Коли ми були маленькими дітьми,котрим хотілось лише посидіти в пісочниці,послухати казочку на ніч , і побігати навколо дому ми ще тоді не задумувались що чекатиме нас у майбутньому…Ніхто не знав, як доля поведеться з кожним.. А можливо завтра ти прокинешся і відчуєш що ти зовсім один. Ніхто не пригорне тебе до себе міцно – міцно, не прошепоче лагідно, що любить тебе… І погляд твій вже ніхто не помітить. Тоді в серці стає тихо і страшно. Кожний твій подих затримується на склі твоєї кімнатки в якій ти не помічав нічого окрім самотності. І лише тоді ти починаєш задумуватись про те що не знайшов, про те що втратив, про те що не цінував… Відкриваючи двері у світ, ще тобі зовсім не відомий ти робиш крок вперед, і поглянувши у небо,подумки кажеш собі – “Я зможу!..” Не важливо що про тебе подумають люди, які проходитимуть коло тебе.. Адже вони як тінь, Вдень ти її бачиш,а в ночі вона безслідно втікає у безвість…Десь там в глибині душі кожний з нас вірить у щось неможливе. Щось невідоме і зовсім не зрозуміле для іншого. Але ми віримо… Далеко не всі можуть сміло зізнатись собі чого вони хочуть, довіритись близькій людині яка може за мить стати твоїм ворогом.
Я завжди коли йду по стежці, здавалось зовсім одна, зовсім непомітна, думаю – “Як мені далі жити?...цей світ зовсім не сприймає мене такою яка я є, хто зрозуміє нарешті що в мене на душі і віритиме в мене серцем. Безліч питань, безліч відповідей та жодна з них не підходить до заданого питання. Ти думаєш я одна така? Ні… З криком виривається думка про смерть, про зупинку серця і про дику жагу стерти з пам’яті моменти які душать в ночі…Не хочеться визнавати, що так має бути. Я закриваю свої очі від тих хто навіть не здогадується, що моя посмішка це лише придушена надія, це лише вигадана тобою хвилинка в якій ти бачиш мене щасливою, а це зовсім не так… В глибині душі я хочу замкнутись, закрити всі виходи з неї і дивитись на тих які ще досі приховують свою біль.. Мені важко стримати її, вже занадто багато думок і безліч непотрібних мрій які я збудувала у своєму маленькому світі.
В очах не видно слідів печалі, а в серці не видно відгуків кохання. Та це не означає,що я не плачу,що ніколи не відчувала почуттів, просто ще ніхто не зумів заглянути в середину і не дивлячись в моє минуле прошепотіти – А я вірю в тебе!...
Запутана у нитках страху…
Моя душа кричить тобі і просить йти геть, бо знає, що хочеш зовсім іншого. Та щось стримує тебе в надії, що все буде інакше. Кому потрібні мої думки. Я немов би руйнуюсь в середині і здається, що от-от я просто зникну з цього світу , безслідно і непомітно. І той хто ставатиме на мої рани , роблячи мені так болісно і водночас огидно не зможе ніколи помітити цю безкорисливу думку змінити цей світ на краще,цю байдужість людей які весь час оточують мене, аби виринула одна єдина думка – “А вона боролась за своє життя!” Та виявилось, що марно…
Весь час я намагаюсь бути щасливою, та хто помітить цю фальшиву посмішку, і зможе відрізнити її від справжньої. Я ніколи не стояла на місці, як і час… Я лину у безвість підтримуючись за невидиму іншому нить, яка допомагає вийти зі смутку і змиритись з розбитим вщент коханням. З ночі у день я запитую себе – “Хто Я?Для чого я живу?” А можливо все не так як написано у тебе, так у тебе на обличчі? Адже ти, ще не помітив мою присутність тут, у цьому маленькому віддаленому від суспільства містечку, де є тільки Я і Ти. Я описую тебе своїми чистими думками не забруднюючи твоє Я, намагаюсь обійти тебе зі всіх сторін дивлячись, як змінюватиме тебе цей промінь моїх ясних очей. Десь в глибині них можна побачити ніжне створіння, яке давно замерзло від байдужості людей, чекаючи що хтось все ж зігріє його. Адже так хочеться знати, що в світі,якому ти народився має бути місце для твоїх думок, власного почуття, і віри у майбутнє… Та не дивлячись на ці німі почуття я можу стати твоїм видним другом і невидимим янголом, який йтиме у слід за тобою., оглядаючись назад за другом який завжди крокує за твоєю спиною…
