|
Іноді здається, що нема краю бідам. Одні перешкоди швидко змінюють інші. Краплі сліз на обиччі з рідких гостей перетворилися на постійних жителів. Душа без угаву затягує в собі великі діри, а серце не може прислухатися до власного биття. Та кому це розповідати, якщо кожен з нас рано чи пізно відчуває щось схоже. Та є й унікальні люди. Ті, що не бажають бачити поганого. Можливо, вони в такий спосіб ховаються від зовнішнього світу, тобто не показують йому свого справжнього обличчя. Але хто сказав, що так жити не можна? Все можливо, потрібно тільки захотіти, щоб добитися якихось вагомих результатів. Потрібно тільки захотіти...
Була рання весна. Подвір'я прокидалося від сну, дихаючи на людей ніжним духмяним повітрям. Пахло радощами і сміхом. Пахло життям. А чому цього не було раніше? Вона не хотіла - юна дівчина з сумним поглядом. Очі її були глибинні і повні мудрості, а руки чомусь тремтіли, і від цього дівчина постійно не могла всидіти на місці, шукаючи для себе якихось незвичайних пригод, шукаючи для себе адреналіну, який б витіснув увесь її біль. Але ці пошуки іноді тривали досить довго...
Отже, була рання весна, хоча для Лії вона була досить-таки пізньою. Боже, ця молода вродлива дівчина не дивилася на сонце декілька місяців, ховаючись у своїй темній кімнаті. Ні, вона не боялася життя, вона не боялася людей, вона просто не хотіла бачити світло, бо воно нагадувало про минуле. А це її убивало...
Ще зовсім недавно Лія могла крикнути безпричинно на будь-кого, навіть не озираючись потім, щоб подивитися на образливий погляд "потерпілого". Ще зовсім недавно вона могла розтрощити всі речі у своїй кімнаті, зіпсувати комусь свято чи просто набридати першому зустрічному своїми жахливими репліками. Ще зовсім недавно вона була власною тінню, але зараз вона все-таки вирішила вийти на волю і показатися такою, якою її ніхто досі не знав. Лія більше не була боягузкою, вона набралася сміливості і вийшла зі своєї "конури" врешті-решт побачити сонце. Як же вона за ним скучила...
Перше, що зробила Лія, так це порізала і спалила весь свій чорний одяг. Таким чином вона ніби обрізала чорні крила, що довгий період часу росли в неї на спиною, подумуючи над тим, що колись у неї виростуть білі, не заплямовані її минулим. Другим рішучим вчинком стала зміна зачіски. До цього моменту Лія ніколи не змінювала колір волосся, а тут раптом їй захотілося стати блондинкою - просто світлою людиною. Остання її дія була найважчою, адже зовсім нелегко було піти до свого колишнього коханого, до Марка. Дівчині було соромно дивитися йому в очі, вона боялася навіть стати поряд із ним, оскільки думала, що він одразу відштовхне її від себе в прямому значенні цих слів. Але вона досить довго носила в собі цей тягар і тепер їй хотілось прощення, хотілося знову побачити щиру усмішку на його вустах, без жодної краплинки іронії. Вона дійсно каялася, та не знала, чи її зрозуміє Він...
Лія не готувала наперед жодного монологу, не придумувала ніяких слів, вона просто йшла до нього з порожньою головою, і їй тепер було зовсім байдуже, що скажуть люди, що скажуть його родичі, його друзі. Було важливим лише те, що скаже Він. Лія не хотіла йому дзвонити, попереджати про зустріч, бо не бачила в цьому сенсу, адже, безумовно, він відмовився б , якщо взагалі б не кинув слухавку, щойно почувши її голос, її тремтячий голос...
Рішучими кроками Лія наближалася до дверей його будинку, чомусь вона зовсім не хвилювалася. Дівчина знала, що гірше вже не може бути, тому так само рішуче натиснула на дзвінок.
Хвилинна тиша... Лія не зрушилась з місця, їй взагалі здалось, що вона не дихала, та раптом цю ідилію тиші порушив скрип дверей. Лія підняла очі і побачила Марка. Господи, як він змінився: шкіра обличчя потемніла, волосся втратило свій природній блиск, а очі стали чорними...
