Сторінки (1/46): | « | 1 | » |
Кожного ранку вона прокидається, наче з похмілля, зрештою, як і всі інші жінки в цьому маленькому містечку на околиці світу. Жінки різного віку – престарілі, молоді, вправні, пересічні, незаміжні, одружені, вдови та зовсім юні дівчата. Засмучені, роздратовані, збуджені. З безліччю думок та тривог, які доведеться тамувати впродовж дня за допомогою хатньої роботи, буденних клопотів та пустих балачок за склянкою чаю чи кави на кухні, за шкільною партою.
Анжела, так звати одну з жінок, можливо привабливішу за інших, а може й ні, неохоче відкидає ковдру, підіймається в ліжку, спираючись на лікті, й на мить заплющує очі. В ранкових сутінках невеличкої кімнати, вона намагається відтворити та закарбувати в пам’яті, на майбутнє, видіння, які навідувались до неї впродовж ночі, пританцьовуючи від задоволення та ховаючи власне обличчя під маскою чужих. Проте, як і кожного ранку, нічого не вдається. Вона стає босоніж на холодну долівку, нахиляється, щоб дотягнутись до капців, і видно, що жінка ця стримана, але не боязка, повнотіла, але не огрядна, оголена, але не безсоромна.
Виходить на кухню і вдається розчути, як вона мимоволі зітхає, набираючи воду в чайник. Запалює газ й, здається, що завмирає, вже згодом це враження виявиться хибним. Як і всі інші. Вона вже знає, що буде робити сьогодні, її день розпланований до хвилини, проте навіщось хоче вдати, ніби розгубилася. Втратила зв'язок з власним тілом. Погано приховує емоції. Обман це все. Вона посміхається і промовляє кілька слів, ніби вітається з кимсь, кого давно не бачила, з ким навіть не говорила ось уже кілька років, але про кого не забувала. А тепер рада зустрічі. Можливості поговорити. Не тому, що нема з ким. Не тому. Насправді вона знає скільки, аж до сьогодні.
Заварює каву.
Дні стали довшими, непомітно на перший погляд, відтак розуміє, що просто думки були зайняті іншим, тому сонце вже проливається блиском, від якого доводиться примружувати очі, на застелений свіжою скатертиною стіл. Вона відсуває стілець і вмощується напроти вікна. Неспішно, маленькими ковточками п’є каву.
Жінка, яку ви ніколи не побачите, не стоїть цілісінький день біля плити. В неї нема для кого готувати. Проте справ вистачає. Вони, ці справи, до найменших дрібниць відтворять вчорашні. Анжела приготує їжу для пса. В нього немає клички. Вона називає його просто: «пес». Він обожнює її. Вона намагається відплатити йому тією ж монетою. Вірність – слово, яке можливо пасує лише їхнім стосункам. Хоча інколи виникають сумніви навіть з цього приводу. Повернувшись до спальні, вона бере зі стільця білизну, – вдягає, потім джинси, й кофтину. Ранки ще прохолодні.
Виходить і неквапно ступає подвір’ям, тримаючи в лівій руці відерце з їжею, а у правій з помиями. Пес ганяє навколо буди, вимахуючи хвостом від щастя знову бачити свою господиню. Вона ставить йому відерце з їжею, а він облизує її пальці. Відро з помиями спорожнює в яму за хлівом, який треба почистити. За кілька днів, або й сьогодні, доведеться урізноманітнити звичний плин речей, не те, щоб вона цього взагалі не хотіла, але й робить це ніби знехотя, без особливого бажання, передати частину обов’язків по господарству першому-ліпшому пиякові, який проходитиме вулицею в пошуках ліків від похмілля.
Повертається до будинку, щоб набрати теплої води. Через кілька хвилин заходить в хлів, погладжує корову по животу. Бере біля стіни ослінчика і ставить собі між ноги. Обмиває вим’я, потім стискає в пальцях сосок, дивиться як молоко струменить у підставлене відро, як воно швидко наповнюється до половини. Її погляд відсутній, ніби зачарований нічним видінням, яке зненацька повернулося. Великі сірі очі наповнюються слізьми. Вона не може нічого вдіяти. Не розуміє нічого теж.
Коли стоїть посеред двору, поруч з нею підіймається вгору пара від свіжого молока. Наче залишки марно прожитого життя, яке за якусь мить зникне взагалі, безслідно, просто випарується, бо його ніколи й не було. Ні цього подвір’я, ні корови, яку не вберіг пастух, ні молока з незрозумілою гірчинкою, ні її, бо ще встигає уявити, як би наливала його в склянки для чоловіка та дітей, якби вони теж, як і вона, були зараз тут.
Вона відчиняє двері і бачить їх перед собою. Анжела вже не боїться їх. І не боїться того, що бачить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571442
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2015
місце злочину на екрані нагадає
про місце майбутньої страти
і так схоже на сцену із фільму
без головного героя
ти стоїш а потяг віддаляється
від платформи ти залишаєшся
чекати
твій почерк вже став
нерівним чи ні
написати листа
літери приходять
ти бачив їх уві сні
міцно тримаючись за руки
кружляють в танку
кохаються на підлозі
потім з’являються всі інші –
розділові знаки, вигуки, слова
мовчки дивляться на тебе
завіса опускається – глядачі
аплодують а потім нечутно
зникають всі
дивлячись крізь сон
ти зникаєш разом із ними
залишаєш порожню залу
але слово її імені на плечі
поглинає твою тінь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570875
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2015
ти залишаєшся сам
ти залишаєшся чекати
вздовж тоненької стрічки
з нерівним почерком
літери приходять
тримаючись за руки
кружляють в танку
кохаються на підлозі
лише вона не йде
дивлячись крізь сон
ти віддаляєшся, але слово
поглинає твою тінь
ти не здатен його вимовити
але все ще намагаєшся
написати
воно вже поглинає
тебе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567609
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2015
пишеш здається лист
насправді листя ляже
в теплінь зіниць
або десь нижче
темені імені
лиць
ліплене з глини трипілля
липне до всіх твоїх ліній
посеред ночі липня
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532815
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2014
в горлі застрягає якесь слово радше
напів коли ти докладаєш зусиль щоб
його промовити коли намагаєшся
подумки його описати підбираєш для
нього найбільш влучну назву пишніші
шати наділене сенсом воно називає
тебе озивається до тебе зве тебе
немовбито вперше знову ж таки
як і раніше завше чи ні вже на ти
з тобою класти на очі які п’ятаки
щоб з чистою совістю відійти
думаючи ніби я і є те слово
думаючи ніби я і є той бог
вже ніхто не здобуде імені
не відгукнеться на заклик
вже ніхто не почує подзвону
не впізнає поголосу
шепіт чи крик
без відголосу до стоголосу
крізь шум та лють
думаючи ніби я і є та свята ікона
думаючи ніби я і є бо в мені та злість
думаючи ніби я і є та забута країна
думаючи ніби я і є той лист
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529379
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2014
поголів’я худоби зменшується на твоїх очах
дні коротшають, а ніч – поспіль одна і та ж
на полях збирають урожай,
майже в пітьмах
вантажать на підводи, запрягають
коней, зверху вмощуються баби,
зважай, –
їдуть додому, то говорять про те, що
нічого не змінилося, ціни ростуть,
зроби
хоч щось, боже, дай здоров’я і дай снаги,
молодь виїздить і навідується рідко,
здебільшого від нудьги,
а то – мовчать, наче
понабирали до рота води,
відчай пустили до серця, тож в неділю
збираються до церкви – висповідатись,
конюху, міцно тримай поводдя
не випусти їх зі своєї узди
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2014
задихаєшся, бухикаєш, хворієш –
станеш на порозі, а там – осінь
серед ночі чути виють в лісі звірі
а на підвіконні поздихали оси
краще випити, а потім запалити
щоб поплив перед очима човен
сам-один і можна злити злитись
місяць входить у сузір’я Овен
припаси в льосі, в пам’яті сльота
вже і не знаєш нащо та ріка тече
де напрям руху сивого скота
проллється сяйво на твоє плече
ти забудеш все, що хотів забути
зрозумієш те, що давно все знав
позбудешся докорів та покути
залишишся з нею, залишишся
сам
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.10.2014
ш`кати потемки в згиблих містях
м`якушем рук на тведих ногах
ліпленні черню з глини-сирця
в безбозії риси твойого тільця
а глипше й вашче - литця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528653
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2014
вдолонях твоїх стільки місця,
що поміщається всеціле місто.
вдолонях твоїх стільки моці,
що стане серце у всякої молі:
так різко запахне пальним
та сіркою.
в долонях твоїх трава росте,
на самому дні в серці міста
холодно й гірко
трава росте під місяцем
пишеш трава та здається
що ти і вона виростаєте
зцієїмісцевості місива.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526401
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
мав би вже потяг рушити, але не рушає.
мало б вже місто зникнути, але дощ ллє.
могло б вже літо настати, але минуло.
чи не знати що далі, якби не минуле.
міг би вже хтось померти, але зранку
прокинувся, заварив чай, протер сон,
повернувся в спальню, витяв циганку,
спустив на плакат із софі марсо
могло б вже все обірватись, але висить
міг би вже кимось стати, а не ніким
можна було б заснути, але не спить
або лишитись без однієї руки
міг би хтось далі жити, тепер в труні,
скільки було жалю, скільки квітів несли,
батько тихо читав молитву на стороні,
пісню співали, слова і обличчя пливли
мало б життя зупинитись, але не так
кожен з живих отримає кілька відзнак
мертвим дадуть постіль та чорний чай
лист мій ще довго йтиме, тому
«прощавай»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526390
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Архангеле Рафаїле,
вдихати мені тяжче, ніж видихати,
коли її немає зі мною – стає надто тісно.
- Знаєш, спробуй трохи поспати.
Серце моє, то б’ється, то затухає.
Дай мені спільне із нею ліжко,
Дозволь мені спати із нею поруч. –
Видихаю
і знову
вдихаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2014
Архангеле Михаїле,
нічого більше немає:
Місто моє зруйнували,
Сонце мені погасло.
– Знаєш, таке буває.
Лишились німі підвали,
А замість молитви гасла, –
Ніщо уже не тримає.
Архангеле Гавриїле,
Нічого мені не вдалося,
Спочатку я втратив віру,
Потому вже втратив розум,
– Знаєш, радій що ще так
обійшлося.
Став пити тепер без міри,
Намагаюсь писати прозу,
Забув про що мені від початку
йшлося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2014
минув рік
Тої осені я йшов з батьком
Збирати гриби – ми повернулись
З порожніми кошиками
Тої осені я сидів на березі річки
Й більше нічого не відбувалось.
Ніхто не приходив.
минув рік
Тої осені зникло світло –
Я милувався невидимим,
А ти – відсутнім.
