| Сторінки (1/7): | « | 1 | » |
Раз в ночі, коли поснули
Всі хто спить у цю пору,
Лізі - дівка без фортуни
Ляльку придбала одну.
Була вбрана в пишне плаття,
Та й краса в ней при собі.
Те фарфорове прокляття
Гарно зна собі ціни.
Посадила на полиці
Ляльку гарну і красну.
Та,заплющівши зіниці,
Хутко линула до сну.
Раптом шурхіт десь почувся,
То, напевно, хтось здригнувся.
Хто в кімнаті тій не спить?
Чобітками тупотить?
Лізі очі отчинила
Та кімнату огляділа.
Ні, нікого крім пітьми,
Не турбуйся, далі спи.
Знову хтось затупотів.
Чи то вітерпролетів?
Та прокинулась без впину
І побачила картину:
Лялька скочила з полиці,
Мов по волі чарівниці.
По кімнаті ходить, бродить,
Та покою не знаходить.
Наче тій дитині з казки,
Стало Лізі трохи в*язко.
Доки знову не пропала
У великих сна каналах.
Як прокинулася рано,
Ляльки наче й не було.
Що ж її тоді забрало?
Чи то був всього лиш сон?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2012
- Що ж, почнемо? – запитав Сергій. Він сидів у своєму шкіряному кріслі, тримаючи в руках товстого зошита для записів.
Кабінет приватного психолога Сергія Костянтиновича знаходився на п’ятому поверсі однієї з висоток у місті Києві. За всі роки своєї діяльності у цьому кабінеті вилікувались від різних фобій сотні людей. Так, мабуть, й продовжувалося, але одного зимового вечора двері відчинилися вкотре й до кабінету ввійшов Андрій Вишенський. Його проблема, на перший погляд, здавалася типовою – безсоння (він прокидався серед ночі та не міг заснути далі). Від цього дні ставали стомлюючими, кожна людина намагалася роздратувати чоловіка. Це почало набридати, тому Андрій вирішив звернутися до психіатра. З цього моменту пройшло вже півроку, але хвороба нікуди не зникла. Енцифалофонія не допомагала, тому Сергій Костянтинович спробував психотерапію разом з таблетками Персен. Але згодом зупинився на гіпнозі.
- Так, - хриплим голосом відповів Андрій. Він лежав на дивані, дивлячись вгору. Його погляд не бігав по стелі, а навпаки, зупинився на одній точці.
За весь час, що Сергій Костянтинович працював над Андрієм, він зміг повністю зрозуміти характер цього чоловіка. Вишенський був дуже педантичним, ніколи не запізнювався на сеанси, на відміну від ще кількох пацієнтів, котрі завжди вигадували якісь незрозумілі виправдання своїй безладності, котру нікуди не могли подіти.
- Отже, закрийте очі, розслабтеся, ви повинні чути тільки мій голос, коли я буду рахувати. Сконцентруйтеся. Крім мене у світі не повинно бути нічого. Зрозуміло?
Андрій кивнув головою.
- На рахунок десять ви заснете. Один, два, три, чотири, п’ять, - Сергій рахував повільно, можна сказати, що навіть ніжно та розслабляючи, - шість, сім, вісім, дев’ять, десять.
Настала тиша. Навіть повсякденний рух міста не зміг порушити її.
- Що ви бачите? – невдовзі запитав Сергій.
- Кольори, - спокійно відповів Андрій.
- Які кольори ви бачите?
- Червоний, помаранчевий, рожевий, зелений, блакитний, всі кольори райдуги.
Тим часом Сергій робив помітки у своєму зошиті.
- Ще бачу чорний. Він має певні межі, кордони. Здається, це людина.
- Хто вона? Що це за людина?
- Це чоловік, здається. Я не бачу його обличчя. Він наближається, підходить до мене.
Раптово Андрій почав сіпатися, наче в нього епілептичний напад. Його обличчя прийняло дуже схвильований вигляд, з носа пішла кров.
Сергій зрозумів, що ситуація дуже швидко та не очікувано вийшла з-під контролю.
- На рахунок три ви прокинетеся! – майже закричав він. - Один, два, три!
Очі Андрія розплющилися, але до цього він встиг зігнутися на сорок п’ять градусів, наче алюмінієвий дріт, та впасти на підлогу. Було б не дивно, якби він зламав собі хребта, хоча, може, у вільний час він займається акробатикою, і його тіло вже звикло до таких вигинів. Але по його зовнішності такого не скажеш. Це був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, вже починав лисіти.
Сергій, побачивши це, ледве не підскочив зі свого крісла – у його практиці таке трапилось вперше, - але зміг опанувати себе.
- Що трапилося? – прийшов до тями Андрій. Він витер кров, що вже дотекла до його губ.
- Ви пам’ятаєте, що бачили? – Сергій піднявся та вийняв з пачки, що лежала на журнальному столику, вологу серветку. - Ось, вам не завадить.
Чоловік взяв серветку та помотав головою. Він і справді не пам’ятав.
Сергій допоміг пацієнту піднятися.
- Що ж, мабуть на сьогодні досить. Завтра в мене вихідний, тому наступний сеанс буде в середу рівно о п’ятій. Добре?
- Так, звичайно.
Попрощавшись та заплативши за сеанс, Андрій Вишенський відчинив двері. Коли його нога вже переступила за поріг, почувся голос Сергія:
- Стривайте! – сказав він, - ви забули свого піджака.
Андрій посміхнувся.
- Вибачте. З часом я став таким розсіяним. Либонь, це все через безсоння.
Він забрав свого чорного піджака та пішов.
Сергій Костянтинович залишився на самоті зі своїми думками. Він намагався зрозуміти, чому за півроку ситуація не змінилася, і він досі не зрушив з місця. Це здавалося підозрілим, адже такого ще ніколи не було. Чомусь здається, що все це коїться не просто так.
***
Наступного ранку Сергій прокинувся о десятій годині. Він ніяк не міг збагнути причину такої реакції свого пацієнта на гіпноз. Думки не могли покинути його ще з вчорашнього вечора. Дружина завжди казала, що в нього одна робота в голові. Мабуть, саме тому вона покинула його. Вони часто сварилися, але того разу не було сварки. Олена просто підійшла й сказала:
- Вибач, Сірий, але я йду від тебе.
Сірий. Вона часто називала так свого чоловіка, майже завжди. Того разу він не зупиняв її. Сергій дав їй спокійно піти, для того щоб вона почала нове життя, непов’язане з ним.
Розігрівши у мікрохвильовій піцу, що залишилася ще з вчорашньої вечері, поснідав. Сергію часто доводилося снідати, обідати та вечеряти полу фабрикатами та швидкою їжею. Готувати в нього не було часу та бажання. Він, звичайно, міг багато чого приготувати, але не бачив у цьому ніякого сенсу.
Заглянув у дзеркало.
- Поголитися треба, - сказав він. Голос перервав тишу. Скоріш за все, якби не було меблів та інших побутових предметів, пролунала б гучна луна.
