Вона вбила нашу любов. Для неї це раз плюнути, адже вона діє за добре відпрацьованою стратегією – повільно, але вже напевне. Спочатку рідко приходила до нас. Завжди весела, трохи балакуча, іноді не зрозуміла. Та ми не звертали увагу на її причуди, бо це ж була душа компанії. Вона могла розсмішити, підняти філософську тему, уміло розв’язувала нам язики. Вже тоді поклала око на мого чоловіка. Я молода, наївна нічого не помічала, ще б пак, вона добре замилювала мені очі, така вже в неї тактика. А я молода дурепа, сама запрошувала її на всі сімейні свята. Навіть коли запідозрила про зраду чоловіка, запрошувала. Чомусь не вірилось, що хтось може замінити мене... Замінила...
Тепер розумію, ще тоді треба було не впускати її до нашої оселі, заблокувати усі двері, вікна, шпарки все, щоб тільки не впускати в наше життя. Десь далеко в душі розумію, в якійсь мірі сама спровокувало чоловіка на зраду. Колись не вислухала, незрозуміла його болю, колись не справедливо насварила і ось результат на лице. В прямому й переносному значені. Він пішов до неї, бо вона, як ніхто, вміє слухати, розуміти і пропонувати себе для загоєння ран. Чула що коханки завжди хочуть від коханця якоїсь віддачі. Але ця чомусь не така, вона віддає себе усю і повністю, не вимагає нічого у відповідь. Може віддатися де завгодно, коли завгодно, як завгодно, усім кому не лінь. До неї бігає уся чоловіча половина нашого села. А ми, жінки, ненавидимо її, і нічого не можемо зробити – її стратегія безпрограшна.
Сьогодні, вже в котре, получила через коханку. Більше десяти років, чоловік метелить мене, бо вона так наказала. Він слухає її, він вже давно не любить мене. Вона вбила нашу любов, точніше його любов до мене. Я, незважаючи на зраду й кулаки, люблю його. А він любить її – кляту горілку.
21.12.07
