7 Хазяйка
„От і минуло більш, ніж десять років, як ти помер. Збіг час водою крізь пальці, наче не було... а навкруги вирує життя... Ні, було: танці, прогулянки квітучим містом, твої довгоочікувані недільні відвідини у Хвилястому, наша донечка і затишна домовина. Все було, ніби вчора, — простягаю руку і торкаюсь... тебе.
Ти — живий: лагідна посмішка і глибинний плеканий погляд. Тільки мовчиш... За тебе говорить Вічність. За нас говорить Вічність — і ми розуміємо одне одного. Пригорну наші здобутки пошуків до себе і відчую твоє серцебиття: тук-тук, тук-тук, тук-тук...
Я тобі безмежно вдячна за те, що був у моєму житті, за все-все, що привніс в нього. Бо пізнання тебе через зошитку явилося точкою відліку мого нового життя: стерло минуле, відкрило занавіс майбутнього і стало постійним сьогоденням... тук-тук, тук-тук, тук-тук — ти у Вічності, ти є Вічністю. Ти завши живий.
... Задрімала.
Я вже на пенсії. Звільнилася з вузу й одразу ж переїхала сюди, у Хвилясте. Рома пропонує взяти кілька годин на тиждень у школі — то я залюбки. Його з завучів підвищили до директора. Олена ся добре почуває. Дівчатка повиходили заміж та пороз’їжджалися. Рома з Оленою дуже зраділи моєму переїзду, мовляв, веселіше буде і тобі, і нам.
І дійсно, переїзд у село, в колиску від пращурів, відкрив другий подих до життя. Покинута примарна асфальтна місцевина забарвилася веселковими палісадами Млинцево-Хвилястих дворів, мелодійним шарудінням лісу, таємничістю водної течії.
Півні заспівали — сонце розплющує очі”.
* * *
„По закінченні навчального року в школі два тижні гостювала в Марії з Андрієм.
Навідувалася до місцевих бібліотек. Величезні мармурові будівлі вітали гостю охайністю, шаною і тишею та частували мене, зголоднілу, найсвіжішими думками останніх видань. Збагативши свої духовні надра, придбала і для Млинцевої шкільної бібліотеки з десяток книжок на ринку і в магазині. По останньому триповерховому палацу ходила півдня, аж поки той на вечір не зачинили. Якої ж там тільки немає літератури: різних жанрів, мов, для різного вікового періоду — і в якій кількості! Навіть повітря там особливе: прислухаєшся — і почуєш шепіт про далекі заморські країни, лицарські пригоди, або заплутану детективну історію, яка сумлінно очікує, щоб її розв’язали; десь чутно розсудливі авторські переконання, а поверхом вище — дівочі палкі зізнання, або дитячий гомін перед розкритою „Абеткою”. І в уяві крок за кроком постають нові й нові герої й сюжети: приємно споріднені з життям — знайомі, і незнайомі — манливо-яскраві.
Та все ж основний час проводила, звичайно, з онучатами. Юленька, дорослішаючи, змінюється: з появою братика Міфи, якому минуло півтори роки, вона стала більш уважною, розміреною. І то є добре, бо на осінь йтиме до школи.
До обіду, коли сонце не таке спекотне, ми з дітлахами гуляли по Верболозах. Доходили в одну сторону до метро, а в іншу, вздовж річки, теж далеченько. Якщо Юлію щось захоплювало, то вона, вказуючи рукою, мовляла: „Бабуль, дивись!” Згодом і малий Міфа, копіюючи старшу сестру, махав рукою і гучно озивався: „Бабу, диви!”
Марія ж весь цей час за книжками і комп’ютером наполегливо поновлювала професійні знання, щоб на осінь повернутися на роботу.
Сім’я нашої донечки живе добре: піклуються одне про одного. Андрій заробляє непогано, а Марія ще студенткою навчилася економити, тому не знають нестачу грошей. А два роки потому, до появи Міфи, їздили на десять днів за кордон. Я, як тільки зрання випадала вільна хвилька, одразу ж занурювалася в сімейний фото і відео архів діток у вітальні.
