| Сторінки (1/14): | « | 1 | » |
... Випив без жалю
(Присв. 18 річній Соні , яка закінчила
життя самогубством. Колись маминій подрузі.)
... Випив без жалю
Дзвін побитого кришталю
Моєї закоханої душі
Розбитим лишився склом
Тож закриюсь вуаллю –
Самоти руками.
Зріжу собі крила ніжні
І волосся чорне довге
Я тебе так звала ночами.
Може вернешся гадала
Йшли дні. Нема...
Видно не було любові.
А я тебе уже прощала
Беручи ніж до рук
І вени різала свої живії –
Ніч же тихо співала -
«З’їв щастя твоє крук».
Несли зо мною труну.
Ридала мати голосно
Як хоронили, милого не було
Не бійся, любий я прийду.
Тебе з собою заберу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157859
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2009
Несподівано потікши до лиця
Несподівано потікши до лиця,
Фарбою недоречно червоною.
Рум’янець фатального кінця
Збив коханням... Не черговою.
Така не буде коханкою.
Ти відчував її запах тіла ,
Себе ж – нікчемною приманкою.
Перевернутий світ. Все кипіло.
Хотів простягти руки
І в обійми закрити,
Щоб забути життя муку –
Вічність вдвох пити.
Тільки чого так завжди –
Вона іншого кохає.
А ти чекай, страждай, тремти...
Взамін душа вмираючи палає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155362
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.11.2009
ЗАГУБЛЕНА СТЕЖКА В МИНУЛЕ ЛІТО
Куди оком не кинь майоріли найвигадливішими барвами польові квіти , пригинаючись під ласкавим подихом вітру. Росисті , замріяні трави тремтіли в передчутті вечора. Останні промінці дарували свої гарячі цілунки землі.Сонце повільно котилось за обрій, а над селом линула тиха , затяжна дума Степового Духу.І немов би все було так, як і того незабутнього , минулого літа , але водночас все було по-іншому. Хіба не ті оповіді таємничо шепотів вітер , не так шелестіла одинока береза шовковим листям ? Ні, уже не та кришталь роси наспівувала впівголоса пісні літа . Не вернути торішніх , не забути той час , коли ти мене причарував , мій степовий краєвиде. Як не вернути минулої миті , так не повернути стежки до тебе , коли я вперше побачила твою неосяжну красу всипану тисячами самоцвітів , окроплену , здавалось , сльозами чарівних ельфів. Зітхання мовчазної легенди лиш розривало тишу.І стояв ти степе переді мною гордим , кремезним велетом , маревом самої вічності , такої ж чарівної і неприступної. Не вернути того , що було , але твою манливу загадковість відчула ,як і тоді ,то хіба не знайти стежки в минуле літо ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153697
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.11.2009
Вічне коло...
Вічне коло споминів
Отруює душу.
І, здається, знавіснів
Байдужий місяць
в стужу.
І линуть одинокі дні,
Зникають у безодні
На серці тяжко так
Мені –
Світ болем переповню.
Та скину швидше цей
Тягар,
Він зникне у надії
І заіскриться, мов янтар,
Мого життя подія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153421
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.11.2009
ЛИШАЛОСЬ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ДО УРОКУ…
(Історія з реального життя).
Лишалось десять хвилин до уроку. Буденний шкільний гамір, який доносився з усіх кінців коридору. Вічні розмови, розкотистий безтурботний сміх…
Не поспішаючи, п’ятикласники збиралися до дверей кабінету української мови. Вони тиснулися до вікон, де теплі батареї, поділившись на дівчачу і хлопчачу групу. Одна дівчинка гомоніла без угаву, інша гепнула добре хлопця по плечу книгою, а той у відповідь її. Це переросло в обмін лайливими словами. Третя п’ятикласниця показувала язик старшим та щосили кривлялась. Звісно, що відповідь їй була негайна та різка. Але їй це приносило якесь, певно, задоволення, тому і не лишала цю веселу забавку. Хлопці ж хвалилися один з поперед одного «мобілами»:
- А в тебе є «мобілка»? – лице лідера виражало зацікавленість та власну зверхність.
- Да, конєшно, єсть! – відповів інший. Здавалось, ось воно щастя як виглядає.
Потім уже вдвох захоплено переглядали картинки закачані з Інтернету та слухали «модні мелодії».
Розпатлана, закушкана прибігла їхня однокласниця:
- О, прівєт!
- Ти шось рано – іронічно почулось у відповідь.
Посміхнувшись не по-дитячому злою посмішкою та витримавши паузу, облила їх колючими та добірними словами. Вона виділялася серед класу найменшим зростом, якимось ображеним виразом обличчя, худорлявістю. На маленьких плечиках – здоровецький портфель. Потупцювавши на місці, почала розповідати, як провела минулий вечір.
