| Сторінки (1/19): | « | 1 | » |
Коли я дивлюся відкрито,
Мов промінчик, граюсь з тобою,
Ти кажеш: я – несамовита,
Адже погляд – то моя зброя.
Коли я мовчу загадково
(Так буває завжди перед боєм),
Ти знаєш: це невипадково,
Адже мова – то теж моя зброя.
Усіх тих слів несказаних,
Тих думок, тобою не прочитаних,
Ти боїшся, мов чорт ладану.
І втік би давно, та запізно вже.
І якщо я колись заплачу
Від різкого нестерпного болю,
Тоді ти нарешті побачиш,
Що навіть сльози – моя зброя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209229
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.09.2010
Перевернувши чашу поглядів,
Я буду щаслива лиш там,
Де тужливими хвилями спогадів
Розтинає душу океан.
Де я зможу пірнути у джунглі,
Ставши дикою мов лань,
І, зібравши залишки мужності,
Позбутись останніх вагань.
Де я матиму ліпших друзів
Серед спокою квітів і трав -
У тому далекому лузі,
Куди ти мене прогнав.
Де шум гірського водоспаду
Відкриває правду очам,
Де природа сліпить принадами –
Я буду щаслива лиш там.
На мене чекають простори
І спекотний Куала-Лумпур,
Десь там у невідомих горах –
Небезпека, яку я люблю.
Десь там у прозорих водоймах,
Лікуючи душу теплом,
Я сумуватиму … не за тобою,
А за небом, що над Дніпром.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183954
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.04.2010
Ти – кульгавий бездомний собака,
що втратив орієнтири,
вже майже геть осліп,
бігає по закутках і вилизує чужі миски.
Там, на їх дні – твоя совість,
ну, ось, ще трохи – і вона чиста!
Але ти - собака-гурман,
тож миски обираєш ретельно.
Вони мають бути з візерунком
і, бажано, блискучі,
байдуже, що потримані,
головне, щоб не іржаві – совість такого не витримає
Ти голодним ніколи не бігаєш,
інколи навіть перенасичений –
хтось виявився надміру щедрим,
або ж голодним,як ти,
тож ви обоє задовольнилися.
І раптом стало так добре і райдужно,
повноцінним здається світ,
та мить та швидко розчиняється,
і ось ти знову біжиш…
мрієш, що хтось полюбить твій егоїзм,
насправді,
а не просто спробує в ліжку.
Там ти – принц, тут ти – жебрак…
Інколи хочеться вити від безвиході
На місяць або на спогади…
чи скулити принизливо,
або ж просто тихенько плакати
і рахувати зорі,
Мільйони світлових років,
що віддаляють від виходу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157786
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2009
Задихаєшся від самодостатності,
Тобі так здається…
Насправді ж так мало прекрасного
Залишилось у твоїй власності…
Купаєшся у власній самотності,
Ховаєш її під ковдрою,
Вичищаєш сіллю та содою,
Але плями ці не виводяться:
Вони ж бо застарілі,
Ще гірші, ніж кров та олія…
Жонглювати, як ти, інтересами
При мені не спромігся жоден,
Тож, пардон, але,напевно, клоун –
Таки твоя пожиттєва професія!
І лише коли мить зупиняється,
І втрачає голос твій телефон,
Ти згадуєш мене…
Не бійся,я не ображаюсь,
Це не така вже й погана роль.
Краще, ніж бити посуд
Чи навчати тебе життю,
Цього разу ніякий осуд
Не вирветься з моїх уст!
Я простягну свої білі руки,
Умиті твоїми ж слізьми,
Ти скажеш: «Як добре, люба,
Що знову зі мною ти!»
Я посміхнусь і тієї ж миті
Розтану в ранковій імлі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157784
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2009
Я від учора маю мрію,
Я зустріла її в очах,
Чия незбагнення сила
Поражає, мов лезо меча
Серед тисяч безликого люду
Ті очі знайшли мене,
Проникли в усі усюди,
Зв’язали без жодних тенет.
Без зброї, без права на дії,
Я стояла, прикута до них,
Відчуваючи, як надія
Воскресає (невже восени?!)