Тої осені скінчились слова –
Ми натикались в темряві
Вустами одне на одного.
минув рік
Тої осені загинув батько.
Безвісти зник син.
Мати збожеволіла.
Я закохався в дівчину,
Вона була схожою на ту,
Яку я зустрів лише
тої осені або наступної
чи попередньої
це сталося скажи
чи не сталося
будь ласка
будь ласка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524678
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2014
відстань між нами скорочено в часі до крапки
коми, тире чи татуювання на твоїй спині між
твоїми сідницями на твоїй щиколотці до одного
випитого горнятка кави до нуля випалених
цигарок
між нами наостанок лишається що крім взаємних
образ крім питань хто більше мучився очікуючи
на зустріч що могла би відбутись але не відбулась
хто легше відбувся хто вибрався більш
неушкодженим
ми не ставимо жодних умов хто довше триватиме
в часі йдучи і повертаючись назад щоб притлумити
біль щоб востаннє потиснути руку поцілувати
напевно нічого думаю собі я підпалюючи чергову
цигарку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521959
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2014
вранці вона з’явилась, вже потому як я не впізнав
у дзеркальному відображенні себе колишнього
як по дорозі до автобусної зупинки втратив себе
теперішнього яким все ще намагався лишатись
до недавнього часу, прогледівши мить переміни
наближалась поволі ступаючи заледве нечутно,
ніби янгол, коли я голився й поранився майже
перерізавши власне горло декількох слів що не
були зрештою ані промовлені ні почуті ніким
крім теплої рідини пам’яті чимось схожої на кров
в моїх прозорих венах що ніяк не обривались,
розповідала про різні місця в яких хотіла би бути
і у яких вже була потім дивилась глузливо,
дошкульно, я надовго запам’ятаю риси її лиця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521958
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2014
ми випили по каві, після того як всі розійшлися. Він взяв стакан в якому лишалося ще на денці лікеру, хлюпнув туди трохи спирту з банки, що стояла під столом, і випив. Потім так само налив мені. Я сидів навпроти, бездумно втикаючи на свої затісні кеди. Один з пальців віднедавна почав кровоточити. Сприйнявши це, як імовірну ознаку святості, я був готовий в подальшому до ще суворіших випробувань чи до чуда, хр*н його знає, яке однієї миті просто звалиться на голову й загоїть всі відкриті рани на тілі та мозку. Майже не розмовляючи, принаймні, про те, що в кожного було на думці, – не певний навіть чи ми були здатні думати бодай про щось, що стосувалося подій того вечора, чорт забирай, він сказав і зробив все, щоб назавжди обірвати колишні зв’язки, щоб ніколи більше до цього не повертатися; відмовився від того, що так багато для нього важило, щоб з того, що лишилося спробувати зробити щось, що важитиме не менше в майбутньому, – просиділи під тріскіт газового лічильника, неперервний гавкіт, який долинав з вулиці близько півгодини. Ще раз випили по горнятку кави, – нерозчинної, як наше нікчемне існування від якого постійно хочеться кудись втікати, страждаючи при цьому також: від надміру емоцій, які переповнюють тебе, від сукупності поразок, які спустошують, допоки кавова гуща не почне спливати доверху помиями. Ми майже не спілкуємося одне з одним. Це означає, що нам було що сказати одне одному. Але ми лише розповідали кожен свою історію, можливо тому, що крім слів в нас нічого більше не було. Навіть одне одного поза тими історіями. Принаймні поки що.
В ті дні вечорами ми часто збиралися на території школи, яку, щоправда, ніхто з нас не закінчував, тому жодної ностальгії, щоб випити пива і розслабитись, й просиджували майже до світанку. Літо було напрочуд спекотним, а проте, найдосконалішим, у своїй винятково фатальній привабності. Дні тягнулися монотонно один за одним, в нудотній тиші сумнівного спокою. Перестиглі плоди диких груш та декоративних яблунь обважніло нависали над сивушною ніччю, яка плелась навколо тонкою павутиною. В її освіжаючу та п’янку прохолоду занурювалися наші спраглі, втомлені серця, наче підводні човни на океанські глибини. Потому лише відчуття мокрого піску між пальцями, що здавався таким нереальним на дотик, не залишав сумніву у справжності втечі. Ми заслуговували на все те, що з нами відбувалось і навіть на те, чого не відбувалось. Одного вечора, який тепер, на відстані трьох років, змінився настільки, що важко відрізнити справжні спогади від доданих згодом в запалі пристрасті, ми побачили на сходах дівчину в плямистій сукні, з довгим русявим волоссям; великими зеленими очима вона пильно вдивлялася кудись повз нас, лише згодом ми звернули увагу на стурбованість в її голосі, яка відчувалась в усьому про що вона говорила. Альона, так вона просила її називати, але ми називали її Оленкою, вона не ображалась, була симпатичною, навіть привабливою. Вона не вміла роз'яснити чого хоче і мала в медичній картці протипоказання щодо денного світла, спеку не переносила взагалі, говорила, що тепловий удар може виявитись для неї смертельним, тому вдень вона ніколи не залишала квартири, так триває останні три роки, казала вона, вікна в її кімнаті були щільно зашторені. Пізніше ми запідозрили її в брехні. Але нічого не сказали. Бо кожен з нас теж брехав їй. Ми чинили з нею ще й не таке. Вона нам дуже подобалась. Вона була єдиною дівчиною, яка відповіла нам взаємністю. Зустріч з нею змінила моє життя. Вона змінила Бодине життя. Може змінила щось для неї.
Курити не було чого. І це вбивало, як вбиває бродячих псів вдаване співчуття відгодованих сук. Зібравши всі гроші, які мали, ми пішли за сигаретами. Було близько дванадцятої, поблизу все зачинено, крім «Околиці»: я піднявся на другий поверх, він лишився внизу; навколо більярдного столу в кінці залу стояло четверо чоловіків. Вони грали й голосно щось обговорювали, реготали, відхиливши шторку, з кабінки вийшов ще один і приєднався до них. Мені вистачило кількох секунд, щоб побачити всередині оголену дівчину, вона здалась мені зовсім малою. Білобриса барменша витирала стакани, почувши питання вона кинула кудись вбік, що сигарет у них не продають, я повторив питання ще раз, вона ще раз повторила відповідь, мені здалось, ніби я до ранку стоятиму перед нею, повторюючи одне і теж питання, а вона натомість повторюватиме свою завчену відповідь, тому я просто мовчки дивився на неї, намагаючись прочитати думки, слідкував за її поглядом. Вона чекала похвали чи підтримки своїх слів в залі, куди я більше не обертався. А які ви курите? Зараз байдуже які. Є «бонд» по 12 гривень. Давайте. Я розплатився, зіжмакав кілька папірців в кишеню, взяв пачку і вийшов надвір.
Відтоді ми почали проводити ще більше часу разом, не лише вечори та ночі, але й дні. Сонце ставало менш надокучливим. Температура повітря трохи знизилась. Кілька разів ми потрапляли під нищівну зливу, одного разу під град, що застав нас на півдорозі від річки до міста. Ми пили багато пива та вина, інколи горілку, обговорювали улюблені фільми, книжки. Нам доводилось стримувати власні бажання, як би боляче від цього не було, бо інакше ми назавжди залишилися б в тому літі. Ми могли б прикидатися каліками, грати на сопілці, гітарі, трубі, збирати пожертви на новий храм. Платили б власними гріхами за бокал пива і не боялися б смерті, але постійно про неї говорили. Всі ми були б всіма і ніхто з нас не був би ніким. За крок до переходу по той бік самотності, бо подія вже стала обманом, загибеллю спокою та тиші, спалахом блискавки, вибухом шуму та люті, повією.
Нам ніяк не вдавалося запам’ятати жодного слова. Жодного її жесту. Лише звуки. В кожного була своя власна версія. Лише номер кімнати та кількість неприйнятих дзвінків. Заходьте в гості. Навіть риси її обличчя постійно нагадували нам про інших. Мовчання її нікого не хвилювало, а посмішка була найвищою винагородою за невдалі спроби розсмішити її. Вона гіпнотизувала нас, щоб не говорила як би себе не поводила ми приходили до неї знову й не хотіли від неї йти. Її тіло було для нас сьомим континентом. Ми не були його першовідкривачами. Але ми були його володарями. Вона перефарбувала волосся в червоний колір. В її полум’ї ми згорали дотла. Вона навчила нас бути сильними. Вона дозволяла нам бути справжніми. Що ми дали їй натомість?
Добре пам’ятаю той ранок, коли прокинувся в її кімнаті з плодово-ягідним запахом з рота. Першим бажанням було якнайшвидше забратися звідти. Через коридор в сусідню кімнату. Але потім, коли згадав де знаходжуся, захотілося залишатись тут якнайдовше. Поки силою не виставлять за двері. Поки що ніби ніхто не збирається. Двоє її співмешканок, які мовчки сьорбали чай за неприбраним столом, скоса поглядають на мене. Її в кімнаті нема. Якби не вони я зміг би сповна насолодитися причетністю до її відсутності. Потім вона повернулася б, а ці двоє пішли б на пари. Ми лишилися наодинці. Нарешті разом. Назавжди удвох. Більше ніхто не заважатиме нашому щастю.
Ми сіли на сходах перед будинком, що здавався, через свою очевидну занедбаність та відсутність будь-якого освітлення, нежилим, хоча ми знали, що його використовують для ночівлі нелегали з Таджикистану, які працюють допізна на місцевій швейній фабриці; а той бл*дський гадючник, звідки я ледве зміг вибратись кілька хвилин тому, поблискував десь позаду нас блідими вогнями; гаряча смола скапувала нам на шиї і стікала вниз по наших спинах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505144
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2014
за мить до світанку, Августо, –
ворожнеча - (майже війна)
між пам'яттю, неміччю, болем
тож те, що не вийшло ще з ночі
й до цих пір в темряві, не вийде
ніколи вже, навіть із алкоголем,
мешкатиме сторіччями
у будинках ночі,
якщо я тебе як
відпущу
за мить до світання
блокада триватиме вічно
зима наші зуби покришить
облога триватиме віч-на-
віч, чим далі тим глибша
й тихша
за мить до світанку, Августо
за мить до світання
якщо трапиться впасти з твоїх пліч
якщо станеться випасти з твого кола
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.04.2014
що ти скажеш
якщо
не побачиш
мене
завтра
(на долоні, в дзеркалі, хресті)
я спалю себе посеред площі
або просто нап’юсь відісплюсь
й не подохну
що ти зробиш
якщо
не побачиш
мене
завтра
(на долоні, в дзеркалі, хресті)
я буду так близько стояти
майже осторонь за комірцем
що можна стріляти наосліп
що ти згадаєш
якщо
не побачиш
мене
завтра
(на долоні, в дзеркалі, хресті)
ти снів затамуєш паводок на вустах
направивши місяць пливти по дну
зійдеш на покинутий причал
що ти?
