| Сторінки (1/18): | « | 1 | » |
В одному селі під стріхою старої хатинки жили ластівки. Щодня вони веселились: співали, витали високо в небі, ховаючись за білі хмарини…
Якось в село приїхав чоловік з кошеням і оселився в цій хатині. Чоловік був поетом і приїхав сюди, мабуть, у пошуках нових ідей, а може – просто втік від гамору великого міста.
Поки хазяїн сидів за столом, розмірковуючи, з ручкою в руках, кошеня не гаяло часу. Воно одразу ж почало вивчати територію і знайомитись з пернатими, що жили поряд.
Кошеня любило гратись. Воно і подружилось із ластівкою: то кошеня доганяло пташину, то вона його; зручно вмостившись на дерев’яних східцях, кошеня засинало під мелодійний спів ластівки. І так було щодня. Дружба їхня настільки стала міцною, що кошеня навіть не боялось сусіднього бульдога: щоразу, коли злий собака намагався скривдити маленьке кошеня, ластівки дружно клювали непроханого гостя, а коли хтось хотів зробити шкоду друзям кошеняти, воно кидалось на кривдника, дряпаючи своїми гострими кігтиками.
Так і жили вони в селі в старенькій хатинці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290982
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.11.2011
В одній крамниці, що на проспекті Червоної калини, жили іграшки. Багато їх там було.
Власник магазину дуже любив дітей, тож і відкрив свою власну іграшкову крамницю, щоб дарувати радість дорослим і дітям. Адже батьки щасливі, коли личка їх донечок і синочків сяють від радості.
Як тільки “Казковий світ ” закривався і в магазині нікого не було, іграшки жили своїм життям. Навіть сторож крамниці не знав, що у зачиненому магазині вирує життя. Зморений чергуванням, він на хвильку задрімав.
Красиві ляльки у розкішному вбранні повиходили із своїх коробок, почали розповідати про наболіле, причаровувати солдатиків у зелених мундирах. Солдатики ж у свою чергу зчепились у дуелі, щоб показати тій чи іншій красуні, наскільки вони вправні в бою. Маленькі машинки влаштували раллі, тим самим привернувши увагу всіх інших. А там, на одній з полиць, кольорова дзиґа повторювала свій танок.
Раптом якась тінь метнулась над сірими мишками. Це коту Васьці не подобається, що в його “Казковому світі ” розгулюють гризуни. Чи справжні, чи іграшкові, але їм не місце у магазині, де працював рижий пухнастик. Миші кинулись тікати, а Василій їм навздогін, звертаючи усе на своєму шляху. Вмить іграшки забули про свої розваги і почали визволяти друзів: ляльки-красуні своїми маленькими пластмасовими ручками колотили кота; солдатики штурхали своїми шабельками, стріляли із своїх водяних пістолетиків; машинки збивали Ваську з лап, а Шарік почав кусати кота своїми “гострими ” іклами… Бідний сторож не витримав такої атаки, надто багато їх було захисників, і відступив. Та в його пухнастій голівці назрівав план перемоги над мишами.
Щось подібне траплялось кожної ночі. Невгамовний пухнастик все не міг заспокоїтись і горів великим бажанням здолати гризунів раз і назавжди.
Від шуму проснувся сторож. В крамниці все було перевернене, але ніби нічого не зникло. Оскільки це було не вперше (чоловік якось побачив кота в дії), сторож взявся наводити лад в магазині. Наближався світанок. Уже скоро мала відчинятись крамниця, тож чоловік не гаяв часу. До першого відвідувача в “Казковому світі ” уже все було на своїх місцях.
Цього дня в крамницю зайшов один хлопчик. Він довго крутився перед полицями, розглядаючи іграшки. Цей маленький покупець не знав, що краще йому взяти, адже всі вони такі гарні, одна краща іншої. Хлопчик звернувся за порадою до власника “Казкового світу ”, який сам же продавав іграшки маленьким бешкетникам і їхнім батькам. Чоловік з радістю допоміг своєму покупцю:
– …Машинки будуть розважати тебе своїми перегонами, а коли буде потрібно, відвезуть тебе туди, куди ти захочеш. Солдатики захищатимуть твій дім від грабіжників, а ось цей плюшевий собачка Шарік, – чоловік показав на пухнасту іграшку, що стояла неподалік, – буде тобі справжнім другом. Головне – вірити, адже сильна віра – це могутня магія.
Хлопчик був би радий взяти і машинки, і солдатиків, але в нього було мало грошей.
– Цей собачка мені дуже подобається і коштує небагато, – промовив хлопчик. – Я візьму його. – Покупець розплатився за іграшку, взяв Шаріка на руки і вийшов з крамниці.
Падав дощ. Маленькі крапельки бились об асфальт. Хлопчик накрив іграшку і пішов вулицею.
Якось цей же покупець “Казкового світу ” забажав, щоб Шарік став справжнім. У хлопчика не було друзів і йому було самотньо. З допомогою великої віри хлопчика плюшевий собачка перетворився на справжнього, щоправда справжнім він був лише поряд з цією дитиною. Так і потоваришували іграшка і хлопчик!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290980
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.11.2011
Зазвучав вальс. У чарівному танці закружляли дами в пишних платтях і їх супутники у розкішних костюмах. Розпочався бал. Зала яскраво освітлювалась безліччю лампочок. Діамантові прикраси на жінках своїм блиском підсилювали сяйво ламп. Усі веселились.
У сусідній кімнаті теж не було нудно, йшла гра у брідж. Радісні зойки переможців час від часу лунали в приміщенні. Цього разу удача усміхнулась леді Уінстон. Вона раз у раз обігрувала своїх партнерів по грі.
Вже за північ. Гра припинилась. Музика стихла. Світло потрохи згасало. Гості розійшлись. Леді Уінстон залишилась на самоті у великій залі. Прийом вдався на славу.
Побродивши трохи будинком, господиня пішла у сад, який “налився” місячним сяйвом. Складалось враження, що жінка когось чекала, а цвіркуни допомагали їй побороти самотність.
– Мадам, до вас сер Гамільтон.
– Запросіть його, – промовила дама, не озираючись. Старий Джозеф провів гостя до своєї господині.
