ПОДАРУНОК
Весілля було саме у розпалі і вже розпочався перепій. Усі одне поперед одного лізли до молодят, щоб привітати їх, подарувати якусь дрібницю, яка дуже згодиться у їхньому подальшому подружньому житті і в господарстві, чи величезні клунки з покривалами і килимами, чи сервізи та каструлі, чи величеньку суму грошей, яку не хотіли кидати до банки, яку носили молодші свідки поміж столами і гостями, а вручити особисто молодятам… Та саме головне – ще якусь мить просто помаячити перед камерою. Це диво з'яви¬лося у селі лише нещодавно і тому усілякі більш-менш великі гуляння знімалися на плівку для майбутніх поколінь. Та по правді все це робилося ще й для самозадоволення: зйомки коштували сто доларів, та ще й потім цікаво же буде дивитися відік, де ти ще поки тверезий, а твій сусіда уже клює носом вінегрет, чи голубці які завжди ідуть, як гаряча страва і під них обов'язково треба перехилити чарочку, а також потім під “Бабу”, бігус, буженину…
Це було дивне весілля. Не таке, як усі. Хоча за веселощами і таким іншим воно не поступалося аналогам, але дивним був сам той факт, що воно відбулося. Ніхто не міг повірити, що Ольга, перша красуня на село, дівчина-квітка, дівчина-вишня, і візьме собі такого ось кавалєра. Їй було сімнадцять. І в свої сімнадцять вона уже повністю сформувалася, як жінка: мала красиву фігуру, під блузкою випиналися дві диньки м'яких грудей. Що у неї було довгим – то це ноги, волосся і язик, та вона знала йому міру. Ольга була лагідною і щиросердечною, але деколи у неї вселявся біс. Правда невеличкий – вона могла сказати кому завгодно все, що на даний момент думає про цю людину, або зовсім не відповідати ні на одне запитання, навіть саме найпростіше, і цим бувало доводила вчительок у школі до істерик. Він був повною протилежні¬стю їй. В свої двадцять п'ять років він мав близько двох метрів зросту. Колись у школі , якийсь дотепник назвав його Квазімордою, зсилаючись на його зовнішність, за що отримав доброго прочухана і зо два тижні пролежав у лікарні. Після цього Миколу всі почали побоюватись. Він не був горбанем, але мав такого носа, що йому позаздрили б навіть греки, і якісь криві губи, і коли навіть вони були зімкнені, то видавалося, що він так недобре посміхається. Фігурою видався і не товстий і не худий з прямісінькими плечима, які чомусь нагадували граблі, поставлені догори дригом. На голові у нього рідко можна було побачити щось путяще. Дівчата з ним не зустрічалися. Бо казали, що він справжнісінький псих: ні до кого не підійди, нікому не посміхнися, з тими не розмовляй і все таке інше. Якщо його дівчина (якщо вона була) потанцювала з кимось – це вже була Карибська криза. Були й такі, які казали, що не сядуть з ним навіть на одну купу срати. Його, навіть, з армії відізвали з невідомих причин.
З Ольги усі прикалувалися, а деякі однокласники і друзі, навіть відцуралися від неї, деякі не могли втямити, що вона знайшла в ньому і як могла проміняти одного з красенів (на весь район) на ось таке чудо. Для всіх було загадкою і те, з яких причин вони одружуються: їй немає ще вісімнадцяти. Одні казали, що по “зальоту”, другі заперечували, кажучи, що точно знають, що вона не вагітна, бо у когось там родич в рай лікарні гінеколог, то він її нещодавно оглядав. Деякі були впевнені – тільки по любові. А ще казали, що на зло батькам з обох сторін, бо її батьки, як тільки він перший раз прийшов до неї на побачення при ньому сказали:
— Ти собі, як хочеш, але ми не хочемо його бачити в своїй хаті! Ми тебе не для такого на світ народили.
