| Сторінки (1/69): | « | 1 | » |
І розривається Земля від диких криків:
Кому потрібна ця війна - Малим, Великим?!
Чому не спинять сю орду рашистських орків?
Чи забагато на Землі вкраїнських хлопів?
Так, ми Герої, ми на смерть ідемо гордо,
За дім, за матір, за дітей - усім народом.
Не раз палали у вогні й самі палили,
Бо ми свій край від вас триклятих боронили.
Та не водиця кров людська, ой не водиця!
На вовчу зграю самотуж йти не годиться!
Весь світ піднявся проти зла і тероризму,
І тільки деякі все міряють крізь призму.
Хтось нишком думає, що в нього хата скраю,
А хтось терпить, вдає, що істину шукає.
Ще дехто вдало одягнувся в білі шати,
Лишень забув, їх легко враз заплямувати.
Ми переможемо, бо віра в нас єдина,
Мов криця, в кожному живе велика сила,
Що споконвіку надихає й так тримає, -
Святая Воля, - все,що кожен з нас шукає
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2023
Стинає серце молоточком пульс
Чи це від літ, чи вікової втоми,
А може просто хтось отут загруз,
На проміжку життєвої дороги?
Душевна самота тягнула віз,
Та луснули натягнуті тривоги
І виріс на пустій дорозі ліс.
Ліс небажань, зневіри і облоги.
Непрохідний, безлюдний і чужий…
Нема ні сил, ні віри, ні надії…
Щоб ліс рубати мало лиш сокир...
Потрібно мати у душі Месію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2023
Поставлю свічку на вікно, на спомин
Безвинних душ, що в муках відійшли.
....Морозом віяв охололий комин,
У комірчинах - дохлі мишаки.
…А перед тим на полі колосилась
Веселим співом нива золота…
Та в закромах натомість залишилась
Холодна пустка, ніби смерть німа.
І навіть сонце заповзало тихо,
Вечірній смуток огортав імлу...
Останні сльози...Їх було пролито
Ще вчора, як оговталась від сну..
Чи то було провалля лихолітнє,
Чи від судомів пам'ять підвела?..
Вона ж учора поховала діток!!!
А чоловіка тиждень як нема...
Знесилилась, Упала. Сон примара
Всмоктався в душу...Більш нема бажань.
Вже завтра відлетить вона у хмари,
Сьогодні ще накаже собі:"Встань.
Молися Богу, хай прийме до себе
Родину всеньку, і простить гріхи!"
Та сил нема. - "Господь, візьми на небо."-
Присохлі губи кровію зрекли.
Аж раптом засвітилося у хаті -
Посеред столу вишитий рушник,
Її синочки на пічній лопаті
Несуть хлібину, поруч чоловік!
І запах свіжоспеченого хліба
Наповнив серце, мов медовий дух...
Останній подих вже засяяв німбом,
І тільки вітер шибками зітхнув...
...Поставте свічку на вікно в кімнаті,
А в кого є - нехай розпалить піч.
Хай пам’яті тепло нагріє хату,
Зашурхотить опалим листям ніч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023
Проплакала осінь і в серце прийшла непомітно,
Встелила туманом долини, поля й понад став
Розсипала зорі… Подекуди спритно і рідко,
І місяць приткнула, щоб так не світив і мовчав.
Задумала осінь змінити Землі покривало,
Додати тепла в кольори і яскраве вбрання,
Бо клята русня тепле літо у долі украла,
А сонце не гріє, подалось з птахами «в біга».
Зітхнули тополі, бо пух не нагрів рідну землю,
Зігнулася яблунька – яблукам в кошик пора,
І тільки калина прибралась у сукню зелену
Й червоними тішиться гронами та виграва.
…Проплакала осінь та вірю: ще буде гостина
І бабине літо змахне своїм білим крилом…
Скінчиться війна і збереться у колі родина,
Згадати всіх тих, хто назавжди в світи відійшов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023
Стихли канонади, небо тишу криє,
Падають додолу посивілі сни.
Я прийшов додому, рідна моя, чуєш?,
Я прийшов додому, мила, усміхнись.
Вечорові зорі світять на леваду,
Жаль, що я не бачу посмішку твою,
Я прийшов додому, і тепер назавжди,
Більше я не піду з дому на війну.
Шкода, не почую, як шепоче листя,
Як в траві принишкли під пеньком гриби...
Я прийшов додому, рідна моя, чуєш?
Вітерцем грайливим у твої сліди...
Мамине пророцтво справдилось, кохана,
Бо загинув в полі, в першому ж бою...
Я прийшов додому... У подвір'ї стану,
З вічністю у парі тихо постою...
2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023
Ось тихий вечір, за вікном
Хитає листям дика вишня
А я ж бо пальцем, мов пером
Все в телефоні пишу, пишу.
І вишня кличе:" Покидай,
Троянди пахощі дарують
Навколо рай, вечірній рай
І ми з тобою помандруєм"
Та де там! рай ось тут: слова ,
Слова самі лягають в строфи!
І легко так, немовби В
Знов повернулась в надцять років.
І все навколо в перший раз,
І все незвідане, незнане.
Щемить у грудях раз у раз,
Ще мить і зникне все, розтане.
Ну ось, розвіялось, пройшло
І тисне жаль, що не вернути.
І вже шкодую, що було б
У вічність з вишнею майнути
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
***
Примаскувавшись під птахів крилатих
Летять до Цілі рушити й вбивати
Ракети дальнього і ближнього прицілів
Людські життя зламати прилетіли
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
Я хуліганка глибоко в душі,
Про люди - то весела, то грайлива,
А то й поважна - - це вам не шиші!
Уже за 50(п'ятдесятни-к) превалило
А в мені пустощів і жаги до життя,
На п'ять разочків добрих ще б хватило!
Онуки в місті, бабці б до пуття
Англійську вчити, ще якесь мазило
У дзеркало не дивлюсь, там чужа
Людина з сміхом дивиться на мене
Не схожа на змію, та на вужа
скидається і черевце червлене...
Я хуліганка, хочеться втекти,
Або ж здійняти бурю у стакані:
Зневажити, не факт перемогти,
Коли твій фейс з душею у змаганні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2022
***
( У взятого в полон рос.льотчика в Україні живуть батько і бабуся).
Йому з цим жити і вмирати,
Нести на Божий суд свій хрест.
Чи розстріляють його завтра,
Чи в старості зустріне смерть.
Прокляття йтиме вслід і всюди,
Де б не пішов, і де б не жив:
Стріляти в рідних не осуда,
Стріляти в рідних - смертний гріх.
***
Немає сну. Бринить тривога
У тиші ночі як струна...
Немає у війни дороги,
Є тільки горе і біда
Героям слава! - серце рветься,
Бо обірвалося Життя...
Хай ворог кров'ю захлинеться
І Бог не прийме каяття!
***
Ох, як же просяться слова:
Ніхто не забутий, ніщо не забуто!
Ми ваші вшиві імена
Пропишем кров'ю, виш'єм люттю!
За кров невинних немовлят,
І за розтерзане кохання, -
За все що творить ваша рать,
За наші болі і страждання.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022
Коли ми переможемо орду,
Я вранці встану, по росі пройдусь,
Відчую Землю босими ногами,
І дяку Богу вознесу "Ти з нами!"
Запалимо свічу за упокій
Тих, хто життям пожертвував своїм.
А ще накрию стіл у рідній хаті
І всю рідню покличу святкувати...
Я не скажу ні слова про тих ницих,
Хто плюндрував мою країну, нищив
Усе, що серцю миле і святе,
Хто відібрав дитинство у дітей.
Хто вистрілив у спину Паші Лі... -
Зберіг життя дитині. Не собі.
Хто розстріляв впритул усю сім'ю,
За те, що в хату увійшли свою.
Хто йшов вбивати, ніби то й не знав,
Тим часом бомби з неба нам скидав!
Стріляв в жінок, дітей, мов Фарисей
Лукавив, сльози лилися з очей.
Хто вбив надію, розірвав кохання,
Весни прихід затьмарив, окаянний.
Хай буде проклятий у Всесвіті буття
Хто сіє смерть й не знає каяття!...
...Коли ми переможемо орду,
Я поклонюся тим, кого люблю
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Очистимось і в душах, і в бажаннях,
У вірі і надії на людей.
Очистимось, і нові сподівання
Заповнять серце розмахом ідей.
Найперше, - це очистити від орків
Квітучу землю, Крим, Херсон, Донбас.
Та всі частинки з Заходу до Сходу,
Із Півночі на Південь - щоб ураз!
Знайти усіх, хто безвісти пропавший,
Віддати честь, хто залишив цей світ.
Відбудувати дім, щоб там як завше
Лунав дитячий неповторний сміх
І захистити, Боже, захистити
Свої кордони раз і назавжди,
Щоб не боятись вірити і жити,
Щоб не чекати кожен день біди.
Очистимось і змиємо облуду,
Залишимо в минулому гріхи.
Ісус Христос омив колись від бруду,
А ми від зла очистимо стежки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022
Старенька хата край долини,
Під стріхою горобеня,
Дідусь майструє з лат драбину,
Бабуся стиха промовля
:- Не лізь дитино на ту лавку,
Дивись бо впадеш й не пійму.
От неслухняна мов та Мавка,
Ось зараз я тебе здійму.
Та де там! Я вже на віконці
Заглядаю до горобців:
Це ж так цікаво як малявці
Матуся носить комарів.
Воно так ніжно дзьоб відкриє,
довірливо голівку гне,
А мати кормить без упину,
цвірінькає і виграє.
То я так думаю, що мати,
а може там і татко теж
Приносить їжу для маляти...
Візьми-но спробуй їх відстеж!..
.А ще мені не зрозуміло,
Де їх бабусі й дідусі?! -
Полетіли на відпочинок,-
дідусь мій каже, сміючись.
І так вже затишно й привітно
Моєму серденьку стає,
Що мої самі близькі й рідні
Як їдуть, то беруть й мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721144
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2017
Якщо людина літати мріє,
під небесами під голубими,
то хай назавжди запам‘ятає,
що нещасливі там не витають.
У небі синім панує спокій,
там Божа ласка і синє “око“
щодень і всує за всім пантрує:
хто з ким у парі, де ніч ночує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720835
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.02.2017
Що ж ти накоїв, грім гримучий?!
Іди у поле, в ліс дрімучий,
Кидай додолу, рви з корінням,
Ламай дерев могутніх гілля.
Та не займай людей у гніві–
Вони як ті вовки у прірві,
Кидаються у різні боки.
І стрекотять немов сороки.
Не кидай блискавкою в вічі,
Не стугони землею тричі.
Котись, рокочучи в ліси
І там тихесенько засни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720833
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.02.2017
Женьшень життя мов еліксир для тіла,
А я давно душею овдовіла...
І пити чи не пити той нектар
Не відаю..У серці дикий жар.
Пече, палає, полум"ям горить,
У подумках молю спинити мить,
Бо вже несила і згорю дотла...
І лиш надія каже: ти -жива!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714735
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.01.2017
Спасибі Богу за буття,
За диво бачити й творити,
Принади вічного життя
Мов дивний сон боготворити....
І ще за мрії й чудеса,
За жовтий лист і чорні очі,
Благословеннні небеса
І Біблії слова пророчі...
Спасибі Богу за любов,
За біль у серці від кохання,
За те що стугоніє кров
Від потаємного бажання...
Спасибі, що у віщих снах
Не називає час і місце
Коли завершиться наш шлях
У цьому світі віковічнім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708625
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.12.2016
Хто ти, подорожній, чому тут блукаєш,
Кого ти примітив у нашім краю?
Тут правда страждає, а ницість гуляє,
Міщанство танцює під гніту трубу.
Кого ж ти чекаєш,чого виглядаєш,
Чи спрага і втома тебе привели?
Омана і глум тут усюди блукають,
А щирості й віри стежки поросли.
Проси, о, блаженний, у Бога за землю,
За край, що притулок дав в скрутні часи.
Хай сонце осяє цю мудру і древню,
Славетну Украйну на довгі віки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693762
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.10.2016
Ну чому тобі не спиться?
Спить у нірочці лисиця,
Спить зайчатко довговухе.
Спить і муха-цокотуха.
Всі довкола лягли спати,
Йде Дрімота ночувати,
Сон загляда у вікно,
Ніч цілує у чоло.
Зірочки гойдають хмарки,
Щоб поспали до світанку,
Місяць землю оглядає –
Все живе відпочиває.
Спи, малятко,баю-бай,
Ясні очки прикривай.
Коли буде Божа ласка –
Хай тобі присниться казка.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2016
Сяє сонце багряно гаряче,
Промінь просто пече вогнем –
В інший світ ми йдемо незрячими,
Тільки з кармою за плечем
Місяць зорі гойдає з хмарами,
Свій пасьянс розклав Зодіак
В інший світ ми не йдемо парами,
Взагалі не йдемо ніяк.
Грає плесо водоймів барвами
То блакиттю, то знов лазур,
В інший світ ми йдемо позбавлені
І шпаргалок, і партитур.
Суєта суєт і суєтності,
Рій думок і безмежність дій:
В інший світ йдемо без маєтності,
Залишаємо все Землі.
Набираю очок перед стартом,
Хочу встигнути ще і ще,
В інший світ - зі своїм стандартом,
Знань і навиків багажем.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589093
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.06.2015
Присвячується викладачу Тульчинського училища культури, керівнику гурту «Червона калина»
Понад ставом за селом одинокий
Кущ калини розквітав там щороку.
Я до нього на розмову приходив,
Свої думи на розраду приводив.
Приспів:
Червона калина, червона калина
Розсипала роки мої намистини,
Я їх позбираю в намисто дівоче
Нехай про кохання мені прошепочуть.
Полетіли вдаль роки мов лелеки,
Віднесли мої думки в край далекий,
Повернувся у село - до калини,
А на місці, де був кущ, - лиш билини.
Приспів.
Смуток серце огорнув чорноокий,
Я ж без тебе, калинонько, одинокий.
Нічка зорями світила до господи:
Кущ калини оселився край городу.
Приспів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562380
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 25.02.2015
Чомусь не можу слухати російську…
І не тому, що мову не люблю,
Мабуть тому, що методи фашистські
Вони в основу взяли на війну.
Війна кривава, пропаганда люта –
«Це все Бандери, це у них – розкол!»,
Забрали Крим, ідуть на Маріуполь,
Це терористи мали такий план?
Як жар гребуть - то треба чужі руки,
Невже цей вислів всі забули враз?
І свій народ , і Землю на розпуку,
Людські життя мов Плаху на Парнас.
Все на кону…І душі братовбивців…
Жаль поколінь, що прийдуть в сьомий раз,
Бо з них спитають як із кровопивців,
За знищені Луганщину й Донбас.
О, Незалежність! Кровію омита,
Сповита путами неправди і смертей,
П’янка мов насолода оковита,
І хтива мов коханка Іудей.