Коли леді Уінстон і сер Гамільтон залишились в саду на одинці, дама заговорила до свого друга:
– Ох, Ендрю! Я так за тобою сумувала. Чому ти так довго не прходив?
– У мене були термінові справи. А зараз я тут, з тобою, моя графине!
– Моя графине! – повторила жінка. – Ти давно мене так не називав.
Марта відчувала, що Ендрю уже не той, якого вона колись полюбила. Він, ніби віддалявся від неї, і з кожним днем все більше.
– Що з вами, сер Гамільтон? Я вас не впізнаю! – Жінка намагалась усе з’ясувати, але поки-що нічого не виходило.
– Усе гаразд, – хитра усмішка не згасала з його обличчя. Щоб Марта-Елізабет не здогадалась, які справді у нього наміри, він став більш романтичним, таким, яким її колись причарував. З кожним поцілунком, з кожним компліментом леді Уінстон почала забувати про свої підозри. Вона була щаслива, що поряд кохана людина.
Проміння сонця, яке проникло у спальню Марти через вікно, розбудило жінку. Ендрю уже не було. Марта-Елізабет причепурилась і спустилась у вітальню. Леді Уінстон була у прекрасному настрої.
– Доброго ранку, Джозеф!
– Доброго ранку, мадам!
– Джозеф! Ви не знаєте, де сер Гамільтон? Я не можу знайти його?!
– Сер Гамільтон давно пішов. Ваш чай мадам, – і старий Джозеф подав чашку зеленого чаю і печиво леді Уінстон.
Жінка зробила ковток і продовжувала:
– Мабуть, він уже на фабриці. – Радісна, леді Уінстон навіть не замітила, як Джозеф пішов на кухню. Поснідавши, жінка подалась на фабрику.
Марта-Елізабет Уінстон була власницею шоколадної фабрики, яку вона отримала у спадок від батька. У місті це було єдине місце, де робили шоколад. Щоразу новий і вдосконалений смак і запах приємного напою манив жителів Клондайку, щоправда вишуканий напій не всім був по-кишені.
Ступивши на територію фабрики, леді Уінстон ще не підозрювала, яка новина її чекає. Фабрика була на межі банкрутства. Взнавши це, Марта не могла повірити, адже ще вчора фабрика процвітала.
Мабуть, слід було очікувати, що Елізабет Уінстон розгубиться, запанікує. Але ні, Марта не така. Вона сильна, розумна жінка. Леді Уінстон стала з’ясовувати причини ситуації, яка склалась, приймати рішення, як краще вивести фабрику із банкрутства.
Жінка подзвонила Ендрю Гамільтону. Мабуть, просто хотіла поговорити з близькою людиною. Проте сера Гамільтона не було на місці. Марта замислилась.
Почувся стукіт в двері і думки леді Уінстон обірвались. В кабінет увійшли працівники фабрики. Привітавшись, один із них розпочав:
– До нас дійшли слухи, що фабрика майже розорена і доведеться звільнити частину робітників. Це правда? – На шоколадній фабриці уже розпочалась паніка. Усі були стурбовані, що їх чекає далі.
– Нажаль, правда! Проте не слід хвилюватись завчасно. Ми обов’язково знайдемо вихід з цієї ситуації. – Люди на фабриці добре знали Марту-Елізабет. І, якщо вона сказала, що все буде гаразд, отже – буде.
Після розмови з підлеглими леді Уінстон поїхала до друга свого батька. Він – людина надійна, провірена. Жінка знає Альберто все своє життя. Не один раз Альберто Торрес допомагав їм у складних ситуаціях і Марта це добре пам’ятає.
– Доброго дня, Альберто!
– Марта-Елізабет! Як давно ти до мене не заїжджала?! Я такий радий тебе бачити. Розповідай, як твої справи на фабриці, у власному житті? – Вони зручно вмостились біля каміна. Бесіда тривала довго. Марта і Альберто розмовляли про все на світі: про фабрику, про батька леді Уінстон…
– …Насправді, мені потрібна ваша допомога. – Торрес уважно слухав даму. – Батькова фабрика ось-ось припинить своє існування. Люди панікують…
– Ти звернулась куди слід. Я допоможу тобі. – Альберто зробив кілька дзвінків, дав кілька розпоряджень…
Кожного дня леді Уінстон спілкувалась з містером Торресом. Розслідування продовжувалось. З працівниками фабрики вдалося домовитись.
Наближався кінець розслідування. Прозвучали нові ідеї відновлення шоколадної фабрики. Ситуація прояснювалась, потрохи справи налагоджувались.
Від Ендрю Гамільтона все ж не було ніяких звісточок. Марта за ним дуже сумувала: за його сліпучою усмішкою, за його надзвичайними жартами…
Пройшло ще кілька днів. За вікном падав дощ. На вулицях практично нікого не було видно. Час від часу по дорозі проїжджав автомобіль.
Марта-Елізабет Уінстон сиділа у своєму кабінеті, гортала якісь “папери”. Коли їй принесли конверт, по виразу обличчя Марти було видно, що вона на нього дуже чекала. Очевидно, в конверті було щось важливе. Елізабет Уінстон прочитала лист. В кабінет увійшов Альберто Торрес і, після хвилини розмови леді Уінстон і її співрозмовник пішли до працівників фабрики, схопивши документи.
Простора велика зала. На кріслах сидять люди. Вони схвильовані і з нетерпінням чекають промови власниці фабрики. Ось і Марта, звичайно у супроводі Альберто.
–… Я зібрала вас тут сьогодні, щоб повідомити про результати виведення із критичної ситуації нашої фабрики: по-перше, містер Торрес погодився з нами співпрацювати, крім цього його фонд уже надав нам кошти на піднесення шоколадної фабрики; по-друге, від нині наш шоколад буде доступний не тільки знатним людям, але й усім іншим; по-третє, випробуєм нові смаки шоколаду. З вашою допомогою, сподіваюсь, фабрика не зазнає краху… – Люди уважно вислухали леді Уінстон і погодились з нею.
Пройшов місяць. Кожен другий перехожий йшов по вулиці тепер уже із плиткою шоколаду в руці: хто сам ласував цією смакотою, хто ніс у подарунок близьким.