Його мама також жінка “великих принципів” одразу ж невзлюбила дівчину, хоч та і була і гарна і роботяща, але після того, як вона стала зустрічатися з її сином, то у неї з'явилося щось таке, хвойдівське. Десь поділися уся її дівоча гордість і непідступність. Ходили, навіть чутки, що Ольга віддалася Миколі Федіну на першому ж побаченні, хоча до цього була незайманою, а це вже для порядної сільської дівчини просто недопустимо. От в місті б жила – тоді хай що хоче те й робить – все одно ніхто нікого не знає. І це її улюбленому синочку така краля дісталася! Вона, бачте, весь час мріяла, що її Миколка піде до шлюбу з заможною, а Ольгині батьки були рядовими колгоспниками. А це вже говорить саме за себе…
— Васи, ти ідеш вже дарувати? Чи так і будеш тут сидіти голубом сизим?
— Угу.
— Що – угу? Сидіти, чи перепивати?
— Да – вас тут переп'єш! Куди воно вам туди лізе?
— Так ми ж танцювали коли – то все утряслося! – гості, що сиділи поряд почали сміятися, а розмовлявші парубки підвелися з-за столу і рушили з шалаша до хати за подарунками.
Василь і Льошка були однокласниками нареченої, і свого часу були обидвоє закохані у неї, особливо Василь. Він був дуже красивим – зелені очі, світло-каштанове волосся, високий, стрункий, дотепний, не цурався роботи – модель, як казали про нього сільські бабки – перший парубок на весь район! Та Ольга не звертала на нього уваги. Ще місяця зо три назад, якби вона запропонувала, він би зустрічався з нею, але поступово він чомусь розчарувався в ній і любов згасла, але її було шкода по дружньому, і водночас він ніяк не міг второпати, чому саме тепер, і чому саме Федін став її обранцем. Василь часто розмовляв з Ольгою, і тепер, вставши з-за столу і ідучи за подарунком, пригадував ті розмови…
Якось вони йшли зі школи, як і всі про щось розмовляли, рвали свіжі зелені листочки, забруднюючи запашним клеєм свої пальці, і зустріли Миколу. Відійшовши на декілька кроків від нього, Васько почав шуткувати:
— Оляяя! – Мовив він протяжно, роблячи наголос на я. – Не хлопець, просто заглядєніє! Чого ти тіряєшся? Куди там Аленделону до нього братися. Дивися – а то котрась перебіжить тобі дорогу, і лишишся без такого ось красавчика!
— Лиши, бре, - відповіла тоді вона, щиро шкірячись. – Куди, як воно таке погане. Я люблю красивих, особливо одного. Ти ж здогадуєшся, кого саме?..
Василь лише зітхнув, бо знав про Михайла Кривчука, і про їхні почуття, і про їхні стосунки – нічого путящого, морочили голову одне одному.
Та потім Федін почав підбивати до неї клинчики – то комплімент скаже, то морозивом пригостить. Хоча Ольга тоді ще зустрічалася з Кривчуком, який був просто красенем, що хоч бери і на виставку вези, мовляли ті бабки, і їй не подобалися Миколині залицяння. Але потім вона посварилася з Мішою і наговорила йому таких гидот, що на нюю зовсім не було схожим і почала відповідати Миколі на його залицяння. Але коли її питали, чи вона зустрічається з цим Кольом-носом (так на нього прозивалися), то вона казала таким здивовано-ображеним голосом:
— Ви що? Та я з ним нічого не маю! Я не знаю чого він до мене причіпився як той ріп'ях.
Вже, навіть, після того, як вона сама вже казала, що зустрічається з ним, то ніколи і нікому не казала, що кохає його. Навіть одній єдиній подрузі, яка залишилася в неї.
— Оля, ну як ти з ним зустрічаєшся? Воно ж таке погане – це я тебе цитую, питав у неї Василь.
— На це що тут такого поганого? І коли це я тобі таке казала? Я щось не пам’ятаю.
— Казала, казала. Ми тоді зі школи йшли.
— Не пригадую. І тобі не все одно? Маєш свою Тамару – от і набридай їй! – такою різкою вона тепер була з усіма, наче той маленький бісик, що колись у неї бува вселявся, тепер там поселився і перевтілився в диявола.
Першим з однокласників від неї відцурався Григорій, а потім і всі інші . Ну не так, що вже зовсім її не помічали, але уже в стосунках була напруга, та й дітися не було куди , бо їх у класі було дуже мало і класний керівник сказала їм ще у п'ятому класі, як тільки взяла їх:
— Вас мало, то ви повинні бути, як брати з сестрами, бо школа – ваш другий дім, а я – ваша друга мати. – Так і пролетіло шість років. Всі завжди були дружніми, та й Клавдія Антонівна ніколи не виділяла з них собі любимчиків – однаково відносилась до кожного із семи учнів. Та все ж життя не завше буває в рожевих фарбах, от і діти підростали, у кожного вироблявся свій характер, свої погляди на життя і на стосунки з людьми. І нікому не подобалась теперішня Оля.
