| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
До тебе хочу знову підійти,
Дурним питанням зачепити
Аби лише почути голос твій,
Заглянути у твої очі.
І ти здивовано подивишся на мене,
Зніяковіло усміхнешся
А я стоятиму щасливий,
Милуючись красою тих очей.
І пройде мить і друга
І знову треба щось сказати
Та слів не можу підібрати
Бо всі слова лише про твої очі,
Про їхній блиск і жвавість
Про душу, що ховається за ними
Її тепло і всеосяжність
Та невичерпну радість.
Та як мені про це сказати
В обідній час, серед людей і метушні
Коли спішиш кудись, біжиш далеко
І думаєш мабуть про інше ти.
Але чи може бути так
Щоб ти була думками в метушні
А очі так світились як тепер?
Не хочу вірити я в це.
Стою, вагаюся, не знаю
До тебе ближче підступаю
Вже чую запах твій і подих
Та все ж мовчу, мовчу, мовчу
Мовчу бо пам’ятаю наш останні вечір
І потім пам’ятаю як не спав
Тобі писав послання-месседж
Латинкою виводив я признання
Всю душу вклав у ті рядки...
І твою відповідь я ще не стер,
Завжди про неї пам’ятаю
Хоча ніяк не можу зрозуміти.
Чому мені сказала ні?
Невже брехали твої очі
Невже це не любов горіла в них
Невже лише насмішка? Жарт?
Вже рік пройшов від того часу
І раптом ось сьогодні, знову
Ці очі бачу, як тоді горять
Сміються, виграють і манять.
А я, як дикий звір із лісу
Що раз попікся вже вогнем
Боюся втратити нагоду тебе побачити іще
Та пам’ятаючи твою відмову...
Твій протест-наказ різкий, холодний
Твій гострий відсіч... Я дурний!...
Не можу зрозуміти, поможіть
Хто-небудь поясніть ви звірю
Чому вона водночас каже так і ні,
Але не треба, не кажіть мені
Колись і сам я зрозумію дії ті
Дарма що хочу знати вже.
Такого в світі не буває
Що хоче хтось й одразу має
На все свій час прийти повинен
Не змінить розкладу ніхто ніколи.
А очі палять, палять, палять,
А я боюсь, боюсь, боюся
Але стривайте не спішіть
Кого боюся чи чого?
Невже боюся я почути ще раз ні?
Так, боюсь цього боюся над усе
І що робити, як чинити
Чи можу я хоч щось змінити?
А може так, а може ні?
А може все разом, накупу
Тут так – там ні,
Але ж признайтеся ви – очі.
Признайтеся мені чому ви кличете
Тоді як решта тіла каже ні?
Невже також чогось ви боїтесь?
Невже і мої очі не такі?
Не те говорять, що болить?
Чому не можемо порозумітись?
Хоч вірю я що з табору одного ми,
Не вороги ми з вами очі!
Не вороги, а бій ведемо вже давно
І втрат зазнали вже чимало
Пролито вдосталь крові-сліз
А миром і не пахне.
Ну добре, досить, все – останній бій
Резерви всі кидаю я в атаку
Без розвідки і без артпідготовки
Надіюся лише на дух солдатів.
Ні, ні не можна так,
На смерть невинні душі посилати
Ще треба почекати – граємо від оборони,
А може в наступ? Вирізати всіх?
О, це вже занадто, тут треба делікатно
Тут берегти набої треба
Бій буде затяжний, запеклий
Потрібна розвідка – привести „язика”.
А очі палять, блимають і дражнять
Ну що ж це як не натяк, як не заклик:
„Вперед! В атаку! Ворота вже давно відкриті!”
А може це лиш хитра пастка?
О! Дівчино кохана, що маю я тобі сказати?
У тебе мушу запитати чи пам’ятаєш
Ти цю останню ніч, чи знаєш
Що ти ще є моя кохана?
Але як жалюгідно буде це звучати
Я ж мушу бути чоловіком-звіром
Не можу білий прапор я підняти
Я мушу бій тримати до кінця.
Я раз уже зазнав поразки
Гоїлись довго рани і пекли
А тут нових зазнати втрат
Я вже не хочу.
Хоча таки насправді хочу і давно готовий
Лиш цього разу бий на смерть
Інакше вже не можна,
Про нічию не може йти і мови.
