ТИ НЕ УКРАЇНЕЦЬ?
«Учітесь, читайте – і чужому научайтесь і свого не цурайтесь»
Т.Г. Шевченко «І мертвим, і живим…»
Ця проблема не нова. Її суть не втрачає своєї актуальності. ЇЇ постійно обговорюють, нею цікавляться, вона завжди в центрі палких суперечок. І жодного вона не залишає осторонь. Ця проблема протягом століть тяжіє над українським народом невирішеними питаннями: «Чиї ми діти, яких батьків? Хіба ж не на Україні живемо? То чому ж не спілкуємось українці українською?».
«Мова ця велична і проста…» - так казав великий російський поет Володимир Маяковський, повертаючи свій особистий «Долг Украине». А от для багатьох наших співвітчизників у мові Шевченка, Франка та Українки нічого величного немає. Одні вважають її «непрестижною» і «неперспективною», інші якщо й намагаються її захищати, то якось кволо. У повсякденному житті сучасного українства побутує суржик, який калічить мову предків та веде до елементарної безграмотності.
Кожна національна меншина в Україні вимагає поваги до своєї мови, своїх етнічних традицій. В той же час самі українці не вважають, що треба передусім захищати рідне українське, натомість вимагають введення другої державної мови – російської. А навіщо її вводити, якщо засилля «русизмів» давно заполонило сторінки газет, ефіри радіо та телебачення? То яка ж мова яку пригнічує? Українська – російську, чи навпаки?
Знання своєї мови та вміння нею користуватися – це й показник культури суспільства. Як писав відомий літературний критик Іван Дзюба: «Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «Я», коли воно є, своєї особистої національної гідності». Не поважаючи української мови ми не поважаємо самих себе, не знаючи її – не можемо бути патріотами. Той же критик писав: «Щоб мова жила, вона повинна бути потрібною людям». Чи відчуваємо ми духовну потребу в ній? Чи помалу забуваємо, замінивши «престижною» російською? Чи в нас уже вбили українську сутність? І не боляче, не гірко за це? Питання без відповіді. І їх вирішення залежить не від далекосяжної Верховної Ради чи Президента України, а від нас усіх разом і кожного окремо. Треба лише слідувати словам-заповітам великого Шевченка, бо це ж наша країна і всі зміни у ній – в наших руках, у даному випадку в нашій самосвідомості.