- Я вчора випила стопку вина і два стакана пива! - випалила вона. Здавалось, дівча справді гордилось цим фактом. І дійсно, вона викликала неабиякий інтерес та схвалення з боку однокласників. Наморщивши лоба, один з них задумливо запитав:
- А-а вино яке?
- «Кагор», - не замислюючись відповіла та.
- Та поганеньке вино, скажу тобі, - голосом знавця в цьому ділі повідомив хлопець.
Потім відбулись гарячі диспути на тему, що «від цього вина погано не буває», «а от Кадарка – вино ще кращого сорту», «і пиво теж ось є…».
Раптово розмову перервав дзвінок. Вчитель, повагом відкривши двері, запросив дітей до класу. Ті, перечіпаючись самі та збиваючи з ніг інших, вбігли і, не припиняючи голосно говорити, посідали за парти. Почався урок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153418
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.11.2009
Прощання з дитинством
(Написаний в 16 років)
Спогади – це чарівний одяг,
який від використання не зношується.
Р.Л.Стівенсон.
... -Так ти йдеш, отак несподівано, так швидко? - тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання.
- Йду - посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся, бо не хочу, щоб йому було видно мої сльози, які ллються струменем.
- Сльози? до чого вони? - дзвінким голосом мовило дитинство. Але я затято мовчу – образа заполонила моє серце. Ще мить повагавшись сказало;
- Я йду ген за небокрай, вказку мрій, в полонину снів.
- Що ж - іди, лишай мене! - гнівно кидаю я, не стримавши дану самій собі обітницю мовчати.
- Ну що ж ти, я буду завжди з тобою. В кожній струні твоєї душі - здивовано підводжу очі;
- Але ж ти... йдеш?.
- Люба моя, так, я йду, але лишаюся в твоїй ПАМ’ЯТІ, твоєму серці спогадами. Мій сум, як рукою знімає, а на зміну приходить вихор щастя;
-Так! Так… але ж уже тебе не буде насправді. Сум знову поволі закрадався. - А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя, такі манливо – чаруючі, такі радісно – хвилюючі і неповторні.
- Розумію, але … невпевнено продовжую, - але важко так прощатись. Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла.
-Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби, теплий сонячний дощ, який захопив зненацька… Сльози, багато сліз через розбите коліно. Перша буква, слово… подруга… Пам’ятаєш?. Запитливо дивиться, здається, на в очі, а в саму душу. Журливо посміхаюсь;
- Так, пам’ятаю. Замислююсь;
- А може лишишся ще на кілька днів?, - хоча розумію, що надіятись марно.
-Ні - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом.
-Посидь зі мною ще кілька хвилин, благаю - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре, кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади. Хвилини пролетіли, як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали, бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими, вільними кроками віддалялося за небокрай, не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. «Спогади» - нашіптувала матінка земля.
А назустріч, з небесної блакиті, ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна, моя незабутня, моя чарівна…
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152951
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2009
Душа і тіло
Згорають думки: швидко і неминуче. Час кипить в котлі буднів, буднів без свят. Душа убито дивиться на тебе з куточка кімнати, біля вікна, геть заплаканими очима. Нема нічого і не буде – все ілюзія – бридка, потворна, прикрашена людськими фантазіями щодо поняття “реальність”, тобто вона така змальована, якої в дійсності не існує.
Тіло ж лежить непорушно. Дихає. Ледь чутно то піднімаються, то опускаються груди. Чоло побіліле від болю. Очі сяють тьмяним світлом.
“Так погано” – подала голос душа. “Погано тобі – мені ж перепадає від твого стану”- одказало тіло. ”Гм, ти хіба підкоряєшся мені? – знов озвалась душа.”Ні, просто ми взаємозалежні один від одного” – байдуже кинуло тіло в відповідь.
Помовчали. Душа якось невпевнено, уривчасто запитала – “Давай помрем? Погано ж так!”. “І не подумаю, мені вистачає ласки, достатньо їжі, зручностей – відповіло твердим голосом тіло.
Душа знов глибоко замислилась – “ А мені? Немає ні щирості в почуттях, ні правди на губах, ні справедливості та духовності в житті. Я ж небагато прошу”.”Багато. Занадто багато, щоб все це було в світі ілюзій, невичерпних, як і сама вічність” – словами мудреця відповіло в котрий раз тіло.
Душа тулилась до холодної стіни, закриваючи лице руками від сонячного світла. За вікном цвіло щастя, по небу волоклись неквапом блакитні хмари супокою.
