| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Іноді нам потрібний час, щоб зрозуміти, що поруч не ті, не та, не той.
Зрозуміти, що знову повірили, і відчути те, все теж розчарування. Вам знову брешуть в очі про любов та почуття, вам брешуть під тиском страху. І ви стаєте пігулкою від його/її самотності. Всі ми хочемо одного-подобатися комусь. А хіба ні?!
Біда в тому, що спогади ви не викинете, не забудете і не зможете спокійно їх прокручувати у пам’яті. І коли кожне слово нагадує його/її. Коли ваша пам'ять б’є безжалісно, і це сильніше ніж все, що ви робите чи вже наробили.
Щирість. А чи насправді є вона. Стосунки сповнені егоїзму і страху за себе. І тільки малий відсоток тих, хто віддається на повну. Ні, не готовий віддатися, а віддаються.
Я вірю в кохання. Це напевне єдине, в що я вірю на всі 100%!!! Воно ж дійсно сильне,але ми всі його вже давно загадили брехнею. Ми боїмося самотності більше ніж смерті. Ми використовуємо людей, іноді самі того не розуміючи. І ми використовуємося людьми.
Вже я щось відходжу від того, з чого почала. Я взагалі про те, що пам'ять сильніша вашої брехні. Вона ж зберегла найпрекрасніше і найсильніше, бо біль сильний. Не загаджуйте кохання і вашу пам'ять.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323687
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.03.2012
І душа - ринг. Але на ньому, замість двох, повних люті противники, одна ледь помітна постать. Така загублена і розчарована. Спільне з боксером у неї побите тіло і повні люті очі. Але лють то, до самої себе. А тіло вона сама собі б’є з надією, що хоча б щось зміниться. І постать ця вже не пам’ятає як все почалося, з чого все почалося. Просто щоразу мотузка черговим колом обгортає її. Тіло ломить від ран. А стару, найогиднішу, під ребрами, рану, вона любить періодично колупати. І має вже бальзам, чудовий, але й той не допоміг. Рану колупати любить, а я вже сказала. Пардон!
Огидна ця постать. У власній нікчемності і нерозумності тонуча, огидна. Сама не розуміє чого хоче. Плювати на неї, якби ж вона тільки себе мучила. Так купа людей навкруги у своє болото тягне. Без душі вже напевне, бо ж яка душа у такої постаті. Без совісті, бо де ж звідки совісті взятися. Навіщо ж життя такій постаті? Навіщо?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317210
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Наглість і самовпевненість перейшла усі межі. Хоча боягузтво теж мало місце. Як ти посмів питати нелогічно, адже ти – це ти. Але шок все одно присутній. Сказати, що розчарована, отже нічого не сказати. Лють, шалена навіть лють, але не більше.
Я, в свій час, спокійно чекала і терпіла, без феєрій почуттів і витоку інформації. Ти ж не стримався. Ти спробував все зіпсувати. Але, невже ти і справді думав, що у тебе це вийде.
Для мене ти був ніби з неоперабельною пухлиною. Ти помирав і тінь твоя ставала все менше. Але ти ж сам себе вбив тепер. За це можна тобі дякувати. І за те, що показав наскільки чудове «тепер» я маю.
Я вважала, що помилилася на одне слово, точніше на його часову форму, як виявилося помилилася я на цілу людину.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317208
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Щось невимовно потужне змушує таке робити. Ти викидаєш того, хто колись був «кимсь», а тепер ніби й не «ніхто» але вже не те. Мама б зараз сказала: «Катя-тофтологія».
Та все одно. Обертаючись пам’ять видає файли, що показують «та ви ж друзяки». Але дивлячись прямо перед носом, бачиш просто знайому тобі людину. І що це таке ти вже не розумієш. Та навіть і не хочеш вже розуміти.