В потязі на Хвилясте почувалася самотньо... Та, коли по поверненні ввечері завітали Рома з Оленою, все стало на свої місця.
Зараз готуюся до сього навчального року: переглядаю самостійні і контрольні, складаю навчальні плани на чверті та на рік — тобто не маю часу на роз’їдливий сум. Кожного разу біля Хвилястої розмовляю з тобою, як от зараз — і стає легко, з‘являються сили йти далі, жити”.
* * *
“Сьогодні, любий, я звертаюсь до тебе не з хатини у Хвилястому, а з музею-садиби в Млинцях.
Озираюся навкруги — і заплющую очі: як же можна було стількома старовинними речами захламити таке приміщення? Як же кімнати можуть радісно приймати відвідувачів, коли самі нудьгують від гармидеру, і посміхатися, коли кахикають від пилу?
Але я дам усьому раду. Не тому відстоювала “рідненьку” від знищення, щоб зараз опустилися руки.
Так, так. Музей цим літом ще донедавна збиралися зносити. Скільки ж хвилювань і сивини принесли мені весняні місяці!
У березні, під кінець третьої чверті, на одних із вчительських зборів Роман Сергійович (тобто наш Рома) сповістив про те, що стару садибу планують знести, а натомість звести будинок культури… У мене тоді все всередині застигло, відняло мову. А поруч хтось жваво підхопив: “Гарна ідея. Нехай зводять. Бо ця розвалюха вже давно має неестетичний вигляд і не виконує музейних функцій”. Ця “гарна ідея” ножем вдарила мені в серце. “Як? — не витримала я. — Як можна плюндрувати пам’ятку нашого села, нашу історію?” “Та вона вже віджила свій вік”, “Стара й гнила” — різали по-живому чиїсь думки вголос. “Рома, невже забув, як ми малими пропадали тут цілими днями? — продовжувала я. — Та якби ж тільки ми — всі млинцеві і хвилясті діти. І ви, шановні колеги, ті, хто виросли на цій землі, забули себе малими? А наші діти, онуки, школярі? — Я перевела подих. Заспокоїлася. — Багато років потому розібрали млин, вірніше те, що від нього лишилося. Але й сьогодні, коли виходжу на берег, мені здається, що невидима, схилена над річкою дерев’яна споруда і досі там стоїть. Млин розповідав походження назви нашого села — а це безцінь… Я розумію, що багато чого в садибі прогнило, і взагалі стан будівлі, відверто кажучи, аварійний. Але ж можна реконструювати, вкотре оновити дім… Гроші? Так, і гроші. А ще бажання — а воно виникне, коли ви усвідомите важливість будівлі. Я роблю висновок, що є дві мети: знести старе — звести нове. Я цілком за те, щоб будувати нове, але й на новому місці. А так зване “старе” омолодити. Дійсно, одяг музею зносився — то його можна поміняти, але тіло — раритети — саме давністю своєю і цінні. Тим більш душа, яка щоразу при взаємодії з кожним наступним поколінням відроджується в крок і з часом: у літературних творах Сашка і Насті, в малюнках Семена — і взагалі в житті будь-якої людини, котра відкриває серце сивій давнині своїх прадідів”.
Коли до учнів дійшла інформація про знесення музею, то найактивніші організували акцію протесту “Збережемо музей”, залучаючи дорослих. Батьки і діти приносили з горищ хат цікаві речі, пропонували допомогу під час очікуваної реконструкції.
Отож, вирішили садибу не зносити, а Будинок культури звести праворуч від школи, навпроти садиби, замість частини фруктового саду.
На реконструкцію виділили крихти, але головне те, що музей житиме далі”.
* * *
“Промайнувши роки принесли багато яскравих подій. Тепер я “хазяйка” садиби. Щоб добротно її реконструювати, довелося продати обидві (нашу і батьків) квартири в місті. Частину грошей віддала Марійці, а за основну — садибу відтворили на славу. На першому поверсі бібліотека з двома читальними залами; на другім — чотири великі кімнати, в трьох з яких поступово відтворена історія нашого села по сьогодні. Четверта кімната — моя, директорська; приміщення розділене на дві частини з двома входами: робочий кабінет і житлова, де частенько лишаюсь на ніч. В останню з хати перевезла два дубових велетня — шафу і ліжко — до речі, саме на ті місця, де вони стояли колись; тут же знаходиться фортепіано, багацько малих і більших речей моїх пращурів.