Квартира Сергія знаходилася недалеко від офісу. Ці два «пункти» були розташовані на одній вулиці Героїв Дніпра. Він жив сам, тому багато простору не потребував. У кімнатах майже завжди не прибрано, не вистачало жіночої руки, тому навіть з першого погляду можна було зрозуміти, що тут живе самотній холостяк.
Переглянувши ранкові новини по телевізору, Сергій вирішив з’їздити до магазину, для того, щоб купити продуктів на вечір. До того ж, непогано було б взяти подивитися якийсь фільм напрокат у відділі, де продають диски.
На вулиці було холодно. У цьому році літо взагалі вдалося якимось холодним, особливо по вечорам. Часто шли дощі, але сьогодні було ясно. Сонячні промені ласкаво падали на навкруги. Дув легенький вітерець, який чимось нагадував морський бриз.
Сергій підійшов до машини, але раптом почув чийсь злий голос.
- Твоя таратайка перегородила мені виїзд з гаражу! – кричав він. Це був голос давнього знайомого. Володимир Гаченський завжди намагався посваритися з Сергієм. Це було зумовлено конкуренцією в роботі. Володимир теж працював психіатром. Його офіс знаходився неподалік від офісу Сергія, але тому вдавалося переманювати більшість клієнтів до себе. Через це почалися сварки.
- Неправда! Можна об’їхати по ґрунтовці! – відповів Сергій. Він дістав ключі від свого автомобіля.
- Нічого подібного! Наступного разу я проколю тобі всі шини!
Володимир підійшов трохи ближче. Він був, на відміну від Сергій, дуже худорлявим, тому дуже близько підходити не став. Боявся бійки. Але вже з такої відстані можна було побачити щось блискуче на його шиї. Здається, то був якийсь медальйон з дивним знаком, схожим на трикутник. Він нагадував символ масонів. Так, точно, піраміда зі всевидячим оком. Але особливої уваги на чоловік не звернув.
- Пішов ти! – гаркнув Сергій і захлопнув дверцята. Авто завелося швидко, тому через кілька секунд двір залишився позаду. Сірий не завжди пристібався пасками безпеки, коли їздив по місту. Цього разу дорога не велика. Виняток можна не робити.
Салон «лан сера» був чорним, не шкіряним. Легкий відтінок червоного біля дверцят та лобового скла допомагав водію відчувати себе комфортно та затишно. Машина була просто чудовою.
«Козел» - промайнуло в голові. Сергій увімкнув радіо. Злісні прокльони Володимира, що лунали з вулиці, витіснила легка музика. Це був джаз, який виконувався якимось невідомим американським закордонним виконавцем, але пісня була гарною.
Супермаркет знаходився недалеко, усього за кілька поворотів (можна було б дійти пішки й назад, потративши лише півтори години). Це була невелика крамничка, яка лише нагадувала смішну пародію на супермаркет, але його так було зручніше називати. Вона була не рівня «Великій кишені» або ще якомусь супермаркету з мережі. Довго шукати продукти не довелося, швидка їжа знаходилася на найвиднішому місці.
Додому Сергій повернувся лише під вечір, весь час їздив по місту, намагався розвіятися. Темрява вже почала спускатися на землю. Гараж набридливого Володимира був зачинений. «Що ж, якщо він так просить, то я поставлю свою машину перед виїздом», - подумав Сергій. Саме так він і зробив.
Піднявся на третій поверх, відчинив двері своєї квартири. Рідний дім. Тут завжди краще ніж деінде. І навіть, якщо в цьому місці тебе ніхто не зустріне, вдома все одно якось миліше.
Ввімкнув автовідповідача.
- У вас одне повідомлення, - сказав механічний голос, який дещо нагадував жіночий. Одразу ж після цього запустилося повідомлення.
- Сергію Костянтиновичу, це Анатолій. Завтра в мене важливі справи, День Народження у матері моєї дружини. Буде багато родичів та друзів. Не думаю, що це погано вплине на мою аутоагресію.
Анатолій теж був одним з пацієнтів Сергія. Він надто захоплювався екстремальними видами спорту. Спочатку все було не надто серйозно, але під час стрибка з парашутом він мало не загинув. Та жага до адреналіну не покинула його, тому дружина змусила звернутися до психолога.
Тим часом Сергій помітив у себе на тумбочці фотокартку. Звідки вона взялася? Адже її тут ніхто не залишав.
- Отже, - продовжувалося повідомлення, - . запишіть на мій час когось другого, добре? Я вам потім подзвоню. До побачення, - на цих словах повідомлення закінчилося.
Сергій підійшов до тумбочки. Поглянувши на фотографію, різко відійшов назад. На його обличчі виступив піт. На картці був зображений він сам, зарізаний ножем. Труп був одягнутий у чорний похоронний костюм. Через білу сорочку просочувалася кров. Обличчя було блідим, майже синім.
- Якого біса?! – вирвалося за уст.
Раптом світло згасло, наче хтось різко вимкнув його і всю електроніку. Скоріш за все, це неполадки у мережі. Але Сергія зараз це не хвилювало. Його тривожило інше: хто залишив тут цю фотографію? Звідки вона взагалі взялася?
Позаду почулося чиєсь важке дихання. Здавалося, це був чоловік, який викурював по п’ять або шість пачок міцних сигарет на день. Він повільно наближався, стукаючи каблуками своїх черевиків по підлозі.
Сергій озирнувся. Він розумів, що в такій темряві не зможе нічого побачити, але тіло зробило це само.
- Хто тут? – запитав чоловік. Ніхто не відповів. Дихання все наближалось. Тоді Сергій дістав з кишені запальничку і запалив вогник. По спині пройшли мурашки. Страх посилився, що серце ледве не вискочило з грудей. Перед ним стояла страшна потвора, яка чимось нагадувала людину. Руки в неї діставали аж до підлоги, на спині можна було побачити горба. Її обличчя було порізане, що надавало цій істоті більш страшного вигляду. - О Господи! Ні, будь ласка! Ні!
Потвора схопила своїми довгими руками Сергія за шию, і той почав задихатися. Повітря ставало все менше й менше. Сергій хотів було пручатися, але зрозумів, що не може поворухнутися.
Запальничка впала на підлогу і вогонь згас. Разом з ним погасло й все буття.
***
В очі вдарило сонячне проміння. Сергій прокинувся з сильним болем у голові. З першого разу піднятися не зміг, але друга спроба була більш вдалою. У кімнаті був безлад. Настільна лампа завалилася додолу, поводом потягнувши за собою попільничку, в якій знаходилося декілька недопалків.
Але ж, що сталося вчора?! Невже це лише здалося? Стоп. Повинна була залишитися фотографія. Так, її треба знайти.
Сергій почав нишпорити по всій кімнаті. Раптом наткнувся на фотокартку.
Так, це вона. Невже це справді його тіло? Ні, не може бути. Він іще живий, а отже це хтось інший, дуже схожий на нього, або зовсім липа, проблема на комп’ютері за допомогою програми фото шоп. Скоріш за все, саме так воно і є. Треба буде з’їздити у фотоательє та перевірити. Але, що це за чудовисько?! Звідки воно взялося?! Трясця його матері!
