| Сторінки (5/407): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Усміхайся, коли болить
Усміхайся, хоч як нестерпно...
Може, врешті настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане затерпне...
Загрубіє, застигне враз,
Перетворить себе на камінь.
І на порох зітреться час,
Проминувши собою нас
В небуття безіменній брамі...
Усміхайся... Люби... Болить?..
Ти живеш і бува нестерпно.
Врешті, може, настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане - затерпне.
Усміхайся...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652436
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.03.2016
Повня.
Душа - сум'яття...
Блимають хижо зорі
Розум -
подерте шмаття
Хоч ні біди, ні горя
Видимого
неначе...
Спокою чаша -
в дірах
Стигмить і густо плаче,
І вигасає віра
в добре, у тепле, чисте...
Ні - то лиш суголосо
повні
Душа імлиста
мерзне нага і боса...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.02.2016
Не розміняю тиші дзвін
на гомінке багатослів'я.
Хтось певен - зна мене...
Чи ж ту?..
Нема уже багатокрів'я
родинних уз, духовних уз...
Самітницттва
лиш німотою уп'юсь,
мов чистою водою...
злечу туди, де біль угруз
у кров, у тіло, жили, нерви,
де полину стезя, обуз...
І не стається ні перерви,
ні час не спить...
В тугу струну
Плету з ниток прожитих крицю...
І не рятує хміль вина...
Вигранюється гостра шпиця,
що серце штрикає щодня
і з болю мого веселиться...
І опиратися невзмозі,
все ж опираюся... дарма?
А нагорододою - вина
болюча і глуха провина
За все, що випито сповна...
Усе є сенс.
І все - нічим...
Є істини дрібненьке сито,
що сіє нас крізь мрево правд
і туману' того лихого
що, нам бува, дурманить ум...
Скликає спрагле передгроззя
На денці серця сивий сум.
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633077
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.01.2016
Затишшя також потрібне.
Ще кажуть: либонь, перед бурею...
Буденність краплинно-дрібно
У горлі гірчить мікстурою...
І так чогось мілко-мілко
І тісно душі неприкаяній...
Мов десь дотліває зірка,
Затлумлена братом каїном.
Мов десь вигорає свічка,
Мільйони разів запалювана
і скупо (все рідше й рідше)
теплом мерехтять проталини...
Затишшя... Льодово-зимне...
Зігріти би душечку бурею,
що пристрасно і нестримано
ввірветься у світ Магурою*!
* Донька громовержця Перуна, хмарна діва, у слов'янській міфології прекрасна , крилата , войовнича.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628436
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.12.2015
То тільки зло задарма...
Безкоштовно.
За добре -
справно сповна заплатиш.
Твори його з любов"ю
безумовно -
гори!
Згориш...
І хтось заплаче...
Каяття спізніле
на мить стривожить душі тих,
що сплять...
Непрошене прощення
вслід несміло:
"...прощай!" -
Простять...
Сльозу закотить сонечко
за обрій,
щоб освятити день
прийдешній знов.
І знову десь горітиме
хтось добрий...
Бо є
любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613537
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2015
Тягар не гне?..
У чому ж сила, жінко?
Торує горб, та завше по стерні...
Під босі ноги краплі луплять дзвінко.
А солі в них, що жару у вогні...
Вогненна сіль, що душу випікає...
І не вітріє... Що для триби час?
У сеї простір - ні кінця ні краю.
Замовить хтось опісля парастас,
заупокійну вишепче молитву,
полегшеним зітханням проведе...
І лишиться незвершеною битва,
як янголом у вишнє перейде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609737
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2015
Не кричи у прірву.
Не губи слова...
Згарищем чорніє
зраджена трава,
гіркнуть полиново
приторні меди,
не слова - полова,
на піску сліди....
Що тобі до того,
що марніє світ?
Так було і буде,
доки світу літ...
Не нове... А знову
мрієш про дива
і чекаєш слова...
О, слова... Слова...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608954
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.09.2015
Не вір нікому, і собі не вір:
настане час - усе розвіє вітром,
постане правда, зчовгана до дір,
легендами із чорно-білих титрів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603934
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.09.2015
Люлі дитинко, рідне пташатко,
ось коло тебе і мама, і татко.
Спи, моє серденько, люлі, кохане.
Завтра нам знову сонечко встане,
може… а, може, хмарка заступить...
Ген бо на сході градами лупить...
Ген бо на заході, мов на негоду,
сонце спливало червоно досподу…
Люлі дитино, спи мій синочку,
хай відпочинуть натомлені очка.
Ось янголята твій сон відшукали
та біля вушка на пóдушку вклали:
гарний, і сонячний, і веселковий...
Спи моя зіронько, спи моя доле.
Спи, поки спиться... і поки є хатка...
Є коло тебе і мама, і татко,
поки у дім нам біда не гукнула
чорно війною... де вічно поснули,
ті, хто хотів й не хотів воювати,
й чúясь матуся, синочок і тато...
Там вже лелека не сяде на стріху,
там ще догримує скривджене лихо,
довгі літá не рахують зозулі...
Пустка лише виколисує "люлі"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603786
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.09.2015
Ні, не янгол ти...
Ані фея, не добродійка, не свята...
І розтрощеного не склеїш,
ні продовжиш комусь літа,
і хреста не візьмеш чужого -
мати б тривкість нести свого...
Не відмолиш нічого в Бога -
вже відміряв тобі всього.
Ти - піщинка...
Чого ж уперто розпаляєш у серці трем,
коли суджено всьому вмерти
поміж вічним життя дощем?..
Може й зродишся свіжим болем
через сотню чи другу літ,
аби знову брести сим полем
"рятувати пропащий світ"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591434
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.07.2015
Бува, на долю падають сніги
посеред квітня мокрозимним цвітом
і зрада липне... і нема снаги
раба в собі злиденного убити...
Нема бажання бути... Хай би час
відмотував назад свої хвилини
до витоку... де не було ще нас,
де все було дитинністю невинне...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577825
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 29.04.2015
Я та, що тримає світ
у стерплих тремких долонях,
що губить щоденний крок
між гуку і суєти,
життям - навмання убрід
і аж до зими на скронях,
вплітає лелійність мрій
у інші живі світи.
Я та, що не знає сну
під склепом повік утоми,
що завше чатує час
у плині земних скорбот,
гаптує життя канву
любов'ю... і до оскоми,
до крові із мозолів
байдужості жне осот...
Я та, що живе, мов птах
з удосвітків і до смерку
серпанком подоби крил
спішить обіймати день,
стоїть на семи вітрах
в небес загляда люстерко
і молячись, силу п'є
з його благодатних жмень.
Я проклята і свята,
слугиня чужої волі,
і кара, і Божий дар,
і гострий Митця різець.
Я мати і сирота,
жадана й чужа до болю...
Я та, що голубить світ.
Творіння його вінець...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2015
Вернешся живим - я знаю…
Повернешся зі щитом!
Любов бо перемагає
Завжди у бою зі злом.
Я вірю у тебе, чуєш?
Ти зможеш, ти все знесеш!
Не здашся і не спасуєш,
Не схилишся, не впадеш!..
Хоч дим виїдає очі,
І небо усе в огні…
Ти виживеш, чуєш, хлопче,
у праведній цій борні!
Молитвами квилять душі
за тебе… Прошу одне -
хай куля тебе не рушить,
хай смерть тебе не діткне!..
Ти виживеш, любий хлопче,
квитаючись з лютим злом,
що рідную землю топче…
Повернешся зі щитом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560041
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 15.02.2015
Вже рівно рік…
Вбивають українців
у цій війні.
Втомився лік…
Із горем наодинці
минають дні.
І знов пече,
І ятрить свіжі рани
юнача смерть…
Твоє плече,
мій янголе незнаний,
Небесну твердь
для нас трима…
І зорі нам ще сяють -
Життя прядуть…
Іде війна.
Герої не вмирають -
В серцях живуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553712
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 22.01.2015
Я візьму своє чуле серце
вколишу, як малу дитину,
зачинивши в свідомість дверці
на колодку… Замкну причинне...
Зараз вкупі яка їм користь?
Хай побудуть собі окремо.
Як усне ся сердечна хворість,
мо’ відійдуть кудись проблеми?..
Може вистигне жар пекучий,
може страх вже не йме колоти.
Люлі-люлі, засни… Рипучо
колихає душа гризоти…
Люлі-лю… Підкрадеться втома,
огортатиме розімліло...
Спи-засни… Відпуска судома,
м`якшить сон запалене тіло.
Тане віск, догорає свічка,
лічить ніч цокіткі хвилини,
вже й світанку вузенька стрічка
зазирає через гардини.
Люлі -люлі… Затихло наче...
Промінь сонця краде тривогу,
болі сплять і уже не плачуть,
лиш з під вій мерехка волога...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551177
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2015
Ти знову йдеш…
У перший день зими
дорогу стелять інеєм тумани.
А я молюся –
Боже сохрани,
верни його додому…
І до мами,
й до рідного порогу,
до стежин,
що босоногі п’яти цілували...
Тут серед днів
губився часу плин -
тут сонця, вітру,
руху було мало,
а нині досить вулицею йти...
Торкатись оком
мирних краєвидів...
Бо завтра -
Маріуполь, блокпости,
окопи і війна...
Там серцем нидів…
Там чорний дим і небо у вогні,
і блудить страх,
і в чорні вікна виє,
де час стоїть…
Там гради лічать дні...
А серце теплить віру і надію,
що ти прийдеш додому
вже з весни,
коли сади
розпустяться бруньками...
Так буде!
Боже милий, сохрани!
Веди його безпечними шляхами!
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540870
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 02.12.2014
Вже стільки у боях їх полягло
цих світлих, молодих і зовсім юних,
а смерть жнивує... І жнивує зло...
І вугляться криваві долі руни.
Вже скільки сліз гіреньких пролилось,
і скільки зморщок вирізьбила мука,
у матері, скажіть, питався хтось?..
Стоїть, німотно заломивши руки…
О сину, мій… дитиночко моя,
пощо така тебе спіткала доля?
І до труни, немов до вівтаря,
чоло схиляє у нестерпнім болю.
А він лежить, урочистий такий,
повінчаний із Небом воєдино.
Печально-тихий, світлий, аж святий...
І чорна мати… відпускає сина...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527182
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 01.10.2014
У мене є дах і стіни...
У тебе - земля, окопи,
вогонь, рубежі, руїни…
А дощ восени наскоком,
і сльота і вітер зимний,
і ночі важкі повіки...
Свинцево десь вибух гримне -
не сплять вороги-шуліки.
У мене обід, вечеря...
У тебе - скупий окраєць…
Й розчинені навстіж двері
душі - сам-один, як палець
під Богом й перед війною,
із вірою в побратима...
Стискаєш судомно зброю
стежиною пілігрима…
У мене суєтна тиша.
У тебе - громи і гради...
Історію час нам пише
про жертви, любов і зраду,
і кроки до України,
а може самих до себе…
Мене не рятують стіни.
Тебе - притуляє Небо...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525459
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 24.09.2014
Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі…
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…
Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь,
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…
Тут знов цвіте каштан,
так дивно, уявляєш?
Яка ж бо в нім жага
нестримна до життя!..
У тебе також є -
грудьми бо затуляєш
цей світ такий хиткий
від кроку в небуття…
У нас пройшла гроза…
осіння і без грому,
лиш блискавки стрімкі
шугали вдалині...
Солдатику, скоріш
живим вертай додому…
А поки… тиха ніч
хай горне в мирнім сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524273
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 18.09.2014
Кого слухаєш - того й правда.
Все так просто і все так складно,
і не має на теє ради...
Роззираюся безпорадно -
мав би розум якусь опору,
досвід все таки є, одначе...
Піднімаю зіниці вгору -
небо стогне, болить і плаче,
що на совість життям оголену
море лжі повсякденно ллється...
На вуста - поцілунок сорому
і кайданки тугі на серце...
Затинається стерплий розум -
він не вміє не працювати!..
Їздять брехні великим возом
мимо розумової хати…
І від сеї ганьби безликої
лютий вітер між ребер свище,
кров бурхлива по венах ріками
і згорає на попелище
те, що звалось колись довірою...
- Гей, із попелу чи воскресне?!
Поміж диму їдкого сірого
мертва тиша… Анішелесне...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524005
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.09.2014
Хотіла б закрити очі
і жити в своєму вчора,
де серце співати хоче
про сонце, траву і гори...
Хотіла б заткати вуха -
не дійдуть бо так новини.
Від них у душі розруха...
Була би вона дитинна!…
Хотіла б замкнути серце,
щоб там не замешкать болю…
В нім осад гіркий на денці
мені цементує волю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524004
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.09.2014
Живим, солдате...
Чуєш?.. Будь живим!
Хай обмине тебе ворожа куля!
До серця віру Вишньому притулюй,
як зброю до грудей…
Хай чорний дим,
що так тебе жалобно обійма,
розсіється!
Молюся, прагну, вірю -
здолаєш ти ненависного звіра
і зацвіте просвітлена весна…
Шануй себе,
соколику ясний!
Тримайся за життя так ціпко й вперто,
як тільки зможеш….
Не давайся смерті -
нехай бо їй віддасться ворог твій!
Ти зможеш!
Біля тебе Серафим
мечем вогненним темінь розсікає!
З чола твого
кривавий піт стікає…
Та ти не здайся, чуєш?..
Будь живим!
Солдате, чуєш?
Ти потрібен тут,
де сонце на осонні біля хати.
Тебе вимолює сестра, дружина, мати,
і вірить в тебе весь вкраїнський люд...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523813
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 16.09.2014
Серед спеки літа
вітер віє люто -
янголів побито,
серце болем скуте...
Сутеніє горе,
студеніє гадка -
сльози серцю вторять...
Та надій лампадка
жевріє, святиться -
Господи помилуй!
Хай благословиться
праведная сила,
праведна надія,
і серця гарячі.
В них любов - лелія
благодаттю плаче...
Господоньку Боже,
бережи солдата…
чийсь він милий може,
брат, чи син, чи тато…
Він чиясь надія
і життя опора…
Заступись, Маріє,
благодатна Зоре...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523809
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.09.2014
О мій Божечку… тяжка мученько
та за що ж бо ти приключилася
за́бив кат мене… ноги, рученьки,
тіло дужеє кров’ю вмилося,
обросилися рани рванії,
дірка в серденьку,
губи стулені...
реготали нечисті п’яні і,
в пекло душі свої замулені
на олтар сатані складаючи,
вихвалялися крові ріками...
і не тямили, що вбиваючи
древо роду свого каліками
засівають душевно хворими -
кров жива і кричить за пімстою,
і лунає той голос горами
і долинами…
Ти ж невістою
перед Божим престолом праведним
станеш душечко, бо стражденная,
жовто-синім вповита саваном
і любов’ю благословенная.
На отому суді священному
на Долоні, що над руїною
Бог простре, і мені смиренному
Він віддячиться Україною.*
*Усім загиблим, гинучим у боротьбі за волю України присвячую…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.08.2014
Ходити по лезу
щодня
видивляючись прірві у вічі...
Вкладатись у ліжко
щоночі,
неначе в провалля химер...
І знову чекати,
вслухатись,
молитись і
важити тричі
кожнісіньку думку,
і чутку,
і здогад...
І поки не вмер
ще мир остаточно
на цьому хиткому
житейському полі,
збирати краплини
зі сліз,
що у горлі
застрягли клубком,
щоб ними гоїти
затерплі серця
замордовані
болем,
надривно
плекаючи совість,
кривавим
війни молоком...
Кричати у пустку людей,
поміж гомону дня
і безсоння -
безглуздя...
Допоки?
Навіщо
громадити в душу гріхи?
Калічити серце
об лезо життя...
Днесь
лягає на скроні
сизе мрево смирення
і квилить,
як в небі журливі птахи...
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513324
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2014
Знову смерть…
Мій Боже, знову смерть...
Знову плаче всиротіла мати.
Жне в снопи смертельна круговерть
Душі тих, кому б не помирати…
Їм би жити…
жити і цвісти!
Їм сади саджати і любити!
