Іноді, я думаю, що не витримаю. Не витримаю тиску від постійних порад, до речі – не доречних. Мені здається, що вони прямо зараз, в цю хвилину, розчавлять мене на мокре місце…
В такі хвилини в горлі, з`являється якийсь гіркий, колючий ком.. Він починає збільшуватися, пропихати свої колючки чим глибше у моє тіло… Я відчуваю смак крові, власної крові… Шлунок починає скорочуватися, мене нудить, зараз вирву.
Зазвичай – втікаю, мов скажена собака, біжу та не забуваю захляпати усіх скаженою слиною. Вибачте, інакше не можу – це надає мені сили відновитися…
Я дуже люблю свою дитину. Свою особливу дитину, особливість якої не хоче сприймати світ. Чомусь суспільство упевнене у своїй досконалості і зовсім не хоче приймати у свої ряди «не таких». Вони мабуть бояться їх знань, чи щось таке.
Нам від цього аж ніяк не легше…
Щоденно чую: «Поясніть йому», «Може ви з ним не говорите», «Куди мама тільки дивиться», «Він якийсь не такий». Ці фрази, окремі букви літають перед уже скаженими очима, відштовхуються від темряви і знову, з ще більшою силою мчать на мене. Букви звучать в різній тональності, одна різко пищить інша навпаки – тихенько проскрипить… Ось тут, я починаю плюватися в’їдливою слиною так, щоб та слина роз’їдала наших нападників так, щоб більше не хотіли нас чіпати. Після усього цього, можна сказати – буденного ритуалу, починаю втікати міцно тримаючи свого хлопчика за руку…
Його очі… Небесної краси, навіть пахнуть небом. Вони вгамовують лють, бажання помсти, бажання вбити. Я навчилась розуміти його по очах…
Зазвичай, все так і відбувається: захищаю, нападаю, втікаю. Вже ввечері повним до краю заповненим серцем слізьми, лягаю спати. Довго не можу заснути, чую голоси із звиклих фраз, відчуваю смак крові у роті… Потім, бачу очі, що пахнуть небом…
… Мамо… Мамо… Не плач. Не треба плакати, усе добре. Я щасливий. Не гнівайся на людей, вони багато чого не розуміють. Прощай їм. Я люблю тебе… Я дуже люблю тебе…
І я дуже тебе люблю, Мій Ангел...
Сліпі.. Люди.. Вони небачать нікого крім себе... Їм здається що вони досконалі.. Вони відвертаються віж чужого болю... Сократ говорив:"Від видумків поетів люди плачуть, а на істинні страждання поводять себе байдуже і цинічно".. Я називаю їх ЛЮДИСЬКАМИ... Вони заздрять вам... Вони заздрять вашій любові до сина .. Бо вони не вміють любити, не знають що це за почуття... Недавйте зруйнувати їм своє щастя... Люди жорстокі, нажаль.. Не падайте духом .. Ви все зможете у вас все получиться... Будьте завжди собою не давайте їм ставати по собі... Гордо смйтесь в їх пихаті очі.... Любові від вас ніхто не забере.. А вона робить дива...........
Ярина Яра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І як після таких слів можна казати, що у Вас немає нічого позитивного? Ви мене підтримали - це дуже багато для мене. Дякую Вам, що з`явилися в моєму житті.
щиро i правдиво, ти дуже вразлива до того свiту. Памятай це не син твiй не такий, а вони не такi, якщо про це говорять, не таких нема- е тi, якi не так сприймають))
Ярина Яра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ярина Яра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Віталій. Я не старалася комусь сподобатися, писала для себе, щоб просто відвести подих. У нашому світі дуже багато жорстоких людей. Більшість з них намагаються повчати, стараються дотримуватися шаблонів і по великому рахунку заважають іншим насолоджуватися Щастям...