Марта-Елізабет дотримала свого слова: фабрика справді процвітала, а Ендрю Гамільтон… Одним словом, його наміри роскрились, плани провалились і він був покараний. Елізабет Уінстон із смутком згадувала про цю людину, адже колись вона хотіла вийти заміж за сера Гамільтона.
Зараз Марта-Елізабет Уінстон, або ж просто леді Уінстон, далі керує фабрикою. У жінки з’явилось багато нових друзів, прихильників. Проте заводити роман з кимось чи сім’ю вона не збиралась. Марта повністю присвятила себе продовженню справи батька. Може колись…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277885
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2011
Ось уже потрохи ти закриваєш очі і засинаєш. І сниться тобі острів, мальовничий острів, острів твоїх мрій. Тут увесь час літо, лише на верхів’ях гір інколи лежить пухкий, білий сніг. Острів омиває океан. Теплі хвилі час від часу вкривають берег. В глибині острова, у джунглях, ростуть рослини, які ти вперше бачиш, але і вони вражають своєю красою, ароматами.
Тут, на острові, ти можеш бути самим собою. Ти не єдиний мешканець острова. Люди, які поруч, цінують тебе, поважають. Ти спокійно можеш тут розвивати свої таланти, відкривати нові, роблячи водночас приємність оточуючим.
Раптом ти чуєш якийсь дивний звук, схожий на телефонний дзвінок. Ти шукаєш у кишені телефон, але не знаходиш. Ти дивишся у будинку. Знайшовши телефон, ти прикладаєш трубку до вуха. У трубці тиша. Але ти все одно продовжуєш чути звук телефонного дзвінка. Ти нічого не розумієш. Тоді твої очі розплющуються і ти відкриваєш для себе, що все це лиш сон. А телефон дзвонить…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277883
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2011
Провінція Пезаро. Серед безлічі будиночків приємно вирізняється дім Еріки. Квітучі клумби оточили його зі всіх сторін. Тут і крокуси, і троянди, і гербери… Кожна радує гостей своїм ніжним барвистим цвітом.
У відчиненому вікні задумано сидить дівчина. Про що вона думає? Можливо – ніпрощо, а просто насолоджується тихим ранком, п’янким ароматом квітів.
Звідкись почулась скрипка. Все ближче і ближче ставало чути її дзвінкий голосок. Еріка вслухалась в мелодію. Це була її улюблена. Вже й скрипаль появився під вікнами її будинку. Добре знайомий хлопець стояв між трояндами у простому, але доволі елегантному костюмі, з модним капелюхом на голові. Маестро так вправно виконував свої композиції, що просто не можливо було залишитись байдужим до цієї музики.
Еріка не очікувала такого початку дня. За хвилину вона вже стояла навпроти хлопця.
– Я вражена. І аж ніяк не сподівалась такого початку дня. Дякую, Енріке, за це задоволення.
– Я щасливий, Еріко, що зумів подарувати тобі радість. – Їхні погляди зустрілись і ніхто з них не зміг промовити і слова.
– Еріко, дитино! – З будинку долинув голос батька. – Ти вже прокинулась? Ходімо снідати, та й справи у нас ще є! – Чоловік не любив Енріке і навіть не намагався це приховувати.
– Я маю йти. – Насилу дівчина усміхнулась маестро і пішла в дім, а Енріке проводжав її поглядом.
Еріка була красивою, життєрадісною дівчиною. Так само, як і мати, Еріка захоплювалась танцями. Жодне свято в Пезаро не проходило без участі дівчини. Саме тут і могли вільно спілкуватись Еріка і Енріке. Бувало, заграє скрипка, зашумлять кастаньєти, а там малеча забарабанить паличками. Затанцює Еріка фламенко в центрі натовпу. Усі бурхливими оплесками нагородять артистів. Один лиш батько Еріки ледь не кипить від гніву.
Був уже вечір. Яскраво світили зорі. Темрява запанувала на вулицях Пезаро. Енріке з подругою непомітно втекли із Свята весни, щоб побути наодинці. Сховавшись за акацією, вони спостерігали, як по камінню біжить струмок, вслухались в його спів. Віття зеленого дерева легко било по голові.
Так просиділи молоді люди до ранку. Це, мабуть, вперше, коли ніхто не нарушив цю солодку мить. Ніжно пестило проміння сонця їхні білі, ще сонні личка. Акація теж не вгавала, все зачіпала своїми тоненькими гілочками. Усміхнувшись один одному, Еріка і Енріке пішли додому.
Еріка була дівчиною на виданні. Багато залицяльників крутились навколо. Але Еріка всім давала відсіч. Одному лиш Енріке раділо серце дівоче.
Якось у Пезаро на деякий час приїхав юнак із знатного роду. Він одразу ж полюбився батькові Еріки. Однак часто зовнішність буває обманливою. Ніхто не міг сказати, що на думці у вродливого Мігеля.
Пройшло трохи часу. Підготовка до весілля йшла повним ходом. Мігель радів. Енріке не знаходив собі місця, адже його кохана скоро буде дружиною іншого. У Еріки також зник рум’янець на обличчі.
І тут виникли непередбачені обставини: важко захворів батько Еріки. Дівчині було не до святкування. Вона наммагалась відмінити весілля, або, принаймі, трішки відкласти. Саме тут Мігель “показав справжнє обличчя”. Ніхто не міг очікувати, що такий милий зовні і завжди стриманий юнак може виявитись справжнім монстром. Батько Еріки теж зглянув на майбутнього зятя по-іншому.
– Дочко! Поклич Енріке. Я хочу з ним поговорити. – Ще одна несподіванка, яка вразила дівчину, але на цей раз – приємна. Не пройшло і п’яти хвилин, як хлопець, який недавно співав серенади Еріці під вікном і завше разом із дівчиною веселив народ на будь-якому святі, уже сидів поряд хворого чоловіка. Зачинившись у кімнаті, вони про щось розмовляли.
Наступної ночі Енріке тихо вивіз Еріку і її батька із Пезаро. Хоч у Мігеля були великі зв’язки, але тут були безсилі.
Енріке і його супутники щасливо оселились в Гваделахарі. Тут знайшовся лікар, який поставив на ноги батька Еріки.
Мігель був позбавлений свого титулу, відцурались від нього навіть друзі, які, як виявилось, були з ним лише через його багатство.
