Змішались горе, гнів та порівняння,
Зневіра, розпач та пекучий біль.
Межа разюча, марні сподівання,
Ятрять немов, криваву, рану сіль.
Оманливі обіцянки з усюди.
Безвихідь заганяє у тупик.
Тихенько ремствуючи – скніють люди,
Знедолений народ мовчить – бо звик.
Що поруч нас принизлива, злиденна,
Образлива та ненависна суть.
Душа спустошена, на серці щемно,
Думки мов рій розбурханий гудуть.
Стомилися від безробіття руки.
Окутала непевності пітьма.
Не розуміють діти та онуки,
Чом іншим є, а їм завжди нема.
А ми все борсаємось на дні ями.
Нас «кинули» товариші й пани.
Допоки ворожнеча поміж нами,
Біднієм ми – багатшають вони.
-О Боже мій. На тебе сподівання,
Бо владарі безжальні та лихі.
У ситих совість мабуть у вигнанні,
Тому сліпі, байдужі та глухі.
Немає віри вам панове й пані,
Ось - ось уже увіриться терпець.
Антинародній владі препоганій,
Напевне , вже тоді, прийде кінець.
Я побажаю всім щиросердечно,
Хай час найближчий зміни принесе.
Бо так не може бути безкінечно,
Як хочеться в це вірить. Над усе.
євген уткін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ех! мабуть самої віри дуже, дуже мало. Спасибі Вам Любо що читаєте мої вірші, а особливо, що залишаєтесь небайдужою до змісту і викладу, і робите свої коментарі. З повагою Євген.
