Мучимось з дорогами своїми.
Мука ця ментальна і свята.
В кожного з нас різні кінські сили.
В кожного якась своя біда.
Хтось летить по чудо-автобану
ідеально рівному, мов скло.
І йому ніщо не тарабанить,
зовсім не трясе і не трясло.
КіломЕтри він промчить і милі,
насолоджуючись швидкістю автА.
В нього надпотужна техно-сила
наче переходить з двигуна.
Ну, а хтось трясеться на вибоях
в «Жигулях», на «Яві» чи конем.
Сам собі здається він героєм,
як обходить яму віражем.
Що за поворотом – невідомо:
схил чи нахил, ухил чи закрут.
Тріщинка з’явилась два дні тОму,
а сьогодні вже блищить баюра тут.
Чи по швидкісній нестися трасі,
чи по ДАО пОвагом іти -
деградує й той, хто довго пхався,
й хто завчасно досягнув мети.
(звернувши з московської траси)
Я очень люблю образ дороги, может, даже слишком. Так что этот текст мне близок. В своё время выставил здесь стих на похожую тему. Если есть желание, можно ознакомиться: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222004
Віктор Ох відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прочитав! Класний вірш, Женя! В мене він засоціювався з хіппі-романтикою юнацьких років.