та ні, все добре. нічого. йди.
тримайся. пиши. помирай
повільно – відповіси
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478448
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2014
звідусіль – додому. звідтіля – і в пророчі сни,
самострільним зором в морок найтонших жил,
там де відчай не переживе вину і вино весни,
житимеш так там як жоден до тебе не жив
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435718
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2013
я не пам’ятаю себе біля тебе майже ніколи й ніскільки,
яким же він був віддаляючись від неї що п’яної сам ночі,
чи навпаки – наближаючись: жуючи паперове серце
страху панічно,
коли він дійде і скільки йому вже прощалося, Отче?
навіть не так без неї як від її – стовідсотковий опік –
руку міцно тисне чиясь рука, не відаючи що робить -
доріг, що самі собою ведуть, тобі лиш звертати вбік,
цілуючи стигми їдкі, впиватися кров'ю на пробу.
воістину, не воскресни ніде: на футбольному полі,
де спільне з кимось чужим дитинство, ні наприкінці
віртуальних лабіринтів, які переплуталися поволі
з завітною зав’яззю – кінцями, що в’ють з кінців.
залишайся нудьгувати разом зі мною у цьому вірші
доки співіснування не витіснить нас за його межі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435705
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2013
сильвіє ангеле який задрімав на варті
впокорених безтілесністю подорожніх
час твого листя настав ти опадаєш,
сходиш на облишені та загублені
в мороці пролитої крові престоли
прийди, на мою сповідальню схоронених
покаянь, бо для мене тепер ці ночі в німу
як твої протяжно-безжальні плачі
котра ранку, котрого з усього вистражданого
життя, все те, що приносила в жертву наче дар
скинутим королям стерпівши всі катування
за відплату для всіх і зраду від кожного з них,
бо не дійшли приречені на безвільне скитання
долинами варварських вогнищ
спалені землі одного з шести континентів
наче айсберг посеред океану твого погляду
зверненого з відчаєм крику та люті
з безлюдного берега на маяк,
що просвічує товщі води дороговказом
для затонулих суден
котрого з днів семи світу як крига та кров
клекочуть в серці та жилах ти сну
затримаєш повінь в своїх руках
направиш місяць пливти по дну
зійшовши на покинутий причал
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2013
Коли її попросили написати резюме, вона розгубилася, бо не очікувала, що все буде настільки серйозно. Чоловік запропонував їй присісти на диван. Їй ще ніколи не доводилось цього робити. В голові запаморочилось, вона заплющила очі. Вона вже жалкувала, що взагалі сюди прийшла. Хотілося пити. На столику перед нею лежала ручка, наче довгоочікуваний подарунок про котрий ти так довго мріяла, уявляла його собі з різних сторін, бачила на тлі різних облич в одних і тих самих снах, що коли нарешті отримала, – боїшся взяти до рук, аби він не вислизнув з них від несподіванки зіткнення з реальністю. Не тому, що нічого не знала про себе чи знала надто мало, а тому, що розуміла – цих її знань, та й будь-яких знань взагалі, буде недостатньо для інших. Кому потрібна така працівниця. Чи погодиться бодай хтось і хоча б за щось платити їй. Хто повірить її розповідям. Про мене в даному випадку не йдеться. Девіз нашої контори, сказав їй той чоловік, коли вона звернулась до нього за допомогою, «чим більше ви знаєте про себе, тим більше в вас шансів отримати вакантну посаду». Потрібно просто записати фактичні дані, з чогось почати, а найліпше як відомо починати з себе: прізвище, ім’я, по-батькові, рік та місце народження, будь-що, або ж, коли у вас виникли проблеми з самоідентифікацією, почніть з найближчих родичів, про інших ми завжди знаємо більше, ніж про себе, але, до слова, лише через інших можемо наблизитись до пізнання своєї суті, парадокси буття, він широко посміхнувся, виставляючи напоказ свої білосніжні зуби, по-дружньому, ніби вони були старими знайомими, що втратили інтимний зв'язок, але не гарні манери, поплескав по плечу, не хвилюйтесь, коротше кажучи, пишіть про те, що зможе зацікавити майбутнього роботодавця, або, принаймні, хоча б одного читача, якщо вам пощастить його мати, він поправив краватку, підморгнув їй, попрощався, потиснувши руку, різко розвернувся й задріботів між столами, їй здалось, що вона насправді вже зустрічалася з ним раніше, от тільки не могла пригадати де саме і за яких обставин, біля деяких зупинявся, забирав якісь папери, швидко пробігав очима, і потрібні одразу ж опинялись в нього під пахвою, а непотрібні в найближчому сміттєвому відрі, вітаючись з трьома молоденькими дівчатами, які стояли в кутку біля кавового автомата й хіхікали у відповідь, «привіт, як справи», він обвів їх поглядом, «ох, де мої сімнадцять літ», тиснув простягнуті колегами-чоловіками руки, а вже в самому кінці проходу перед дверима на сходовий майданчик обхопив за талію й притулився до огрядної жіночки років п’ятдесяти, яка не надто наполегливо, тому й безуспішно пробувала визволитись з його обіймів, він щось шептав їй на вушко, а вона відверталась та відмовчувалась, не в змозі від внутрішнього напруження та страху перед невідомим зважитись прийняти нарешті його відверті залицяння, «що такий чоловік взагалі в ній знайшов», коли вона прокинулась сьогодні зранку з важкою головою після безсонної ночі та важких, плутаних думок, вона боялась, що такі ночі стануть нормою, то згадала, що ось «вже вісім років минуло цілих вісім років, а мені ще навіть п’ятдесяти немає, і в нього теж нікого немає, і він постійно про це говорить, а якщо хтось і є, це неважливо, на нього майже вся жіноча половина, наче на шматок пирога під час посту дивиться, і ти туди ж, так не можна, а хіба я гірша за когось», жінка зайшла до ванної, схилилась над рукомийником, кішка вбігла слідом за нею, потерлася об її ногу, лоскотно, вийшла на кухню, насипала їй корму, налила молока, потім ввімкнула чайник, відчинила кватирку, потягнулась, дивлячись у вікно, на заводські будівлі навпроти, електронне табло над центральним входом, яке показувало час та температуру, трамвайні колії, людей, які спускались під землю, в какофонії наступного, наче після смерті, пробудження, самогубцям ніколи не виплутатись з тенет осуду, бо вони доводять, що страх можна контролювати, і виринали на поверхню з підземного переходу вже на іншому березі свого розділеного навпіл життя в безперервності, мого життя, вона полюбляла подумки переповідати цю історію самій собі, ніби кожен з цих пірнальників без найменшого відчуття промини, легко й невимушено, коли здається ніби хтось легенько смикнув тебе за рукав, втрачав щось дорогоцінне на дні під час своєї короткої подорожі в часі, крізь спогади та мальовничі полотна сподівань, щось зі свого минулого, фрагмент пам’яті, якого потім забракне, вирвану сторінку, монету, таємничу історію з дитинства про духів померлих на горищі, для малих, щоб нічого не запідозрили й не розповіли батькам, щоб можна було побути удвох, лежачи поруч на брудному матраці, несміливо торкаючись одне одного, говорити про речі дозволені та заборонені, під пилом, який кружляє в нагрітому повітрі й осідає на одяг, обличчя, на підняті догори руки, затримуючись між пальцями в переливах сонячного сяйва, яке пробивається крізь шпарини в дошках та обшивці, і пронизує їхні втомлені тіла спокоєм та радістю, вперше усвідомленим відчуттям повноти, блаженства, причетністю до невідомого чи ще не усвідомленого таїнства буття, насолоджуватися речами дозволеними та забороненими; і далі ставали, їй так хочеться комусь про це розповісти, з кимось поділитися своїм передчуттям, зовсім іншими людьми, ні на кого не схожими, навіть на самих себе, найменше схожими на себе, якими були «до», але не можуть бути «після», так, наче одне висмикнуте з контексту слово могло розвалити весь текст, а одна забута нота поховала під уламками всю композицію, зі спільними цілями та бажаннями; чайник вимкнувся, вона залила окріп в чашку: видіння води, водорості сверблять на оголеному тілі, велетенські медузи, з яких можна приготувати салат з додаванням креветок, рису, огірка, червоного перцю, запах меліси та м’яти, випари на склі, жінка, що озирається, спостерігаючи за своїми рухами, димчата кішка, що спить і не помирає коли прокидається; генеалогічне дерево, спадкові хвороби, якщо є, летальні випадки під час пологів, факти підпільної діяльності чи дезертирства, про найближчих друзів, якщо є, мусять бути – без цього ти ніхто, тебе ніщо тут не тримає: участь в акціях непокори, соляних походах, релігійні переконання, сексуальні схильності, таким чином кружними шляхами ви рано чи пізно дійдете до суті; але коли перед тобою чистий аркуш паперу, а над тобою безхмарні небеса внутрішнього примусу зробити це не так-то й легко. З когось почати, щоб зрештою написати свою історію. Стільки зусиль – і все заради чого?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427195
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2013
Поліна, о, мій статево безсилий боже
знову тікає чим глибше в себе країни
де моєї доньки магдалени-аглаї перші
слизом сповиті слова молитви
як рибина між легкістю пальців
прогинає лезо мовчанням твоїм
в сум’ятті замулених снів
післясмертна агонія від луки
народження всякої тварі в муках
святих і любові також лише мул
засихання на вустах безликих
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2012
Поціновувачка східної кухні з привокзального буфету
Телемайстер який дотримується однієї-єдиної заповіді:
«Не позбав телебачення»
Дівчина з Житомирської яка встигла зробити три аборти
до вісімнадцяти
аби ти не з’являлася кожного ранку й не готувала сніданки
подумав би що ти лишила мене тут напризволяще й пішла
в темряву з якої ми колись разом вийшли
щоб творити дива
страчувати невірних на шибеницях
відрубувати руки
за найменшу провину
цілувати в зап’ястя
перегризати горлянки
та страх
до якої колись нарізно вже прийдемо
ти питаєш: зараз дванадцята ночі чи дня
а я не маю тобі чим відповісти крім себе
бо немає у мене вже ні довгого дня
ні тим паче довгої безсонної ночі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2012
перев’яжи-но журбото так очі мої
смоляною візерунчастою стрічкою
виїж-бо жар з хліба безбатьківщини
вискубуючи серце його зі спокою
в підґрунті дикому
доки вистигне піч виспівай ніч люттю
вимаж сажею по закутті, де піт крижаний
на чолі мого бога в світлі й бутті лютню
грай, щоб ті струни жили тягнули
й жили в ній
по ударах вечірнього дзвону поллє
по столах в постолах по апостолах
уволю пахущий відвар зір що в жовтих
полях зійшли
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349527
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 11.07.2012
Поліна кожного дня спускалася і підіймалася сходами, хоча й жила на дев’ятому поверсі. Не через страх перед чимось, а більше через огиду до переміщення. І просто бути так близько до незнайомих людей. Від цього нікуди не дітись, але можна противитись, протистояти, поки лишається ще щось у тобі. Бодай якийсь простір, щоб по можливості наповнити його. А чим – то вже зовсім інше, близьке, але інше. Добре, що до набережної з якою вже встигла зріднитися недалеко. Ніби це місце завжди було її, вона здавна прагнула до нього, хоч і не знала, багато чим пожертвувала заради нього, і була готова чи не всім, аби тільки мати змогу лишитися тут до кінця. Так буває з деякими людьми, але тоді страшно стає без видимої причини, здається, що ти втрачаєш все, що до цього становило невід’ємний від тебе сенс всього існування, слугувало виправданням для всього, що стається поза волею, і тоді ти врешті, долаючи сумніви, відступаєш, ховаєшся, брешеш; борсаєшся в цьому мертвому морі, поїдаєш свої атрофовані рештки. Наївно вірила в такий розвиток подій. В закінчення бодай-чогось.