Еріка і Енріке одружились, а батько дівчини радісно бавив онуків.
P.S. “Людина сама відповідає за своє щастя. Вирішальними є її особисті якості, а не багатство чи успадковане становище.” (Данте Аліг’єрі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243882
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2011
Зима. Падає білий лапатий сніг. Усе навкруги замело. Стоїть, схилившись, горобина. Важкий тягар на ній. Та все ж це не заважає їй хвалитись червоним намистом.
Пролітав поряд снігур. Важко в таку погоду літати. А, щоб знайти щось поживне – взагалі, мови не може бути. Він і вмостився на одній з гілок дерева. Горобина радо вгостила пташку своїми плодами. Сховавшись у вітті дерева, снігур перечекав непогоду, підкріпився, зігрівся і полетів своєю дорогою, подякувавши горобині за частування. А вона раділа, що змогла допомогти. І морози їй вже не здавались такими лютими, ні сніг на гілках не здавався важкою ношею. Вона була щаслива!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243881
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 27.02.2011
Чагарники, чагарники, скрізь чагарники. Пройшовши через ті хащі, рослинність розріджується, чути, як реве водоспад. Бистра вода з великим шумом падає із неймовірної висоти. Потім заспокоюється і, ніби, стомившись, лягає перепочити у підніжжя гори, з якої летіла надзвичайно швидко. У басейні Ігуасу спокій і ніщо не насмілиться його потривожити. У повітрі кружляють величні птиці. Вони час від часу спускаються до води, щоб скупатись, напитись і набратись сил.
Водоспад серед безлічі зелених гілок біліє, мов наречена, лоскоче свіже листя, надаючи йому ще більшої привабливості. А рослинки від подиху легкого вітру, ніби вклоняються йому, велетню-водоспаду.
Приємний шум води заспокоює, тож не дивно, якщо ви раптом заснете. Водоспад буде співати вам колискову, а зелене віття берегтиме ваш сон, заховає від надокучливих променів пекучого сонця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222033
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2010
У темному лісі, у маленькому сосновому теремочку жило ведмежатко. Саме воно там жило. Стара ведмедиця покинула його не так давно. Малому ведмежаті бракувало матері. Та й дружити ні з ким не хотіло, усіх проганяло.
Була у ведмежати насінина. Колись ведмедиця вклала в лапу синові і сказала берегти, а при великій потребі ця насінина стане йому в пригоді. Малий ведмедик добре запам’ятав слова матері. Схоже, зараз настав слушний момент, щоб скористатись насіниною.
Ведмежа посадило насінину в землю у невеличкий глиняний горщик. Поливало кожного дня.
Проростала насінина. Все більшими ставали листочки, зеленіли. Вже і перший бутон появився. Невдовзі зелене диво вкрилось дрібним синім цвітом.
За короткий час ведмедик дуже полюбив квітку: розмовляв з нею, співав їй… А коли ведмежа покидало теремок, щоб знайти щось поживитись, квітка в’янула.
Наближався День народження ведмедика. Весь день ведмежа бігало по лісі, збирало прикраси для своєї оселі, всяку смакоту. Ще звечора звірятко почепило гірлянди із шишок, розставило букети із пахучих гілок…
Вранці ведмежа прокинулось із надзвичайно гарним настроєм. Квітка привітала свого друга ще пишнішим буйним синім цвітом. Почали збігатись звірята, щоб привітати іменинника, і ведмедик їх прийняв. Свято вдалось наславу.
У ведмежати появились нові друзі. Та й про квітку він не забував, усюди брав її з собою. А коли хотів когось привітати, дарував синій цвіт.
Так і жили ведмедик і фіалка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222032
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.11.2010
Тиша. Вітер десь далеко гуляє. На небі ні хмарини. Море спокійне. Сприятлива погода для плавання. Настав час відчалювати від берега. Пропливши кілька миль, наша яхта опинилась в місці надзвичайної краси. Це – Блакитна лагуна.
Тут шумить водоспад, бризки якого потрапляють на рослини, що поруч. Час від часу появляються фонтани, які випускає кит. Граються дельфіни. Метушаться дрібні риби. У повітрі кричать чайки. Глянувши у гору, здається, що це не птахи, а літаки: білі, крила розправлені…
Так не хочеться покидати лагуну, але вже сутеніє і час повертатись. Та завтра ми обов’язково повернемось і будемо знову ж милуватись красою цього дивовижного місця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218149
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 25.10.2010
I.
Плыл теплый летний день. Солнце сверкало так радостотно, будто хотело, чтоб и другим было весело.
Некоторые веселились, напевая песни вместе с семьей, плясали или просто загорали под лучами солнышка. Но девочка по имени Мери не могла веселится, она грустила.
- Что с тобой, Мери? – Вдруг кто-то молвил и положил свою крепкую руку девчонке на плечо. Мери вздрогнула от неожиданности, а человек продолжал: - Почему ты печалишься? Посмотри как мило вокруг: зеленеет травка, солнышко блестит, а как весело поют птички!..
Тут девочка взглянула на того, кто с ней разговаривал. Это был красивый мужчина, которому, видимо, тоже было немного грустно, но он это скрывал и хотел поднять настроение Мери, ведь она ему как дочь и он её очень любил. Своих детей собеседник девочки не имел, а жена давно умерла, вот он и жил только ради Мери.
- Ах, мистер Джонс, - тихо молвила девчонка, - не спрашивайте, прошу вас, не спрашивайте, - и дальше смотрела на синее море.
Они долго следили за волнами, которые время от времени бились о скалы. Вдруг Мери вспомнила о братишке:
- Ой, я совсем забыла… Меня уже, наверное, заждался братец. А ведь я ему обещала… - и поспешила домой.
Действительно, маленький Алекс уже давно дожидался сестренку. Он очень хотел с ней поиграть в какую-то новою игру, но не получалось: Мери всё время или чем-то занималась, чем именно, мальчик не имел представления, или где-то пропадала.
…Вот уж осталось три дня ко Дню рождения Алекса. Мери усердно трудилась, готовя подарок брату. Она хотела, чтоб та вещь, которую подарит Алексу, была лучше всех подарков, но не все шло так, как этого хотелось девочке. Может быть, это и расстраивало её.
II.