Здається, що серце не витримає такої довгої розлуки і просто зупиниться… Скажіть, а хто помітить, що мене немає серед живих? Лиш ті, котрі вірили у мене до останнього моменту який прийшов занадто скоро і не очікувано. Часто змовчавши в колі своїх вірних друзів і коханої людини я відчуваю страх, що ця мить буде останньою веселою нотою в моєму незрозумілому житті.. І цей образ створений моєю уявою зникне назавжди... Лише через мої несказані слова я розрушу ще один місток, який так довго і тяжко будувала в собі. Так складно все зберегти але водночас легко зруйнувати…
Інколи так боляче розуміти, що ти зовсім один у цьому світі. Коли впавши ти не помітиш, що близька тобі людина просто йде геть, коли підвестись на ноги тобі допомагає лише віра і якийсь голос, що тихо шепоче тобі не здаватись… Тоді хочеться бігти геть у далечінь, стискаючи у грудях відчуття – самотність…
Так, я створила тебе у своїй голові, та що це змінило? Ти з кожним днем руйнуєш всі мої сподівання,всі мої надії, мою ледве чутну любов… А можливо це зовсім не любов? Хто зможе мені довести що це справді любов… Йдучи весь час вперед, відчуваючи зраду, страх і сором що він почує твою біль і через біль покине тебе, аби не завдати ще більшого, хоч знає що її вже не спинити… Відчувати себе лишньою і непотрібною ,і втішатись лише тим що серед мовчавшого натовпу він обрав саме тебе… А навіщо?скажіть, навіщо мучити мою душу, огортаючи пустим покривалом надій і спати на твоїй совісті якій я байдужа.
“Хотіла турботи,
отримала холод,
Хотіла прожити,
та смерть наступила,
і радість за смутком
і біль в пустоті,
заблукавши в безодні
я іду у твій бік”
Ти знову підеш геть, і все буде банально і непотрібно нікому, та я все ж посміхнусь роблячи боляче собі немов би кілком у серце…
Краплини спогадів моїх…
На дворі знову дощ, краплини на склі нагадують мить прощання, яка ударяється об стіни пустої кімнати і розлітається у нікуди. Тисячі думок з того дня мучать мої сни. Ці тривожні і розлючені погляди, які хапають мене за руку і ведуть у невідому далечінь. Цей тихий голос, що крадеться крізь вікно, який огортає вітер, а здалеку видніє ледве помітний вогник від якого на мить мурашки по шкірі...Так далеко тепер мої мрії і так близько сльоза втраченої надії, злегка відчутний біль і непомітний смуток у душі…
Цікаво, а що це нагадує тобі? Ти стоїш у своїй кімнаті, дивишся на небо у якому не видно ні зорі через дощові хмари. Ти лише чуєш як голосно ударяє у твої вікна краплини дощу, напевне вони хочуть нагадати тобі про нас. Як було колись добре сидіти один біля одного і відчувати як б’ються наші серця, сповненні кохання і бажання злитись в одне ціле. Так, я як і сьогодні пам’ятаю цей день. Коли твої вуста пригортали мене у теплі обійми і я опинялась наче у раю… Ти ще тоді не знав як я боялась втратити це тепло, але зараз чомусь так легко зізнатись у цих почуттях. Можливо тому, що їх просто немає… І лише спогад гріє мою душу . Твій сміх нагадує мені спокій, а сумний образ твого лиця – розбите кохання. Для чого ми вертаємось у минуле, згадуємо, робимо боляче один одному, стримуємо правду і йдемо у нікуди…
Я веду тебе у свій світ, показую мрії, віддаю своє життя, але чомусь ти так непомітно крадеш мої сни і змінюєш їх на чужі, після чого кожна ніч стає для мене страшною загадкою. Я боюсь йти далі, а можливо ми вже не будемо разом, і в своєму останньому листі я змушена буду поставити крапку. Так сумно стає коли розумієш, що в серці вже не ті почуття, так хочеться їх повернути і не казати прощавай…
Спогади, лише вони весь час вертають мене до тебе, хтось кожної миті складає мою валізу з розбитими мріями і по-новому розмальовує їх на чистому аркуші паперу.
