зелене світло на вулиці сталевих роз, я ступлю босою ногою на синю бруківку перетворення хвиль, зелене волосся русалок. Напруження рік і струмків у жилах істот прозорих очей, що у руки беруть немовля за мільйони століть до цілунків богів і ревом каміння стають колискові, а бурі рослини на дні пестливими пальцями щастя майбутнього першого крику
***
Всесвітній закон штовхаючий нас це не квіти садів і не барви картин, не музики спів і не шепіт кохання , народження , смерть і безсмертя лиш потім плетуться, й зірки пізніше горять, й боги починають пізніше творити; спочатку були червоні жаринки бажання на чорному вугіллі душі.
***
Сталість скляної обгортки розніжена морем Ідея Земля, мов повінь дикості щастя, де стиснуті зуби тунелів ножиці частини екрану білий трикутник квадрату листка, де чорнильними сльозами віщую сни вишні на острові розділення і погляд може піймати краплину зеленої стелі близької нудьги, павуком проповзає сприймання польоту чорного птаха, а слід золотий, лише звук дзвіночків на жовтому грифі червоної скрипки у лапах ящірки, що всміхається народженню нового хаосу слів.
***
Слід що його залишає на небі погляд шакала, схожий на ієрогліф з абетки амеб , який означає : слід що його залишає на небі погляд шакала.
***
Місяць листків опалого дерева золотом сонця фальшивих монет , шуршанням піску під ногами бізона, нечутним польотом нічної стріли кажана стає наповненням склянок і колб досліду слів динозавра, шифром поем крокодила в безмісячні ночі бажання написати тобі заповіт чи некролог по білій пустелі відлуння стуку чобіт в лабіринті жахів кохання монстрів , комах , черв'яків ,що по суті є ланцюгом безкінечності муки, хоча... Ліс , листки , чорнозем , перегній , система рівнянь, руки мої , кров , пісня у вухах, сльози в очах, слово в устах, пророк за спиною, тіні усюди, вона попереду, а інше...а інші...,усі перевтілення серця мого, я йду й прийду, хоча сплю і малюю , прокинусь і вмру.
***
Віщую; народиться немовля і візьме в свої руки два яблука і одне з них буде перезрілим, кров буде литись з нього рікою і будуть стояти на берегах ріки цієї тварини, що живляться кров’ю , що мають руки і вуста людей, інше буде недозрілим і вітер барханами буде пісок гнати з нього і будуть ходити по пустелі тварини, що живляться падалю , що мають ноги і очі людей, і візьме немовля і відріже половину перезрілого яблука і кине його далеко позад себе, а потім візьме половину недозрілого і кине собі під ноги і з’єднає дві половини що залишилися. І великий грім струсить весь світ, і змішається все, і покриється димом, і проллється благодатний дощ на піски, і вийде сонце і осушить ріку крові, і народить тварина тварину а людина людину, і я нахилюсь і поцілую немовля.
***
Коли кров заходу світила тварин, мов пророцтво й заміна вечірніх молитв , примушує вітер співати в ланцюгах мого серця пісню в тональності гріхів черепаха рожева змія починає малювати ієрогліфи на стінах відкритих раку шок , тоді я рукою з коштовним камінням у персні проводжу по крилам твоїм і ти підіймаєш на мене золото очей твоїх, а в душі нестерпно болить ностальгія майбутніх снів твоїх, а квадрати дерев на сфері танцюють трикутний танок долини тіні папороті. Ми їли червоні суниці, зриваючи ягоди вустами, а сльози трави холодили тіло наше і небо ставало романом, а хмари були його змістом і колеса нашої колісниці залишали золотий слід на них і вовки збирались і разом читали вірші хаосу думок моїх.
***
Білий камінь сну на дорозі з слідами твоїх швидкостей ,це вогонь для містифікації диму цигарок, ми запускаємо руки в розпущене волосся лісів ,.а я ,прислухаючись до сипучого піску твоїх звуків, починаю лякатись , що ти кохаєш мене ,хоча, одні стануть хмизом, інші вогнем , а ми станемо димом на їхніх кістках.