Наступил долгожданный день для мальчика. Алексу исполнилось семь лет. Мери очень радовалась тому, что её брату понравились солдатики, в которых она вложила всю свою любовь. Мери просто сияла, наблюдая, как счастлив братец. День прошёл как можно лучше, и вечер тоже. Девочка даже и не думала, что все пройдёт так хорошо. Гостей было много: почти все родственники съехались, чтоб поздравить мальчика с праздником. Мистер Джонс тоже присутствовал, хотя он и не родственник, зато друг семьи.
Когда гости поросходились, утомлённый Алекс крепко уснул, прислонившись к подушке и сжав в своём маленьком кулачке новою игрушку. Мистер Джонс помог Мери убраться.
– Спасибо, мистер Джонс, за всё, что вы для нас делаете, - вдруг молвила девчонка. – Вы такой хороший и я вас очень люблю, но только не знаю, как вас отблагодарить за все добрые дела.
– Ах, девочка моя!.. – Молвил мужчина, обняв Мери.
III.
Наступило первое сентября. Утром все дети спешили в школу: в светлые классы, за „любимые” парты, готовы научиться чему-то новому.
Алекс впервые пошёл в школу, в первый класс. Родители сопровождали сына к самой двери его учебной комнаты. Прозвенел звонок на урок. В класс вошла учительница. Она представилась ребятам. Марья Петровна – так звали даму, которая будет учить Алекса и его новых „друзей” грамоте.
… Прошёл первый день для Мери в восьмом классе. В первый день учебы, конечно же, все мыслями ещё на каникулах, уроки легкие, все обмениваются впечатлениями об отдыхе, вспоминают выученное за прошлые годы. Когда у Мери закончились занятья, девочка направилась домой. Там братец уже рассказывал папе и маме, как прошёл день в школе, делал своё первое домашнее задание, заданное учительницей.
Так проходил день за днем.
Вот уж и месяц пролетел.
Мери, хотя и была всегда занята учебниками, но она не забывала приделять минутку внимания своему другу мистеру Джонсу.
Однажды он пришел к девочке с немного мрачным лицом.
– Здравствуй, дочка! – молвил мистер Джонс.
– Здравствуйте. Что с вами? Вас как-будто что-то печалит?! – взглянув на только что вошедшего гостя, сказала Мери.
– Я пришёл, чтоб… чтоб попрощаться. Я уезжаю… навсегда, в другую страну. – Девочка внимательно слушала, не сводя глаз с собеседника.
– Но почему?
Мистер Джонс все обьяснил. Он не хотел огорчать Мери, но все же огорчил.
– Я не хочу, чтоб вы уезжали, не хочу, - всхлипывала девочка, крепко обняв своего друга.
– Мы ещё встретимся. – Мистер Джонс посмотрел на картину, висящую напротив них, и добавил: - Когда-нибудь встретимся, - и ушёл, закрыв за собой дверь.
– До свиданья, мистер Джонс! – молвила Мери, не отводя глаз от запертой двери.
IV.
Вскоре после отъезда друга девочка стала хуже учится. Она мыслями была там, рядом с мистером Джонсом. А на каникулах Мери села в поезд и умчалась искать друга. Родители девочки разгадали замысел дочери и с Божьим благословением отпустили в путь.
Мери знала только приблизительно, где может находиться мистер Джонс. Ей улыбнулась удача. Девочка быстро нашла того человека, за которым уехала вдаль. Оказалось, что мистер Джонс не так уж и далеко от неё. Девочка была очень привязана к этому человеку и была счастлива, что нашла его.
Когда Мери нашла номер необходимого ей дома и собиралась постучать в дверь, на лестницу вышёл мистер Джонс, который куда-то собирался идти, но не пошёл. Он был удивлен, увидев здесь свою маленькую подругу. Не медля, пригласил её в дом, угостил чаем с печеньем и у них завязалась беседа.
– Я рад тебя видеть, Мери! Но как ты здесь оказалась? Как твои дела, учёба? Как Алекс, родители? – и маленькими глоточками пил чай.
– Я искала вас. Мне вас не хватает. Приехала я сюда поездом как только начались каникулы. Родители, братец живи, здоровы.
– Ну, а как в школе?
Мери старалась перевести разговор на другую тему. Мистер Джонс всё понял с её выражения лица.
– Девочка моя, - молвил он, - не надо из-за меня идти на такие жертвы. Мы можем видеться на каникулах. Учёба прежде всего!
Они долго разговаривали и договорились, что Мери будет хорошо учится, а видеться они будут во время отдыха.
Через некоторое время пребывания Мери в гостях у мистера Джонса, девочка отправилась домой.
V.
Прошло десять лет. Солнце сверкало так радостно, будто хотело, чтоб и другим было весело. Мери, как тогда, сидела на берегу моря и следила за волнами, которые время от времени бились о скалы. Но она уже не грустила. Мери, красивая женщина, была счастлива. Рядом с ней сидела дочка мистера Джонса, такая жизнерадостная, в которой Мери, порой, видела себя много лет назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218145
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 25.10.2010
Сверкало. Просыпались птички, умывались серебряной росой. Забегали зверушки. Все радостно встречали новый день.
Один маленький лучик солнца попал на зеркальце, которое затерялось где-то в траве. В тот же миг по рыхлым стенам избушки забегал солнечный зайка.
Из лесу выглянул серенький волчонок. Увидав неведомую зверушку, осторожно наблизилса к ней, стал обнюхивать. Зайка улыбался серому. А когда тот приготовился уже было поймать зайца, солнечный зверок, ничуть не испугавшись, стал играть с волчонком. Бегая за солнечным зайкой, волк весь умаялся и, не поймав добычу, обиженный скрылся в лесу.
Вскоре, узнав о солнечном зайчике, из-за деревьев стали показываться лесные жители. И медвежонки, и белчонки, и серые зайцы потихонечку приближались к веселому солнечному озорнике. Убедившись, что солнечный зайчик совершенно безобиден, лесные зверушки начали с ним играть. Весело было.
