Десь високо ясні зорі тихо плачуть уві сні,
Десь далеко швидкий вітер віє пісні голосні,
Десь танцюють сестри-річки, забувають про печаль,
Та цього не помічаєм ми, нажаль.
Ми вважаєм, в них не має ані серця, ні душі,
Та співаєм про них пісні і складаємо вірші.
Ми беремо у природи все, що треба для життя,
Все лише заради кращого буття.
Браття й сестри, люди добрі, ви послухайте сюди,
Ми ж народжені в природі, з її чистої води.
Значить ми недбалі діти, що покинули батьків?
Тож не треба ані пісень, ні віршів.
Краще киньте всі зусилля на відродження її,
І заграють тоді вітри, зорі, верби й тополі.
І тоді природа скаже: «Недаремно ж я жива,
Не даремно себе людям віддала».