Поснідавши легким бутербродом, схопив фотокартку та вийшов на вулицю.
День був такий самий як і вчора: легенький вітер, похмуре небо. Холодно.
- Ти знову поставив своє відро зі сміттям на виїзді з мого гаражу! – крикнув Володимир. Він стояв біля виходу з під’їзду, опираючись об стіну будинку. І знову майже блищав його жовтий медальйон. Мабуть, це було через його чорну сорочку, поверх якої він був одягнутий.
- Замовкни! Інакше я тобі так всиплю, що ти до кінця життя будеш через трубочку жерти! – не витримав Сергій. Зараз він був весь на нервах, тому нічого не міг з собою зробити. Кілька секунд він стояв просто дивлячись на Володимира, але, зрозумівши, що той вже не стане його чіпати, підійшов до машини та відімкнув дверцята. «Лан сер» чомусь не хотів заводитися. Сергій смикав ключ запалювання кілька разів, але авто лише видавало звук ввімкнення двигуна.
- Чорт! Та заводься ж ти!
Нарешті авто завелося і одразу ж рушило з місця. Сергій тиснув на педаль газу що було сили, автівка різко розігналася до сорока п’яти кілометрів на годину. «Повільніше!», - гаркнула підсвідомість, і Сергій зменшив швидкість. Він повернув наліво. Проїхавши ще кілька магазинів, помітив вивіску «Фотоательє», одразу ж зупинився.
Стоп. Спочатку треба привести себе до ладу. Спокійно. Не треба привертати до себе непотрібну увагу. Це на користь справі не піде. Люди завжди бояться тих, хто не такий як усі. Ти хочеш, щоб тебе боялися? Ні. Отже, вгамуй нерви, та вийди з машини.
Сергій відчинив дверцята та вийшов на вулицю.
Добре. Тепер йди до фотоательє.
Голос у його голові заспокоював. На хвильку здалося, що все вже минулося, як погані сни, як часто снилися йому в дитинстві, через те, що він дивився багато фільмів жахів на ніч. Але реальність жорстока штука.
Піднявшись сходами, Сергій відчинив двері фотоательє. Всередині було небагато людей, менше ніж завжди. Воно й добре. Якщо втнути якусь дурницю, сторонньої уваги не уникнути.
- Вам допомогти? – запитав чоловік у червоній сорочці з бейджиком, на якому було написано ім’я Степан. Це був молодий хлопець, напевно студент якогось математичного університету. Чому математичного? Мабуть, тому, що його прилавку лежить підручник з алгебри.
- Так, мені потрібно перевірити справжність цього фото, - Сергій поклав на скляний прилавок фото.
- Добре. З вас п’ятірка, - сказав студент, забравши фотокартку. Чому він не задає питань? Може, одразу звернеться до міліції? Ні, не схоже.
- Скільки чекати?
- Кілька хвилин. Це займе небагато часу, - сказавши ці слова, студент пішов у іншу кімнату, двері в яку знаходилися позаду нього.
Щоб відволіктися від неприємних думок, Сергій оглянув все приміщення. Так, ремонт тут непоганий: фірмові двері, пластикові вікна та інше. Мабуть, власник дуже багата людина. Можна заробити багато грошей, якщо закластися на те, що держава не виділить кошт на такий ремонт лише для фотоательє.
Двері с вулиці вкотре відчинились. У приміщення зайшла молода дівчина років вісімнадцяти. Відблиск від її червоних темних окулярів пройшовся по всьому прилавку, на якому знаходилися різні фотоапарати. Ні, не сенсорні, а старі. Ще мабуть з Радянського Союзу. Хтось міг би сказати, що фотографії, зроблені цими здоровенними «коробками», виходять дуже гарні.
Незабаром студент, як в голові назвав його Сергій, повернувся. В руках він тримав фото та кілька звичайних папірців.
- Що там? – зрушивши з місця, запитав чоловік.
- Фотографія справжня. Можу вас в цьому запевнити, - студент поклав фото на стіл. Побачивши його, Сергій не на жарт перелякався, адже на ній був зображений не понівечений труп, а мирський пляж з пальмами та хвилями.
- Я вам давав не це фото.
- Взагалі-то, сама це.
- На ньому був зображений труп! Мій труп! Де бісів труп?! – Сергій вже не витримував. Він би й далі продовжив галасувати, але відчув на собі стривожені погляди інших відвідувачів та клієнтів. Буде дуже не зручно залишатися в цьому місці, після того, що наговорив. - Я не божевільний! – сказав він на останок та вийшов геть.
Коли двері фотоательє хлопнули, щось змінилося. Реальність відчувалась набагато краще, прийшов спокій. Сергію здалося, що все те, що він бачив - це вигадка, просте жахіття, яке згодом забудеться назавжди. Ця фотографія з тілом, страшна потвора – лише сон. Скоріш за все, так воно й буде. Це була правда, в яку було легше повірити, правда, яка була більш сприятлива для нього.
Сергій сів у машину на місце водія. Він розслабив м’язи та закрив очі. Йому згадалася дружина…
Олена поправила пасмо свого довгого чорного волосся. Вона стояла посеред галявини в
лісі, що розташувався за містом. Двадцять другого червня, приблизно рік тому, вони з Сергієм пішли в похід на природу. Іноді так хочеться відірватися від копирсання великого міста.
Дружина, закривши очі, насолоджувалась сонячним світлом. Сергій лежав під деревом на голій траві. Поряд з ним стояла відкрита пляшка безалкогольного пива, горлечко якої він час від часу брав собі до рота. Його погляд, чітко спрямований на Олену, не рушав з місця. Чоловік спостерігав за своєю дружиною, і з кожною секундою впевнювався в тому, що вона найгарніша.
- Ти щось сказав, любий?
Олена поправила пасмо свого волосся…
Від думок Сергія відволік дзвінок мобільного. Чоловік дістав з кишені джинсів свій телефон марки «Nokia». Дзвонив Вишенський.
- Алло, - відповів Сергій, натиснувши на зелену кнопку, що була схожа на стаціонарний телефон.
- Добрий день! – голос Андрія звучав бадьоро. Може, йому вже стало краще. - Сергію Костянтиновичу, у мене до вас дуже серйозна розмова. Я чекаю вас біля вашого кабінету.
- Добре. Зараз третя, у мене як раз звільнилося місце для вас. Я зараз приїду.
- Чекаю, - Вишенський поклав слухавку.
Цікаво, що йому потрібно? Мабуть, щось трапилось, і судячи з голосу добре. Невже погані сни з дивними кольорами закінчилися. Ні, на це не можна сподіватися. Якщо їй не було один лише день, то це не означає, що їх й далі не буде. Невже Персен допоміг?