Тіло просило душу:”Ну,йди ж бо до мене. Ми разом одне ціле.По іншому не може бути.” Душа пручалась та все ж мимоволі повертала до своєї половинки. Надіючись знайти спраглими губами воду омріяного…
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152946
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2009
Осіння ніч
Листя жовте кружляє,
Молочні тумани лежать.
Останній журавель відлітає,
А трави посохлі мовчать.
Уже не шепотяться, замовкли
В чеканні нового дня
Росою умились, помокли,
Навколо вночі – ні вогня.
Посумніли гаї, долини,
Зажурилась верба стара.
Ледь видно старі стежини,
Вітер пісню тихеньку гра.
Тікають доріжки вдаль –
Шукають забуті шляхи.
Огортає берізку жаль –
Золотяться її верхи.
Ні звуку, ні шороху ... Нічого
Лиш безодня нічна пустоти.
І зорі сяють уночі...Нікого,
Та осінь пише листи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152908
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2009
Осінь
Прокинулись буйні вітри,
Огорнувши землю пусту,
Закінчилась феєрія літньої гри,
Окутавшись в дрімучість густу.
Осінь ступає кроком непевним,
Збираючи останню літню красу.
І подувом вітру першим
Отрушує на травах вечірню росу.
І залишається від літа
Тяжка задума лише
А почуття продовжують кипіти
І вітер гойдалку колише.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152907
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2009
ТИ НЕ УКРАЇНЕЦЬ?
«Учітесь, читайте – і чужому научайтесь і свого не цурайтесь»
Т.Г. Шевченко «І мертвим, і живим…»
Ця проблема не нова. Її суть не втрачає своєї актуальності. ЇЇ постійно обговорюють, нею цікавляться, вона завжди в центрі палких суперечок. І жодного вона не залишає осторонь. Ця проблема протягом століть тяжіє над українським народом невирішеними питаннями: «Чиї ми діти, яких батьків? Хіба ж не на Україні живемо? То чому ж не спілкуємось українці українською?».
«Мова ця велична і проста…» - так казав великий російський поет Володимир Маяковський, повертаючи свій особистий «Долг Украине». А от для багатьох наших співвітчизників у мові Шевченка, Франка та Українки нічого величного немає. Одні вважають її «непрестижною» і «неперспективною», інші якщо й намагаються її захищати, то якось кволо. У повсякденному житті сучасного українства побутує суржик, який калічить мову предків та веде до елементарної безграмотності.
Кожна національна меншина в Україні вимагає поваги до своєї мови, своїх етнічних традицій. В той же час самі українці не вважають, що треба передусім захищати рідне українське, натомість вимагають введення другої державної мови – російської. А навіщо її вводити, якщо засилля «русизмів» давно заполонило сторінки газет, ефіри радіо та телебачення? То яка ж мова яку пригнічує? Українська – російську, чи навпаки?
Знання своєї мови та вміння нею користуватися – це й показник культури суспільства. Як писав відомий літературний критик Іван Дзюба: «Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «Я», коли воно є, своєї особистої національної гідності». Не поважаючи української мови ми не поважаємо самих себе, не знаючи її – не можемо бути патріотами. Той же критик писав: «Щоб мова жила, вона повинна бути потрібною людям». Чи відчуваємо ми духовну потребу в ній? Чи помалу забуваємо, замінивши «престижною» російською? Чи в нас уже вбили українську сутність? І не боляче, не гірко за це? Питання без відповіді. І їх вирішення залежить не від далекосяжної Верховної Ради чи Президента України, а від нас усіх разом і кожного окремо. Треба лише слідувати словам-заповітам великого Шевченка, бо це ж наша країна і всі зміни у ній – в наших руках, у даному випадку в нашій самосвідомості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152819
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2009
І небо видихнуло синявою…
І небо видихнуло синявою,
Стуляючи вуста мої журні.
Моя душа летіла за тобою.
Крізь сірі, тихі дні.
Моя душа спліталася б з твоєю,
Щоб жити злитим воєдино – спільним.
Хоча би миттю однією,
Потоком почуттів нестримним.
Скажу, поклавши руку на плече –
І ти подумаєш ще трохи,
Аж поки серце нетерпіння не спече,
Ти не почуєш поруч моїх кроків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152789
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2009
Без Конституції
Де немає закону, немає і злочину.
(Апостол Павло)
«Конституція» - це слово забули в нашій країні – розтоптане, стерте… Ще в деяких книгах, які збереглись, зустрічалось це поняття і класифікувалось, як архаїзм. Панувало суцільне безладдя. Ось уже другий десяток років процвітала монархія. Її владна рука використовувала на шкоду суспільству його ж власність. Земля (41 відсоток чорноземів) була розпродана різним іноземним державам. Збройні сили та інші військові формування спрямовувались проти мирних громадян. З’явилось безліч ідеологій, які були носіями тиранічних ідей. Так, в минулому вони теж були, але ж колись жодна деспотична ідеологія не могла визнаватися в цивілізованій країні.