Якось з центру ти відходиш на орбіту, а потім далі, й далі… Знати все про всіх не так вже й добре. Занадто швидко розкриваєш, кимсь гарно продуманий план. Від тебе позбуваються, а ти вже й не суперечиш. І одною то не залишаєшся. В такі ж то моменти думки приходять, що зміни то на краще. Що нове та краще витісняє «брак» та всю цю фальш. Але сумно за «браком». І Настя права, просто відвикати то важко.
Я на дальній орбіті «вашої компанії». Компанії, де мажорна «монополія» править свою гру, і де для мене вже немає ролей. До цього все стабільно йшло. Я розкрила ваш план задовго до його апогею. Пробачте, що не захотіла грузнути у вашому багні. Воно для вас солодке й приємне, а для мене огидне і несправжнє. Як те хімічне яблуко, що ззовні красиве, а в середині-нічого живого.
І пробачте, що навіть коли моя душа цвістиме від краси музики,я можу встати і сісти за інший стіл, до людей яких знаю всього декілька місяців. Просто тому, що вони не в багні, бо багна ще свого не мають.
Не очікувано для себе не опиняєшся сам, в той самий момент, коли вже готовий до цього. Чомусь ловлять під руки ті, хто з початку, самого того початку; хто, можливо не так часто, але по-справжньому щиро каже те «привіт», не проціджуючи його через зуби.
Вже звикла. До суцільних розчарувань і різних орбіт. Але вже не вперше ви, саме ви ловите за руки в той момент, коли вже можно було б відпустити. І мовчки ти їм дякуєш. У голові, серці, в середині… Дякуєш так щиро, як тільки можеш.
Вашого повернення я не бажаю. Ви псуєте все, до чого торкаєтеся. Краще залишайтеся під владою «монополії», грайте свої ролі, пишайтеся собою і цвітіть гниючи.
Розчарування стають буденністю. Можливо й так. Але розчарування стали частиною мене. Ваші плани ніколи не спрацьовують на рахунок мене. Намагайтеся розчавити й далі. Але в оди прекрасний момент ви додумаєтесь підняти свою ногу, а там і сліду мого не буде. Бо спіймати мене ніколи вам і не вдасться. Навіть той, кого вважала найближчим з друзів-розчарував. А куди ж без цього, адже буденність. Шкода, що ті хто був колись винятком буденності, стають черговим її прикладом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297498
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2011
Більше ніж друг, більш ніж знайомий
Можливо це вино б’є в скроні, а можливо хвиля сну ще не пройшла.
Кого це вже цікавить. Навіть я перестаю цікавитися цим. Пака з твоїми фото вже прихована. Твій образ в душі вже давно під замком. Важко? Боляче? Нормально! Давно пора було. Сотні можливостей, десятки шансів. Це ти їх програв, проміняв та будь-який синонім доречний.
«Шкода. Що ми не зустрілися раніше, ну до …» - твої слова. Все одно, що вони вирвані з концепції сну, ти правий. Шкода, що й я не зустріла тебе раніше. Ти б змінив моє бачення. Ти б зіпсував мене раніше. Показав гнилість світу і розчарованість у собі. Розчавив б раніше.
Та нічого. Все ж на краще, правда? Ти був на краще. Головне слово не «краще», а «був». Згинь нечиста сило, прошу, благаю. Ти з руйнуєш мою реальність, пам’ятаєш!
Заспокойся. Не прийму назад. Не впущу. Та ти ж і не попросиш. Ти злякаєшся. Ти відчувати боїшся. А я відвертості хочу. Ні, любов свою можеш тримати при собі. Вона в тебе все одно фальшива, у неї я б і не повірила. Ти занадто гордий/трусливий і для звичайного «привіт». Включивши функцію сніжинки на 100 живи далі.
Чи здалася я? о, ну можливо так. А може просто кинула настільки безнадійну справу. Ну пробач, що люблю себе більш ніж тебе!
Але не забуду я того. Число третього липня одинадцятого року залишиться в моїй пам’яті занадто солодким спогадом, омитим дощем. Занадто цінним, щоб його стерти.