- Привіт, - нарешті мовиоа вона.
- Привіт, і навіщо ти прийшла?
- Я мусила тебе побачити, адже ти так і не почув жодного мого слова тоді. Будь ласка, дозволь мені увійти.
- А чому це ти вирішила, що я захочу тебе слухати тепер? Чому ти не приходила раніше? Чому не давала про себе знати? Чому ховалася? Я постійно думав про тебе, іноді мені здавалося, що голова скоро розлетиться на маленькі шматки, та тобі було байдуже... Чому ж тепер не байдуже?
- Звісно, ти злишся. Ти маєш на це повне право. Але ще раз тебе прошу, дозволь мені виговоритись, нехай це буде моя остання сповідь.
Після цих слів запала невелика пауза, та згодом Марк іі перервав:
- Заходь...
Вони сіли біля каміну. На щастя, в домі більше нікого не було . Лія глянула йому в очі, потім швидко відвела свій погляд і почала говорити:
- Чому я прийшла саме сьогодні? Ти мав би здогадатися. Сьогодні 3 квітня, рівно півроку з того самого дня... Я більше не змогла ховатися від реальності. Мабуть, тобі зовсім не хочеться згадувати минуле, та мушу визнати, що я з тобою була щасливою. Я досі пам'ятаю , як ми ховалися від дощу під зламаною парасолею в міському парку, а потім разом пролежали в ліжку з високою температурою і кашлем. Я досі пам'ятаю той момент, коли ти вперше подарував мені квіти. Вони були незвичайними, хоча мали вигляд польових квітів. В мене тоді складалося враження, що я тримаю в руках частинку твого серця... Я ж зовсім не думала, що заберу в тебе частину життя.
В цей момент обличчя Лії повільно почало вкриватися мокрими доріжками. А Марк просто дивився на вогонь в каміні, здавалося, навіть не кліпаюи. Лія говорила далі:
- Я знала, що ти мене ненавидиш. В першу чергу за те, що я тобі не розповіла , що я віл-інфікована, - Лія прикусила губу, - мені просто не хотілося признаватися в цьому собі. Та я не повинна була бути егоїстко. Так, я була не тільки егоїсткою, а ще й жорстоким, самозакоханим стервом. А ти - моєю черговою іграшкою. Але в ту ніч все здавалося зовсім іншим. Ти здавався іншим, ти був частиною мене. Мабуть, тепер ти не дивуєшся, чому я тоді зникла так раптово, не залишивши навіть записки. Я зрозуміла, що сталося. Я тебе убила... У.Б.И.Л.А. Я чудово розумію, що моє слово "пробач" для тебе зараз нічого не важить, та все ж я не можу піти з цього життя, не почувши від тебе слів пробачення. Пробач...
Марк підняв очі, він більше не хотів ховати сліз. В цьому просто не було ніякого сенсу. Він підійшов до неї, погладив її за руку, опустився біля її колін і мовив:
- Ні, ти не убила мене. Я сам повинен тобі дякувати за те, що відбулося. Ти навіть уявити собі не можеш, як я провів цей довгий проміжок часу без тебе. Мені було боляче від того, що ти тоді мене кинула... І тільки тепер я зрозумів, для чого було все це. Ти не дала мені померти без тебе. Ти не дала мені жити без тебе. Ти захотіла забрати мене з собою, щоб тут я більше не мучився без тебе,. І тепер зовсім байдуже, що ми хворі, адже ми разом. І завжди будемо разом...
Марк притис у своїх обіймах Лію, і вони в унісон почали плакати, а вогонь з каміну шепотів їм такі потрібні слова кохання.
Рання весна не завжди буває ранньою, а пізня - пізньою. Мить - не завжди буває короткою, а життя - довгим. Проте люди у будь-яку хвилину можуть бути щасливими, якщо, звісно, захочуть...
ID:
182653
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.04.2010 23:42:18
© дата внесення змiн: 08.04.2010 23:42:18
автор: Easy rain
Вкажіть причину вашої скарги
|
Прекрасно!!!Просто супер!!!А оцінок немає, бо люди лінуються читати..