А натомість…
небеса й хрести.
І печаль, що солоно розлита…
Зглянься, Боже!
На осій землі,
що з правіку янголів родила
Чорний демон у злоби імлі
Дітям неба обтинає крила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2014
"...Тримаємось за руки
Супроти сірості,
печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину." © (Леся Геник)
Над прірвою, що згризла далину
стояти тоскно, моторошно, зимно...
Тулити до очей сумну весну,
що літом пересипалась надривно
у плач тривожний і беззвучно дивний -
не втишити зневіру навісну..
Чекай, пожди не вір, що це кінець!
Дорога тільки звузилась до нитки...
Десь там поза проваллям промінець
блідий, та є... хоч як його не видко...
І хоч тобі непевно, мулько, хитко -
розвидниться... І рушиш навпростець.
2014р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504863
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.06.2014
Господи, захисти!
Господи, Твоя воля...
Вугляться ген мости... *
Маками серед поля
крівця синів свята -
вбиті за спрагу жити.
Плаче десь сирота...
Плачуть дружини, діти,
хлипають матері,
зносячи днесь молитву...
Тішаться упирі,
топчучи кров пролиту,
рвуть ошаліло плоть,
гублячи вільні душі...
Стражде благий Господь,
міру скорбот сягнувши,
так бо уже було...
Гинули вже сини!
Чей же не вічне зло?..
Господи, сохрани!
* пройдення точки неповернення
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498359
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2014
Все більшає наших Янголів...
Все небо укрите крилами,
а біль, що болів - не виболів,
на тілі землі - могилами…
Тут квіти, хрести... горбочками
притулок синів під фамами.
Зарубочками, стібочками
рубцюється серце Мамине...
Терпи, моя Нене, Ненечко!
Нещасна твоя година є…
До раю стезя вузенечка...
Ще й громом над нами гримає,
і блискає нам, і хмариться,
не видко просвіту Божого…
Молімся - впадуть примари ці
розплідника зла ворожого!
Між зорями сотні Янголів,
що нас затуляють крилами.
Ще біль нам за них не виболів,
ще тужить над їх могилами…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495039
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.04.2014
А я не буду вторити дощам...
А я не хочу вірити в пророцтва -
не зажди правда бачиться очам,
не завжди щирість символ благородства.
Не все, що править світом суще зло.
Не все, що в душах плеще - те з любов"ю.
І, що б на язиках там не було,
не кожне проростає зі злослов"я
Дуальний світ, а сутність лиш одна
від правди і від кривди незалежна…
Життя криниці не сягнути дна,
бо смерть лиш крок у вимір протилежний.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494835
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.04.2014
Нами бавляться, нами грають,
нас розігрують у лото,
не пускають "рабів" до раю,
не питається нас ніхто
про бажання...
О древній роде,
Що запрагнув собі, чудний?..
По терновий вінeць свободи
брат із братом шикує стрій.
Брат із братом візьмесь за руки
і дотулить плечем плече...
- Чуєш, брате, тривожні звуки...
Ллється кров, що у рай тече...
Грай, картяре, на людські душі -
пімсти тліє пекельний дим,
бо свободи вина хильнувши,
не нап'ємось уже нічим.
Бо не дарма життя пролите,
дух любові не вмер, не всох
Бо не можна того убити,
що дарує предвічний Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486325
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2014
Зустріла якось недавно добру знайому посеред вулиці.
Давно не бачилися, надворі сирість і сльота. Вирішили ми приємну зустріч за горнятком кави продовжити.
Зайшли у кав’ярню, що була неподалік. Замовили по келишку доброго італійського вина. Зігрілися.
Слово за слово розговорилися про усяке різне, то мені колежанка й повідала:
- Відколи себе пам’ятаю, завжди мене намагалися вбрати в рамки… Дарма, що послушна. Як то кажуть, котрий кінь тягне - того й б’ють. То таки правда. Отако загнуздана, запряжена, з добрим возом бажаючих возитися, закусую вудила і - вйо!
Як баглося в дитинстві трохи попросторікувати - дитина ж - одразу наштовхувалася на материн докірливий погляд... Мовчи, мовляв, не пашталакай пустого, надто перед сторонніми людьми, бо можуть подумати, що зле вихована. От як сидиш поміж дорослими - сиди і сопи собі в дві дірк. А говорити будеш тоді, як спитають. Та й то говорити треба щось путнє, а не пустопорожнє!
А як малому знати, що буде “якраз”? Ліпше помовчати...
Донині, як збирається гурт людей більше двох - відмовчуюсь. Хай інші говорять, а я - як спитають.
У школі вчилася добре. Навіть дуже добре. Така чемньоха була - вихована, старанна. А червоніла від будь-якої дурниці - зауваження, надто прискіпливого погляду, підвищеної уваги, чи, борони Боже, невдоволеного виразу обличчя вчителя. Дурне теля! Бо, як не старайся - всього не вистараєш. Щось дається легко, а щось ніяк у голову не йде. Але то не про наших людей і не про нашу школу. У нас, або ти вчишся добре і встигаєш по всіх предметах, і тоді ти - молодець! А як ні, то ти неук, тупак, нездара, і ще Бог знає скільки красномовних епітетів вилітає із вуст добропорядних високоосвічених педагогів.
Ні-ні… Я не допускалася до того аби мене обсипали такими “золотими” словами. Хоч, посеред інших, назагал з усіма удостоювалася декотрих “похвал” і щирих означень.
- Дебіли! - Репетувала розлючена класна мама. - Я кому сказала стулити свої пельки?! Вас не можна залишти навіть на п’ять хвилин - вже верх зі школи знімаєте! Ану марш до дошки. Розказуй правило! - Вхопила першого-ліпшого, що був найближче до її тремтячої від злості витягнутої руки. Її пальці , скорившись хапальному рефлексу, чіпко вп’ялися у комір піджака злощасного учня. За “шкірку” і насеред класу - бух. А той з переляку, ну ні “бум-бум” не тямить, не те щоби якесь там правило казати. - Сідай! Два!
І так вервичкою почерез одного…
Потім, як самій уже набридало виливати жовч на малих пуцвіріньків, сідала і, театрально закотивши очі до стелі, хапалася за чоло:
- Мене смертельно... Чуєте? Смертельно болить голова! Я через вас інфаркт тут дістану!!!
Була ще одна у старших класах.
Перед її уроком усі хрестилися і молилися. Випрошували в Бога доброго настрою для неї, інакше не солодко прийдеться цілому класу. Тій було щипнути нерозторопного, крейдою чи книжкою запустити у роззяву, штухнути чолом об дошку - звична річ. А голодних після уроків залишити - на годину, а то й на дві у класі замкнути, бо мало хто з учнів зрозумів тему минулого уроку:
- Поки мені всі формули скороченого множення на зубок не вивчите - до ночі тут тримати буду! Хто хоче додому - мухою - здали і пішли!
І тримала! І не скаржився ж ніхто!
А ще в старших…
- Дівулі! Відданиці! Аби я на вас тих дурнуватих кульчиків і близько не бачила, бо пообриваю разом з вухами! Чули мені?! Безвстидниі! Ви на уроки ходите чи на кавалєрку?
“Дівулі” хором: “Чули!”
- Так, завтра йдемо на картоплю. Аби всі, як одна були повбирані у спортивний одяг, штани. Ніяких спідниць! І ще одне... В автобусі (до поля довозили шкільним) хлопцям на коліна не сідати! Всім ясно?!
Чемність, чемність і ще раз чемність.
Ох, як згадаю… Слово “встид” наголошувалось мало не на кожному кроці. Вдома, у школі, навіть на вулиці. Блюстителів чужої, надто юної моралі - ніде не бракувало.
Але, що характерно - не всім однаково воно влягалося у головах!Хто вітряний - вітряний. Хто байдужий - байдужий, хоч кіл на голові теши… Хто пристосуванець - пристосуванець і край.
А дурне дурним! Мені ота школа, вже я доросла тьотя, повік не скінчиться! Усе я “школярка”, яку всі, кому не ліньки, смикають у різні боки. Кажу тобі - увесь світ би зійшов, а таке, як ото я, не знайшов би! Усім щось винна. Навіть, як не винна - все одно винна. Як себе чую - так мене сприймають. Чи мені на лобі написано?… Всі щось від мене хочуть. Самі не дають - нічого. Від інших не отримують - нічого! Той зайнятий, той не може, той інший ще хтось - не мусить… Лиш мені зась! Як вже щось від мене треба - “кров з носа” має бути! Бо наживу собі “ворога”. Можна було б не звертати уваги… Та не прощається! До очей викажуть своє “фе”, ще й довго дутися будуть.Отако родині, сім’і, дітям, сусідам, знайомим... годжу- приймають. Звикли, навчилися...
Коли б собі догодити?
Кортить плюнути на ту дурну обов’язковість і дбати про власні захцянки! Але от біда… Варто їм з’явитися - совість не дасть жити! Достоту так само, як зараз обов’язок.
Змовились вони обоє, чи що?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480182
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2014
Корилася, терпіла і не щоку,
усеньке тіло під батіг дала
в німому рабстві спину гнула поки
дійшла межі. Сміявся безмір зла,
випалюючи віру, душу, тіло...
Молилася - та застив небо дим.
Зіп\'ялася з колін і осміліла
пішла просити правди... Лютий грім
із того диму чорного ударив
і попелом задушливим повис,
і чорні круки, чорних душ примари
до крови спраглі кинулися вниз.
І шматували, хижо розпинали,
і лжу по світу ріками лили
на кривді паслись і було їм мало -
любов бо подолати не могли...
Вбивали... Не скорилась! Воскресіння
гряде святе опісля всіх тривог,
бо сходить сонце правди в Україні -
Любов непереможна. З нами Бог!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476856
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2014
Недобуло,
недотягло, недо-
росло,
як щепа,
вкрадена й забута -
не мало моці,
заважали пута
врости зелом у грунт...
Як на гніздо
лелече
тріскою лягло
поміж трісок,
заплетене
поміж осотом,
затиснене,
замащене болотом
між інших,
чуло -
пискав голосок
лелеки молодого.
Пружив крила,
міцнів і дужчав -
вирій даленів...
Складав юнець
у вічність дні до днів,
благословенна
вись його манила.
Сухе зело
уже й перегнило.
Старе -
відщепини нові замінять,
і тільки зрідка
сколихнуться тіні,
того,
що не почавшись,
відбуло...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2013
Шановні поетклубівці!
Нещодавно побачила світ перша збірка поезій нашої колеги Віталії Савченко. http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=8577
Збірка має назву "ВСЕ ЦЕ - ДУША МОЯ".
То ж щиро запрошуємо Вас на презентацію книги, яка відбудеться 17 листопада о 13.00 год. в приміщенні обласного часопису “Галичина” по вул. Січових Стрільців, 25 в м.Івано-Франківську.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459710
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.11.2013
Мені б реакцію мангусти,
що тлумить прудко скорпіона.
Аби не ширилося пусто*
гірке – доволі вже солоного.
Мені би антилопи грацію,
жагу і міць у виживанні.
Замість чуттів сердечних – раціо,
імунітет до лінчування.
Мені би воркотати кішкою,
на суєту ліниво мружачись.
Мені би зникнути… на трішки хоч -
Дарма… собою бути дужа лиш.
*пусто - намарне, даремно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2013
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на презентацію збірки поезій Наталії Данилюк "Кульбабова віхола", яка відбудеться 27 жовтня о 13.00 год. в приміщенні обласного часопису “Галичина” по вул. Січових Стрільців, 25 в м.Івано-Франківську.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456489
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.10.2013
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Жебоніла собі впівголоса молитву за молитвою і позирала уважним оком час від часу на молоду жінку, з очей якої тоненькими цівочками по щоках стікали прозорі струмочки. Збиралися важкими краплями на підборідді і скапували на груди.
- Ти плачеш? – Спитала лагідно і, ніби, здивовано бабуся.
Жінка кивнула головою на знак згоди, сама не розуміючи – звідки накотив жаль…
Згадався сон.
Чорна жінка дивиться спідлоба недобрим поглядом аж пропікає. І губи її, чорні тонкі губи кривляться, ворушачись у якомусь зловісному нашіптуванні.
Жінка накликає біду. Сипле прокльонами. А довкола тої, на кого обернений сей потік злоби, починають згущуватися чорні тіні, подібні на чорний дим.
Вона починає молитися. Починає палко просити Господа про захист. Але губи не годні поворушитися. Її цілу ніби розбив параліч, а чорний туман огортає усе щільніше, викручує, душить…
Слова молитви стрягнуть у здушеному горлі, думками проштовхуючись назовні. Вона вперто молиться.
Молиться не зупиняючись.
Слова поволеньки з величезним опором починають проштовхуватись крізь зсудомлене горло. І вилітають слабенькими блідими метеликами, що одразу й зникають у чорному загуслому мороці .
Молитися… Молитися. Не здатися!.. – Стугонить думка.
Молитва не переривається ні на мить.
Дивно, - думає вона, - як це можливо – думати і молитися водночас?
Але попри здивування, попри скутість рухів і намаганні темряви паралізувати усі порухи її душі, ба навіть думок, молитва тоненькими цівочками світла зачинає роздирати чорнотну густину. Параліч повільно, та все ж починає відпускати її горло. Через се молитва набирає сили та обертів усе більше і далі відтісняючи темряву, аж доки від тої не залишається жодного сліду.
Перемога! Слава Тобі, Боже – перемога! Темрява відступила, відпустила, не здолала. Та хіба ж могло бути інакше?
Ниточка віри, якою б тоненькою вона не здавалася, не могла обірватися. Бо її душа жила і дихала світлом. Тим світлом, променем від якого прилинула у цей людський світ і оселилася у звичайнісінькому людському тілі. Такому ж, як мільйони-мільйони інших заселених тіл.
Осанна! Слава Тобі, Боже!
Подібні сни навідували її не вперше. Зло, що часом намагалося знищити у ній світло, завжди мало однакові чорнопронизливі очі, у якій би подобі воно не приходило. Вона впізнавала цей погляд і вперто не піддавалася омані. Нитка блідого світла завжди була десь поруч, і вона хапалася за той рятівний промінь. Хапалася і не відпускала доти, доки не приходило відчуття безпеки. Доки довкола залишалося саме світло.
Ці сни лякали, тривожили її. І лише віднедавна зрозуміла, що ці сни є своєрідним попередженням про серйозну небезпеку. Біду, котра може бути завдана людині людиною у посилі потужного негативного енергозаряду з ціллю знищити…
- Молитися треба, дитино, безнастанно молитися…
Бо той, то не бажає тобі добра – добре знає свою справу. А життя прожити – не поле перейти. І кроки твої не даремні – кожен коштує… За все платимо. То не думай собі, що котрийсь за так обійдеться…
А як будеш молитися і милосердитися, то ціна буде не такою високою, а ноша легшою...
Милосердя велике діло, дитино…
Милосердя здатне змивати з тебе налиплий бруд, що дістався тобі від інших чи й від тебе самої… Лиш не думай, що кинута в церкві копійка, чи жебракові на дорозі спасає - декотрі мільйони жертвують, душі не докладаючи…
Така жертва марна… Бо не гроші вагу мають, а те, що в душі носиш.
Молитвами і щедротою душі - світла нагромадиш навколо себе і дітей своїх. Бо ти - не сама по собі… Ти маєш діти! І як світло громадиш, то і їм світити буде. А як тьму чи байдужість, то й на них ляже…
Навиділася я людських доль на своєму віку. І злоби людської навиділася... Є така навіть, що й у могилу покласти може.
Але на все Божа воля. І доля кожного в Його руках…
Молися і вір – то й світло твоє не згасне.
2013р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455144
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.10.2013
Нещодавно побачила світ перша поетична збірочка Лесі Геник під назвою "Від душі до душі"!
Книжечка тепла і щира, що містить у собі чотири символічних розділи:
З вірою...
Надією...
Любов'ю...
У щирій сповіді.
То ж ласкаво просимо Вас, дорогі поетклубівці, розділити разом із Лесею цю радість!