І нехай я – лише піщинка
У пустелі його думок,
Одного разу я неодмінно
Поновлю цей тісний зв'язок!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150732
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.10.2009
Вона обожнювала сонце: купатись в його лагідному світлі, підставляти обличчя його дбайливим промінчикам. Її грайливі, завжди живі очі горіли його вогнем, вражали людей своїм блиском, нестримним бажанням жити, одвічним потягом до висот. Вічний двигун, що заводився рано-вранці, вів її вперед, ніс її посмішку, щирий сміх у світ, куди так рідко потрапляло світло. «Ти – наше сонечко! Ти – наше світило!» - повторювали друзі, нагадували рідні.
І лише коли сірі похмурі дні захоплювали місто, вона сумувала. Тяжкий тягар думок звідкілясь спадав на неї так, ніби величезний досвід століть спускався з небес і ставав її власним, особисто пережитим. Вона плакала, відмахувалась від болісних відкриттів, що переповнювали її, заважали дихати. Вона ховалась від людей, втікала в себе, в ті темні закутки, куди так важко пробратись надії… Але проходили дні, виходило сонце і висушувало її сльози, сповнювало її тіло новою енергією. Вона знову вставала, з кожним разом все мудріша, і йшла далі, спалюючи себе і тим самим запалюючи інших.
Холодні руки і вічно палаюче серце – так влаштувала її природа, додавши пару світлих оченят і цупкий, сповнений радості і легкої туги погляд. Ніхто ніколи не знав, скільки любові вміщує її серце, але, здавалося, джерело те не має ні початку, ні кінця. Його завжди вистачало на всіх і для кожного.
***
А одного жорстокого ранку лікар сказав їй: «Забудьте про сонце. Від сьогодні Вам не можна бувати на ньому». І вона вже не думала про ту страшну небезпеку, що звідкілясь впала на неї… Вона лише відчувала знову і знову гіркоту втрату. Тепер сонце на лужитиме всім, тільки не їй. Бо вона має жити, нести вогонь людям, навіть якщо полум’я його буде вже не таким яскравим.
- Сьогодні прекрасне море, правда ж? – заговорив до неї незнайомець, - І небо чисте-чисте! Чому Ви загоряєте в затінку?
- Не люблю жарке сонце, - обманювала вона.
- Дивно…Ви така загоріла…
Цього разу вона промовчала. Звичайно, вона могла б розказати, що це ще залишки того життя, коли все було інакшим, коли вона могла годинами вилежуватись в травах, купатись в теплі і творити…Кажуть, незнайомці – найвдячніші слухачі. Але це було б болісно, бо спогади ті – гостріші леза.
Хоча в цілому життя мало змінилось. Вона продовжувала любити цей світ, складений, немов мозаїка, із такої багатої палітри почуттів. Жодна хвороба, ніякий підступний ворог не могли завадити цьому. Навпаки, здавалось, підстерігаючи небезпека і хвилююча невизначеність майбуття закликали її поглинати ще більше краси, прислухатись ще уважніше до голосів, усвідомлювати швидкоплинність моментів… Прокидаючись серед ночі від свого тяжкого дихання, вона згадувала слова Мавки із «Лісової пісні»:
«Ні,я жива!
Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!»
і думала про людей, яких так любить. Їхні посмішки сяяли, їх голоси зливались в одну величну симфонію, що лунала у ній до ранку.
Коли вона лежала, втупившись у стелю, її тіло горіло, вона так хотіла, щоб хтось тримав її за руку, не відривав своїх очей від її очей. Вона була впевнена, що якщо така рука знайдеться, вона неодмінно видужає, і всі стане,як раніше, навіть краще. Тож вона чекала….
…І продовжує чекати…На янгола, що одної ночі явиться їй і позбавить її всіх страждань. Це стане щасливим початком її нової історії!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150729
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.10.2009
Пробач мене за приступ смутку,
Що нестримно тече по щоках.
Лише ти маєш право відчути,
Як тремтить безпорадно рука.
Повір, я не хотіла сліз,
Але правда не вміє чекати,
Наші душі так тісно сплелись,
Що їх несила розвінчати…
Коли ми сходимось ось так,
Щоб потім знову розлучитись,
Я почуваюсь ніби птах,
На хвильку випущений з клітки!
Як відсіяти зайві слова
І куди спершу цілувати?
Адже час так швидко мина
Для тих,хто вміє цінувати…
Ще мить і заповниться зал,
Ми заграємо звичні ролі –
Я поїду на клятий вокзал,
А ти танцюватимеш соло…
Нас чекає безмежний простор,
У кожного – своє небо,
Та куди б не завів коридор,
Пам’ятай, я – ніхто без тебе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138823
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.07.2009
Подаруй мені невагомість,
Ніжно в руках тримай,
Щоб обтяжена зайвим свідомість
Полинула за небокрай.