Плюскіт хвиль об бетонні плити, вишукана симфонія; різноманіття звуків, які з різних сторін, символізуючи неминучу смерть всіх речей в тихому, безбарвному забутті, плавно спліталися в одну мелодію, яка наче з якогось іншого світу, крізь невидимі повітряні тунелі як єдина чи остання його краса, проникала в її світ, окремішній, було щоразу винятковим, не схожим на всі інші і на той один, так і її світ кардинально відрізнявся від іншого, ворожого, залишаючись неповторним у своїй придатності для життя; невдач та перемог, що його супроводжували. Ці хвилі день за днем, одна за одною прибивали до узбережжя її спогадів думки про Христю. І в них вона чомусь незмінно стояла по коліна в піску, худюча, з відсутнім виразом обличчя і з хитрою, трохи злостивою усмішкою, якоюсь аж противною, навіть огидною, і Поліні завжди важко давався цей спогад і, водночас, він був яскравим, свіжим, витискав всі інші, звисаючи перед очима непідвладною часові фотокарткою, коли вона намагалася відгородитися від усього і бездумно сиділа біля води, вдивляючись кудись далеко; там були надійно сховані всі її таємниці; руки вздовж тіла, волосся закриває лице і видно лише прикушені блідо-рожеві губи; наче шматина, що розвівається посеред засіяного соняшником поля. Саме такою вона чомусь запам’ятала сестру.
В інші дні, з іншими спогадами, – мама повертається з роботи і знаходить щось таке, чого вона не зробила, але мусила б; батько, повернувшись до стіни, рахує або й взагалі без них, вона сиділа на березі і думала про те, куди воно все відходить, якими кроками, в якому взутті, а може, воно постійно знаходиться поряд, дружнім, охриплим голосом нашіптує на вухо, супроводжує нас в дорозі, негаснучими зірками в смолянисто-фіолетовій безодні, або й саме є дорогою, якою ми вкотре, без пам’яті, проходимо, повторюючи всі помилки чи змінюючи все до непізнаваності, все те, що одного дня з’явившись в нашому житті, стає його частиною, не може ж воно зникати безслідно, десь має бути місце для всіх цих подій, думок, людей; та одного дня воно раптово розірветься, ніби повітряна кулька, висвітивши кімнату білим передсмертним світлом, бо завжди ще є над чим подумати, від млявого безсилля, лишивши по собі конаючу уяву, і попритрушує сивим попелом очі застрелених під під’їздом псів.
Тоді, коли ще лаялися і сміялися разом. Двоє осліплих кошенят, для яких вже приготували емальоване відро, наповнене крижаною водою. І всі ці відважні дитячі змагання за чиюсь увагу, похвалу зі сторони, що смердючим мастилом розливалася по всіх збитих в клубки і забитих по кутках спогадах. Хай їх ще й не набралася достатня кількість для чогось, але й того, здається, досить. Може ще щось і витримають, може навіть куди-більше, ніж можуть уявити, осилити; хтозна. Потому таке ж пустотливе розмотування, оповите легкою гнівливістю. Христі було тринадцять, – така усміхнена з притаманною легкістю дихання, незграбністю, дещо переобтяжена власною винятковістю та відчуженням ззовні, але загалом безтурботна, кмітлива, непомітна дівчинка. З довгим світло-русявим волосся і великими темними очима, в яких інколи навіть раптово проступала якась невидима хвороблива жовтизна. І ніхто не знав про що вона думає. Частково довірялась старшій сестрі, бо вона вміла втішити. А для Поліни, то було важким тягарем, який ще й досі тисне на плечі. Так, хоч-не-хоч виникає бажання зрадити довіру. І любов чи пресловута вірність тут ні до чого. А радше, десь глибоко, під купою мотлоху приховуване прагнення до самотності. Але потім, щоб на тебе рівнялися, прислухалися. І щоб хтось ділився з тобою своїми найпотаємнішими секретами. Це заводило в глухі кути майбутнього божевілля, яке звідкілясь повільно пускало коріння в невинних спробах знайти власний шлях порятунку, або двері, за якими на тебе чекатиме щось зовсім інше, те, на що ти справді заслуговуєш. І вже коли мама поїхала і забрала Христю стало тривожно, звичайно не відразу. За тимчасовим полегшенням, ніби позбулася надокучливого щеняти, прийшло довготривале розчарування, і серед ночі, коли не вдавалося заснути, і після школи, коли поверталася виснаженою і замертво валилася на диван, молилася, щоб воно повернулося і до крові облизувало обличчя шершавим язиком і легенько, граючись, кусало за пальці. Проте щеня не поверталось і, розгубившись серед невідомих раніше обставин та більш суворіших вимог нової, ворожої зграї, голосно скавчало про допомогу, та ніхто не приходив, не чув, всі лише спостерігали, і зрештою, воно освоїлось і почало оскалюватись. Хапалося зубами ще саме не знаючи за що. А Поліна лишилася зі старою хворою бабцею, і це було за кілька тижнів до початку останнього року навчання. Вирішила твердо і поклялася, що не змінить свого рішення. Дала собі так звану «клятву бідності». Віднедавна її звідусіль почали оточувати несподівані знайомі: старі, що з’являлися нізвідки та нові, яких ніхто нікуди не кликав. Спочатку жахнувшись, вона згодом охоче поринула в цю приємну, нерозпізнану каламуть з головою, топлячи в ній безпричинний сум та апатію, які раніше відштовхували від неї навіть найбільших невдах та відлюдників, а тепер і поготів. Більше того, кінець літа не став прикрим завершенням цієї безтурботної хмільної ідилії. Може саме тому, далі стояв такий туман, що різало очі і забивало дух, густіший та нестерпніший, ніж капля смоли на шкірі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347784
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2012
Розтягнутий у часі, замаскований під вдаване пробудження, хворобливий та гріховний сон, який безсоромно, поза всяким сумнівом, з рішучістю вартою страти, минаючи власні межі, розриваючи замкнене коло, проникав в найпотаємніші закутки відвойованого в ночі особистого царства, заливаючи їх вишневим киселем апатії.
Або, якби раптом можна було доторкнутись до чиєїсь руки під ковдрою, нехай навіть холодної. Відчути, що біля тебе хтось помер, куди приємніше, ніж відчувати, що біля тебе хтось живе.
Вже другий тиждень. А так могла б втікати з гарячою чашкою в пальцях на балкон, викурюючи за звичкою дві цигарки. Відриватися на кілька хвилин, зігріватися, закутуючись в м’які, теплі ковдри. Цього могло б вистачити. І чіплятися за щось приземлене, щоб постягувати до купи обривки думок. Бо по підлозі завжди легше волочити, ніж понад хмарами. Ніяких мрій. Все легко і красиво, аж до відчуження. Від всього побічного. Від своєї долі і навіть від самого життя, що вже віддавна здавалося чужим. Це те, чого ніколи не вдається пояснити, навіть тоді, коли відчуваєш, що по-іншому просто захлинешся. Вдавишся. Після пробудження відразу ж визирала за вікно, щоб переконатися, що все ще й далі триває. Що можна бачити, відчувати запах, і більше нічого не бажалося. Настрашена передчуттями. Снів, що не сняться. А висять холодними, важкими каплями. Голосом, який губиться в тиші, вже не заповнюючи пустоти. Поглинутий іншими, значно байдужішими, але солодшими голосами. Майже приречений солод, суцільний, що виривається і свистить в підземних переходах. Неодмінно на інший бік. Та не обов'язково на той.
Вже примелькалися всі ці люди, які без кінця снують туди-сюди в клопотах. В гарячці, а подекуди й в агонії. Очі звикають до всього. До приємного правда, – там щаслива сім’я, квартира гарна, заморське узбережжя, – швидше. Але й до того, що кожнісінького дня, недоношеним немовлям вилазить з розпоротого черева світу теж, одні – болісно, більшість – з охотою. Потім все зникає, на мить наче якесь просвітлення, а далі ще швидше по колу, носиться, згущуючись, як набряклі чорнилом хмари після довгої засухи, перетримуючи весь надлишок вологи в собі, щоб потім залити потріскану землю. І тихенький монотонний стогін чи скреготіння цвяхом по склу, десь далеко, а потім все ближче і ближче, ось тут вже за вухом, по хребцях на шиї. Хворобливою навіть. Як улюблене пиво, чи музика, яка завжди з тобою. В нав’язливих пошуках виходу для накопиченого впродовж всіх самотніх ночей гніву. Вимащують руки в червоно-чорному місиві. Скаляться, облизуючи пальці. Бо є зачіпка. І тоді з’являється шанс втриматися, не зникнути непомітно і безвісти. Розглядаєшся по боках, під ноги, і нікого вже нема. Шпортаючись в темному під’їзді між незліченних сходин, кінцівок п’яних та сонних волоцюг, що забиваються в кутки, але їхні ноги та руки безпомічно звисають раз по раз тягнучись до випадкових перехожих, хто ненавидить підійматися ліфтом, інколи вони згортаються клубком, наче кров, від чого стає важко дихати, і так як біля гарячих материних грудей переживають холоднечі, прошиті посіченою небесною кригою Краще щоб драло в горлі від дешевих сигарет, тягнуло блювати, ніж від слів. Виходить, що так: подивишся, вимкнеш, і спати. А там, у тих страшних снах, нічого не вихопити, не запам’ятати, все за своєю диковинною логікою. І немає з чим порівнювати, до чого прикладати, як листок капусти до лоба. Тут же роздавить, наче ослаблі, пошрамовані руки кавун, просто щоб довести власну силу, правду, за якою століття нерозпізнаного досвіду. Бог – є зачіпка; для неї, коли вже ноги не носять, і спати, бо від сну не втечеш. Він всемогутній, в ньому нічого святого. Все ж так само, без різниці для кого і як.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2012
Ніщо так не пригнічувало, згортаючи кров, як ранок, який починався без кави. Він відразу ж благав про якнайшвидше завершення цього наперед невдалого дня. Ще один просто пропащий ранок, не більше. Але, може, саме це й було потрібно, щоб остаточно струсити з себе весь непотріб, надлишок, ніби мокрий пес воду, яка тягне його до землі, з шерсті, якісь ілюзії, котрих через деякий час знову наберешся, бо поки людина жива, навіть якщо такою не почувається, то хоче думати, що має ще можливість отримати трохи більше, ніж має наразі. Все це слабо тримає, та все ж. Навіть бліде вранішнє сяйво, яке все густішим потоком вливалось до кімнати крізь щілини в жалюзі не в змозі було полегшити цей тягар без будь-якої мети. Він пересилався через поштові тунелі сну, наче листівка чи книга, із рук в руки, але без конкретного обличчя, не маючи ні адресанта, ні адресата. І хтось там оживає, причепурюється, десь надто далеко щоб сягнути уявою, танцюючи під улюблену пісню, чистячи зуби, говорячи по телефону, вирівнюючи волосся, або просто й заціпеніло спостерігаючи за тим, як, буцімто, прокидається сонце чи світ. А вона могла, лише почасти, відчувати прилив сил, вдихаючи, насичуючись запахом залитого окропом порошку, який ніколи й не був кавовими зернами, але, невідомо з якої причини, все ж напрочуд реально, з маніакальною сумлінністю вибирав з повітря всі сторонні, зайві домішки, – парфумів, які провокують блювоту, ще чогось огидного, поту сторонніх брудних тіл, ніби для неї однією був призначений, їй одній присвячений, і ніхто не мав права посягати на нього. Цей ароматний напій, його загадкові володіння.
