Лежу, дивлюся на твоє фото і не можу від нього відірватися. Насолоджуюся твоєю вродою, згадую моменти, коли ми були разом. Заплющів очі, засинаю і знову бачу тебе. Не засмучену, а радісну й бадьору. Ти проходиш повз мене. Хоча ні, трохи зупинилася, придивилась, задумчиво глянула на дзеркало, в якому моє відображення. - "хто ти і чому мені хочеться до тебе доторкнутись, відкрити тебе, зрозуміти". У відповідь тиша. -"чому ти мовчиш? Відповідай, не знущайся з мене. Не хочеш? Тоді я піду. Бувай." І раптом голос -"зачекай, я тут, позаду. Не іди від мене. Ось де я справжній, ось хто тобі потрібен. Це до мене тебе тягне, це мене ти хочеш зрозуміти." ти поглянула в мої очі, потім у дзеркало і знову в очі-"дійсно ось де справжнє відображення твоєї душі. Вона така чиста і особлива, дивовижна і непроста. Я хочу бути з тобою." і обійнявши тебе я мовив: "я розіб'ю це дзеркало, щоб ти завжди бачила мене справжнього, бо не хочу втратити тебе через те, що ти побачиш мене не таким який я є".