Щоб тіло те,що у путах,
Стало легким, мов перо,
І граційним поєднанням звуків
Заспівало моє єство…
Щоб на цьому клаптику неба
Я нарешті знайшла себе –
У думках твоїх незбагненних,
У тиші, що нас стереже…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136322
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.07.2009
Ти учора прийшов нізвідки,
А сьогодні підеш в нікуди...
Я не плачу - усюди свідки,
Скрізь твої незів'ялі сліди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133700
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009
Гарячий подих хижака,
Голодні очі напроти…
Навіщо знати,де межа,
Коди зрікаєшся свободи?
Навіщо стримувать потік,
Коли вже зникли перешкоди
І розпочато довгий лік
Моментів муки і насолоди?
Допоки я – твій пластилін,
Закони опору не діють,
Ліпи із мене інший світ,
Лікуй мої заражені надії!
Хочеш крові? Будь ласка,кусай,
Міцно стискай, до болю!
Тільки душу не викрадай,
Вона ще не знала неволі.
Інший хтось підставляв плече,
Був близький до розгадки коду,
Але стати її палачем
До тебе не спромігся жоден!
Ще жоден так не цілував,
Щоб сили не стало дихнути,
Щоб ще довго опісля вуста
Смакували солодку отруту…
Тож не дай цьому часу втекти,
Вдочери мою нічийну душу!
Я навчилась тебе берегти,
А далі що буде, байдуже
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133110
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.06.2009
Бачу світло попереду. Невагомою ходою долаю кілометри мрій. Тримаю за руку ангела, навколо блакить, під ногами безодня. Навіть коли він відлітає, я ще довго вдихаю його тепло, сліди його так повільно розчиняються у повітрі…Та якщо раптом він полине назавжди, як довго я відчуватиму міцні обійми його крил, ніжний дотик пухнастих вій – солодкий поцілунок двох надій?..
Буває час я картаю себе, стискаю руками голову, силую себе пригадати ту маленьку дівчинку! Чи бавилась вона,як усі, чи одягала ляльок, чи слухала на ніч казок? Чи уявляла, закривши оченята, інші світи? Але спогади ті – пітьма, а того, хто вів її за руку тоді, вже поруч давно нема…Я шукала його все життя, давала руку іншим, з часом вони відпускала її або ж відпускала я сама. І якби він усе-таки частіше приходив в мої сни чи хоча б писав невидимі листи, я б ніколи не жила так, ніби я народилась в тринадцять. Я навчилась так вправно викреслювати події, людей, слова, ніби їх ніколи не існувало, ніби то було не я. Пам’ять безпощадна до мене , повільно, але впевнено, вона прямує вдаль, так що незабаром я бачитиму лиш ледь помітну крапку на горизонті океану.
Я роблю кроки вперед, боязко й несміливо, мов уперше. Адже знаю, що завтра наступить для того, щоб затонути й закам’яніти на дні моєї пам’яті Так мало часу і простору лишається для моїх почуттів...
Де той, кого любила, як дитина, кого оберігала і навчала, як дитину? Жаль тільки він ніколи не зважав на ті повчання…І я опустила руки! А можливо, треба було продовжувати боротись і гордість за результат була б у стократ більшою ніж за те, що знайшла сили і полетіла? Тепер, стираючи пам’ять поцілунками іншого, чи заслуговую я на ці небеса? Можливо, моє місце під вічним дощем, серед опалого цвіту, під акомпанемент грому…! За те, що забула і продовжую забувати…За те, що змарнувала себе на дрібниці!