Тут таки, над самим ліжком, в лічених сантиметрах від обличчя, наростаючий галас вічно невиспаного міста не лише не міг розвіяти вицвілу мряку, – що обволокла, здавалось, вже перші сьогоднішні, – безрадісні, а проте ні, – все ще останні вчорашні, вона пригадала, майже не затьмарені нічим таким думки, які нікуди не зникли з пам’яті, не розчинились в пекучих нічних фантазіях, марно шукаючи власне зникнення, заслала очі просякнутою оцтом марлею, – а й навпаки, згущував її, поглиблював, розганяючи по всьому тілу, паралізуючи найнезначніші порухи.
Ніщо так не наганяє на нас непевності як згадки про те, що ми втратили, – подумала ще лежачи в ліжку, але вже остаточно вирішивши підвестися. Потім лискучою рибиною, важко хапаючи довкола повітря, ніби з чужих вуст, вигнулась, і як хто розпорював іржавим ножем черево, обхопила подушку й притиснула до грудей, провалюючись, сповзаючи рукою під себе по пружному тілу до лохматки, та враз відсахнулась, ковтаючи пригорілу на смак слину. Перед очима зробилося темно, ноги підкосилися, якісь веселкові плями, і в кухні брязкотня. Непомітно прошмигнула в туалет, зачинила двері. Може тільки почулося, бо в голові луною стояли звуки церковного дзвону, ніби в нього всю ніч товкли п’яні оскаженілі від хіті ченці, сповіщаючи про її чергову втрату, а пекло внизу живота відчувалось через огидну насиченість, так, наче й там без них не обійшлося. Амнестична дезорієнтація. «Господи, боже, збав, – шепче собі на вушко. І не важливо коли це стається, бо однаково не можна за цим встежити: одну хвилину чи три роки тому, чи ще до народження. Уявити, що саме життя і є найбільшою з наших втрат. По суті, єдиною втратою. Рік за роком вона стягувала їх на себе, щоб одного разу накритися ними з головою, щоб нарешті схоронити під ними свій розпач, який важким тягарем лягав на кам'яніють, покинуті напризволяще, пережовані й переплакані, плетучи мереживо з гірських хребтів, зв’язуючи нерозривним ланцюгом всі приречені континенти, вони хоронять під собою тебе.
Вставай, сучко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347753
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2012
Щемливо, з простими, нічим та ніким ще не затьмареними сподіваннями, відчуваючи неухильне наближення подорожі, вона крадькома від всіх стягувала на купу найцінніші для себе речі; подорожі, яка, нарешті, – благання почуто, хоч і невідомо ким, і серце, як ніколи до цього, калатає в грудях пораненим птахом, але готове от-от, збожеволівши від щастя, вилетіти назовні через прострелений отвір, – увінчається переїздом та остаточним звільненням; відчуваючи, як збиті з дороги віруючи відчувають наближення воскресіння Господнього, як ортодоксальні євреї, потираючи руки, відчувають незримий плин капіталу у пропахлому ненавистю просторі, як роздрочений натовп відчуває найменші зміни в настрої свого лялькоподібного кумира, а такі ж як і вона дівчата з такими ж маленькими, недорозвиненими грудьми, які дехто з них час від часу демонструє, задираючи до гори майку, всцикаються від блідого готичного обличчя і жирно підведених вій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347534
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2012
Сховавшись за яткою з одягом, вона тримала запалену цигарку в правій руці, а каву в лівій. Сині з білими полосами по боках спортивні штани, дешеві та зручні, чорна легка балонова куртка, червона шапка з білими хвилями без моря, або якісь птахи, з-під якої вибивались короткі пасма чорного волосся, одутле обличчя, від хронічної втоми, тяжких думок в лагідній димці безпросвітності, яка тягнеться і зникає, розчиняється в тимчасовому забутті, в блаженному стані відчуження від всіх; нав’язливе бажання жевріє, нездійсненна мрія поколює під ребрами, бодай колись вибратись на сушу. Погрузнути в ній, аби хилило, але не впасти. І щоб не потрапити в трясовину з головою, бо по щиколотки, по коліна можна, ще лишатиметься якийсь час, доки не затягне.
З обачністю, ніби за кожним наступним кроком могло піджидати провалля, дивилася під ноги і любила це заняття, щоправда лише на тверезу голову, бо коли на паяну та й ще десь посеред вонючого лабіринту вулиць, то майже завжди серед плутаних, нікчемних думок невгасно палахкотіла мрія побачити там, вгорі, якийсь знак чи просто провести поглядом падаючу зірку, – переважно ніяких знаків не було, жодних натяків на можливий знак, навіть у далекому майбутньому, а от зірки сипалися звідусіль, засліплюючи очі, наче борошно крізь сито, вистигаючи при цьому, гаснучи на льоту, такі крихітні, невідомі світи, які не витримували власного відчаю, мороку та порожнечі, і спостерігаючи за цим незбагненним, протиприродним, але від того не менш вражаючим зорепадом ти вже не маєш ніякої можливості, тобі перехоплює подих, ні депресії не маєш, ні ейфорії не маєш, – спостерігати за цим всім, витримувати все це тому просто пригортаєшся покірною, але підлою твариною до чиїхось ніг з єдиним бажанням, – заснути б чимшвидше і так, щоб не прокидатись якнайдовше, однак, як часто і трапляється, все навпаки: сон не приходить довго, як відповідь на молитву, а пробудження швидке і раптове, і тому нестерпне; там більше можна побачити, може навіть більше зрозуміти, хоч і не знаєш навіщо, ніж заглядаючи вгору; пам’ятала ще зі шкільного курсу географії: стежки протоптані мандрівниками на Схід і ожинові хащі, монголо-татарські навали, і інколи навіть вчувався під час безцільної, неквапливої ходьби той брязкіт обладунків, тупіт копит, безперервний, не стихаючий ні на хвилину, вереск ґвалтованих жінок, та ще передсмертне скімлення покалічених дітей, які ніяк не могли випустити з рук блискучі леза своїх мечів, так наче і в іншому світі на них чекають криваві побоїща та дикі племена під мурами їхніх фортець; в пошуках місця для наступного кроку, можливо, переступаючи межу, яка стирається тут-таки на очах, наче нащупування в передранкових сутінках ампутованої кінцівки, теж саме і з відсутнім тілом, таким близьким, що здається, наче і своїм, як колись, але більш жаданим, яке загубилося, забившись десь між простирадлами чи під матрацом і не хоче чи не може звідти вибратись, і тоді їй теж хотілося так забитися, щоб ніхто не знайшов, та ніхто й не шукав би щоб; але натомість під жовтими пучками пальців глибокі зморшки, брудні, розмита фарба, помада, сухе нічне повітря, в якому лише полущена шкіра та гострі нігті, обвислі груди і більше нічого; а потім знову дивиться рівним та впевненим поглядом, без побоювань та думок, на дорогу, в обличчя перехожих, переглядає фотознімки, звіряючись, і у відблисках сонячного проміння, на скляних вітринах, завжди невловимими тінями мерехтять, підміняючи одна одну стомлені, безликі, але все ж, і це напевно, якісь дорогі серцю постаті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347533
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2012
…квартира виплюнула його в коридор хоч і поспішно, з притиском, та все ж із запізненням як йому здавалося, чи то було щось інше, хоч і менше за розміром, але в значно більших правах, аж до абсолютної безкарності, те, що зачаївшись в павутинні її кутків і в пустотах пошарпаних розкарячених меблів всюди між одягом, між сторінками книжок, між нетривких уявлень про віру та істину, чвіркало звідти отрутою, огортаючи слизистою плівкою перелякану жертву, щоб пообкушувавши, понівечивши її тіло та залишки душі з усім її брудом, з усією її безнадійністю потім кинути десь конати на самоті, скулитись далі в безкінечних переплетіннях снів, уяви, побуту; а в нічній прохолодній скутості, замкнутості повітря та думок срібним сяйвом переливалися, виблискували загрозливо, моторошно ікла тієї беззубої тварі, що не могла мати ні предків, ні нащадків, ні навіть будь-якої статі, бо її власна відраза в темряві, з якої вона ніколи не вилазила й ніколи нікого не випускала до цього самого ранку заміняла їй все це і була для неї та для всіх, – на кого вона поширювала свій затхлий, гнітючий чар, що розливався довкола пахощами безкінечних у своїй наново пробудженій чарівності, незримих оку трояндових полів, а він, вщент захмелілий, спустошений, оголивши тіло та нерви обережно, ледь тремтячими, омитими святою водою вустами злизував з пелюстків важкі, прозорі каплі ранкової роси й зариваючись обличчям в м’який піддатливий чорнозем вдихав його історію, його кров та його біль і лише дико всміхався в екстазі співчуття та розуміння кудись всередину себе, до своїх ворогів та друзів, які ще там залишалися, але їхні вже розмиті обличчя спливали кудись вдаль з байдужим виразом; і вглиб, звідки доносилось, розпливаючись різнобарв’ям звуків над багряним килимом, який майорів на вітру під сонцем, ніби щойно піднятий прапор народженої в стражданнях республіки, відлунюючи знайомим наспівом, розмірене биття громіздкого, але вже поморщеного й стомленого серця, – єдиною реальністю, атрофованою статтю, єдиною правдою, що не підлягала жодному сумніву, жодному докорові сумління; навіть більше – тоді, те щось, просто вивернуло його навиворіт, відригнуло, саме очищаючись для якогось невідомого таїнства, театралізованого дійства в сценарії якого його персонаж був змушений вбачатися поодиноким глядачам між актами, прийнявши святе причастя, – вино, яке не кисне і хліб, який не черствіє на відміну від крові та плоті його; бо ж увійде, так записано, і в неї колись священик – самітник, який десять років просидів в печері, – і махнувши тричі навхрест кадилом, залишить зверху на дверній рамі, давно нефарбованій, смолистою тінню відбиток хреста, порятувавши від усієї нечисті, що мешкала тут і мешкатиме й надалі вже богоподібною, від гнівних духів невідспіваних покійників, від неспокутуваних гріхів…
жовтаво-зеленою калюжею з двома заплилими більмами, сіткою полопаних капілярів, смоляними розводами губ та брів на скелясте узбережжя глизявого дня, порослого мохом, яке завжди вислизає то з пітних пальців, обдираючи м'ясо до кістки, то з чорної пам’яті, обмотуючи вибіленим лахміттям минулого, сумнівної пори, смердючим ганчір’ям довкола безвільного тіла, свідомості, яка тінню жаху забилась на саме дно ворожої, просякнутої отрутою, немочі. Теж саме бажання не раз виникало і в нього, коли він знаходився всередині неї, коли думав, що вже переварила, – проте далі забльованого килима, обдертих у відчаї шпалер, ще може кількох випитих стаканів марганцівки справа так і не просунулася. Спершу пережувавши, з апатичною ніжністю, з не приховуваним сумом, невловимою гидливістю з якими корова пережовує посічене перепріле сіно, замочене брагою, глипаючи затуманеними очима в драглисте небо, яке холодом просвічує між щілинами в прогнилих дошках, випускаючи в сухе повітря лише гарячу пару зі своїх велетенських легень якими все ще продовжує дихати світ, похрипуючи. Він причинив за собою двері, але не замкнув. І згадав, що не вимкнув газ, лише ввімкнув, коли прокинувся, – а втім, рано ще труїтися, подумав, – для того, щоб скип’ятити воду, заварити каву, бо спросоння забув, що не п’є.