Думки, які ставлять мене у кут моєї кімнати ,бояться, що я розрушу їхні чіткі риси і не дам вирватись на волю. А ти, скажи , як мені обманути своє Я, і не думаючи про своє минуле, закресливши все що є безнадійним, просто йти далі. Як можна оминути свій страх, і контролювати підсвідомість коли вона дає збій…
Не зрозумієш, ти далі крокуватимеш по своїй дорозі і мій смуток не вплине на твій яскравий світ. Я стримаю свої спогади аби ти не зміг знайти шлях до єдиного надбання в якому я не відчуваю болі і страждань.
” Залишились надії,
і спогади в душі,
прилинув дощ шалений і нагадав тебе.
Той сміх і плач,
той біль страх,
і правду – прощатися пора!”
Моє тіло німіє від кожного дотику твого. Ти не помітив ,що біля мене нікого немає, адже я давно одна. Невже ти не бачиш сліз у моїх темних очах, а цей холод від моїх крижаних рук, від яких стигне кров у венах. Поглянь на мене, навіщо приховувати правду? Адже ми знаємо що так далі жити не можна. Давай зізнаємось один одному у почуттях або ж підемо геть. Залишмо все у цьому дощі, нехай гроза розіб’є сподівання, а краплини змиюсь біль….
Ніч…
За вікном настала тиха ніч, чути як вітер розганяє по домівках листя, яке опало з ледве дихаючих дерев. Здалеку видніє вогник, який за мить погасає. Всіх навкруги кличе в свої теплі обійми ніжний сон, відкриваючи наші загадані мрії, теплі фантазії і світ , що віддає забуті спогади, і наше майбутнє. Стиха прокрадається тиха музика,яка ніяк не дає нам заснути. Вона наповнена життя, нових відчуттів та дикої жаги втілити з цієї зібраної в купі думок хоч би одну, і з посмішкою яка пролине лише на мить шукати частинку себе в іншому світі.
Хочеться відповісти тобі на цей дзвінок простягнутою рукою, дозволити увійти тобі у мій світ, і заплющивши очі дати волю душі. Ти засинатимеш з думкою про мене чи лише спогад із рідка буде колоти тебе в глибині цих заплутаних думок? Бо я так, доки годинник мого серця буде ударятись так голосно і так непомітно для тихої ночі я буду блукати у твоїх спогадах, у шаленому і пристрасному вогні твоїх бажань, і поки ти будеш засинати моя нескінченна дорога не зупиниться доки не побачить щось знайоме, щось приємне і романтичне ,щось вічне і не уловиме, щось просте але водночас складне аби просто ухопити своїми думками…
Я збираюсь йти, туди де зникатимуть усі прокляті і приречені на смерть спогади, та безнадійна спокуса яка обертається в тремтіння моїх почуттів. Адже тут стало важко думати, тінь заховує мою страшну біль, а стіни кімнати давлять зі всіх сторін, наче хочуть залишить мене останньої віри у яке не будь спасіння, відчуваючи як наближається замкнутість і самотність. Та я вірю, ти не дозволиш мені впасти у цей жалюгідний вимір, в якому немає виходу але завжди є вхід. Маленьке віконце, через яке видно увесь світ, аби кожної секунди, кожної приреченої на смерть надії, бачити, як життя непомітно зникає у твоїх очах…
Не відчуваю голоду, лише холод і присмак крові блукає у повітрі, все стає чорно - білим і колір моїх вуст стає білим наче наближається смерть. Та де ж тоді мій янгол, який завжди позаду мене, він має врятувати мене , невже я не побачу білосніжні крила які огортатимуть мене і тихо та спокійно підійматимуть у небо. Це безглуздо, вірити у те чого ніколи не бачив, знаючи, що цей світ не розділяє твоїх думок, байдуже сприймає твою біль, і спокійно сприймає твій смуток.