Прощай! Забудь про мене,
Або до віку пам’ятай
Не скажу ніжних слів я перший
Бо досить вже тобі казав.
Залишу все на твій я розсуд
Вирішуй ти без примусу і тиску
Довірюся очей твоїх я блиску
А ти прислухайся до них...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176413
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2010
Я прийд́́́́́́́́́́́́у!
Прийду на рандеву!
На рандеву з тобою і весною.
Я побіжу!
До тебе полечу!
Крізь ніч і холод.
Перетерплю!
Перетерплю!
Глузливий дощ і вітер.
Співатиму тобі!
Пісень тужливих,
А сам радітиму.
Радітиму весні!
Весні в тобі,
Що промениться через очі.
В холодну ніч
Спішу на рандеву
На рандеву з тобою
Я принесу!
Свій біль і радість
Себе тобі я піднесу!
Тобі!
Лише тобі!
Нікому більше...
Але чомусь...
Не знаю я чому
В тобі весну...
Весну в тобі...
В очах весну!
Побачив тільки я...
Я під́́́́́́́́́́́́у!
Я геть під́́́́́́́́́́́́у!
Залишу рандеву з тобою.
Придумав я!
Весну придумав я!
Холодною зимою...
́́́́́́́́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175760
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.03.2010
Чи давно то було чи недавно сказати тяжко, але було точно. Жило в селі одному людей багато і був між ними мир та порядок, землі та роботи нікому не бракувало, всі при ділі були, а як свято яке, то й погуляти добре вміли. Та якби все так і залишилося то й історії цієї не було б.
Найшла на село біда велика, встають люди зранку, йдуть на поле, а воно все витоптане ніби катулявся хтось великий по ньому, а пізніше і худоба почала зникати. Стали сусіди між собою сваритися, мовляв, вкрав то-й-то і той в мене теля, але з часом у всіх таке ставалося, тож не було кого звинуватити. Згодом почало доноситися до села гурчання страшне, так ніби десь гроза неймовірна йде, але на небі не було ні хмаринки. Почали говорити люди що змія бачили багатоголового, то тут то там.
І справді, оселився за горою змій, поки малий був, то шкоди великої не робив: на полях бавився-катулявся, а як почав підростати то й м'яса багато їсти мусів худобу красти почав, а з часом і на людей став заглядати.
Треба було щось робити, та не щось, а порішити мусіли змія, бо іншого виходу не було. А не могли селяни ні на кого надіятися, як тільки на самих себе, от і зібралися після служби біля церкви та й почали раду радити. Говорили всі багато і грізно про те який той змій поганий і що з ним робити треба, а на ділі слова свої підтвердити духу нікому не стало. Всі відпиралися, як вміли в кого діти, в кого сили не ті вже і найшли Івана парубка-сироту, якого не було кому захистити і спорядили його на бій проти змія пекельного. Порад кожен дав Івану цінних, зброю викували ковалі, харчу і коня на дорогу дали, службу божу за вдале повернення відслужили, та й відправили, натякнувши, що як змія не вб'є то назад в село не приймуть.
А Іван не сильно й журився, бо роду був богатирського, казок від діда про всяку нечисть наслухався, що зі зміями треба робити добре знав, сам не раз мріяв про те, як буде воювати. Пішов на ревіння змієве, пісню співаючи. Пішов тай пропав...
Немає Івана день немає другий, соромно людям стало, що молодого хлопця на явну загибель відправили, ходили всі сумні, та й думали як вони зі страху таку дурницю втнули, а виправити вже не можна нічого.
Та на третій день вернувся Іван з головами змієвими! “Виконав те що наказали, порішив я змія-лиходія, а ось голови, як доказ, а хто хоче може піти і на решту тіла зміїного подивитися.”: сказав Іван. О! Як люди зраділи, що Іван живий лишився, що не буде їм гріха за смерть душі невинної, і не могли натішитися тим своїм щастям, не знали що й робити щоб Іван вибачив їм їхній страх та вчинок негідний. Обдарували його хто чим міг і прославляти стали, дітям його за приклад ставити, радилися з ним у всяких справах і нічого повз нього не проходило. Стало село відновлюватися після шкоди змієм нанесеної, знову всі жили біди не знали, а про подвиг Івана не забували, пісень про нього складали, казок різних, а як постарів то далі помагали всім і слухалися його слів.