Спершу спіткнувся й мало не впав, знітився, кілька капель поту виступили на чолі, але далі вниз по сходах спускався вже впевненіше, випрямивши спину, уважно дивлячись під ноги, руками притримуючи пакунок, всім серцем кудись ломлячись, а воно відчутно так стягувалось, відбивало ржавими, надломленими стрілками наближення невідомої пори для відчайдушних вчинків й підвивало в грудях зголоднілим вовком, наче йому знову випало десь здаля, з-під цупкого плетива погроз та страхів, дослухатися до тягучого свисту, який розколював навпіл кімнату, розривав ніч – не маревом, а явою, не страхом, але чимось куди небезпечнішим, в завмиранні перед одним і тим же неможливим вибором.
Десь між другим та третім поверхом зіткнувся з тією вродливою жінкою, бо може вже бачив її раніше, зустрічав колись на вулиці, або просто снилася, – з каштановим волоссям, якраз зацвіли під його вікнами, і її аромат, за яким завжди міг вгадувати, що проходила десь неподалік, бубніти ім’я її, з великими ясно-синіми очима, і в них турбота, серйозність, та грайливість, – й ледь не вибив з її рук якусь книжку, а от з оберемку рожевих троянд кілька все ж випало на підлогу, там ще сморід такий стояв, вона суворо поглянула йому у вічі, та за мить посміхнулася; але вже згодом, стараючись, не міг пригадати її рис, бо тоді встиг помітити, – таке не випускаєш, найменші деталі помічаєш в найбільш смутному стані, – що вона покликала його до себе, за собою, мовчки, без жодного поруху ні на обличчі, ні в очах, але покликала буцімто приречено, всім тілом, жестами, всіма, здавалось, своїми фантазіями, в яких для нього самого відводилось якесь певне, особливе місце, про яке вона й сама ще не здогадувалась, а може лише вдавала, він чув її пекучий, наполегливий голос, незабутній, довгожданий поклик. І наче хтось повільно встромляв в шию металевий стержень. Ще довго чув, навіть тоді, коли через кілька годин стояв на пероні, прищурюючи очі від сонця. Та й там, у під’їзді, він пішов за ним, хоч і в протилежному напрямку, вона не відразу почала підійматися вгору, а він відразу почав спускатися вниз, доки той голос, поклик, чимдалі слабшаючи, не затих зовсім. Але лише для того, щоб в потрібну хвилину пролунати ще гучніше. Повернувши за ріг, ввімкнув плеєр.
Коли він підійшов, біля пішохідного переходу нікого не було, горіло червоне світло. Але й автівок теж. Може ждав би, якби й вона його десь ждала, а якби вже не ждала ніде, то й так він ждав би годину, дві, навіть довше, перемивав би очима марево відсвітів ще блідого сонця над озером до м’якої вечірньої сутіні, пам’ятаючи про п’яну чи тверезу, самотню чи ні, але ніч. Переходиш через чужу, не через свою дорогу. І то завжди комусь, по-іншому не може бути.
Спочатку крізь навушники долинув якийсь приглушений звук, що змусив трохи насторожитися, насправді різко загальмувала машина під котру він щойно ледь не потрапив. Мусив зупинитися, хоча страх підштовхував вперед, але не обертався. З неї виліз темноволосий плечистий чоловік в сірому костюмі. Сплюнув й грубо вилаявся. Потім сказав, щоб підійшов до нього. Стояв, мов ноги в піску, або ще в чомусь. Не обертався, завмер взагалі. Чоловік підійшов, вхопив за плече, різко розвернув. Вдарив в живіт, – зігнувся, потім підняв за патли й вдарив ще раз, – кашлянув і знову густо сплюнув під ноги. Вибач, видавив ледь дихаючи, не побачив. Чого ти лізеш, сука. Гнів плівкою жиру вкрив свідомість, а може просто пам'ять, яка весь час відмовляла й він теж завжди відмовлявся від неї. Що ж тут, й не хотів знати, але щось утримувало його від дій. Подивитись і впізнати, і зрозуміти, чого від тебе хочуть – так не буває. Це надто велика розкіш, надто непосильний тягар. Міг відреагувати, вдарити у відповідь. Чи ні, не хотів чи й не міг. Наче заклинило. Та й вибачився радше за інерцією. А той чоловік теж продовжував стояти, ніби десь не тут, з розпаленим, але стриманим обличчям. А потім дістав з-під піджака й ткнув між ребра пістолетом. Найсильніші емоції ніколи не проявляються; про те, що серце вкривається вугільним пилом ніколи не скажеш. І так коли задні дверцята відчинилися і звідти спочатку визирнула, гукнула батька, а потім стала на гравій, маленька дівчинка в блакитній літній сукенці, років п’яти, він відчув, хтось йому підказав, що це саме той момент, про котрий всі мріють, ждуть його, часом впродовж всього життя, наче воскресіння. Тепер і тут його життя, план, вибір. Втупився в неї і вже нічого не бачив, нічого не чув. Пролунали тільки крізь перешкоди якісь слова, дивні, незрозумілі; це знову та жінка, мелькнуло. Батько розвернувся, прикрикнув, щоб сіла назад в машину, вони зараз поїдуть. Нікуди ти вже не поїдеш, – кожна його наступна думка зринувши назавжди меркла в свідомості. Вслід з’являлася якась інша, звужуючись, прокреслювалась мета, за якою ганявся, не знаючи. Ще раз мені попадешся. Та вже було запізно. Чоловік розвернувся, сховав назад пістолет і попрямував до машини. Та не зміг дійти, так наче від перевтоми чи від побаченого чуда захотілося опуститися на коліна й заснути, або помолитися. Чоловік лежав на узбіччі, а поблизу закривавлена цеглина; він з його пістолетом в руці відчинив дверцята й вистрілив: раз, другий, третій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347386
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2012
Нуднувато і боязко було як і кожної весни, кожної ночі впродовж останніх двох тижнів. Коли здавалося, ніби перебуваєш на спортивному майданчику і чекаєш, щоб нарешті оголосили дистанцію, яку ти маєш сьогодні подолати. Ретельна підготовка, безсонні ночі, обдумування кожної секунди наступного забігу, – тепер це звелося до банальної дрожі в ногах. А бажання будь-що першим перетнути фінішну лінію, прокреслену палицею на піску, змінилося нездоланним, тваринним страхом перед самим рухом вперед. Саме так, очевидно, здобич ціпеніє перед хижаком.
Роздвоєння: коли одна частина цілого, спітнівши, засапавшись, прагне добитися бажаного результату, а інша – сидить застигши, отупілим поглядом обдивляючись власні ноги, схрестивши пальці, аби пронесло.
Хтось невидимий з натовпу хриплувато вигукнув його ім’я і він довго, зі щирим подивом та надією в погляді, вглядався довкола, проте нікого схожого на себе не побачив, відчуваючи причетність лише до цього голосу, до місця, звідки він лунав, відчайдушно хапаючись за це, розтинаючи руками повітря, ніби крім цього більше нічого не було, ніби це могло його втримати чи врятувати.
Та й весна тут, мабуть, ні до чого. Він думав, що вона залежить від нього, як і все, що рано чи пізно трапляється, або не трапляється, ігноруючи саму можливість. Як і увесь його страх та безстрашність.
Весна могла навіть не розпочавшись, довго не закінчуватись, не попускати, зростаючись своїми переповненими хіттю та огидою жилами з його хворими нутрощами, одним тоскним ударом відбивати серце чи печінку, вичавлювати мозок на стіни емоційної непритомності, на прохололу пательню болісного екстазу. Весна могла позбавляти життя ненавмисно. Граючись в чесність й довіру. Маніпулюючи ним так, щоб він гадав, ніби сам маніпулює нею. І для нього весна завжди буде асоціюватися з крижаною водою, передчасним народженням та неминучою смертю.
Відучора, не стихаючи ні на хвилину, безжально лило з дрібно перетертого на пральній дошці неба. З траси вода струмками стікала до кювету, змиваючи сіруватий придорожній пил необачно полишеного посеред дороги існування. Стихія, яка ніколи не знає ані насолоди, ані відчаю.