Стільки проведеного часу в пусту, який залишився лише відблиском десь там , далеко в небі, зовсім непомітного мого життя. Цей одноманітний тембр ніколи не змінюється, завжди щось похмуре, і нестерпне…
Це мовчання, ти вбиваєш мене без всякого втручання до мого тіла, тоді як слова занадто болючі, замінюють предмет, який можна тримати в руках, відчути на дотик. Такий холодний і такий нестерпний цей біль, він огортає мене від тоді як ти повернув мені надію. Стало похмурим небо і промені сонця надовго сховались за темними хмарами. Думаєш все буде так як ми цього захочемо? Ні… Все буде зовсім по-інакшому .
« І місяць пригорне до тіла,
і світ полине в темноту,
запалюючи жар надії,
і спогади мої»
І хоч тільки на дотик я відчуватиму стриману у грудях біль я знатиму це буде єдина мить в якій я побачу себе вільною, і проливним дощем ти відчуєш, як тяжко мені було увесь цей час…
Одна...
Так хочеться відчувати твою присутність тут, у цій пустій кімнаті і знати, як б’ється твоє серце , шепоче душа…
Тиша, тупий біль зупиняє мовчазну наче смерть надію, що ти тут. Але помітний подих у крижане серце одразу дає зрозуміти, що я одна. Зовсім одна, зачинилась у цій кімнаті де стіни заставляють задуматись про самотність, скованість думок і безпомічної до змін душі. Вона обрала цей шлях без надії на порятунок. Не задумуючись про інший варіант, про той, який глибоко затонув у моїй безодні, холодного наче лід - океану думок.
Чути, як мелодія завтрашнього дня розвіює мої ще не відомі сни і кличе новий день. Чиїсь чужі дотики торкаються мого тіла і зі всією силою тягнуть мене назад, забирають із зло віщих обіймів страху, повертаючи у світ невідомих бажань. Але моїх бажань, які так і чекають на крок вперед, тільки підштовхни їх, і вони покажуть тобі мої темні сторони, мої нездійсненні плани, злегка чутну пристрасть до життя, сильно палке кохання і недосяжну свободу.
Стриманість, це так важко, наче демон спустошує твою особистість, і нищить твоє Я аби заволодіти повністю твоїм тілом піддавши його шаленим бажанням,тим забороненим які зроблять з тебе істоту, що не підвладна ні тваринам, ні людям.
Задовго до твоєї появи, я відчувала одні розчарування, адже ніхто не міг подарувати мені хоч на мить відчуття спокою. Воно було таким сильним, що я готова була віддатись йому, ослаблена, я не намагалась боротись, бо він був занадто переконливим і сильним… Все здавалось втраченим ,наче життя йде так швидко без жодного позитиву і гармонії з природою, якої мені так не вистачало..
Ще мить, ще кілька ночей я чекала на порятунок і не марно. Ти все ж змінив цей світ, подарував надію, яка хоч іноді вимагає від мене довіри і просить не здаватись. Серцем я б ніколи не могла подумати, що ти Є. В моєму маленькому світі ти існуєш, як ця тиха ніч, і цей злегка чутний подих моїх заплутаних думок.
