Запам’ятай мене,
Яка я є й була,
Торкнися хворою рукою
Мойого дужого чола
І не питай, за що з тобою,
Така нещира я була,
Така „Не я” влилася в „Двоє”
І вбила все, що досягла,
І що кохали ми обоє.
Запам’ятай мій сміх
І мокрі вії.
Мої бажання висіченим „Ні”
Назвуть мене повією...
Маріє, Діво,
За що ж мені?
Чому кохала мрією? – не знаю.
Твій образ малювала на стіні
Того, що зветься серцем. Я вмираю
Під стогін власної брехні.
Ти вже сказав –
Я зайва... І для тебе
Моє обличчя – крейдяні листи.
Що я не треба там, де будеш ти,
І там, де ти не будеш, я не треба.
Сама ж стелила гордості мости,
Щоби душі не вистачило неба,
А серцю – сонця. Боже, відпусти!
Забудь мене.
Я ще тебе згадаю.
Назву тебе минулим як таким.
Того, кого чекаю,
Назву я привидом твоїм
І закохаю.
Хай ти не будеш тим,
Кого не знаю. –
Усе, що не назву своїм...
Я помираю.
