Суспільство наше українське, як розладнаний оркестр –
гармидер, крики, шум і гам, суцільна какофонія.
Ніхто не слухає нікого, кожен грає щось своє.
Відсутні ритм, мелодія і будь-яка гармонія.
Всі струни й труби сталлю й міддю галасливо деренчать.
Литаври б’ють і барабани – та це безглузде торохтіння.
Тромбони й «сакси», горни й труби – аж вухам боляче – дзвенять.
Це неподобство далі слухать чи вистачить у нас терпіння.
З хаосу окремих звуків
хочемо вловить
сум душевний, серця стукіт
чи кохання мить.
Щоб від музики отої –
радісно усім –
чи це пісня, чи це танець,
чи вкраїнський гімн.
Тут в натовпі безладному, звичайно, віртуози є.
І серед виконавців цих, можливо, є хтось дуже вдатний.
Майстрам, талантам, геніям нема як проявить себе.
Їм не вдається показать нікому хто на що з них здатний.
Щоб лад навести у оркестрі, маєм способів аж два:
абО всіх розігнать до дідька і тиша-супокІй настала,
абО знайти десь диригента, щобИ музИк всіх згуртував,
й, нарешті, музика заграла, запульсувала, зазвучала.
З хаосу окремих звуків
хочемо вловить
сум душевний, серця стукіт
чи кохання мить.
Щоб від музики отої –
радісно усім –
чи це пісня, чи це танець,
чи вкраїнський гімн.