Під романтичну музику сповнену лагідних обіймів,і цих чарівних троянд які ще досі стоять у мене на вікні, запалені свічки які нагадують про любов, лише тебе не вистачало…Переповнена емоцій ,мої руки огортали твою тінь, яка залишала глибокий смуток, що тікав високо у чорне небо не залишаючи позаду ані сліду…А ти був там, не один, не зі мною, але сповнений щирих емоцій і спокійної душі, ти відчував своїм серцем що вільний, і знав що не залишився один. Це місце було вже давно огорнуте теплом і знаком – Закрито! Шлях до твого серця був втрачений, і музика яка зупинилась , заставила мене полишити тебе у своїх снах
“Я піду геть у безвість
Cказавши –все ж позаду,
Не варто плакать знову,
Йду далі ,у перед!”
Ще митть…
Все, ще мить і я просто розірвусь. Невже я божеволію, чи це відчуття невзаємності мучить мене?Я кожною клітиною свого тіла руйнуюсь на тисячі мертвих краплинок, які залишають сліди на моїх вікнах. Безліч питань, і безліч відповідей, і лиш одна бореться за виживання. Я чую її зі всіх сторін, цей голос не дає заснути і думати про щось інше –
« Стій!Не йди,так далі не можна!Невже ти хочеш лише відчувати його присутність біля себе, і придушувати в середині відчуття близькості. Адже ти знаєш, що це неможливо. Зупинись хоч на мить і повернись у цей світ! Ти заходиш у кут, і темна сторона вже повністю затягує тебе у клітку. Не будь зловленим звіром, який шалено дикий і готовий роздерти кожного хто хоч на крок приблизиться до нього. Признайся собі, що ти маєш все забути, не приймай цей біль так просто, ніби тобі все рівно наскільки руйнівної сили він завдасть тобі, наскільки ти замкнутою станеш, і чужою самій собі. Признайся, що хочеш зовсім іншого, і цей день з ним, віддає тобі лише негативні відчуття ,а кожне слово пролунавши з його вуст насторожує тебе і направляє у прірву. Поглянь на небо, це сонце не віддає тобі тепла, а дощ що залишав приємні спогади став нестерпним, наче крижана зима, яка заставляє тебе кричати від холоду і тікати подалі, тільки б не залишатись тут. Він вже не той, він інший, тепер не повернути цих сильних почуттів які кожної ночі кидали тебе у гарячку, і мить на одинці огортала все тіло холодом. І ти це знаєш, лише б хватило духу признатись у цьому, і прийняти правду якою б воно не була.»
І я з цим живу. Замкнулась у своїх думках і ніхно не помічає як мені важко тепер дивитись на це яскраве небо і на ці хмари які несуть з собою мої сльози. Моє мовчання нагадує про ту ж задуманість що і була завжди, але ніколи не поцікавившись, що насправді приховує мій аж ніяк не веселий вираз обличчя, кидав тільки байдужість. Та навіщо комусь знати, що я відчуваю, адже це не змінить нічого. А знаєте, я вірила до останнього, хотіла поховати це відчуття хоч знала, що любов не проходить, ми заживо поховали її у своїх серцях не задумуючись, що може бути потім. І я так думала…
Та розчарування, яке я за весь цей час відчула занадто сильне аби переконати мене в протилежному. Я навіть не можу комусь довіритись, що завдає мені руйнівного удару по моїй особистості.
Зникає будь яке відкрите бажання зізнатись, що в мене в душі, який вулкан вибиває мене із колії цього нестримного натовпу і куди поділась та іскра, що дарувала моїм близьким радість. Та в ту ж мить виникає питання – “А чому б не спробувати?” Але кожна спроба спустошує надію, а це заганяє мене у кут, віра у швидку і безболісну смерть аби навічно забути, що таке брехня, недовіра і невзаємне кохання, яке до болю в грудях заставляє тебе притворятись сильною і не бути собою.