***
Я ввійшов у космос, як входять у море, вірніше у річку в горах, бо планети били по душі як пісок і риби-комети намагались проскочити мимо рук моїх і я відкрив серце для холоду, який не зупинив його, а перетворив дрібну колотнечу серця в один нескінченний удар . Серце – гонг , його гул заставляє усміхатись , хоча очі плачуть, не сумуйте очі, на березі лишилась одіж, а вона тлінна , вона життя, Космос-Ріка це Країна Безсмертя.
***
І загине Час і настане Безмір’я , а Безвихідь замкнеться сама в собі і залишить престол Хаосу і буде Торжество Хаосу і Безліч Очей. Ти бачиш себе там? Тебе нема і ти е. Нема смерті нема життя, бо нема ліку нічому, нема міри нічому і ніщо не має форми, є суть, є зміст, безліч Очей і Всеохоплюючий Хаос.
***
Коли я писав картину роду людського я не знайшов фарби для очей твоїх і тоді зайшов ангел небесний , златовустий з дітьми вишні за спиною і дав мені фарби і я намалював очі твої і щезли люди з картини.
***
І було ведіння : Храм сповнений престолу небесної безлічі вікон з білими хмарами у стінах і зорями у сходах, і підійшов старець – пророк , знаючий закон мідних дверей, з серцем у руці, з безліччю облич і однією усмішкою, і сказав старець : "Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, що лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя”. І спустився з неба звір подібний сонцю, очі його зміїні, а думки-струмок між крижинами, і сказав звір :"Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя .”;і вийшли з храму люди в шатах зелених, з дивною піснею і чашею срібною, повною вина; і піднесли чашу до вуст моїх, і промовили:" Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, що лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя .”;і випив я чашу повну вина, і здригнулась земля, і вийшла суть моя з мене і увійшла в храм, і розрушився храм, і з’явилась гора черепів людських і нелюдських, і в них була сила моя, і в них була смерть моя.
***
Сліди леопарда на піску мов видима частина життя, але смак солоної води не пробуджує хвилі устремління , бо я або далі пішов чи скоріш відвернувся від прабатька сліпого , сповненого тайн невідкритих, з переплетенням гармонічного хаосу безодні зеленого дна. Відчуваючи віддаль оцю я підіймаю очі на чорне, та там лише зорі та зорі, вогонь та вогонь, і страшно і сумно й безвихідь, невже той хто творив хворів нате , що і я , і я перетворююсь в нього і знову творю безмежні світи , світи , що утворять мене.
***
Поблукавши по своїй душі страшно , що вона безсмертна , але є надія , це не душа , а моя хвороблива уява і , якщо це так , то наступить кінець .
***
Дракон з рожевою лускою положив голову мені на коліна і жалібно глянув у вічі ,шукаючи спокою , який я йому дарував колись , серед снігів на березі сумної ріки , та очі мої дивились на хмари , а хмари дивились на мене й чекали слова мого , про злаки всесильні , що пилять каміння в проваллі між полем барвінку і полем струмків .
***
Холодний і лагідний білий вітер ніжними крилами пізніх метеликів жовтих лісів проповзав по вустах , лякаючись лише одного , що я вдихну і тоді обернусь на холодний і лагідний білий вітер .
***
Падає в низ попіл цигарки , химерним маревом іскра вниз , бо це не багаття , це забуття і не зачаття у лісі коли вітер , хитаючи віти акацій стає прародителем нових квіток і лише лілії квіти не у владі його , а в лапах думок , що димом цигарки зливаються з хмарою , а насправді від цього лиш стеля жовтіє і мозок біліє у своєму бажанні розсипатись дрібними частками . щоб вже ніхто не назвав це безумством чи примхою плоті , а покривши червоним обличчя пірнув в глибину відчуття.
***
Як я люблю проходити там , де проходила черепаха направляючись за горизонт у вишневі поля блукання бузку зіркових озер . Як я люблю пролітати там , де літав північний орел ,споглядаючи блискавку річки в долонях моїх перед дотиком вітру . Як я люблю дихати там , де дихав вовк повітрям очей направлених в землю , покриту моїми слідами .
***
Коли я дозволив всевишнім творити вони взяли , тай створили мене , по образу та подобі моїй , поклавши під ноги чорний смуток , поклавши на голову чорну печаль .