Десь за пів року до закінчення школи почали ходити чутки, що Ольга буде виходити заміж одразу ж після випускного. Дівчина ці чутки спростовувала, кажучи, що це все відверта брехня, що вона збирається поступати в технікум і вона не прихильниця ранніх шлюбів… Але всі уже про це стверджували, навіть Миколова рідня це не спростовувала і було видно, як вони готуються до весілля.
Ще, як тільки вони почали зустрічатися, а стосунки з Ольгою ще не почали псуватись, то Саня, також її однокласник, казячись на ставу і викаблучуючись, якось в мить став серйозним, що не так часто з ним бувало, немов хмарка, що пробігала по небу також разом з сонцем перекрила і його настрій. Почухавши свою кучеряву потилицю, стряхнув головою, немов розганяв там всередині серйозні думки, та потім все одно промовив:
— Олю, ти виходь заміж зразу ж після випуску, поки ми усі в купі. От і погуляєм, а то всі пороз'їжджаються поступати і потім уже не збереш усіх разом. Так що кажи Миколі, і уже собі щось думайте.
Василь ладен був прибити його на місці за такі слова – він іще сподівався, що Оляна відповість йому взаємністю. Та красуня все перевела лише на жарт:
— Сань, ну про яке весілля ти там говориш! Ми ходимо всього місяць, а може я його завтра кину? Я ж з ним нічого серйозного не маю… І взагалі я так рано не піду до шлюбу! – вона штовхнула Саню Папірника і той під веселий регіт молоді полетів спиною у воду смачно бовкнувши, що аж бризки долетіли до берега. – Ще хтось хоче зі мною “побалакати”? – вона сказала це для всіх, але чомусь дивилася саме на Василя.
Хлопець нічого не відповів. А просто стояв і вдивлявся їй у в очі - йому здалося, що ті слова стали для Ковальчучки внутрішнім поштовхом, а вона лише схилила голову трохи у бік, подивилася ще трохи на юнака, потім поцілувала кінчики своїх пальців і торкнулася ними Васильової щоки:
— Ось так от!
Після цього Ольга почала мінятися і не в кращу сторону.
Коли вже майбутні наречені самі почали казати про весілля, а не спростовувати чутки, то Василь вирішив поговорити з Оляною:
— Ти знаєш, що руйнуєш своє життя? – почав він.
— Про що ти?
— Не прикидайся! Ти чудово розумієш про що я. Ти тільки подумай: тобі ще тільки сімнадцять! Ти ще ж не бачила світ…
— Хто б казав! – перебила роздратовано вона, - в тебе батьки по закордонам роз'їжджають.
— У тебе теж – тітка в Києві. Можеш поїхати в столицю, поступити там на кого завгодно, познайомитися з новими людьми…
— От воно мені треба – знайомства! У мене Микола є, - уже нетерпляче перервала вона співрозмовника.
— Ну от вийдеш ти заміж, народиш дітей і – все. Все! Ти не бачила багато в житті, а там за пелюшками взагалі нічого не бачитимеш. Деколи, може поїдеш у Київ з м'ясом і все. Розумієш – все! – Василь почав уже повищати голос, але від хвилювання почав запинатися і тому набравши повітря у груди, продовжив уже трохи повільніше і спокійніше. – Тільки щоденна винурююча праця і щоденні турботи. Нічого для душі і тіла. Ти хоч раз дивилася на себе в дзеркало?
— Щодня!
— Ні! Ти дивишся своїми очима. А якби подивилася на себе моїми, чи Льошкиними. Чи ще будь-якого чоловіка на цій землі, то зрозуміла б, що ти не просто красива, а – неперевершена. Одного твого погляду досить, щоб біля ніг у тебе був всякий, кого ти захочеш. Ти заслуговуєш на краще!..
— І це краще – ти!? – вона аж засміялася, але сміх був єхидний.