Чекаємо Вас на презентації, яка відбудеться в м. Івано-Франківську[b] 13 жовтня 2013 року о 13.00 год.[/b] в приміщенні обласного часопису "Галичина" за адресою вул. Січових стрільців, 25 (І поверх, конференцзал)
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет МПК "Об'єднані словом".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2013
Віталії М. з теплом присвячую
Ми дивились одна на одну...
Через прірву шалених літ,
через відстані даль холодну
визирали свій юний світ...
Очі в очі... Ті самі очі -
ледь помітним серпанком сум.
Ніжне личко, ще геть дівоче
вже захмарене плином дум.
Тихий голос. Звикаю знову -
поза часом він став чужим...
Ловить вухо неквапну мову,
око - рухи, а поза тим
серце стислось - уже сумує...
Як то живо крокує час!
Та журитися не пасує,
що не стало колишніх нас...
2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449690
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2013
[quote]Рідній Душі присвячую з тугою, скорботою і любов'ю...
[/quote]
А ти, сестричко, знала?
Ні, не знала,
як я до Тебе в гості прилітав...
Як душечка моя легкою стала
ти спала...
А я сон Твій колихав.
Я вдома був нарешті через роки.
Я захотів весільної почуть...
Твоє мої серденько чуло кроки,
і мозок чув тривоги каламуть.
Було весілля. Виросли онуки...
Ти плакала - моя душа цвіла.
Онучка цілувала Твої руки -
сьогодні під вінець вона ішла.
І грали так музики... Файно грали!
І вальс до серця щему додавав...
Ти знала, сестро?
Ти цього не знала...
Я з вами був.
І поруч там стояв...
2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.09.2013
Тужавіє душа від того, які метаморфози стаються з колись близькими і, здавалось, рідними людьми...
Чужина відчужує... Віддаляє, відштовхує, віднаджує від колись свого, рідного, любого, потрібного.
Своє стає чужим. А чуже... своїм?
Моя баба, якби встала, небіжечка, з того світу, та подивился на сей, зчуженілий, де найрідніші, найближчі не чують радости і потреби одні в одних, то бідна заплакала би з розпуки, не впізнаючи своєї рідної крови, що перебовталась, перекаламутилась із якимось диким вірусом байдужости. Що її нащадки, ще не цілком далекі помежи собою, але уже цілком не близькі.
Втім, вона ще застала початку кінця...
Сумно, коли нема потреби у спілкуванні, родичанні, сходинах, обіймах, поцілунках.
До речі, про останні...
Нині настала дивна мода.
Звідки занесена, ким прищеплена?
Нині замість привітального теплого, щирого родинного цілунку є лише, ніби за примус, скупий нахил з примарним дотиком до щоки "цілованого" чи "цілувальника" із театральним голосним цмоком у повітря побіч вуха чужо_рідного родича.
У сю мить, як таке трапляється, мені здається я чую, як межи нами спалахує невидима, але відчутна блискавка, що лупить сухим, тріскучим розрядом між двох, колись пра-пра-рідних енергостихій. І вже ніколи цим енергіям не сплестися в туге родинне перевесло, бо волокна його порозходились, порозлазились, як намоклий під дією води папір...
Ми ще будемо вважатись родичами. Ще будемо сходитись на весіллях і похоронах з поминками. Може зрідка, як за диво, пити разом каву і вести світські бесіди ні про що...
Але між нас не буде найвагомішого, найголовнішого у родинних стосунках - тепла.
І нема на те ради. Бо мало того, що на хоробу є лік, коли нема охоти до одужання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444966
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.08.2013
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на творчу зустріч "Під крилом у сонячного літа",
яка відбудеться 17 серпня 2013 року в місті Івано-Франківську
в приміщенні конференцзалу обласного часопису «Галичина» за адресою:
вул. Січових Стрільців, 25 (1-ший поверх).
В ході зустрічі: представлення вишуканої смаковитої поезії, нові цікаві знайомства, спілкування за філіжанкою кави.
Початок о 13.00 год.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об’єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443277
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.08.2013
Баба Дарина була мовчазною.
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Добре пам’ятали обидві, як було їм тринадцять і десять, одного дня ранньою весною зібрав їх батько свої речі у стару потерту і вицвілу від часу валізу, і, скупо попрощавшись із ними малими, пішов у ніч.
Дівчатка дивились у вікно за батьком і не розуміли: де він зібрався їхати? чому не відповідав на їхні прискіпливі запитання? лише кваплячись сухо повторював – побачимось, скоро знову побачимось…
Дарку стрів надворі. Йшла з дійницею від корови. Бачили, як бліде світло від електричної лампочки над вхідними дверима заледве вихопило дві німі постаті, коли батько, зупинишись на хвилину чи дві, якось незграбно і поспіхом обминув матір, рвучко кинувся стежкою до брами, і розчинився у темряві.
Як випала з її рук дійниця, і глухо вдарилася об землю дном, здійнявши догори білий фонтан свіжоздоєного молока. І воно, паруючи, щедрим теплом оросило ще задубілу, промерзлу землю… А вона там і сіла коло білої калюжі, затуливши обличчя хустиною, зірваною з туго заплетених, у бублик викладених кіс...
Батько покинув їх заради любові до іншої жінки.
Люди селом шепотілися, шемрали, смакували подробиці цієї ганебної події, десь пліткуючи правдою, а десь, як бракувало правди, приправляли язики вигадками.
Дарина намагалась не слухати, не говорити про це і не згадувати також. Забороняла і донькам. А всі їхні запитання, що лились справжнім бурхливим потоком, незмінно залишалися без відповіді.
- Виростете - самі усе зрозумієте, – відбивалась знеможено, коли ті, наслухані пересудів, занадто діймали матір.
Дівчата вмовкали, дивлячись на німий біль в її сумних очах. І з часом навчилися гамувати природну цікавість і дитячу злість на батька материною тихою любов’ю - звідкись знали, що вона продовжує любити його навіть тоді, коли він не збирався до неї вертати.
Зустрічалися і з татком. А той приходив не часто. Чекав їх, зазвичай, біля школи. Давав трохи кишенькових грошей чи ласощі. Винувато потупивши погляд, обіймав їх і знову надовго зникав з їхнього життя.
Про ті візити мамі вони не хвалились . Здогадувались, що так буде краще. А вона й так усе знала – сердобольні односельчани не забували їй про все доповідати.
Життя собі крокувало поволі.
Дарка важко працювала удома й у місті, на швейній фабриці. Ночами шила для сусідів, знайомих і на своїх дівчаток, аби діти були вдягнені та не голодні. Час від часу отримувала на своє ім’я скупі грошові перекази від чоловіка, що таким чином намагався пам’ятати про своїх дітей.
Дівчатка росли - мати старілася.
Ось уже й школу обидві закінчили. Здобули освіту - одна педагогічну, інша бухгалтерську. Заміж повиходили.
Поступові але впевнені зміни перекроювали життя на свої лади.
І тільки в материній хаті декотрі речі не зазнали ніяких змін – батькові. Ті, котрі він залишив по собі, як вибирався від них назавжди. Мати з дивною, аж хворобливою ревністю пильнувала, аби в ту кімнату, що служила колись їхньою з батьком спальнею ніхто не заходив без зайвої потреби і не рушив, боронь Боже, того, що колись належало її чоловікові.
Чи може чекала на його повернення?
Мабуть ні. Давно вже ні… Проте, музейність тих речей берегла, як зіницю ока...
Обидві доньки були схожими на матір. І зовні, і характерами. Хлопчики-онучата - на своїх батьків. І тільки маленька Оксанка від самого народження була викапаним дідусем.
Бабусині очі тепліли і зволожувались, коли довго і задумливо спостерігала за онукою. Брала її за дрібне рученя і заводила у "святая-святих" – спальню-музей, де дозволяла малій роздивлятися старі світлини, торкатися дідусевих фотокарток, повторюючи:
- Бачиш, Оксанцю, це твій дідусь. Подивись, як ти на нього схожа - ті самі очі, ніс та злам брів... Такі ж округлі вилиці та ледь задерте вгору підборіддя із звабливою ямочкою посередині... Бачиш? Справжня дідусева копія.
- Бачу, бабусю. А де мій дідусь? – Запитувала мала.
- Нема, Оксанко. Давно нема… - Зітхала Дарина і, лагідно підштовхнувши до дверей, випроводжувала малу з хати.
Згодом, як подорослішає, дізнається Оксана від матері, що її дідусь живе у сусідньому селі. Має дружину, молодшу від баби Дарини на п’ятнадцять років, та двох дорослих синів. Що мати й тітка спілкуються з ними зрідка, потайки від баби. Хоч вона, здається, про все здогадується, тільки вигляду не подає…
Померла баба Дарина, як Оксані сповнилося двадцять. Одразу по Різдві. Дівчина тоді якраз на зимові канікули приїхала з міста, де навчалася у ВУЗі, здобуваючи, як і мати, освіту педагога.
За бабою Дариною банувала довго – дуже любила стареньку. Усе хотіла, аби та хоч приснилась їй. Але баба Дарина у снах не навідувала ні доньок, ані онуків.
Аж десь коло року потому наснився Оксані сон.
Прийшла вона до баби Дарки, а та гарно вбрана, у святковій сорочці, у біленькій хустині, сидить у своїй хаті весела і усміхнена. Дивиться на Оксану і вказівним пальцем підкликає онучку ближче до себе...
Оксана підходить до неї, а вона й каже:
- Оксанцю, скажи своїй мамі, аби готувалася у цей четвер до весілля.
- До весілля, бабцю? У четвер?
- Так. У четвер.
- До чиєго весілля, бабцю?
- До мого. У нас із твоїм дідом весілля буде. Я знову виходжу за нього заміж. Спершу відгуляємо весілля, а тоді вже я з ним про все побалакаю! – І так усміхнулася лукаво, ніби виказала величезну таємницю.
Про дивний сон Оксана мамі розповіла.
А вдосвіта в четвер у вікно постукали.
Прийшов мамин брат сповістити про дідову смерть...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442952
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2013
Заполоч влягалася рівненько -
хрестики в рядочки полотном,
як стелила доні долю ненька
вишитим весільним рушником.
Заплітала ув узор молитви
і благала Господа одне:
хай любов'ю, радістю налите
сіє дітям щастя осяйне.
У троянди клала їм сльозину,
щоб росою теплою була,
у тривожну й радісну хвилину
ніжністю торкаючись чола.
Голуба з голубкою благала
затуляти крилами від бід,
щоб неправди і незгоди жало
не торкнуло їх сімейний світ.
Гапутвала літери - "на щастя"
і "на долю" - дай же, Боже,їм
щоб з любові щирого причастя
заряснів дитячим сміхом дім.
Серединку чистою лишила -
чистою стелись, життєва путь,
хай же вдосталь з вічної криниці
двоє їх кохання зачерпнуть.
Вишивала долю доні ненька.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2013
- Ох, якби ж то вмерти... Якби ж то вмерти...
Але смерть не кориться забаганкам. Вона сама знає, коли, до кого, та у який час прийти. Комусь вона за кару, а комусь во спасіння...
До Миколи вона підійшла вже зовсім близько. Ходить собі по-під хатою, зазирає у вікна, скрипить штахетинами старого паркану, б'є рідким дощем у шибу, а більш спекою літньою дихає, тільки порогу не переступає. Чекає. Скільки їй іще отак тинятися довкола Миколиної хати - сама знає. А він не знає, хоч і чує її, наслухає її кроків, як нескінченними безсонними ночами терпить тяжкий біль у спотворених ранами ногах та навіщось здоровому упертому серці... А воно б'ється, гупає віддаючи тим потужним стуком десь аж у сивих скронях, а Микола у такт тому вигупуванню раз-по-раз запитує себе пошепки та стогнучи - за що? за що? що я кому за життя зробив злого?
Відповіді нема. Німує нічна тиша. Бо хіба скаже вона Миколі, що людське поняття справедливості і Боже провидіння - не одне і те ж? Що не всі хто чинить зло - терплять муку. І не всі, хто не робить зла - мають легку смерть... А мучеників часто Бог тримає на гріхи або ласку покути... іншим.
Немилосердна спека,що загусає від раннього ранку до пізнього вечора, не тане навіть уночі. Гаряче повітря не вистуджується нічим і дошкуляє хворому не менш ніж болючі ноги. Тут на самому сході України завжди так - улітку сонце пече, аж земля репається, хоч руки у щілини запихай, повітря сухе і гаряче, дощу не допросишся - Бог сам знає, де і коли Йому землю поливати.
Приїхав колись сюди, у шахтарський край, батьківщину посушливих рудих степів і високих тополь, ліпшої долі шукати від тої, що лишив удома, на барвінковій своїй, смерековій, буйно зеленій прикарпатській землі, де ранки дихають свіжою прохолодою, а босі ноги вмивають густі роси, де сонце сходить з-за сусідської стодоли з купою пахучого зеленого сіна і, лагідно та неспішно, кидає своє проміння на кожну травиночку, на кожну стебелиночку чи квіточку, голублячи - вставай дитино, новий день настав...
Ліпшої долі...
Гарним був парубком, вродливим, розумним, статним. Як відслужив у війську, повернувся у рідне село. Влаштувався працювати сільським завклубом. Там і познайомився з вродливою бібліотекаркою, немісцевою дівчиною Марусею.
Горличкою туркотіла, ластівкою вилася коло нього, зазирала щиро у вічі, шепотіла слова лагідні та пестливі, зваблювала гнучким ладним станом. Закохався Микола, та й невдовзі одружилися собі молодята. А що не було куди молоду жону додому вести - дома дві сестри жили з матірю, одна заміжня, інша на виданні, то недалекі сусіди пустили квартирантами на своє обійстя до старої незаселеної хати.
Зажили собі у любові та злагоді. Лиш дітей не було. Однак не журилися сим. Молоді, здорові, роботящі, зранку до ночі на роботі та на газдівці - дасть Бог, будуть ще дітки, аби здоров'я...
Не дав Бог... Та й щастя тривким, мабуть, не буває. Бо коли його забагато - віднятися мусить.
Заговорили по селі люди. Недобре заговорили. Зачали Марусю Миколину "у зубах носити", нібито спуталася вона з колгоспним агрономом, та й чести чоловікові уриває. А він, сліпий дурень, ні сном, ні духом не відає.
Чи ж є яка подія у селі, аби не була вона донесена до найглухіших вух? Немає. Отак і Миколині вуха стали повнитися людським поголосом. Чи був дурний, чи упертий, чи так любив свою щебетушку Марусину - не вірив нікому і край. Казав: доки не побачу на свої очі - не повірю!
Ой, Боже ж, Боже... Нащо Ти дав людині язика? На саму біду. Людські язики теліпаються - лихо множиться, переноситься, перегукується, аж доки чогось не нагукає.
У клубі "крутили" кіно. Зайшло уже, мабуть, далі, як за половину, коли торкнув Микола за плече молодшу сестру, що сиділа в темряві задивленого на екран залу:
-Іринко, на тобі ключі, закриєш клуб, як усі розійдуться. Мені додому конче треба.
Сестра ключі взяла і кивнула на знак згоди.
А Микола рушив до виходу, де його чекала агрономова дружина...
- Ви мені пробачте, Миколо, але я не годна се більше терпіти. Я знаю, що вони вкупі і знаю де. Ходім, самі побачите.
Дорога додому здалася вічністю.
Як переступили за браму - серце, здалося, перестало битися. У вікнах хати було темно. Двері були заперті. Світилося лише у господарів обійстя, куди і постукали.
На стук визирнула сполохана господиня - що ся стало?
- Маруся в тебе, Ганю? - Мовив Микола чужим голосом.
- Нема в мене! А хіба вона не в хаті?
- Може й у хаті... А може й ні. - Мовив тихо. Раптом на його обличчі майнув здогад. - На стрих мені треба... Драбину дай.
-Чи ти здурів, хлопе? - зиркнула знічено і перелякано водночас Ганна, нервово косячись на агрономову жінку, що стояла біла, як мрець поруч зворохобленого її квартиранта.
- Давай драбину, Ганю, я певен, що Маруся на стрисі, а як не даш зараз, то я й тебе приб'ю, - прошипів той.