Бажана мрія, вічно недосяжна,
Немов примара кличеш нас у бій…
Злий дух Ямбуя став тобі присяжним,
А судді хто? Із ряду плазунів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562371
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.02.2015
Квітувала Україна доньками й синами,
Розліталось рідне слово різними шляхами…
Та не знала Україна, що над її дітьми
Вже кружляють вороненьки і чаклують відьми…
Над полями і лісами вже круки пантрують
Чують смерть, понад ярами днюють і ночують.
Один ворон, найчорніший, на дуба сідає:
Розказує як у тиші мертві розмовляють.
Як сотнями людей голих у ями зсипають,
Як опухлих ще живими до мертвих кидають!…
Як киплять у казані порубані діти,
І сміються матері сатанинським сміхом…
…Другий ворон перебив, знає теж чимало:
Як Чорнобильська чума землю плюндрувала,
Вітер дув, мов океан мріяв подолати ,
А натомість розігнав біду в кожну хату.
Стали пусткою двори, села зсиротіли,
До сьогодні біда косить людей у могили.
Третій крякнув: час настав мені говорити,
Гинуть воїни в АТО: і батьки і діти.
Брат на брата підійнявсь у війні кривавій,
А підбурник – супостат все твердить, що скраю…
Гинуть там, у тій борні, не шукають слави,
Слава їх посмертно там сама відшукала…
Три ворони – три біди моєї країни,
Яку нині вберегти з Вами ми повинні.
Щоб не знали дітлахи, як стріляють «Гради»,
Щоб не мали вояки серед своїх зради…
Щоб звучала у світах калинова мова,
Щоб у щастя одяглась українська доля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536144
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2014
Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс.
Ніжно шепоче він казку таємную,
Cумно зітха верболіз.
Нічка розсипала зорі сріблистії -
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези по той бік кудрявії,
Здалека линуть пісні.
Тихо над річкою, як зайде сонечко,
Тихо, ні вітру, ні хмар…
У вечірній імлі понад ставком туманом котилася пісня. Співали на паромі. Рудий перевізник бачив і чув багато, тому просто мовчав. Адже ще кілька годин назад ті, що зараз співають, вперше стаючи на паром, боязко оглядались і міцно хватались за канат. А в очах однієї з білявочок навіть можна було прочитати страх. Та нічого немає солодшого в житті, ніж приборкання отого величезного бажання щось утнути зі страху. Потім настає спокій і впевненість, людина стає собою. А тим часом паром потихеньку досяг середини ставу, туман покрив плесо води, в якому розпливчастими тінями відображались і вогні, і зорі. Очерет, мов воїн , стояв тихо і сторожко, навіть риба не давала про себе знати. А кажуть: тут у кожного карася свій мобільний, немало людей згубили при переїзді. Повітря стало прозорим, а все навкруги вигравало яскравими фарбами. Вдалині дерева ніби озолотилися і виглядали церковними куполами. А небо…Небо, ніжно виткане малесенькими зірками, вкривало спокоєм. І вже здавалось, що паром - це галери, а люди – вільні запорожці, і пливуть вони не до берега, а у далекі незвідані краї . І так хороше стало душі, відлетіли у небуття тривоги, клопоти і біль.
… Тихо по морю човен пливе,
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
Пісня та мила, пісня та люба,
Все про кохання, все про любов…
Пісню підхопили і вже співали усі, хто був на паромі. Навіть фотокореспондент місцевої газети, що вміло маневрував по плоту для збереження рівноваги і впевненості в безпеці жіночого гурту, інколи додавав і свій голос, і тоді вже пісня звучала по іншому… Ех, і співають у нас на Україні! Пісні ті давні, невмирущі, слова і донині хвилюють душу, а мелодія - серце. Недарма сказано – народні. Є у пісні автор, та прижилась вона, прийшлась по духу – і вже народна. Аж ось і берег. Один крок – і ти з хиткого непевного дна стаєш на збитий з дощок підмосток, ще пару східців – і ось вона, земля – твердиня, під ногами. Гей-гей! Невже це ми там побували? Там – це на невеличкому острівцеві, що світився здалеку вогниками, і тіні, мов русалки, скакали з дерева на дерево. Господи, як же там затишно було! Чи тому, що приймали щедро, чи тому, що господарі будували його з душею, в надії на продовження роду людського? Готель для молодят. Чи хто таке чув у наших краях?
Двоповерховий красень, зведений майстрами з західних областей зі зрубів, що подекуди потріскали, і цим нагадували стіни старовинного замку, сучасно обладнаний, нічого зайвого. Кімнати для молодят і дружби з дружкою на другому поверсі. В першій – одне велике ліжко, в іншій – два. Отже, сон молодих охоронятимуть та й самі наговоряться досхочу. Та головне – балкон. Так і тягне відкрити туди двері і поринути в дивний стан подорожі. Навкруги тиха вода, прозоре небо і тисячі свічок - зірочок, що одночасно хмаркою здійнялись у небо і там зупинились, щоб осяяти шлях, невеличкий пароплав, прикутий на протилежній стороні біля малесенького причалу, що привітно хитає до тебе щоглою, а в далині - розлогі поля й невисокі дерева і жодного - жодного будинку на березі. Звідси видно весь острівець, соток 4-5 добре продуманого дизайну. По колу з права наліво – причал для парому і жартівливий контрольно–пропускний пункт, споруджений із воза та гінекологічного крісла; тут же гарно облаштована криничка з краником, далі причал для пароплава , смугастий стовбець мов на заставі і герб з коси й лопати; кухня з таких же брусків, як і готель, шалаш з очерету з довгим столом і вміло збитими лавками; туалет – і коло замкнулось, посередині галявина, оточена доріжками з каміння та гальки. Подекуди ростуть дерева, а навкруг острова – кущі та очерет. Такий собі рай для закоханих, або ж віддушина для втомлених світом і душею.
- А чому - Тузла? Може з москалями?
- Та ні, - сміються, - москалів немає, давно потопили б. А Тузла, - бо коли в нас будівництво йшло, у Тузлі дамбу будували. Ото й прозвали в народі – Тузлою.
Так хотілось покинути все і залишитись, бодай на кілька днів загубитись в життєвому тумані... Щоб жодної душі, тільки ти і тиша, наповнена плеском води чи завиванням вітру. Проте час, виділений на екскурсію, закінчився, і ми потихеньку, без особливого остраху зійшли на паром. Таємничий перевізник мовчки розподіляв нас по парому, він похитувався , прощаючись за нас з гостинною Тузлою. Хто знає, коли ще доведеться побувати у цих чарівних краях Чечельниччини. Попереду – дорога додому через Ольгопіль, де в 1822 році відомий російський класик О.С.Пушкін не лише проїжджав, але й зупинявся , де він написав:
«Ай да Ольгополь, черт бы тебя драл!
Запомнится мне этот городишко —
Здесь ось в повозке я сломал
Да сто рублей еще спустил в картишки.»
Центр Ольгополя і сьогодні радує око європейським виглядом: кафе нагадує затишні львівські кав»ярні, прекрасні алеї з ліхтарями, фонтани переносять подумки у Францію, газони й клумби, на яких мерехтять своїм червоним листям кущі бересклету, - у флорентійські сади. Як тепло і затишно на душі від того, що все це у нас на Поділлі створено завдяки небайдужим серцям. Допоки такі люди будуть Господарями на своїй землі – доти цвістиме Україна своїм найціннішим квітом – українцями.
…Нічка, як матінка, кличе працюючих
Сил набиратись вві сні,
Лиш соловейко й дівчата до півночі
Любі співають пісні…
28.10.2014 р.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533524
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.10.2014
Красивий і пихатий гладіолус
З-під віт горіха гордо поглядає.
А я, здається, чую його голос:
Холодний, зверхній і чужий. Згоряє
Моє лице від сорому і жару
Я шепочу: Не треба, не дивись
Хіба ж моя вина, що ти не в парі,
Що став мечем ніжно-зелений лист?
Що ти сховав прекрасну свою душу
І загорнув у білі пелюстки?
Хіба ж це я розплачуватись мушу
За біль твою й печаль? І за гріхи?..
Враз викоханий мною гладіолус
Розправив квіти й ніжно так кивнув…
Я доторкнулась і змінила голос:
-Прости, про все подбаю, ти – квітуй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531417
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2014
Є багато чудес на Землі,
Та найбільше із них – це скарбниця,
Де пливуть чарівні кораблі,
Де витають слова – таємниці.
Кожен з нас, ще не знаючи слів,
Від захоплення плескав в долоні,
Коли сяюча від кольорів
Поселялася КНИГА у домі.
Оживали герої казок,
І міцніло бажання дізнатись:
Де на небі узявся сніжок
І чи варто звіряток боятись?
Потім ми мандрували в світах,
Хто в минулі віки, хто в майбутні,
Вибираючи долю і шлях
В яку сторону йти на розпутті.
І в якій би не був стороні –
В різних стилях і різних форматах
Книгу люблять дорослі й малі
На своїй , рідній мові читати.
То ж лунай, найспівучіша з мов,
Прославляй і людей, і країну,
Щоб ніде не зазнала оков,
І була в Україні – єдина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531416
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.10.2014
Вечоріло… Легкі сутінки оповили подвір’я, і стало так затишно і привітно, що мимоволі в пам’яті зринув спогад юності. Немов фотографія: струнка чорноволоса красуня з темнокарими очима, тоненькими, як нитка бровами, рум’яними щічками сміється до нього і бісики грають в її очах. Защемів, заярівся у серці біль розлуки. Через роки. А у висках, як і тоді, застугоніла кров: зрада. Зрада не з іншим, а ще гірша - зрада його інтересів. Тільки вона знала таємницю про нього, і ось, на тобі, вчора її подружка, ніби по доброті душевній, випалила все те йому у вічі. Якщо так легко розповіла про все подружці, значить, я їй байдужий? А назавтра все село говоритиме? Як бути? Чому? За віщо? Що роб-и-и-т-т-и-и? Втекти, так втекти з іншою, на зло, щоб знала, я потрібен ще комусь, крім неї, ось такий, який є: з таємницями чи без них, простий сільський хлопець. Піду в міліцію, дослужуся до капітана і повернуся – хай дивиться кого втратила. На ранок зібрав речі, забіг до сусідки Ганни, яка з нього очей не зводила ще з 5-го класу: ну, що поїдеш зі мною? Звісно, що: «Так». Мчав з села, мов на крилах. Втікав від реальності, від зрадженого кохання. Навіть словом не обмовився, не спитав, не почув відповіді, та й чути не хотів. Попереду нове життя.
Приїхав у місто. Гомінке, тривожне, з камінною бруківкою, заводами, закладами культури та освіти, з гуртожитками. Невідомість і нові правила життя злякали Ганну, втекла вона від його буйного характеру, знайшла собі нову пару та й чкурнула з ним у світи. А він і радий. Пішов у міліціонери, вирішуючи долю інших, свою відкинув на задній план.
Через рік зустрів дівчину, яка була повною протилежністю Оксані – очі голубі, волосся світле, сором’язлива та тиха. Побралися. Життя текло, мов річечка. Чин за чином, син за сином. Ось тобі і кар’єра, і квартира, і машина, і достаток. А ще хотілось донечки, аж ні – знову син. В село не їздив, батьки провідували його, а він - ні ногою. Спочатку навіть чути про неї не хотів, потім батько сказав – була заміжня, розійшлася. Потім знову на ті ж граблі, а це вже втретє заміж вийшла, ніби й вдало, та біда забрала чоловіка – вдовиця. Двоє діток. Бідують. Як почув, що їй важко, всю образу ніби рукою зняло. Та все ж не поїхав. Картав себе, з роками кажуть, розум яснішим стає і все сприймається по-іншому. Навіщо так зробив? Чому не вислухав, навіть шансу на оправдання не дав? Знову чому.
Згодом біда покликала у село - померла мати. Не до спогадів про кохання було, та все ж у душі сподівався її зустріти. Не судилось. Мабуть, на краще, адже у нього сім’я, діти, молодшому 14 – тільки – но на ноги стає, як почує про батькові походеньки, - а душа у нього ще ніжна, життя не бачив,- не простить. Та щеміло в серці, пекло у скронях, біль не відпускав. Це втрата матері так стиснула душу. «Простіть, мамо, що був таким упертим, не приїхав, не розрадив, все тільки про свої образи думав,про себе самого, а про Вас забув. Простіть, і спіть спокійно, Ви ж мене ні разу не спитали навіть, може, сину, ти до нас? Все розуміли без слів, не докоряли, давали все, що могли, не вимагали натомість нічого. А я все бавив свою гординю, тішився – подивіться на мене, ось я який… Надворі стало прохолодніше, холод дістався до шкіри. Бр-р. А поїду-но я ранком у село, в монастир».
……Село зустрічало ранковою прохолодою і веселими сонячними зайчиками, що заглядали через вікно машини і лагідно лоскотали чоло. Вдалині виднівся монастир. Старообрядницький чоловічий монастир знаходився за два з лишком кілометри на захід від села, на горі, яка заросла лісом. Поруч стояла дерев’яна церква святого Миколи збудована за зразком південно-західних православних церков, тобто українських. Мов осиротілою здавалась дерев’яна дзвіниця без дзвонів. На північ від церкви знаходилась трапезна з церквою Покрови. Довкола – будинки келій. Старий монах не дивуючись, відкрив церкву, порухом руки запрошуючи всередину.
- Добридень. Зараз буде служба. - Коротко і без лишніх запитань промовив він.
- Будьте здорові. Нічого-нічого, я зачекаю.
Люди сходились не поспіхом, ставали поруч, скоса поглядаючи на нього, мов на пришельця. Хтось – таки та упізнав, а хтось ще придивлявся, та в церкві говорити про когось негоже, то ж просто кивали головами. Люди давно помітили, як у церкву зайшла Вона. Не роздивляючись навколо, пройшла вперед, та й стала якраз поперед його очей. Він одразу її впізнав. Ні роки, ні біди не забрали її вроди, її чарівності та жіночності. Просто підкреслили в ній все те ще з більшою виразністю. І вже не міг він слухати службу, не бачив людей, що стояли поруч, його очі впились їй в потилицю і здавалось, що вона обов’язково має повернутися, та її увага була прикута до іконостасу, а права рука безупинно вимальовувала хрест в повітрі, ледь торкаючись лоба та плечей і зупинялась важкою краплею на животі. Враз її плечі здригнулись, і немов пружина, вона різко повернулась в його сторону. Погляди зустрілись мов дві блискавки. Ось-ось гряне грім. Він ледь помітно кивнув їй на вихід, вона скліпнула своїми великими віями і хитнула головою в знак згоди. Повільно пробираючись крізь прихожан, вони обоє відчували прискіпливі погляди та напіврозуміючі посмішки. Байдуже. Ось і вихід.
- Привіт. Як живеш? – майже водночас спитали один в одного і посміхнулись.