— Ні. До чого тут я? У мене є Тамара і вона не гірша за тебе. Просто мені тебе шкода, бо тобі потрібен такий, який би тебе обожнював…
— Коля мене обожнює! – вона махнула рукою з верхи вниз, немов відрубуючи кінець розмови, і вже рушила іти геть, але хлопця це тільки сильніше зачепило за живе. Він схопив її руку і змусив вислухати його до кінця.
— Обожнює!?! – від цієї останньої фрази в ньому наче щось перевернулося догори дригом і впала клямка внутрішнього замка. Юнак вже не міг контролювати себе і слова, немов брудний потік опісля зливи плинули на беззахисну дівчину. – Та він просто тримається за тебе, як за рятівну соломинку. Ти ж подивися на нього! Такого вночі побачиш – все життя до примови ходити! Його жодна дівчина не схоче, тільки ти з ним ходиш, от він і створює ілюзію, що кохає тебе, аби ти повірила, аби одружилася з ним. А потім, коли ви вже будете у шлюбі – він скине маску лицемірства і перетворить тебе на рабиню, яка навіть не посміє пискнути ні при ньому, ні без нього. А його мати? Це ж справжнісінька мегера, яка тебе просто заїсть. Узурпатор! Моя мама розказувала, що Миколин тато через рік після того, як одружився з нею, то вже на половину був сивий. Ти теж цього хочеш? Якщо таки дійсно цього хочеш, то гайда – вперед! Флаг в руки! Тебе ніхто не тримає – це твоє життя! – він відштовхнув її руку, обернувся і пішов геть, сильно розмахуючи руками, при цьому зриваючи голівки на лопухах і тут же різко викидаючи їх. Вона залишилася стояти на місці. Потім закрила лице руками і попленталася додому…
“Боляче, мабуть, їй було те слухати. Але ж це правда, і не я це вигадав. Так все село гово¬рить…” – думав Василь, беручи свій подарунок – це був букет чудових чотирьох червоних запашних троянд і однієї світло-світло фіолетової троянди усередині. Троянди були настільки великі, що аж не вірилося, що вони справжні. У середину кожного бутону була встромлена десятидоллорова купюра, згорнута в тугу трубочку, так, що і не здогадаєшся, який у неї номінал, поки не розгорнеш. “От Тамара золотко! Навіть воду підсолодила для них”, - подумав він, куштуючи краплини, що скрапували з букета. – “Вона завжди і в усьому мене підтримує, що дає такої наснаги, що другі аж заздрять…” І знову він пригадав, уже вкотре, як він додумався до такої оригінальності. Це було на уроці, в один із тих рідких днів, коли усі були в чудовому настрої, ніхто ні на кого не дувся, і не ображався. Вчителя не було і учні з нема чого робити почали вибирати для Ольги з Миколом подарунок від класу. Ольга теж була присутня, та на неї особливо і не звертали увагу, та все ж більшість жартували, а ніж пропонували щось серйозне:
— Подаруємо величезний сервіз!
— Ага – будуть сваритися і тарілки запускати одне в одного…
— Ну да! Щаззз! Нашим подарунком і жбурлятися. Нєтушки! А, як голову розіб'є Миколові? Нас же тоді і в тюрму посадять…
— То ви купіть такий, що не б'ється, - деколи Оля теж встрявала у розмову. – І чого це я маю йому голову розбивати? Може він мені?
— Ну, як ти так хочеш, то хай він тобі розбиває, а нас все одно потім будуть судити, за соучастіє…
— Нє. Подаруємо ніж і скажем: “ Даруємо ніж – не буде стояти – відріж!”
— Або великого горщика…
— Нічного?
— Ну то сама вже приспособиш. Глиняного. Будеш дітей лякати, кажучи, що там Дюдя сидить.
— Ні! Самий необхідний подарунок – це самогонний апарат!
— Ум! Голова! Льоша – ти геній!!!
— Та я знаю. З великої літери. Олько, підходить тобі?
— Ви ще питаєте! То ж сама головна у хазяйстві річ!
— Все, хлопці з дівками, складаймо гроші і – апарат!
