ІІІ. Полон
Голова боліла страшенно. Альтаїру коштувало колосальних зусиль відкрити очі, але розгледіти щось було неможливо. "Ну, й деньок."- подумав він, згадуючи недавні події. Очі поступово звикали до сутінків, які панували у цій кімнаті. Остання ж була схожа на карцер. Підлога і стіни були металеві, повністю покриті іржею. Освічувала цей "пейзаж" тускла лампочка десь далеко вгорі. Вікон взагалі не було. Були лише одні двері з маленьким віконечком-ілюмінатором, на яких стояв електронний замок. Такі Альтаїр бачив лише у надсекретних камерах схову Альянсу. Руки у нього були в наручниках. Лежати тут було не досить зручно. Альтаїровій щоці явно не подобався цей холод і бруд, яким дихала підлога. Він спробував підвестися, але, здавалося, ніби його хтось побив. Все тіло нило від болю. Через деякий час він все-таки зумів сісти. Кімната тонула у сутінках. Альтаїр глянув у її кінець. До протилежної стіни був прикутий ще один в’язень. Судячи з довгого кучерявого волосся, яке спадало золотистими хвилями на обличчя, це була жінка. Вона була вдягнута у все чорне: майка, шорти, довгі шкіряні чоботи на підборах…і довгий чорний плащ. Саме цей плащ освіжив пам’ять Альтаїра.
- Хто ти?- запитав він.
Жінка тихо видихнула, але не відповіла. Її обличчя безвільно дивилося вниз, а руки були прикуті вгорі до стіни. "І знов підвищена система безпеки."- подумав Альтаїр, глянувши на її наручники. Вона обережно доторкнулася до кодових титанових замків.
- Нічого не вийде. - промовив він із впевненістю експерта.
Та вона, піднявши голову, лише усміхнулася. Дивовижної краси обличчя дивилося на нього в цю мить. В ньому поєднувалися, здавалося, дві несумісні речі: жіночність, яка найчастіше ототожнюється з домашністю, і дикість в погляді. Золотисті очі з коричневими краплинками, обрамлені густими чорними віями, дивилися з викликом. Жінка глузливо усміхнулася. І в цю мить сталося те, чого Альтаїр ніяк не міг очікувати – її наручники розлетілися маленькими блискучими кришталиками по всій кімнаті. Її права рука доторкнулася для рівноваги до підлоги. Весь цей час глузлива посмішка не покидала її обличчя. Жінка випрямилась. Все в її рухах було аж занадто граційним, розміреним, плавним і точним для звичайної людини. Вона повернулася до дверей і зосередила всю свою увагу на замку.
- Це ти була тоді в лісі.
Жінка на мить застигла, але потім додала:
-Я.
Її голос звучав тихо, навіть трохи заспокійливо.
- Хто ти?
- Питаєш, щоб, зібравши достатньо інформації, знову відкрити на мене полювання?
- А чому відразу полювання? – Альтаїра дещо вразила така форма вираження переслідування.
- Бо до таких, як я, ви ставитеся як до звірів.
Жінка швидко перебирала шифри на голографічному замку. Блакитне світло голограми освічувало її бездоганні риси обличчя. Не милуватися нею було неможливо.
- Де ми? – запитав Альтаїр.
Швидкі пальці на мить застигли. Вона повернулася до нього і запитала:
- Чи готовий ти зрадити свої ідеали заради того, щоб побачити нашу правду, життя яким живуть такі, як я?
В цю саму мить двері відчинилися.
- Я так розумію, в протилежному випадку мене чекає смерть?
Жінка усміхнулась. Вона підійшла до нього і з легкістю поламала ще одні наручники.
- А тепер ходімо.
Вони вийшли в довгий темний коридор, освітлений такими ж лампочками, як і в кімнаті. В кінці коридору було щось схоже на залу з такими ж залізними стінами, але без іржі. Там стояла варта. Близько шести здоровенних до зубів озброєних амбалів одноманітно переминались з ноги на ногу. Жінка кинулася вперед. Альтаїр встиг почути лише приглушені крики. Коли він зайшов туди, жінка звернула шию останньому. Вона чим далі, тим більше його дивувала.
- Бери зброю. – наказала вона йому. – Треба ще знайти мої мечі.
- Навіщо вони тобі. Мечі - це вже минула епоха.
Вона з докором подивилася на нього.
- Мовчу, мовчу.
Альтаїр "пограбував" двох охоронців, діставши при цьому доволі пристойну зброю, і вони рушили далі. Після взлому ще одного замка, вони вийшли в ще один коридор з такою самою ж залою.
- Дежавю. – шепотом промовила жінка.
Вона вихопила пістолет у Альтаїра і почала обстрілювати стіни. Ті заколивалися. В тих місцях, де пострілів було найбільше, темний метал почав розповзатися, пропускаючи світло. Раптом все довкола стало білим. Жінка доторкнулася правою рукою до білосніжної підлоги. По тій пішли хвильки, розкриваючи ще одну металеву підлогу. Раптом біле світло зникло. Вони опинилися у велетенському залі з величезними вікнами, через які лилися сонячні промені. З протилежного краю зали доносилися звуки оплесків. Повільною ходою до них наближався лисий чоловік у білому халаті і в окулярах. Він посміхався, і щирий захват надавав його обличчю якоїсь дитячості.