Все як колись, немов і не було тих десятків років поміж них, тих недоказаних слів, і недоспаних у розлуці очей. Серце билось в тривозі, слова застрягли на півдорозі до видиху.
- Та так, помаленьку, - спромігся він перший, - а ти як? Чув, вдовиця.
- Не було мені щастя без тебе. Ти обрав іншу, залишив мене на поталу глузливим язикам, та найбільше боліло те, що нічого не сказав, не пояснив. Чому? Чому, Петре?
- І ти ще питаєш чому? А-а, ось і відповідь.-Назустріч їм по сходах підіймалась Галина.- Нехай вона тобі розкаже, якщо ще не сказала. Це ж твоя подруга.
- Та не дружу я з нею, з тих пір, як ти поїхав.
- Привіт, Галю. Що ж ти мовчиш? Розкажи, як усе було. Думав, ти давно зізналась.
- Привіт. А я що?, Нічого мені розказувати, самі розбирайтесь.
- Оце тобі – на! Та хіба ж не ти розказала мені про те, як ви вдвох судачили про мене, як Оксана тобі розповідала про моє минуле та наболіле? Ти ж мені сама це казала. А ще про те, що не варта вона мене, бо не любить, а так від нічого робити зустрічається.
- Та йди, ти, Петре, своєю дорогою, і без тебе голова болить, – тай подалась далі до церкви.
А Оксана стояла переді мною, широко відкривши очі, і ледь промовила:
- Так оце і є твоя причина, що ти мене кинув?
- Так, і пекла вона мені серце всі ці роки, бо хоч, ніби про люди і щасливо живу, забути тебе не міг, все життя смієшся мені в обличчя, ніби глузуєш з мене.
- Чому ж ти мене не спитав, як усе було? Духу не хватило? Галина закохана в тебе була, і потай все за нами слідом ходила, от і чула всю нашу з тобою розмову, про те, що скоїв, про твоє каяття. Думала, видно, що звівши на мене наклеп, приверне тебе до себе. А ти по – своєму вирішив, ні мені, ні їй не дістався.
- Господи, що-о-о-о?!!! Ти хочеш сказати, що я, дурень, сам себе щастя лишив?! Прости мене, прости.
- Та й у мене його не було. Не тільки щастя, а й достатку.
- На, візьми, ось все, що є в кармані. Купи собі щось, чи, може, дітям. І як треба буде, звертайся, завжди допоможу. - Він силою пхнув у її руки півтора тисячі гривень, на які планував сходити з нею в кафе. Не до святкувань.
- Пішли на наше місце.
Вони йшли мовчки дорогою від монастиря до села, що оточене гористою місцевістю, потопало в зелені та красувалось обробленими городами та доглянутими садками. Зупинились неподалік від села, за яром, де скеляста гора схилилась над прірвою. Тут не раз вони сиділи вечорами, дивились на небо, що всіяне зорями ніби вкривало їх своїм покривалом і віщувало довге й щасливе життя. Кинув на землю піджак, все так само мовчки сіли один біля одного.
- Ти постарів, зморшки на чолі, - вдивляючись в його обличчя сказала Оксана.- Тільки очі все ті ж самі.
- Закохані? –посміхнувся він.- А ти зовсім не змінилась, хіба що погляд сумнішим став.
- Ага, аякже, не змінилась.
- Мої зморшки – то твої очі. Кохана моя. Чому доля така немилосердна до нас? Не можу я зараз кинути сім’ю. Не винні вони, та й сину молодшому я потрібен. Старші прилаштовані, я їх всьому навчив .- З гордістю мовив та й запнувся. – Вибач. Знаю, твій син ще малий, а вже напівсирота. Якщо коли порада треба..
- Та, ні не треба. Він у мене молодець, все розуміє, ще й мене втішає.
- Втішає? То ти , ти любила його? Свого покійного?
- Що ти? До покійних не ревнують. Жили ми дружно, стільки й сонця, що в віконці , з ним щастя зазнала. Добрий був, жалів мене, та бідкався усе, що одну у світі, без захисту залишає. Хай земля йому пухом буде. А твоя дружина, вона яка – схожа на мене? Любить тебе? Ати її?
- Ні, не схожа, вона повна твоя протилежність. Любить, і я її по – своєму люблю, як матір своїх дітей, як жінку, яка всі ці роки була поруч у добрі й у нещасті. Та кохав я тільки тебе. Тільки від твого дотику здригалась моя душа, а серце наповнювалось вогнем. Тільки ти давала мені те передчуття пристрасті, що здіймає до небес, бажання володіти. Тобою, твоїми думками, тілом. – Він хотів пригорнути її до себе, та Оксана різко відхилилась.
- Не треба. Ти тепер Чужий. Не мій. Не маю права.
- То що ж нам тепер робити? Як жити? – Він рвучко зірвався з місця, закурив і став ходити туди-сюди, мов заведений годинник. – Прости, не знаю, вперше в житті не знаю, як мені бути. То завжди за інших рішення приймав, поради роздавав, а тут сам як на півдорозі: туди підеш – щастя не знайдеш, туди підеш –себе прокленеш. Чому ти холодна як лід? Розлюбила, чи й не любила ніколи?
- Любила, Петре, і люблю, напевне, бо як тільки зле стає, все про тебе згадаю, а як на душі пустка, то згадую про наші дні з тобою, про мрії, про те, як хотіла щомиті дивитись у твої очі, цілувати до не змоги твої уста і обличчя. Та роки беруть своє. Я все-таки тричі заміж виходила. Не хочу дарувати надію ні тобі, ні собі. Не хочу картати себе потім, що не втрималась від спокуси. Адже ти й сам кажеш –сім’ю не покинеш, а мені ще одне дитя ні до чого в ці роки. Я й цим ради дати не можу.
- Та невже я став тобі байдужим? Невже не хочеш надолужити втрачене, хоч на хвильку відчути оте щастя – ми удвох з тобою?
- Не хочу мрію свою зруйнувати. Адже я придумала собі тебе – а раптом не відповідатимеш тому образу? Інші слова говоритимеш. Не хочу і край. Прости. Я все своє життя мріяла про цю мить, а зараз не можу, не примушуй. Краще розкажи про дітей, які вони, на кого схожі, та про себе: що робиш, чим займаєшся? Сядь ось тут, коло мене, чи приляж, як колись – і травинку у рота,- засміялась вона. - Давай поговоримо.
Він приліг, зірвав травинку, і як у давні часи, жуючи, став спостерігати за нею.
- Ти, Оксаночко, і справді маєш рацію. Ось давай розкажу тобі….
І потекла розмова про довгі роки життя без неї: то з болем, то зі сміхом, то з тривогою – лились, мов музика, слова. Він і лежав, і сидів, і ходив туди-сюди, мало не зриваючись у яр, вона ловила його за руки, тягнула до себе. Говорила сама, тільки все спокійно, якось виважено, зовсім не так, як у юності: пристрасно, з юморинкою. Розповідала, як уперше вийшла заміж, як чоловік знущався над нею, ревнуючи до нього, Петра, до її неоспіваного кохання. Потім був другий, ніби й нічого спочатку, терпимо було та народження донечки розв»язало йому і язика, і руки. Коли бив, кричав:»та кому ти треба з причепом! Ти без мене – ніхто!» Не витримала, втекла до матері. Він ще приходив, просився, та вернутися в те пекло не змогла. Знала, вип’є, і все з початку. Він виїхав з села, не знає, навіть де він. На аліменти не подавала, боялась, що приходитиме за ними. Так і жили вдвох з донькою, поки не зустрівся Микола. Затишно було з ним, безпечно. От і рішилася на синочка. Син вдався в покійного, добрий та лагідний. Не працює, адже в селі все тепер механізовано, а у неї освіти ні спеціальної, ні вищої немає, от і живуть з городу та домашнього господарства, та ще на пенсію по втраті годувальника. Донька навчається в інституті, важко, але ж треба йти в життя освіченою, вона це по собі знає. Син каже: «Виросту, буду будівельником, щоб і собі хату збудувати і грошей заробити, як сусід , дядько Іван». Він слухав її, а думки снували мов павуки: «Як же це? Чому? І все це через мою зарозумілість? Якби знав раніше…То й що? Покинув би роботу, друзів, сім’ю? Ні, не знаю. Н-е з-н-а-ю.» А серце, мов могутня машина переганяла кров у скроні, пульсували вени, і здавалось ось-ось увірвуться струни. Струни життя. Хто натягнув ту тетиву? Доля? Провидіння? Злий рок?
Час пролетів непомітно. Сутеніло.
- Господи, там же дитина одна дома. Пробач,мені пора.
- Так-так, мені теж. Оксаночко, ми ще зустрінемось? – з надією поглянув їй в очі.
- Та як хочеш. Пиши мій телефон, бо свій вдома лишила – Петрусь грається. Я ж про тебе тепер щохвилини все одно думатиму. Ти тільки кажи, де ти, що з тобою, чи все добре – мені того досить.
- Петрусь? – серце знову стиснулось, а на очі навернулись сльози. - Давай наберу тебе, мій номер висвітлиться, ти й запишеш опісля. Я дзвонитиму.
- А я – ні. Не хочу, щоб у тебе через мене в сім’ї проблеми були чи на дружину натрапити. Хіба в крайньому випадку. Будь щасливий, Петре. – Рвучко піднявшись з місця, обняла і поцілувала його. В щоку. А її сльози обпекли йому висок. В ін. обвив її своїми руками:
- Не пущу, не хочу, не поїду, моя кохана.
- Поїдеш, ще й як. - Крізь сльози засміялася вона.- Іди, Петре, ми гарно провели сьогодні день. Я рада, що все стало ясним і зрозумілим.
- Скажи комусь – не повірить. Жінка, яку любив усе своє життя, була в моїх обіймах – і так і не стала моєю.
- На все воля Божа. Зате тепер ми з тобою зрозуміли, що ні ти, ні я не винні у тому, що ми не разом, і у нас, мов у птахів, виросли крила – крила кохання. Бо той наш розрив ніби сплутав мене по руках і ногах, важким тягарем ліг на мої плечі та душу. Тепер я вільна, та й ти теж.- Вона посміхнулась. – Можливо я знову стану тією веселою Оксаною з полонини, яка своєю чарівністю і безтурботним сміхом привернула твою увагу. Прощай, Петрусь, чорний, ба, вже сивий вус.
- Ні-ні, не прощай. До побачення. Я обов»язково… подзвоню.
- Дзвони. – Та й побігла донизу, тільки він не побіг за нею, як чверть століття тому, а пішов у протилежний бік, до монастиря, до машини, до свого напівзруйнованого життя, яке він тепер ділитиме на дві частини: до і після сьогоднішнього дня.
3 липня 2014 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525984
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2014
Вона стояла посеред кімнати, тиха ,задумана і велична. Єдина рука безпомічно повисла вздовж тіла. Печаль шаллю огорнула її плечі, а в душу немовби хто накидав каміння. На ліжку спали, посапуючи, діти. Сон був рівним і спокійним. Вони не знали, що сьогодні стали напівсиротами - їхній батько покинув напризволяще сім’ю і поїхав в далекі краї за кращим життям. Він клявся, що повернеться, казав, що висилатиме гроші, казав, що це потрібно їм усім, та вона знала одне: глиняна хатинка під стріхою вимагала добудови, маленький сарайчик – ремонту, город – обробітку, діти – догляду, вона сама –уваги і хоча б доброго слова, а все разом – міцного чоловічого плеча.
Що ж, у дорослому віці доля ніколи не дарувала їй, Алевтині, легкого шляху. Мабуть, це плата за безтурботне забезпечене дитинство, за те, що коли інші в голодні й холодні дні 1932 – 1933 років помирали, або ж перетворювались в нелюдів, вони їли в викопаній землянці під хлівом потай від усього люду, ба, навіть від родичів, заховані батьком крупи, заливши їх крутим кип’ятком. Борони Боже було перебрати, не те, щоб варити.
Дитинство... Воно ніби промайнуло у її житті ...Ледь відчутним променем доторкнулось до її голубих очей, погладило високий лоб, поніжило біле тіло, ось тільки не поцілувало...І тому юність зустріла холодно і непривітно.
Батько був справжнім господарем на землі, більшовики сказали – куркуль і розкуркулили. Його мудрості вистачило на те, щоб відкрито не піти супроти влади, бо інакше – Сибір, а вдома п»ятеро дітей. В той же день, коли в сусідньому селі забрали майно у кума, він з сином вночі викопав землянку під хлівом, і в маленьку дірку під полом, розміром з лантух , скільки зміг впустив під землю готові крупи. Зерно опускати боявся – надто вже цікаві сусіди могли видати, скільки з поля ввіз. Крупи набрались запаху, та все ж зарятували в голодні дні..
А вона... Юна, молода і легковажна, хотіла щастя для всіх людей і щиро вірила в ідеали. Поступила в комсомол. „Як таке могло статися? –питав себе батько, „Це все твоя любов” – кричав він на матір, „Ось тільки нехай додому прийде, - уб’ю” – це вже стосувалося її, Алевтини. І м-а-а-ало не вбив...Побачивши через вікно її веселу й безтурботну, що поверталася зі зборів, зопалу схопив мисливську рушницю, що чудом уціліла після розкуркулення, навів і не цілячись вистрілив. Дріб попав у руку, мама зойкнула і впала серед хати, а батько , ридаючи, залив у неї 200 грамів горілки, прив’язав до воза мотузками – і відпиляв звисаючу руку.
Як тільки стала на ноги – пішла в світи. Довго носила в душі гірку образу і не давала про себе знати. Нікому – ні брату, ні сестрам, ні матері, а про батька й мова не йшла. Одна згадка про нього навертала непрохані сльози – за що скалічив на все життя? Висока, з міцною поставою , довгими пишними русими косами, м»якими рисами обличчя - однорука красуня. Якої ще кари треба за ідею зробити всіх щасливими?...
І ось воно – кохання, перше, справжнє : гаряче, шалене, стрімке і таке коротке. Враз забулось усе: біль, гіркота, образи. Відчула полегшення , захотілось жити і мріяти. Вийшла заміж, взяла прізвище чоловіка, щоб навіки забути минуле... Та щастя таке минуще...Того, кого вимріяла, без кого не мислила собі майбутнього просто вбили серед дороги за те, що не мав у кишені нічого, крім вітру, а вони хотіли грошей. Всередині ніби щось увірвалося, відмерло разом ним, назавжди... Знала – кохання більш не буде, ніколи... Так і сталось... Було щось інше – потяг, необхідність, розуміння, теплота, та тільки не кохання...