***
Я прийду листом сповненим біллю глибин насолод ; зійди , зійди і візьми завивання нічне паростків рухомих свічей навпроти бездонних сітей лісних павуків , межею відкривших безодню марев , туманів , ночей над лицем підвішеним силою знань відтаємних , проміння яких бачу у дзеркалі я зранку . Пішли - прийдем на гору Озвен повну льоду зовні входу чистих чисел , пісень милих ; вісь народить дивний місяць , що торкнеться на щастя не вас ліси кароокі .
***
Ти кажеш , що людина не може спати на хмарі , це справедливо - людина не може , але я спочивав і бачив тебе у низу таким , як ти є ; і усміхався й радів , бо твоє єстецтво не може піднятись до мене . Ніжність води я перетворюю в крила , що здатні підняти й тебе , але ти не віриш , що людина може спати на хмарі .
***
Ти бачиш як туман покриває озера скляні , перепонів проміння й ліси вирушають у путь сукупності - проганяти вологу на скелі і зірковий хрест , містична плоть пливе , пливе , обіймаючи білість , равлик , як завжди , сховався , кажани попрощались , химери розправили крила , в бажанні війти , остання крапля впала - усі готові , я відправляюсь спати .
***
А я думав ти риба , хоча досить дивна , з цим світлом і хвилі від тебе так ніжні , як в нас на Землі вітерець на полях при самому закінченні лісу , де люди бували , та тільки жили , а Вона заспівала й ялини змінились , набули здатність ховати казки поляни при самому краю лісу . Ти дивний та не треба мене цілувати , мій холод не твій гарячий закон підземних печер , так я твій гість , але ти занадто добрий хазяїн , я скоро прокинусь , продовжуй саджати сади , після мене прийдуть , не буде сумно русалкам , закликай , обертай мрії у воду , та я вже вживав піну магічну , прощай .
****
Так я сміюсь , коли бачу , що південні меридіани підтягуються до верхніх , що , ну що вони бачать , мене ? , ні ! , вони бачать волю ,яка їм здається такою своєю , такою близькою , та діти вони й не знають біль через яку проходить орел , виходячи з яйця , а як взнають , то не захочуть розтинати крилами болі хмари свободи , тим більше , що знизу безодня , ніщо не завадить упасти в вогонь , бо з хмар лишається шлях лише у прірву .
***
Пісками південними ластівка плоду зап’ястя дорога латає серця вітрами корона із річки земля слідами пішовших озвались небесні нечутні рибалки контрольні зарубки в серцях кровознавчих блукань покаяних знаків висот у лівій ближній частині сходинок скрізь , коли дотик проходить на іншу сторону , тіла зливаються не тільки частково на п’ятій стороні монети з верху в низ звичайно ріжуть світ позначений жовтим , щоб не поранити м’яз усміхання народжений після сірого кола відтворення всіх плоскостей .
***
Антропологічна помилка комети поправила бажання створити подібних , піднісши на вищу ступінь низенні бажання , які до того трьохокі вважали пустими , пустеля пішла в лабіринт просто тому , що відкрився прохід і піщинки покрили символ життя , породивши продовження блуду , який є помилка пославших .
***
Тихо , тихо кроком миру лине слово вуст духмяних , наче п’яних рідким соком над прозорих змішань газів , що над боги розпилили над землею й ті загусли , тільки сонце у пустелі ще дарує недостачу для легень , тільки гори поміж хмар ще дарують ту напругу для сміливих відчувати крила в спинах й камінь в грудях , жар піску й сніги на горах браття крові , діти Волі :”Вище , вище ”- кличе серце – “ Вище , вище - там я стану й ти пізнаєш повний спокій не наповнень спраглих суден” , мозок прийме чисту повінь й перестане заважати вітру з мене вийти зовні й закрутити всі сузір’я в дикій пісні та первісній ; позолота трону бога вже готова , місце вільне , я прийду .
***
Не знаю помилка чи ні та я не відкрив закон , що ним керувався всевишній коли він створив світ , у якому і я зародився , та я обернув , чи знайшов спосіб новий і збудував всесвіт власний та й поселився у ньому на троні владики , хоч тяжко це , тяжко , як тяжко бути власником миру , де жителі боги і творять все , творять нові розгалуження думки моєї даруючи в муках екстазу народження нових богів , які все далі і далі ; і ноги мої давно вже у бездні ; навіщо я вічність кохав ? ; подивись праотець на діток моїх .