І тільки тоді, коли хтось захоче побачити мене веселою я виконаю це прохання, бо не бачу іншого виходу із цієї безглуздої ситуації. Так як відчуваю себе слабкою і безсилою до будь яких змін.
« Поглянула на зорі,
Побачила тебе,
Згада біль кохання,
Що не живе в тобі »
Зникаю…
Знаєш, ця байдужість викликає у мені нестерпне бажання утікати від усіх, і знищити того хто подарував це відчуття.
Твої слова виривались з такою важкістю, що здавалось наче за мить ти просто зникнеш. Я подавляла саму думку, що ця розмова не викликає у тобі зацікавленості. І ти належним чином просто мовчиш.
Тиша, колить серце і кожна мить на межі смерті.
Спокій, я утопаю у океані своїх сліз а ти просто спокійно дивишся як я помираю…
Тобі байдуже де я і з ким? Бо ти весь у своїх проблемах, вони набагато важливіші аніж я? це болісно усвідомлювати але це так. Твій світ закритий від моїх думок і ти далеко утік коли я намагалась лише зловити твій погляд.
Озирнись, адже твоє життя йде так швидко, що ти і не помітиш як я пропаду з нього. І навіть твій голос душі, що затаївся так далеко не заставить задуматись що тут вже немає мене…
Кожна ніч заставляє мене огорнутись пустими снами у яких не буде тебе, та і добре. Тепер ти не викликаєш у мені приємних відчуттів та все ж я прошу залишитись у моєму світі…
Виринає пуста надія, яка засинає поряд і непомітно убиває мій смуток. Дико розуміти, що це не час розчарувань, і аж ніяк не дні пробачень, а шлях який завів мене не в той дім. Всі свої думки, і слова які стосуються лише тебе, я стискаю міцно у руках і несильним натиском знищую їх, відпускаючи у далечінь, де ніколи не стане моя особистість, і кроками страшного звіра не спіймають мене.
Для мого тіла, не існує іншого місця, як простора галявина з насадженими квітами, чисто - зеленої трави і вітру який колихав би мої думки. Бо тут, я не відчуваю що жива, все іде так швидко, нестерпно боляче і кожний погляд одне розчарування. Піти у інший світ чи просто змиритись із цим відчуттям? А може покинути цей образ ,непотрібні нікому спогади,які завдають лише біль і жагу залишити тебе тут назавжди?
Я твій друг,як це,таке можливо?! Де ті почуття які бились у твоєму серці, чи може це вигадані почуття,які ти сплутав з простою потребою бути поряд, а я так наївно ловила їх? Чи це обман, і ти просто не можеш визнати це, бо думка про те , що це боляче заставляє тебе відмовитись?
Даремно. Я знаю біль зі всіх її проявів, вона стала невід’ємною частиною мене. За стільки часу ,я не можу уявити життя без неї, бо вона поряд завжди, де б я не була , і щоб не казала вона тихо обпікає мою особистість, мою душу і моє Я.
І знаєш, я не відмовляюсь від правди, вже достатньо брехні і пустих сподівань. Занадто довго мовчання заставляло мене задавати нікому не потрібні питання в той час коли так потрібна була лише твоя посмішка. Та час нестерпного жалю давно зник з мого обличчя і я не стану дарувати тобі смуток.
Чи в твоїх думках не стало місця для совісті? Хоча я не вправі говорити про неї, нехай вона сама обиратиме. А я тим часом піду, вже час зникати…
Згадай…
Ранок. Тиша. Промені сонця так ніжно гладять моє тіло, дарують відчуття свободи. Відкриваючи свої очі я помічаю, наскільки сильною і чистою стала моя душа, наче щось покидає мій маленький світ. Так легко дихати і розуміти, що настав новий день. Десь там у глибині на мить я помітила спогад який залишив краплину надії і віру у щастя.