Ромцю все так і працює директором школи. Вони з Оленою вже тричі дід з бабою.
Онучата наші і дорослими приїжджають щороку до баби влітку на місяць-два і всією родиною на Січневі свята. Міфа перейшов у сьомий клас, а Юля на третій курс вузу. Допомагають по хаті, в лісі і в садибі. Малий каже, що як тільки стане дорослим, то переїде сюди, у Хвилясте, і допомагатиме бабусі в усьому. Хоча й розумію, що це пустощі, але часом і самій приємно поринати в такі думки.
В ті днини мені наснилася низка видінь, які перевернули моє життя.
Сниться, ніби малий Міфа в черничому одязі сидить за столом і пише твою зошитку.
Інше сниться, що я йду вгору: злива, всюди грязюка. На шляху зустрічається челядь худоби й теж, з труднощами, підіймається. І ми так довго кудись прямуємо. Аж поки все раптово не міняється — і я з’являюсь перед надзвичайної краси величезною за площею будівлею, обнесеною стіною. Брам немає, тільки обабіч входу башти. Всередині вздовж стіни дво-трьохповерхові будинки, а в центрі фонтан. Все має розкішний вигляд, пишує золотом, вітіюватими візерунками, екзотичними рослинами. Я завертаю в одну з будівель, підіймаюсь сходами та виходжу на балкон і спостерігаю за тим, що відбуваються на площі. А там багацько представників делегацій з різних куточків світу спілкуються між собою в очікуванні конфіденційних прийомів. На балконі з’являється наша Юля, доросла і серйозна. Роздає книжки, що тримає в руках, чепурним хлопцям. Я підходжу до одного з молодиків і зазираю до книжки: це пункти до законів. В цей час Юля виходить на балкон до людей і царівно привітно махає їм рукою… Чудернацький сон: кольоровий, емоційний. Сильний.
Усі сновидіння приходили до мене в садибі. Останнє, найдивовижніше, теж. Уві сні я прокидаюсь від музики: це Лисавета грала на фортепіано. Моя пробабуся, молода і гарна, підійшла до мене, взяла за руку, подивилася в очі і сказала: “Ти лікуватимеш людей. Я допомагатиму тобі в цьому”. Потім повернулась до фортепіано і знов заграла. А я відчуваю, що прокинулась дійсно, лежу і чую музику, і розумію, що як тільки відкрию очі, то все зникне. Я дочекалась, поки музика стихне.
Того ж дня, повертаючись з роботи вздовж Хвилястої, чула, як річка говорить до мене. По обіді пішла до лісу, то дерева, як ніколи, простягали віття, наче руки. До однієї сосни прислонилася, обійняла, закрила очі… і побачила: боса малеча в кофтинках-вишиванках, весело співаючи і розмовляючи, збирає суницю. До самих сутінок я слухала оповіді дерев про минуле: сумні й веселі, про знайомих мені людей та все більш незнайомих.
Наступного ранку розпочалися нові дива. Прийшла жінка з Млинців, хвора на ногу: з тиждень, як гілкою проткнула стегно, а те загноїлося, і чим далі, тим гірше. Маючи на увазі попередні події, запросила жінку прийти ввечері.
Що було робити? Пішла до знахарської кухні. Нічого. І тут інтуїтивно відчула, що треба йти до лісу. Там, керуючись тим же чуттям, знайшла рослину, яка між іншими… світилась! Знайшла другу травинку, третю. По поверненні завітала до Роми з Оленою за спиртом (уявляєш, як вони здивувались, навіщо мені спирт?). Зробила суміш і віддала жінці. За тиждень рана загоїлась! До мене люди “посипали”. Другий рік лікую. Вірно кажуть, що хвороби починаються не в тілі, а в душі”.
ID:
100822
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2008 19:54:43
© дата внесення змiн: 02.11.2008 19:54:43
автор: aU`Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|