Відкупорюючи закупорені пляшки, схвильовані пасажири туристичних автобусів, які приїжджали з інших країн на екскурсію, щоб насолодитися порівнянням, упевнитися в своїй інакшості, власники недорогих автівок, які разом з родинами переїжджали з місця на місце, з одного кінця країни на інший, змінюючи невдалі спроби підлаштувати під себе життя на обіцянки не повторювати одні й ті самі помилки дані самим собі, водії фур, битком набитих екзотичним крамом, – що зупинялися на узбіччі аби справити нужду, купити дешевих овочів та фруктів, помилуватися краєвидом, чи поміркувати про Бога, – позбавлялися від холодної тверезості надуманих розчарувань, по-новому п'яніючи від навколишньої краси, приголомшливої свіжості м'якого весняного повітря, яке вливалося в ніздрі, наче густий нектар, притупляючи мозок та вивільняючи з полону мерзенні, ще ледь усвідомлені бажання, і навертало сльози на посоловілі очі, які пропливали в самозакоханому забутті перед розкішшю немеркнучого, химерного світу, і потім плавали внизу, наче два апельсина, які можуть спостерігати за собою зі сторони і безпристрасно оцінювати ситуацію в якій опинилися, в штучному водоймищі зі сміття та нечистот, майже непомітні серед закривавлених клаптів одежі, зірваних з покалічених тіл, стоптаного розпарованого взуття, презервативів, наповнених нерозпочатим життям, мимовільних випорожнень, прокладок, засмічуючи все ще пожовклу траву на дні, яке, здавалось, от-от перевернеться догори.
Голомоза розхристана дітвора бродила в гумових чоботах, хто мав, по коліна в тому болоті, дехто, – босоніж, з дрючками в задубілих пальцях, щось виловлюючи там з обіцяних мрій дитинства, мовчки, лише зрідка гигочучи одне з одного; і кожен своє.
Пополудні трохи розпогодилось; траса потріскувала під чорною патокою шин і виблискувала на веснянкуватому сонці, яке прозирало крізь рідкуваті хмари, а посеред повної нервових передчуттів, сліпої, наче кріт ночі приїхав Коха. Без попередження, напідпитку, з синцем під оком, втікаючи від чогось, а від чого саме ще не розумів, лише здогадувався.
В повітрі, наче у відстійнику, витав уїдливий запах прілі, подохлої скотини, смердючих шкарпеток. Від хліва несло кислим молоком та гноєм, долинало важке зголодніле хропіння. Він стояв перед будинком, що був схожим на космічний корабель, який повільно занурюється в розпечені, криваві надра землі, прискіпливо вивчаючи в напівтемряві облущену фарбу на дерев’яних дверях, наче карту незнайомого, ворожого міста в якому безнадійно заблукав. При бажанні, такі двері можна було висадити кількома ударами, і тоді він міг би зникнути разом з містом, в якому опинився з чийогось безвілля, але він його не мав й, освячений щільною смугою сяйва, яке лилося нізвідки, думав про місця в яких вже побував і місця в яких ніколи не зможе побувати.
Все, що він міг колись отримати, якби раптом захотів, що мало для нього сенс, куди сягало око чи розум, лежало на видноті, під червоним диском, який впевнено тримався на плаву, пірнав і знову виринав на поверхню синіх крижаних вод цього безпросвітного безмежжя, – яке називалося морем, чи ніччю, а чи світом, переповненого безневинними, мрійливими самогубцями, які своїм пискливим шепотінням надавали нового звучання давно забутій мелодії, яка заманювала закоханих до прірви, нещодавніми подіями, які відтепер мали стати віддаленою тінню самих себе, непотрібними речами, які непомітно накопичувалися, творячи ілюзію причетності до чогось вагомого, тривалішого, ніж, до прикладу, – закоханість. Далі він коротко, але гучно постукав у шибку. І став чекати, доки хтось, кого він майже не знав і про кого вже почав забувати, не відчинить двері. Відповідаючи йому взаємністю. Та цього разу вони все-таки відчинилися й, чи не вперше, гадки не маючи, що знаходиться за ними, він увійшов всередину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347384
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2012
ми випили по каві, після того як всі розійшлися. Він взяв стакан в якому лишалося ще на денці лікеру, хлюпнув туди трохи спирту з банки, що стояла під столом, і випив. Потім так само налив мені. Я сидів навпроти, бездумно втикаючи на свої затісні кеди. Один з пальців віднедавна почав кровоточити. Сприйнявши це, як імовірну ознаку святості, я був готовий в подальшому до ще суворіших випробувань. Майже не розмовляючи, принаймні, про те, про що думали, – а чи була тієї миті спроможність думати бодай про щось, чорт забирай, – ми просиділи під тріскіт газового лічильника, монотонне гавкання за дверима близько півгодини. Ще раз випили по горнятку кави. Нерозчинної, як наше нікчемне існування від якого постійно хочеться втікати, страждаючи при цьому ще більше, допоки кавова гуща не почне спливати доверху ла*ном. Доконечно треба володіти неабиякою пильністю, щоб вберегти від несвоєчасного оприлюднення несказане, те, що впродовж кількох років прожитих в непевності непомітно нагромаджувалося. Курити не було чого. І це вбивало, як вбиває бродячих собак вдаване співчуття відгодованих сук на короткому ланцюжку. Зібравши до сраної купи всі гроші, які мали, ми пішли за сигаретами. Було близько дванадцятої: я піднявся на другий поверх, він лишився внизу; за більярдними столами кілька хлопів заганяли кулі до луз, білобриса барменша натирала до блиску стакани, почувши питання вона кинула кудись вбік, що сигарет у них не продають, я повторив питання ще раз, вона так само незворушно повторила ще раз відповідь, мені привиділось, ніби я до ранку буду стояти тут і повторювати одне і теж питання, чуючи від неї ту саму відповідь, тому я просто стояв мовчки і дивився на неї, змирившись, слідкував за її поглядом, який шукав чи то підтримки, чи то похвали в залі, куди я не обертався: «а які ви курите?» – «та зараз байдуже які» – «є «бонд» по 12 гривень» – «давайте». Я розплатився, зіжмакав кілька папірців в кишеню, взяв пачку і вийшов надвір. Він сидів на кам’яному виступі над сходами, спиною до виходу, а почувши мої кроки швидко підвівся, так, ніби забув про те, що я маю до нього спуститись. Ніби залишився тут на самоті зі своїм життям, і між ними запала така безлюдна тиша, що будь-який звук ззовні здатний порозкришувати суглоби і порозривати перетинки. Може, так воно і було, почасти. Ми сіли на лавку біля будинку, що здався, через свою видиму запущеність і відсутність будь-якого освітлення, нежилим; хоча ним й могли послуговуватися для ночівлі нелегалки з Таджикистану, що працюють допізна на місцевій швейній фабриці; а те довбане кублище виблискувало позаду нас тьмяними вогнями, смолою скапувало за відстовбурчений комір. Після кількахвилинної паузи, – досить мляво усвідомлюючи нову обставину, котра, насправді, мало що змінювала, – ми мовчки закурили. Я відкинув голову назад і плюнув; слина повисла на гілці. Здалось, що він сухувато засміявся, та цей сміх був ні сухішим, ані прохолоднішім, ніж беззоряна ніч назустріч якій вервечкою тягнулися намистинки розбитої ілюзорності двох крихітних світів, що їх ми й не сподівалися якось знову зібрати докупи. Тому я не намагався відрізнити одне від іншого, що та сухість вже давно лоскотала мені горлянку. Присмак тривожного передчуття, коли здогадуєшся, що тиша невдовзі неодмінно повисне словами, які давно вже не варто було промовляти, хоча б заради того, щоб вони набули бодай-якоїсь ваги чи втратили примарний смисл остаточно та безповоротно, подарувавши надію на омріяну легкість розділеної з кимось ноші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346583
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2012
Початок дня, ранок. А не навпаки чомусь, як того хочеться. Сніг, який вже кілька років як розтанув, і ніхто не пам’ятає який він на дотик, пустився знову. Один день, наче пакет желатину. Проте, лише ніч по-справжньому розкисла або захолола. І така неочікувана подруга, – маленька і худюща як трясця, з обличчям, бровами і волоссям як у відомої акторки, – що, звиваючись під ковдрою, сама собі заважає спати, бо знесилена, заведена, і загадкова. Загадуючи наперед, що ніколи не повернеться в це помешкання, бо тут до ніздрів прилипає та знайома пустка від якої все своє недовге життя тікала, тихенько зачиняє двері, забуваючи, а може, навмисно залишаючи чорні лаковані туфлі на високому підборі під дверима. Невиразний страх, – ще не до кінця сформований, що ця квартира може виявитись єдиним місцем куди можна буде потім прийти, – підганяє вперед. І потреба прийняти душ, відмитися невідомо від чого чи кого, єдина зараз з усіх, що ще щось важать. А в’язка ключів побрязкує в сумочці, коли спускається сходами.
За ним, такі ж передбачувані, надходять інші. Так завжди. Прискіплива, педантична ретельність пам’яті. Щоб потому не картати себе за необачність. І він водив за собою своїх друзів. Невірних, неіснуючих. Такі ніколи, й не такі теж, не покинуть на півслові. Промінявши спокій і монотонне цокання сьогоднішнього, такого звичайного, знудженого дня на гучний відгомін вчорашнього, спорідненого з чимось хмільним та теплим, карнавального раю. Ділився з ними прогірклістю зеленого чаю. Вони аж прицмокували від щастя. Аж слина стікала подвійним підборіддям, що ставало легко. А подвійні стандарти здавались єдино можливим благом і спасінням.
Все просто відбувається. Коли думки занурені на споглядання себе зсередини. Збоку. Ззаду. І в зад.
Аби лише втриматись. Не зірватись і нікого не видати. Не кинути курити. Виходити на вулицю кожні дві години, як на ранкову пробіжку чи в спортзал. Переводити повсякчас внутрішній будильник. І було важче, ніж просто не курити. Переборюючи себе, страждаючи цим. Зневажаючи ідіотів, які боготворять спорт і моляться Богу.
Вони пробирались вдвох крізь безжалісний, мовчазний потік сторонніх облич, чіпляючись ліктями, спотикаючись, але ні на кого не звертаючи уваги, не привертаючи нічиєї уваги, занурені по груди в своє белькотіння, яке відгонило німотою, наче рештки їжі, що застрягли між зубами. Один з них, той, що був нижчим на зріст постійно відкидав ногу назад, і вона, схожа на загрозливу, нахилену тінь, танцювала окремо від нерухомого тіла свій власний химерний танок. А той, що вищий, так незграбно вимахував кінцівками, що вони хилиталися від подувів вітру і складалось враження, ніби вони давно повідсихали, проте він ніяк не може їх повідривати. Звик до них, як звикають до сусідських дітей, тому і люблять їх більше, ніж своїх власних.