Ганна поточилася назад, а тоді кинулася до стодоли по драбину. Як винесла, Микола вихопив її в Ганни і приставив до стіни хати з того краю, де фаціят даху при місячному сяєві блимав вічиненим віконечком.
Піднімався по ній Микола ватними ногами, що ледь його слухались. Ще від півдороги до верху зачув дивні звуки на горищі, що не залишали ніяких сумнівів - там любилися двоє. Хоч розумом уже розумів, що зараз відкриється його очам - не вірив, не хотів. Та ось і останній щабель, а звуки усе голосніші.
- Марусю, - покликав, і вмовк від сподіваного подиву.
Пара заклякла. Маруся вискнула злякано і завовтузилася, вивільняючись з-під розігрітого любощами агронома. А той завмер і не ворушився, лише дихав важко, намагаючись робити це якомога тихіше. Але тиша, що запала на стрисі була така густа, аж дзвеніла.
- Злазьте обоє, - зронив нащось Микола і поволі, ледве пересуваючи ноги, почав спускатися долу...
Що було потім пам'ятає, як жахливий сон. Ніби то не було насправді, не з ним, а з кимось чужим. Дивився, як заламує руки у відчаї агрономова дружина, як дрібно трясуться її викривлені плачем вуста. Як заклякло тулиться до дверей своєї господи перестрашена Ганна, котра, як виявилося згодом, добре була поінформована про ті таємні любощі квартирантки з агрономом - сама ж бо їх покривала... Як поволі і непевно злазить з горища розхристаний чорнявий красень коханець і, квапливо глипнувши на Миколу, потрапляє під гарячу руку скривдженої і приниженої дружини, яка, що мала сили з розгону зацідила йому ляпаса по розпашілому винуватому обличчі, а за тим ще і ще, ніби їй відібрало розум. Як прочиняє двері хати його Маруся, і тремтячи всім тілом притискається до стіни, боячись підвести погляд на чоловіка і розлючену суперницю, котрій, поза тим, здається зовсім не до неї...
Не пригадує достеменно Микола, чим те все скінчилося. Пам'ятає сполотнілу матір, що кинулась до нього, як переступив рідний поріг, як усе допитувалась у сина, що сталось, хоч, здається уже наперед знала, що він сказати може - хіба тота дурна слава про її невістку оминула її вуха? Пригадує, як прийшла сестричка з клубу і стала, як вкопана в порозі - що сталося? - а він вийшов з хати, і палив, палив цигарку за цигаркою, аж поки не викурив усі до решти, а тоді закликав її, аби пішла з ним забрати його речі з дому, до якого не повернеться вже ніколи, ніби й не було тих щасливо прожитих з Марусею років...
Та кажуть, що любов сліпа. І, певне, добре кажуть. Бо перемогла вона його - простив він Марусю...
Як по тому скандалі вигнали її з роботи, бо не могло се лишитися не розголошеним, село гуділо, як розбурханий вулик на ранок другого дня. Встидні подробиці ширилися і дійшли до самого району, недарма агрономова жінка у сільській раді секретаркою працювала, виперли її суперницю далеко, аж у гірське селище, подалі від гріха. Агроном туди не поїде, а Микола... Микола поїхав по якомусь часі, як стали покаянні листи від невірної дружини приходити. Біль не гаснув, але не гасла й любов до неї. Стогнав, як зранений звір самотніми ночами, згадуючи тепло і пахощі її принадного податливого тіла, її красиві очі із лукавими сміхотливими бісиками, її довгу русяву косу, що пахла рум'янком, котру вона заплітаючи, любила викладати красивим і пишним колачем довкола тендітної голівки...
Поїхав. Лиш не затримався там надовго. За рік чи півтора, знову Маруся запізналася з якимось любасом. Видно така вже була в неї неспокійна натура, а лиш не могла вона тримати вірність доброму і спокійному Миколі. А він, як і першого разу, забрався без крику чи рукоприкладства через невірність, на сей раз уже назавжди.
Друзі дивувалися його тихій вдачі, його дурній доброті, а хтось і посміювався відверто - як, ти навіть не бив пики суперникові? не тягав курву за патла? та я б її, якби вона була моя!.. - і йшли одна за одною повчальні і злісні репліки добряче здибленої чоловічої філософії на тему подружніх відносин і чоловічих прав... Та тільки не так мислив Микола. Не такими були його потреби, не такою була його любов, не такою була його зранена душа.
Терпіти наругу вдруге було нестерпніше першої. Не міг бачити співчутливих поглядів односельчан, не міг слухати докірливих висловлювань друзів, не міг зустрічатися з агрономом ані ходити повз хату, де лишились спогади про багаторічне і колись щасливе сімейне життя з тією, що зрадила його довіру.
Отак і зважився поїхати на схід Украіни, куди напочатку шістдесятих активно вербували бажаючих працювати на будівництві для блага і добробуту великої радянської держави.
Гадав їде на час на роботу, а поїхав на решту життя...
Залишив матір, родину, сусідів, односельчан, рідний і дорогий серцю край, спогади і болі, образи і розчарування... Узяв лише наймолодшу сестричку, котра була другом і опорою, теплим промінчиком і частинкою дому, янголом-охоронцем у чужомовному краї, до котрого мусив звикати і вчитися чужих порядків та звичаїв, що було не важко загалом, навіть навпаки - змінитися, стерти минуле житття, пірнути у цілком протилежне, нове, незвичне, однак рятівне повсякдення, де не буде й крихти спомину про ТЕ життя.
Молодість бере своє. Рани гояться, рубцюються, а бальзамом на них - нові враження, нові обов'язки, нові умови, реалії і... захоплення.
Був Новий рік, весела молодіжна компанія, і вона, красива, спокійна і упевнена в собі молода жінка. Від знайомих довідався, що вона, як і він, розлучена. Сама виховує маленького сина. Слово за слово і розбалакались, роззнайомились і, здається, взаємно запали у око одне одному. Відкликавши набік сестру, Микола спитався - як вона тобі? що, якби я оженився на ній? На що та з усмішкою відповіла - гарна дівчина, коли люба тобі - одружуйся.
З того дня почав Микола зустрічатися з Ніною. А за якись час стали жити разом, а тоді й побралися. Сестра ще пожила з ними якись час, та й вернулася додому. А Микола залишився будувати своє сімейне щастя.
А будувалось воно не просто. Та Микола теж не з простих був. Одного разу доля вже його простувала, а тепер він її простував, як умів, як вдавалося...
Рік за роком спливали дні. У Миколи виріс власний будиночок, обійстячко невелике - хоч і місто, а подвір'ячко власне, невеличкий городець, садочок, діти - син і дочка, дружина-господиня у домі, робота, усе, як у людей. Усе, як годиться.
І тільки ночами снилася рідна батьківська хата, брати, сестри, стежка додому попід вербами над прохолодною річкою, корови на вигоні, друзі давні, пісні, що любив співати... Прокидався серед ночі і слухав тишу. Зітхав. А вранці казав дружині, що хоче поїхати додому, до мами...
А потім і матері не стало. І поїздки, уже до сестри, порідшали. І що віддаленішим ставав від Миколи дім, то дужче тужила його душа. Радів кожному нечастому приїзду сестри. Її рідному голосу, тій неповторній західняцькій вимові. Очі світилися вогким блиском, усміхався стримано і щасливо.Тільки з нею міг, згадуючи домівку, перепитуючи про старих друзів, знайомих, стати тим колишнім Миколою, що залишив у ріднім краї від себе тільки тінь спогадів. Спрагло ловив вухами звуки рідної мови, бо чув її хіба що з екрану телевізора, коли дивився новини, адже тут її не почуєш на вулиці, населення виключно російськомовне...
Роки течуть, як вода на бистрині. Збігали і Миколині потроху, влягаючись зморшками на обличчі та густою сивиною на скронях. Робота, будні, клопоти – вертілося все, як шалена дзиґа. День за днем, рік за роком, а там і десять, і двадцять… Чи й жив, чи лиш снилося? Незчувся, а уже й діти давно розлетілися, свої гнізда звивши. А вони з жінкою лишилися удвох вік добувати. Беріг її, як умів. Доки працював - потроху, а як на пенсію вийшов, усе по господарству сам робив. І грядки полов, урожай збирав, двір та дім доглядав, водичку від сусідів носив, і Ніні допомагав у всьому. Хвороблива вона в нього була... Усе на серце жалілася, бувало і в лікарню доводилося класти. Боявся втратити.
Якось, як гостювала у них сестра Миколина, стався випадок. Звечора усе добре було, як завжди, побалакали, повечеряли та й полягали спати. А вночі дружині недобре стало, мусив «швидку» викликати. А на ранок, як сестра прокинулась, застала його на порозі сидячого, розгубленого і розбитого, що украдкою сльозу витирав:
- Ніну вночі «швидка» забрала... Боюся я, Іра. Не хочу залишатися сам, без неї...
Ніч, яка Господи, як у тій пісні, місячна, зоряна… І спекотна і довга, і важка, як кара.
Лежить Микола сам-один... На підлозі, голий, слабий і нещасний. Хвороба забрала останні сили. Навіть у туалет самостійно сходити не може. Дружина вдягає йому памперс. Кілька ночей поспіль падав з ліжка. Біль спати не дає, а сили піднятися нема... Пече все тіло. Хотів піднятися - упав…
Не сном забувається Микола, маренням час від часу. У забуття впадає ненадовго. Не знає ані де він, ні нащо. Впізнає лише біль, що терзає його нещасні ноги. Хотіли відтяти – не дав. Не хотів живим обрубком безвольним лежати. А однаково лежить безсилим, впокореним… Печуть рани. Господи, як печуть. І здається йому, що голочками тонюсінькими виштрикується біль з кожної клітиночки тіла і витягуються ті гострячки у тонесененькі ниточки і плетуться, плетуться, звиваючись, як потворні змійки кублячись і намотуючись у чорний велетенський пекучий клубок, що розростається нескінченно, набираючи страхітливих розмірів, ризикуючи упасти і задушити під собою нещасного Миколу.
Але ж ні… Не паде, на притискає, не душить. Лише раптово, як марево розвіюється від різкого поруху Миколою, що сіпається , бажаючи урвати той біль. Розвіюється і… проростає новими дрібусінькими невидимими гострячками з-попід набряклої шкіри.
Пече… Мордує. Сідниці у пролежнях... Болить…
Не чує Ніна... Кликав, кликав - спить. Та і як же почує, коли аж дві кімнати їх розділяє... Вона давно ночує окремо від нього... А він не спить ночами, стогне, кличе Ніну. Ані собі, ані їй спати не дає...
- Мамо... За що така мука?..
Курити - страх, як хочеться, ноги болять немилосердно, аж до запаморочення... Вранці Ніна прийде, сваритися буде. Ніна побожна, років десять, як до церкви ходить,молиться й за Миколині гріхи… Каже - не можна курити.
А йому біль спати не дає, жити не дає і вмерти не дає...- Господи, яка довга ніч...
- Ніно!.. Ніно!..
Якби ж то вмерти... Якби ж то не мучитись…
А смерть мовчить. Стоїть на чатах і слухає Миколину муку. Чекає. Не час іще. Вона сама знає коли настане пора. Зачекай Микольцю, потерпи, неборе...
***
- Ніно, нахилися будь ласка... Дай я тебе поцілую...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436931
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.07.2013
Зустрілись дві душі на грані задзеркалля,
немовлені слова, лиш схлипу стиглий зойк.
Розгублені роки мов падолист... і жалю
перлиночки дрібні нанизані в разок.
Скотилось сонце ген до обрію, до ночі,
затаєна печаль у променях блідих.
Тужили дві душі, прощались неохоче
і танула одна у відблисках сумних...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434243
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2013
Зазвичай, не їжджу громадським транспортом - Бог дав щастя чи кару мати власний... Однак, трапляються випадки, коли мус користатися саме ним. У один із таких днів мій ранок почався з того, що, втрафивши на потрібний маршрут (номери і все, що пов'язано з цифрами, вкрай не хоче триматися в моїй пам'яті) рушила я до роботи.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу, а будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я, мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою, та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє, аж добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив, усі чемно стояли в очікуванні продовження руху, а водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя, себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище, і я, що було змоги почала вишукувати бодай хиткої опори для ніг, на сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя прямісінько над собою.
Автобус рушив. Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої, таки направду стопився разом із снігом, я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже, а разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!... Таки втискаються! Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів. Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком. Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі – чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – ніхто ж не скаржиться. Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я». Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно – скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо! Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:
«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»
Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи! Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці. А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, з наваксованими разів шість пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим? А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше, он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок. А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус? Ну добре, добре… Запише вона мою скарго-пропозицію. Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…
Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу прямісінько над головою водія. Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431314
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2013
“Що на грудях пригрієш, те на тебе й шипітиме”
або "Добро безкарним не буває"
Народна мудрість
Мовчить мій Бог у серця глибині...
Мовчить, не озивається до мене.
Не повзають мурахи по спині,
не котиться сльоза, а повні вени
несуть німотний крові колобіг.
Клубки думок спустошення спиває...
Гіркі знання гостями на поріг -
Звідкіль ви є: із пекла, чи із раю?..
О... родить доля біди від добра!
Даремно Янгол роздирає крила
у порятунку душ - лиха мара
немилістю глухою полонила...
Мовчить мій Бог... А серця перестук
відлунює тупим напасно болем
і ллється гріх із милості до рук
і сіється жура життєвим полем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430888
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.06.2013
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на Творчу зустріч з нагоди річниці заснування Міжрегіонального поетичного клубу "Об'єднані словом", яка відбудеться 1-2 червня 2013 року в м. Івано-Франківську
1 червня:
12.00 год. - Зустріч-знайомство (КМЦ "Є" - вул. Незалежності, 31, 4-й поверх)
14.00 год. - Поетична вітальня у поєднанні зі спілкуванням за філіжанкою кави (світлиця обл. часопису "Галичина" - вул. Січових Стрільців, 25, І поверх, конференцзал)
2 червня:
11.00 год. - Літературні читання (Музей мистецтв Прикарпаття - Майдан Шептицького, 8)
У ході зустрічі також відбудуться презентації поетичних збірок Тамари Васильєвої "Сорок вісім кроків" та Олексія Тичка "Нерозгадані сни" .
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об’єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428460
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2013
Коли ти там...
чи те тебе тривожить,
що тут твій зайшло_чужокровний "брат"
із матір'ю твоєю чужоложить
А сутенером - свій... Нужденний кат,
захланною продажністю багатий
і заздрістю до тебе - ти не з ним -
йому не вперше тілом торгувати,
тобі не вперше сливіти сліпим,
глухим і щирим рідно_землелюбом,
що вміє ідентичність берегти
із тим далеким, що поволі губим,
випалюючи рідності мости,
коли усе святе перетворили
на грошолюбно_корисний бедлам...
Вернутися чи знайдеш в собі сили,
коли ти там?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425242
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.05.2013
Сльозову ношу в собі криницю
повноводну - гай, не видно дна...
Поверх неї вистелена криця.
Замкнена і, ключника нема...
Він мов привид навісно блукає,
відмикає кришку потайну
вибірково, (як ворота раю
праведним) мені - лише, як сну,
мов причинна, з ночі визираю,
в душу туга змієм заповза -
вибухне і солоно стікає
у неволі плекана сльоза,
ллється так жагуче і неспинно,
розумом не випита до дна...
В чім моя незгладжена провина,
що до волі їй гірка ціна?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013
Безвимірна брехня
без краю, дна і страху?
Безвимірні діла
у безгомінні зла?
Стобурчиться стерня
на бездоріжжі шляху -
безвартісні слова
без крихточки тепла...
Присохла свіжа кров
у цівочках до правди...
Невчуті молитви -
у хмарах грозових.
Від пари підошов
брудної гри назавжди
залишаться сліди
у стосах вікових.
І долями недоль
доповнять кари чашу,
і болями стечуть
незмінно у віки.
За щедрістю сваволь
не чутно "Отченашу"...