Чоловік з яким поєднала своє життя пережив схожу трагедію – його дружина померла від хвороби у нього на руках, і часто, плачучи, він казав, що ніколи більш не зустріне такої жінки. Вона, покійна Настуня , була повною протилежністю Алевтині – тоненька, низенька, кароока, з довгою чорною, мов смола, косою... ЇЇ забрала хвороба. Дітей ні в нього, ні в неї не було, отже, зійшлись і жили не розписуючись, розуміли, - штамп в паспорті нічого не змінить. Горе об’єднало, вони не чекали від своїх стосунків чогось більшого, просто хотілося тепла і розуміння. Згодом народилась донька, Оленочка. Кароока як батько, з широкою посмішкою як у мами . Та не на життя видно – до року й поховали. „За що?” – питала себе по ночам, а вдень працювала, вчилась заново писати – лівою. Ніхто й ніколи не бачив її сліз, навіть чоловік Йосип казав часто – ти наче з кремнію. А далі посипались дітки: син і донька народились до війни з Німеччиною, дві доньки – під час війни, найменші два синочки – близнюки Володимир та Василько народились уже після війни. Один з них, Володя, як і перша донька Оленка, помер у 8-мимісячному віці. Діти росли, бавити їх часу не було, працювала каторжно, румуни хоч і не німці, та робити самі не будуть, а когось з нагайкою заставлять. Так і пішла приказка по селі: „ Нема до тебе румуна з нагайкою...” А в 1944, у жовтні, принесли чужі люди їй згорток і сказали „Візьми, це братова донька, ніхто не має знати, скажеш, що сама народила, і запиши на себе – її матір розстріляли одразу після родів, думали що й вона померла, та пискля просто заклякло, а брат утік в Чорний ліс, його розшукують, і чи виживе ніхто не знає.” Що робити, Йосипе? – спитала тихо. Він, з обмотаними обмороженими ногами лежав тихий і смирний. „Що ж бери, хоч пайок більший дадуть.” На ранок все село гуділо – Гнатівна, так у селі її кликали, родила дитину, а до останнього дня на роботі була, ніхто й не бачив по ній, що вагітна. „Та вона здорова, повна, того й не видно, - на тому й порішили. А тут і Радянська Армія не забарилась – пішов Йосип у піхоту , майже всю Європу пішки болячими ногами пройшов, Слава Богу, вернувся. Здавалось чого треба – чоловік вернувся. Не здоровий, проте живий. Не всі діти вижили, але ж від голоду ніхто не вмер. Є хатина, хоч і одна кімнатка, кладовка та сіни, та все дах над головою. Сарайчик ставили гуртом, усією сім’єю. Стіни з глини та болота, верх – з дилів та стропилів, що наробили з акації, яка росла вздовж понад ровом, де мав би бути тин, накрили солом’яними снопами – все як у людей. Працюй, дбай, рости дітей.
- А, хай йому грець!.. – спересердя стукнула кулаком по столі, аж прокинувся старший син Віктор.
- _Що, мамо? Що сталось?
- Нічого, сину, страшного. Всі живі, здорові. Тато поїхав на заробітки.
- -Коли? Як?
- Вночі, ви щойно лягли, не хотів будити, щоб попрощатись.
- Утік.
- Не смій. Він повернеться.
- -Мгм, як нікому не треба буде.
- Не смій. І меншим накажи – батько поїхав на роботу. Вставай, сину, роботи багато, відтепер – вся домашня робота Ваша з Ольгою. Дуня хай іде до хресної – по господарству допоможе, щось заробить та й поїсть там. Люда нехай за малим приглядає, та глядіть мені, щоб знов не заліз куди. Сніданок та обід – на плиті. А на вечір – як Бог дасть.
- Добре, мамо, йди, ми справимось.
- Свиням дайте та кури випустіть, - вже з порогу гукнула Алевтина.
Ну, ось і все сказала. Тільки в очі сину боялась поглянути – непрохані гості-сльозенята так і просились на гостину. „Ну, оце вже ні. Переб”єтесь. Мені ще чужих доглядати.” Вона була завідуючою садком. Голова колгоспу тричі приходив до неї, поки не згодилась.
- Своїх же повно, раду дати треба. – Відмовлялась вона. До цих пір , навіть у воєнні роки, була завідуючою свинофермою. Вільного часу було мало, бо ж зранку о 6-й приходили свинарки, а вона ще в 5 обійде сторожу, погляне чи все спокійно, де й чому треба дати раду – та й додому, хоч на годину – наварить, напалить – біжить на нараду до голови колгоспу, далі знов на ферму - і так цілий день, до ночі. Та з тих пір, як напали посеред ночі на містку якісь бандюки, голова сказав: „Підеш, Гнатівно, в дитсадок. Пишеш ти грамотно, чітко, краще чим дехто правою. Документам раду дасиш, а діти тебе люблять, недарма ж цілий куток обідати сходиться, наче там ківш меду закопаний посеред хати.”
- І куди це я від свиней, до дітей? Освіти ж немає. Що люди скажуть?
- Що життя тобі зберіг для твоїх дітей скажуть, - стояв на своєму голова.
І вона пішла. Діти плескали в долоні – мама щоранку будитиме їх сама, насипатиме снідати, вестиме в дитсадок та школу. Та не так сталось, як гадалось. Не вміла вона так – наполовину. І тут щоранку бігла на роботу – бо ж людям треба дітей здати, щоб поспіти на роботу. Приймала їх з 6-ї ранку, а вже потім, годин в 9, як дітки поснідають, йшла додому, поралась по господарству, готувала обід і вечерю, і знову на роботу. Прати сама не могла, чоловік або ж старші діти робили це самі - і вона була їм безмежно вдячна. Та й що там прати – штанці та платтячка, що переходили з одного на другого, солдатські рубашки та штани чоловіка, а ще сякі – такі простирадла. Свій одяг як могла, але прала сама. Плаття було одне – на роботу – на „лице”, дома – „навиворіть”, шерстяну кофтину ще з молодості берегла, одягала лише коли вставало чи сідало сонце, щоб не вигоріла та не втрачала кольору. Та це й нічого, аби й не гірше. У Галини, сусідки теж одне, а проте Йосип заглядається. Тьху, заглядався. Тепер десь інде на інших заглядається. А, може, й ні. Може то їй тільки здалось. Господи, що ж це? Невже любов? Та ні, просто страх залишитися один –на-один з дітьми і злиднями. Так, страх, про який вона нікому ні словечком не обмовилась, бо вона ж – Сильна духом, Горда і Незламна, і нікому вона не потрібна буде в сльозах і печалі. А так – ідуть люди зі всього села, та й з інших – кому листа написати, кому вимогу до суду, кому скаргу до Валентини Шевченко чи й до Верховної ради. Хто просто за порадою. І вона пише, радить, допомагає... Хто б самій допоміг?.. Ет, та й годі.
- Агов, Гнатівно! Ти де?
-Іду, - відгукнулась вона й пішла приймати малого Бондаренка, який часто любив поспати на її грудях у надії, що йому нададуть–таки туди доступ. Рідна мати ранками годувала його груддю, бо тих харчів, що були, ледве на старших вистачало. З 25 соток не дуже й прогодуєш сім”ю з 10 осіб, а того, що давали на трудодень ледь-ледь вистачало на хліб від зарплати до зарплати, не те, щоб ковбасу, м”ясо чи одежину якусь купити. Та хвалили Бога за те, що є, і бігли щоранку на роботу: латали дірки в зруйнованих приміщеннях, будували плани на майбутнє і щиро вірили, що все це тимчасово, що ось-ось заживуть краще, стане на ноги держава, а, отже, і всім заживеться багатше і вільніше. А на сьогодні бригадир обгадував усім йти на роботу, і малим, і старим, кому тільки здоров”я дозволяло,– всі на відбудову соціалістичного майбутнього.
- Що ж, думалось Алевтині, - може хоч дітям буде краще жити, чим нам. І заради цієї мрії від ранку до ночі віддавала свою любов і ласку чужим дітям. А свої?...- А свої вставали так само як і вона ранесенько, порались по господарству, доглядали один за одним, навчались – і все без неї. Ото зберуться за пізньою вечерею, Вітя розкаже, що сталось, як пройшов день, хто як вів себе, хто з чого виріс... Свої діти її боялись. Лиш оком кине – і цього досить. Ось тільки Дунічка...
- Віддала дитину в найми,– корила вона себе. А інакше і назвати не можна. Бо ж та майже жила в куми: дітей у них не було, кума хворіла, а Дуня, її похресниця, в неї за робітницю : те зроби, те подай, туди піди, звідси принеси, то помасти, то побіли. І все це – за їжу та сяку – таку одежину. Часто там і ночувала. Ото прибіжить на якусь годинку – з Олею пошепочуться – і назад. Що з виду, що характером – вся в неї – така ж непокірна і горда. Ця нікого не боялась, і ніхто був їй не указ, навіть вона – мати. Хіба що просьбою чи вмовлянням. Чи то відчувала, що матері щиро жаль її було, чи то просто такий протест виріс всередині, що ніяк збороти його не могла... Господи, за віщо?... За віщо їй така кара?... Мабуть, за непослух, - зітхала вона гірко. Бог! В Бога вона вірила, хоч і вважала, що не може бути Бог в образі людини – це щось на зразок велетенського Розуму чи що... Одним словом - Космос, космічна сила тяжіння, що керує всім оцим мурашником, а слово, звернене до Бога – ніби напівпровідник – зв”язок з Космосом. В лівому кутку кімнати, під стелею висіла ікона Ісуса Христа.
- Ти що, здуріла? – кричав на неї голова колгоспу, як побачив. - Комуністична партія не визнає Бога.
–А я не в вашій партії, і вступати в неї не збираюсь. З мене й комсомолу вистачить.- Відказала, як відрізала.
- Та побійся Бога, ти ж весь час на керівних посадах, - а як хтось з району дізнається?, що буде? .
- Що має бути, то буде, а зняти не зніму - і не проси, і не моли.
- Ой, Алю, дивись, діти ж у тебе.
- Мої діти, - то мій клопіт.- Та й посміхнулась.
- Ти чого? – не зрозумів той.
- Мої діти Бога тільки й бояться. Якось, давненько то було, сказала: не ходіть з хати нікуди, бо Бог побачить і все мені розкаже. То вони, грішники, ікону зняли, очі вибрали, і назад повісили. Самі хто куди. Приходжу ввечері – бачу – тільки-но до хати повлітали. Ото питаю: -„Ви це де були? Хто дозволив?” „А Ви як знаєте?”. „Бог мені все розказав.” „ Неправда, - каже Ліда, найменша з доньок, - Бог не бачив, у нього очей немає”. „Ах, ви харцизяки...” Прийшлось знімати і переробляти, спасибі Ганні, сусідці – допомогла. То вони тепер тільки його і бояться – кажуть, Бог і без очей бачить.
Вітя у свої 15 був за господаря. Малесенький, кароокий, з чубом, що вився та без кінця налізав на очі, він усьому давав раду. То не біда, що Ольга з Дунею міцніші, – у нього все було по розпорядку. Як мати наказала – так і виконував. Була у ньому якась така сила погляду, що й кулаків не треба. Старші хлопці його поважали, а менші по роках, байдуже, що міцніші, побоювались. Зовні схожий на чоловіка, вдачу мав діда Гната. Та часом як подивиться, аж мурахи по спині поповзуть – ну чистий тобі батько в гніві. Ех, батьку-батечку, гірка моя доленька, та не чекайте від мене ні каяття, ні прощення. Та й сліз моїх Вам не бачити. На мамині подивіться, та не гнівіть її, не варто. Бо душа її ледь жевріє, а дайте іскру – то спалахне одразу. Як Ви там, мамо? Простіть мене. В голодному 46-му через сусідку прийшла до неї звістка: її сім’я голодує, батько у важкому стані. Поговорили з Йосипом, щоб там не було, а кров є кров. Потрібно допомагати. Вона – завфермою, Йосип - на заводі, та й пайок на дітей не поганий – хоч і були голодні дні, і вони їли юшку з буряка і млинці з кульбаби, та все ж голод їм не так сильно допікав. Відриваючи від дітей, зібрала посилку раз, другий, третій – чим змогла , тим допомогла, від голодної смерті спасла, а слова жодного не написала. Не було нічого і від батька. Писала Тіна, молодша сестра. Кликала в гості, просила за батька і за матір, та серце не відпускало. Діти потай шепталися, а Дуня твердо сказала – „Виросту – поїду”. І вона знала – поїде. Хоч би вже з котримсь із дітей – не сама, та й хоч би сказала – не втекла.
А за вікном – весна... По- дитячому тиха, по-дівочому підступна і несподівана. З-під почорнілого снігу зворушливо виглядає озимина, немов боїться, що зійде сніжок водою, а мороз знову візьметься за своє і скує льодом її ніжні діти-стебельця. Мабуть, у лісі розцвіли підсніжники і проліски. Ліс... Їй, степовичці, завжди було у ньому темно і незатишно. Навіть влітку, коли сонячне проміння немов сяйвом вкривало верхівки дерев, їй здавалось тісно у тому царстві диких велетнів, а низесенькі квіти, що килимом стелились по землі, були такі тендітні та беззахисні, що стискалось серце. А ще при згадці про ліс в її уяві завжди виникав образ Йосипа, який безпомічно сидів під деревом з обмороженими ногами і благально дивився на неї сповненими сліз очима: „Спаси”. Але як? До села кілометрів 5, не менше. Так і несла його на плечах, зупиняючись передихнути кожних 5-6 метрів. Він сильно обхопив її за шию руками, а вона підтримуючи його своєю єдиною за пояс, несла-волочила – спасала. Напартизанили… Йшли добу чи й більше – не пам”ятала. А потім був жахливий місяць виживання – ноги гнили, фельдшер кричав – „ Різати”, вона ніяк не погоджувалась. – „Не для того я його на собі несла, щоб весь вік на руках носити – буду лікувати сама.” І вилікувала. Що тільки не робила – і в череді купала, і чистотілом мастила, і мазі варила. Залишились невеличкі рани, фельдшер сказав: „Екзема. Масти мазями зі зміїним ядом”. Та де ж їх взяти ті мазі. То ж готувала сама як вчила бабка: яйця, вода, оцет або ж сметану з порохом змішувала. Так і лікувались. Хто тепер йому ті мазі готуватиме і де його що в чужому краї брати? Хоч би звістку яку подав чи що?
Рік промайнув мов один день. Спочатку чекала звістки, а потім і перестала. Чужі люди казали, що бачили в Миколаєві. Отже, мав би до її рідні піти, але Тіна нічого про це не писала. Значить не був. Не був, не був. Де ж ти, Йосипе? Чи ж хтось інший вже лікує твої болючі ноги чи сам один-однісінький стикаєшся по світу без грошей і роботи, де?...
- Гнатівно, агов, відгукнись!
- Хто там? Іду-іду.
- Приймай гостей – тебе шукають.
Біля воріт стояли двоє ошатно, по-міському, одягнені молоді чоловік і жінка. Пристально вдивившись в їх обличчя не знайшла нічого рідного.
- Доброго дня.То Ви, пробачте, кого шукаєте?