Вдруг черная тучка закрыла солнышко. Потемнело, и солнечный зайка куда-то исчез. Никто из присутствующих зверей не мог понять, куда же все-таки делся их новенький дружок?! Белки искали под папоротником, зайцы – вокруг избы, мишки тоже повсюду бегали, ища друга, но так и не нашли. Тогда зверки друг за другом умчались в лес, незная, что солнечный зайчик – это лучик солнца, который отбился от затерянного в траве зеркальца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172920
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.02.2010
Уже пробила дванадцята година. Настав Новий рік. Радісна атмосфера навкруги: мерехтять бенгальські вогні, танцюють казкові персонажі, грає чарівна музика… Справжня казка. Я так довго на неї чекала і, ось вона.
Вийшов Чарівник. Він почав розважати гостей своїми фокусами. Зал наповнився сміхом.
В цей час до мене підійшла маленька Принцеса. Ніжне рожеве платтячко виблискувало на світлі. Золоті кучері легко падали на плечі дівчинки. Вона не сміло взяла мене за руку і щось промовила. У цьому гаморі я нічого не зрозуміла, що сказала Принцеса. Тоді вона сильніше стиснула мою руку своєю маленькою ручкою і кудись мене повела.
Ми вийшли у сад. Різноманітні пахощі охопили нас зі всіх сторін. Дерева, простора альтанка були прикрашені гірляндами. На тлі ночі це так гарно дивилось. На вечірньому небі розсипались дрібні зорі. Вони, ніби допомагали маленьким лампочкам світити. А там, великий місяць заховався за деревами і заглядає, що робиться у саду. Стиха звучить вальс, який долина із залу.
Ось ми і прийшли. Зупинившись біля одного із кущів троянд, Принцеса показала мені пальчиком на маленьке цуценя, яке спало, згорнувшись клубком. Від шороху трави воно прокинулось і одразу ж стрибнуло дівчинці на руки, почало лизати їй щоку. Явище було неймовірне. Я зрозуміла, що Принцеса хотіла показати мені свого друга. Ми нагодували собачку.
Мене хтось покликав. Я озирнулась. А маленька Принцеса гралась із цим смішним пухнастим створінням.
Потріскували дрова у каміні. Полум’я здіймалось вгору. Кабінет наповнився теплом і світлом. Вздовж полиць розтягнулись різноманітні книги. Між ними виглядали маленькі сувеніри. У кутку кімнати стояв диван, обтягнений шкірою. Посеред кабінету – письмовий стіл з кріслом. На столі розмістились лампа, телефон, ручка і кілька аркушів паперу. І на полицях, і, взагалі, в кабінеті все було розставлено зі смаком. Мабуть, саме в цій кімнаті господар будинку проводив більшість свого часу.
За столом сидів Віктор, стиснувши у своїй кремезній руці келих з шампанським. Схоже, що він вирішив втекти від цієї метушні і гамору, які панували в будинку. Довго залишатись наодинці чоловікові не довелось. В просторий кабінет увійшов друг Віктора. Слово по слові і в них “зав’язалась” розмова.
Вже і свято добігає до кінця. Стихає музика. Казкові персонажі потрохи залишають будинок. Дім порожніє. Тиша починає розгулювати його кімнатами.
Як тільки гості трішки порозходились, Віктор зайшов у сад. Там, під колючим кущем троянд він побачив маленьку Принцесу. Втомлена, вона спала солодким міцним сном. Тоді чоловік взяв юну леді на руки і відніс у будинок. Легко поклав у ліжко, накрив покривалом. А дівчинка продовжувала спати. Біля неї вмостилась пухнаста тваринка. Віктор і собі пішов відпочивати.
Після обіду наступного дня подруга Аліна запросила мене і мою сім’ю до себе, щоб обмінятись враженнями від святкування Нового року.
Як завжди у цей час була неймовірна спека. Жителі Данді про сніг можуть лише мріяти, в той час, коли у сусідніх містах все вкрито білою скатертиною. На півострові Артем-Ленд сніг взагалі – рідкість.
Під’їхав екіпаж. Він нас довіз до будинку Алі. Зустріла нас та ж сама маленька дівчинка, яка ще недавно була у костюмі Принцеси. Підстрибуючи навколо нас, вона провела мене, Антона і нашого сина Юрчика у велику вітальню, де уже чекали на нас Аліна і Віктор. Усі ми були захоплені розмовою про карнавал, який закінчився тільки насвітанку.
Поки я і мої співрозмовники ділились враженнями від свята, діти грались в кімнаті нагорі.
– Ось, лови! – і велика кольорова кулька полетіла прямо в руки Юри.
Довго діти грались цією іграшкою. Кулька метушилась між хлопчиком і дівчинкою, облітала усю дитячу кімнату, заглянула у кожен куток, поки не трісла. Та Софійка і Юра на цьому не зупинились. Вони витягли інші, цікавіші, іграшки і продовжували гратись.
Я і Аля вирішили піднятись нагору, щоб подивитись, що робить наша малеча. Піднявшись сходами, ми легко відчинили двері дитячої кімнати. Побачене нас дуже здивувало: Юрчик і Софійка сиділи у м’якому кріслі. Обнявшись, вони читали “Угорські народні казки ”. Картина була справді захоплююча. Ми, усміхнувшись, так же легко зачинили двері, як і відкрили. Діти нас не помітили. Ми спустились до своїх чоловіків.
Час плив рікою. Діти росли, дружба сім’ями зміцнювалась. Софі і Юра стали кращими друзями. У них стільки було спільного, особливо спогади.
Діти бачились кожного дня. І в школі, і в бібліотеці, і на літературних вечорах вони були разом. “Нерозлий-вода” – говорили всі навколо.
…Вечір розпочався. уже пролунало кілька поезій юних талантів. Усіх їх зустрічали бурхливими оплесками, уважно слухали, не перебиваючи. Атмосфера була приємна. Були запрошені ще й поети і письменники, відомі у всьому світі. Вже і виступ Софії. Вона прочитала уривок із своєї поеми про ліс. Дівчина дуже любила природу, тож всі твори її були присвячені цій темі. Юра тихо акомпанував своїй подрузі, майстерно натискаючи то на чорні, то на білі клавіші фортепіано.
Коли уже всі юні таланти ознайомили публіку із своїми творами, гості будинку культури перейшли у інший зал. Там на них чекали пишно накриті столи, приємна музика. Трохи перекусивши, усі обмінювались враженнями від почутого.