Сергій завів автомобіль натиснув на педаль газу. Їхав він десь пів години, можливо трохи менше. Сонце все ніяк не хотіло виходити із своєї схованки, незабаром почався дощ. Спочатку він був дрібним, дуже дрібним. Не чулося навіть, як краплі падали на дах машини. Згодом він посилився. « Ллє наче з відра!», - казали в народі. Краплі падали, утворюючи здоровенні калюжі, і звуки їх падання нагадували падання граду. Великої різниці не було. Так, почався справді сильний дощ.
Через тридцять хвилин машина зупинилася біля входу до офісу Сергія Костянтиновича. Він відкрив дверцята та швидко забіг у будівлю. Це його не врятувало. Одяг та волосся повністю промокли. Здавалося, наче саме в ньому він приймав душ.
Відчинив двері.
- Куди? – зі злістю запитала вахтер. Це була немолода жінка років п’ятдесяти. Із її
кабінки завжди лунав звук ввімкненого телевізора, а на столі лежала пачка сигарет «Style».
- До свого кабінету, - відповів Сергій.
- Сергію Костянтиновичу, я вас не взнала. Промокли під дощем?
- Авжеж. Вибачте, але я поспішаю. Мене чекає клієнт.
- Так-так. Звичайно. Багато працюєте останнім часом, - посміхалася вахтер.
Сергій тільки кивнув. Витерши з лоба краплі води, почав підійматися по сходах.
Можна було, звичайно, скористуватися ліфтом, але чомусь про нього Сергій зовсім забув. П’ятий поверх. Людей зовсім немає, кілька лав, вікна, через які було видно вулицю, ціла купе дверей, що вели в різні кімнати. Це був поверх приватних підприємців. На лаві, що знаходилися біля дверей, які вели у кабінет Сергія, сидів Вишенський. Руки він тримав у кишенях свого піджака, поряд лежала парасоля. Виглядав він набагато краще ніж раніше.
- Добрий день! – привітався він.
- Та не дуже, Андрію. Бачите який дощ.
Вишенський тільки посміхнувся. Він глянув на Сергія.
- Вам, здається, не завадило б підсохнути.
Сергій не звернув уваги на гумор свого пацієнта. З кишені куртки він дістав ключі та
вставив його у замкову щілину. Клацнув замок, рука повернула ключ направо, і знову клацнуло. З легеньким скрипом відчинилися двері.
- Заходьте, - сказав Сергій і, переступивши через поріг, відчув різкий біль у голові. Все навколо втратило барви. Світ став чорним і блідим. Психолог втратив свідомість.
***
Знову? Щось дуже часто за останній час. Скоро це почне ставати поганою звичкою, яка проявлятиме себе у самий непідходящий момент.
Щойно прокинувшись, Сергій зрозумів, що прив’язаний по руках і ногах мотузкою до стільця, що стояв у нього в кабінеті. На нього він зазвичай не сідав. Іноді, коли треба було дістати якусь книгу з полиці, використовував в якості підставки. Але зараз зовсім інша ситуація.
За вікном досі йшов дощ. Невідомо скільки Сергій був у відлучці. Можливо, кілька годин. Запланованих зустрічей у нього було лише дві, але все це вже не важливо. Допомоги чекати нема від кого.
Поряд стояв Андрій Вишенський зі здоровенним ножем у руці. Він дивився на Сергія спокійним поглядом, наче зовсім не нервував. Це на нього не схоже, дуже не схоже. Його характер не дозволив би спокою, якщо він збирався вбити людину.
- Прокинувся?- запитав Вишенський. Він підійшов ближче на кілька кроків.
- Що коїться?
- Я тебе вб’ю. Ось і все. Розумієш, я не хочу цього, але якщо я тебе не вб’ю, він не
залишить мене у спокої. Вчора він мені все пояснив, запропонував угоду, і я погодився. Тому ти повинен померти.
- Хто він? Про кого ти говориш?!
Андрій підійшов ще ближче. Тепер відстань зменшилась настільки. Що Вишенський легко міг зарізати Сергій ножем, навіть повністю не протягуючи руки.
- Чорний чоловік. Пам’ятаєте, я вам про нього говорив. Він приходить разом з кольорами.
Тепер Сергій зрозумів, що Андрій остаточно з’їхав з глузду. Тепер йому не психолог потрібен, а дуже гарний психіатр з клініки.
- Ти ненормальний, - спокійно сказав Сергій. Мотузка натерла руки, які намагалися
звільнитися. На щастя досвіду у Вишенського у цій справі було не багато, тому розв’язати вузол було не такою ж важкою справою. Ще трохи і все.
- Ні. Я лише хочу жити, - Вишенський поглянув на годинник. - Вже рівно п’ята вечора. Час настав. Так сказав чорний чоловік.
Чорт! Невже все закінчиться так? Треба поквапитися з мотузкою. Ще трохи й…все. Так, вузол розв’язаний!
Сергій скинув мотузку з рук та схопив Андрія за правицю, в якій знаходився ніж. Вишенський спробував пручатися, вдарив психолога по спині, але той не звернув на це уваги. Він був більшим та сильнішим за свого супротивника. Заняття спортом у молоді роки виявилися корисними.
З третім ударом по руці, Вишенський відпустив ніж. Він впав на підлогу поряд з стільцем. Зрозумівши, що тепер серйозної загрози Андрій не представляє, Сергій різко розвернувся й вдарив його по обличчю. Удар був настільки сильним, що Вишенський впав та вдарився головою об робочий стіл. Здається, голову не розбив. Отже, вбивство не повісять.
Сірий схопив ножа та швидко звільнив ноги від мотузок. Тепер все. Треба викликати міліцію. Сергій підійшов до Вишенського, той був непритомний. Добре. Раптом заболіла голова. Біль посилювався з кожною секундою і через вже скоро став нестерпним.
- Чому я не здивований? – запитав хтось. Голос звучав з сторони дверей.
- Хто тут? Що відбувається?!
Здивуванню Сергія не було кінця, коли він побачив чоловіка в чорному. Чорний плащ, чорний капелюх, чорні чоботи, він звався чорним чоловіком не просто так. Невже він справді існує? Чи може це все лише уява? Ні, не схоже.
Чорний чоловік підійшов до Сергія.
- Схоже, що Вишенський не виконав свого завдання. Прикро.
- Хто ти? Що тобі потрібно?
- Тепер це неважливо. Тобі залишилося недовго.
Раптом Сергій почав задихатися. Здавалося, повітря повністю зникло з простору. Та й сам простір почав потроху зникати. Сірий випустив ніж, і той з гуркотом впав на підлогу. Знову. Життя почало виходити. Рука сама зробила це.
Капелюх, що прикривав обличчя чорного чоловіка, злетів додолу. Простір та повітря повернулися. Сергій побачив, що перед ним стоїть Володимир.
- Ти?! – захекано, хриплим голосом запитав Сергій.
- Так, я! – Володимир нервував. Він засунув руку в кишеню свого плаща та витягнув
з неї маленький револьвер. - Не підходь, а то я стрілятиму!
- Як ти все це зробив?! Як це може бути?!
- Це гіпноз! Невже було так важко здогадатися?! І фотографія, і те чудовисько у твоїй вітальні! Мій амулет тебе загіпнотизував. Це чоловік, - Володимир кивнув головою в сторону Андрія, - мав тебе зарізати. Звинуватили б його, а всі твої клієнти перейшли б до мене!