Не губиться лиш суть
кармічної ріки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416530
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2013
Підійшла з протягнутою рукою. Застигла у теплій усмішці. Стояла і через скло дивилася, як я, сидячи в салоні авто,метушливо копирсаюся у сумочці, поквапливо вимацуючи гаманця.
Чоловік протягнув кілька гривень і я, опустивши скло дверцят автомобіля, вклала ту дрібку нещасних купюр у поморщену віком бабусину руку:
- Дякую Вам, діти... Голодна, як собака від ранку... Дякую вам, і дай вам Боже здоров'я за вашу ласку...
Авто рушило, а бабуся, поволі перебираючи ногами, пошкандибала у інший бік.
"Голодна, як собака... - вертілося мені у думці. -Що ж вона купить за той дріб'язок?.. Хлібину..."
Господи, яка страшна старість - ні жити, ні вмерти!
Гріхи...
Гріхи ходять за мною назирці. І ся прохачка невинна також втілення живого гріха!..
Я маю хліб і до хліба. Маю дах над головою і людські умови життя. А вона, навіть як має, той дах, то що їй з того, коли голод вистуджує з неї найцінніше - гідність.
Хто ми є, коли обставини життя позбавляють нас можливості відчувати себе Людиною? Підводять до тої межі, де ми вже не є самі собою, а лише тінню від себе... Коли простягаючи руку, дивишся в очі навпроти вже без остраху, сорому чи сум'яття в душі, лише з проханням, у якому світиться воістину собача відданість?
Хто ми є, коли даючи милостиню, не сміємо звести погляду на прохача, а зводячи, квапимось уникнути його?..
Це не відраза... Це не відраза, о ні! Тільки не нині, не до цієї старої згорбленої жінки... Це - вина. Провина невинного... Чи винного таки? Винного, відокремленого, відмежованого нерозумінням, незнанням, страхом, гидливістю того стану, у який вона потрапила. І немає значення чому вона там, де є...
Вона там, за межею, у задзеркаллі наших душ, наших совістей, наших життів, у яких подібним їй - немає місця. Бо ми ще "тут", у межах загальноприйнятих норм, загальноприйнятних умов існування. Ми - люди. А ті хто уже "там" - ще серед нас, та уже навіки позбавлені тонкої умовності з поняттям "гідність".
Це небесна триба, а відтак і кара для кожного, хто іменує себе Людиною...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414462
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2013
Тендітні квіти хвилями до ніг
на луг весняний щедро постелились...
Що то за Мавка, із яких доріг,
звідкіль узялась розкажіть на милість?
То ніжна Леся щиро осяйна
у тім вінку, що зоряні серпанки
плели у снах, як марила Весна,
щоб увінчати Лелю на світанку.
То хай же Доля пестує чоло,
а ласка Божа віщою зорею
невтомно світить, щоб життя було
огорнуте і виплекане нею!
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЛЕСЕНЬКО!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413901
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2013
Зустріч під назвою "На хвилі весняного натхнення", у ході якої відбулась міні-презентація колективної збірочки "Натхнення", до складу якої увійшли твори двадцяти трьох авторів однойменного поетичного сайту, пройшла у невимовно приємній і позитивній атмосфері. Під час неї були згадані усі березневі свята, що торкають небайдужі до літератури серця і душі, пролунали чудові твори нашого невмирущого Кобзаря, твори авторів збірочки, вірші інших учасників "Об"єднаних словом". Було тепло і затишно.:)
Для усіх хто бажає переглянути слайдшоу відео-презентації
посилання тут:
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=Zq4T7lpzUwU
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2013
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на творчу зустріч "На хвилі весняного натхнення", в ході якої відбудеться презентація колективної поетичної збірочки "Натхнення".
Зустріч відбудеться 23 березня 2013 року в місті Івано-Франківську
в приміщенні обласної газети «Галичина» за адресою:
вул. Січових Стрільців, 25, І поверх, конференцзал.
Початок о 13.30 год.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об’єднані словом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410927
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2013
Їй личить ніжність, втишена хода,
ласкавий погляд і сумирна вдача,
розмова тиха, мов жива вода,
і очі, що сміються, а не плачуть.
Їй личать необтяжені думки
і відданість, і трепетна жертовність,
опірна міць тендітної руки
і стримано-тактовна маломовність...
Їй личить все, що личить іншим теж,
та правда ця для дійсності - минуле:
обмеженнями власних стертих меж
чуже сумління хижо розіпнули...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410563
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Зима прощається і дмухає сердито
студеним вітром, білим помелом
розгойдуючи віхоли. Укрито
усе снігами, ніби полотном
сліпучо-білим. Сипле, сипле, сипле...
Здається - краю білому нема.
У душу туга тулиться налипло
на кожен пагін раннього тепла,
і гасить, і застуджує дрібноту,
що тягнеться і пнеться до весни,
намащуючи дьогтем спраглі соти
медів і сонця... Душенько, засни -
шепоче розум, корячись негоді.
Але вона мугикає пісні,
бо під снігами на самому споді,
давно уже відкрилася весні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.03.2013
Постукала. У відповідь - ні звуку...
Окрикнула - озвалася луна.
До милості протягувала руку -
у пригорщі вливалася вина.
Дрібним насінням падала у долі.
Зрадливо роздобріла глухота
сонливо колисалася поволі,
навощувала скупістю вуста,
заціплювала серце очманіле...
А Янгол плакав зорями у сни
за тим добром, що в душах відболіло
чи й може вмерло, Боже, борони...
Постукала. Озвалась тільки тиша.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408252
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2013
ПРОШУ ВІДГУКНУТИСЯ УСІХ НЕБАЙДУЖИХ!!!
На операцію в Ізраїльській клініці по видаленню пухлини головного мозку для п'ятирічного хлопчика Миколки потрібна величезна, непідйомна для його батьків сума...
Кошти можна перераховувати на банківську картку Приватбанку
5167 9872 0261 7714
на прізвище мами дитини ФЕДАК ГАЛИНА ПЕТРІВНА
телефони для зв'язку з мамою:
(096) 71 91 687, (066) 79 06 230
КОШТИ ПОТРІБНО ЗІБРАТИ ДО 20-го БЕРЕЗНЯ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405951
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2013
За крок до весни...
Всього за один лише крок, сповнювалася теплими променями сонячного і людського щирого проміння світлиця обласної газети "Галичина".
Ось ніжним і кульбабковим промінчиком заясніла, переступивши поріг світлиці Наталочка Данилюк, наша світловолоса мавка, майстриня тендітної співучої поезії, посестра самої Весни. А разом із нею до осяйної зали завітала і чарівна жінка-Світанок - справжнє світлоносне диво, Оксаночка Пронюк, що застелила святкові столи барвистими, за прадавнім добрим звичаєм прарідними, дивовижної краси вишиваними рушниками. Причастила світлицю свіжим,солодким, чудодійним ароматом духмяного гіацинту.
А за ними і фея-казкарочка Віталія Савченко поспішила внести промінчик світла, густо переплетений дзвіночками щирого і теплого сміху. Незабарилася за ними й чарівна подружня пара - Ігор Стожар та його ніжна, як погідне небо Мариночка Морська, прихопивши з собою добру порцію енергійних, розбурханих близькістю весни, хвиль позитиву.
Підоспів за ними і наш мрійник-романтик, Ромчик Бойчук, що приніс із собою у цей ще, здавалось би, непривітно-лютневий, але вже такий пронизаний весняними чарами день, енергію тепла, щирості і ніжності почуттів.
Пані Данута Сем"янів, як завжди привітна та усміхнена, чарувала щирістю емоцій та жвавістю думки і слова.
Тендітна дівчина-кішка, Інга Хухра, приємно чарувала запальністю емоцій та викликала теплоту почуттів щирістю вразливої вдачі.
А за нею і пан Артур Сіренко, витончена натура, філософ, що здатен запалювати і дивувати читачів своїм вмінням писати "нотатки, що складаються з розрізнених замальовок пензлем часу на хмарах".
Долучився до нас і Михайло Гутин, дитя Карпат, витончена і волелюбна натура, творчість якого пронизана глибокими почуттями патріотизму та любові до батьківської землі, з умінням переливати їх слухачам короткими та влучними віршованими мережками.
Та чи не найбільшим і найщирішим дивом стала сьогодні у нашій передвесняній світлиці, осяяній стількома яскравими промінчиками Божого світла, новина від, воістину диво-гармонійної поетичної пари непересічних і талановитих душ - Наталочки Крісман та Романа Лесюка, котрі, злегка припізнившись, повідали нам - наша поетична спільнота поповнилась новоствореною поетичною сім'єю!
Привітаймо же їх, друзі, із цим приємним і радісним святом! І, дай Боже нашим молодятам безхмарного щастя, щирої радості, незгасного лебединого кохання та довгих і приємних років вірного подружнього життя!
Скільки ж слів тепла, ніжості, романтики та кохання пролунало сьогодні, западаючи у душі присутніх незбагненною і непереборною силою єднання споріднених і спраглих Живого Слова душ!
Адже воно перебувало сьогодні між нами не тільки завдяки тим, хто завітав на творчу зустріч. Воно лилося через присутніх силою віртуального єднання з усіма, хто з тих чи інших причин не зміг фізично долучитися до цього дійства. Адже вони були з нами, а ми із ними, душею і серцем.
Чи ж не справдешні весняні дива заполонили сьогодні нашу затишну оселю, наповнивши її таким безміром приємних митей та теплом життєдайних енергій, що так щедро витали поміж тими, хто зібрався на цю стрічу?!
Весна близько! Ось вона, уже за крок. Всього тільки єдиний крок!
Весняного сонечка усім!!)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403659
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2013
Шановні поетклубівці!
23 лютого у м. Івано-Франківську у приміщенні обласної газети "Галичина" відбудеться чергова творча зустріч учасників міжрегіонального поетичного клубу "Об'єднані словом" під тематичною назвою "За крок до весни".
Адреса:
вул. Січових Стрільців, 25, І поверх, конференцзал.
Початок о 14.00 год.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Міжрегіонального поетичного клубу "Об’єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402978
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2013
У наступному переродженні я буду чоловіком.
Я обов’язково буду чоловіком. Сподіваюсь, у цьому втіленні я достатньо спокутую, аби заслужити цю привілегію.
Чоловікам багато дано.
Чоловікам багато прощається.
Чоловіки – це діти, свавільні вимагачі бажаного, що не терплять, ба навіть не мислять відмови. Їм належить усе, навіть те, що їм не належить.
Це пестунчики долі, котра стелиться до чоловічих ніг поцяцькованим килимом щедрот.
Навіть тих отруйних щедрот, яких вони, засліплені певністю вседозволеності бачити не бачать, і чути не чують.
Життя дається їм для того аби вони брали з його скарбниці безоглядно.
Воно поблажливе до чоловіків, бо навіть жінок їм зсилає Небо дурних і поблажливих. Пекельно нестерпних і райськи красивих.
Солодких, як мед і квасних, як оцет.
Вільних невільниць, що служать найкоштовнішими і найнебезпечнішими смаколиками для перебірливих і непогамовних гурманів, володарів життя.
Усіляких, яких лиш собі забажають.
І вони беруть. Беруть – поглинають, поглинають і беруть.
І так коловоротом, коловоротом, аж до краю, коли вже нічого брати, бо нема куди класти…
Дивні і блаженні створіння.
Ті, що не перестають бавитись світом від народження і до кончини.
У минулому житті я була чоловіком.
Я певна цього.
Мені не забувся смак волі...
А жіноче тіло надто тісне для вільної душі.
Воно для неї служить тюрмою, виправною колонією строгого режиму, бовваном котрий, належить кому завгодно, тільки не тій неприкаяній душі, що зав’язла у ньому.
У наступному переродженні я точно буду чоловіком. ;)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400006
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2013
Я інколи не хочу говорити.
Міліє дух чи губляться слова...
Душа й тоді лишається відкрита,
застуджена, завітрена, слаба,
розгублена і сповнена розпуки
нагої правди.
Правда - сущий гріх...
Напасть нудженна, посестра розлуки,
самотня тінь чужого між своїх,
ненависна і жадана захланно.
Безжальний кат, гидка смоктальна твань...
Я інколи не смію говорити -
міліє дух від висліпаних знань...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399453
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.02.2013
Це кохання між двох -
диво_танго сполоханих тіней.
Ніби бризки вогню
у розплавленім воску свічок...
Це кохання терпке,
наче моря схвильована піна,
що у танці жаги
напува невтолимий пісок.
Це кохання між двох…
Це кохання – і солод, і мука.
Це найтонша струна
у таємних глибинах єства.
Чиста музика сфер,
що вібрує напруженим звуком.
І плетіння світів
невагома двінка тятива.
Це кохання, як хміль
медом сонця по вінця налитий.
І спекотне, як ніч,
що зриває шалену грозу.
Наче буйність садів
межи зваби невинного цвіту.
Наворожена мить,
що сльозою стікає в росу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2013
О як щемить, о як пече... Горить, згорає,
ламає світ печальна мить
утрати раю*
Слова, як дим. Слова, слова... та що із того?..
Хіба вони в душі живуть
знаменням Бога?..
Спочатку - слово! - Мовить хтось, і буде правий.
Та скільки слів, що сіють лжу,
рече лукавий...
Межею йдеш щомить, щодень і так - довіку
Зворотній бік, зворотній світ
у кожнім лику...
* тут світ та рай у значенні внутрішнього стану душі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395096
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2013
Пора з колін на ноги звестись,
Пора збагнути, МИ - НАРОД!!!
(Наталія Крісман "Ми - народ!")
Були б народом, та_не
судьба -
нам здавна стелить ложе
ганьба.
Лягаєм з нею спати,
встаєм.
Хотіли б воювати -
не йдем.
Плекаєм зради пристрасть,
хули...
Аби ж на добре бистрі
були..
Слова порожні сієм
у світ.
А кара спіє, спіє
мов хліб.
Її ми наїмося
й поснем.
Жили рабами досі -
й умрем?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394793
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2013
У цих снігах закутана печаль...
Вона до мене стиха промовляє
мов дрібно розпорошений кришталь,
журливий дзвін на стежечці до раю.
Чи болем цим до нього перейду,
чи погублю той рай у серця лоні?..
Біліє сум у місячнім саду
і памороззю сиплеться на скроні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394167
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2013
Зимовий вечір,
сніжна заметіль,
а за вікном
у глибині хатини
світЕлко свічки
ледь кошише тінь
прикляклої
до молитов родини.
Свят- вечір...
Нині живиться душа
набутком Духу
у святому слові,
тріпоче серце,
мов дрібне пташа -
родинній щиро
тішиться розмові.
І любо знати -
стелить прийшлий рік
стежину добру
тим благословінням,
що ув очах рідні
являє лик
Господній день
Йорданським омовінням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393534
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2013
Знов легкоступом близиться Різдво.
Поза плече сплива чергова віха...
А тиха радість сповнює єство -
дитинства дивна осяйна утіха,
коли прозоро дихає кришталь
у цих сніжинах біломармурових,
накинувши туману сизу шаль
поверх пахучих гілок смерекових.
Коли рипить насніжено мороз
у такті кроків піснею дзвінкою,
немов отой музика-віртуоз,
що ноти виколісує рукою
з глибин душі на диво слухачам...
І вже колядка голос озиває,
до світу лине білим лелечам,
у храмі серця Господа вітає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387755
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2012
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на творчу зустріч "Подякуймо року старому, ступімо з любов’ю в новий!",
яка відбудеться 22 грудня 2012 року в місті Івано-Франківську в приміщенні обласної газети «Галичина» за адресою:
вул. Січових Стрільців, 25, І поверх, конференцзал.
Початок о 13.00 год.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Оргкомітет Поетичного клубу "Об’єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386516
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2012
Я не там і не та.
Вже доволі із мене блюзнірства.
Між піску, колючок
не росте соковита трава.
Я дрібна і слаба,
розум часто паде в марновірство...
Сію, сію цей біль -
у глуху порожнечу слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2012
Складаю день до дня у торбу часу
(вона дірява, ніби решето),
а дні щезають, губляться одразу
десь там, де їх не знайде вже ніхто...