Але коли ясніє і хмаринки білим димком огортають мене, я більше не вагаюсь, я відкладаю смуток до сірих, злочинних днів, що розкрадатимуть мене, поки не залишиться нічого…Тоді я буду згадувати…А зараз я сміюсь! І падаю в обійми природи. Бо лише тут я по-справжньому вдома, лише тут я можу говорити все! Я бачу він знову наближається до мене – ангел, щоб втопити мене в безмежжі своїх ласк, викурити з мене останній супротив. Ми застигнемо і з нами застигне час. І я вже нічого не пам’ятаю. Сьогодні я обираю його – янгола,в якому так багато від демона…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132897
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.06.2009
Сьогодні вже втретє фіксую себе на думці, що дедалі більше втрачаю
себе. Занадто, як для одного дня. Цікаво, чи є у Бога посада рахівника, такого собі сивого дідуся в пенсне, який старанно веде облік усіх наших помилок, страхів і просто оман. Чи Бог також іде в ногу з часом і облаштував свою резиденцію тисячами ЕОМ? У будь-якому разі я хотіла б знати лише число, цю сумну статистику втрачених можливостей. Скільки барв залишилось непобаченими, скільки дверей покинула невідчиненими, скільки думок промайнуло і згасло. А тепер маю тільки купу жалю та маленьку жменьку мудрості замість мати натхнення та свободу обирати те, що хотілось би мати. А все, тому що СТРАХ - це найпринизливіший з гріхів, а БАЙДУЖІСТЬ - найтяжчий злочин. Там, де ти покинеш свою мрію і програєш двобій буденності, ти залишиш себе справжнього.
Ти не став моїм відкриттям, ти просто був весь час поряд, буквально чи на рівні свідомості, і переплелися наші життя, все з часом стало запрограмованим. Та іноді здається, що я вже не я, немає того вогню та невтомності, натомість звідкілясь взялась посмішка ката і повна чаша невдоволеності. Чи покохав би ти мене таку, якби знав, що зробиш мене жорстокою? Радше б залишив позаду, лиш іноді згадуючи дзвінкий та рідний сміх тієї, що завжди була попереду.
А тепер я слабка. Я різко зриваюся, починаю плакати, ти мене тримаєш, я пручаюсь, вириваюсь з рук, тікаю....Потім іду самотня по вулиці, тремчу, сідаю на лаву. Поряд білий брудний собака своєю вправною худою лапою намагається дістати з-під льоду цукерку "дюшес". І йому це вдається. Та вже наступної миті глибокий жаль вражає моє серце (такий, який буває тільки до собак), коли я розумію, що то всього-на-всього обгортка від такого бажаного собакою "дюшесу". Собака помічає мене, він так сумно дивиться в очі, що мені здається ніби вся туга та печаль, які коли-небудь існували у цьому світі, сконцентрувались тут, на цьому проміжку між його та моїми очима. "Друже, ми з тобою однієї долі", - думаю я .
Ілюзія влади...вона більше не вабить мене! А зараз мені потрібен захист, притулок, де ти такий спокійний і безпечний, чекатимеш мене, щоб єдиним дотиком руки лишити мене без зброї. Втомилась бути першою, хочу, щоб хоча б кілька хвилин мою долю вершив хтось інший, можливо, ти.
Я лягаю на пліт і закриваю очі. Руками торкаюсь м'якої води, яка повільно і обережно несе мене в невідомому напрямку. Я нарешті відчуваю спокій, навіть більше, щось на зразок повної довіри та впевненості. Немає ні образ, ні буденності, є лише світлий шлях і істини, що поступово відкриваються.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132382
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2009
Отруєна твоїми дотиками,
Що оточили мене звідусіль,
Я стала найвищою нотою,
Яку береш без найменших зусиль.
Випробовуєш мене мовчанням,
Так ніби час в твоїх руках…
Скажи, де так майстерно вчать знущанню,
Без страху, без смутку в очах?
Де вчать так сумлінно терпінню,
Коли серце прагне за межу,
І рук твоїх ледь помітне тремтіння
Обпікає мене без вогню…
Заплямована пристрастю, грішниця!
Забуваю,що ти не мій.
Бажання з тобою залишитись
Затьмарює розум і зір.
Суворість твоя збентежує,
Після неї посмішка – як мед:
Гірка – від зловісних обмежень,
Терпка – від незримих тенет.
Здолавши твою недосяжність,
Я стану легка,як сніг,
І сліди моєї легковажності
Розтануть в обіймах твоїх…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132381
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2009
Вино наодинці з сумлінням -
Це ще вчора здавалось фантастикою.
Колись було достатньо вміння
Випивати на двох "радянське".
Між стратегією та тактикою
Існує таки відмінність:
Ти захочеш мене повернути,
Але спершу кохатимеш іншу...
Де наш протест, де наші Крути?
Здались без фінального бою,
Наша формула проста -
Більше меду, менше болю.
Без мене легко, мусиш визнати,
Але чи буде ще так солодко?
Відкривати незнані світи
Й поглинати розчинені дотики...