Колись… А зараз деякі «сумнівні» з погляду тих чи інших ідеологічних партій особи піддавалися жорстоким, нелюдським катуванням, що часто вело до смерті. Арешти, затримання були повсякденною справою. В переважній кількості випадків це відбувалось через конфлікт певних ідей. Як казав мій дядько: «Їх скільки, хоч греблю гати».
Вседозволеність. Нуль обмежень, нуль обов’язків і нуль прав. Виживає сильніший. «Невже ми повернулись до первісних часів?» - запитала я себе і, поправивши високий комір довгого синього плаща, вийшла на подвір’я, щоб купити хоч якісь продукти. Магазинів, як таких, не існувало. Тому що будь-яка «власність» могла бути захоплена за кілька хвилин за допомогою сили. Організації, фабрики, заводи просто розпалися, бо ніхто нікому не довіряв. Ніхто нічого не міг гарантувати.
В житлових будинках теж панував хаос. Мало не кожного дня люди змушені були переселятись, переховуватись... З цими похмурими думками я купила в одного кочуючого продавця пляшечку молока, трохи хліба і дрібку солі. Слава Богу, гроші ще лишились. Але відрізнити, які з них фальшиві, а які – справжні, було важко. Тут допомагав ідентифікатор – механізм. який визначав справжність купюр. Але, якщо його не було, то це була біда – ніхто не вірив власнику грошей на слово… Швидко взявши пожмакані папірці, продавець розчинився між руїнами будівель, як привид…
Нашвидку перекусивши, я пішла до розвалин колишньої бібліотеки. Немає нічого. Навколо лише купи битої цегли, бетону та дерева – рештки колись величних будівель. Рознесли. Ми ж самі і рознесли тоді, коли відчули волю. Розбивали вітрини магазинів, змітаючи все на своєму шляху. Це було якесь божевілля. Якось раптово помутніло тоді в головах – в усіх водночас. Натовп оскаженів, як дикий звір, що сидів роками у клітці та бажав волі і несподівано її отримав. І сила його була руйнівна. Всі думали, що так буде краще. А чи думали взагалі? Ох, як ми помилялись… Цьому передували страйки по всій країні з вимогою відмінити «Конституцію України». Бо, бач, людям набридло сплачувати численні податки, проходити декілька десятків кабінетів задля отримання папірця, який потрібен чи то на роботу, чи то на навчання…і т.д. і т.п. Воля народу – закон. Тоді був… Спочатку науковці, юристи та соціологи просили отямитись та зрозуміти до яких фатальних наслідків це призведе в майбутньому. Марно. Боже, як ми помилялись! Та вже нічого не повернеш…
Я повільно переступала через каміння залишків будівлі – звалища колишньої духовної скарбниці. І разом із нею всієї минулої культури.
…Отямлююсь. І не розумію, чи то переді мною було марево майбутнього, чи то страшний сон сучасності...
Туманова Роза
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152788
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2009
Ну знову захворіла...
Ну знову захворіла,
От що тут поробиш?
Зовсім не того хотіла,
А як тут відмовиш?
Застуда в обійми поглинула –
Пустила ломоту у тіло.
У воду болю вкинула
Я ж опираюся несміло.
Мій голос ноткою хрипкою,
Давлячись, словами пробивається.
Та рот закриває застуда рукою.
Просто таки задихаюся.
Вогонь запалила –
Ще трохи й погасю.
Контратаку відбила –
Зараз речі твої принесу.
Іди геть. Вимітайся!
Хоч знаю ще зустрінемося ми.
Не сумуй, тримайся –
Ось все твоє – візьми.
Хвороба піде неквапною ходою
Ще оглянеться разів зо два.
Я ще раз помахаю їй рукою.
Колись повториться ще гра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152290
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.10.2009
Я не геніальний поет...
Я не геніальний поет –
То падіння, то злет.
Хотіла закрити вуста
Та спроба...пуста.
Спалила всі твори
Не робила з того біди,
Чи горя.
Тільки душа просила; -
«Тримать все в собі несила!
Пиши, бо здурію!!!
Дихнуть вільно не смію».
Я підкорилась мимоволі
І мої думки сивочолі
Випурхнули на папір,
Злетівши ввись, до гір.
І зрозуміла таке –
Все без творчості гірке.
Я пишу, отже існую –
Це моє життя чуєш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151982
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.10.2009