Натомість звідкись знову проростає
насіння днини ніжно-молоде,
що теплим торком сонячного плаю
сонливу душу будить. І веде
в нові простори, ще не пережиті,
в нові труди, утіхи і жалі,
у неповторні і знайомі миті
того життя, що хлібом на столі,
і вишиттям орнаменту на грудях,
святими образáми на стіні,
і шелестом вітрів, що спеку студять,
і звуком, що вібрує у струні
і щемним зойком розтинає тишу,
Дощем, що колисанкою у сні,
у візерунках, що натхенно пише
зима морозним пензлем по вікні.
І лине так розмірено і плинно -
пряде буття нетлінне полотно,
де згодом у переказах билинно
із вічністю сплететься ув одно…
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2012
Вмиратимемо двічі? Тільки раз.
То нащо душу мучити страхами,
зливати у ефір потоки фраз
і жадібно ловити їх вухами
про катастрофи, про армаґедон
кончину скору людства і планети
і версій висувати зо мільйон
жахні натхненно сіючи сюжети?
Чи може так смакуючи жахи
Врятуємось, наснажимось любов»ю,
позбавимось безмірної пихи
сліпого себелюбства і злослов»я?
Букет яких чуттів шлемо Творцю,
вирощуємо що з глибин сердечних?!
Ми віримо небесному Отцю
чи бавимось у ігри небезпечні
зі злом що в нас бруньками метастаз?
Твори любов - вмирати тільки раз!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379421
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.11.2012
Дерева голі
будуть до весни
беззахисні...
Чи так лише здається?
Добігло коло
до початку...
Сни
уже природі
сповивають серце -
нехай поспить...
Як вистелять сніги
покровом білим
цілорічну втому,
душа спочине,
сповниться снаги
і, мов лелека,
вернеться додому
дитяча втіха
краплями дощу
і задзюркоче
талою водою
уп"ється
вишнецвітом досхочу
і мрією
весняно-молодою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2012
Не бійся говорити про любов…
Не бійся правди, що життям напита.
І серед білобарви хоругов
не бійся дрібку кольору пролити.
То все наука… Не усякий хист
дається легко рівно без натуги,
ба навіть вітер обриває лист
лише, як люта викрешеться хуга.
І навіть річка добру перегать
ламає тільки, як натужить води.
І рани серцю зовсім не болять,
як серед сонця згубиться негода…
Не бійся навіть чорних кольорів,
вони не здатні світле погубити,
і що б там розум серцю не велів -
відважся душу щирістю налити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378496
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2012
Я – жінка. А Ви – чоловік…
Не личить Вам, ой, як не личить
ховати від мене обличчя,
а в стуленім склепі повік
дві цятки зіниць винуватих,
що зрадити можуть умить…
Відвагу свою розбудіть,
помпезні вдягаючи лати...
Хіба ж не доволі їй спати,
чи в неї до сну ненасить,
бо Ви й не чували про неї,
а гордим геройським трофеєм
бравада пуста лопотить?
Я щира. А Ви… Словоблуд…
Даруйте, та Ви тільки блазень.
Второпала це не одразу -
на світі доволі іуд…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378335
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.11.2012
Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті... (Леся Геник)
Іще чекаю...
Дива з-поміж див...
Ось-ось торкнеться і стече сльозою
пухка сніжина, що Господь творив
і філігранно вибавив Рукою
у крихті досконалу чистоту,
красу і міру миті в піднебессі...
Іще чекаю...
Вірою росту
в дитячу казку…
Ось уже воскресне,
як тільки Янгол зі свого крила
розсипле зимно-кришталеву тишу
під сяйвом срібла місячного тла,
і давній трепет серця розколише…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378049
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2012
Фото з вечора творчої зустрічі "Об'єднаних словом" можна знайти у моєму фотоальбомі на сайті "КЛУБ ПОЕЗІЇ"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2012
Шановні поетклубівці!
Щиро запрошуємо Вас на поетичну зустріч, в якій візьмуть участь талановиті Майстри Слова з Тернопільщини, Львівщини, Черкащини, Полтавщини, Закарпаття та Києва!
Зустріч відбудеться
ЗАВТРА 3-го листопада 2012 року
в місті Івано-Франківську в приміщенні обласної газети «Галичина»
за адресою:
вул. Січових Стрільців, 25, І поверх, конференцзал.
Початок о 13.00 год.
Будемо раді зустрічі з Вами!
Об’єднані словом івано-франківчани
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012
Розшарпаність нині модна…
Розхристаний модний блиск.
Нестримна жага голодна
На вкотре «останній писк».
До стадності спрага, пива
чи «енерджі» - стильне «лайф»...
І видив… А в чому ж диво,
Якщо не ловити кайф ?
Я нині почула фразу
із юних хлопчачих вуст
«Надія вмирає не зразу –
остання...» - і сміху хруст
холодний і неприємний,
немов розчавили щось…
То Слово, німе, даремне,
що болем гірким зайшлось,
як впало під ноги світу
і скорчилось від потуг...
Народжувалися діти -
зростали у волоцюг…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2012
Стріпатим вінком кленовим
свою прикрашу голівку,
до стиглих листків медових
додам калинову гілку,
з'єднаю зелений погляд
із чистого неба просинню,
й на теплім багрянці поля
на хвилечку стану Осінню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372746
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2012
"...Він просто старий, що рюмсає. Ну то й що?" Андрій Ворон (уривок коментаря до мініатюри "Час рікою пливе" на ГАКу.)
Доживеш до старості...
Може доживеш...
Крізь колючі зарості
до життєвих меж
душечка натомлена
дійде підтюпцем,
змучена, надломлена
із сумним лицем...
Гаснутимуть свічечки
ув очах без сну -
дві солоні річечки
скроплять ту весну,
де буяла молодість
і цвіли сади,
де у діжах солоду
грілися меди
тіла молодечого,
юний серця хміль...
Захід твого вечора
не тривожив біль -
все тоді здавалося
вічністю тривким,
зморшки не торкалися
юної руки...
- Де ж ті весни згинули,
у яких літах?..
Скрушно самотиною
зойкне сивий птах...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372080
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2012
А праглося світла, у сонячну купель
Жадало пірнути єство!
Тепер лиш чекання - єдине і глупе,
Де мріями вже одцвіло.
Леся Геник "Чекання" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370047
Душа твоя відкрита всім вітрам,
дощам і грозам, сніжениці лютій,
побіч чужих порогів, хвірток, брам
чомусь самотня в людності розпутті...
Чомусь одна, заплакана сумна -
о де ж той промінь теплий ясний сонця?..
Чия ж у тім непрохана вина,
що він забув всміхнутись у віконце...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371396
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2012
...хто має почути мої слова, а найважливіше - сльози, що стільки днів ходять темними колами підземними, аортами, венами перетікають, не дають мені спокою, болять мені дивно і несподівано - посеред сонячного видива, посеред радісних усмішок, помежи теплими пальцями...
Люба Долик "Опівнічний лист собі" http://maysterni.com/publication.php?id=83142
Виявляється біль вміє бути красивим…
Думала завжди, що він потворний,
чорний…
А він красивий і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
але без сонця…
А сльози бродять десь там, далеко,
у лоні серця
і… не виходять так просто,
тільки тривожать душу...
А я виходжу, іду на люди, -
всміхатись мушу, до свого болю…
Може то карма?
Чи, може, за мої власні гріхи покара?
Така швидка, така правдива,
ще тут, ще нині, на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію, а я не хочу – зрослася з болем
із білим-білим, як біле небо
у білих хмарах і геть безкраїм,
глибоким морем в міру солоним,
що серце крає…
2012р
Дякую Любі Долик за "Опівнічного листа собі".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371191
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 16.10.2012
Роль зіграна твоя, змирись,
пора вже на задвірки…
Усе минається колись,
і це - не перша гілка…
Було дитинство, юність, мрій
невидані сувої...
Минулося… Лиш криє біль
нещадно з головою…
Наснився смерч. Дітей своїх
до серденька тулила…
На ранок зринуло – змирись,
опертися не сила…
Такий Закон, і не твоя
на волю Божу влада.
Лиш у смиренних молитвах
тепер твоя розрада…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369257
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2012
Осінній грім… Яка то благодать
ці теплі краплі у раптовій зливі...
Так дзвінко по калюжах лопотять,
а я їм усміхаюся щасливо
немов дитина, мов давно колись
у люлі серця щастя колихаю,
а погляд лине у захмарну вись,
звідкіль сльозини небо виливає.
Прощальне соло теплого дощу...
Сюїта серця у стрімких акордах…
За літом ностальгію полощу
у цих небесних благодатних водах,
що краплями-сльозами на щоці
і на калюжі в бульбашці грайливій,
тремтливою росою на руці,
в цій осені задумливо-мінливій…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368283
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2012
Сніг рипів під ногами, як старі незмащені завіси на ветхій брамі, аж попискував. То морозисько тиснув немилосердно, відсвічуючи мерехтливими блискітками під блідим місячним сяєвом та жалив носи і щоки, впиваючись у шкіру мільйонами дрібусіньких шпильочок. Ох і файне ж Різдво видалося! Колядники ввихалися від хати до хати, радісно благовістуючи усім від малого до великого – Христос народився!
Молодь поволі стягалася до сільського клубу, де з відчинених дверей, що отворялися перед кожним відвідувачем, голосно бумцала музика, розриваючи колонки двигтінням потужних децибелів вже не надто свіжої, але любленої публікою пісні:
Белые розы, белые розы,
беззащитны шипы,
Что с вами сделал снег и морозы,
лед витрин голубых…
Ігор з Лілею теж прийшли на танці. Чули, що має бути «жива» музика, а це завжди цікавіше, ніж набридливе крутіння одних і тих самих «заїжджених» хітів. Коло самих дверей клубу молода пара стрілася з трохи старшими за віком Іванкою та Василем.
- Христос ся рождає!
- Славімо Його!
- Що, молодята, прийшли на танці? – Спинився Василь.
- Аякже, а чого дома сидіти? Хочется руху! Буде «жива музика»?
- Буде, але пізніше - музики ще не наколядувалися. А в клубі сама пацанва.
- А-ааа…
І вже би розійтися по цій розмові, та Василь щось живо пометикувавши, несподівано випалив:
- А ходім до нас, у гості.
Запала пауза. Іванчине лице витягнулося у вимученій усмішці, наспіх приліпленій до незадоволеного обличчя, з чого було ясно, як Божий день, що чоловікова неждана пропозиція її не лише спантеличила, а навіть розлютила. Останнє вона, що було сили, старалася замаскувати.
З не менш спантеличеним і ураз побурячковілим обличчям стояла Ліля, котра, проте, швидко опанувала себе і жваво заперечила:
- Та які гості, Василю? Ми прийшли на танці, а не гостúни шукати. Про се не може бути навіть мови…
Але Василь ніби й не чув Лілиних слів:
- Іванко, чого ти мовчиш? Та же запрошуй людей у гості! Однаково тут ще нема що робити - самі дітлахи дриґаються. А до нас близенько. Ходімо, посидимо трошки та й вернемося потім.
Іванка випросталася ніби хотіла попхати подалі щойно проковтнулу глу, і закивала:
- Ходім, ходім… Ігорку, та же ми собі однокласники, як ніц не сходимося, то хоч раз посидимо в компанії при святі...
Ігорко ласий на всілякі забави і гощення багато проситися не хотів. І, не помітивши робленої гостинності однокласниці, щиро розтягнув усміхненого рота мало не від вуха до вуха, торсаючи жінку за рукав:
- Та пішли, як люди просять. Зараз вернемося. Що тут робити, як ще ніц в тому клубі нема?..
- Пішли, пішли, Лілю! Та ж просимо… - Обійняв за плечі молодичку Василь.
- Але я не хочу йти до вас у гості. - В півголоса промовила розгублена і зніяковіла Ліля. – Я взагалі не хочу йти у гості…
- Та не впирайся, Лілю! Он чоловік твій хоче сто грамів з однокласницею випити. Чи ж тобі шкода? А я навіть слухати не хочу ніяких відмовок – нині ви мої гості і край. Не будь затята. Ну ж бо, прошу…
- Я не вперта, Василю, але ж не хочу я гоститися...
- Лілю… Прошу. – Не вагав Василь.
- Ну добре, - здалася Ліля. – Лиш ненадовго… Чуєш, Ігоре?
- Та, добре, добре ненадовго… - Розплився в задоволеній усмішці Ігор. І, взявши попід руку Іванку, рушив від дверей клубу, покинувши розгублену дружину на Василя, котрий щиро припрошував її на гостину.
- З дива не зійду, що йду до вас у гості! – Вигукнула спересердя Ліля.
Василь лиш усміхнувся – Ліля на диво була схожа на свою старшу сестру - і, мало не підштовхуючи її у плечі, повів гостей додому.
* * *
Десять років до того…
Іванка з Вірою крутилися перед дзеркалом, як бджоли коло квітки, зазираючи одна вперед одної на своє відображення. Причісувалися, підфарбовували очі, губи, поправляли на собі сукенки і, раз по раз зустрічаючись поглядами, збуджено хихотіли, збираючись на дискотеку. Обидві були вродливі. Одна зі смоляним кучерявим волоссям і такими ж, як смола чорними очима, в котрих стрибали лукаві бісики, білошкіра, з яскравим рум'янцем на кругленькому личку, крупної кості, набита, як ґудз дівчина.
Друга, з тендітним, як тростинка станом, дрібним овальним личком, на якому ще світилася якась ніжна дитяча бентежність, карими очима, обрамленими великими густими віями і довгим до пояса каштановим волоссям.
- Ну що там в тебе з Іваном? – Спиталася чорнявка Іванка. – Помирилися?
- Ні, - гордо стріпнула густими косами Віра. – Та й скільки можна тепріти його вибрики? Образився не відомо на що, мнеться і не каже, що йому не так. Навіть погляду мого уникає.
- Скажу тобі по правді, - змовницьки стишила голос Іванка, - казав мені Роман Королишин, як Іван хвалився перед хлопцями, що ти за ним бігаєш. І що мама його не в захваті від того, ви зустрічаєтесь. Не знає бідака, як з тобою порвати…
- Я? Бігаю? – Виокруглила здивовані очі вражена почутим Віра.
- Угу. – Прогуділа Іванка, випнувши повненькі губи для густого, вже третього намащування їх яскравою помадою.
Віра враз почервоніла від обурення, а потім так само швидко сполотніла, як кров відлинула від її переміненого шоком, обличчя.
- Свиня! – Тільки й спромоглася на коротку відповідь Віра.
Настрій, що квітнув на її усміхненому личку ще дві хвилини тому, наче повінь змила. Натомість з’явилося бажання розплакатись і піти не до клубу, а додому.
Іванка продовжувала вертітися перед дзеркалом ніби не помічаючи, як змінилася на обличчі Віра. А та, переживши хвилю пекучого встиду від несправедливо вилитого на неї бруду, обізвалася.
- Най не переймається. Я його не тримаю. Давно пора було «відшити»…
- Правильно зробиш. Нащо він тобі здався, взагалі не розумію…
Закивала Іванка, підозріло скосивши на Віру очі.
- Та не переймайся ти так! – Вигукнула , побачивши, як та поникла і упала духом. – Я он Василя нині теж відшию. Уявляєш, пристав до мене, як банний лист. Ненавиджу таких хлюпиків! Мені подобаються круті хлопці.
- Чим же він тобі не подобається? - Удруге була шокована словами подружки Віра. - Як на мене - він класний. І гарний і розумний.
- Пфф… - Фиркнула Іванка – І що з того, що гарний? Я – не ти. Мені романтичні бесіди під звіздами не цікаві.
- Іванко! – Охнула вражена Віра.
- Ну що, що «Іванко»? М’якушка він! Мені такі не подобаються! Мені Юрко запав у душу. Оце хлопець, так хлопець!
- Але ж він п’є! – Не здавалася Віра.
- Та скільки він там п’є? Бачила, які в нього ручищі? - Довірливо зашепотіла, мрійливо закотивши очі. - Млію, так хочу побувати в його обіймах… Буду його нині активно обробляти!