Було б і далі все так добре, але різні люди у селі жили, хто мудріший хто дурніший, хто працьовитий, а хто й лінивий, та їсти кожен хоче. От і страшний нероба Ледар хотів у достатку жити, але так щоб спини не гнути та не впріти від роботи. Довго вештався він без діла та все шукав легкої наживи і не знаходив, тільки позирав на героя Івана заздрісно, і обурювався що той нічого не робить, а люди його шанують усім що мають пригощають і живеться йому як у бога за пазухою. Іван і радий був працювати, та сил вже не вистачало, біля хати порався і за внуками приглядав, якщо за тими бешкетниками взагалі можна було приглянути.
Ледар ніяк не міг заспокоїтися, все думав і думав про Івана, чув про його подвиг багато. От якби мені стати таким героєм. - думав Ледар – Справді, був би я героєм то і люди мене почали б поважати і слухатися, не мав би тоді жодних проблем. Так йому ця ідея сподобалася що цілу ніч заснути не міг, а на ранок вже знав що буде робити. Вирішив він стати новим героєм у селі, а що на подвиги здатен не був, то не придумав нічого нового, крім як знову змія перемогти і місце Іванове зайняти. Та де ж того змія взяти? Не треба було ніякого змія. Досить було людей настрашити, а далі діло саме собою піде. Почав Ледар по селі спільників шукати, бо лінивий був і сам нічого зробити не вмів. Не тяжко було помічників назбирати, бо не всі люди щиро Івана любили, були й такі хто не хотів йому помагати, але перед іншими погано виглядати також не хотіли, тож вихваляли і обдаровували його найстаранніше. От і каже їм ледар – Ви мені героєм-рятівником стати поможіть, а я, потім з вами ділитися буду, чим люди обдарують і на вічах про вас не забуду. А вони й не проти були. Тож взялися оману напускати про нового змія. Почали з того, що поля повитоптували тим кого не дуже любили, а самі казали що то нагадує сліди змія. Люди спершу не дуже вірили, але якщо часто брехню повторювати, то вона все більше на правду скидається. Ходили помічники Ледаря по селі та й страшили людей змієм, історій про нього понавигадували, свідчили неправдиво і все до того хилили, що треба було б його позбутися, поки шкоди великої не наробив.
Знову зібралися всі на раду, та й почали, як завжди, хто про старі нещастя згадувати, хто панікувати, жінки плакали, за діточок своїх переживаючи, чоловіки в такій метушні не на жарт перелякалися, але виду старалися не подавати, аж тут виходить Ледар посеред натовпу та й як крикне: “Ви собі як хочете, а я змія не боюся і сьогодні ж його порішу!”. Всі одразу і зраділи, що не їм проти такої загрози виступати прийдеться і почали Ледаря за хоробрість його нелюдську вітати. А він довго не чекав та й продовжує – Але ж не забудьте люди добрі жертви моєї і подвигу геройського, а як загину, то про сім'ю подбайте. Спільники його, тут-як-тут, підхопили – Не забудемо тебе ніколи і ось на місці цьому святому присягаємо, що за подвиг твій до смерті утримувати тебе будемо. Обіцянка ця велика не дуже й сподобалася решті громади, та що не вдієш, аби лиш шкуру свою від біди вберегти, присягнули всі служити Ледарю, якщо той змія вб'є. Спорядили його в дорогу та й моляться за успіх у нелегкій справі. А ледар від'їхав від села подалі, спожив, що в дорогу йому дали, виспався добре, сорочку на собі надірвав у пилюці викатулявся та й вернувся до села. Сказав, що скотився змій у прірву під час бою, тож не зміг його голів як підтвердження принести, а люди такі щасливі були, що нічого і не запідозрили. Не було в них, за роботою важкою, часу думати, як то так щоб такий нероба, який і за плугом ніразу не ходив і сокири в руках не тримав, зумів змія у рівному бою подолати.
От і стали Ледаря величати, а про Івана забули з часом, але він і не журився, бо ніколи й нікого не просив щоб його величали чи дарунки дарували, сам міг себе утримати, а що зайве від людей діставав, то роздавав тим хто більше потребував. А Ледар тільки того й чекав. Нанесли йому вдячні люди гостинців всяких, бо кожен хотів як не сміливістю, то хоча б подарунком кращим до подвигу долучитись, мовляв, якби не він Ледаря підтримав, то не зміг би той змія перемогти.