***
Інші кажуть : “ Опустіть очі свої , щоб побачити мене , схиліть голови свої , щоб зрозуміти мене , зігніть коліна свої , бо велич моя велика. ” Я ж кажу : “Розкрийте очі свої і вдивіться в мої , підійміть голови свої і полиньте до мене , розпрямте ноги свої бо велич моя безмежна тож злийтесь зі мною . ”
***
Поштовх каміння над прірвою злив правих колін над дугою корони дерев в які деградує насіння загублене в часі мандруючим словом шляхом зміщення душ в системі відліку бувших на фоні яких особливо помітні великі чорні куби трохи випуклі в сторону кроків мостів заклопотаних долею річки , як ящірка долею снігу під крики багаття , родившого дим з золотавим відтінком очей того , хто прийшовши палив , а пішовши заплакав в священну годину коли відкриває свої пелюстки квітка освячена .
***
І явився дух визиваючий озеро з братами своїми , стрілами й німфами , ставшими в коло проганяюче лід і простяг свої руки прикрашені крихтами хліба і торкнувся каменя ласки , сльозами тварин щонайперших покритого зовні й почулось : “Візьми його суть й поклади у основу життя свого і здригнеться всесвіт від величі башт і осліпнуть світи від світла вікон , а Прийшовший в час Очищення знайде у ньому місце своє .
***
Лоскотом моєї спини , ногами йшовшими довго пісками оранжевих рук заспокійливих вік ледь відкритих очей , трепетом принизливих бажань , найшовших мене у той час , коли я творив цікавих тварин для світу чужого , не знавшого бездни плотських падінь , покритих усмішкою вищих ; похіть покрила й проникла в нове , створивши закон по якому все створене вмре , якщо не встигне створити .
***
Стікаючі склом сльози світу , як я вже писав , то діти мої . Падаючі попелом пізні сніги , то внуки . Я радий що плідна була дружина моя
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316266
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 23.02.2012
Коло броду осінь воду,
Набирала у відро.
Її вроду вітри сходу,
Цілували у чоло.
Цілували, обіймали,
Та напевне все дарма,
Не чекали, але знали,
Після осені зима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129258
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.05.2009
Вітер слідом за вогнем,
Попіл білий розвіває,
Породивши слово зле,
Сніг весною утікає.
Сонце ртуть в вікні підніме,
Як далеко до зими!
Почекаєш, поки прийде,
Із дощами син пітьми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129257
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.05.2009
З жахом жили, жах любили,
Розміняли вже давно,
Ми прозорі, чисті мрії,
На розбавлене вино.
Зелень лісу, радість поля,
Пам’ятаєш Він сказав :
" Не потрібна вам ця мрія."
Й на надію обміняв.
З того часу все холоне,
Кров людська і гнів і міць,
Вкрилась плісенню корона,
Так, не злато це а мідь.
Якщо нам творить буття,
То, що хочете візьміть,
Хай не вічне нам життя,
Та лиш волю залишіть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128418
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.05.2009
Звалище поглинало Місто і Андронович це ясно бачив. Так , Місто і породило Звалище, але це не Рим, тут діти пожирають своїх батьків. Сонце сідало, Андронович знав, що коли сонце сховається за величезну кучу на заході тут настане час щурів. Вони і зараз не дуже ховались але із заходом ... Треба йти додому. Та і Юрчик чекає.
Андронович викинув цигарку, тяжко встав, і вийшов із сторожки. Перевірив замок у клітці, за звичкою — куди вони дінуться і почав спускатись стежиною до річки. Холодно. Моросить майже як сніг. Так зима незабаром. Хоча ця річка не замерзає навіть у найлютіші морози. Та і на Звалищі завжди тепло — гниль.
Стежка привела до халупки. Притулившись спиною до стіни, присівши сидів Юрчик, намагаючись слиною поцілити у комах, що бігали у нього під ногами. Андронович присів поряд.
-Холодно внучку ?
-Так.
-А я тобі рукавички теплі приніс.
Андронович дістав загорнутий в газету пакунок.
-А звітки вони ?
-Пам”ятаеш собачок у клітці ?
-Так.
-А це від них подарунок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128417
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.05.2009
- О знову він пішов! І чого він лазить ?