І краще й справді мовчи. Так краще, забувати тебе легше.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293713
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.11.2011
Питання «як ти» вже неактуальне. Ви вже не зможете танцювати на відповіді. Вона вас не надихне, не зачепить, розчарує скоріш.
Кажучи, що такій критичній персоні як я, неможливо догодити ви помиляєтеся. Просто вам не знана щирість та правда. Ви зіпсовані, браковані, не придатні до спілкування. У вас панує похіть і самозакоханість.
Вже немає у вас ні тієї «хімії», ба навіть «фізика» вас не вабить. Берете те, що перше впаде в руки, те, що легше дістається. Терпіння… Смішно, але водночас і сумно, ви забули, що таке чекати і терпіти.
Я занадто зла?! Так і ніколи цього не заперечуватиму. Я критикую всіх і все, я не виключення зі своєї власної критики. Нічого досконалого насправді немає, так що спускайтеся з ваших п’єдесталів і олімпів!
Ми смертні, і смерть наша близька. Можливо того я не витрачаю свій час на ваші короткі не обґрунтовані фрази. Коли треба, коли я відкрилася вам, ви не знайшли слів. Все на що ви спромоглися було: «я не маю що сказати». Чого тепер від мене ви хочете. Ну не вмію я пробачати швидко. Не кидаюся в обійми випадковостям і пристрастям.
На першому плані тільки батьки і вона, адже не зрадила, ще ні разу мене. Ось кого я насправді люблю. Решта ще не стали настільки близькими чи просто вже показали на, що вони здатні. Я почала цінувати свої власні почуття і перестала дарувати їх кому попало. Бо ті, для кого я важлива їх бережуть, інші ж зіжмакаючи викидають.
Ми всі вільні, демократія, свобода слова. Але нащо нам та свобода слова, якщо слів в потрібну хвилину знайти нам не під силу. Слабкість ось ваше горе. Тяготить вас тільки чужа біда, але ж співчувати ви вже також не вмієте. Плисти по течії ось ваш девіз, який ви з гордістю вимовляєте.
Слабкі, горді і беззахисні. Ви боїтеся відкритися у відповідь. Щирість, на яку по справжньому спроможні ви проявляєте тільки у паралельній реальності. В житті ж у вас паніка відбувається. Страх ось, що вам править. Так я терпелива і чекати вмію, хоч це і приносить біль мені. Саме наївне про, що ви тільки могли подумати, що чекати я буду вічно. Ну пробач(те) що ж ще можу скати.
Пройшов той час, коли я потребувала жалю і вашої ласки. Виросла, пережила, перетерпіла. Моя винагорода тепер зі мною. Мама, тато, брат, собака, вона і він. Думаєте потребую ще чогось? Хах наївність ваше друге «Я»!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291156
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.11.2011
А цього так не вистачає. Вас так не вистачає. На смуток тягнуть відео та фото наші, як камінь прив’язаний до ноги. Що ж це сталося? Коли? Де? Як ми посміли допустити це?
Та хто взагалі дозволив нам. Коли ми впустили цю байдужість у свої серця? Вона ж росте з кожним днем, і цим самим витісняє все інше.
Розлюбити вас. Серйозно?! Я сильна,але щоб вбити такої сили почуття мені не вистачить і цілого життя. Як же боляче мені. Як же пусто мені без вас. Та хоча б ти… як ти могла мене покинути?!! Ти клялася і божилася, що без мене тобі боляче, що тобі важко. Я не можу так, як же змогла ти?! Можливо я слабачка, але що ж з того. Я люблю тебе. Любила до нього і після нього. І, навіть зараз, коли ти щодня забуваєш про мене, я тебе люблю.