- Так-так-так… Шейлок дійсно створив зброю нового покоління. – його обличчя розтягнулося у широкій посмішці.
Жінка випрямилась.
- Чого ти хочеш?- запитала вона.
- Тебе, а точніше проект створення тобі подібних.
З іншого кінця зали до чоловіка в білому халаті підійшов, напевно, його асистент, подаючи йому якісь папери.
- Проект "Валькірія". – з посмішкою промовив він, явно оцінюючи її.
Жінка зжала кулаки. Їй явно не подобалась ця розмова.
- 2993 року народження. З дитинства хворіла на рак спинного мозку, при цьому була паралізована. Шейлок, батько, один із кращих науковців Альянсу, при цьому повний ідіот у своїй совісності і гуманності, шукав способу вилікувати свою дочку. Як бачимо, він його знайшов. – чоловік ще раз усміхнувся. – У шість років його дочка якби помирає. Він кидає свою наукову діяльність і переїжджає на саму віддалену планету сузір’я Касіопеї. Згодом помирає, залишаючи всі свої кошти доти невідомому мандрівнику, який в перший же день знімає їх з рахунку, при цьому зникаючи із видимості Альянсу. Здається, я нічого не пропустив?
- Лише те, що всі відомості про проект "Валькірія" зникли безслідно. - солодко промовила жінка, яка до цього з кожним словом чоловіка ставала все злішою. – Він був вашою наживкою? – запитала вона.
- Звичайно. Агенте, ви виконали своє завдання. – промовив чоловік, показуючи на двері, які явно були виходом.
- Я нічого не розумію.-вимовив Альтаїр.
- Ви дуже хороший актор. Дякую. Покиньте, будь ласка, приміщення.
Жінка знову глянула на нього, але в цьому погляді більше не було докору. Промайнула лише одна мить, але цього було досить. Вона вмить перетворилась на величезну пісочну кішку, закинула на спину Альтаїра і, розмірявши залу двома величезними стрибками, вистрибнула у вікно. На підлогу посипалися шматочки скла. За вікном їх вже чекав невеличкий корабель з відкритими дверима. Кішка вмить опинилася там.
- На цей раз зникнемо швидко. – почувся дзвінкий голос.
Це, напевно був пілот.
- Гвен, з тобою все гаразд. - до кішки підбігла світловолоса дівчинка років 15.
Кішка знов перетворилася на жінку. Між двома цими протилежними обликами була лише одна схожість – очі. Вони завжди були золотисті з коричневими краплинками. Жінка важко видихнула:
- Тепер і ти в цьому береш участь. Якщо Альянс спіймає тебе, то ти будеш розстріляний як зрадник. Вітаю.
Альтаїр лише усміхнувся. В його життя нарешті увійшли всі барви веселки, яких він так довго чекав. Починалися пригоди…
Екіпаж корабля
Світловолоса дівчинка була високою та худорлявою. Її тендітна статура ще випромінювала юнацьку енергію, але й дихала цілеспрямованістю, яка, здавалося, поселилася в її очах. Ті ж були сірі, обрамлені блідими віями, але якийсь нереально-палючий відтінок у них надавав їм різкості, войовничості. Такий з’являється у людей, які не мали розуміння суспільства, не мали його тепла та визнання. Дикий блиск був у всіх цих втікачів. Правда вже була сказана: на них відкрито полювання. Для всього світу вони були небезпечними, жорстокими, бо ніхто не хотів їх зрозуміти. В такому світі мусили виживати, а не жити і світловолоса дівчинка, і пілот літака (хлопець років 20 з яскравим рудим волоссям та, здавалося, завжди веселими зеленими очима). Вони були в душі ще дітьми, але мали недитячі проблеми…
- Ось твої мечі. – промовила дівчинка, яка більш скидалася на ляльку, ніж на людину. Її рухи були трохи різкуваті, але точні.
Вона простягла Гвен сувій вогненно-червоної тканини.
- О, дякую! Як ви їх дістали?
- Ну, було весело. Поки всі переключилися на тебе, ми не гаяли ні хвилини. Система безпеки цієї лабораторії ще довго буде оговтуватись після нашого візиту. – весело зазвучав голос у мікрофоні – це говорив пілот.
- А, знайомся. Це Сара. – заговорила Гвен. – Хоч вона і схожа на підлітка, але може переплюнути будь-якого дорослого у будь-чому.
- А я? – знову почувся голос із мікрофону.
- Це Джейк – комп’ютерний геній і ас у справі ефектного зникнення.
- Три, два, один…- почувся відрахунок. – Ха, для повного щастя не вистачає лише м’яса і шампурів.
Гвен глянула на Альтаїра, немов запитувала:" Тепер розумієш?"
Вони пішли до каюти пілота. Альтаїр аж оціпенів від здивування: тут були зібрані найновіші розробки вчених, а деяких приладів він взагалі не знав. До них на кріслі повернувся Джейк:
- Дуже приємно! – сказав він, простягаючи свою дещо грубувату долоню з довгими тонкими пальцями. Альтаїр, здавалося, відреагував на автоматі.
- Що подобається? – з задоволеною усмішкою промовив Джейк.
ID:
220353
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.11.2010 22:01:36
© дата внесення змiн: 05.11.2010 22:01:36
автор: Немає зайвого
Вкажіть причину вашої скарги
|
