Серед землі і люду
любив окремо вештатись повсюди.
Сам в хованки грався,
щоби моєю присутністю ніхто не переймався.
Я метушні боявся.
Як намагався не кусався.
Жоден пересічний крізь мої зуби в душу мою не пробрався.
Та то був лиш початок
й він не складав мені загадок.
На всю долину я був один
мені подібний не зустрічався.
Йшов відлік псів-годин,
і кожен з них вертикальному звіру підпорядкувався
так здивувався,-
жоден з них не знав волання щастя...
Собака чув вий і кров в нім звелася,
та виховання дало крові збій..
Він не розумів,
чого не мав я господарів,
та був так схожий наче свій
і може й він колись в собі зізнався?,
- так думав пес з життям пропащим –
що сумно певно бути одним,
як можна жити без ласки собі вищим,
як же можна не віддатися тим, хто недоїдками життям запасся?
Я розвернувся в сторону горів й лісів,
був голодним волею і сутністю простий.
За несподіванкою гнався,
в зв’язках таких ні на що не сподівався.
Не вірив в диво, хоч ним і являвся.
Невже, невже не має такого явлення для вовків,
Щоб з відданістю не перетворитися на псів?