Дзвонити тільки коли щось потрібно. Питати як справи тільки при нагоді. Чесно? Це не ми. Це неякісні копії НАС. Думаєш згадую про тебе в хвилину біди. В час найбільшого щастя хочу до тебе. Ти – я. Я – ти. Так було, і Боже, нехай так буде. Я потребую тебе. І нехай я про це мовчала досить довго, але не навчена я так. Виховання інше. Кидати людей не вмію. Без тебе можу, вмію, але це не те. Це не я. твоя ревність, як колись вона тішила мене. А тепер будь-яке твоє питання це вже щастя.
Куди ж ти?! Я бачу твою постать, що такими швидкими кроками іде від мене. Йде назустріч комусь новому, чомусь новому. Йде без мене. Як же ти?! А я як же?!
Повернися!!! Це не прохання, хоча я й на колінах. Це не наказ, бо хто ж я така. Це крик, зойк. На допомогу кличу тебе, хочу до тебе. Як же я давно не відчувала запах твого кучерявого волосся, такого знайомого, такого рідного. Як же давно я не чула твого сміху, такого щирого такого рідного. Як же я до тебе хочу. Хочу суботні вечори з кіно і ковдрою. Хочу думки твої знову чути. Хочу сльози твої бачити. Так так ті самі сльози твої, сльози від щастя твого. Хочу в обійми твої впасти. Тебе пригортати.
Повернися…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288134
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.10.2011
Дихання ніби призупиняється. Тікаєш, тікаєш, а тебе наздоганяють. Спогади, вони ніби завжди на крок попереду тебе. І скільки б ти не тікав, рано чи пізно розумієш, що ти вже в глухому куті, тікати вже немає куди. Ти втомлюєшся боротися і здаєшся. А тоді найстрашніше. Ти вже слабкий, беззахисний, наляканий.
Неважливо чи є у тебе теперішнє, неважливо чи вона краще. Найкращим для тебе буде він, його очі, губи, шия і нічого меншого ти вже й не захочеш.
Його запах, о Боже що ж це. Я знову здаюся, потрапляю в полон залежності. І знову дихання перехоплює, а пам’ять видає ту інформацію,яку так намагався забути. О ні, і знову я ніби морозиво на сонці, я тану, я зникаю.
Врятуйте! Хоча це нікому не під силу, навіть тобі. Це напевне і є та любов,якої я боялася все своє життя. Ти і є той, кого я боялася зустріти. Навіщо ти подарував мені ці спогади, навіщо піддав мене цим мукам, о ні і знову… пам’ять знову безжально б’є нижче пояса. Ти згинаєшся під силою удару, і не хочеш вставати. Можливо від болю і мук, а можливо цей прес спогадів приносить тобі задоволення. Ти, як мазахіст, вже посміхаєшся під силою удару. Що ж це? Куди мене знову несе? Обіцянки, що давала, слова, що казала… Ха, я ніколи не заберу їх назад, ніколи не скажу, що то все алкоголь чи якась слабкість. Хоча так, ти моя слабкість.
Ти ховаєшся за завісу реальності, грузнеш у побуті, навчанні, захопленні. І, здається все вже позаду, ти ніби одужуєш. А потім якась деталь число початку практики чи моя улюблена мавпа на шафі, чи шматок «весла», так-так той мій шматок, і ти знову у полоні. Ти вже не ти. Ти вже під вантажем своїх власних слабкостей, страхів, спогадів..
І в такі моменти ти готовий покинути все, що ти маєш, усіх кого маєш і бігти туди, до тебе. Але реальність, ні-ні не образа, а саме реальність, вертає тебе на місце, змушує згадати все і ти з найсильнішою в собі силою ховаєш того себе у велику коробку в самому собі. І ти продовжуєш казати людям, які поруч, що все добре. Що ти все така ж і давно забула про це. А в душі урагани, бої протиріч, спогадів…
І головне, що коли ця агонія закінчується, коли твоє диханя більш-менш вирівнюється, ти розумієш, що не хотів би позбавити себе цих спогадів. Вони як найчистіший доказ того, що ти живий, що серце твоє не закам’яніло, і що є та сама людина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287521
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2011