Іванка світилася, як нова копійка, ніби не помічаючи настрою подружки. А та, сиділа, склавши на колінах руки, і дивилася на осяяну щастям Іванку, нетямлячи, як можна бути такою легкою і безтурботною – здавалось, почуття для Іванки не мали ніякогісінького значення, вона просто колекціонувала хлопців, не позустрічавшись з ними і кілька тижнів…
- Ну, не ображайся на мене язикату. – Підскочила до Віри чорнява вертихвістка. – Я тебе люблю, ти ж знаєш. Цьом!
І мало не задушивши подругу в обіймах, потягнула її з переповненої важким парфумним духом кімнати у теплий літній вечір…
Тижнів зо два по тому, були проводи у Віриного сусіда. Зібралося багато молоді. Прийшла і Віра з дівчатами. Був тут і Василь. Зиркав на неї зацікавленим поглядом, а як почалися танці, запросив її на вальс. З помітним хвилюванням і зрадливим тремтінням рук, Віра завальсувала, опираючись на плече і тверду руку високого стрункого хлопця. А той , нахилившись до її вушка, прошепотів:
- Знаєш хто ти?
- Хто?
- Попелюшка…
Віра засоромлено усміхнулася, явивши захопленим очам хлопця дві звабливі ямочки на чарівному личку. І той ледве подолав бажання доторкнутися їх вустами…
Танець за танцем, слово за словом добулися часу, коли Вірі прийшла пора додому вертатись. Хлопець, ясна річ, запропонував її провести, а вона не відмовила.
Василь сподобався їй ще тоді, як почав увиватися за Іванкою, та, оскільки, дівчата були найкращими подружками, Віра ніяк не виявляла своєї зацікавленості. Інша річ тепер, коли Іванка вже й думати про нього давно забула – одні кавалери у неї швидко змінювалися іншими, то ж Віра уже не мала моральної застороги щодо цього звабливого кароокого красеня…
За вікном у споночілій теміні блимнув яскравий сірниковий вогник. Ліля скочила на рівні ноги і прожогом кинулася надвір.
- Де летиш, як ошпарена? - крикнула навздогін мама.
- Я зараз вернуся!
Вискочивши в ніч, обігнула ріг хати і з розгону наштовхнулася на високу постать Василя.
- Лілько, ти що тут робиш? А де Віра? – Спитався спантеличений Василь.
- Вона вже пішла до Іванки. – Захекано сповістило дівча.
- Ясно. – Усміхнувся Василь. – Значить ти мене замість неї дожидала?
- Ага. А хто б тобі сказав, як не я? – Задоволена і горда собою запитала мала.
- А й справді. Ти мене виручила. – Ще ширше заусміхався Василь. – Ось на тобі за це подяку.
У руки Лілі хлопець вклав щось тверде, загорнене в папір, і те щось легенько зашелестіло від допитливого обмацування дитячими пальцями.
- Що це?
- В хаті подивишся. Біжи вже.
Забігши до хати на світло Ліля побачила в руках плитку шоколаду у біленькій обгортці із зображенням карети і золотавим надписом «Золушка».
- Ура! – Вигукнула дівчинка. - Уся шоколадка мені!
- Ну чого ти розревілася, як корова! Подумаєш, трагедія велика – кавалера з армії у відпустку не пустили! Можна подумати у вас уже все так серйозно…
- Серйозно. Ми вирішили одружитися, як він з армії вернеться.
- І ти будеш його чекати аж усі два роки? – Напівподивовано, напівнасмішливо закліпала Іванка.
- А що тут такого? Буду.
- На цілих два роки у монашки запишешся?! А втім, як знаєш. Я б не витримала…
- Коли любиш, усе витримаєш. – Упевнено заявила Віра, не звернувши уваги на сердитий вогник у очах близької подруги. – Якби ти знала, які листи він мені пише… Я дочекаюсь… Не так вже й довго лишилось, навіть не цілий рік.
- Які листи пише… - Роздратовано передражнила Віру Іванка. – Тобі пише, мені пише…
- Тобі пише? – Ошелешено перепитала Віра. – Василь?
Іванка замовкла підібравши пухкі губи у тонку нитку.
- Іванко, Василь тобі теж пише?!
- На дивись, як не віриш! – Метнулася до шухляди Іванка і, витягнувши звідти конверта, обернула підписаним до Віри. – Впізнаєш почерк?
Віра почерк впізнала…
* * *
Допровадивши гостей до хати, Іванка хутко накрила на стіл, не особливо навантажуючи його стравами, зате витягнула з шафи трилітрову банку самогону і добру половину білої налила у великий місткий графин.
- Прошу до столу, дорогі гості. Сідайте ближче, не встидайтеся.
У голові Лілі не переставало пульсувати нав’язливе запитання: «Що я тут роблю?» Її чоловік натомість, зручно вмостившись у м’якому кріслі коло столу та вальяжно заклавши ногу на ногу, трохи дурнуватим погигикуванням реагував на жарти господаря, хоч ті не здавались Лілі смішними. Іванка, переставши снувати по хаті, долучилася до гостей і, не дивлячись їм у вічі, скомандувала чоловікові:
- Наливай, чого ждеш?
Василь розлив горілку у чарки, і першим підняв свого келишка:
- З Різдвом! Дай Боже здоров'я!
- Дай Боже!
Розмова не клеїлася.
По скупій закусці Василь, не роблячи довгої перерви налив удруге.
- Як то кажуть: «Послє пєрвой і второй – пєрєривчік нєбольшой». Будьмо!
Випили вдруге.
За сим разом, як біленька почала, бродячи в нутрощах, потрошку розслабляти напружені нервами м’язи, розмова попливла жвавіше.
Господиня вже не дивилась попри гостей задеревілим поглядом, а навіть намагалася жартувати, підтримуючи веселу гамірність свого чоловіка. А Ліля, поволі заспокоївшись їх веселим торохтінням , дозволила собі не напружуватись сим дивним і безпотребним балюнком.
По третій чарці, посипались жарти та сміх. А що довше сиділи та гостилися самогоном, розлитим щедрим господарем, та нетривкою закускою, що ніби навмисне скупо поклала на стіл господиня, то скоро усі, окрім Лілі, котра пила найменше, хоч і вона відчувала легке сп’яніння, були вже добряче повеселілі і спілкувалися жваво та без перепон на різні теми.
Надто занурилися у спогади, починаючи дитячими та шкільними витівками і закінчуючи кавалеркою та одруженням. А далі, слово поза слово, й за перші сімейні проблеми господарі мову повели.
Роздобріла від випитого ґаздиня ні сіло, ні впало випалила:
- Ох, скільки і скільки ми з Василем сварилися! А, як народився наш Іванко, то не раз я ночувала на тісному ліжечку, коло дитини…
- Сама винна. – Стенув плечима чоловік. – Чи я тебе з ліжка проганяв? Було не йти…
- Було не йти? – З лютою образою несподівано вискнула Іванка. А тоді глянувши просто в Лілині очі спитала, звертаючись невідомо чи до неї, чи до чоловіка. – Ти хоч собі уявляєш, що це таке, як тебе у найінтимніші моменти іменем іншої жінки кличуть - Вірою?!
Запала глибока і незручна мовчанка. Здавалось усі в момент протверезіли і мовчки кліпали, не сміючи обізватись ані словом.
Василь, посидівши хвилю, підхопився і, нервово запаливши цигарку, глибоко затягнувся сизим димом. Іванка, розчервоніла, як галунка, глипала на Лілю, густо кліпаючи, повними сліз очима, а та, здавалось, заніміла, відчуваючи, як враз схолоділи кінцівки її рук та ніг, а фарба покинула обличчя.
- А я нічого не винна! Я нічим не завинила перед твоєю Вірою!.. Я нічого не зробила їй. Я не винна… Ми собі файно дружили, а потім не знаю, що сталося... Вона сама знайшла собі іншого хлопця і заміж вийшла. А я не винна! Я нічим не завинила перед нею…
- Досить! – Обірвав її Василь.
* * *
Ярослав сподобав собі її одразу, як тільки побачив вродливу секретарку у комітеті комсомолу, куди часто приходив, як активний учасник заводського вокально-інструментального ансамблю. Почав залицятися, але дівчина дала відкоша, заявивши, що уже має жениха, котрого чекає з армії.
Та пройшло не цілих пів року, як щось у поведінці дівчини перемінилося. Кілька днів вона ходила сама не своя, сумна і часто плакала, зачиняючись у туалеті. А згодом почала реагувати на Ярославові компліменти та увагу, котрої той не збирався її позбавляти – надто вже вона була красива і мила, мініатюрна та витончена – справжня лялечка.
Не минуло й добрих двох місяців, як Ярослав та Віра понесли до РАГСУ заяву, чим просто таки шокували близьких та знайомих.
Село гуділо, як розворушений осиний рій.
Подивуванню людей не було меж – тиха, скромна, завжди привітна і зразкова у поведінці дівчина раптом, з якогось дива, утнула таку «підлість» - покинула хлопця, з котрим збирались одружитись, не дочекавшись його з армії всього три чи чотири місяці!
- От тобі й «тихоня»! – Пліткували заздрісні недоброзичливиці, колишні подруги.
- Не дарма кажуть - у тихому болоті, чорти водяться! - Кивали згідні з ними.
Правду знали тільки дві людини – Віра та Іванка, колишні нерозлийвода-подруги. Але обидві мовчали. З різницею в тому, що до Віри листи ніби за змахом чарівної палички йти перестали, натомість посипались до Іванки…
За місяць до весілля, увечері в темноті ночі за шибою спалахнув вогник. Хтось запалив сірника. Віра, що сиділа навпроти вікна не відразу помітила його. Вогник спалахнув вдруге. Віра насторожено вдивлялася у ніч. Коли спалах з'явився втретє, вcтала на враз обм’яклі і обважнілі ноги, і повільно рушила до дверей.
Василь чекав її не сам. Був з другом, котрий при з’яві Віри відійшов на кілька метрів і, обіпершись на паркан, запалив цигарку.
- Чув – виходиш заміж? – Без привітання заговорив Василь.
- Виходжу…
- Пояснити нічого не хочеш?
- Мені нема чого тобі пояснювати. Ти сам все знаєш…
- Що я знаю? – Скрипнув зубами Василь.
- Чому є так, як є. – Тихо, але твердо мовила Віра.
Василь мовчки свердлив її лютим поглядом.
- А ти? Ти не хочеш мені нічого пояснити? – Спиталася Віра.
- Ні. – Мовив Василь. – Ти ж усе вже вирішила. Правда?
Кров шугонула до обличчя Віри. « Яка ж ти дурепа! – Корила себе. – І ти ще на щось сподівалася? Він звинувачує тебе… Тебе, а не себе!»
- Вирішила. – Видихнула Віра і повернулася до Василя спиною, рушивши до хати.
- Віддай мені мої листи, – вигукнув услід – і речі, що я тобі залишав!
Віра, не обертаючись, вихором забігла до хати і, давлячись слізьми, вигребла з шухляди усі листи, трепетно бережені на протязі майже півтора року, електронний годинник і улюблений парфум Василя «Eau Jeune», котрі він залишив їй, йдучи до армії, як частинку себе, і, наспіх утерши непрохані сльози, вибігла надвір.
Василь незрушно стояв на тому місці де вона його покинула. Курив. Віра мовчки тицьнула йому у руки усе, що принесла і, затримивашись на секунду в його очах, повернула до хати.
- І чим же він кращий від мене? – крикнув навздогін Василь. А, не отримавши відповіді, голосніше. - Щасливого весілля!
Віра глухо ридала, затуливши обома руками рота, аби домашні не почули її. Серце скапувало кров’ю від шаленого болю і пекучої образи, котру не сила було потамувати ні розумом, ні чуттями. А за вікном, під старим ясенем, свідком колись щасливих вечорів, проведених ними, яскраво палахкотів вогонь – то Василь палив їх понищене і зраджене кохання…
Минуло шість років потому, як Віра вийшла заміж за іншого. Жила у місті.
Студеного листопадового вечора, дріботіли по тротуарному асфальті жіночі каблучки, голосно відлунюючи, у розрідженому холодом повітрі. Крізь густий присмерк поспішала додому Віра, повертаючись з роботи. До будинку, в якому вона жила залишалося уже декілька десятків метрів, коли несподівано, дорогу їй перегородила висока чоловіча постать. З несподіванки та переляку молода жінка голосно скрикнула, сіпнувшись від того, хто вхопив її за рукав пальта.
- Вірочко, не бійся, пробач, що налякав тебе. То я…
Перед Вірю стояв Василь.
Серце, вгамувавши переляк, заквапилось уже від хвилювання…
- Я слідкував за тобою. Йшов назирці, а потім обігнав, скоротивши дорогу… - Усміхнувся винувато.
- Нащо?
- Хотів поговорити.
- Про що?
- Про нас…
- Про нас? А тобі не здається, що «нас» не існує, Василю? Є ти і є я. Окремо. А «ми» скінчилися тою далекою весною, як ти палив листи під моїми вікнами…
- Віро…
- Ти навіть не вітався зі мною усі ці роки при випадкових зустрічах. Про, що ж нам тепер говорити?
- Віро, я був дурний… Я не міг тобі пробачити, що ти мені зрадила. Але я не можу так жити. Я хочу знати чому ти так зробила… Я не прийшов звинувачувати тебе. Я тільки хочу зрозуміти…
- Кажеш, зрадила… Хочеш зрозуміти? А що тут розуміти, Василю? Ти грався зі мною. Ти зустрічався зі мною, а мріяв про Іванку. Ти писав мені і в той самий час писав їй. Ти брехав мені! Підло. Ницо. Ти гадав, що я не знатиму про це?! Та ж ні. Твоя Іванка не була б собою, аби не похвалилась мені цим. А далі… можеш не питати. Я не забавка, я – людина. Гадаю це ти вже зрозумів, без пояснень.
Віра розхвилювалася. Голос у неї дрижав і зривався. Великі карі очі наповнились слізьми, котрі от-от готові були бризнути гарячими потоками, але вона стримувала їх, що було сили, аби не показати своєї слабкості, котра і так була помітною і зраджувала кволим намаганням тримати себе в руках.
- Але я не писав їй, Віро! Це не правда! Я не писав їй жодного листа… доки ми з тобою були разом… То потім вона мені написала…
- Василю, - втомлено опустила голову Віра. – Для чого обманювати й зараз? Ти казав, що не прийшов звинувачувати мене, а тільки за правдою. То чого ж сам її не визнаєш? Я на власні очі бачила у неї листа від тебе, вона показувала мені його . Гадаєш, я не могла впізнати твоєї руки?..
- Але ж я не писав їй, Віро! – Вигукнув Василь. – Я не писав їй!
- То звідки був у неї той лист? – Вигукнула вже Віра.
Василь мовчав напружено думаючи над цим запитанням. А потім, щось запідозривши, обережно запитав:
- Ти читала того листа?
- Ні. Я не читаю чужих листів. А якби й хотіла, то не змогла б…
- Віро, ти бачила листа, чи тільки конверт?
Віра нерозуміюче здивовано закліпала. Запитання Василя насторожило її, як раптом якесь недобре передчуття, гиденько засмоктало її під ложечкою.
- Ні, тільки конверт…
- Ото ж бо… - Гірко видушив з себе Василь. – Я ніколи не писав їй листів. А у тому конверті, мабуть, була листівка, котру я надіслав, вітаючи сім’ю її сестри з новорічними святами… Адже Віталік мій друг…
У Віри попливло перед очима. Пізня правда наче гостролеза сокирка боляче цюкнула її у скроню. Як вона могла бути такою легковірною?.. Тільки тепер до неї дійшов зміст непоправної помилки, котрої вони з Василем обоє допустилися… Ох, юносте!..
Стояли якись час мовчки, дивлячись одне на одного зболеним поглядом. Віра озвалася першою:
- Пізно, Василю… Пізно ми знайшли сю правду. Що ж… Подякуй за все дружині. Вона у тебе винахідлива.
