Такий засніжений білими вишнями ранок,
Сапфіровий купол святково-квітневих небес...
Я бачила десь вже цей весняний полустанок,
А кажуть, що в світі таких не буває чудес.
І я там така закосичена вранішнім щастям,
Тримаю бентежно у пригоршнях сонячний світ,
За обрієм уст моїх тане цілунок і ласка,
І на плечі твої сиплять вишні пелюстки із віт.
А ти там такий соромливий і до нестерпності юний,
В очах твоїх відблиск зелений шовкових гаїв,
Із неба хмарини фатою шифоново падають
Весільно, на стигло-пшеничні розпущені коси мої.
Стою на пероні, вдихаючи запах дороги,
Чекаю на потяг з далеких забутих часів,
Прибуває з запізненням, долаючи всі перепони,
І холодом дме через протяги рози вітрів.
Наші долі як рейки, що перетнутись не мали
Прокладені з пунктах одного життя,
Де А - то весна, де ми юними були,
А - В - наша осінь, як вчасна пора каяття.
В волоссі лише павутинки фати залишились,
І я у чеканні минулим відлунням живу,
Їх двоє, з тієї весни, і вони розминулись,
А потім їх постаті счезли, це просто було deja vu?
Дякую за тонке відчуття твору 
С'est la vie! Bravo!