Повернулися люди до життя звичного, хіба що Ледар багато на утримання своє потребував, але родила земля багато, то й не відчували селяни тягару великого від утримання героя свого улюбленого.
Невідомо звідки такі люди й беруться, але завжди і всюди вони були, жив у томі селі такий собі, не чистий на язик, Брехун. Провідав він, якось, про хитрість Ледаря та й ну собі думати, як легше на світі прожити. А що вмів лише правду перекривляти, то нового нічого не придумав, як і собі героєм стати, змія подолавши. Зібрав навколо себе соратників, пообіцяв за допомогу віддячити та й ну поля витоптувати, а щоб страшніше стало, ще й худобу у людей покрали. І давай, як Ледар колись, чутки різні пускати про змія страшнючого.
Ледар як почув те все, то не на жарт перелякався, невже таки прийдеться йому зі справжнім змієм боротися, пішов до спільників своїх, та й просить про допомогу, може разом і здолають те чудовисько. А спільники не дуже такому раділи, кажуть: “ти те все придумав, от сам і виплутуйся, а нас у свої біди не затягуй”. Не знає Ледар що робити, боїться все більше і більше, жінці наказав нікого до себе не впускати і казати всім що він захворів тяжко і мусить в ліжку лежати, щоб ускладнень ніяких не було.
Зібралися люди радитися як бути. Але менше за себе переживали, бо знали що мають кого проти змія послати, і не прийдеться самим цю справу вирішувати. Послали за Ледарем, нехай виконує обов'язок свій богатирський, хіба даремно його утримували стільки часу? А він тим часом і геть з села втік, поїхав до міста лікуватися, - казала жінка.
От тепер то вже справжнє лихо. Що ж робити? Тут виходить Брехун на перед і каже: “Не бійтеся люди добрі, я вас врятую від напасті тієї, тільки й ви не забутьте про мене!”. А спільники його: “Не забудемо тебе повік, присягаємо, що помагати будемо тобі і дітям твоїм за подвиг твій сміливий.”. Ну і решта люду, через страх, іншого шляху не бачила, як присягнутися служити Брехуну. Спорядили його в дорогу, та й моляться за щасливе повернення.
А Ледар, як за селом від людей ховався, найшов худобу крадену і зрозумів, що не один він такий хитрий. Розгадав задум Брехуна. “Ага Брехуне, славу мою богатирську вкрасти хотів, а дзуськи!”: розлютився Ледар. Тай побіг до села навпростець з криками переможними: “Люде-е-е! Радійте, переміг я змія нечистого, коли з міста вертався, зустрів його на шляху та й ну товкти і подолав чудовисько пекельне.”. Люди зраділи, що герой їхній таки не покинув їх, підхопили його на руки та давай підкидати, кричати, бенкет готувати. Але не встигли Ледаря на ноги поставити, як вертає до села Брехун, весь пошарпаний, виснажений, ледве ноги волочить, та й каже: “Ох! Якби хто бачив бій мій тяжкий, то повік би од страху заснути не зміг, але таки подолав я змія страшнючого.”.
- Кого ж ти дуриш Брехуне, я змія вже давно побив, а то ти певне з вітряком воював? - насміхається з нього Ледар.
- Що це означає? Звідки ти взявся?... - тут Брехун все зрозумів, але здаватися так просто не хотів, - та ти ж змія і в очі не бачив, ану розкажи який він із себе!
І почалося. Стали Ледар з Брехуном між собою сваритися та людям доказувати хто змія вбив, хто сміливіший і сильніший, а помічники їхні швидко зрозуміли що до чого та й давай людям кожен за свого героя розказувати, вихваляти подвиги його. І не знали люди хто їх від біди страшної врятував Ледар чи Брехун, а мусіли когось одного героєм вибрати, бо не могли двом богатирям одночасно служити. Почали вибирати, влаштували суперечку велику, вивели на поміст Ледаря і Брехуна, щоб послухати мову їхню, а вони давай один одному питання підступні ставити, скільки голів у змія, лап скільки, очі якого кольору, як хто змія подолав, куди бив, а спільники їхні серед людей стояли і підбурювали за свого героя, мовляв таки правду Ледар каже, бо не можуть у змія злого очі голубими бути, бреше Брехун і навпаки.
А люди не знали кого обрати, і стидалися один перед одним про вибір свій сказати, щоб не засміяв хто кого. То придумали таємно обирати, щоб ніхто не дізнався про думку сусіда, а кого більшість обере, тому всі служити і будуть.