- Це все лише через роботу?! Ти зовсім з глузду з’їхав?! – Сергію хотілося вибити пістолет з рук цього схибленого, але, зауваживши його нервовий стан, не став цього робити. Тут треба було діяти інакше.
- Це для тебе лише робота, а для мене – сенс життя! Ти хоч знаєш. Скільки років я вивчав психологію?! Скільки людей я вилікував за допомогою гіпнозу?! А ти забрав у мене все! Настав час платити!
На мить Сергію здалося, що він вагається. Це було видно по очах. Може, він не стане цього робити через страх? Спробуймо.
- Давай, - спокійно сказав Сергій. - Стріляй. Я з того світу подивлюся, як ти будеш сидіти у в’язниці.
- Замовкни!
Володимир все ніяк не міг натиснути на гачок. Раптом прокинувся Вишенський. Побачивши Володимира він зрозумів, що саме він той самий Чорний чоловік. Його охопила злість та ненависть. Андрій схопив ножа та відштовхнув Сергія в сторону.
- Зараз ти у мене отримаєш! – крикнув він.
- Не підходь! Я стрілятиму!
Андрій кинувся на чоловіка у чорному плащі. Пролунав постріл. Сергій побачив, як впав Андрій. Він був застрелений. Потім, з тяжкими стонами, впав Володимир. Він був зарізаний.
В голові пролунала лише одна думка: «Вони вбили один одного.»
***
- Мені треба буде задати вам кілька питань, - сказав чоловік у формі міліціонера.
- Так, звичайно. Зараз. Почекайте, будь ласка, доки згасне сигарета, - Сергій зробив
ще одну затяжку. Детектив відійшов подалі.
Дощ вже закінчився. Сергій стояв на вулиці та спостерігав за там, як увозять тіла. Йому було сумно, дуже сумно. Щоб відволіктися, він почав згадувати дружину. Пікнік у лісі.
Олена стояла на галявині, насолоджуючись сонячним промінням. Вона поправила пасмо свого волосся і запитала:
- Ти щось сказав, любий?
Сергій подивився на дружину. Миттєвим поглядом він оглянув її тіло і відповів:
- Ні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277151
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.08.2011
Я видел и предательство, и ложь.
И черный свет, который что-то ищет.
Тяжелой поступью шагает по глазам,
Заглядывая в души добром нищих.
Обманщики, которые следят
За этим действием внимательно и чутко,
Пытаются спастись, уйти во мрак,
Но совесть настигает очень ловко.
Какой подарок не принесет судьба,
А подхалимом я не стану никогда.
И с дьяволом готов я танец станцевать,
Чтобы гордо точку зрения держать.
Победоносным шагом я пойду,
По козням той судьбы, которую убью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241455
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.02.2011
Прости меня за то, что я дурак,
Что поселил в душе твоей мрак.
Прости, что я не смог показать
То, что не надлежит скрывать.
Не ты должна была сделать первый шаг,
А я! Но я не смог, пришлось солгать.
Не отпустил я то, что нужно отпустить.
Прости, прости, прости...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226919
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.12.2010
Пустоши.
Эта бесконечная пустыня с встречающимися радиоактивными оазисами. Людей нет. Прошлых городов нет. Их уничтожила ядерная война, а всё, что осталось- уничтожило время. Среди оставшихся в мире живых организмов идёт борьба за воду и пищу. Все это даже хаосом назвать нельзя. Везде тихо. Только иногда можно встретить какое-то животное.
Недалеко от «железного кладбища» стояло уже высохшее дерево. Неизвестно сколько оно тут простояло, но было ясно, что очень долго.
На одной из веток дерева сидел ворон по имени Волтер. Он прилетел сюда недавно, пару часов назад. Ему это дерево казалось неприступной крепостью и в тоже время хрупким стаканом, который может разбиться в любую минуту. Волтер летал по свету уже давно. Он прилетел с запада и направлялся на юг. Он много чего повидал и услышал. Во время путешествия Востер часто задавал себе вопрос: « Куда я лечу?», а окружающий мир отвечал: « В никуда.» Так Востер и летал, не зная куда и зачем.
Волтер задумался. Его голову посещали мысли связанные с прошлым мира. Он хотел знать, что произошло, но времени прошло слишком много. Мало кто знал о былых временах, ведь прошло уже столько времени, что ни человек, ни другое существо не смогло бы прожить. Кому-то рассказывали потомки тех, чьи предки видели или слышали о той великой войне между людьми. Война эта уничтожила все, что было. Былая слава и могущество человека потеряны, утрачены навсегда. Потому как людей нет. Некому возвращать, то, что потеряно. Некому восстанавливать здания и корабли, летательные аппараты и автомобили, роботов и поезда, все технологии. Все это осталось в прошлом. Вместо этого на Земле царит тишина. Бесконечная пустыня, в которой даже воздух, казалось, отравлен.
Волтер поднял клюв вверх и посмотрел на небо, которое уже давно приобрело серый оттенок. Небо не давало повода прищуриться, потому, что Солнца не было. Возможно, там, в космическом пространстве оно было, но серые и мутные облака полностью не пропускают его. Говорят, что Солнце дает радость. Тогда в этом мире радости нет. А чему радоваться? Тому, что вода стала редкостью? Тому, что кусок пиши дороже, чем жизнь другого тебе подобного? Нечему радоваться.
Так думал Востер, ворон-путешественник.
Внезапно послышался шум крыльев. Кто-то летел сюда. Кто? Ястреб? Если это ястреб, то все. Нет больше Волтера. Но это был не ястреб.
Птица, что только, что только, что была в воздухе, приземлилась на ту же ветку, где сидел Волтер.
- Здравствуй – послышался знакомый голос Отиса.
- Что тебе нужно, старик – спросил Волтер. Он повернул голову в сторону старого ворона, что сидел рядом.
- Эх – вздохнул Отис. - Я знал, что ты не будешь доволен моим присутствием, потому перейду сразу к делу. Я знаю, что ты ищешь сказания о том, что случилось в те времена, когда миром правили люди. Ты облетел почти весь континент в поисках легенд и малейших зацепок. Ты хочешь знать, как все было, что бы знать, как все будет. Ты искал того, кто расскажет тебе всю правду, но он нашел тебя сам.
- Ты следишь за мной? – спросил Волтер.
- Нет.
- Но как ты узнал, что я ищу? Как ты узнал, что мне нужно?
- Эх – снова вздохнул старый ворон. - Слухи разносятся быстро. Я могу рассказать тебе все, что пожелаешь. Но будешь ли ты меня слушать, это уже другое дело.
Волтер задумался. Правда ли то, что старик знает все о войне? Можно сейчас же улететь вить он уже передохнул, но с другой стороны можно и выслушать. Вить Волтер никуда не спешит. Любопытство завладело им. Он решил остаться и выяснить правду.
