Немає річки без води,
Нема нащадків без родини,
Немає ранку без роси,
А без Шевченка – України.
Слова його у кожному із нас
Живуть, бринять, перевертають душі.
І розправляють крила, наче кінь пегас,
Коритися яким по віки мусим.
Він ще малим зазнав того,
Що жоден не зазнав за сотню літ.
Ніхто не підійшов, не пожалів його,
А він окрилений зробив політ.
Політ над нашими дідами,
Що працювали, в землю вткнувши носи.
І не чужими, своїми ділами
Тарас про себе вічну славу доносив.
Його душа – це ріки України,
Що вічно крутяться й шумлять.
І не пустелі це, і не руїни,
Це вічна ода, щоб народ наш прославлять.
Дивлюся на його портрет –
Антей і велетень Вкраїнської культури,
Що знищив панщину і всіх панів ущент,
Що волю передав народу в руки.
Тарас, мов Прометей:
Незламний духом та гігант у слові.
О, скільки мав недоспаних ночей,
Щоби не дати вмерти нашій мові.
Вклонюся я тобі, пророче України.
Бо поки є на небі хоч одна зоря,
Народ наш вже не стане на коліна
І не забуде твого «Кобзаря»!