Sonnet 1 by William Shakespeare
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.
------------------------------------------------------
Шекспір. Сонет 1 (за мотивами)
Прекрасні, ми чекаємо від вас
продовження… Троянди ніжний цвіт
повинен знов цвісти, як прийде час,
нехай його красу побачить світ…
Скажи, кого кохаєш ти в собі?
Красі своїй слугуєш ревно ти!
З'явитись час у серці каятьбі,
в полоні вже жадоби-марноти
весни вогонь… Невже твоя краса
в майбутньому розтане небутті,
загине, наче вранішня роса,
а образ не відтвориться в житті?
Сумує світ... Тож зглянься, зрозумій —
чекає він на спадок плідний твій...
(березень 2017 р.)