- Почему началась война? – спросил Волтер самый важный для него вопрос. Этот вопрос он задавал всем знатокам истории войны, но никто не мог ответить. Кто-то говорил чушь, кто-то говорил, что не знает. В любом случае Волтер не знал, почему началась война.
- Хех – тяжко вздохнул Отис. - Война началась сама по себе.
- В каком смысле? – удивился Волтер.
- Война была в человеческих сердцах еще с самого их рождения. Каждых, хоть раз, нанес вред другому, ближнему своему. Люди привыкли воевать. Они хотели иметь все: силу, богатства, власть. Они так сильно жаждали власти, что не заметили, как ненависть поглотила их сердца и души. Тогда начался хаос: Брат пошел против брата, сестра против сестры, муж против жены, жена против мужа, друг против друга. Человек начал уничтожать сам себя. И это я говорю не в прямом смысле, нет. За многие века народы забыли кто их братья, с кем они много тысяч лет назад все так же воевали плечом к плечу. В человеке заложена эта программа, этот ген, это желание убивать. Война у людей была за все: некоторые воевали за мир, некоторые за честь, некоторые за свободу, некоторые за власть, некоторые за богатство, и так еще много можно перечислять. Веками человек оставался человеком.
- Значит, они не достойны жить – твердо и решительно сказал Волтер. Отис опустил взгляд вниз.
- Эх, - вздохнул он. - Ты долгое время путешествовал по Земле и так и не научился делать правильных выводов.
- А, что не так? – удивился Волтер. - Я знаю, что люди сделали с той прекрасной, чувствительной и неповторимой Землей. Я знаю, что они выпустили тех демонов, что упали на землю и распространили пламя, которое горело, долгие годы и выжило все.
- Такова их сущность – ответил Отис. - Хоть они и уничтожили самих себя и все вокруг, хоть они жестокие и жадные, но они так и остаются самыми загадочными существами всей вселенной.
- В каком смысле?
- В прямом смысле. Много людей знало, что такое честь, совесть, доброта, благо, порядок и закон. Для этих людей эти вещи были не просто словами, а символами. В каждом человеке таилось неимоверное зло, но так, же и неимоверное добро. Такова суть вещей делает их уникальными, и по-своему прекрасными.
Старый ворон перелетел с одной ветки на другую и повернулся к Волтеру хвостом.
- Теперь ты знаешь правду – сказал он. - Как ты распорядишься ею – твоё дело.
После этих слов Отис взлетел и улетел прочь. Его черный образ еще долго был виден на фоне бесконечной пустыни.
Волтер еще долго сидел на ветке, размышляя о том, что поведал ему Отис. Но через некоторое время тоже улетел. В воздухе он снова задал себе вопрос: «Куда я лечу?», а мир тут же ответил: « В никуда.»
2009р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205126
рубрика: Проза, Философская лирика
дата поступления 10.08.2010
Весь мир застыл, как по волшебству,
И только искра разрывает темноту.
И лучик света капелькой парит,
Как будто что-то тихо говорит.
Те очертания, которые видны,
В той темноте очень уж бледны.
И лишь одна в многослойной тьме,
Как роза, вся пылает в красоте.
Стихотворение это подарю я той,
Чье сердце не спрячется за мглой.
Весь мир застыл, как по волшебству,
И только искра разрывает мглу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185460
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.04.2010
Карпати. Величезні гори з неповторною красою, яка охопила і ліси, і села, і струмки. Особливо ця краса проявляється на весні, коли все розцвітає, прокидаються тварини. Але всю цю красу намагалася зруйнувати війна. Війна. Це слово викликало в мені жалобу до всіх, хто потрапив під її натиск.
Що найбільше здивувало мене в цьому селі, так це те, що не було жодної людини, навіть мертвих не було. Село було пусте. Кожна хата була відкрита, в них через усі отвори заходив незрозумілий туман. Деякі будівлі були зруйновані, але значних руйнувань не було. Здавалося, що тут ніхто не жив вже років триста, не менше. Того дня небо було похмурим, сонця видно не було, на нього заважали дивитися хмари. Дерева були сухими, без листя, на них тільки-но почали з’являтися бруньки. Але на деяких деревах вже були поодинокі, маленькі листочки.
Наш загін отримав наказ: розвідати територію біля лісу, оскільки там були помічені загони фашистських військ. Про село нас ніхто не попереджав, його навіть на карті не було. Ми прийшли сюди вчора, ніяких ворожих військ не помітили, жодної живої душі. Треба було вертатися назад, бо річка може вийти з берегів, тоді ми залишимось тут надовго. Але у нас ще був дорогоцінний час, хоч не так багато як хотілось би.
Я сидів на лаві як до мене підійшов мій кращий друг Остап. На той час на було по двадцять, хоч нам здавалося, що ми набагато молодші. Ми були знайомі вже давно, ще до присяги. Я часто згадував як ми приймали присягу. На той час це для нас було свято, нарешті вступити до УПА. Ці слова крутилися у мене в голові кожен день, вони завжди заспокоювали мене під час битви:
Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати вci накази зверхників. Суворо зберігагиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам пo зброї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.
Саме ці слова я та Остап вимовляли під час присяги. Після на душі стало радісно, по-материнському тепло. Так, ці моменти зі свого життя я пам’ятав досконало. Але, з тих пір пройшло багато часу, ми з Остапом дослужилися до чотових, заробили кілька шрамів, зокрема на кінцівках. Спочатку було дуже страшно, але потім звикаєш до цього жаху який твориться навколо. Одного разу, я навіть знепритомнів, та командир швидко поставив мене на ноги. Потім він прочитав мені нотацію і після я вже почував себе менш нервово. Командир у нас був хоч куди. Він завжди коли приймав новенького до свого загону запитував його:
- А чи справжній ти українець?
- Так, - відповідав новенький.
- І сало любиш?, - знов запитував командир.
- Люблю, - відповідав новенький. Таких запитань у командира було багато. Бійці які служили у його загоні ще давно казали, що командир просто жартує. Він був досвідченим воїном. Багато побачив на своєму шляху. Цей чоловік почав воювати набагато раніше за нас. Йому було тоді років сорок, не менше.
- Як ти себе почуваєш? – запитав мене Остап.
- Нормально, навіть краще ніж вчора.
- Це добре, ти захворів в самий невдалий момент.
- Так, не пощастило мені, мені ніколи не щастить.
- Не кажи так, - сказав Остап. – Принаймні ти все ще живий, до речі, завдяки мені. Скільки разів я тебе рятував?
- Разів п'ятнадцять, - відповів я. Потім ми засміялися, згадуючи кожен випадок. – Командир сказав коли ми підемо звідси?
- Сказав, що завтра о півдні. Дивно, чому ми не знайшли тут жодного фашиста?
- Може вони вже пішли, а може їх тут взагалі не було.
- Так, можливо, - сказав Остап. Він дістав ножа і протягнув мені: - Тримай, це тобі подарунок від мене.
- Що це?
- Ніж, тому у кого я його взяв він більше не потрібен, - у Остапа з’явилася сумна гримаса на обличчі. Він згадав про Петра, його старшого брата. Петро загинув ще до того як ми з Остапом вступили в УПА.