- Доброго здоров”я. Господаря цього дому, - стримано відповів чоловік.
- А навіщо він Вам?
- Я Денис - його рідний брат . З Комі. А це моя дружина, Тамара.
- О, господи! Проходьте, проходьте. Нема Йосипа, поїхав на заробітки.- А сама розглядала чоловікового брата. Так ось від кого у її Олі ці тонкі губи – братові, та й очима схожі з Йосипом.
- Куди поїхав? Як поїхав? Він же писав, що у вас п”ятеро дітей.
- Таки-так, п”ятеро.- почувся голос Віті, що повернувся зі школи.- А це хто? – не церемонячись спитав у матері.
- Твій дядько Денис. І чому це ти з людьми не вітаєшся?
- _А нічого мені з ними вітатися. Нема тата, нема й брата.
- _Вітю?!! Не смій.
- -Не буду. - та й пішов позад хату до яблуньки.
Алевтина швидко зготувала на стіл нехитру їжу. Що-що, а їсти наварювала на цілий день і з запасом, бо часом і сусідські прибігали пообідати. Налила вишняку, що зберігся з літа. Розговорились. Денис проїздом. Їде у відрядження, вирішив побачити батьківську хату, брата. Його дружина, оглядаючи кімнату, в якій окрім скрині, ліжок, ослона та нашвидкуруч збитих полиць для абиякого посуду не було нічого, спантеличено спитала:
- А як ви тут усі розміщуєтесь?
- Ну, на вулиці не спить ніхто. І Ви не будете, не хвилюйтесь.
Сутеніло, то ж Алевтина, прибравши зі скрині, яка слугувала й столом, дістала звідти 2 білосніжні простині та 2 вишитих наволочки. Це рідна мати, випроваджаючи її в дорогу, дала їй таке придане. І вона берегла їх як зіницю ока, притримуючи для отаких-от гостей, яких завжди вражало, що у такій-то бідності і такий шик. Постелила їм на своєму ліжку, що стояло під стіною, а собі – на долівці, біля дітей. Та Вітя настояв, щоб лягала на тапчан, сам же з Васильком перейшов на її місце. Розмова тривала.
- Та як же він покинув Вас у цій халупі і чому не дає про себе знати? Може, варто в міліцію подати про зникнення?
- Ага,- обізвався Вітя, - щоб нас усіх за нього пересадили. І так приходили конторські та розпитували де подівся. Ми сказали – поїхав до рідні. То що ж нам тепер йти казати, що пропав?
- Добре, Вітю, я бачу ти тут за старшого. Що ж твоя правда, немає у Вас стільки влади і сили, щоб знайти його, а от я таки спробую. І вір мені, він незабаром повернеться. Давайте спати, вранці вставати.
Валентина промовчала, а про себе подумала: «Та вже як Бог дасть, аби лишень живий і не каліка».
На ранок Денис з Тамарою поїхали, просили писати, не забувати, а як Йосип повернеться приїжджати в гості.
Весна брала своє. Город садили під плуга, то ж наробились усі – від неї і до Василька. У квітні діти засадили грядки, а в травні всі разом картоплю: вона вела коня за уздечку, Вітя позаду направляв , дівчата з малим кидали насіння, далі посіяли кукурудзу. Здавалось, з основною роботою справились, можна і відпочити Та на душі було сумно і важко. Вона вже не чекала повернення чоловіка, просто жила, як жили вдовиці чи незаміжні: без надії на просте жіноче щастя. Хоч де правду діти: сватався до неї перевіряючий з району. Казав, ти , не переживай – дітей здамо в притулок, а самі якось виживемо, та й діти підникнуть - додому повернуться. О, ні не бути цьому, мої діти – моє багатство, в когось вони карбованцями вимірюється, а у мене - щирими посмішками і довірливими очима. Що ж я скажу їм: ідіть діти в притулок, а я залишусь дома чужих доглядати та з дядьком щастя наживати? Іди собі чоловіче на другі села, може яка бездітна знайдеться, а матерям не смій такого казати, бо це я тебе пожаліла, а інша на вила посадить мов того фашиста, що й загуде за тобою.
В той день все було інакше: вранці поспішала на роботу, не встигла з Вітьком і словом перекинутись. Прибігла, прийняла дітей, видала продукти, погодила сніданок, обід і вечерю, поспішила у контору виписати м»яса. І все бігом, все поспіхом, а на серці мов хто камінь прив»язав – додолу тягне та тісно йому в грудях, що насилу дух переводить. Що ж воно таке за біда має бути? –мелькнуло в голові - Ану, думки до сіроманців, все буде добре, - заспокоювала сама себе. Прибігла додому, впала втомлено на лавку.
- Лідо, дай – но води. А Оля де?
- Вони з Вітькою в Армію збираються.
_Куди-куди??!, - аж остовпіла. – Де ж вони? Вітю!
-Я тут, мамо.
- Куди це ти там збираєшся?
-В армію мене беруть, повістка ще вчора прийшла, не хотів Вас тривожити.
- А як же я? Як діти? Тривожити? А проводи? За що ж я тебе проводжатиму, копійки за душою немає? – слова вилітали мов бджоли з вулика, а її саму охопив відчай.
- Ну, от я ж казав, що так буде. Сядьте, мамо. Дівчата вже підросли : Олька он яка дівка стала, та й Дунька її доганяє, заберете її з наймів, хай дома попрацюють. Всі мої хлопці йдуть, мамо, ну не можу я відмовитись, та й яка у мене відмова, я що - не такий як усі?
-А чому ж про батька не сказав, що дома немає?
- А що казати?
-І то правда. – Серце стиснулось так, мов хтось витиснув із нього повітря.- Прости, сину, я так звикла, що ти моя опора, що про тебе самого і забула. Прости. Коли треба бути у військкоматі?
-Завтра о 9-й.
-Що ж піду до куми.
До вечера на подвір»ї стояли столи, грав патефон. Зійшлися сусіди та знайомі. Вітя крутився поміж хлопців та дівчат, що прийшли повеселитись на проводах, хатні теж чепурились, всі були заклопотані і веселі. Валентина стояла осторонь і дивилась на всіх так, ніби все це відбувалось не з нею, не її син завтра піде в Армію, не вона залишиться одна – однісінька з дітьми і не буде кому за всім оцим приглянути. В голові сиділа лише одна думка: втекти б. - А куди? Від кого і до кого? Навіщо?- питала сама себе. - А навіщо тобі все це: сім»я без чоловіка, турботи про інших, співчуття? Хотіла бути праведною і справедливою? А що тобі від цього?, - гриз її внутрішній голос.- Дітям ти давно не потрібна, вони навчились обходитись без тебе, ти ж завжди зайнята. Та й хто за тобою спохватиться, Йосипа он уже більше року немає і ніхто не питає, хіба що спочатку цікавились. Діти виростуть, здадуть в інтернат як безбатченків…
-Тьху ти… Господи, прости. І налізе ж таке в голову.А ну-но, куме, зви людей до столу та наливай……
Сонце щойно прокинулось і вигравало своїми промінчиками на її щоках, ніжно лоскотало очі.
Вітя стояв перед нею, зібраний, з сумкою за плечима.
- Мамо, прокидайтеся. Хлопці кажуть зараз машина буде.Простіть мені, мамо, я оце тільки тепер зрозумів як важко Вам буде. Простіть.
- Господь з тобою синку, це ж не війна. Це тільки Армія. Прийдеш, змужнієш, невістку мені приведеш. Ти ж он який у мене став дорослий. Я чекатиму, ти тільки, сину пиши, не забувай нас.- І раптом непрохані сльози річкою полились з очей. Їх назбиралось багато, ще з юності . Почуття переповнювали і виливались сольоними потьоками… Весь біль, що роками каменем лежав у її грудях з юності , розлука з сім»єю, страждання і нерозтрачене кохання, вся гіркота невисказаних слів і прощених образ… Вона хотіла їх спинити, а не могла.
- Що Ви, мамо, не плачте. – Вітя розгублено дивився на неї і не знав що робити: втішати чи й самому плакати.
- Я не плачу, сину. То моя гірка доля виливається через край наповненої чаші. Ти не думай, я сильна, я зможу. Пиши, сину.- А перед очима стояв той ранок, коли Йосип ішов з дому. Якби вона заплакала та попросила тоді, може й не пішов би, а так… і сльози знову залили їй обличчя. Вона обняла сина за плечі, міцно притиснула до себе, і сказала:
- - Дякую тобі, синку за все. Служи вірою і правдою нашому народу, як ти служив нашій родині. В добру путь.
_Агов, є хто дома!!! – хтось несміливо гукнув від воріт і замовк. Хто б міг бути,- машина?
Кинулась до воріт, Вітя за нею .З хати повибігали менші діти. Біля воріт, схилившись на пліт, стояв чоловік. Худий, у старій штопаній фуфайці, з торбою через плече.
- Ви хто? –не спитала, зойкнула.
- Це ж я, Йосип. Приймете?
О, Боже милий! Немов іне було тих недоспаних ночей, тієї важкої до виснажливості праці, тієї гіркої розпуки. Живий. Руки цілі, ноги цілі. Не збрехав Денис, відшукав… Приймати?, А що є вибір?
- Як діти скажуть…
- Тату, а що у Вас у торбі? – Ліда підбігла і схватила його за руки.
- Гостинці… Які зміг…
Віктор мовчав. Мовчала і Ольга. Василько притулився до її колін, обхвативши їх руками, ніби боявся, що цей ось дядько забере його з собою і він більше ніколи не побачить свою матусю. І тільки Дуня підійшла, глянула на нього прямо в очі, глибоко – глибоко, ніби хотіла побачити там щире каяття, і сказала:
- Оце так заробітки. Я в наймах більше заробила. Заходь…Наш Вітька в Армію йде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525982
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2014
П»є солодкий мед осінній ранок,
Цвіту вересового нектар,
Падолист у танці варшав»янок
Покладе цнотливість на вівтар.
Й може дехто інколи згадає,
Як колись весною на гілках
Юною красою розквітали
Ті листочки, що укрили сад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525472
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014
Як багато віршів про війну
Про насилля, , про бої криваві…
Ще недавно, якийсь рік тому,
Ми про це із Вами не писали…
І не чули рокотів гармат,
І вертушки в небі не літали
Проводжали в військо не солдат,
В Армію синів випроводжали.
Ніби на навчання йшли вони,
І служили в рідній Україні,
До якої ж прірви довели
Нас політикани біло – сині?
Розікрали золотий запас! -
Десь в того клубочка є початок.
Всіх осудить і розсудить час, –
Лиш загиблих не верне до хати.
Винні і Росія, й МВФ,
Ще Євросоюз, американці…
Довгий і нікчемний список – шлейф,
Ну, а де ж свої нардообранці?
Де були вони, коли Гарант
Замовляв із золота буханці,
Вів себе як озвірілий кат
Взявши Україну рідну в бранці?
Дарували образи й книжки,
Кланяючись, задки прямували?
Думали, що і вони «божки»,
Раз за ноги Бога упіймали?
Всьому є початок і кінець,
І в народу той терпець урветься:
Правди хоч тоненький пагінець,
Та до сонця все-таки проб»ється.
Хай уроком буде нам розбрат,
Що веде до втрати територій.
Хай остерігається Гарант
Гніву і обману траєкторій.
16.09.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525464
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.09.2014
Кряче ворон над горою,
Біду накликає,
Лети, чорний, над водою –
До іншого краю.
На тій горі, вороненьку,
Чорна смерть чатує.
Злий дух братів - воріженьків
Над людьми чаклує.
На тій горі, вороненьку,
Мій милий в дозорі,
А від нього недалечко
Ворог гріє зброю.
А над милим в синім небі
Вертушки літають,
Із ворожих кулеметів,
Вогнем поливають.
На тій горі, вороненьку,
Йде війна проклята,
А удома сім’я й ненька
Чекають солдата.
Не кряч, ворон, над горою,
Я тебе благаю,
Лети, чорний, над водою –
До іншого краю.
04.07.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514024
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.07.2014
В мерехтінні зірок
Дивна тиша зітхань
І бажань, що закинуті в небо.
Мов чаклунський танок
Сили Інь, волі Ян
Й морок царства нічного Ереба.
Пролечу поміж них
І посію думки –
Хай осядуть мов пил піднебесний,
І промінням ясним
Заряджають струмки
На добро хай засіють нам весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.07.2014
Скажіть мені, поети – хто це,
Чи, може, явище яке?
Чому не спиться їм поночі,
Чому втручаються у все?
До всього їм, є, бачте, справа,
То те не так, то се не так –
Слова для них – то не забава,
І кожен з них до них – мастак.
Чому їм завжди більше треба,
Любити, вірити, могти,
Як досягати – то до неба,
Як пропадати –назавжди.
У них – і чорне, в них і біле,
А поміж ними ген – розмай.
А коли злет і рівно крила,-
В такий момент їх не чіпай!
***
Я лиш торкнулась того дива,
І закохалася у все,
Боюсь, щоб хижа базгранина
Не осоромила мене.
20.06.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506260
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2014
В чарівнім танці падолист осінній закружляв,
Хай Божий Ангел Вас від зла і зрад оберіга .
Мов килим щастя розстелив червоно -жовтий бриз,
І візерунками на нім шляхи переплелись.
Хай хмаркою злетять увись замріяні думки,
Співає вітер, й тихий дощ нашіптує казки...
Хай на папері оживе стрункого ямбу квіт ,
Нехай зозуля накує ще добру сотню літ,
Нехай усе у Вас буде: кохання, злет душі...
І тільки серце не знайде спокою без віршів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505509
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.06.2014
Летять роки, так стрімко відлітають,
Немов птахи у вирій восени,
Ось тільки вже назад не повертають,
Лиш додають у коси сивини.
А що душа – душа ще зовсім юна,
Вона така ж, як і прийшла у світ,
І скільки б літ земних не промайнуло –
Душа ж бо вічна – це її політ.
А ми все розкладаєм по поличках:
Дитинство, юність, молодість – життя,
При зустрічах вдивляємось в обличчя –
Лице змарніло, а душа – все та.
Навчаєм діток як у світі жити,
Прищеплюємо віру і добро,
Самі ж бо знаєм – Долю народитись
Коли, й від кого всім надав Господь.
Він дав наказ – як жити, що робити,
А кожен Хрест несе свій до кінця:
Для Вас – співати, і добром світитись,
І передати дітям дар митця.
Побудувати дім і захистить родину,
І дерево зростити не одне –
Вам все вдалось, Ви все в житті зуміли,
Попереду – столітній ювілей.
Бажаю Вам здоров’я і наснаги,
Добра, любові, радості й тепла,
Хай відійдуть у небуття тривоги,
З роси й води – ні пуха, ні пера!
13.06.2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505508
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.06.2014
Наша зустріч з тобою -
це карма чи гріх?
Як у долі спитати -
не знаю.
