Хто я?
Словачка чи українка?
Росіянка? Слов’янка? Поневірянка?
Якщо люблю «ландиши» понад барвінки
І «закати» понад світанки.
Хто я?
Якщо я в Шевченку не бачу
Поета, хоча (ні - тому що)
Мені його змалку роками
До мізків усе карбували.
Хто я?
Якщо під Ахматову плачу
І знаходжу споріднену душу
В цинічності тих антирайських
Цвєтаєвої романсах.
Хто я?
Якщо цілком певна (я винна?),
що Тарасик пише картини
краще, ніж Рембрант і Вінчі
краще, ніж пише ті вірші.
Хто я?
Якщо не Франком я натхненна
А Маяковським, Далі і Жуль-Верном
Але все ж пригортаю до серця
Василя Симоненка і Лесю.
Хто я?
Якщо закохалась в «La scene»
В «Lorelei» з «Abendsonnenshine»
Бо «так» - не те ж саме, що «yeah».
Бо «ні» не замінить всі «nein».
Хто я тоді?
І чи це означає,
Що я тебе недостатньо кохаю?
Бо не віддала усе до останку?
Бо ти – не єдина коханка?
Хто я? Повір,
Що кохаю безмежно
тебе, солов’їна країно.
Ти для мене завжди будеш перша,
Та ніколи не будеш єдина.
Хто я?
Якщо я знаходжу хороше
У всьому, не лише в тобі.
Хоча
знаходити хороше
у ворогах – це більше схоже…
ніби пригрів на грудях гада
лише тому, що така гарна
на сонці блиснула луска.
І без очікувань укусів,
Без думки, що це змій спокусник,
Через якого втратиш дім.
А може,
Справа не у тому,
Що в нас тепер немає дому.
А в тім, що скинуті на землю
Звідали рай, не знавши пекла.
Поки-що нам, під «чистим небом»,
Не зрозуміти тих підземних
А може,
Я дарма так прагла
Збагнути Boha та diabla
Не знаю, чи тоді пізнала
Я забагато, чи замало.
Тепер
Зостався присмак сидру
З тих яблук у голоднім раю,
що всі, не з’ївши, надкусила…
На землю скинь мене!
Благаю!
Дитя планети Земля. 