- Навіщо ти віддаєш його мені?
- Я хочу щоб він побув у надійних руках, тобі я довіряю.
- Ти ж сказав, що це подарунок.
- Я пожартував.
- Гей ви!, - почувся голос позаду. – Досить ґав ловити, командир дав наказ відпочивати!
- А хто до варти заступає?, - запитав я.
- Точно не ви.
***
Я прокинувся від звуку вибуху. Поряд стояв бунчужний сотні, в руках він тримав гвинтівку і час від часу стріляв з неї у вікно. Побачивши, що я прокинувся бунчужний Сокіл кинув мені автомат і крикнув : « Вставай! Німці!». З цими словами він кинувся до мене, але хтось з фашистів вистрілив і Сокіл впав. Бунчужний більше не подавав ознак життя.
Я схопив автомат і виглянув на вулицю. Вибухи, постріли, мертві люди, війна є війна. Потім я побачив Остапа який стояв під стіною сусідньої хати. Він відстрілювався як міг, але все-таки сил йому не вистачало. Тому я, недовго думаючи, кинувся йому на допомогу. Постріли лунали над моєю головою, саме тему, мені стало лячно. Але згадавши присягу я швидко отямився. Підбігши до стіни, де стояв Остап, я запитав: Що сталося?» Остап мовчав, та й говорити було ніколи. По стіні стріляли з кулемета, кулі пробивали її наскрізь. Мабуть, вона була зроблена з нестійкого матеріалу. Схоже, що сам кулеметник був у хаті або тільки-но забіг. Тому Остап схопив мене за рукав і поволік до сусідньої хати. Під кулями ми з ним пробігли метрів десять до хати яка стояла зліва від попередньої. Остап вийняв з кобури пістолет, прицілився в кулеметника та зробив декілька пострілів. Про кулеметника можна було вже не турбуватися. Остап змінив магазин пістолета. Його обличчя виражало сміливість та очі його говорили про зовсім інше.
«Сюди! Сюди!» - кричав командир загону, побачивши нас. За ним стояло ще кілька чоловік. Судячи по їх обличчям дуже налякані. Командир махав рукою показуючи нам, щоб ми бігли до нього. Ми з Остапом не звикли не підкорюватися наказам старших, тому ми, недовго думаючи, побігли до нього.
- Зустрічали ще когось?, - запитав командир. Мабуть, він хотів дізнатися скільки чоловік залишилося в живих.
- Більше нікого, - відповів я.
- Ні, стривай!, - закричав Остап, - я знаю, що під уламками однієї з хат залишилися ще троє наших.
- Де?
- Не далеко, я можу показати. Нам потрібно витягнути бідолашних хлопців звідти.
Отож, ми вп’ятьох вирушили на поміч тим, хто ще лишався живим. Вже світало. Сонце почало підійматися щоб опустити на землю свої промінці. Небо було червонувато-жовтого кольору. Мабуть, воно і залишилося, для мене, такого кольору, як би я не відчув різкого дзвону у вухах. Потім я зрозумів, що поряд вибухнула граната. Голова ніби теж вибухнула. Я побачив перед собою чорний образ, схожий на людину. Образ, помітивши мене, зробив те, чого я й чекав: вдарив мене по обличчю якимсь важким предметом. Того ранку для мене настала ніч.
***
Я прокинувся у невідомому для мене місці. Кімната нагадувала лях. Посеред чотирьох темних стін стояв дерев’яний стіл з стільцями, зліва були залізні двері. За столом сиділи двоє чоловіків і про щось розмовляли німецькою. Вони, мабуть, вирішували, що робити з полоненим, полоненим був я. Один з німців, побачивши, що я вже розплющив очі, підійшов до мене і різко запитав щось. Я не зрозумів, що. В очах у мене ще не зовсім прояснилося, тому я не побачив обличчя свого нового співрозмовника. Німець знову щось крикнув. Не почувши від мене жодного слова, він дав мені випити з фляги води.
Коли я більш-менш нормально розпізнавав предмети навколо, у лях зайшов ще один німець. Він був не схожий на тих, що були раніше у цій кімнаті. Він був добре вдягнутий, гарно зачесаний і на лівій руці у нього була пов’язка з свастикою. Я зрозумів, що він хотів від мене. Мабуть, німець знав українську або російську мову. Німці про щось розмовляли, судячи з голосів навіть сперечалися. Але німець з свастикою наказав іншим вийти, а сам присів поряд.
- Хто ти?, - запитав мене він. - Як ти себе почуваєш?
- Не скажу, що добре, але жити буду, - відповів я.
- Це добре, бо ти нам ще знадобишся. Нам потрібно щоб ти розповів мені все,що ти знаєш про наступи УПА на німецькі загони. Якщо ти розповіси, я потурбуюсь про те, щоб тебе відпустили.
- Ви думаєте, що я дурень?, - різко відказав я. - Я не збираюсь видавати секрети нашої армії, я не зрадник.
- Я прошу тебе як людину, а можу попросити як тварину, але цим вже будуть займатися ті хлопці, що були тут раніше. Я можу покликати їх, якщо хочеш.
- Ні не хочу. Я не знаю нічого важливого, бо я незначна особа, я лише чотовий, - сказав я. Я сказав правду, але дещо я міг розповісти.
Німець похилив голову. На його обличчі з’явилася незадоволена гримаса. Він встав і крикнув щось німецькою. Тієї ж миті в кімнату забігли двоє вже знайомих мені фашистів. Третій підійшов до них і почав говорити. Я нічого не розумів, що він говорить, але дії тих двох примусили мене зрозуміти, що зараз мене будуть катувати.
Один з німців підійшов до мене, тримаючи у руках ножа. Придивившись до ножа я зрозумів, що це саме той ніж який дав мені Остап учора. Чоловік поклав руку мені на плече і приставив ножа до горла.
***
Пролунав гучний вибух, ніби хтось зробив постріл з гармати. Німці швидко вибігли з кімнати. Їхні обличчя були дуже налякані і я зрозумів, що на них напали. Недовго думаючи я встав і шматком скла, що лежав неподалік, перерізав мотузки на руках і ногах. Звільнившись, я попрямував до залізних дверей. Двері були зачинені,мабуть, німці не такі вже й дурні як я сподівався. На столі я побачив, залишений моїм катом, ніж, який дав мені Остап.
Знову пролунав вибух. Цього разу вже ближче. Я сподівався, що напад здійснили ми, але у кімнату ввірвався чоловік у радянській формі. Він дуже здивувався, побачивши мене у німецькому таборі, але не розгубився. Це й чоловік спробував вдарити мене прикладом автомата, але я не дав йому цього зробити. Я вирвав у нього з рук автомата та зробив декілька пострілів. Чоловік упав і вже не рухався. Я витягнув у нього з кишень та сумки запасних набоїв, про всяк випадок, та побіг на вулицю.