Знаю тільки одне:
через тисячі літ
Прошепочу тобі:
"Я кохаю...".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2014
У весни свої закони,
Сонце, дощ, а може й сніг,
А в моєму лексиконі
Мало слів, так мало слів...
Ранком сонечко весняне
Заглядає у вікно,
Будить ластівочку рано,
Що над ним звела гніздо.
Й так та ластівка співає,
Богу дяку віддає,
А у мене - слів не має,
Щоб добавити своє.
Вдень зібралися краплини
В хмарку сиву грозову,
Й з неба дощик рясно лине,
З віддалі створив стіну.
Квіти склались у бутони,
Все блистить, все виграє,
Тільки в мене знову й знову
Слів потрібних не стає.
Як же все це змалювати,
Щоб не пензлем, а пером,
Ніжність слів подарувати
Розмаїттям різних мов?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2014
(Уривок)
Чого бідні – бо дурні, чо” дурні – бо бідні,
Бо обсіли по кутках непосильні злидні.
Ні роботи, ані грошей, ані куска хліба
Та й голодним не поробиш – бо не буде „діла”.
Соціальну надають, та її заледве
На півмісяця стає – так, щоб лиш не вмерти.
Все гадають, що купити: дітям їсти-пити,
Чи хоч якусь одежину, щоб тіло прикрити?
Розбігаються їх очі у різнії боки:
На прилавку – все, що хочеш, а в кармані – „вроки”.
Наврочила їх держава на життя паскудне,
І не має у них права вибитися в „люди”.
Й Президентами не стануть – з півтора мільйона
Треба мати для розгону – не те, щоб для гонок.
Чого бідні – бо дурні, чо” дурні – бо бідні
Бо сміються по кутках непосильні злидні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498704
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2014
Якби мені вернути ті роки,
Коли любов у серці тільки тліє,
Коли повага ще не грає роль,
Коли симпатія усім ще володіє.
Я б рідній матері повагу віддала
За те, що в світ дорогу дарувала,
Я б батька рідного „отцом” би не звала,
І вітчиму я б „папа” не казала.
А в ті часи, коли усі навкруг
Мені твердили, що Москва – столиця,
Я захворіла на важкий недуг,
Який тепер Росією зоветься.
І в моїй мові часто прогляне
Оте російське слово, мов нечиста,
Що сплутає в один клубок усе:
І українську мову , і російську.
Та все ж я з України і душа
Мені дана Всевишнім українська:
Відкрита, щира, вірна і проста
Сумна й тужлива мов народна пісня.
23.04.2003 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498702
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.05.2014
Біжить стежина попід кручі
І я по ній біжу, лечу:
Там, на вершині йде назустріч
Моє кохання, я кричу:
Куди сховалось за горою?
Невже розійдуться шляхи?
Я так сумую за тобою,
І серце болісно щемить…
23.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494383
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2014
Чи є в житті щось випадкове,
Чи все в житті заздалегідь
Сплановане на небі Богом,
У вас є відповідь – творіть..
А я , читаючи Шевченка,
Себе питала сотню раз,
Якби не стрів тоді Сошенка,
Чи став би Генієм Тарас?
Напевно б став, якщо то Доля
Такий вже гаптувала шлях,
Хтось інший викупив з неволі,
Чи проходив би в москалях.
А ось те Слово, що він мовив,
Якою б мовою зумів
Такою б і доніс народу,
Бо кривди змовчати не вмів …
́23.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494380
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2014
О, зміст життя, у чому ти, у чому?
В премудростях, у помислах, в гріхах?
У крикові, чи в стогоні людському,
У погляді, в думках, чи у словах ?.
Де грань тому, що діємо і чиним,
Як розрізнити зло це чи добро,
Чи Богові завгодно гнути спину
І підставляти під удар чоло?
Чи за чесноту вознести гординю
І зверхність посадити на престол,
Платити за образи чин по чину,
Чи зуб за зуб, чи може кров за кров?
У чому сутність? Істина у чому?
У заповідях Біблії святих !?
Чому ж тоді у світі ще нікому
Не вдалося свій шлях пройти по них?
О, зміст життя, наповнений облудом,
Хто сплів твою невидимую сіть?
І як же розірвати тії пута,
Щоб істину спізнати хоч на мить?!
16.09.2003 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491733
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.04.2014
Купається небо в смарагдових хвилях
І чайці шепоче слова:
Про вічну прозорість, про зоряні мрії
Про різні морськії дива.
Про вітер, що човен гойдає, голубить,
Про вдачу бурхливу його,
Про те, що буває як море розбудить
Він подихом гніву свого.
Не слухає чайка, на море сідає,
Довірливо крила згорта.
Лиш пісня тужлива кричить, не змовкає,
Злітає увись, в небеса.
Розгніваний вітер ударив по хвилях –
Зламалось у чайки крило !.
Поплисти б, та горе ,- вона не уміє !-
Літати їй Богом дано.
...Згорьоване небо їй шлях освітило,
Зігнало всі хмари в одну.-
Ось тільки спасти вже її не зуміло,
І вилились сльози в грозу...
15.09.2003 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491732
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2014
Давним – давно писав Ремарк,
Що людям диво удається :
Шедеври створюють, однак
Голодним людство зостається.
Він вболівав за свій народ,
Безчинство бачачи усюди
І безнадію. ЦЕЙ УРОК
Повинні б пам”ятати люди!
Той безлад породив фашизм,
Та ми чомусь про це забули.
Все переймаємо: садизм –
Приживсь в кіно й літературі.
І проституцію – давай:
Sex –shopu, бари, ресторани,
Круті машини – просто рай
СЕРЕД ЧУМИ – ГАНЬБА БЕЗСЛАВНА
УСІМ, хто ручища погрів
На вогнищі свого народу.
Іще прокинеться ЇХ ГНІВ,
ЩЕ хтось „підлиє масла в воду”.
Й ЗГОРЯТЬ ті ручища в вогні,
І прах розвіється по полі
Немов у сні, в страшному сні!
...І ЗАСІЯЮТЬ В НЕБІ ЗОРІ!
1.08.2004
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489617
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.04.2014
Невже печаль тавро твоє,О ненько?
В піснях і стогне й плаче твій народ...
Співала Леся і кричав Шевченко,
Страждала зі всіма Марко Вовчок.
Павло Грабовський сльози лив без сміху,
А Вишня з сміху видавив сльозу.
Кому на милість, на чию утіху?-
Шукаю відповідь й не знаю чи знайду.
Земля твоя уквітчана садами,
Ліси, луга, озера й синь небес,
Красою дочок гордишся й синами,
І стрункістю тополей і берез.
Та, мабуть, у краси зрадлива доля:
Хто варт, не варт, а володіти рад;
Тому лиш в снах до нас приходить воля,
А спрага волі – в віршах і піснях.
16.09.2003 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489616
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.04.2014
[i]Ранок спадає на зоряні плечі
Ночі,
Світло дарують промінчики ясні
Сонця.
Пестить, цілує всіх подихом свіжим
Вітер,
Бавить, гойдає берізки стрункої
Віти.
Я прихилюся до неї всім тілом
Ніжно,
Кожен листочок здригнеться від цього
Слізно,
Впадуть у долоні сльози ранкові –
Роси
І посміхнусь я – для радості цього
Досить.́[/i]
26.05.2006
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489358
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2014
7 днів із життя собаки.
Дощ періщив як навіжений. Великі краплі билися об асфальтну доріжку, розлітались на десятки собі подібних, а він, Цезар – так прозвав його Господар, забився в куток між старою, напівзруйнованою будівлею і бочкою якогось смороду, тремтів від страху та холоду, прислухався до звуку «чорної смерті»- машини, в яку скидали без розбору таких бродячих псів, як він сам і згадував, що ж привело його сюди…
День перший.
День як день. Сонечко, як завжди, заглянуло у вікно їх з Господарем однокімнатної квартири, полоскотало його ніс… Задзвонив будильник, та Господарю поспішати нікуди – пенсіонер, тому дзвенів він у повній тиші і нікому до того діла не було. Цезар поважно відкрив одне око, потягнувся, понюхав вчорашню вечерю, відвернувся і неквапом пішов будити Господаря.
- Гав!Гав!Гав!- пора вставати, незабаром принесуть безкоштовну газету – не встигнеш – знову нарікатимеш на сусідку.
- Та я вже встав, ось тільки штани одягну,- Господар ніжно поклав йому руку на голову, потріпав за вухами, неквапливо піднявся, одягнув штани і пішов відчиняти двері. Під порогом квартири лежала «Пенсіонерка», яку щороку йому виписувала соціалка Галя.
- Ну і, що нового? Ага, знову у Верховній б’ються, о-о- щось про чорнобильців…Що?! Зняти пенсії? А, трясця твоїй матері, до чого додумались! То з дітей війни пільги зняли, то з підприємців, тепер вже й до афганців з чорнобильцями добрались. Лиху твою болячку… Сусід Іван за доплати інвалідам в суд подав, то так і помер не діждавшись тієї подачки.
- Чуєш, Цезарю, - це ж, якщо знімуть – то вже або ти, або я, чи й разом підем харчуватись до тих баків, до яких ти щодня на вулиці рвешся, а я не пускаю.
Бо це вже не те що м'яса, кісток не буде за що купити.
Цілісінький день одне й те саме, і за сніданком, і на прогулянці, і в магазині,і під час обіду, і в парку - Господар не змовкав, мов надоїдливе цуценя. Цезар, та й Цезар!.. Ну що мені до тієї нелюдської Ради? Вона он як далеко і мене не торкається, палкою не б»є. Ну – то дають, то знімають, то яйцями, б-р-р, кидаються, а я що, я малий, голосу не маю, моя хата скраю, я нічого не знаю . Їсти – є, пити – є, от якби трішки свободи,бо клятий ошийник врізався в шкуру на шиї, і тре… Він сердито змахнув головою, - ГАВ!.
- Ну, от тільки ти мене й розумієш, - зробив висновок Господар.
- Ну, все, вечеряти не буду і край. Може хоч тоді побачить мене,а то лиш депутати – портулати.
- Ти ж чому не їси? Ага, економиш на «чорний день». Це щоб у дворі – ти б у пісок зарив… Я ж кажу, розумник ти, Цезарю.
- Бодай тобі, поспати чи що? – він потерся об ногу Господаря і поплентався на свій килимок. Може завтра буде краще.
День другий.
І знову світило сонце. Ось тільки Господар уже сидів біля столу, і в руках у нього була газета. На носі висіло два скляних ока в оправі з одним вухом, і де він їх відшукав? А очі через скельця дивно витріщались на написане в «Пенсіонерці».
- Цезар, чуєш, Цезар, - не вірю!!! Це якась провокація. От піду до сусідки, в неї телик в нормі – вона хоч і глуха, але, якщо це правда – то вона – таки про це почує. Дивно, що не прибігала з мене покепкувати, це на неї не схоже. Піду.
- От тобі й на! Ні «доброго ранку», ні «пора до сніданку». А що там в мисці? – О, вчорашня вечеря, - сам їж. М»ясо вчора купив – в морозилку сховав, а мені зась! Хоч би двері причинив, стережи тут! ну і йди! А я посплю.- Цезар скрутився в калачик біля дверей і мирно заснув. Його чиста руда шерсть
переливалась на світлих промінчиках сонця, що заглядали у вікно, він навіть не сопів. Ба! – йому приснився сон: велика ведмедиця простягала до нього лапи, він крутився, скавулів, відповзав назад та позаду була прірва…
- Цезарю! – позвав Господар.
- УУУУУУУУУ!Гав-гав-гав? – аж завив він з переляку.
- Мій собачка, маленький, ти що? Ну зняли ті гроші, то ж нічого, може й повернуть, може хто помилився. А ще кажуть собаки дурні. Ех, Цезику, що то буде? 1300 лишили – 300 квартира, 300 комунальні, 120 хліб, 60 – вода, 210 цигарки, молоко 180, сало -30, картопля, крупи, олія – 100. Все – баста! Добре хтось порахував, щоб його той лях узяв. Це значить: М»ясу і кісткам – ні! Шкарпеткам – ні! Трусам – ні! І ошийнику – ні! І твоїй новій мисці для туалету – Ні! А взяла б їх лиха година!!!
Казали ж моя покійна мати – не дай Бог з Івана пана! Самі зарплату получають, а мені, інваліду зароблену здоров»ям пенсію не дають. Та нащо їм та зарплата? Машини – є, одяг – не то від бриндів, не то брендів, їдять – безплатно, в жінок та дітей – свій бізнес, на роботу не ходять, а зарплату – дай!
- Це, що знов за раки риба? Клята сусідка – не могла сказати що те все неправда. От хоч би щось корисне зробила. Ні, туди ж! Пропав сніданок. Може хоч обід подасть. Ні сам не гам, ні другому не дам! ГАВ! ГАВ!ГАВ!
- Все, Цезарю, знаю-знаю, – йдемо надвір.
- Догавкався?!
Але й на прогулянці, і в магазині,і під час обіду, і в парку - Господар не змовкав…..
День третій.
Господар не спав всю ніч. Ходив по квартирі, говорив щось сам до себе, махав руками, час від часу будив Цезаря, зачепившись об нього ногами, і взагалі, зараз він був схожий на тих бідолаг, що сховались у них в під»їзді.
Такий же сумний вираз очей і безпомічні рухи, занедбаний одяг і не розчесане волосся.
Сонечко сховалось, нагадуючи всім, що на Землю прийшла руда осінь зі своїм похмурим мокрим від сліз обличчям, сірим небом і холодним вітром… Цезар зішкулився, підійшов до миски – там було пусто, і він згадав як вчора накинувся на прохолодну їжу…
- Гааавввввввв! Гос-по-да-рю – я –го- лод-ний!- заскавулів він.
-ААА – чекай, зараз щось кину. На!- об миску стукнувся засохлий звечора окраєць хліба.-Їж.
- ГААВ?! – Це ж якщо так піде, то на обід трава буде.- ГАВ!
- Їж, бо й це заберу, - гаркнув Господар.- Я ж думаю, що це пенсія, а ти думай, що це – кістка.
Хліб він з»їв, запив холодною водою і ліг на килимок – досипати.
Господар не снідав – він міряв кімнату кроками –вперед –назад, поки не впав стомлений на стілець, зігнув свою сиву голову на стіл – та й так і заснув.
- ГАВ!
- Що, пора вставати? Як?! Вісім?, Чого вісім, ранку?-вечора?! А гуляти? О, Цезар! –
Цезар сидів під дверима, готовий від нетерплячки скакати через балкон. Це ж треба – цілісінький день проспати, не гуляти, в парку не бігати… СВО-БО-ДИ!
- Зараз-зараз, я швидко, - лепетав Господар.
Та Цезар його не чув – він вправно долав по 3 сходинки одразу – і в парк!. Дерево! Підняв ногу - О-О-О! Блаженство!!! Стріпнувсь! Ну, що собаці Треба? Тепер можна і повагом пройтись. Ой, щось живіт прилип і їсти хочеться. ГАВ!