* * *
… Ліля перевела заціпенілий погляд з Іванки на Василя. Його бліде і якесь хворобливо-землянисте обличчя, було ніби викресане з кременю, тільки жовна на скулах живими ходунцями давали знати про його глибоке напруження.
- Доста тих спогадів! Який з них хосен і кому тепер то потрібно? – Найскоріше опанував себе Василь. – Жінко, щось мало закуски! Ану заввихнися живенько!
А тоді до гостей:
- Давайте вип’ємо, аби-с мо здорові були, та заколядуймо в хаті, та же Різдво нині!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367993
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.10.2012
Осіння злива, грім і блискавиці,
і тарабанять краплями по склу
нитки води з небесної криниці,
сплітаючи струмкову бистрину.
Шалений дощ... Сумна осіння пісня
намоклим листям падає до ніг,
а туга в серці тисне, тисне, тисне,
як душу нерозкаянную гріх.
Оця гроза - останній подих літа,
воно ще раз вернулося на мить -
і вже в прощання келишку надпитім
розлука зосеніло жебонить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366885
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.09.2012
Цей світ догори вже дриґом!
О Боже, який се світ...
Шалена нестримна дзиґа
на піку марнотних літ,
у верші сліпого часу,
на схилі довіри дням...
Не цмулити б цю відразу -
убити в душі ягня!
Не мучитись, не любити,
не пити жалю напій,
нещасний нужденний світе!..
О світе, коханий мій...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365471
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2012
У осінньому Львові дощ,
Парасольок парад строкатий,
І бруківковий глянець площ
На відлуння ходи багатий.
Десь між звуками кроків тих
Заблудились мої у часі
Між будівель оцих старих,
У краплин затяжному вальсі…
Ллє у душу тепло камін
Попід древнім склепінням вежі,
А на фресках старезних стін
Відблиск свіч, ніби блиск пожежі.
У горнятку парує чай,
Двійко душ зігріває словом…
І якщо на землі є рай,
Нині він у дощі над Львовом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364471
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2012
Життя текло собі розміреним плином.
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А по роботі, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочу, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…
По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвірэя, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…
Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося з здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…
Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти - пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…
… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363589
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.09.2012
Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:
Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…
Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена , дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…
Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...
Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363566
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.09.2012
З Романом Софію познайомив Марусин чоловік Василь. Привів собі якось гостя, з котрим разом на залізничній колії працювали. А Софія тої днини у Марусі чогось була...
Роман мав приємну зовнішність, був худорлявим, високим на зріст, з пшеничним чубом та карими очима. Сподобав собі він її, почав учащати до Василя з Марусею, а ті - Софію на гостину защораз прикликати.
Роман був чоловіком зрілим, літ на дванадцять старшим за Софію, розведеним. Мав доньку від першого шлюбу, котра жила з своєю матір'ю. Маруся радила та намовляла Софію, аби не була дурна, та придивлялася до файного хлопа, бо:
- Скілько отако сама, ні в дівках, ні в молодицях ходити будеш? Андрій не вертає, Петра відігнала, а дитина сиротою росте. Скоро питати зачне де тато, та же п’ять рочків уже йому! Як за себе не думаєш, то, бодай, про дитину подумай!
- Але він розвівся чогось з жінкою, Марусю… Може баламут який?..
- Не баламут. Не склалося йому життє. Жінка зрадлива трафилася. Заки з війни вернувся - дитинку си вродила від другого. А він не пробачив… А котрий би пробачив таке, Софіє? Хіба дурний!
- Хіба дурний… - задумливо повторила Софія.
- Подумай, Софійко. Він таки фист собі тебе вподобав – ніц нема балачки, лиш за тебе. Він родини хоче, дітей. Йому жінки треба, розумієш? А тобі - чоловіка. Ти собі подумай, я тобі зле не раджу.
Софія поради послухала. Розуміла, що Марія правду каже. Та й Роман не викликав у неї відрази - виглядав чоловіком привітним, впевненим і розсудливим. А, що любив він, аби все було по його слову, то дуже скоро став добиватися, щоб Софія з дитиною перебралася до нього. І хоч жив на самому краю села, під лісом у малій хатинці, що виділила йому залізниця - зібрала речі, дитину та й стали жити разом, узаконивши ті стосунки, як і належить, громадянським шлюбом…
Петро тяжко пережив новину про Софіїне заміжжя... Кілька разів намагався зустрітися з нею, але вона затято уникала його. Зазнавши тяжкого удару вдруге, скоро потому й сам оженився на дівчині з іншого села, та слід за ним простиг...
А Софія, з болем у серці, стала звикати до нового життя.
Роман був лагідним у постелі. А поза нею жорстким та вимогливим, як до себе так і до Софії. Роботу шанував і пильнував її ліпше, як жінку, котру, проте, не ображав, але хотів, аби була йому послушна. Софія спочатку плакала собі нишком, як вдавалося бути наодинці з собою, а що таке траплялося не часто, то тлумила в собі той біль, та й приймалася поволі нових порядків.
Чи любив Роман Назарка, чи ні, проте, не кривдив ніколи, навіть словом. Був добрим і справедливим. А той, у свою чергу, не завдавав особливого клопоту, і кликав Романа татом. Роман тішився сим дуже, цінуючи дитячу прихильність.
Жилося Софії не солодко… До роботи було далеко, ще й тягнути за собою дитину мусила щодня туди і звідти, чи в спеку, чи в холод, бо лишати самого в хатині коло колії та лісу не могла. Як приходила з роботи, мала наварити їсти, попрати, прибрати, город обійти…
Пару раз траплялося видіти, як влітку гадина залазила до сіней. Добре, що на ті випадки, Бог милував, усе Роман був удома, то викидав тоту нечисть з хати. Чи страху не мав, чи був настільки кмітливим, та ласка Божа, не зачепили вони нікого, не вжалили.
Стріха у тій хатчині була благенечка, що, як падав зливний дощ, то зі стелі цяпотіло так, ніби та була не стелею, а суцільним решетом. А, як гуркотів рейками поїзд попри неї, то. здавалося, колисалася від вітру…
Відмучилися Софія з Романом в тій хатині три роки та й перейшли жити в село, купивши собі обійстячко невелчике. Тішилися з того, як діти – на своє спромоглися.
Минали роки. Рік по тім, як оселилася Софія ґаздинею у власній хаті, народився в них з Романом синочок, Іванко, а ще за три – другий, Мирослав.
Роман був господарем добрим. Дбав на сім'ю, дозираючи, аби ні жінка, ні діти не знали ні в чім нужди. Заробляв добре. Софія ж, у свою чергу, чоловіка поважала і корилася йому у всьому. І навіть відчувала себе щасливою…
Трапилося їм у родині близькій весілля. Зібралися з Романом та й пішли, залишивши дітей на Ганнусю, сестру Софіїну, на що та радо погодилася, бо дуже любила своїх племінників.
Весільна брама лоскотала ніздрі смерековим ароматом та всміхалася, густо уквітчаними різнокольоровими ружами та стрічками. На подвір'ї було гамірно. Гасали дітлахи, жваво снували помічниці кухарочки, стояли групками перемовляючись перші гості.
Весільні музики, заздрівши новоприбулих гостей, заграли «надобридень». Слухаючи того вітального марша, упав погляд Софії на пару, що стояла неподалік у колі таких самих молодих ґаздів, звідки на неї пильно дивилися до болю рідні очі - очі Петра...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362984
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2012
Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, шукав тих зустрічей. І було вже готове її серце озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та, стояла зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362724
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Не діждала мужа Софія з війська додому …
Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці.
- Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба.
Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти.
- Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий.
- От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться!
Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть.
По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася.
Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко.
- Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш.
- Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія.
День попри день, стала Софія веселіти потрошку.
Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці.
Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася:
– Йой, то хто се?
- Не бійся, Софіє, то я, Петро.
Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало.
- Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись.
- Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене.
- Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла…
Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести.
- Петре, мені треба йти… Я кваплюся.
- Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе.
- Яку розмову? – Серце Софії чому схвильовано заспішило.
- Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі.
Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла…
- Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду.
Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках.
- Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє?
А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів.
- Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися…
- Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої…
- Добраніч, Петре…
- Добраніч, кохана…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362535
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Як приходили вісточки від Андрія, то це була єдина розрада для Софії. Єдина втіха поза безкінечними турботами у чужій хаті, в котрій не знаходила собі місця, неволилася. Аби день до вечора скоротати - хапалася за будь-яку роботу.
Душ у хаті було немало: батько, матір, бабця немічна напівсліпа , двійко дівчат, старшій було дванадцять, а молодшій вісім, і ще Софія з немовлям. Дитя було прикре, плаксиве. Свекруха Софії кривди не чинила, але й прихильности не виявляла. Невдоволено обзивалася на ті плачі, але забавити внука не квапилася. А Софія марніла собі тихо від туги та недоспаних довгих зимових ночей, падаючи з сили поволі.
Якось уранці, після ночі без сну, випросилася у свекрухи батьків провідати. Добре закутала дитину у теплу перинку і вийшла на мороз.
Гостре повітря перехоплювало подих, густа пара клубками вигулькувала з рота, а сніг радо рипів під ногами, як бігла навпростець стежками попід старими вербами, вбраними в густу поволоку інею, через глибокі замети до батьківської хати. Минала ту зимову казку, зачудованно роззираючись , і чомусь відчувала себе птахою - де й втома ділася… А як ступила на рідне подвір'я – серце мало не стало від хвилювання. «Боже ж мій любий,! Яке тут все миле та дороге. Яке рідне…»
- Слава Йсусу Христу! – Привіталася з порога.
- Слава навіки Богу святому, Софієчко! – обізвалася сестричка Ганнуся і кинулася до сповитка, що ховав у собі її племінничка. – Як я скучила за тобою!
Підбігли й молодші діти і, мало не задушивши Софію в обіймах, кинулися захоплено товктися над малим Назарком.
- Слава навіки Богу! – Обізвався батько .
- А де мама? – Спиталася Софія.
- Пішла до вуйни, щось їй від неї спотребилося…
- Йой, який файнесенький! Тату, а подивіться лишень на него, подивіться! – заверещала захоплено сестричка. – Він не спит, тату! Він очками на мене кліпає!
Батько осміхнувся на ті зойки собі у вуса і гримнув незлобиво на молодшу доньку:
- Не йойкай над дитиною, Ганю. Поплюй і скажи «нівроку», бо ще спати вночи не схоче , плакати буде...
Дитя мовчки сопіло носиком і уважно зиркало на всіх карими оченятами. Іван обернувся до Софії, що стояла коло порогу з повними сліз величезними очима.
- Та чого-с стала в дверях? Ходи ближче…
- Тату, - мовила стиха, - візьміть мене додому поки Андрій з війська не прийде…
Запала мовчанка. Іван, обмірковував почуте, і видно було, що в душі його йде боротьба. По очах було видко, що шкода йому своєї дитини, але уголос промовив інше:
- Тепер там твій дім, Софіє… Терпи, небого, така твоя доля. Ти хотіла сего, не я.
- Тату, лиш доки не прийде…
Старша Ганнуся, обернувшись до них від немовляти, густо закліпала, відчувши напругу, що повисла в хаті після цих слів. Іван мовчав. А Софія, вловивши в батьковому погляді жаль, що боровся з мовчазною незгодою, ще якусь мить постояла, а тоді згребла дитину у оберемок і вибігла з хати не попрощавшись…
А навесні, як добре потепліло, перебралася Софія з дитиною до Андрієвої тітки, старшої маминої сестри, що була удовицею бездітною. Жінка була добра, побалакавши з сестрою, запевнила, що так буде краще для усіх.
- І тобі буде добре, Олено, і мені не зле. Ти, дєкувати Богу, діточками не обділена. А я буду поміч мати в хаті і розривку. І молодичка не буде неволитися – в мене просторо, хоть бери гуляй по хаті.
- Гадаєш, Марисю?
- А певно, що так! Будеш видіти, що так ліпше буде.
- Йой, Боже, Боже… Я де знаю…
- А я ти кажу!
- Та най буде… Аби лиш люди по селі не шемрали, що я невістку з хати вигнала! Бо ти не знаєш, який то є нарід?
- Не бійся. Я всім буду казати, що дуже-м тебе про се просила. Бо таки прошу, Олено. А, як прийде Андрій з війска, то най молоді думают, де і як їм жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362418
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Поперед батькові очі з»явилися обоє…
- Вуйку Іване, маю до вас справу невідкладну… Хочу просити руки вашої Софії.
- А то чого така се невідкладна справа, хлопче? - Буркнув недоволено Софіїн вітець. – Ще-с відай у войску не служив, а вже женив би-с ся?
- Не служив… Але женитися маю намір твердий. Прошу, вуйку Йване, не відмовляйте-ми в цій просьбі, бо я люблю Софію, а вона мене…
Іван глипнув на доньку, що мовчки стояла коло Андрія і теребила в руках хустину, не здімаючи очей на батька.
- Що є, Софіє? Се правда? Ти хочеш за него заміж?
- Хочу, тату… - Ледь чутно мовила дівчина.
- Ади яке щістє… Катерино, чуєш? Маємо осьди клопіт...
- Який клопіт, Йванку? – Катерина визирнула з комори, обтрушуючи руки від борошна об запаску.
- А дивись забаглось осим двом дітвакам женитись...
- Йой, Боже… А то що є? Софіє, що то є, га?
- Нічого, мамо…
Запала мовчанка, аж чути було як пищать комарі, що нароїлися через відчинене вікно знадвору на світло в хаті.
- Не буде сего, Андрію. – Стиха, але твердо мовив Іван. - Молоді ви ще, се раз. А друге те, що не маю я наміру свою Софію за тебе давати. От тобі мій одвіт! Йди собі, хлопче. Не про тебе ся дівка. Знайди собі другу.
Іван статечно закурив люльку, і випустивши пару кілець сизого диму, примружився на молодих.
- Тату…
- Що, Софіє?
Софія умовкла. Не сміла відкрити рота на батьків спокій. Знала, що не добрий се знак. Бо завжди, коли був дуже сердитий, удавав з себе спокійного.
- Мусите вуйку дати її за мене, бо як не дасте, встид мати будете.
- Що?! – У Івана від злості аж руки затремтіли. – Та як ти смієш мені в моїй хаті такі слова говорити, га? Ану марш мені з-перед очей моїх!
- Тату, в мене буде дитина!.. – Вигукнула Софія і вмовкла, злякано затамувавши подих.
- Матінко Божа! – Заголосила Іваниха. – А се за що така кара! Оце дівочка нам зробила! То за порядного парубка, ґаздовитого, зрілого йти не хтіла, а з осим недорослим дитинку сотворити вспіла!
- Замовкни, Катерино, стуль писок! Нема чого голосити! – Іван скоро опанував себе і прицикнувши на жінку, став щось живо міркувати.
Молоді стояли, як вкопані. Софія тремтіла, але не плакала. А хлопець стояв гордо підвівши голову, намагаючись не виказати свого немалого хвилювання.
- Женитися, кажеш…- обізвався нарешті Іван. – А родичі твої вже про те знають?
- Знають, вуйку.
- І що казали? – Зблиснув недобрим оком старий.
- Казали, що молоді ми ще, але, як така справа, то не боронять.
- То добре. – Мовив стиха. - Буде Софія твоєю. Тілько ніц вам не дам. Ніц, ані кришки…
За кілька місяців відгуляли скромне весілля. Софіїного встиду ніхто не видів, бо була марна, аж світилася. Але злі язики плескали, перешіптуючись поміж себе, що певно така молода худюща, бо в «подолку носить», через те й весілля таке ґальопове Іван з Катериною доньці зробили…
А ще за пару місяців, забрали Андрія до війська. А Софія, лишилася у невістках, коло свекрухи, мужа дожидати. Тільки спершу сина, котрого народила в люті морози наприкінці зими, як почала даватися взнаки її доленька люта…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361852
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, зволожує старечу пам'ять солоною поволокою, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута... Ні, не так. То вона не пам'ятає дня нинішнього, а давнє, ніби вчора було…
Мамку свою не пам'ятла. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен невірний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися, коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361757
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2012