Тяжко було героя обрати, всі кричали про обман, про нечесний підрахунок голосів і багато чого іншого. Поділилося село на ворогів, хто був за Ледаря а хто за Брехуна. Так то воно є що брехня ще ніколи людей не згуртувала, а тільки сварила. Та не мали часу люди про правду думати, бо боялися лише що їхнього героя-рятівника не оберуть. Довго чи не довго обирали, а таки вибрали богатирем Брехуна. А Ледар образився сильно та й почав думати, як би то з Брехуном поквитатися і нічого придумати не міг, бо на брехуна брехати – користі небагато.
Біда одна не ходить, почули, одного дня, селяни ревіння страшне та потужне, аж земля задвигтіла і побачили, як пролетів над селом змій, вогонь зі своїх пащ вивергаючи. Діти плакати почали, худоба заметушилася, от і побігли всі до Брехуна героя чесно вибраного, якому віддавали все найкраще, щоб він село від напасті оберігав, та й просять про порятунок. А Брехун спокійний і блідий вийшов до людей тай каже: “Не вірте люди добрі очам і вухам своїм, то не змій був, а хитрість Ледаря, не може змія бути, бо убив я його вже давно, то все Ледар хоче вас настрашити і обдурити, щоб ви його героєм обрали, а мене забули.”. І почали помічники Брехуна людям показувати, як то легко можна змія зліпити і в небо запустити, щоб їх страшити, все могли пояснити, крім ревіння гучного. Люди і тут повірили, незлюбили Ледаря ще більше, за те що він так підступно хоче героєм стати, що нічого святого в душі не має. А Ледар вже нічого зрозуміти не міг, бо давно забув де правда, а де брехня.
Перестали селяни змія боятися, хоч і пролітав він все частіше в них над головами і бува вхопить де корову чи вівцю, а вони все на Ледаря списують, на його витівки підступні. І стежать за ним і б'ють, досить, кажуть над нами знущатися, не віримо ми у брехню твою. Хоч як Ледар не виправдовувався, ніхто йому не вірив, Брехун, все що поганого в селі коїлося йому приписував.
Аж, о горе, забрав змій дитину маленьку, та й поніс за гору. Побігла мати до Брехуна просити щоб той визволив її сина, а він каже, що нічого робити не буде, що то все Ледар підлаштував, то нехай він сина віддає. От і стали в селі сваритися, знову, Брехун на Ледаря наклепи зводить, а то й як не виправдовується, ніхто йому не вірить. І стояв серед гармидеру цього Іван, внук справжнього героя Івана, не міг більше всього цього терпіти, знав, що як довше чекати, то з'їсть змій дитятко беззахисне, взяв меча дідового та й пішов на змія, бо багато про зміїв від діда чув. І переміг кривдника, приніс голови його відрубані і немовлятко неушкоджене. Селяни зраділи, та давай Брехуна з Ледарем в шию гнати, а перед Іваном вибачатися, що про діда його забули. Почали йому гостинці носити, хоч він їм забороняв, але такі вже в нас люди, що їм простіше відкупитися від чогось аніж самим справи вирішувати.
І повернулося село до життя звичного, бо пощастило людям, що був серед них рід богатирський та не переводився, а Брехун з Ледарем об'єдналися, та й пішли по світу блукати, легкого життя шукати, бо вже вміли людей простих дурити. Дивіться й ви ж, щоб вас бува не одурили, про глузд здоровий не забувайте і словам пустим віри не йміть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175759
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.03.2010
Скільки треба нам прожити?
Їжі різної спожити,
До якого дійти стану?
Щоб світ перестав дивувати.
Не знаходиш нового нічого,
Крім повторення старого -
Такого нудного старого,
Аж хочеться чогось нового.
Посміятися можна із себе
І всіх, хто заглянути може у себе,
Бо що є нове у Світі старому для тебе,
Де все пережоване і пережите...
Емоції - всі пережиті
У першому житті,
Віддавшись хіті,
Не знав, що вдруге не знатимеш більшої втіхи.
І тільки шукаєш повторення
Давно минулого підкорення
І не приносить воно задоволення
Бо етапи всі відомі до блювання.
Шукають люди, по світу метаються
І за втрачену цноту картаються
Інших попередити намагаються
А ті лише насміхаються
Та скоро самі до них приєднаються.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175746
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.03.2010