Встановлюй код, міняй замки,
Я і весна - ми на порозі,
Ми тут, щоб знову нагадать
Про те, що ти змінить не в змозі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132262
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
Я запашна й прохолодна, безжурна фіалка. Я прокидаюсь рано навесні, струшую з себе залишки снігу та сну. Щороку сонячні стріли будять мене своїм вогнем. Крізь віти дерев та безліч атмосферних шарів вони проникають у мене, щоб через тоненькі судини подати перший сигнал серцю. Так, наперекір ботаніці, воно у мене є, хай навіть не бачить його найточніший мікроскоп.
А далі перший подих. Солодкий, бо вільний, глибокий, бо довгожданий. Вдихнувши вуглекислий газ, я подарую людям кисень, подарую їм життя. Відчувши прилив сил, я стану суцільним органом чуття. Я смакуватиму приємною вологою, легкий вітерець огортатиме мене ледь помітною прохолодою. Я слухатиму шурхіт лісу, його ранкову величну симфонію. Я танцюватиму під неї, повільно погойдуючи тендітним стеблом. Але це не той танець, який я б хотіла виконувати. Гаряча й натхненна, я б кружляла по усіх просторах, тримаючи граційно свою голівку, я б стала лісовою балериною. На осяяній сонцем сцені з найприроднішими у світі декораціями. Вражені й вдячні, мені б аплодували дерева; пробуджені мелодією, вилізали б зі своїх схованок звірятка і завмирали б, боячись пропустити хоча б один мій рух. У всьому світі не знайшлося б вдячніших глядачів. Але тоді я змушена була б зректися коріння, а це означає повільну запаморочливу смерть…на сцені…танцюючи…
Я вдихаю запахи. Заспокійливий аромат залежаного торішнього листя, по-материнському рідний аромат вологого грунту. Для мене запах – це ідентифікатор. Маючи власний, унікальний, я щоденно зваблююсь тисячами інших, вони манять мене своєю новизною, інколи відвертістю. Хто не має запаху, не має обличчя, хто його втратив, втратив себе.
Маючи безмежний потенціал до радості й втіхи, я, фіалка, чомусь є втіленням смутку. Крихітна й тендітна мешканка лісу, я відчуваю на собі його великий біль. Гострим ножем мене ріже несправедливість, тонкою голкою проколює безпорадність. Моїм свіжим цвітом греки прибирали смертне ложе передчасно померлих дівчат, ніби підкреслюючи: краса не вічна, а невинна краса – й поготів. І я йшла за ними у небуття, щоб пробудитись знову, даруючи людям надію. Без гасел, без пафосу, але щиро та віддано.
Я – перевтілена сльоза вдячності Адама за радісну вістку про прощення Господнє . Я забула своїх кривдників, я посміхаюсь їм, а вони стоять розгублені і шукають відповідь. Я б пояснила їм, що пробачити – значить стати багатшим, але з ними я мовчазна. Я можу говорити тільки з вітром, гомоніти з швидким потічком, перешіптуватись з травами. Й мені не потрібно слів, щоб відчувати себе потрібною, бо тут, у відповідності з кожною деталлю, я славлю природу, я є її гармонійним продовженням.
Я захоплюю своєю чарівністю. Щойно народжені метелики, ще не пізнавши смак життя, злітаються на мій запах, кружляють і замислюються, та зрештою відлітають. Вони розуміють, що перетнути мої кордони неможливо, бо якась чудодійна сила циркулює в моєму тілі, робить мене інакшою, владною. Наївна, закохана дівчина в нестримному бажанні причарувати бризне на повіки хлопця соком фіалки…Чи полюбить він її враз – невідомо, та запам’ятає таки напевно. Як і ті метелики, що відвідавши сотні пишних бутонів, не забудуть запашну прохолоду моєї душі. Просто тому що вона залишилась непізнана…
Але завжди знайдуться руки, які не знають жалю, не знають краси. Своїми цупкими пальцями, а то і гострим ножем, вони позбавлять мене коріння, а разом з ним лагідного вмивання росою, можливості бути собою…Вони змішають мене з десятками інших, зв’яжуть у пучок, де прикрашена кольоровою стрічкою, я назавжди втрачу себе. Моє призначення зведеться до того, щоб кілька днів помилувати чиєсь око. Лише б знати, що це недарма. Я буду безмежно щаслива, помітивши непомітну сльозу смутку, що спаде з материних повік, чи нестримну радість дівчини, яка, можливо, чекала на квіти вік… Хтось доповнить мене своєю вдячністю, ніжним трепетом першого кохання, невимушеністю глибокого зітхання.