На вулиці відбувалася битва. Радянські війська здійснили напад на фашистів. Для мого становища цього було досить, щоб я міг втекти з полону та повернутися у гори. Але часу в мене було не так багато. Тому я вирішив спочатку діяти, а вже потім думати. Я біг уздовж маленької доріжки, протоптаної недавно. На щастя, мене не помічали і я благополучно дістався окраїни лісу. Позаду чулися гавкіт собак та голоси радянських солдатів. Невже вони перемогли? Я не чув більше пострілів, тому швидко дременув у ліс, щоб мене не помітили.
Ліс був дуже густий. Найгустіший з усіх які я бачив. Дерева, які росли у цьому лісі, були дуже різноманітні, але найбільше було хвойних. Через крони інших дерев сонячні промені пробивалися погано, тому у лісі було темно. Я знав, що до нашого табору йти годин вісім. Треба встигнути до уходу мого загону, якщо ще є кому йти звідти. Але надія не полишала мене і я біг, біг щосили.
***
Ввечері почався дощ. Краплі води падали з неба на землю і перетворювали її на бруд. Я кілька разів намагався зловити краплі ротом, але нічого не виходило. Моя голова дуже боліла і трохи нудило, мабуть, контузія ще не пройшла, але я терпів. На плечі в мене висів автомат, на поясі маленька сумочка з набоями, а у чоботі ніж, якого дав мені Остап. Ліс здавався мені нескінченним. Дерева, ніби намагалися зупинити мене, та я не піддавався. Надія на те, що хтось з мого загону залишився живим і шукає мене, або пішов по допомогу не полишала мене. Я був упевнений в цьому.
Раптом я почув чийсь голос. Одразу зупинився, прислухався. Голос нагадував дитячий. Незабаром під мій погляд вийшла налякана дівчинка. Побачивши мене, вона заховалася за дерево.
- Не стріляйте дядечку!, - закричала вона.
- Не буду, - відповів я. - Хто ти, вийди, щоб я міг на тебе подивитися.
Дівчинка знов вийшла під мій погляд, вона тряслася, я так не зрозумів чому: або від страху, або від холоду. Їй було років вісім або навіть десять.
- Хто ти?, - знов запитав я.
- Мене звати Маруся, - відповіла вона.
- Звідки ти?
- З села, що недалеко. Німці прийшли ї вбили всіх, я одна залишилась.
- Тобто, тобі нікуди йти?
- Ні, дядечку, нікуди. Ви не стрілятимете в мене?
- Не посмію, - сказав я. - Ходім зі мною. Я намагаюся вийти з цього лісу. До речі, у тому селі де ти жила, зараз нікого не має?
- Є, дядечку, є. Люди у такі самій одежі, що й ви.
- Ні, кілька днів тому. На них ще німці нападали.
- Ходім за мною, я виведу тебе звідси, а потім подивимось, що буде, - сказав я. Дівчинка підійшла до мене і взяла за руку.
- Рятуйте, - прошепотіла вона. Це слово я запам’ятав на все життя. Воно ще довго крутилося у моїй голові. Я зняв з себе куртку і надягнув на неї.
- Тримай, - сказав я. - Тобі, мабуть, холодно. Сідай до мене на спину, я тебе донесу.
- Дякую, - відповіла Маруся. Вона задерлася мені на спину і я побіг далі. Я знав, що тепер треба не тільки рятувати власне життя, але й чуже.
***
Гілки, що попадали з дерев, хрустіли під моїми ногами. Я намагався йти якомога швидше, бо смеркалося. Не хотілося залишатися тут на ніч, та й Марусі було холодно. Я зупинився.
- Все, більше не можу, - сказав я. - Дай трохи відпочину, гаразд?
- Добре, - сказала Маруся. Вона зіскочила зі спини і сіла на колоду, що лежала поряд. Я відійшов на кілька метрів і зробив той крок, про який шкодував все життя. Я почув вибух, а потім різкий, дуже сильний біль у нозі. Я відлетів на метрів п’ять назад і зрозумів, що наступив на міну. Як же я міг її не помітити? Біль, наче, поглинув мене повністю. Мабуть, весь ліс почув мій крик. Голову було важко підняти, але я все ж таки це зробив. Мої ноги вже зовсім не здавалися ногами. Ліва була майже відірвана, а правої не було взагалі. Мабуть, вона розлетілася на шматочки.
Я відчув подих смерті у себе за спиною. Вона кликала мене до себе, намагалася зробити свою чорну справу. Очі мої почали заплющуватися, тіло німіти. « Все… кінець.» - подумав я і провалився у вічну безодню.
Ні, ні! Я житиму. Мені є ще заради кого, і заради чого жити. Я повинен вижити.
Я ледве розплющив очі. Надімною стояла Маруся. Вона трясла мене за плечі і кричала щось. « Все добре.», - видавив з себе я, хоч знав, що це було не так.
Десь, я почув гавкіт собаки. Сюди наближався німецький патруль. Вони вб’ють мене, коли знайдуть.
- Ховайся, - сказав я Марусі. Вона послухалась і заховалася за колоду, на якій нещодавно сиділа.
У мене була велика втрата крові, яка продовжувала текти з того, що залишилось від моїх ніг. Патруль вже наближався. Ще секунду і він буде тут. Собака вчує запах крові і одразу прибіжить сюди. Так і сталося. Собака та ще два чоловіка прибігли до мене. Чоловіки наставили на мене автомати.
Один з них прокричав щось. І не встиг він вдарити мене, як тут же впав. Другий попрямував за ним, собаку я вже не бачив.
До мене підбіг Остап, тримаючи в руках гвинтівку. За ним командир загону, саме він вбив тих двох німецьких солдат. Ще п’ять чоловік оглядало тіла мертвих.
- Ми своїх не кидаємо!, - сказав Остап. - Так ти в нас щасливець! Так, хлопці несіть сюди носилки, будемо витягати Василя звідси!
- Ходи сюди, дитино!, - сказав командир загону. Маруся вибігла і поглянула на мене. Я кивнув головою. Командир взяв дівчинку на руки.
- Василь впорався, - почув я голос позаду. Двоє хлопців поклали мене на носилки. - Рушаймо!
***
Того дня сіяло сонечко. До кладовища під’їхав автомобіль. Білий такий москвич. Двері водія відчинились. З машини вийшов чоловік років сорока. Він підійшов до дверцят пасажира і відчинив їх. Чоловік допоміг вийти з машини старенькій бабусі, які було вже років сімдесят вісім, приблизно. Разом вони попрямували до однієї з могил. У правій руці чоловік в руках тримав квіти, троянди. Лівою допомагав бабусі йти. Через кілька хвилин вони зупинилися. Бабуся повільно підійшла до могили, на якій було написано: Василь Ігорович Кожум’яка 1922 – 2001р. Чоловік поклав квіти на могилу. Бабуся сіла на лаву, що стояла поряд.
- Здраствуй, дядечку. Врятував ти мене тоді. Через кілька днів, після нашого уходу з того лісу, німці бомбили його. Як не ти, я б не вибралась з лісу, - сказала вона.
2009р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184194
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.04.2010