Ранок в холодному ліжку, наодинці з собою - ось вона, мрія кожного ідiота. Лесь же не вважав себе таким…
Сни… Він цінував їх, пишався ними в глибині своєї мерзенної (чи то високої) душі. Суміш образів, предметів, духів, душ, вітрів, сліз, сонця, пекла, раю… Лесь ледь не жив тим. Втім… Чому “ледь”? (рядок закреслений)
Часом в снах до нього приходили хвойди. Вони розповідали йому про любов (не секс і не кохання, а саме любов!). Тиху, рідну, щиру, часто платонічну. Вони знали про неї більше, ніж будь хто, і хоча вдавали, що розповідали казки, в глибині своєї душі вірило в неї більше, ніж будь-хто з смертних. Ох вже ті жриці кохання! Деякі зявлялися до нього в давньогрецьких туніках, деякі - в “калготках коко шанель” зразка валютих шльондр 90-их. Вони віддавали Лесю частину своєї душі, і ніхто, крім спільноти не вважав то хоч трохи сороміцьким.
Інколи гостями в його ліжку були давні воїни - люди, гноми, заковані в тяжку броню вікінги, берсерки в шкурах ведмедів, що закривала навдивовиж мало плоті, а також прості боягузи з Великої вітчизняної війни. Вони говорили з ним про тленність сущого, мізерність життя та страх, що став чи не улюбленнішою темою їх злягань. Вони знали про нього більше, ніж будь-хто з живих, та й мертвих. Деякі примудрялися розкошувати ним, деякі - сковувати його, як своє тіло. З тими вояками було цікаво, але тяжко й чомусь мулько.
Часом до снів приходила Дзвінка. Можливо, правильний ліричний герой боявся б тих снів, проганяв би їх від себе, та Лесь вважав ті сни найкращим, що мав. (Мав? Дуpня. Він навіть тим не міг вправляти, та що він взагалі значить в цьому житті? Кілька людей з приязним ставленням, кілька рідних, навала знайомих, Дзвінка… Та й все, певно. Речі - засіб до виживання) Коли приходив ранок, він прокидався з посмішкою на обличчі. І вона могла скільки завгодно псувати свій образ - Лесь знав, хто вона і навіщо вона йому. І най живе Надія, та п’яна в дyпель і виграна любими пролетаріями куди завгодно Надюха, що нині спить після своїх запівнічних пригод на сіновалі… Най вона ніколи не впаде, і прихід ранку відтягнеться щонайдалі, а разом з ним - і розуміння свого становища, життя, своєї скрути (чи може щастя? залежить від кількості випитого). Най вона живе, бо її життя з Лесем переплітаються й зростаються в єдину гілку плющу. Можливо, вона прямує до землі, донизу. Певно, так і є, проте це їх справа.
ID:
215134
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.10.2010 11:34:06
© дата внесення змiн: 09.10.2010 11:34:06
автор: Akademik
Вкажіть причину вашої скарги
|