— Ви вже все так обговорили, а хто його знає, як воно буде? До весілля ще, як до Москви рачки, а я може не доживу до цього дня, - і слова дали новий стимул для жартів. Далі уже почали жартувати, як Ольга Ковальчук помирає, а вони її збирають і мертву видають заміж, садять за стіл і годують, і напувають, і танцюють з нею, і таке інше, що тільки спадало на думку. В першу шлюбну ніч когось посадять під ліжко, щоб стогнала там – тій наречений не запідозрить, що молода не жива.
— Потім Федіна посадять в тюрму – а ми заберемо самогонний апарат і відкриємо свій кабачок і зробимо свій бізнес. Коли тебе поховають – ще й калачів наїмося на поминках. Таки вигідно: і на весіллі погуляти, і калачів поїсти свіжих, і самогонка наша.
— Все, Оля, - ми тебе вб'ємо і не спитаєм, як звати.
Василь не міг не брати участі в цих дотепах. Він уже охолов до Ковальчучки, і ставився до неї, як до сестри, та він, як і всі інші не розумів її вчинку. Він докидав до розмови дотепні репліки, а сам розмірковував, щоб це таке подарувати їй особисто від себе. І, раптом хтось згадав про квіти, і його одразу ж осяяло.
На весіллях не перепій завжди штовхотнеча, але парубка з таким красивим букетом обережно пропускали. Від класу вони уже подарували, і тепер кожен перепивав від себе.
— Оригінал! Я би так не додумався подарувати гроші, - це був Саня, уже добряче підвипивший. – Скільки?
— П'ятдесять баксів!
— Ф'ю-ю-ю, - лише просвистів він. – А роз таких у кого в городі намикав?
— В області замовляв…
— Ф'ю-ю-ю, - знову просвистів Саня.
Нарешті підійшла черга і до Василя.
— Ой, який гарний букет! – зраділа наречена.
— Це не просто букет, а – букет-символ, - мовив Василь, нахиляючись до вуха молодої і дивлячись, що там поробляє Микола. Той саме приймав подарунок від якоїсь далекої тітки, яка все не могла виговоритись і деколи краєчком хустки витирала заплакані від щастя і від випитої горілки очі. Впевнившись, що ніхто йому не завадить, він провадив далі. – Я тобі зараз щось буду казати, а ти посміхайся і роби вигляд, що я тобі розказую щось прикольне. І не дуже пристойне. Можеш, навіть, стверджувально хитати головою, і щось піддакувати, щоб хтось чогось не подумав зайвого. Добре?
Його співрозмовниця була заінтригована і ствердно хитнула головою.
— Так от, - провадив далі хлопець, - це букет-символ. Він символізує твоє з Миколом подружнє життя, вірніше – деякі його частини. Не знаю я скільки ви разом проживете, але ось ці чотири троянди, - він торкнувся рукою кожної червоної, - їх не багато, і символізують вони ваші спільні радощі, і їх теж буде не багато. Я не знаю, що то за радості… Ну, скажімо… народження дитини, чи купівля чогось великого в дім, чи смерть свекрухи, але вони тобі дорого обійдуться. І не обов'язково в грошовому понятті, а взагалі. І ось ця – блідо-фіолетова – це ваше розлучення, а воно буде обов'язково, бо ти не витримаєш, і воно тобі обійдеться найдорожче. Ти могла підкорити світ, а вибрала його, - говоривший кивнув головою у той бік, де стояв молодий, - до речі – він уже щось на нас не так дивиться. Буде допитуватись, скажеш, що я радив, як провести першу ніч. А тепер скажи: “Ти, як завжди оригінальний! Так і зробимо!”
Ольга весь час посміхалася, як він і просив і була, наче зачарована. Тому машинально повторила ті слова.
— Сто грам і пончик! – мовив гість до нареченого і за звичаєм швидко випив налиту женихом чарку до дна, взяв шмат короваю, побажавши молодятам щасливого подружнього життя. – Дай, Боже, щоб я був не правий, - прошепотів він наостанок Ользі і розчинився в натовпі, а вона взялася за виконання своїх обов'язків молодої: приймати подарунки і побажання, роздавати коровай.
Вона всім посміхалася і жартувала. Але всередині її не покидала одна думка. Однісінька: “А, що, як Василь має рацію?”
1999
ID:
310481
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.01.2012 21:26:01
© дата внесення змiн: 31.01.2012 21:26:01
автор: Саня Труш
Вкажіть причину вашої скарги
|