Знаєш, я ніколи не думала ,що наші дороги ще не один раз зустрінуться на роздоріжжі… Можливо наші серця пов’язала доля не даремно, і ми відчуваємо спокій, лише не хочемо його впускати у свій дім. Щось насторожує тебе, правда? Я чую як твоє серце швидко б’ється і водночас стихає коли поряд немає мене. Та може це лише твій відгук про те, що ти ще зі мною.
Розкриваючи свої крила снів , і покидаючи легку втому на теплому покривалі я починаю свій довгий шлях у невідоме. Залишу на згадку свою посмішку і зачиняючи двері погляну у твої очі. Мій погляд зупиниться в радіусі твого серця прислухаючись до твоїх почуттів.
Пройдуть місяця, летітимуть роки, та я не забуду як у ночі тримаючи тебе за руку просила не йти. Як подих виривався з такою силою, наче боялась аби ти почув як я боюсь втратити тебе. Як страшно покидати твоє тепло і повертаючись спиною не сказати – Пам’ятай, я тебе люблю…Так і хотілось закрити всі виходу і не дати волю своїм думкам, стільки несказаних слів. Я не дала їм виринути на волю і просто промовчала…
Буде тихо навкруги, ти будеш зовсім один і тоді згадай, що мій погляд може виринути з кожних дверей лиш би ти цього захотів. Не важливо буде наскільки сильно ми тобі страждали, і відстань що розділяла нас була нестерпною і ми могли піддатись їй, поховавши заживо любов. Але ми цього не зробили…
Я так довго чекала тебе, я знала що твоє серце ще досі належить мені, і твоя думка тече в ритм із моєю. В ті миті я хотіла кричати, бігти, тільки б не стояти на місці. Я не могла уявити собі, що дорога яка віддаляє нас у сотні кілометрів здатна завдати такого болю і такого смутку. В ті ночі я благала повернути мені шалений дощ, який бив мене по лицю і дарував холод. Цей холод був нестерпним, бо я усвідомлювала що це день прощання. Подаючи знаки наче просила допомоги я збирала до купи всі свої мрії і дарувала їх тобі. Ти знав як так у далечині, одна і слабка душа рветься на волю, хоче доторкнутись до тебе і запитати – Як ти?...
Стати навпроти тебе і глянути у твою очі. Аби погляд запалив життя, і подарував радість. Щоб все тіло огорнуло тепло, і вогонь кохання заволодів тобою, і ніколи не згасав.
Весь час моє серце тремтіло, а йдучи по вулиці я оберталась у надії на те, що побачу тебе. Все ставало похмурим і водночас непотрібним. Світанок дарував спогад з минулого,а музика що лунала в моїй голові повторювала одні і ті ж слова – Люблю…
Далеко за обрієм я помічала промінь сонця, коли навколо залишався лише вітер я дивилась туди, де твій погляд ранив мене до глибини..
« згадай мене, благаю,
Не будь байдужим ні,
Це не для тебе милий,
Я прошу не іди..»
Невідома…
Брехня, співчуття, біль і втома коли ці відчуття стали на межі з моєю ледве дихаючою душею все стало чужим. Це змусило мене зрозуміти що саме тут я вже не потрібна, мене відкинули в сторону давши надію – “Нічого до тебе ще прийде черга”. Як швидко прилинула музика вічних почуттях і за мить зникла назавжди.. Довго залишається спогад про неї, він заставляє задавати питання на які ніхто окрім неї не зможе відповісти. Це принизливо, це огидно рівнятись з болем і підкорятись совісті яка до кінця твого життя буде йти позаду і за кожен крок буде припікати твою душу… Не думати не вірити, а просто йти вперед. Можливо це єдиний варіант який дасть пожити для себе, не для тих котрі думають лише про твій погляд, не про твої почуття, а про твою зовнішність.. Досить просити допомоги у друзів коли вони самі не знають що насправді ти відчуваєш. Сміються з твоїх думок і вибачаються з посмішкою хоч це не придає тобі віри у наступну помилку. Вже не віриш, не хочеш питати і не хочеш розповідати. Вони пішли геть з твого дому і не стануть повертатись адже ти їх не покличеш і не зможеш пригостити любов’ю лише подаруєш страх і слова лунатимуть так просто, та в них ж одна брехня.
