Підстрибну, крильця розправлю.
Тріпочуча мить передзвонів.
Сміливі метелики
зваблюють ніччю і глибиною...
І я тріпотатиму з ними,
плекатиму твоє небо
і білі хмари-хризантеми
лоскотатимуть мені підборіддя...
На синьому оксамиті
порцелянові двері
зловлять мій голос,
вип"ють мій час
і роздвоять дорогу,
аби був мені вибір.
Земля - Небо.
Одвічні примари,
просторові ковчеги,
часові міражі.
Небо - Земля.
Дві точки опори,
дві надії і два чекання -
гойдалка на двох.
Нахили мій вічностривожений погляд,
за обрій спрямуй дорогу,
за межі земні і небесні
і погляди наші зіткнуться.
А потім магніти-тіла
мов п"яні і несвідомі
долаючи тиск атмосфери,
нехтуючи тяжінням земним
і осудом перехожих розумних.
Повільно і плавно
медовими пасмами
сплетемося у косу жаги
й поснуть у посудині щасття
на дні сповнених мрій...
І зазвучать порцелянові дзвони -
ми попались в тенета кохання,
і вітер бавиться нами:
інь-ян, ян-інь, інь-ян...
Земля-Небо, Небо-Земля...
нескінчена пісня.
Безкінечна.
11. 08. 2010р.