В останні хвилини свого життя я не буду думати про втрачене, адже здобуду його ще не раз. Моя зів’яла душа неодмінно знайде притулок, щоб через рік пробудитись від світла згори і пробудити світ навкруги. Такий вже мій фатум – жити від весни до весни, любити без відчуття міри и вини, дарувати й не приймати дари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132260
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
Заколисана духмяними травами,
Чекаю тебе…
Обдарована багатою уявою,
Малюю тебе…
Переполохана співом зозулі,
Отруєна гидким минулим,
Оберігаю тебе…
Оповита сонячним промінням,
Розпалена нетерпінням,
Зігріваю тебе…
Далеким глухим відлунням,
Обережно,але бездумно
Питаю,чи кохаєш мене…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132151
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
Світ немов закрив переді мною двері. Я спостерігаю за його яскравими вітринами, благаючими поглядами і не можу знайти ключі.
Якби у мене була можливість, я подарувала б кожному свою посмішку, прикрасила б її сонячними променями, пелюстками квітів і теплими барвами осені.
У МЕНЕ НЕМАЄ ПІДСТАВ СКАРЖИТИСЯ НА ДОЛЮ - я маю все, що шукала, а іншого не маю, бо не доклала для того жодних зусиль. Мені б хотілось безкінечно йти, вбирати, мов губка, всі зустрічні погляди й думки, надії і переживання, допоки вистачить сил. Думаю, це був би найкращий досвід.
Пишу в умовному способі ("якби"), хоча не дивно. Люди так рідко використовують те, що мають, швидше схильні вигадувати обставини й умови, яких, напевно, ніколи не буде, але які так пристрасно вимальовує їх уява.
У МЕНЕ НЕМАЄ ПІДСТАВ СКАРЖИТИСЯ НА ДОЛЮ...Я тисячі раз була щаслива, нехай на мить, нехай ті миті мною забуті, але, я впевнена, буде час і буде людина, з якою я хотітиму їх згадувати знову і знову.
Я знаю так багато прекрасних людей. Інколи мені навіть здається, що я відчуваю і люблю їх більше, ніж вони звикли любити себе. Якби я мала можливість, я б зробила їх всіх щасливими. Можливо, я її маю.
У МЕНЕ НЕМАЄ ПІДСТАВ ВВАЖАТИ, ЩО ДОЛЯ ВЗАГАЛІ ІСНУЄ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132150
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
У затишних просторах неба
Я відкрила тебе для себе!
Тепер так легко бути завзятою,
Відлякуючи сміхом апатію.
Ти помітив та не усвідомив,
Тож я залишаюсь бездомною…
Хвилі потоку повільного
Несуть мене, чисту та вільную…
Минувши страх та застороги,
Я причалю до твого порога,
І вінок із духмяних трав
Стане свідком найніжнішої з вистав…
Я розплавлю твою зневіру,
Заберу тебе в теплий вирій,
Накрию фіалками стіл,
Ти питимеш хмільний настій.
Я зварю його з марень та снів,
Які ти бачити не смів…
Додам небезпечних бажань,
Розбавлю це все забуттям.
Пий, не бійся любити, милий!
Хіба ж раз нас з тобою труїли?
Я б сказала, що це востаннє,
Та краще обійдемось без зізнання….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132116
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2009
Закрила крани відвертості, -
Була я, а лишилась лиш тінь…
Сховалась за маскою зверхності
В безладному пошуку змін.
Одяглася у шати байдужості,
Але свято продовжую вірити:
Мені вистачить сили та мужності,
Щоб стати для когось крилами...
В безкінечних потоках слів
Вивчаю закони відносності,
Приймаю гостей та послів
В резиденції своєї самотності.
Закликаю піснями весну,
Тими, що зіткані з сумніву...
Я така ж, як інші, я боюсь,
Ховаюсь за щільними мурами.
Змиваю з обличчя сум,
Пірнаю у ніч мовчазну...
Занадто стомлена для дум,
Накриюсь спокоєм, засну...
А завтра буде сонця схід!
Я прокинуся інша - відважна!
І душі моєї сніг,
Можливо, розтане назавжди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132115
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2009