Та все ж розуміння ,що все давно погасло і вже не горять вогники палкої дружби, це ставить під сумнів твої думки – “А можливо треба трохи часу? Куди спішити, адже ще все попереду. Не роби поспішних висновків ще все зміниться.”Я знаю, після такої розлуки не хочеться просто заховатись і при виді твого колишнього друга сказати собі – “Ну і що? Я ж не шкодую я ж не винна в цьому, так мало статись, тому нехай так воно і буде. Не стану нічого змінювати, набридло!” Можливо в цих словах є саме те чого не вистачало нашим стосункам. Адже весь час ми не думали про зраду. Дико і дивно приймати за правду , що через щастя одної з трьох руйнується вся довіра. Невже ми цінували один одного лише тому що були нещасливі і самотні. Ні, це не може бути правдою але якщо так, тоді далі стає все зрозумілим і надія у якісь зміни неможлива.
Я піду геть і не стану описувати свій шлях. Знайшовши дорогу до мого щасливого дому я відчую як мене оточують чужі і заздрісні люди, яким вже давно хочеться відкусити шматочок щастя.
‘Заздрість нищить почуття,
віра помира за ним,
недаваши відчувати щастя,
дружба нищиться ,вмирає..”
Все спливає…
Роки спливають так швидко, і непомітно, що ми рідко задумуємось про тих, хто покинув наш маленький світ. Інколи стоячи на порозі і вітаючи зовсім невідому тобі людину ти задумуєшся – “ А чи варто впускати її у свій дім”. А коли ж стоїть близька тобі людина але вас розділяють великі непорозуміння , покинути думки ти запитуєш себе – “А що буде, якщо впустити?” Стає цікаво і водночас страшно. Вже не відчуваєш довіри але чомусь так легко можеш зізнатись у всьому не думаючи, що потім твої думки прозвучать у друге та вже не з твоїх вуст.
Твій слухач покинув радіостанцію і ти включаєш гучну музику аби слухати тишу, аби не відчувати що тут лише ти.
Я довго думала , боялась і вагалась. Ти скажеш я добра, можливо це так, але бути нею дуже складно. Закрити очі на всі непорозуміння на ті брехливі очі які весь час кажуть тобі – “не бійся я буду завжди поряд .” хоч знаєш, завтра його вже не буде з тобою, усміхатись і наче з чистою довірою і справжньою радістю відповідаєш – Звичайно, ти будеш зі мною, я вірю тобі!
Не кожен зможе закрити очі на минуле і сміло почати все з нового листа, по-новому аби щось змінити, а щось повернути. Так я зізнаюсь ,мені дуже не вистачало вас, часто хотілось розповісти комусь все те, що так болить у душі. Розкрити таємниці як вже давно стали мені непотрібними, втратили свою сутність. А невзаємність що мучить мене ні в кого не викликає негативної реакції.
Вже давно я поховала свою гордість, яка достатньо часто приносить мені одну біль, будить кожної ночі і накладає покривало минулих помилок. І хоч зараз мені дуже складно, так як в голові одні непорозуміння, в шляху одні розчарування, а в серці невідомі почуття я все ж вірю що наша зустріч не випадкова.
“Роки летять минає дружба,
І все стає минулим,
Та інколи вернувши погляд,
Ми повертаємо довіру.”
ID:
223809
Рубрика: Інше
дата надходження: 22.11.2010 17:05:33
© дата внесення змiн: 22.11.2010 17:05:33
автор: Olenka
Вкажіть причину вашої скарги
|