– Ти була найкраща! – промовив Юрій до подруги і ніжно поцілував Софію у щічку.
Весь вечір на обличчі дівчини сяяла усмішка. Весь цей час Юра не відходив від подруги, даючи відбій її залицяльникам.
Підійшов до них один чоловік приємної зовнішності. На вигляд йому було біля тридцяти. Привітавшись із молодими людьми, він представився:
– Олександр Грін. – На цей час він був ще мало відомим письменником. Олександр висловив Софії своє задоволення її виступом і запропонував ознайомити ще й жителів Франції з її творчістю на схожому заході.
Франція, Ейфелева вежа, Лувр. Дівчина давно хотіла побачити все це насправді. У її кімнаті було багато картин із зображенням Парижа і Франції вцілому. Щодня Софі милувалась ними. Вона багато знала про цю країну із книг, слів батьків, які там побували із зовсім крихітною ще тоді Софійкою.
Дівчина майже погодилась прийняти запрошення Олександра Гріна, проте зупинилась. Вона глянула на Юрія.
– Я б не проти прийняти ваше запрошення, але мені б не хотілось залишати свого друга Юру тут одного. Він – один з найдорожчих мені людей.
Олександр очікував не зовсім таку відповідь від дівчини. Хвилину подумавши, він промовив:
– Якщо для вас так краще, нехай ваш друг їде з нами. – Софія щоразу більше подобалась Гріну. З кожною хвилиною поряд із дівчиною він все більше закохувався і був готовий виконати будь-який каприз чарівної майбутньої поетеси.
Ось і паровоз посвистує. Він запрошує пасажирів зайняти свої місця.
Олександр Грін все ж дотримав слова: друзі були разом і зараз у зручному купе прямують із ним до Франції.
Дорога видалась довгою. За вікном швидко пробігали поля і луки. То зникали, то появлялись маленькі будиночки.
Проходив день, минала ніч. Чоловік не втрачав жодної можливості залишитись із своєю «музою» наодинці.
Залишилось ще кілька миль. Пасажири, що їхали в Париж готувались покинути потяг.
Зупинка. Відчинились двері. У вагони увірвався прохолодний вітерець, почав гратись кучерями дам і їхніх кавалерів.
Невдовзі потяг довгою змією посунув вдаль. Вже і зовсім його не видно на горизонті. Опустів перон. Люди, як мурахи, порозлазились хто куди. Великий Париж привітно зустрічав своїх гостей. Ейфелева вежа своїм гострим шпилем увіткнулась у блакитне небо, окуталась пухкими білими хмарами. Розкинулись широкі дороги, зелені газони…
Промчало авто. У вікні промайнула привітна посмішка Софії. Дівчина із захопленням розглядала такі невідомі і водночас відомі їй вулиці.
Пройшло пів року. За цей час перебування Софії і Юрія у Франції відбулось багато змін у житті молодих людей: розширилось коло друзів і знайомих, світове визнання… Подруга Юри щоразу віддалялась від нього, він ставав чужим для Софії. Що тільки не робив хлопець, щоб повернути собі в недавньому минулому кращу подругу і кохану дівчину. Проте спроби були марними. Знесилений боротьбою, Юра повернувся на рідний Артем-Ленд.
Через кілька днів після від’їзду друга Софія відчула якусь порожнечу. Її уже не радувала присутність поряд Олександра Гріна, ані улюблена публіка. Можливо, саме тепер Софія зрозуміла, що для неї означав Юрій.
Цього вечора у будинку Олександра зібралось багато шанованих гостей. На цьому бенкеті Софі мала прочитати свій новий вірш. Поети, письменники, композитори, просто родичі Гріна зібрались навколо клавесину, що стояв посеред великої зали і всі з нетерпінням чекали виступу юної поетеси. Дівчина хвилювалась. Гості помітили це. Ніхто з них не знав причини її хвилювання. Прочитавши довгоочікуваний твір, Софія поспішила усамітнитись.
Піднявшись сходами на другий поверх, дівчина увійшла у маленьку кімнатку. Перед очима Софі промайнули всі події, які вона пережила разом з Юрою: те, як вони разом грались, як сиділи, обнявшись, в кріслі і читали «Угорські народні казки», як разом ходили в бібліотеку і на літературні вечори…
Легко постукавши у двері, увійшов Олександр Грін. Глянувши на нього і вмить відвівши погляд, дівчина промовила:
– Я завтра повертаюсь у Данді. Я вдячна тобі за все і я вже точно можу сказати, чого мені хочеться понад усе – це жити в рідному місті і, щоб поряд був Юра…
Наступного дня з надією, що Софі передумає, письменник Грін увійшов в кімнату дівчини. Проте Софія не передумала.
Олександр провів дівчину до станції. Під’їхав потяг. Софія поспішила зайти у купе, а Грін непорушно стояв і проводжав дівчину поглядом. Поїзд поїхав. Олександру Гріну не довелось довго залишатись наодинці. Він познайомився із ще одною вродливою дівчиною і забув про Софію.
Приїхавши у Данді, давні друзі і знайомі радісно зустрічали красуню-дочку Аліни і Віктора, розпитували про все, ділились із дівчиною своїми новинами. Проте Юри поряд не було.
Було неподалік одне місце: тихе, надзвичайно красиве. Там ще дітьми Юрій і Софі зробили собі схованку. Це було лише їхнє місце. Саме там дівчина і зустріла свого друга. Попросивши у нього пробачення за все, Софі обняла хлопця.
Слава славою, але не можна забувати людей, які були поряд з тобою увесь цей час!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163777
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.12.2009
Жила собі Сніжинка. Завжди радісна вона була. Кожного дня Сніжинка гралась із подругами: то дружно вони танцювали над верхівками дерев, то стрибали наввипередки з одної гілки на іншу, вихвалялись своїми щоразу новими білими нарядами, які сріблом виблискували на сонці. Не один раз Вітер возив Сніжинку і подруг на своїй спині. Літали вони понад хмарами. Перепочити сідали друзі на Ялинку, а та і захоплювалась своєю “шубкою ”.