Вони шумно човгали туди-сюди між полицями, підлога під ногами скрипіла, і було в цьому щось противне, неприродне, переглядаючи перші-ліпші книжки, шмигаючи переляканими очима навсібіч. Щось шукали між нашаруваннями пилу, там, де все ним припало. Але ти робиш вигляд, що зайнятий, коли помічаєш, що людина може заговорити з тобою, попросити допомоги, вдаєш, що з іншої кімнати тебе кличуть і йдеш туди. Вони звернулися до Наталі. А він не розібрав жодного слова з того, що сказав менший, і лише почув відповідь: «Ні, немає». Вони відійшли, з якоюсь важкістю в кінцівках, а він подивився на Наталю. Ще хвилин десять вони стояли мовчки. Тоді Наталя підійшла і несподівано сказала: «Вони питали про якусь книжку, а я нічого не розібрала, то сказала, шо нема. А якшо вони її найдуть?». І вона пішла в інший зал. А він стояв і думав про щось своє. Про те, що це його місце і все не випадково. А ще про те, що можна підійти і спробувати дізнатися яку саме книжку вони шукають. Але не підходив, між тим, наближаючись до них все ближче. І тут вищий, махнувши рукою, покликав його. Він хотів дізнатися скільки коштує гаррі поттер. 82 гривні 30 копійок. А нижчий, очевидно, повторив йому те саме питання з яким недавно звертався до Наталі. Він навіть розумів деякі його слова, але коли той називав автора і назву книжки, всі зусилля відразу ставали марними, як і до цього, бо не було вже чітких звуків, а лише бездонне бубніння, яке заковтувало невловимий сенс його слів. І відповідь була такою ж, що книжки немає.
Могло здатися, що далі вже нічого не відбудеться. Але вищий взяв слово собі. Він був старшим, хоча вік обох не можна було визначити напевне. І цього разу стало зрозуміло, чого вони хочуть. Він показав їм де знаходяться книги по медицині. Вони швидко обрали, так, як обирають люди, які витратили не одну безсонну ніч на роздуми про щось своє, лише їм зрозуміле і важливе. Вони пішли до каси. Вони купили книжку, з назвою: «В очікуванні немовляти».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343427
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2012
ліля, яка кожного ранку виходить з твого під’їзду,
так само посміхається щиро,
як і багато інших, просто щасливих,
ще один день із нового життя – в нікуди,
і у грудях стає сиро,
до землі прибиває колосся пахуча злива
ти переступаєш з ноги на ногу вже вкотре на саме тому
місці, де вона залпом втрачала незайманість під матюччя
п’яних картярів, втомлених сонцем і мізерною зарплатнею,
у кожного з нас є шанс вийти з гри – та й по всьому
під пейзажну лірику Федора Івановича Тютчева,
вправні гравці, вони подумки і не лише гралися з нею,
здираючи спідню білизну під абрикосовим цвітом,
платили зі спільної каси,
їхні жінки фригідні і за статистикою помруть пізніше,
тому аби насолодитися світом
у них лишається обмаль часу
і десятки кліше
до криги в пальцях тонких шукала спасіння в підвалах,
пацюки переносили з місця на місце злість усього світу,
твоє дитинство, юність, перші стежки, - ними куди ж іти,
сліпої надії давно вже погаслий спалах
між вирваних сторінок Нового Завіту
не дасть вже плодів, так і ти
ліля, яка кожного вечора повертається до твого під’їзду,
так само схлипує щиро,
як і багато інших, просто щасливих,
ще один день із нового життя – в нікуди,
і у грудях стає сиро,
до чола прибиває волосся пахуча злива
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337694
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 16.05.2012
Мені
імпонувала
твоя
заземленість,
що вирізнялася з-поміж інших
кількома пляшками вина на вечерю,
підігрітим пивом того прохолодного ранку,
черствим чорним хлібом пополудні,
інколи горілкою і запліснявілим сиром,
коли було геть нестерпно, –
взагалі-то ніхто не був винним.
ти говорила, а я дослухався до шелесту листя
ти слухала, як я уподібнююсь розмові про нас
ти ставала на коліна і тихо плакала по чомусь
в собі
удвох нам було так смачно поїдати свої невдачі
і випльовувати недоїдки нервових зривів
мені не було чого до цього додати,
мені не було чим продовжити сказане
тобою, тому воно само по собі подовжувалось
і продовжувало утримувати нас на плаву
ти завжди мала рацію, тому я з тобою
мовчки погоджувався завжди,
бо ти мала рацію:
коли не любила мене ні за що і зневажала
коли любила інших чоловіків просто так ніби то я
коли засинала на унітазі читаючи Неруду
коли збирала польові квіти на горищі
спілкуючись з серливим птаством,
яке настирливо напоумляло тебе:
«Тікай звідси швидко, надовго, і не повертайся ніколи,
Дівчинко-горлице з обскубаним пір’ям».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337138
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 13.05.2012
«було записано зі слів, які вписалися
цяткою крові з чола в архетип,
пояснивши відсутність
значень»
наче штучне запліднення зеленого лона,
про яке не йшлося в жодному з писань
жодному з писак, тим паче, біблійному
заради того, щоб ти могла відписатися
наново
(за обставин які б не виписали мене
зі списку твоїх саможертв)
або поселитися на уявному острові,
де вагітність не сприймалася б тобою
як вада
цивілізацій без напрямку
ключі від яких в замку
прокурених сонцем
пальців
я пестив до тебе себе сам
а тепер щоб не пестити
далі тебе так само
я ховаюсь від тебе чимдалі
розчиняючись в твоїх
вивітрених запахах
моє п’яне писання дописало
мене до твоїх рис словом
подібних на зовнішні
тепер істини топлять мене
в вині і мені самому негоже
якось утримувати тебе
в собі
проте що можу вдіяти адже
це лише моє п’яне писання,
яке завершується похмільним
пробудженням без тебе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337129
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 13.05.2012
абрис болю, що втратив сенс – ада –
видінь провалля, безвість жару стегон,
відьомська зваба недостиглої менади,
не менше, ніж занепад – alter ego –
патологічний страх рожевої білизни,
незграбних рухів, вічності, – на злам –
вінець іржавий в самотині тризни
на дотик до безумства криголам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336523
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.05.2012
рудоволосе листя чаю квітне
з надщербленої склянки в цвіль
хрестоподібних рам
і кіпоть на іконах
коли з непам'яті цунамі у вікно
вривається ввібравши краєвид
всі сни стають зрадливими
синами які стоять горизонтально
у мряці феєрверків як один
вилазить із кутків і наповзає
на вбогі плечі ковдрою беззубих
вечорів і з головою в незворушні
ранки
тихий океан
шаленством райське марення
колише
розбитий човен, надувний матрац,
жилет
і тільки ліжко хвиль
пом’якшить моряку
всесильну біль утрати
обох кінцівок
лампа,
яка не гасне цілу ніч,
аж до світанку через
розмови мертвих про життя
в раю, і подзвін тяжко хворих
по ін’єкції отрути;
вінчання тіней з полудневим сонцем,
щоб тіло втримало у цівках поту волю
жінки в пологовому відділі з усіх
палат виходять в коридор, щоб вкотре
відчути спокій, легкість, щоб впустити
до черева цілющу прохолоду списа сліпого –
а спеку сотень тисяч сонць до плоду
й до нього жінка йтиме через поле
з татуюванням
повішеного Юди на зап’ястку
і з вугільного кольору очима
брестиме мілиною навмання
босоніж склом нестям-не-явлень
Магдалени
радіоприймач
Гермафродит
на годиннику 4:45
«тримайся, бать»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336521
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 10.05.2012
лежиш на канапі у пітьмі, називаєш її власною, повільно гниєш яблуком
вона у цей час може висіти на дереві, наче груша, посеред пустки, ясна
під шкірою, – кілька вибитих зубів, кілька виведених на піднебіння ком
і померши й далі думати про смерть, хотіти, коли осідає на плечі весна
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335816
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 08.05.2012
«дівчинка винна!» –
видихне апостол,
і видихнеться, подохне:
ніч на шмаття біліє покровом здуття
в мішковині без продухів сухо прибоєм
від моря вітрами в безхмар’ї
короткозорість кулястих підвалин навиліт, –
незрима в собі і від себе вогниста цівка
під гримом відвалу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334474
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 02.05.2012
зі спідні яблунь піднебесного квітно-півдня,
спадень, – ручний не приручений заручник,
корінь в соку двожильного нерв білохмілля,
миттю меду на спас симфонія дикої ноти ля
ідеш і прихід твій ніяк не видко
ніж так здаля
сухостоєм стоїть посіріла рілля
халупчин:
півмісяць клейма уклінно в клуні
з худобою вкупі і на колінах
прокльону слизистий ситець у молоці,
солом’яний сором іскриться в долонях
групових поцілунків та каяття
облиш, курва, лиш,
не відраза ж лиш
довір'я в джмеля
від Бога, – осліпле теля, –
«ну, чому мовчиш?»,
а й сну зараза – зараз, нараз,
плодів без провини
словесності
вовчих ягід під язиком пришерхлим
до піднебіння
бозна скільки чортів лісових
під пахвою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334076
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 30.04.2012
перев’яжи тугіше
сни мої всі
чорною
мереживною стрічкою,
перегризи
злющою ніччю
теж чорну,
всю в нафті і всій цій гидоті,
крижину мого існування
а вдарить вечірній дзвін
розлий на столі
чорний
чай
і на самоті
до зорі
ранкової
тихо
вивчай
з ним
техніку
написання
моїх
мексиканських
ікон
тілом
оголеним
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331249
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2012
Розтинаючи хвилі, шепотіла – я все стерплю –
між міражів наших суден тайфун в посивілій гавані –
з-під ребра наглухо.
В часовому склепі щасливо епохи просплю,
бо ввіряюсь дощенту тобі в цьому плаванні
над внутрішнім вухом
Подзвін захмар’я – на ніздрі піщаного бруду,
експлозія анафем вивільнить душевнохворі
протоки в паху.
Смерть зведеться до неквапливого самосуду:
вихід назовні – через запломбовані стоки
страху.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331245
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 18.04.2012
і жертва жертв’яних в пилюці сліз
слідів позаземних в них не залиш
світіння лик і гул у відтиску коліс
а тиша сонця – спрага сонця лиш
пітьмою воску тарабанить злива
і скло її – заслін між двох блокад
каліка йде і хрест його накриво
над путтю пут у напрямі назад
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330098
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 13.04.2012
перев’яжи-но так журбо очі мої
смоляною з мереживом плівкою
їж-бо вогнистий хліб з Коломиї
шарпаючи серце його зі спокою
доки стигне проїдай ніч люттю
чорною там, де піт на крижині
мого тепло світло буття лютню
грай, щоб ті струни жили в ній
а вдарить вечірній дзвін полий
на столі між рубців чорний чай
на самоті до зорі ранкової поли
техніку мексиканських ікон
вивчай
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329762
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 12.04.2012