- Додому? Пішли мій хороший, пішли!
Вечір вдався на славу. Господар зварив кістковий суп.
День четвертий.
ГАВ! Що? -вста-ва-ти?!Чо-му?Йде-мо?А-їс-ти?ГАВ?! Господар мовчав.
Ошийник гриз шкіру і Цезар здався. Ще ніколи Господар не тягнув його проти волі. До сьогодні він іноді, навіть, думав що у них рівні права: Господар завжди з ним радився, прислухався, з повагою стелив йому килимок, купав, годував. А він оберігав його сон, будив ранками, супроводжував у походах, стеріг речі і вислуховував довгі промови . Життя пліч-о-пліч було для них в радість.
- Вперед! Чого ти став, наче в землю святу вріс з ногами? Пушов !
Цезар побіг. За що? Він же тільки спинився перед машиною, щоб зберегти життя Господарю. А той ніби не помічав ні машин, ні небезпеки. Вперед-вперед. Люди! Що ж ви за істоти такі? Ні себе самих, ні тих хто поруч не бережете.
Господар взяв таксі – відвіз його в поле, до сміттєзвалища. ЖИВИ! Сам сів у машину – тільки його й бачили.
-Що це? Перевірка на витривалість чи чистоту нюху? – Додому приліз опівночі. Сів біля дверей.
-ГАВ!ГАВ!ГАВ!
- Цезар! Любий! Як ти знайшов дорогу? Давай у ванну!ФУ!
Після ванни у мисці чекала вечеря. Цезар відчував себе переможцем. Він витримав перевірку, його оцінили. Отже, не таке вже й погане це собаче життя.
День п»ятий.
Ранок був сонячний і ніщо не віщувало біди. Цезар, як і колись, прокинувся раніше від Господаря, стягнув одіяло, гавкнув для годиться.
Ось тільки Господар вів себе дивно. Встав, мовчки одягнувся в чистий одяг, не пішов за газетою. Попив кави, насипав сніданок йому, Цезарю, і так само мовчки почав пакувати речі.
- Все, Цезарю, СВОБОДА.- і зняв ошийника.
О як довго він чекав цієї хвилини. Танцював навколо Господаря, лизав йому руки, скавулів від задоволення.
- Так-так, Цезарю, мені теж шкода, та нічого не вдієш. Я – під Раду – страйкувати, сусідка тебе до себе не візьме, в неї самої пенсія вчительська – 900 грн., а ти вже мусиш на волю, до тих що у підвалі, може чим поділяться.
Останні слова якось не сподобались Цезарю, та він нічого не хотів чути – Свобода! І тільки-но Господар відчинив двері – він вже мчав по вулицях міста, весело метляючи хвостом, обнюхував людей, що своїм запахом нагадували йому рідну квартиру, і не зчувся, як опинився в незнайомому місці, без Господаря, серед зграї вуличних собацюг, які замкнули його в коло.
-Ти хто? Що робиш в нашому районі? О, та ти, браток не вільний, ошийник був – Господар - є, він хто?
-Я – вільний, Господар сам пустив мене.
- І що ж ти їстимеш? Тут наше все.
- Але ж цей світ належить всім.
- Так світ, можливо і належить, а територія - для нас. І чим раніше ти збагнеш таку науку – тим довше в світі проживеш. Ату, його, братва, ату!.
І Цезар знову біг, а може повз, коли стояв, то тремтіли ноги. Брудний, голодний, гнаний звідусіль забився серед ночі до розвалин і там заснув.
День шостий.
Під ранок потягнуло холодом. Цезар не одразу зрозумів де він і що сталось з його килимком. Аж раптом він все згадав і зрозумів. Це його перший вільний від Господаря та ошийника день. Він потягнувся, оглянувся. Не так усе й погано. Он там недалечко є будівля з дахом. Подавсь туди. Але будівля була закрита, вікна забиті. Та навіть це не затьмарило його радості від Свободи. Ось тільки сніданок… Якби хоч би вчора була вечеря. Що ж, піду на пошуки отих великих залізних ящиків, от якби це було сміттєзвалище. Там можна було б жити. Ду-рень. Навіщо було щось доказувати Господарю? Я сильний, я можу, я вмію, я знайду. Знайди тепер вітра в полі. Аж ось вітерець приніс запах перепрілої їжі. Де? Звідки? Біжу. Він стрімко летів вперед, його ніздрі роздувались, а присохлий до спини живіт ніби допомагав втомленим ногам. Все. Тут. Завертівся, закрутився на місці. Запах тягнувсь звідусіль і нізвідки. Де ж воно, чорти б його вхопили. Ні-ні-ні, не треба, сам знайду. Є! Запах йшов з-під ніг. Хтось зарив його в землю і тепер Цезарю необхідно його відпорпати. Він старався як міг, обдерті нігті і пальці ніг ніби горіли від вогню, в зуби набилася земля, але голод не дозволяв йому зупинятись. Все. Дістав.Це була здохла курка, Він рвав її на шматки, глитав куски м»яса разом з пір»ям, пір»я набилось до носа і не давало дихнути, він закашлявсь і…
- Ах, ти ж харцизяко!
На спину ніби розпечене залізо опустилась палиця.
- Гой-гой-гой!- заскавулів від болі Цезар. Потрібно було втікати, та ноги відмовлялись бігти, а зуби мертвою хваткою знову вчепились у мертву курку.
- Уб»ю, скотину, що ти тут мені накоїв?- Палка була вже прямо перед очима, та Цезар встиг відскочити.
Тепер ноги мчали його назад до розвалин. Захекавшись, хотів кинути курку серед дороги та вчасно передумав – попереду цілий голодний день. Де ж взяти води? В голові пропливли картинки з минулого. Сніданок, обід, вечеря, чиста вода, килимок, ванна і тихі вечори з Господарем. Де ти, Господарю тепер? Чи бігаєш біля тої Ради як я, шукаючи собі здобич, чи є тобі де спати і хто охороняє твій сон? Чи повернули тобі ті здоров»ям здобуті пільги через які я втратив тебе, а ти – свій спокій і здоров»я? Чи повернемось ми ще і вислухати…
Так і заснув, міцно тримаючи в лапах роздерте тіло здохлої курки.
День сьомий.
Під ранок узяв мороз. Все навкруги вкрилось срібним інеєм. І повіки, і вуса Цезаря стали пухнастими, навіть курка стала сніжно-білою. Б-р-р-р. Холодно. А як же буде зимою? Зверху сипатиме сніг, хоч барлогу роби. От тобі й ведмедиця з лапами. Ні, про зиму думати не хотілось. Тим більше, що на горизонті засяяло сонечко, іній спав, розтанув, промайнула надія, що зима далеко, а поряд з місцем його ночівлі утворилась калюжа, а в ній, хоч і мутна та все ж вода. Поснідав здохлою куркою, запив мутною водицею – і в дорогу – здобувати їжу.
Сьогодні пішов у іншому напрямку – назад у місто. Як-не-як, він таки там місцевий. Та й у пам`яті раз у раз виринали картини, коли вони, гуляючи з Господарем парковою зоною бачили там оті баки. В баках защораз рились чужі бездомні пси, і Господар не дозволяв Цезарю до них наближуватись. А йому здавалось, що в тих баках зберігали стільки смачної страви, скільки в Цезаря ніколи не було. Все. Вирішено – до баків!. Він біг вулицями, принюхувався, збивався з дороги, знову біг і таки нарешті, надвечір попав у парк. По доріжках як завжди гуляли його пересічні знайомі зі своїми Господарями, він виляв до них хвостом, та його ніхто не впізнавав, або ж не хотів пізнати… Аж ось і баки… На диво, біля них жодного пса. .Він кинувся до баків так, ніби це був зміст усього його собачого життя, а там!. Там були відходи, старі рвані речі, поліетиленові пакети з якимось сміттям, гнилі фрукти, об»їдки і все це мало їдкий запах аміаку…
- Гос-по-да-рю! - Завив з розпачу Цезар. – Я тууууут!. Візьми мене з
собою до тої Ради, я стоятиму з тобою до кінця, оберігатиму тебе від
небезпеки, навіть коли ти сам не будеш того хотіти, я гавкатиму до тих пір, поки вони не почують Твого голосу , твоєї правди. Гос-по-да-рю!
-О, там іще один. Кинь йому шматок м»яса – і хватай, швидко!
- УУУУУУУУУУУУУУУ! Люди! До чого ви дійшли?! ГАВ!ГАВ!ГАВ!
Я ж не чіпаю вас! Мене на мило? Хто право дав? Захисники тварин, ату! Це ж я – я Цезар!, Я – розумний!
Він летів на всіх чотирьох, не розбираючи дороги, за ним - «чорна смерть»… Попереду виднілась будівля, що за ці дні стала рідною. О, благословенні небеса! Дайте сил донести до них моє стражденне тіло, бо все ж хочеться ще хоч раз поглянути у чисте небо та поніжитись на сонечку, хай і без Господаря, і без даху над головою, і без ситного обіду, так, сам-на-сам: я і собаче моє життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489356
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2014
Як все змінилось навкруги:
Змінились дні, змінились сни,
Кудись за обрій відпливли
Веселі обриси весни.
І тільки пам’ять раз у раз
Вертає в молодість всіх нас...
Ми пам”ятаєм до дрібниць,
Як пахли ягоди суниць,
Як пили воду із криниць,
Як голови схиляли ниць,
Коли нашкодили... або ж
Роздягнені гасали в дощ...
І перший погляд в синю даль,
Кохання перше і печаль,
І все, що скажеш невзначай,
І тихий вечір – справжній рай.
Не пам”ятаєм тільки дні,
Що сіробуднями були.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2014
Чогось мені так сумно на душі,
що серце просто проситься злетіти,
куди, чого і у які світи?,-
не відаю, аби лиш не спинитись.
Хто і куди подав цей клич мені:
Чи невідомість кличе у майбутнє,
Чи юність, сповнена незвіданих надій,
Розстріляна, зове з собою вічність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481574
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.02.2014
…Ви убили не просто людину,
Мрію вбили і радість в очах,
Пісню вбили чиюсь лебедину,
Юність вбили в гарячих серцях.
Вони враз постаріли душею,
Стали мудрими не по роках,
Не за гасла ідуть, за ідею
Краще жити як жилося нам.
Йдуть на смерть , взявши камінь в долоні,
Проти снайперських куль і спеців,
Йдуть на смерть, посміхаючись мамі:
-Не хвилюйся, цілуй там усіх.
І у камеру дивляться прямо:
- Не боюсь, я прийшов сюди сам,
І піду звідси тільки останнім,
Та країну вже їм не віддам.
…Ви убили не просто людину,
Мрію вбили і радість в очах,
Пісню вбили її лебедину,
Юність вбили в гарячих серцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480706
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2014
А по обидві сторони - сини...
Сини твої, Украйно, - соколята.
Вплелися в коси стрічки сивини,
А серце біль розкраює на плати.
Одна - за Волю, інша - за Синів,
В одній - Надія, в іншій - цілий Всесвіт.
Не знаєш що сказати - бракне слів,
І рветься із грудей лелечий клекіт...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477807
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.02.2014
В небі зорі в ніч пливуть по синіх ріках
Вранці згаснуть зіроньки ясні.
Б»є годинник, сповіщає всіх на світі,
Рік старий відходить назавжди.
Крізь століття, відстані і дати
У далеких далях, в рідній стороні
Рік старий прощається сьогодні,
Новий Рік ступає на поріг.
Ще з колиски нам співали наші мами
Новорічних радісних пісень.
А коханим скільки ми пісень співали?
Ну, а скільки заспіваєм ще?
Крізь століття, відстані і дати
У далеких далях, в рідні стороні
Рік старий прощається сьогодні,
Новий Рік ступає на поріг.
Білі хмарки закружляють з нами в парі,
Ніч укриє шаллю із чудес
Б»ють куранти під щасливий дзвін бокалів,
З Новим роком ми вітаєм, друзі, Вас.
Крізь століття, відстані і дати
У далеких далях, в рідні стороні
Рік старий прощається сьогодні,
Новий Рік ступає на поріг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477805
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2014
Хтось із мислителів сказав,
Що в світі є лише дві сили,
Які людину хоч би раз,
Але поставлять на коліна.
Одна із них – то страх людський.
Він так тебе зверне у бублик,
Що грішне сплутаєш з святим,
А він – мов камінь непорушний.
І всі думки твої благі
В таку одягне павутину,
Накине сітку із нудьги
І меншовартості тварини,
Що вже й забудеш хто ти є,
Й чи вартий ти життя такого,
Не кожен ввійде в колію
Після приниження людського.
А друга сила – то любов,
Свята, бездумна, непорочна,
Що лиш від думки кипить кров,
А у душі вогонь клекоче.
Від погляду стискає жаль,
Від слова тихого - розпука.
І ти уже і сам - не сам,
І розум твій підвладний мукам.
І вмить злітаєш до небес,
Забувши, що в житті безкрилий,
Залишивши внизу усе,
Що так раніше „ Ви любили...”
Як гарно політати вдвох....
А що, коли на самотині?
Тоді один летиш під дощ
Людського осуду і кпинів.
***
Хтось із мислителів сказав,
Що в світі є лише дві сили,
Які людину хоч би раз,
Але поставлять на коліна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474303
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2014
Вставай, Україно ! З колін підіймайся!
За волю і правду іди, добивайся!
Загинули діти твої, моя нене,
За щастя, за славу,за тебе,за мене.
Проллється багато невинної крові:
І тих, хто "при владі", і тих, хто "в неволі".
Звучить мов закляття призив до сваволі,
Такою ціною не треба нам "Долі"!
Вставай, Україно, народе могутній,
Згадай Тарасовий завіт на майбутнє!.
Хай біль і страждання дають нам наснагу
Спинити цю бійню страшну і криваву.
Ми прагнемо змін, та ціна зависока,
Мов в воза впряглись Лебідь, Рак, звісно, Щука,
І тягнуть його, в різні боки турляють,
А віз той тріщить, бо його розпинають!
Вставай, Україно, Умийся від сліз!
Збери воєдино наш Захід і Схід!
Не кинь на поталу в не рівнім бою,
Вставай, Україно, із диму й вогню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474302
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.01.2014
Я прийшла, Тарасе, на твою могилу,
Принесла у серці мрію журавлину,
Так хотілось, Батьку, твоїми очима
Глянути на Неньку, рідну Україну.
Низько поклонитись і Дніпру і кручам,
І самій почути «як реве ревучий»…
…Йшла по східцях вгору, а слова сплітались,
Мов Молитва Богу тихо промовлялись:
«Я прийшла, Тарасе, жаль, що припізнилась,
Через два століття в світі народилась.
Ти прийми від мене зріз́́́ані жоржини,
Над тобою звели з мармуру сходини,
Знаю, що зів»януть ці осінні квіти,
Та буде з тобою вітер гомоніти.