- А хто їх зрозуміє, тих психів. Он Михайлівна живе коло нього, то каже, що майже кожну ніч, якесь бурмотіння від нього чути. Він, що не спить?
- Він в день нап'ється і спить.
- За що, цікаво, він п'є і взагалі, що їсть?
- Ну, певно, пенсію якусь має по інвалідній голові. Тут недавно сказав мені, що він поет, уявляєте?
- А я взагалі не знаю навіщо таких з дур-дому випускати.
- Ну чому, він не кому не заважає...
”Сьогодні знову прилітали Ангели. Ошатні, білі, райдужні, веселі одежі на них. І радість моя прибула з ними. Та один, красивий поміж гарними, смуток свій прикрив долонями на серці. І запитав я : ” Чуму сум в очах Твоїх чудових відчуваю я, і руки Твої коло серця ?” Знітився Ангел, відійшов та й заплакав. Жаль переповнила мене, пригостити виникло бажання, та мовили Ангели:” Ні. Це ми тобі принесли, нам заборонено. А ти пий і читай, нам так хочеться послухати! “ І я почав читати. Поема невелика, не зовсім довершена, але Їм сподобалась. Сердечно прощались, відлітаючи, та з собою поки не брали...
- Знову були у людському світі!?
- Так. Сумно там і страшно.
- Чого ж ви туди літаєте?
- Заради Нього! Він так чудовий! І один проти всього світу! Чому Ти Його не захистиш?
- Заради Нього...
P.S. “Авраам сказав : хай не гнівається Владика, що скажу ще раз : може бути, що знайдеться там десять ? Він сказав : не знищу заради десяти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128319
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.04.2009
Доброго здоров'я діду !
І тобі сину не хворіти.
А які у вас вишні смачні, аж солодкі !
Вони зайшли, як бандити. Вони і були бандитами, за роки життя коло зони Андронович надивився на таких. Стрижені голови і неголені підборіддя; казенна одіж з чужого плеча; бігаючий, затравлений погляд, що намагається бути зухвалим і показна жорстокість та безцеремонність. Так і зараз, просто гепнули ногою по дверях, ось і все, та і які запори у старого самотнього діда. Андронович і прокинутись не встиг, як був скинутий на землю тяженним чоботом:
— Вставай, хрич старий !
А у будинку вже у всю хазяйнували. На стіл вивернули зварену вчора бульбу, таке-сяке консервування і слоїк ( як і знайшли так швидко ) ще у позаминулому році засоленого сала.
— Чєво разльоѓся – новий стусан примусив Андроновича піднятись — Што нє відіш парні випіть хотят !
Тяжко бухикаючи Андронович піднявся. “ Гості ” не запалювали вогню. У передсвітанковому освітлені він примітив крім свого мучителя ще трьох. Вони похапцем їли його бульбу і сало. Обличчя зливались в одну сіру, несформовану масу, але одне врізалось у мозок – похлопування одного з них лівою рукою по автомату тоді, як права все запихала їжу.
— Ну што ? Самогон давай !
— Та у підпіллі він. Підіймай кришку полізу, дістану.
Зігнувшись в три погибелі Андронович освітлював свій маленький льох, шукаючи пляшку самогону, що приберіг як оплату трактористу. Раптом погляд його впав на куплену по щасливому випадку імпортну трутку для жуків ...
Через декілька днів зайшли і до нього. Без особливого ентузіазму розпитували чи не заходив хто, чи не бачив кого незнайомого.
— Та кому я потрібен. – відповідав Андронович.
А один молодий міліціонер все співчував :
— Тяжко, певно, самому. Он дивлюсь і садок весь перекопали.
— А як же – відповідав Андронович – Від кожної людини повинна бути користь ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128318
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.04.2009
Від нещастя до нещастя,
Пролягає по землі,
Мов порізане зап’ястя,
Стежка суджена мені.
Певно бог, ради азарту,
З дияволом заклав парі,
Доживу таки до ранку,
Чи помру я все ж у сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127628
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.04.2009
Корону поклали на схилене сумом чоло,
В одежі обрали, налили у чаші вино,
Ноги омили, на очі злато монет,
Та схоронили – шановний лиш мертвий поет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127626
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.04.2009