Якось раптом стало дуже жарко. Маленька Сніжинка і її подруги почали танути. Вона тільки і встигла промовити:
– Одного зимового дня я обов’язково повернусь…
Покотилась прозора горошина, вправно оминаючи перешкоди на своєму шляху. Ця горошина і є наша маленька Сніжинка, яка стала краплиною води.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160864
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.12.2009
Так ніжно пахнуть трави, п’янить їхній аромат. Десь притаївшись витьохкує соловей. Дуже мелодійно звучить його голосок. А там, на високій туї, барабанить дятел. Його яскраво-червону шапочку видно здалека. Цей “модний” птах виловлює шкідників і ні одному паразиту не втекти від лікаря в червоному картузі. Вітер злегка гойдає зелене віття. Шелестить листя, дзвенять шишки, які, наче ялинкові прикраси, важко звисають на гілках.
Раптом хтось налакав дятла і той полетів геть. Це Івасик спритно піднімався на дерево, де сидів птах, охоплюючи стовбур туї своїми маленькими ручками. Хлопчику дуже хотілось чи то зловити лікаря в червоному картузі, чи то просто, наперекір батькам, залізти на велике дерево.
Чудовий краєвид відкривався за віттям туї. Зелені луги, кольорові дахи будиночків. Було видно, як неподалік граються діти, бігають грайливо домашні улюбленці навколо своїх хазяїнів…
Незабутні відчуття огорнули Іванка. Тепер, мабуть, він буде частіше спостерігати за діями, що довкола, з верхівок дерев. Тільки б не дізнались мама і тато!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151870
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.10.2009
Це було у тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому році. Мій батько, науковець, їхав у наукову експедицію досліджувати Північний полюс – такий невідомий для людей. Татусь взяв мене, свою улюблену донечку, із собою. Дорога була довга, проте час швидко летів. Поряд із нами сиділи веселі люди. Вони ні на мить не переставали дивувати нас своєю цікавою мовою. Ми подружились із цими життєрадісними Моронвалями.
Ось уже минули Шпіцберген. Чим ближче ми наближались до Північного полюсу, тим холодніше ставало. Та нам холодно не було: щоб не змерзнути, ми підтанцьовували під звук акордеона, пили гарячий чай.
Нарешті Північний полюс. Експедиція «розбила» табір. Зручніше влаштувавшись, кожен займався чимось своїм. Я ж, любителька пригод, «згоряла» від бажання скоріше дослідити незнайому мені територію.
Намети і люди, з якими я сюди приїхала, з кожним кроком все більше віддалялись. Навколо багато снігу. По спокійних і доволі холодних хвилях океану плавали айсберги. На великих льодових брилах ніжились на сонці полярні тюлені, мокра шкіра яких виблискувала, наче дорогоцінні камені.
Тюлені – дружелюбні, грайливі тварини. Побачивши людину, одразу наблизились, вивчали. Я теж уважно розглядала цих представників фауни, адже раніше тюленів я бачила лише по телевізору.
Я у кишені знайшла червону кульку, надула її і ми почали гратись. Весело було. Кожного дня ми бачились. Я їх дуже полюбила і вони звикли до мене.
Пройшов час. Експедиції уже потрібно було повертатись додому.
– Донечко, нам пора. Нас уже зачекались. – Якось сказав мені батько.
– Одну хвилинку, тату. Я лише попрощаюсь із своїми друзями, - відповіла я і помчала до тюленів.
Важко було розлучатись із тваринами…
Сутеніло. Корабель відчалював. Тюлені зробили мені приємний сюрприз: вони трішки проплили поряд нашого судна. Пізніше, вилізши на льодову брилу, помахали нам «рукою». Усі були здивовані таким прощанням.
Ми, експедиція, у полоні незабутніх вражень повернулись додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151869
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.10.2009
Світає. Сонце тільки піднімається ввись. Тиша. Цю тишу лише інколи порушує море. Великі хвилі зрідка б’ються о скелі. У небі в’ється чайка. Вона, ніби жандарм, слідкує, щоб ніхто не потривожив спокій навколишньої природи.
Поряд по ще зовсім пустому пляжі іде дівчина. Холодна, не прогріта вода неспокійного моря омиває її босі ноги. Вітер грається русявими косами, лоскоче рожеве личко. Дівчина про щось роздумує. Вже і сльозинка появилась у її голубих очах. Та цього ніхто і не замітить. Красуня змиє її морською водою і піде, залишивши тут усі свої думки і переживання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151305
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2009
Погода була хороша. Екіпаж нашого корабля «Вікторія» спокійно займався своїми справами, не підозрюючи про можливу небезпеку. Раптом вартовий закричав: „Шторм наближається!”. Усі заметушились, намагаючись уникнути лиха.
Судно змінило курс, збільшило швидкість. Та все марно: чорна грозова хмара, сильний вітер наздогнали «Вікторію». Закипіло море. Наш корабель серед шторму став, ніби іграшка в руках малюка, яка летить з одного кутка кімнати в інший.
Довго «Вікторія» і її пасажири боролись із лихом, яке спіткало. Та все ж ми були переможені: корабель повністю розбитий, лише дрібні щепки плавали по втомленому морю; ми ж, пасажири судна, борсались у воді, намагаючись врятуватись.
Несподівано з’явився дельфін. За ним ще один. Спочатку ці милі тварини закружляли навколо нас, ніби вивчаючи, а пізніше допомогли нам, людям, які зазнали корабельної аварії, добратись до рідного берега. Ми вдячні дельфінам за допомогу і зробимо усе можливе, щоб вони не потрапили до рук браконьєрів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150986
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.10.2009
Прогулююсь я вечірнім Львовом. Чорною пеленою огорнув вечір вузькі вулички міста. Темряву розвіює мерехтіння тисяч ламп, що розкинулись вздовж доріг, світло у вікнах будинків і фар автомобілів.
Стоїть сонний парк. Десь у вітті дерев перегукуються сови. Чути шарудіння кленів. Своїм шелестом вони, ніби акомпанують птахам.
Машин мало, тож і повітря чисте. Хтось, як і я, вийшов прогулятись вечірнім містом, а хтось щойно повертається з роботи стомлений у свою затишну домівку.
Глянула я у небо. На темному полотні розкинулись дрібні зорі. Великий круглий місяць розмістився посеред неба. Складається враження, що це вправна майстриня вишила хрестиком скатертину.
Я так люблю своє місто, особливо ввечері!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150984
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.10.2009