Він тобі розкаже як з країв далеких
Прилітають люди, з вирію - лелеки,
І приносять думи, як життєву сповідь,
На твої, Тарасе, кручі загадкові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457935
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.11.2013
Життя це тут, сьогодні, нині,
А не десь там, колись, мабуть,
Не мерехтливі темні тіні,
Що з невідомості ростуть.
А ясні обриси і цілі,
Щоденна праця клопітка,
Терпіння чаші спорожнілі,
І Віри кладочка хитка.
Життя – це вільний подих вітру,
Це ранок, сповнений надій,
Це виклик і Землі, і Світу,
у кровообігу подій.
І кожна мить спливає в Вічність,
Нема в минуле вороття,
І тільки думи пересічні
Ще повертають до Життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457934
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.11.2013
Хто не питав себе малим:
А звідки воно – слово?
Чому „вокзал”, а не „приплив”,
„Ремонт”, а не „обнова”?
Чому одні слова звучать
Як музика кохання,
А інші навпаки кричать
Про зраду і страждання?
Чому одні нас кличуть в бій,
А інші- до причастя,
Чому ми звемо гнівом – Гнів,
А Щастям звемо щастя?
Чому все так – не навпаки? –
З дитинства я питаю.
Ось тільки відповідь «поки»
В повітрі зависає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397204
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.02.2013
Якщо мені важко, якщо мені сумно,
Якщо я відчую, що в світі - одна,
Я пташкою в небо , піднімусь на крилах,
Що дав мені Бог, коли в лоні була.
І вже не дістати Вам, кволі й убогі
Мене в тій високій і дивній красі,
Бо слово - від Бога, я ж тільки небога,
Що Вам з піднебесся дарує пісні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397203
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.02.2013
Роки спливають непомітно,
І вже на скронях сивина,
А мати дивиться так ніжно,
Немов я ще зовсім мала.
_Чи ти, дитино одягнулась? –
Поглянь, негода надворі.
Чому так сумно посміхнулась?,
Скажи мені. Скажи мені.
Що я тобі скажу, рідненька,
Коли у тебе стільки справ?
У кожного свої проблеми,
Тебе ж за всіх стискає жаль.
Роки спливають непомітно,
І вже на скронях сивина,
Від нас шістьох вклонюсь низенько,
Спасибі, мамо, за життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365390
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
Зоглянуся, ген там, за видноколом,
Моє дитинство, мов моє життя:
Біжу босоніж в скошеному полі,
У п’яти голками впинається стерня.
А я біжу, бо десь у кінці поля
Сів журавель, що в небі пролітав.
І так тужливо він співав про долю,
Що і мені той смуток передав.
Кінець. Долина. Де ти, мій маленький?
Трава лоскоче, ніжно шелестить...
Його нема, він полетів далеко –
Мені ж назад, стернею, шлях лежить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365387
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
Свіча погасла, в»януть квіти,
Дощем заплакали зірки:
Помер Богдан, Син України,
Народний Гетьман навіки.
Він-бо не тільки грав Гетьмана,
В його душі жила ота
Козацька воля отамана,
І дух простого козака.
І навіть ті, хто не спромігся,
Йому в свій час допомогти
Перед галантним українцем
Схиляли голови завжди.
Він символ мудрості і сили,
Не дипломат, і не магнат,
Але для слави України
Зробив - бо більше во сто крат.
І мову рідну материнську
Не проміняв, і не продав,
Народну пісню українську
І дітям, і гостям співав.
Померкло сонце понад краєм,
А день ще тільки починавсь…
Народ за Генієм ридає,
Що відійшов у інший час…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2012
Я не коханка і вести
Себе так зовсім не умію.
Я закохалася, прости,
Прости мене, якщо зумієш.
Прости за посмішки, слова,
Прости за мрії і надії,
Прости, - осуді не давай
Спаплюжити жіночу мрію.
Я не коханка, - зрозумій,
Читай в душі моїй крізь очі.
Ти – мій коханий, та не мій,
Кричу собі про це щоночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337270
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2012
О, господи! Чужий - не мій.
А ревність роздирає душу.
Кричу собі не тронь, не смій,
А серце тягнеться назустріч.
Щоб потонути в цих очах,
Розтанути й про все забути,
Про ніжність ночі і печаль,
Про те, що далі з нами буде.
Не завдавай мені образ –
Кохай на відстані – благаю.
Дзвони і в трубку посміхайсь –
Не треба слів - я серцем знаю.
Відчую через сотні миль
Теплом наповнене мовчання
У Бога попрошу хоч мить,
Покаюся, що це востаннє.
А потім знову попрошу –
Я все – таки людське створіння,
Кохаю, каюсь, і грішу
Ще й прошу Божого веління.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337269
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2012
- Що за земля?-Країна?,-Люди?
Ага, Україна, - краяни будуть?
Ні? – Україна?, Українці?,
Та ну, облиште, це ж не німці.
А що і мова українська?
А нам здається ближче їм російська.
А як живуть – це племена чи роди?
Що, сім”ями?, Це ж треба – ну й народець!.
-А що в них є? І скільки? Як працюють?
Що важко – добре. З співами й танцюють?!
Та ну?! – А що ж їдять Ах, сало!-
А ви добавку „біо” добавляли?
А сою в м”ясо, мінерали – в кури –
Одразу в них попортяться фігури.
Що? Молоко, ще й сир і масло?
А ви їм спреди, й штучную ковбаску,
А щоб усе це закріпити –
Хімічної водиченьки попити.
А ще – на пенсію пізніше,
Ціну на газ підняти трохи вище,
Нехай використовують ресурси...
Щоб в сексі не займались самоуцтвом,
Дітей не наробили ненароком –
По телику відкрийте їм уроки:
Як надягти презерватив і вправно!,
Які пігулки пити регулярно.
Ну, от! Людей зайняли, а заводи,
Земля, багатства матінки –природи?
Їм треба раду дати однозначно,
Господарі ж забули необачно.
- Ну що? Тепер Ви сплеснули в долоні?
Далебі – пізно. В МВФ-полоні!.
Коли господар дому забуває
Гостям вказати їхнє місце скраю,
Вони самі господарю такому
Розкажуть правила, як жити в його домі.
І хто тут Ляльковод, а хто лиш Лялька,
Коли вставати Сонцю на світанку...
Ну що за Доля, скинувши окови
Заручником Свободи стати знову?!!!.
05.11.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291542
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.11.2011
Узяв собі за моду Чорновик
Себе всім представляти: - „ Чистовик”.
І так до цього марнославства звик,
Що вже й забув, хто hu is hu із них.
І поки не помітили підміну,
Він вже не знав як скласти собі ціну.
Аж раптом його кинули – в смітник,
А на столі з”явився Чистовик.
- А як же всі теорії, слова?
Й доведення – в Чистовику ж нема?!-
Кричав почервонілий Чорновик,
Аж поки в полум”ї останній лист не зник.
- На все це в мене відповідь чітка –
Створила нас обох Людська Рука,
І визначила кожному з нас Долю –
Ти – базис, ну , а я- всьому Основа.
Ось так і між людей ведеться-
Лиш хтось високо- забереться,
Одразу тих забуде, хто без втоми
Йому творили виборну платформу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291540
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 08.11.2011
За вікном гуляє вітер,
Сипле дощ краплини,
Шляхом Львів – Почаїв їде
Наша група нині.
Хто швиденько вранці встав,
Хто ще спав міцненько,
Дощик всіх угамував,
Всіх приспав швиденько.
Лиш водій Сергій не спить,
Мчить в таку негоду,
Всю дорогу нам терпить –
Дякувати Богу.
Прокидаюсь – муза зве,
Щось пишу тихенько,
Що є грішне, що святе
Думаю з раненька.
Що за гріх, - питаю я, -
У житті – кохання?,
Чи у юності лише
Є оці блуждання?
Чи писав колись і хто
Про оце трактати,
Чи це кожен насвій смак
Має мудрувати?
Як заставити когось
Себе покохати,
Чи примусити себе
Когось не кохати?
Як сказати і піти,
Якщо серце рветься,
Відпустити чи ж пройти
Кому удається?
Де написано кого
У світі кохати?
Як примусити його
Увагу звертати?
Як кохаються удвох
Молоді і юні,
Всі плескають, все чудово,
Ну просто „в ажурі”!
Як зустрінуться ж колись
В світі два серденька,
що вже мають „половинки” –
Матінко, рідненька!.
Чого тільки не накажуть
Ті ж самії люди!...
Але ж у цих теж кохання
На двох одне буде?!
Як і що питаю я
У Бога поради,
Бо лиш він на те усе
Може дати раду.
А, Ви, люди, помовчіть,
Нехай краще тиша
Вас усіх угомонить –
Бог все таки вище.
Всіх розсудить по ділах,
Повірте на слово,
Чи пов”язли у гріхах,
Чи грішите словом.
Як мальовані будуть,
В мене в храмі губи,
То це буде гріх мені,
Бог мене осудить.
За осуду ж вашу Бог,
Певно, Вам укаже,
Бо у Біблії давно
Святий про це каже.
Не судіть когось
І Вас хтось судить не буде,
Щоб і вам так не прийшлось –
Як нам, добрі люди.
Під такі мої думки
Прокидались інші,
Якби тільки знать могли
Про що я тут пишу?!...
Хто поснідав, а хто – ні,
Перед ходом в Лавру,
Від думок отих мені
Вже не до сніданку.
Перед нами мов стіна
Височіє замок.
Мати Божої стопа
Тут ступала якось.
І з тих пір у цім краю
З уст в уста лунає –
Різні творяться дива,
Зцілення бувають.
Піднімаємось усі
До воріт священних,
Дощ вмиває без жалю
Геть усіх стражденних.
Прихожани йдуть і йдуть.
Хоч служба триває,
Нам священника дають –
Гарно промовляє.
Тільки хочеться мені
Піти до Ікони,
Божій матері вклонитись,
Попросити долі..
Для родини, для сім”ї,
Та й для себе звісно,
Покаятись – при житті
Ніколи не пізно.
Помолилась, попрохала
Діву заступитись,
Жаль, з дитинства не навчена
Правильно молитись.
Прочитала Отче наш,
Прости мене, Боже,
Як прийду вже в другий раз
Вивчу щось пригоже.
Ну, а далі вже пішла
Свічечки шукати,
Щоби часточку тепла
Й від себе додати.
Ноги мокрі від дощу,
На те не звертаю,
За здравіє заказати
Ще у храмі маю.
Обходила всі двори,
Усі закаулки,
Поки таки не взяли
В мене ті писульки.
Скільки людей їх здає,
Коли ж їх читають,
Якщо кожен подає
Душ за двадцять, мабуть.
Хай поможе їм Господь
У їхніх молитвах,
За здоров”я, за народ
І за Україну.
Ще куплю на всю родину
Проскурки і воду,
Помолюся і покину
Лавру на сьогодні.
Даю слово неодмінно
Сюди повернутись,
Щоб до мощів поклонитись
І в „дірку пропхнутись”.
Дірка та вже двічі снилась
Мені ще раніше,
Пройти її не судилось,
Таки, мабуть, грішна.
Прости, Боже, що вже грішні,
Видно, думки маю,
Як з сарказмом оці вірші
З мене вилітають.
Прости мене, коли можеш,
Але як же бути,
Коли в Храмі Господньому
Бізнес роблять люди?
Не пожертвами на храм
Собі заробляють,
А кіоски і ларки
Всюди наставляють.
Там свічечки продають,
Там хрести – цепочки,
І проскурочки дають,
Навіть у кульочки.
І водичка вже свята,
Не ось так – за гроші,
І на все свій прейскурант,
Прости мене, Боже.
Це виходить, коли так,
В церкву, як в лікарню,
Вже без грошей не підеш –
Бо все буде марно.
Ні тобі, „за упокой”,
А ні літургію
Не закажеш просто так,
За хліб чи олію.
Прости, Боже, за гріхи,
І за ції строфи,
Може винесуть попи
З них які уроки.
І не тільки – бо вони,
Й простому народу
Слід подумати над тим
Де молитись Богу.
08-10.10.2011 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290284
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.11.2011
Де ханжість людська проходила,
Там трави схилялися низько,
Їх стрункість вона коробила,
Від крові їх було слизько.
Там плакали гірко дерева,
Беззвучно хитаючи вітами,
Щоб вітер подув на їх зранене,
На сполосоване тіло їх.
Де ханжість людська проходила
Там ріки сплітались косами,
Сварились в нестямі два берега,
Сліди замиваючи росами.
Кричали від горя лебеді
Востаннє увись злітаючи...
Тебе породили нелюді,
О ханжість, чи ти й покаєшся?!
16.09.2003
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286028
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.10.2011
Моя маленька донечко,
Промінчик світлий сонечка
Тихесенько в віконечко
До тебе зазирнув.
Мов вилитий із золота,
Хотів пограти в хованки,
А хмарка це помітила,
І він в ній потонув.
Ти зиркала в віконечко:
Куди ж поділось сонечко?
Чому не грає в хованки,
Так весело було?
А сонечко пручалося,
Із хмаркою змагалося,
Та як не намагалося,
А вийти не могло.
Тоді воно щосилоньки
Гойднуло хмарку й зливонька
Хмарчиних сліз безпомічних
На землю потекла.
А сонечко всміхалося,
Крізь хмарку продиралося –
Тепер – бо моя донечка
Не буде вже сумна.
Травень 1999
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286026
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.10.2011
Скільки ж вас знедолених і бідних
У світи щоденно вирушає?
Безпритульні діти України,
Хто вам душі взимку зігріває?
Хто прогледів ваші щирі очі,
Сповнені надій, вагань, бажання,
Хто вам „На добраніч” прошепоче,
„З добрим ранком” скаже на світанні?!
Хто вам на вокзалах, у під”їздах,
В стиртах, що обабіч край дороги,
Приготує борщик український,
Хто спитає чи втомились ноги?.
Хто вам дасть підтримку і пораду
На шляху, що ви собі обрали,
Хто вас приголубить і розрадить?.
Хто, НАРОДЕ, я тебе питаю?
Де ви, о заможні, мудрі, сильні,
Меценати, власники, банкіри?
Потерпає від зневіри ЮНІСТЬ,
Згине юність - ЗГИНЕ УКРАЇНА.
24.09.2003.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140153
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.08.2009
Чатує осінь, загляда в вікно,
А у душі іще весна на думці.
Чому це так питаю я давно,
Що тіло і душа в житті не вкупці?
Чому душа і плаче, і болить,
А тілові здавалося б нічого.
А ось як тіло трохи прищемить,
Душа одразу кличе на підмогу.
Ось так в коханні: хтось один горить,
А другий гріється теплом багаття.
Та тільки згасне – в першого димить,
А в іншого́ - нічого, крім прокляття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140152
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.08.2009